7.4. Продуктивність праці, виробіток і трудомісткість


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 

Загрузка...

Продуктивність праці характеризує ефективність, результа-тивність витрат праці й визначається кількістю продукції, виробле-ної в одиницю робочого часу, або витратами праці на одиницю виро-бленої продукції, або виконаних робіт. Розрізняють продуктивність живої і продуктивність суспільної (сукупної) праці. Продуктив-ність живої праці визначається витратами робочого часу в кожному окремому виробництві, а продуктивність суспільної (сукупної) праці – витратами живої і уречевленої (минулої) праці. Продуктивність суспільної (сукупної) праці стосовно всього народного господарства розраховується як сума національного доходу на одного зайнятого в галузях матеріального виробництва.

На підприємствах продуктивність праці визначається як ефек-тивність витрат тільки живої праці і розраховується через показни-ки виробітку і трудомісткості продукції, між якими є зворотно про-порційна залежність (рис. 7.3).

Виробіток (В) – це кількість продукції, виробленої за одиницю робочого часу або яка припадає на одного середньоспискового праців-ника чи робітника за певний період (годину, зміну, місяць, квартал, рік). Він розраховується як відношення обсягу виробленої продукції (ОП) до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції (Т) або до середньоспискової чисельності працівників чи робітників (Ч):

В = ОП     або     В = ОП . ТЧ

Відзначимо, що при визначенні рівня продуктивності праці че-рез показник виробітку чисельник (обсяг виробленої продукції) і знаменник формули (витрати праці на виробництво продукції або середньоспискова чисельність працівників) можуть бути виражені в різних одиницях вимірювання. У зв’язку з цим і залежно від зна-менника формули розрізняють середньогодинний, середньоденний, середньомісячний, середньоквартальний та середньорічний виробі-ток продукції.

Що стосується чисельника показника виробітку, то, залежно від вибору одиниці вимірювання, обсяг виробленої продукції може бути виражений у натуральних, вартісних і трудових одиницях. Від-повідно, розрізняють три методи визначення виробітку: натураль-ний (умовно-натуральний), вартісний і трудовий (за нормованим робочим часом).

Натуральні показники вимірювання продуктивності праці най-більш достовірні та точні й більшою мірою відповідають її суті, проте сфера їх застосування обмежена. Натуральні показники при визначенні виробітку застосовуються на підприємствах таких галу-зей, як газова, вугільна, нафтова, електроенергетична, лісова тощо, а умовно-натуральні – в текстильній, цементній промисловості, мета-лургії, виробництві мінеральних добрив тощо.

Порівняно з натуральним вартісний метод визначення виробіт-ку є універсальним, проте він враховує не тільки зміну витрат живої праці, але й значною мірою вплив структурних зрушень у виробни-чій програмі, матеріаломісткості продукції, яка випускається, зміну цін тощо. Виробіток у грошовому виразі на підприємстві залежно від галузі застосування даного показника можна визначати за по-казниками валової, товарної, реалізованої і чистої продукції.

Трудовий метод вимірювання продуктивності праці припускає використання показника трудомісткості в якості вимірника продук-ції. На практиці він має обмежену сферу застосування: на окремих робочих місцях, у бригадах, на дільницях і в цехах, які випускають різнорідну й незавершену продукцію, яку неможливо виміряти ні в натуральних, ні у вартісних одиницях. Як вимірник продукції, в більшості випадків використовується нормована технологічна тру-домісткість на початок року.

Виробіток продукції на одного працюючого

 

Трудомісткість одиниці продукції

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 7.3. Показники продуктивності праці

Основними плановими й обліковими показниками продуктив-ності праці на підприємствах промисловості є обсяг продукції в натуральному або вартісному виразі з розрахунку на одного пра-цівника промислово-виробничого персоналу (на відпрацьований людино-день або людино-годину) і трудомісткість одиниці про-дукції або робіт. Трудомісткість (Т ) це витрати живої праці на

виробництво одиниці продукції. Показник трудомісткості має ряд переваг перед показником виробітку. Він установлює пряму залеж-ність між обсягом виробництва і трудовими витратами та визнача-ється за формулою:

,/.      С

Кш=—,

11

де Т - час, витрачений на виробництво всієї продукції, нормо-годин або людино-годин; ОП - обсяг виробленої продукції в нату-ральному виразі.

Відзначимо, що показник виробітку є прямим показником про-дуктивності праці, оскільки чим більша величина цього показника (за інших рівних умов), тим вища продуктивність праці. Показник трудомісткості є зворотним, оскільки чим менша величина цього по-казника, тим вища продуктивність праці. Між зміною норми часу (трудомісткості) і виробітком існує залежність. Якщо норма часу знижується на t відсотків, то норма виробітку збільшується на В , відсотків, і навпаки. Ця залежність виражається такими формулами:

100xBзg          100xBзg

^ =        П  ;  Ки =        „  .

100 + Bзg        100 + йз6

І

Приклад. Норма часу знизилася на 20%, тоді норма виробітку збіль-шиться на Вз6 = (100х20)/(100 - 20) = 2000/80 = 25%. I навпаки, якщо норма виробітку збільшиться на 25%, то норма часу знизиться на t = (100 х 25)/(100 + 25) = 20%.

Залежно від складу витрат праці, які включаються в трудоміст-кість продукції, та їх ролі в процесі виробництва виділяють техноло-гічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування виробництва, виробничу трудомісткість, трудомісткість управління виробни-цтвом і повну трудомісткість (рис. 7.4).

Враховуючи характер і призначення витрат праці, кожний з ука-заних показників трудомісткості може бути проектним, перспектив-ним, нормативним, плановим і фактичним. У планових розрахунках розрізняють трудомісткість виготовлення одиниці продукції (виду роботи, послуги, деталі тощо) і трудомісткість товарного випуску продукції (виробничої програми). Трудомісткість одиниці продукції (виду роботи, послуги), як було зазначено, поділяється на техноло-гічну, виробничу і повну залежно від витрат праці, що включаються в розрахунки. Трудомісткість одиниці продукції в натуральному ви-

разі визначається за всією номенклатурою продукції, яка випуска-ється, і послуг на початок планового періоду. При великому асорти-менті трудомісткість визначається за виробами-представниками, до яких приводяться всі інші, та за виробами, на які припадає найбіль-ша частка в загальному обсязі продукції.

Технологічна Трудомісткість

трудомісткість           обслуговування

Включає затрати праці         Включає затрати праці

основних виробничих         допоміжних робітників

робітників      |          

 

                і

Виробнича трудомісткість

Включає затрати праці всіх робітників

 

Трудомісткість управління

            виробництвом         

Включає затрати праці службовців

 

I Повна трудомісткість продукції

Включає затрати праці всіх категорій промислово-виробничого персоналу

Рис. 7.4. Структура повної трудомісткості виготовлення продукції

Відзначимо, якщо в розрахунках застосовується технологічна (виробнича, повна) трудомісткість одиниці продукції (робіт, по-слуг), то відповідно, отримуємо технологічну (виробничу, повну) трудомісткість товарного випуску (виробничої програми).

Підвищення продуктивності праці виявляється в тому, що част-ка живої праці в продукції, яка виробляється, зменшується, а частка минулої праці збільшується. При цьому абсолютна величина ви-трат живої і уречевленої праці на одиницю продукції скорочується. В плануванні підвищення продуктивності праці використовуються абсолютні показники, які характеризують рівень продуктивності праці, та відносні, що визначають динаміку її зростання. В практи-ці планування зростання продуктивності праці, залежно від мети й об’єкта найбільшого поширення набули два методи: – метод прямого розрахунку на основі трудомісткості виробни-чої програми (виробітку) – більшою мірою застосовується при пла-нуванні продуктивності праці на дільницях, цехах, робочих місцях;

– метод планування за техніко-економічними факторами – за-стосовується в цілому на підприємстві (фірмі).

Рівень продуктивності праці на підприємстві та можливості її під-вищення визначаються рядом факторів та резервом її зростання. Під факторами зростання продуктивності праці проглядаються при-чини, які зумовлюють зміну її зростання. Під резервами зростання продуктивності праці на підприємстві розглядаємо невикористання реальних можливостей економії трудових ресурсів. Співвідношення між поняттям «фактори» і «резерви» полягає в тому, що фактор є причиною можливості здійснення якого-небудь явища, а резерв – не-реалізована можливість у тому або іншому конкретному випадку.

Вплив факторів і резервів зростання продуктивності праці ви-значається шляхом можливої зміни чисельності працівників у май-бутньому періоді за рахунок кожного фактору окремо і всіх разом узятих. При цьому зіставляються витрати праці на виробництво планового обсягу продукції в базисних і планованих умовах за кож-ним фактором. Фактори зростання продуктивності праці залежать від галузевої належності підприємства і ряду інших причин, проте загальноприйнято виділяти такі групи факторів:

•          підвищення технічного рівня виробництва;

•          поліпшення організації виробництва і праці;

•          зміна обсягу виробництва і структурні зміни у виробництві;

•          зміна зовнішніх, природних умов;

•          інші фактори.

У цілому на підприємстві (фірмі) планування продуктивності пра-ці за техніко-економічними факторами здійснюється таким чином:

1.         визначається економія трудових ресурсів від розробки і впрова-дження кожного конкретного і-го заходу щодо підвищення продук-тивності праці;

2.         визначається сумарна економія трудових ресурсів під впливом усіх техніко-економічних факторів і заходів;

3.         визначається приріст продуктивності праці на підприємстві (в цеху, на ділянці), який досягається під впливом усіх факторів і заходів.

Детальніше питання планування продуктивності праці за техніко-економічними факторами викладені у відповідних інструкціях і ме-тодиках.

У ринкових умовах господарювання широке практичне викорис-тання отримала концепція граничної продуктивності, згідно з якою додаткове збільшення чисельності працівників призводить до упо-вільнення зростання граничного продукту. При цьому під гранич-ним продуктом праці розуміється кількість додаткової продукції, яку отримає підприємство, наймаючи одного додаткового працівни-ка. Помноживши граничний продукт на його ціну, отримаємо гро-шовий вираз граничного продукту, або граничний дохід (додатковий дохід) від прийому на роботу додаткового працівника (табл. 7.3).

Таблиця 7.3

Граничний продукт, граничний дохід і граничні витрати

 

Кількість         Кількість         Граничний    Граничний    Граничні

робітників      виготовленої продукції        продукт          дохід   витрати на оплату праці

0          0          -          -          -

1          12        12        1200    50

2          25        13        1300    100

3          40        15        1500    150

4          51        11        1100    200

5          59        8          800      250

6          63        4          400      300

7          64        1          100      350

Оскільки в ринкових умовах підприємства прагнуть до отриман-ня прибутку, то вони можуть збільшувати кількість зайнятих лише до тих пір, поки граничний дохід перевищує граничні витрати на оплату праці додаткового працівника. В разі, коли граничний про-дукт праці більший граничних витрат на оплату праці, необхідно збільшувати кількість зайнятих. При цьому загальний прибуток підприємства із зростанням кількості зайнятих може зрости. Якщо граничний продукт менший від граничних витрат на оплату праці, то прибуток починає зменшуватися з останнім додатково прийнятим на роботу працівником. Отже, можна збільшувати прибуток, лише зменшуючи кількість зайнятих. У разі, коли граничний продукт і граничні витрати на оплату праці рівні, не треба нічого змінювати в галузі зайнятості, оскільки прибуток за цих умов максимальний.

Отже, максимізація прибутку можлива лише за такого рівня зайнятості на підприємстві, коли граничний дохід від останнього додатково прийнятого працівника рівний граничним витратам на оплату його праці. Як видно з табл. 7.3, оптимальний варіант числа робітників – шість чоловік, бо сьомий робітник створює граничний продукт у 100 од. при граничних витратах на оплату праці 350 од., тобто з сьомим прийнятим робочим прибуток починає зменшува-тися. Таким чином, в умовах ринку виникає проблема зайвої робо-чої сили (тобто безробіття, неповної зайнятості) і у зв’язку з цим – проблема соціального захисту людей, тимчасово безробітними, яку зобов’язані вирішувати як керівники підприємства, так і державні органи управління.