Розділ 3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА Тема 14. Загальні положення права власності


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 

Загрузка...

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному — це при-своєння матеріальних благ. Інший аспект присвоєння ма-теріальних благ — це суспільні відносини власності. ЦК Ук-раїни визначає такі форми власності:

власність Українського народу ( ст. 324);

приватну власність ( ст. 325);

державну власність ( ст. 326);

комунальну власність ( ст. 327).

Ст. 2 Закону України “Про власність” визначає також та-ку форму власності, як колективна. При цьому в законі вста-новлено, що всі форми власності є рівноправними.

Види права власності:

1)         право приватної власності: – право власності фізичних осіб; – право власності юридичних осіб;

2)         право державної власності: – право повного господарського відання; – право оперативного управління;

3)         право комунальної власності: – право територіальних громад.

4)         право спільної власності: – право спільної часткової власності; – право спільної сумісної власності. За допомогою права держава регулює належність тих чи

інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, ко-лективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних

О. С. Мазур Цивільне право України

об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Цивільним кодексом визначається право володіння, ко-ристування і розпорядження майном.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкрет-ними власниками — індивідами і колективами, фактичне ут-римання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — це вилучення з речей їхніх корисних вла-стивостей, які дають можливість задовольнити відповідні по-треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб.

Кожне із зазначених повноважень власник може передати іншій особі на визначений договором, угодою або іншим нор-мативним актом строк. Здійснення таких дій власником може випливати з договору оренди, схову, комісії, довічного утри-мання та ін. При цьому право власності на річ продовжує на-лежати власнику. Можливі й такі випадки, коли права во-лодіння, користування і розпорядження одночасно зосереджу-ються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, корис-тується і розпоряджається).

Згідно зі ст. 318 ЦК України суб’єктами права власності є:

– фізичні особи;

– юридичні особи;

– Український народ;

– Держава Україна;

– Автономна Республіка Крим;

– територіальні громади;

– іноземні держави;

– інші суб’єкти публічного права.

Тема 14. Загальні положення права власності

Всі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Способи виникнення і припинення права власності. Всі спо-соби набуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні і похідні.

Первісними визначаються такі способи, коли право влас-ності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них належать:

- Створення нової речі внаслідок виробничої діяльності. Власником стає той, хто виготовив цю річ для себе, якщо інше не встановлено договором або законом ( ст. 331 ЦК України). Момент виникнення права власності встановлюється залежно від того, рухома ця річ чи нерухома. На рухому річ право вла-сності виникає з моменту її створення, а на нерухомі — з мо-менту їх державної реєстрації ( ст.182 ЦК України).

– Специфікація або переробка — це створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тій, що створила нову річ (ст. 332 ЦК України).

– Привласнення загальнодоступних дарів природи ( риба, ягоди тощо). Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зло-вила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

– Привласнення плодів і доходів. Приплід тварин, плоди, доходи від речі належать ії власникові, якщо інше не встанов-лено законом або договором власника з іншою особою.

– Набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяй-ною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за за-явою органу місцевого самоврядування, на території якого во-ни розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інфор-мації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безха-зяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого

О. С. Мазур Цивільне право України

управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених Цивіль-ним кодексом ( ст. ст. 336, 338, 341 і 343).

– Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з мо-менту заволодіння нею.

– Знахідка. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власни-ка речі і повернути знайдену річ цій особі. Якщо загублену річ знайдено у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщен-ня чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, на-буває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Як-що особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загубле-ну річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого са-моврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали (ст. 337 ЦК України).

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1)         не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2)         власник або інша особа, яка має право вимагати повер-нення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від на-буття права власності на неї, ця річ переходить у власність те-риторіальної громади.

Тема 14. Загальні положення права власності

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах ма-сової інформації ( ст. 338 ЦК України).

– Набуття права власності на скарб. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втра-тив на них право власності. Право власності на скарб набуває особа, яка його виявила. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка вияви-ла його, та власник майна, у якому скарб був прихований, на-бувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкоп-ки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в яко-му він був прихований, право власності на скарб набуває влас-ник цього майна.

Іншим випадком є виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і пе-редала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна ( ст. 343 ЦК України).

– Набуття права власності за набувальною давністю. Згідно зі ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заво-лоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно во-лодіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом.

О. С. Мазур Цивільне право України

Набуття права власності на земельну ділянку за набуваль-ною давністю регулюється законом. Право власності на неру-хоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за на-бувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Також особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступ-ником) вона є. А якщо особа заволоділа майном на підставі до-говору з його власником, який після закінчення строку дого-вору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років з ча-су спливу позовної давності.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішен-ням суду.

– Набуття права власності у разі приватизації держав-ного майна та майна, що є в комунальній власності, відбу-вається шляхом відчуження майна, що є в комунальній чи дер-жавній власності, та майна, що належить Автономній Рес-публіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб ( ст. 345 ЦК України).

Приватизація здійснюється у порядку, встановленому спеціальним законодавством, а саме: Законом України “ Про приватизацію державного майна”, “Про приватизаційні папе-ри “, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” тощо.

Похідними визнаються такі способи набуття права власності, за яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевияв-лення останнього. В усіх випадках похідного набуття права власності має місце правонаступництво, тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найпоширеніший похідний спосіб на-буття права власності — передача майна за договором (постав-ки, купівлі-продажу, міни тощо).

Тема 14. Загальні положення права власності

Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (правочини щодо відчу-ження майна, повне споживання майна внаслідок користуван-ня ним), і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи примусове вилучення майна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо).

Згідно зі ст. 346 ЦК України підставами припинення пра-ва власності є:

– відчуження власником свого майна;

– відмова власника від права власності;

– припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

– знищення майна;

– викуп пам’яток історії та культури;

– викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною не-обхідністю;

– викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

– звернення стягнення на майно за зобов’язаннями влас-ника;

– реквізиція;

– конфіскація;

– припинення юридичної особи чи смерть власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Право державної власності. До державної власності в Ук-раїні згідно із Законом України “Про власність” належать за-гальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна влас-ність).

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, ра-О. С. Мазур Цивільне право України

йонних, міських, селищних, сільських рад. У пункті 5 ст. 116 Конституції України зазначається, що управління об’єктами державної власності здійснює Кабінет Міністрів України. Де-кретом “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України по-клав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної вико-навчої влади. Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чином:

– приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснова-них на державній власності; – затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх додержання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень); – укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на дер-жавній власності; – контролюють ефективність використання і збереження

закріпленого за підприємствами державного майна; – дають згоду Фондові державного майна України на створення   спільних   підприємств   будь-яких   ор-ганізаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю; – готують разом з відповідними місцевими радами виснов-ки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розме-жування майна між державною, республіканською (Ав-тономної Республіки Крим) і комунальною власністю; – беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних

договорів України з питань державної власності. При здійсненні зазначених повноважень з управління майном міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств.

Тема 14. Загальні положення права власності

До об’єктів права державної власності відносять:

– землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

– оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

– кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди;

– майно вищих і середніх спеціальних навчальних за-кладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими дер-жавами, а також юридичними особами і громадянами.

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпо-середньо або через утворені ними органи місцевого самовря-дування, і відповідно до Закону України “Про місцеве само-врядування в Україні” від 21 травня 1997 р. від імені і в інтере-сах територіальних громад права суб’єкта комунальної влас-ності здійснюють відповідні ради, які на своїх пленарних засіданнях вирішують питання:

– встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності, відповідних тери-торіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає за-рахуванню до місцевого бюджету;

– про відчуження відповідно до закону комунального майна;

– затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації;

О. С. Мазур Цивільне право України

– визначення доцільності, порядку та умов приватизації об’єктів права комунальної власності;

– придбання у встановленому законом порядку привати-зованого майна, включення до об’єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого у встановленому порядку розірвано або визна-но недійсним;

– створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілю-вання підприємств, установ та організацій комунальної влас-ності відповідної територіальної громади;

– про передачу іншим органам окремих повноважень що-до управління майном, яке належить до комунальної влас-ності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;

– створення у разі потреби органів і служб для забезпе-чення здійснення з іншими суб’єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);

– відповідно до законодавства про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.

Згідно зі статтею 19 Закону України “Про місцеві дер-жавні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. місцева державна адміністрація:

– здійснює на відповідній території управління об’єкта-ми, що перебувають у державній власності та передані до сфе-ри її управління, приймає рішення про створення, реор-ганізацію та ліквідацію підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делего-вані відповідною радою функції управління майном, що пере-буває у спільній власності територіальних громад;

– здійснює управління майном інших суб’єктів права власності в разі передачі його у встановленому порядку;

– вносить пропозиції власникам майна підприємств, ус-танов та організацій.

Тема 14. Загальні положення права власності

Відповідно до статі 35 Закону України “Про власність” об’єктами права комунальної власності в Україні є:

– майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утво-рюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства;

– майно закладів народної освіти, культури, охорони здо-ров’я, торгівлі, побутового обслуговування;

– майно підприємств;

– місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’яз-ку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям;

– інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб’єктами права власності.

У зв’язку з поділом державної власності на загальнодер-жавну та комунальну Кабінет Міністрів України прийняв По-станову “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому-нальною власністю)” від 5 листопада 1991 р., якою затвердже-но перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Слід за-значити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об’єктів із за-гальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України “Про пе-редачу майна, що перебуває у комунальній власності, до за-гальнодержавної власності” від 9 січня 1996 р. № 23, “Про пе-редачу загальнодержавного майна у власність Автономної Ре-спубліки Крим та областей” від 9 січня 1996 р. № 26)1.

1 Щербина В.С. Господарське право: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 112–113.

О. С. Мазур Цивільне право України

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у по-рядку, передбаченому Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 бе-резня 1998 р., який регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність те-риторіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у дер-жавну власність1.

Право колективної власності. Колективна власність охоп-лює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.

Члени таких організацій об’єднують свою підприємницьку діяльність і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони без-посередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів.

Стаття 20 Закону України “Про власність” відносить до суб’єктів колективної власності трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є юри-дичними особами. Стосовно такого об’єкта права власності, як земля, коло суб’єктів обмежене колективними сільськогоспо-дарськими підприємствами, сільськогосподарськими коопера-тивами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськи-ми акціонерними товариствами.

Суб’єктами права приватної власності в Україні є грома-дяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користу-ються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на тери-торії України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іно-

1 Щербина В.С. Господарське право: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 113.

Тема 14. Загальні положення права власності

земним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (ч. 3 ст. 11 Закону України “Про власність”).

Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підпри-ємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених за-коном.

Відповідно до ст. 13 Закону України “Про власність” Вер-ховна Рада України постановою “Про право власності на ок-ремі види майна” від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ви-бухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об’єкти — пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини.

Майно може належати громадянам на праві спільної влас-ності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об’єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною част-ковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою уго-дою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. В угоді або договорі може вказуватися на можливість відчуження частки шляхом її продажу, передачі у спадщину або здачі в оренду за договором найму (наприклад, жилого приміщення).

Право спільної власності — це право власності двох або більше осіб на один об’єкт. Як уже зазначалось, є два види пра-ва спільної власності: право спільної сумісної власності та пра-во спільної часткової власності.

О. С. Мазур Цивільне право України

Спільна сумісна власність — це спільна власність двох або більше осіб на один об’єкт без визначення часток кожного з них у праві власності. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держа-ва, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено дого-вором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше вони не встановили догово-ром, форма якого повинна бути письмовою.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встанов-лено домовленістю між ними, розпорядження таким майном здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчине-ний за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпо-рядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловле-на письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із май-на, що є у спільній сумісній власності, в такому разі вва-жається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домо-вленістю між ними, законом або рішенням суду.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кож-ного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

До суб’єктів права спільної часткової власності ЦК Ук-раїни відносить фізичних осіб, юридичних осіб, державу та те-риторіальні громади ( ст. 356).

Дуже важливим є питання щодо визначення часток у праві спільної часткової власності. Так, частки у праві спільної

Тема 14. Загальні положення права власності

часткової власності вважаються рівними, якщо інше не вста-новлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встанов-лений за домовленістю співвласників або законом, він визна-чається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у прид-бання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки, якщо поліпшен-ня спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники також мо-жуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та кори-стування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі немож-ливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Контрольні питання

1.         Визначте зміст речового права, його ознаки і елементи.

2.         Що таке право власності?

3.         З яких правомочностей складається право власності?

4.         Які існують форми і види права власності?

5.         За якими підставами виникає право власності?

6.         Які встановлені законодавством способи і порядок припинен-ня права власності?

7.         Яким чином характеризується інститут державної власності?

8.         Яке майно може перебувати в державній власності?

О. С. Мазур Цивільне право України

9.         Які утворення можуть виступати суб’єктами права комуналь-

ної власності?

10.       Яке майно належить до об’єктів права комунальної влас-ності?

11.       У якому порядку і якими органами здійснюється управління загальнодержавною та комунальною власністю?

Рекомендована література

1.         Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №30. — Ст. 141.

2.         Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Голос Ук-раїни. — 2003. — № 45–46. — 12 березня 2003 р.; № 47–48. — 13 берез-ня 2003 р.

3.         Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. // Відо-мості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

4.         Цивільний кодекс України. Коментар // За заг. ред. Є.О.Ха-ритонова, О.М.Калітенко. — Одеса: Юридична література. — 2003. — С. 227–282.

5.         Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова, — К.: Істина, 2003. — 776 с.

6.         Бірюков І .А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право Ук-раїни. Загальна частина. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 171–180.

 

10.       Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера (керівник авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — Кн. 1. — С. 266–309.

11.       Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т.1. —С. 301–348.

12.       Щербина В.С. Господарське право: Підручник. — К.:

Юрінком Інтер, 2003. — С. 109–120.

Тема 15. Захист права власності

Тема 15. Захист права власності

Захист права власності у широкому сенсі включає в себе комплекс заходів, спрямованих на забезпечення реалізації відновлення порушеного суб’єктивного права власника упов-новаженим на те органом держави або самим власником. У вузькому розумінні захист права власності визначає конкретні адміністративно-кримінальні й цивільно-правові способи та-кого захисту.

Цивільно-правові способи захисту права власності:

Речово-правові, направлені на захист права власності як абсолютно суб’єктивного права і на забезпечення реалізації правомочностей власника — володіння, користування, розпо-рядження по відношенню до речі, що йому належить.

Зобов’язально-правові, направлені проти порушення права власності відповідною особою. Цей спосіб застосо-вується у вигляді вимоги про відшкодування завданої майно-вої шкоди у випадку, коли речі вже не існує в натурі або вона пошкоджена. Вимога також може зобов’язувати відповідного суб’єкта цивільних правовідносин до виконання договору, по-вернення боржником речі, яка є власністю кредитора, або по-вернення боргу.

До засобів захисту права власності належать й інші:

– визнання права та припинення дії, яка порушує право;

– визнання правочину недійсним;

– відновлення становища, яке існувало до порушення;

– примусове виконання обов’язку в натурі;

– зміна правовідносин або їх припинення;

– відшкодування збитків, майнової і моральної (немай-нової) шкоди;

– визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності ор-гану державної влади, органу влади Автономної Рес-публіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

О. С. Мазур Цивільне право України

Як випливає зі змісту ст.ст. 16–18 ЦК України, захист цивільних прав здійснюють: суд у межах, визначених Консти-туцією України, Президент України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріус. Статтею 19 ЦК України передба-чається також самозахист цивільних прав. Основні речово-правові засоби: – віндикаційний позов; – негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби захисту: – позов про визнання права власності; – позов про виключення майна з опису; – позови про захист прав співвласника у разі виділу,

поділу та продажу спільного майна. Зобов’язально-правові засоби:

– способи захисту права власності в договірних відноси-нах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення ре-чей, наданих у користування за договором); – способи захисту права власності в деліктних зо-бов’язаннях; – повернення безпідставно отриманого чи збереженого

майна. Спеціальні засоби захисту: – позови про визнання угоди недійсною; – способи захисту права власності померлих та осіб, виз-наних безвісно відсутніми або оголошених померлими; – способи захисту прав власників від неправомірного (ст.ст. 56 і 57 Закону України “Про власність”) чи пра-вомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, ст.ст. 52—54 Закону) втручання державних органів. Віндикаційний позов. Одним із найдавніших речово-пра-вових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння Цей засіб дістав назву вінди-кація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вима-Тема 15. Захист права власності

гаю), її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ ви-була із його володіння і перебуває незаконному володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов нево-лодіючого власника до незаконно володіючого невласника (недобросовісного набувача) з метою відновлення порушено-го володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

У ч. 1 ст. 50 Закону України “Про власність” зазначається, що власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. Але ЦК також регу-лює такі відносини у статтях 386, 387.

Цивільно-правовими нормами стосовно захисту права власності також закріплюються такі положення: якщо майно придбане за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребува-ти це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх во-лодіння іншим шляхом поза їх волею (п.1 ст. 388 ЦК України). Майно не може бути витребувано від добросовісного набува-ча, якщо воно було продане у порядку, встановленому для ви-конання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплат-но в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх ви-падках (п.3 ст. 388 ЦК України).

Коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які згодом неправомірно здійснюють відчуження такого майна третім особам, майно не витребується на підставі п.2 ст. 388 ЦК України. Однак власник у такому випадку може звернути-ся з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має пра-О. С. Мазур Цивільне право України

ва його відчужувати. Недобросовісним володільцем є особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Цивільне законодавство надає власнику право витребу-вання у недобросовісного набувача матеріальних компенсацій, наприклад у грошовому еквіваленті, мотивуючи свою вимогу втраченим прибутком з речі, яка перебувала у чужому неза-конному володінні. Така вимога матиме місце не залежно від того, чи вилучав прибуток недобросовісний набувач за час ко-ристування річчю. Він повинен повернути або відшкодувати всі доходи, вилучені з речі. Добросовісний набувач несе такий обов’язок тільки з моменту, коли він дізнався про пра-вомірність свого володіння. Він може залишити за собою ви-конані покращення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження.

Особливий порядок віндикації встановлюється щодо гро-шей і цінних паперів. Відповідно до ст. 389 ЦК України гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребу-вані від добросовісного набувача.

Віндикаційний позов базується на визнанні права влас-ності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним ви-буттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути нево-лодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і тери-торіальні громади в особі уповноважених ними органів). Вод-ночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебу-вало у законному володінні за відповідною правовою підста-вою (“титулом”).

Титульними володільцями вважаються особи, які во-лодіють майном за цивільно-правовими договорами (майно-вого найму, зберігання та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного уп-равління або на іншій підставі, передбаченій ст. 48 Закону Ук-Тема 15. Захист права власності

раїни ”Про власність”. Позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на різні докази, якими можуть виступати свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщи-ну, технічний паспорт на автомашину, договір тощо.

Відповідачем за віндикаційним позовом є незаконний во-лоділець майна власника, який може і не знати про непра-вомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Предмет віндикаційного позову становить вимога нево-лодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначено-го майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтвер-джують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.

Умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов’язально-правових відно-син, але при наявності певних юридичних фактів це не завжди враховується судами у практиці розв’язання відповідних пи-тань. Позов застосовується тільки на праві власності на індивідуально визначену річ.

Негаторний позов — це засіб захисту, що являє собою ви-могу власника (або титульного володільця) усунути перешко-ди у здійсненні його правомочностей користування і розпоря-дження, які не пов’язані з позбавленням володіння майном.

Водночас така вимога являється предметом негаторного позову, а підставою є сам факт наявності обставин, які виник-ли внаслідок певних дій або бездіяльності третьої особи (відповідача), і порушують право власності першої особи (по-зивача), перешкоджаючи їй у здійсненні вище названих право-мочностей. Право на такий захист передбачене ст. 391 ЦК Ук-О. С. Мазур Цивільне право України

раїни і ч.2 ст. 48 Закону України “Про власність”, згідно з якою власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків. Закон надає власнику право вимагати також відшкодування збитків.

Отже, негаторний позов пред’являється у тих випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб пере-шкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджа-тися нею.

Позивачем негаторного позову може бути власник або ти-тульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем — лише особа, яка пере-шкоджає позивачеві у здійсненні його законного права корис-туватися чи розпоряджатися річчю.

Негаторний позов може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об’єктом права влас-ності як абсолютного права, від порушення якого повинні ут-римуватися усі оточуючі особи, в цьому і полягає речово-пра-вовий характер цього позову. Характерною ознакою негатор-ного позову є протиправне вчинення третьою особою пере-шкод власникові у реалізації ним повноважень розпоряджен-ня або (та) користування належним йому майном. Таким чи-ном, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання позову порушення припини-лись, то відпадає підстава для пред’явлення негаторного позо-ву. В даному випадку власник має право вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права.

Наприклад, власник може звернутися до суду з негатор-ним позовом тоді, коли інші особи роблять ремонт чи будують споруди і цим унеможливлюють підхід власника до будинку, здійснюють ремонт частини будинку таким чином, що це спричиняє перешкоди чи небезпеку для проживання інших

Тема 15. Захист права власності

співвласників. Важливою умовою є те, що позов власника (ти-тульного володільця) може бути задоволений лише тоді, коли такі дії відповідача є неправомірними. тобто вчинялись без на-лежного дозволу, з порушенням правил забудови.

Також негаторний позов може бути поданий на осіб, які самовільно зайняли нежилі чи жилі приміщення власника або які продовжують їх займати після припинення правової підстави, що раніше давала їм можливість користуватися ни-ми.

Контрольні питання

1.         Що являє собою захист права власності і з яких цивільно-пра-вових засобів він складається?

2.         У якому порядку реалізуються засоби захисту права влас-ності?

3.         Що таке віндикаційний позов?

4.         Які умови необхідні для пред’явлення віндикаційного позову?

5.         Яка мета негаторного позову?

6.         Які умови необхідні для пред’явлення негаторного позову?

7.         Які особи можуть пред’явити негаторний позов?

Рекомендована література

1.         Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №30. — Ст. 141.

2.         Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Голос Ук-раїни. — 2003. — № 45–46. — 12 березня 2003 р.; № 47–48. — 13 берез-ня 2003 р.

3.         Цивільний кодекс України. Коментар // За заг. Ред. Є.О.Хари-тонова, О.М.Калітенко. — Одеса: Юридична література, 2003. — С. 346–354.

4.         Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 222–244.

5.         Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера

(керівник авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзе-

О. С. Мазур Цивільне право України

ри, Н.С.Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — Кн.1. — С. 492–522.

6.         Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

7.         Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т.1. —С. 349–356.

8.         Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України. — К., 1994. — № 2. — С. 15.

9.         Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 80—90.