3.6. Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 

загрузка...

Спадщину Данила бере у свої руки його старший син Лев І (1264– 1301 рр.). Спадкоємці Данила і Василька і ті, хто їх наслідував, продов-жували управляти Галицько-Волинською державою у незмінному виг-ляді. Цьому сприяли не лише традиції, утверджені Данилом і Васильком, а й зовнішні умови: Польща і Золота Орда були зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина, навчена гірким досвідом, бояла-ся йти на Русь. Завдяки цьому галицько-волинські князі не лише нічого не втратили зі своїх земель, а й дещо їх розширили. Талановитий і енергійний Лев І успішно справлявся зі своїми боярами. І хоча він виз-навав владу Золотої Орди, однак звів свою залежність від монголів до виділення невеликих загонів, які брали участь у окремих походах Орди. Більше того, татари надавали йому значну допомогу, особливо у бо-ротьбі з Литвою, яка намагалася захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Тепер державний кордон князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато зробив для розвитку міста, наз-ваного його ім’ям, — Львів, яке він розбудував і щедро прикрасив.

Князь Василько не набагато пережив свого брата. Його наступник, Володимир Василькович (1270–1289 рр.), неохоче брав участь у війнах, віддавався письменницькій праці, мистецтву, будував укріплення, зак-ладав нові міста. Він збудував також велику кількість церков, щедро обдарувавши їх. Сам займався переписуванням книг і підтримував цю справу по всій Волині.

 

Тем а 3. Роздробленість Київської Русі. Галицько-Волинське князівство

Після смерті Володимира Васильковича закінчується галицько-во-линський літопис, і нам що відомо про Галицько-Волинське князівство у XIV с т. Становище його ускладнилося тим, що у Польщі та Литві вини-кають сильні, агресивно налаштовані проти нього державні об’єднан-ня. Посилилася також і Угорщина. Загострюються внутрішні супереч-ності між боярами та великими князями, і вже на початку XIV с т. поляки загарбали Люблінську землю.

Син Льва І Юрій (1301–1315 рр.) у зовнішній політиці в основному вдавався до переговорів та дипломатії. Однак держава мала великий міжнародний авторитет. Юрій прийняв титул короля Русі, і це було по-зитивно сприйнято у тогочасній Європі. У 1303 р. він створив власну митрополію, що дозволялося Константинопольським патріархатом лише великим країнам із сильним правителем.

Князювання Юрія оцінюється сучасниками як період економічного розквіту і спокою. Сини Юрія Андрій і Лев (1315–1323 рр.) відомі тим, що спільно і дружно управляли Галицько-Волинським князівством, спри-яли розвитку зовнішньої торгівлі, ремісництва та міст. У зовнішній полі-тиці брати спиралися на союз з німецьким орденом у боротьбі з Литвою та Золотою Ордою, мали широкі дипломатичні зв’язки із західноєвро-пейськими країнами. Вони були останніми нащадками роду Романа. Після них Галицько-Волинські землі перейшли до Болеслава, сина ма-зовецького князя Тройдена (Польща) і Марії, доньки Юрія, який прий-няв православну віру (1323–1340 рр.).

Юрій Тройденович продовжував політику Юрійовичів, дотримуючись союзу з Тевтонським орденом, сприяв зв’язкам з Литвою, однак вороже ставився до Польщі, незважаючи на своє польське походження. Він підтримував торгівлю, міста, надавав їм німецьке (магдебурзьке) право, запрошував іноземців, особливо німців, яким протегував. Це викликало невдоволення, як і його політика протистояння боярам. Проте князь насаджував латинську мову, тим самим гальмуючи розвиток української культури. У 1340 р. у Володимирі, бояри, змовившись, отруїли його.

Після смерті Юрія галицькі бояри при допомозі татар певний час утримували владу в своїх руках (1340–1349 рр.). У другій половині XIV ст. Волинь відійшла до Литви, а Галичина — до Польщі.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об’єднало основ-ну частину етнічних українських земель, у середині XIV ст. було роз-шматоване більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора сто-ліття її існування не пройшли безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володими-ро-Суздальщини. Широкі зв’язки з країнами Європи, особливо німець-кими князівствами, сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну.

 

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сто-річчя було політичним центром всієї України і захищало українську дер-жавність.


загрузка...