§ 2. Інституціоналізм


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 

Загрузка...

Причина виникнення інституціоналізму полягає, насамперед, у переході капіта-лізму в монополістичну стадію, який супроводжувався значною централізацією ви-робництва і капіталу, що й породило соціальні суперечності в суспільстві.

Інституціоналізм — напрям економічної думки, який сформувався у 20–30-ті роки XX ст. для дослідження сукупності соціально-економічних чинників (інститутів) у часі, а також для запровадження соціального контролю суспільства над економікою.

Інститути — це первинні елементи рушійної сили суспільства, що розглядаються в історичному розвитку. Серед інститутів виділяють:

•          суспільні інститути — сім’я, держава, правові норми, монополія, конкуренція;

•          поняття суспільної психології — власність, кредит, прибуток, податок, звичаї, традиції.

Інституціоналізм характеризується такими основними рисами:

•          основа аналізу — метод опису економічних явищ;

•          об’єкт аналізу — еволюція соціальної психології;

•          рушійна сила економіки поряд із матеріальними чинниками — моральні, етичні та правові елементи в історичному розвитку;

•          трактування соціально-економічних явищ з позицій суспільної психології;

•          обмежене застосування абстракцій, властивих неокласицизму;

•          прагнення до інтеграції економічної науки із суспільними науками;

•          необхідність детального кількісного дослідження явищ;

•          захист ідеї підтримки антимонопольної політики держави.

У розвитку інституціоналізму виділяють три етапи.

Перший етап — 20–30-ті роки XX ст. — характеризується формуванням основних

положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Ком-монс, У. Мітчелл.

Другий етап — середина XX ст. — досліджуються демографічні проблеми, соці-ально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.

Третій етап — 60–70-ті роки XX ст. — цей етап називають неоінституціоналізмом. Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а також пояснюється значення економічних процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеоло-гами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.

Після Другої світової війни вплив чистого інституціоналізму пішов на спад, але цей напрям у дещо іншій формі відродився у творах Джона Кеннета Гелбрейта (нар. у 1909 р.). Його основна праця «Нове індустріальне суспільство» (1961 р.) присвячена аналізу й ролі в економіці «техноструктури» — суспільного прошарку, що включає вчених, конструкторів, фахівців з технологій, управління, фінансів і взагалі всього, що потрібно для забезпечення нормальної діяльності великих корпорацій.

На думку Гелбрейта, поведінка сучасної ринкової економіки все більше визнача-ється великими корпораціями (олігополіями), що виробляють складну техніку: авто-мобілі, літаки, системи зв’язку, комп’ютери і програмне забезпечення. Вони мають частковий контроль над ринковою ціною.

Формування нової моделі надто складних виробів вимагає наукових пошуків і конструкторських розробок, створення нових технологій і нових матеріалів, а це

Частина І. Вступ до економічної теорії

потребує значного часу. Тому необхідно не тільки ретельно вивчати ринок, а й про-гнозувати попит, ціни на сировину тощо. «Не тільки ціни і витрати виробництва, а й споживчий попит стає об’єктом управління».

Необхідна для цього інформація може бути тільки результатом колективної ді-яльності кваліфікованих фахівців, які здатні достовірно визначити що, як і в яких обсягах виробляти. Саме управління капіталом стає одним із різновидів складної професійної діяльності.

Роздумуючи над цими особливостями сучасної економічної поведінки, Гелбрейт дійшов таких висновків:

1.         У корпораціях реальною владою володіють не власники, а інфраструктура. На думку Гелбрейта, влада завжди «переходить до того фактора виробництва, який най-важче замінити». Спочатку це була земля, потім капітал, а тепер — це «сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, в яких мають потребу сучасна промислова технологія і планування».

2.         Влада техноструктури безлика, оскільки всі рішення виробляються поступово і колективно, приймаються поетапно, шляхом складних узгоджень. Найвище керів-ництво лише координує цей процес. Техноструктура змушена планувати роботу кор-порації на роки вперед. Тільки за цієї умови можна заздалегідь укладати контракти на наукові й конструкторські розробки, постачання сировини і комплектуючих.

3.         Техноструктура зацікавлена не стільки в максимізації прибутку на капітал, скільки у забезпеченні міцних позицій корпорації на ринку, в створенні умов для того, щоб власник потребував послуг інфраструктури. «Як тільки інфраструктурі вдається забезпечити себе за допомогою мінімального рівня прибутку, в неї з’являється певна свобода у виборі цілей. У переважній більшості випадків мета полягає в тому, щоб досягти максимально можливого темпу зростання корпорації, а це вимірюється, го-ловним чином, обсягом продажу. Таке зростання означає збільшення персоналу, під-вищення відповідальності і, отже, забезпечує додаткові можливості для кар’єрного просування й отримання більш високої платні».

4.         Планування вимагає стабільності, щоб можна було передбачати майбутній ре-зультат прийнятих рішень. Це не достатньо поєднується з вільною конкуренцією. Тому в сучасній економіці формується безперервна і всеохопна мережа міжкорпо-раційних договорів, яка робить ринок керованим, стабільним і передбачуваним. Сти-хійний ринок і вільна конкуренція, на думку Гелбрейта, залишилися тільки в підруч-никах, а економіка сучасних розвинутих країн керується техноструктурою на основі довгострокового прогнозування.

Позиція Дж. Гелбрейта багато в чому нагадує позицію пізнього Й. Шумпетера, про яку вже йшлося. Тому обмежимось лише одним зауваженням. Перелічені пункти 1–4, швидше за все, справедливі. Однак з їх справедливості зовсім не випливає спра-ведливість останнього пункту, що заперечує конкуренцію і вільний ринок у сучасних умовах. Справа в тому, що поряд із тенденціями, названими Гелбрейтом, є й проти-лежні тенденції, що посилюють конкурентність ринку. Одна з них — непередбачува-ність середньо- і довгострокових наслідків запровадження масових новинок. Резуль-тат — посилення темпів несподіваних змін економічної кон’юнктури й економічної структури, кращим способом пристосування до яких якраз і є конкурентний ринок (не абсолютна конкуренція і не чиста монополія у значенні Е. Чемберліна). Корпора-ція, яка ігнорує пристосувальну функцію ринку і покладається тільки на власні пла-

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

ни або на особливий таємний зв’язок з урядом, приречена на поразки в конкурентній та інформаційно прозорій економіці.

Інша справа, що на мікроекономічному рівні потрібно більше приділяти уваги поведінці різного роду організацій, спосіб дії яких не можна повністю спрогнозува-ти, але він зрозумілий у рамках граничних співвідношень маржиналістів. Гелбрейт також був переконаний у тому, що сучасна економіка надто залежить від коливань попиту і від використання значних за обсягам заощаджень. Але звідси випливає не стільки зростаюча залежність економіки від держави, скільки посилення ролі номі-нального сектору в економіці.

Рональд Коуз (нар. у 1910 р. в Англії) — американський економіст, професор Чи-казького університету, лауреат Нобелівської премії 1991 р. Він вважає, що, хоч еко-номісти і вивчають ринок, але їх хвилює лише встановлення рівноважних цін, а не інституціональна основа ринку. Тим самим ігнорується роль, яку відіграє право та інші соціальні інститути в поведінці фірм і функціонуванні ринків.

У статті «Природа фірми» (1937 р.) Коуз відповідає на такі запитання: «Чому якась частина економічної діяльності протікає всередині фірми, де мають місце вер-тикальні економічні структури, що діють на основі прямих наказів, а інша здійсню-ється на ринку, де функцію наказів виконують ціни, що вільно встановлюються? Чому економіка не може існувати у вигляді «суцільного ринку»?

Відповідь Коуза проста: ринок вимагає надмірно високих трансакційних вит рат (витрат на укладення угод). Тією мірою, якою механізм прямого директивного управ-ління дає можливість економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Разом із тим, економіка не може функціонувати у вигляді однієї гігантської фірми, бо коорди-нація економічної діяльності за допомогою наказів з єдиного центру також пов’язана з витратами, які експоненційно зростають зі збільшенням розмірів організації.

Таким чином, виникає проблема оптимальних розмірів фірми. Оптимум визна-чається межею, де витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізова-ного контролю. До досягнення цієї межі вигідна централізація, після — ринок. Опти-мум залежить також від структури галузі, технологій, що застосовуються, і характеру конкуренції.

Коуз зробив значний внесок також у дослідження проблеми зовнішніх ефектів — впливів результатів господарської діяльності на об’єкти, не пов’язані з цією діяльніс-тю. Витрати і вигоди від певних видів економічної діяльності можуть поширюватися на людей, які не несуть речових або грошових витрат на її здійснення.

У 50-ті роки Коуз займався проблемою державної монополії в засобах зв’язку. Вважалося очевидним, що без державного контролю в цій сфері пануватиме хаос — конкуруючі станції почнуть працювати на однакових хвилях, створюючи перешкоди одна одній. Коуз показав, що якщо продати в приватну власність хвилі різної частоти, то виникає ефективний ринок і потреба в державному контролі відпадає.

У 1961 р. він опублікував статтю «Проблема соціальних витрат», в якій виступив проти спроб знайти скрізь, де тільки можливо, «невдачі» ринку і вимагати на цій під-ставі державного втручання в економіку. Як приклад можна взяти шум від роботи аеропорту або фабричний дим, що отруює повітря. Вважалося, що держава повинна вводити спеціальний податок на тих, хто породжує такі зовнішні несприятливі чин-ники, і встановити контроль за їхньою діяльністю. Тим часом зовнішні ефекти мають обопільний характер. Фабричний дим заподіює шкоду фермерам, але заборона на

Частина І. Вступ до економічної теорії

викид обертається збитком для споживачів продукції цієї фабрики. Тому має йтися про те, як мінімізувати величину сукупного збитку.

Виявляється, якщо права власності чітко визначені й трансакційні витрати (з ве-дення переговорів тощо) малі, то ринок може самостійно усувати зовнішні ефекти: зацікавлені сторони в змозі самостійно досягти прийнятного вирішення проблем. При цьому не матиме значення, хто саме володіє правом власності — фермери на чис-те повітря або господар фабрики на його забруднення. У будь-якому регіоні можна встановити прийнятні рівні забруднення навколишнього середовища, а потім від-крити вільну торгівлю правами на законне забруднення. Учасник, здатний здобути з володіння таким правом більшу вигоду, просто викупить його у того, для кого воно становить меншу цінність. Це положення (незалежність оптимального рішення від розподілу прав власності) є основою «теореми Коуза».

Ідеї Коуза заклали основу інституціоналізму, що пояснює структуру та еволю-цію соціальних інститутів, виходячи з поняття трансакційних витрат. Зазначимо, що саме у відсутності ринкових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз бачить головне лихо колишніх соціалістичних країн.