§ 4. Неолібералізм


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 

Загрузка...

Неоліберальні концепції державного регулювання економіки

Неолібералізм — один з основних напрямів сучасної економічної теорії та еконо-мічної політики, які ґрунтуються на визнанні необхідності поєднання державного ре-гулювання економіки зі здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції в умовах зрос-таючої тенденції до монополізації господарського життя суспільства. Неолібералізм прийшов на зміну класичному лібералізму, ідеї якого на початку XX ст. виявилися недостатніми для розробки відповідної системи ефективних заходів, спрямованих на запобігання монополізації ринкового господарства, соціальній поляризації суспіль-ства, нарощуванню державного інтервенціонізму. Велика депресія 1929–1933 рр. означала остаточний занепад класичного лібералізму, моделі вільного ринкового господарства, що набуло відображення, з одного боку, в генезисі кейнсіанства як ідеології макроекономічного регулювання, а з іншого — в суттєвому перегляді всієї системи ліберальних поглядів, насамперед щодо проблеми співвідношення ринкових і державних механізмів координації господарського життя суспільства. Саме в ре-зультаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 30-ті роки XX ст. виникли різні теоретичні школи економічного неолібералізму, який багато в чому є підсумком тривалої ідейної полеміки навколо проблем, породжених системою природного по-рядку і послідовним державним втручанням в економіку.

Вирішення цих завдань узяли на себе німецькі неоліберали, які в період між дво-ма світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідка-ми саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом централізовано керованої примусової економіки. У Німеччині на початку 30-х років було як мінімум три групи неолібера-лів, кожна з яких зробила помітний внесок у з’ясування можливості антитоталітарної і соціальної еволюції системи вільного підприємництва, в теорію і практику соціаль-ного ринкового господарства.

Найстаріша група німецьких неолібералів, яка склалася в еміграції у Стамбулі після приходу нацистів до влади і яку очолили В. Репке і А. Рюстов, зазнала істотно-го впливу ідей і поглядів Л. Мізеса. Найважливіша її заслуга — розробка загальних основ і пріоритетів теорії і політики неолібералізму, аналіз його соціальних функцій і специфіки на відміну від економічної платформи класичного лібералізму, зокрема теорії природного порядку. Особливу увагу ці економісти приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку цих по-нять. Економічний лад суспільства, за В. Репке, покликаний розв’язати дві головні проблеми: по-перше, забезпечити господарський порядок, що надійно функціонує, у межах якого правильно визначалося б, що, коли, в якій кількості та в який спосіб має бути вироблене; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали б людей до продуктивної праці, до створення максимальної кількості благ і послуг найвищого ґатунку. Саме на це має бути спрямована економічна політика держави, яка, з одного боку, підтримувала б загальні принципи й умови господарювання, а з іншого — за допомогою фінансово-податкових важелів стабілізуюче впливала б на економічні процеси. Найадекватніше цим вимогам відповідає, на думку В. Репке, конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика.

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

Друга група сформувалася навколо В. Ойкена і Ф. Бьома у Фрейбурзькому університеті. На відміну від В. Репке і А. Рюстова, вони розпочинали як самостій-ні дослідники, залучивши чимало наукової молоді. Так виникла фрейбурзька школа неолібералізму, представники якої зуміли багато в чому подолати обмеженість ні-мецької національної економіки, що характеризувалася прагматичністю, описовістю в дослідженні конкретно-історичних форм розвитку окремих країн на шкоду теоре-тичним узагальненням і висновкам. Водночас, теоретики фрейбурзької школи засво-їли і розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині середини XIX ст., у межах якої, чи не вперше в економічній науці, розроблялися класифікації національних господарств, було виділено спільні стадії господарського розвитку для різних країн та ін. Принципи, покладені в основу цих класифікацій, критерії визна-чення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної систе-ми й системоутворюючих факторів — такий основний зміст теорії та політики госпо-дарського ладу В. Ойкена. По суті, В. Ойкену в його праці «Принципи економічної політики» (Тюбінген, 1952 р.) вдалося поєднати два основні способи мислення, яким він дав назву «мислення в історичних формах» і «мислення у формах ладу». Заслу-гою В. Ойкена, на думку лібералів, є також трактування ним економічної науки як теоретичної основи для визначення цілей, інструментів, форм економічної політики, спрямованої на формування, підтримання і розвиток конкурентного ладу ринкового господарства. Теоретики фрейбурзької школи, більш відомі як ордоліберали, досить детально виклали свої уявлення про теорію і політику ладу.

Третя група німецьких економістів, репрезентована А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їх учнями, увійшла в історію як кельнська школа неолібералізму, в межах якої було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Тоді як В. Репке і А. Рюстов у 20-ті роки досліджували основні проблеми теорії ладу і політики ладу, а В. Ойкен працював над «Принципами економічної політики», А. Мюллер-Армак розпочав розробку концепції соціального ринкового господарства, використовуючи праці своїх попередників і спираючись на теоретичні підвалини ор-долібералізму фрейбурзької школи, які в той час уже склалися.

Термін «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак піс-ля 1946 р. для характеристики форм переходу від воєнної, надцентралізованої еко-номіки до мирної, і розглядав таке господарство спочатку як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя і розв’язання проблем відбудови народного гос-подарства. Відтак, це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на кон-цепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану ще у 50-ті роки в економічній політиці міністра господарства, а згодом віце-канцлера і канцлера ФРН Л. Ерхарда. У його праці «Добробут для всіх» (1956 р.) відображено узагальнений досвід практичного здійснення концепції соціального ринкового господарства у по-воєнній ФРН на основі ідей неолібералізму.

У генезисі німецького неолібералізму на прикладі трьох основних груп його представників виразно виявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з централізовано керованою, примусовою еконо-мікою в демократичний лад на основі вільного господарювання з його орієнтацією на вирішення соціальних проблем. Спільними зусиллями трьох груп німецьких не-олібералів було розроблено дуже прагматичну й водночас ідеологічно привабливу концепцію відбудови у ФРН зруйнованого за роки фашистської диктатури і війни

Частина І. Вступ до економічної теорії

вільного ринкового господарства, позбавленого недоліків класичної ліберальної мо-делі та наділеного більш-менш надійними соціальними й антимонопольними стабі-лізаторами. Методологічна основа і найважливіші елементи концепції соціального ринкового господарства — це теорія і політика ладу Репке-Рюстова, ідеальні типи господарства і принципи економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової еко-номіки до розв’язання соціальних проблем Мюллера-Армака — Ерхарда.

Економічні концепції монетаристів. М. Фрідмен

З 30-х по 70-ті роки XX ст. в економічній теорії й економічній політиці панували економічні погляди кейнсіанства. Однак у 70-ті роки відбувся поворот до неокла-сичної теорії, пов’язаний з дискредитацією кейнсіанства внаслідок розвитку таких процесів, як «стагфляція», тобто одночасного зростання безробіття і рівня цін, що не могло бути пояснене в рамках економічної теорії Кейнса. Сучасний варіант нео-класичної теорії представлений у вигляді теорії монетаризму. Теорія одержала назву «монетаризм», оскільки у своїх основних ідеях спиралася на кількісну теорію гро-шей. Слід зазначити, що кількісна теорія грошей — одна з найстаріших економічних доктрин, зародження якої належить ще до XVI ст. — часу становлення першої еко-номічної школи — меркантилістів. Кількісна теорія грошей була своєрідною реакці-єю на основні постулати меркантилізму, зокрема на характерну для меркантилістів доктрину про те, що гроші прискорюють торгівлю, збільшуючи швидкість обертання, і тим самим впливають благотворно на виробництво.

Під сумнів тезу про позитивний вплив збільшення дорогоцінних металів у кра-їні поставили англійські філософи Дж. Локк (1632-1704) і Д. Юм (1711-1776), які прямо пов’язали кількість дорогоцінних металів (платіжних засобів) і рівень цін, зро-бивши висновок про те, що товарні ціни є дзеркальним відображенням маси благо-родних металів, наявних у країні. Вони стверджували, що рівень цін у середньому змінюється пропорційно до зміни кількості грошей, і інфляція виникає всякий раз, коли занадто багато грошей зустрічається із занадто малою кількістю товарів.

Найбільш чітку версію кількісної теорії грошей висунув американський еконо-міст Ірвінг Фішер (1867-1947), який у праці «Купівельна сила грошей» (1911 р.), ви-вів своє знамените рівняння, що ґрунтується на двоякому вираженні суми товарних угод:

•          як добуток маси платіжних засобів на швидкість їх обігу;

•          як добуток рівня цін на кількість реалізованих товарів. Рівняння Фішера має такий вигляд:

М х V = P х Q,

де  М — обсяг платіжних засобів; V — швидкість обігу; Р — середньозважений рівень цін; Q — сума всіх товарів.

Рівняння обміну складається з двох частин. Права частина — «товарна» — пока-зує обсяг реалізованих на ринку товарів, цінова оцінка яких задає попит на гроші. Ліва частина — «грошова» — показує кількість грошей, сплачених при купівлі товарів у різноманітних угодах, що відображає пропозицію грошей. Отже, рівняння Фішера характеризує рівновагу не тільки товарного, а й грошового ринку. Оскільки гроші є

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

посередником в актах купівлі-продажу, то кількість сплачених грошей завжди буде тотожна сумі цін реалізованих товарів і послуг, тобто це рівняння становить тотож-ність, де рівень цін прямо пропорційний кількості грошей та швидкості їх обертан-ня й обернено пропорційний обсягу торгівлі. Прагнучи довести нейтральність таких факторів, як V і Q, Фішер приймає посилку неокласичної теорії про те, що виробни-цтво перебуває в точці максимально можливого обсягу, а швидкість обігу грошей є постійною величиною. Ці припущення дали Фішеру можливість стверджувати, що в довгостроковому плані розвиток економіки визначається реальними факторами (факторами пропозиції), а гроші впливають тільки на рівень цін.

Варто підкреслити, що теорія монетаризму, як і всі варіанти кількісної теорії гро-шей, базується на таких основних посилках:

•          кількість грошей, які є в обігу, визначається автономно;

•          швидкість обертання грошей жорстко фіксована;

•          зміна кількості грошей справляє однаковий вплив на ціни всіх товарів;

•          виключається можливість впливу грошової сфери на реальний процес відтво-рення.

Кількісна теорія грошей лягла в основу політики, яка проводилася центральними банками майже всіх країн Західної Європи у 20-х роках XX ст. Ця політика не прине-сла бажаних результатів, чим деякою мірою й пояснюється поворот від неокласичної теорії грошей до кейнсіанської, в якій гроші впливають насамперед не на ціни, а на зайнятість і обсяг виробництва. Однак у 70-ті роки знову намітилося повернення до неокласичних теорій, одним із варіантів яких з’явився «монетаризм», безпосередньо пов’язаний з ім’ям американського економіста М. Фрідмена.

Мільтон Фрідмен (нар. 1912 р.) — американський економіст, світову популяр-ність якому принесла книга «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956 р.).

Фрідмен є прихильником класичної школи, поділяючи одну з головних її тез — про невтручання держави в економіку. Причому на відміну від представників нео-ліберального напряму, що захищають ринок з ідеологічних і моральних позицій, Фрідмен захищає його з утилітарних позицій. Аргументація така: ринок є гарантом вільного вибору, а самий вільний вибір — умовою ефективності й життєздатності системи. Життєздатної, насамперед, тому, що вільний обмін, на якому вона ґрунту-ється, здійснюється тільки тоді, коли він вигідний обом сторонам. Іншими словами, кожна угода або приносить вигоду, або взагалі не укладається; отже, загальна вигода в ході обміну зростає. Механізмом, який забезпечує реалізацію економічної волі й взаємозв’язок дій вільних індивідів, є механізм цін.

Фрідмен звертає увагу на те, що ціни одночасно виконують три функції: інфор-маційну, стимулюючу і розподільну. Інформаційна функція пов’язана з тим, що ціни, вказуючи на зміни попиту та пропозиції, несуть у собі інформацію про потреби в тих чи інших товарах, про дефіцит чи надлишок ресурсів і т. ін. Ця функція має надзви-чайно важливе значення для координації економічної активності. Друга функція по-лягає в стимулюванні людей ефективно використовувати наявні ресурси для того, щоб одержати якнайбільше високооцінюваних ринком результатів. Третя функція показує що і скільки одержує той чи інший економічний суб’єкт (оскільки ціни одно-часно є і чиїмись доходами). Усі ці функції цін тісно взаємозалежні, і спроби виклю-чити одну з них негативно позначаються на інших. Тому прагнення соціалістичних урядів відокремити останню функцію від інших і змусити ціни сприяти реалізації

Частина І. Вступ до економічної теорії

соціальних цілей Фрідмен вважав абсурдним, оскільки, на його думку, ціни нада-ють спонукальні мотиви тільки у зв’язку з тим, що беруть участь у розподілі доходів. Якщо ціни не виконують третю функцію — розподілу доходу, то людині немає сенсу турбуватися щодо інформації, яку несе в собі ціна, і немає сенсу реагувати на цю ін-формацію. Ефективність економічної системи і її гнучкість залежать від можливості індивідуального вибору, тому Фрідмен є прихильником вільного ринку. Разом із тим, він визнає, що «ринкова модель» не повинна безроздільно панувати в суспільстві. Якщо для окремого підприємця характерна орієнтація власних зусиль на збільшення прибутку, то для суспільства в цілому може бути далеко не байдуже, якою мірою всі його члени мають доступ до цілої низки благ, що у цьому суспільстві — з погляду па-нівних у ньому культурних, моральних, релігійних та інших підвалин — вважаються безумовно необхідними для життя людини. До таких благ (із середини XX ст.) нале-жать насамперед освіта і медичне обслуговування, а також механізм матеріальної за-безпеченості громадян незалежно від результатів їхньої конкретної діяльності. Тому Фрідмен, допускаючи державне втручання для забезпечення всім громадянам до-ступу до цих благ, підкреслює необхідність пошуку компромісу між неминучими за будь-якого втручання елементами диктату й індивідуальним волевиявленням. Фрід-мен допускає державне втручання тільки в таких формах, які мінімально обмежують свободу людини, у тому числі свободу витрачати гроші. Звідси випливають і реко-мендації Фрідмена щодо надання допомоги незаможним у грошовій, а не натураль-ній формі і введення замість безпосередніх виплат малозабезпеченим людям (доходи яких не досягають установленого мінімального рівня) системи податків на особисті доходи, що не знижує активності людей щодо поліпшення їхнього матеріального ста-новища, так званої системи негативних податків. Однак у цілому Фрідмен є супро-тивником надмірного розширення сфери надання соціальних благ, вважаючи, що це породжує «інституціональне безробіття» і «нову бідність».

Однак світову популярність Фрідмену принесли не його світоглядні погляди, а розробка сучасної версії кількісної теорії грошей. За духом вона близька до нео-класичної, тому що припускає гнучкість цін і заробітної плати, обсяг виробництва, що прагне до максимуму, й екзогенний (тобто зовнішній стосовно системи) характер пропозиції грошей. Своїм завданням Фрідмен поставив пошук стабільної функції по-питу на гроші за сталої швидкості їх обертання.

Функція попиту на гроші близька до кембриджського варіанту і має такий вигляд:

M = f(Y, x),

де: Y — номінальний дохід; х — інші фактори.

Запропонована Фрідменом функція попиту на гроші є ключовим моментом його грошової теорії: знаючи параметри цієї функції, можна визначити ступінь впли-ву зміни грошової маси на динаміку цін чи на відсоток. Це, однак, можливо лише в тому разі, якщо функція стійка. Фрідмен вважає, що за інших рівнянь попит на гроші (утримуваний населенням грошовий запас) становить стійку частку номінального валового національного доходу. Якщо дохід родини не досягає мінімуму, нарахову-ється негативний податок за єдиною ставкою на «недоотриману» частину доходу, після чого отримана величина «податку» фактично додається до того доходу, який фактично одержала родина. За такої системи людям стає вигідніше більше заробля-Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

ти, а не «сидіти» на утриманні держави, оскільки чим більший зароблений дохід, тим більшим буде дохід після «сплати» податків. Рівняння має такий вигляд:

M = Y + P,

де: М — довгостроковий середньорічний темп зростання пропозиції грошей;

Y — довгостроковий середньорічний темп зміни реального (у постійних цінах) сукупного доходу;

Р — рівень цін, за якого грошовий ринок перебуває в стані короткострокової рів-новаги.

Іншими словами, цим рівнянням Фрідмен хотів показати, що в довгостроковому плані зростання грошової маси не позначиться на реальних обсягах виробництва і втілиться лише в інфляційному зростанні цін, що цілком укладається в кількісну те-орію грошей і в більш широкому плані відповідає уявленням неокласичного напряму економічної теорії.

Стабільність руху грошової маси Фрідмен розглядає як одну з найважливіших умов стабільності економіки в цілому. Він пропонує відмовитися від спроб викорис-тання кредитно-грошових важелів для впливу на реальні змінні (рівень безробіття і виробництва) і як мету цієї політики визначає контроль над номінальними змінними, насамперед цінами. Досягнення цієї мети Фрідмен бачить у дотриманні «грошового правила», яке допускає стабільне і помірне зростання грошової маси в межах 3–5% у рік. Ці рекомендації прямо пов’язані з розробкою так званої проблеми запізнюван-ня. Ще Фішер визнавав, що наслідки кредитно-грошової політики держави виявля-ються із затримкою. Фрідмен показав, що таке запізнювання становить від 12 до 16 місяців, і це було дуже тривожним висновком, тому що надійно пророкувати стан ринку економісти вміють, як вважається, не більше ніж на рік уперед. У цьому разі рекомендації економістів щодо теперішньої політики будуть мати сумнівну цінність. Тому Фрідмен запропонував відмовитися від гнучкої кредитно-грошової політики, узявши за правило постійно нарощувати грошову масу невеликими і досить рівними (за роками) порціями. При встановленні розмірів таких збільшень, Фрідмен запро-понував орієнтуватися на два показники, отримані на основі обробки статистичних даних: середньорічний приріст обсягу валового національного продукту (у фізично-му виразі) за багато років і середньорічний темп зміни швидкості обертання грошової маси. Виконавши необхідні обчислення, Фрідмен й одержав темп зростання грошо-вої маси в 3–5%. Неважко припустити, що Фрідмен виступив за обмеження надмір-ної свободи дій центральних кредитно-грошових органів, вважаючи, що будь-який різкий захід центрального банку може спричинити непередбачувані наслідки.

Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань»

Теорія «економіки пропозиції»

Багато хто з економістів розчарувався у спробах пояснити і розв’язати проблему економічної стабільності методами попиту. Традиційна політика попиту не дуже доб-ре спрацьовує в сучасній змішаній економічній системі. Прихильники теорії «еко-номіки пропозиції» виходять з того, що головним є пропозиція товарів і послуг, а не попит на них. Тому вони вважають за важливе створювати якнайсприятливіші умо-ви для розвитку підприємницької діяльності: зменшувати податки, послаблювати

Частина І. Вступ до економічної теорії

державне регулювання. Єдиний спосіб, у який уряд може стимулювати економіч-ний розвиток, — це поліпшити для фірм перспективи одержання прибутків. У 80-ті роки у багатьох країнах світу (особливо в США) податкова політика стала головним інструментом державного стимулювання економічного розвитку. Характерною осо-бливістю була лібералізація ставок оподаткування. Здавалося б, що вона мала при-звести до втрати доходів державного бюджету. У ринковій економіці це можливо, але лише в короткостроковому періоді. У довгостроковій перспективі лібералізація ставок податків збільшує надходження до бюджету, скорочує його дефіцит, стримує інфляцію. Прихильник теорії «економіки пропозиції», відомий американський еко-номіст Артур Лаффер вважає, що нижчі ставки податків можуть дати вагоміші по-даткові надходження коштів до державного бюджету, ніж високі.

Ефект Лаффера виявляється не завжди. Для того, щоб він став реальністю, необ-хідні розвинуті ринкові відносини, вільне перетворення заощаджень в інвестиції, на-дійний контроль за інфляцією, добре організована податкова служба тощо.

Теорія «раціональних очікувань»

У 70-ті роки професор Чиказького університету Роберт Лукас разом із колегами піддав сумніву багато кейнсіанських і монетаристських ідей. Вони обстоювали думку про те, що люди можуть раціонально передбачити майбутнє і реагувати відповідно до власних інтересів. Це означає, що люди формують свої очікування, зокрема і щодо інфляції, на підставі слушних уявлень про функціонування економіки.

Засновники теорії «раціональних очікувань» вважають, що лише ринок, а не дер-жава, може оперативно реагувати на раціональні очікування людей. Якщо ринкова економіка і система цін мають риси досконалої конкуренції, то ринки адаптуються швидко і ніяка політика стабілізації не зможе результативно впливати на виробни-цтво та зайнятість. Усі заходи держави негайно нейтралізуються поведінкою індиві-да на ринку, тому державне втручання в економіку є неефективним. Але за теорією «раціональних очікувань» неефективність політики зумовлена не політичними по-милками або нездатністю урядовців приймати своєчасні рішення, а реакцією людей на очікувані наслідки цієї політики. Висновок полягає в тому, що найкраще дати рин-ковій економіці свободу, але вже на основі нових аналітичних методів.

Теорія «раціональних очікувань» привернула до себе увагу багатьох економістів, по-перше, тим, що вона намагається встановити зв’язок між макро- і мікроекономіч-ними теоріями, а по-друге, прагне з’ясувати, чому інфляція і безробіття можуть існу-вати водночас, і через суб’єктивні дії людей вирішити цю проблему.

Нині більшість економістів не погоджуються з основними положеннями теорії «раціональних очікувань». Перш за все висловлюються сумніви щодо того, що люди добре поінформовані й обізнані в ситуаціях. Далі критикують тезу, що ринковий ме-ханізм діє негайно й досконало, бо насправді ринки не є суто конкурентними, отже, вони не можуть оперативно пристосовуватись до мінливих умов функціонування економіки.

Як бачимо, світова економічна наука розробила кілька теоретичних концепцій ви-ходу національної економіки з кризи і досягнення макроекономічної стабільності. Ре-алізація їх на практиці — це справа і мистецтво політиків та їх економічних радників.

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки