1.2. ПРОБЛЕМИ I НАУКОВІ ОСНОВИ ЕКОЛОГОБЕЗПЕЧНОГОЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 

Загрузка...

В умовах широкомасштабного здійснення земельної реформи від-буваються значні перетворення, які змінюють організаційно-правові форми власності на землю, земельні відносини, організацію виробниц-

тва й управління, впливають на ефективність використання земельних ресурсів. Збільшилась кількість сільськогосподарських та інших зем-леволодінь і землекористувань, змінились межі й площі, організація території. Поява великої кількості нових користувачів і власників зем-лі ускладнила регулювання земельних відносин, а непродумані зміни організації території сільгосппідприємств призвели до далекоземелля, черезсмужжя, вклинення та неправильного встановлення меж ново-створених агроформувань.

Понад 19 тис. приватних підприємств не мають юридично сформо-ваних, технічно оформлених і закріплених у натурі (на місцевості) меж землеволодінь та землекористувань. Це не дає їм змоги планувати гос-подарську діяльність на землях, які знаходяться в їхній власності, по-стійному користуванні й в оренді. Стан землекористування ускладню-ється ще й тим, що орендодавцями є громадяни та юридичні особи, місцеві ради; в оренду передаються земельні ділянки на різні строки.

Крім того, на частину земель, які використовуються новостворе-ними приватними підприємствами, немає правовстановлюючих доку-ментів, у тому числі на землі спільної власності колишніх недержав-них сільськогосподарських підприємств, а також на частину земель колишньої колективної власності, права на які не посвідчені сертифі-катами на право на земельну частку (пай), або місцезнаходження влас-ників цих сертифікатів не встановлено (невитребувані паї).

Основні проблеми в землекористуванні, які не розв'язуються і стають хронічними, такі:

•          відсутність державної стратегії у створенні сталого землекористу-вання та охорони земель, порушення законів землеробства, екологічної рівноваги, зневажання концепцією сталого природокористування;

•          відсутність дійових національних, галузевих і регіональних про-грам з охорони земель;

•          нехтування технологіями раціонального використання земель;

•          екстенсивність використання земель, забур'яненість полів, низь-ка ефективність використання меліорованих земель, лук, пасовищ, за-плавних земель;

•          відсутність протягом останніх 15 років конкретних кроків щодо раціоналізації землекористування: виведення ріллі, площа якої надмі-рна і не обґрунтована як з економічного, так і екологічного погляду; консервації деградованих земель; впровадження агролісомеліоратив-них заходів, гідротехнічних меліорацій, реконструкції осушувальних і зрошувальних систем, хімічних меліорацій; рекультивації; розширен-ня природно-заповідних територій; налагодження постійно діючої ін-формаційної системи про стан і динаміку ґрунтів (моніторинг) навіть у зонах із кризовим станом; впровадження ефективних екологічних ва-желів у землекористуванні, вдосконалення нормативно-правової бази; застосування стабільного й ефективного механізму фінансування за-

ходів з охорони земель; галузевого підходу до використання земель, закріплення землі за різними власниками; підвищення рівня керовано-сті у землекористуванні. Перелічені проблеми стали основними при-чинами деградації Грунтів та екологічних негараздів у землеробстві. Адже спочатку треба мати чіткі закони про охорону земель, навчитися їх виконувати, а потім змінювати форму власності на землю.

Через відсутність коштів Держкомземом України не проводиться передбачений Земельним кодексом України облік якості земель (останні дані за 1996 рік), не здійснюються їхній моніторинг, а також роботи з інвентаризації земель. Починаючи з 1992 p., колишнім Інсти-тутом землеустрою УААН (нині ДП «Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою») майже повністю припинено роботи з обстеження Грунтів, дані якого покладені в основу обліку якісного стану останніх.

В основу оцінки якості ґрунтів, що має велике значення для визна-чення ціни землі, було взято дані великомасштабного ґрунтового об-стеження 1957—1961 pp. і дані коригування великомасштабного Грун-тового обстеження, яке проводилося до 1992 р. Нині ці матеріали дуже застаріли. У них відсутні відомості про зміни ґрунтів, що відбулися за останні 40—50 років: фізичні, хімічні, біологічні, тобто очевидні фак-ти деградації (забруднення ґрунтів навколо індустріальних центрів, переущільнення підорних шарів практично всіх оброблюваних ґрунтів та ін.) не знайшли відображення в оцінках ґрунтів і визначенні їхньої ціни. He вплинула екологічна інформація й на процес прискореного розпаювання земель у сільськогосподарських підприємствах.

Відсутність моніториніу Грунтів на сьогодні може спричинити ще значніші негативні наслідки через посилення деградації останніх в умо-вах введеного нового землевпорядкування території. Тепер практично вся земля вже передана у власність новим користувачам, які не мають достатніх знань для раціонального землекористування, що призводить до очевидного ігнорування екологічних наслідків. Спостереження свід-чать, що безконтрольне землекористування за цих умов спричиняє по-рушення сівозмін, засміченість, забруднення і виснаження ґрунтів у разі відсутності добрив, а частіше за недбалого господарювання. Відновлен-ня таких земель потребує значних витрат коштів і часу.

Застарілість даних великомасштабного Грунтового обстеження, a разом і карт ґрунтів, відсутність сучасної інформаційної бази стану останніх перешкоджають також формуванню дійового механізму дер-жавної земельної політики, який може бути створений лише на основі обстеження земельних ресурсів України за сучасною методологією з використанням новітніх технологій збирання, опрацювання та аналізу інформації.

3 метою виправлення становища, що склалося, необхідно здійсни-ти такі першочергові заходи: зменшити площі обробітку (нині відбу-

вається процес безсистемного виведення орних земель, а це є дуже не-гативне явище); у найближчі роки досягти хоча б простого відтворен-ня родючості ґрунтів, насамперед щодо вмісту гумусу, азоту, фосфору й калію; відновити практику розробки щорічних планів підвищення родючості ґрунтів (від країни в цілому до конкретного поля) і вважати їх обов'язковою складовою бізнес-планів сільгосппідприємств незале-жно від форми власності; для наукового забезпечення запобігання еро-зії та деградації ґрунтів необхідно відновити і розширити дослідження зі створення у регіонах мережі базових моделей сільгосппідприємств; створити мережу Грунтового моніторингу на базі органів Мінагрополі-тики і Держкомзему та науково-дослідних установ, надавши їй обов'язок періодичного контролю родючості Грунтів у господарствах усіх форм власності і право пропонувати органам влади штрафні санк-ції у випадку її зниження; передбачити організацію Державної служби охорони ґрунтів при РНБО України; відновити роботи з обстеження ґрунтів (без чого неможливий облік їхнього якісного стану); розробити принципово нову методологію та технології обстеження і картографу-вання Грунтового покриву України на основі використання даних дис-танційного зондування, географічних інформаційних систем та кількі-сних аналітичних систем контролю стану Грунтів.

В умовах широкомасштабного здійснення земельної реформи роль землеустрою у реформованих сільгосппідприємствах зростає. Підтве-рдженням цього є прийняття Верховною Радою Закону України «Про землеустрій».

3 огляду на зазначене вище, необхідно: скласти плани землекорис-тувань новостворених сільськогосподарських підприємств у межах сільських рад; виконати роботи з інвентаризації земельних угідь, по-новлення Грунтових і геоботанічних обстежень території реформова-них сільгосппідприємств; виявити землі сільськогосподарського при-значення, які використовуються нераціонально власниками та землекористувачами і вжити заходів щодо їх перерозподілу; здійснити консолідацію земель резервного фонду та земель запасу в межах адмі-ністративних районів з метою забезпечення ефективного їх викорис-тання шляхом передачі в оренду на конкурентних засадах; здійснити консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь; скласти проекти землеустрою з агроекологічним обґрунтуван-ням території новостворених сільськогосподарських підприємств; скласти плани обмежень (сервітутів) використання земель; провести розмежування земель з установленням меж територій з особливим ре-жимом використання (природоохоронні, рекреаційні та заповідні).

До основних недоліків практичного виконання землевпорядних робіт, пов'язаних із передачею земельних ділянок у власність грома-дянам, схемами поділу, проектами організації території, слід віднести наступне:

1.         He враховується організація території, яка була раніше передба-чена проектами землеустрою, особливо на схилових землях. Має місце проектування й оформлення державними актами «смужок» завдовжки 0,8—1,5 км, завширшки 40—60 м, в інших випадках проектуються не-прийнятні за формою ділянки (трикутні, із вклиненням інших земле-володінь, землекористувань, без паралельності довгих сторін, агротех-нічно й технологічно непридатні).

2.         У деяких випадках у технічній документації з оформлення дер-жавних актів земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) фор-муються з дрібних «клаптиків» різної якості, що призведе до неефек-тивного використання території.

3.         Під час проектування схем поділу і розміщення земельних час-ток (паїв) не враховуються рельєф схилу та ландшафтні (контурно-меліоративні) принципи проектування.

4.         Під час формування земельних ділянок деградовані й непридат-ні угіддя за якістю ґрунтів не виділяються в масиви земель спільної власності (громадські пасовища). Майже не проводиться консервація малопродуктивних і деградованих угідь, які були виведені із земель-них часток (паїв).

5.         У значній кількості випадків частину сільськогосподарських угідь спільної власності, яку селяни відмовляються подрібнювати під час оформлення державних актів (сади, хмільники, зрошувані землі, виноградники), не долучають до персоніфікованих земель, про що не роблять належної відмітки в державних актах та не приймаються від-повідні рішення органами влади.

6.         Незважаючи на актуальність, під час виконання землевпорядних робіт не формуються громадські пасовища для кожного (у разі потре-би) населеного пункту, виходячи з відповідних обґрунтувань, за раху-нок не лише земель запасу і резервного фонду, але й з урахуванням ча-стини угідь, які персоніфікуються.

7.         He розв’язуються питання щодо власності на землі колишньої колективної власності, що не розпайовувалась, однак і не належить до «земель загального користування», передусім ставів, лісів, господар-ських дворів.

8.         Геодезичні роботи здійснюються у переважній більшості в міс-цевій системі координат. Пункти згущення геодезичної мережі, як правило, не закладаються, прив’язка виконується до умовних, не ви-значених у натурі меж колишніх КСП.

Слід зазначити, що не на достатньо вимогливому рівні ведеться контроль виконаних робіт, зокрема: наявні випадки видачі технічної документації без проведення державної землевпорядної експертизи та розгляду проектної документації технічною радою; зазначені помилки в технічній документації, як правило, виправляються не повністю, що призводить до недоброякісної реалізації проектних рішень; здійснення

державної землевпорядної експертизи доручається фахівцям, які не мають належного досвіду та достатнього професійного рівня.

Важливою ланкою в системі екологізації землекористування є ство-рення національної екологічної мережі. Необхідність її формування зу-мовлена положеннями міжнародного екологічного форуму Порядку денного XXI століття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і Програмою збережен-ня біологічного та ландшафтного різноманіття України (1998 p.).

Біологічне й ландшафтне різноманіття є надбанням українського народу, його природною спадщиною і має слугувати не тільки ниніш-ньому, але й прийдешнім поколінням. Відновлення природного стану на значній частині території країни є запорукою повернення умов ет-нічного відродження народу.

Створення екологічної мережі має забезпечити просторову ціліс-ність територій із природними чи частково природними ландшафтами шляхом зосередження в певних ареалах (ядрах) та смугах (екологічних коридорах) об’єктів природно-заповідного фонду, ділянок оздоровчого призначення, лісів і лісосмуг, водоохоронних територій, агроландшаф-тів з екстенсивним господарюванням (сіножаті, пасовища), невикорис-товуваних земель із природним рослинним покривом та оточених бу-ферними територіями з обмеженим природокористуванням, що пом’якшують вплив господарської діяльності на природні ландшафтні ядра. Це дасть змогу належним чином зберігати середовища існування всіх існуючих видів дикої флори і фауни та їхніх угруповань, підтри-муючи біорізноманіття території країни.

Формування екологічної мережі є діяльністю щодо трансформації структури земельного фонду країни переведенням частини земель із господарського використання до категорій земель, зазначених у статті 60 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо-вища», і відновленням (ренатуралізацією) на таких землях різноманіт-тя видів природних ландшафтів, притаманного природному стану до-вкілля, що існувало до періоду господарського освоєння земель.

Екологічна мережа включає частину території країни, на якій збе-реглися незмінені або частково перетворені природні ландшафти. До таких територій зі складу земель країни слід віднести певну частину категорій земель відповідно до положень Земельного кодексу України: землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі запасу (частково), а з категорій земельних угідь (видів викорис-тання земель) такі: ліси та інші лісовкриті площі (з них — ліси, лісо-смуги, чагарники); відкриті заболочені землі; відкриті землі без рос-линного покриву чи з частковим рослинним покривом; води (з них — річки, канали, озера, водосховища, лимани); радіоактивно забруднені землі (частково); сільськогосподарські угіддя (частково сіножаті, па-совища, багаторічні насадження).

Майже на 2/5 території країни існують тією чи іншою мірою окре-мі компоненти природних ландшафтів. У найменш зміненому вигляді збереглися природні ландшафти на землях під лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях (неугіддях), площа яких становить 19,65 % території країни. Але, якщо врахувати, що з лісів лише 44 % виконують захисні та природоохоронні функції, можна вважати, що близький до природного стан мають до 12,73 % території країни (Кри-вов В.М., 2008).

У найбільш захищеному становищі знаходяться природні комплек-си в межах територій природно-заповідного фонду. На кінець 2004 р. природно-заповідний фонд України об’єднував території та об'єкти біосферних і природних заповідників, національних природних парків, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальною площею 2210 тис. га, або 3,7 % території країни. 3 цієї площі надано в землекористування установам природно-заповідного фонду близько 500 тис. га.

Території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержа-вного значення знаходяться у віданні Мінекобезпеки, Міносвіти, Держ-лісгоспу, Національної академії наук України, Української аграрної академії наук, інших центральних органів державної виконавчої вла-ди, а місцевого значення — у віданні відповідних державних адміні-страцій.

За останні роки відповідно до Програми розвитку заповідної спра-ви в Україні, затвердженої Верховною Радою України у 1994 p., площа природно-заповідного фонду збільшилася вдвічі. Але частка площі природно-заповідного фонду в території нашої держави, представлен-ня видів природних ландшафтів, рослинних угруповань у ньому, тери-торіальна структура природоохоронних територій не повною мірою відповідають міжнародним стандартам, стратегії планування території країни. I найголовніше — в Україні внаслідок надмірної індустріаліза-ції та розорювання ґрунтів значно погіршилися умови для територіа-льної єдності ділянок із природними ландшафтами, що утруднює або й унеможливлює притаманні живій природі просторові процеси біологі-чного обміну на генетичному рівні.

Основною метою створення екологічної мережі України є визна-чення заходів щодо збільшення частки земельного фонду країни з природними ландшафтами, достатньої для забезпечення їхнього різ-номаніття, близького до притаманного природному стану, й форму-вання їхньої просторово єдиної територіальної системи, структурова-ної відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграцій та попшрення видів рослин і тварин. При цьому національна екомере-жа має відповідати вимогам стосовно її функціонування у Всеєвропей-ській та Всесвітній екомережах.

До головних завдань щодо створення екологічної мережі належать: обґрунтування просторової структури екомережі з метою об'єднання природних середовищ існування популяцій видів дикої флори і фауни в територіально цілісну систему; забезпечення площі та просторової форми елементів екологічної мережі, що є достатньою для стабільного існування, вільного розселення й міграції видів рослин і тварин; ви-значення ділянок для формування складових національної екологічної мережі у вигляді екологічних ядер (вузлів), екологічних коридорів і буферних зон та їхнього місця в структурі земельних угідь різних ка-тегорій; захист складових екомережі від потенційних негативних фак-торів завдяки створенню буферних смуг навколо екологічних ядер і коридорів та запровадженню у них режиму обмеженого природокори-стування; здійснення на території екомережі природоохоронних захо-дів щодо забезпечення екологічно здорового довкілля, умов повноцін-ного відпочинку і проживання населення, його участі в природо-охоронній діяльності; введення даних про ділянки елементів екомере-жі до складу державного земельного, лісового, водного, природно-заповідного кадастрів.

Екологічна мережа охоплюватиме природні та напівприродні тери-торії (акваторії) у межах країни, її внутрішніх морських вод і територі-ального моря, виключної (морської) економічної зони та континента-льного шельфу, протистоятиме фрагментації цих територій, сприятиме збереженню біологічного і ландшафтного різноманіття, підвищенню продуктивності ландшафтів, поліпшенню загального стану природно-го довкілля і загалом — збалансованому сталому суспільному розвит-ку держави.

До базових елементів екологічної мережі належать: природні ядра, буферні зони та екологічні коридори. У своїй неперервній єдності во-ни і створюють екомережу, яка функціонально об'єднує осередки біо-логічного та ландшафтного різноманіття в єдину систему національної екологічної мережі, сумісної з екомережами сусідніх держав.

Природні ядра (осередки), або ключові природні території, — це території, які багаті на біологічне й ландшафтне різноманіття і є типо-вими чи зникаючими природними або напівприродними середовища-ми існування чи середовищами існування зникаючих видів, їхніх угруповань, екосистем, ландшафтів, що визначені на виконання при-родоохоронного законодавства або міжнародних актів (конвенції, уго-ди, договори тощо). Вони є природоохоронними територіями, які від-повідають умовам, визначеним національним природоохоронним законодавством чи міжнародними актами (конвенції, угоди, договори та ін.) й забезпечують збереження біологічного та ландшафтного різ-номаніття, особливо рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин, тварин, їхніх угруповань, екосистем та ландшафтів. Базою для створення природних ядер національного й мі-

сцевого значення є Закон «Про природно-заповідний фонд України» (1992 p.), Лісовий (1994 p.) і Водний (1995 р.) кодекси України. При-родні ядра міжнародного та європейського значення створюються згі-дно з міжнародними правовими документами: в рамках Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чи-ном як середовища існування водоплавної птиці (Рамсар, 1971 p.), — водно-болотні угіддя міжнародного значення; Конвенції про охорону світової культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.) — здобут-ки природної спадщини; Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979 р.) — терито-рії спеціального інтересу збереження (об’єднуються у Смарагдову ме-режу Європи). Європейське визнання природоохоронних територій досягається також через удостоєння Радою Європи Європейського ди-плома відповідно до Резолюції Комітету Міністрів Ради Європи (91) 16 від 17.06.1989 р. та їх занесення до спеціального переліку біогене-тичних резерватів — Резолюція Ради Європи (73) 30 від 26.10.1973 р. Серед інших можливих правових документів (після їхньої ратифікації) — Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979 р.) з угодами про кажанів, малих китоподібних та афро-євразійські міграційні шляхи, а також із прийняттям відповідних до-кументів у межах Чорноморського співробітництва.

Екологічні коридори — це продовгуватої конфігурації території, що зв’язують між собою природні ядра і буферні зони. Екологічні ко-ридори можуть бути суцільними, перервними та повітряними (шляхи міграцій птахів тощо), різної форми й протяжності, які можуть визна-чатися конкретними завданнями щодо забезпечення окремих функцій збереження певних видів тварин і рослин. Вони мають охоплювати максимальну кількість природних ланок, пролягати створеними самою природою шляхами й бути достатньої величини для забезпечення від-повідних умов збереження певних видів дикої фауни та флори.

Екологічні коридори створюють для підтримання процесів роз-множення й обміну генофондом, міграції та поширення видів, пережи-вання ними несприятливих умов і забезпечення екологічної стабільно-сті системи природних територій. Буферні зони встановлюють для захисту природних ядер від дії зовнішніх негативних чинників, ство-рення сприятливих умов для їхнього розвитку та самовідновлення, оп-тимізації форм господарювання з метою збереження і збільшення іс-нуючих та повернення втрачених природних цінностей. Екологічні ко’идори й буферні зони не є спеціальними природоохоронними обєктами і до їхнього складу можуть входити інші природні території з обмеженим природокористу-ванням, зокрема землі водного фонду, лісовкриті площі, пасовища та сіножаті тощо. Збереження природних територій, екологічних коридорів і буферних зон забезпечується при-родоохоронним законодавством, згідно з яким встановлюються обме-

ження на використання окремих природних ресурсів. Межі екологіч-них коридорів та буферних зон і режим їх використання враховуються в усіх видах проектно-планувальної документації.

Екологічна мережа розширюватиметься за рахунок відновлення (ренатуралізації) територій, що вилучаються з інтенсивного господар-ського природокористування і повністю або частково деградованими землями. Особливо перспективними є природні території з малозміне-ними природними умовами, де можна швидко відновити їхній попере-дній природний стан.

Буферні зони — це зони з обмеженим природокористуванням між природними ядрами чи екологічними коридорами між ними та терито-ріями інтенсивного господарського використання, їх організовують для захисту природних ядер від дії зовнішніх негативних факторів, створюючи для них сприятливіші умови для розвитку й самовіднов-лення. Разом із тим, вони оптимізують форми господарювання з метою збереження існуючих і відновлення втрачених природних цінностей. Основне призначення буферних зон — пом'якшення впливу діяльності людини.

Головними завданнями екологічної мережі є такі:

— Загальні завдання: оптимізація стану екосистем та забезпечення екологічної цілісності природних масивів як природних ядер, форму-вання екологічних коридорів і буферних зон; зміцнення мережі об'єктів (територій) природно-заповідного фонду за рахунок розши-рення існуючих, підвищення їхнього статусу охорони; резервування і наступне заповідання багатих на біологічне різноманіття природних територій, особливо багатовікових природних угруповань, прирусло-вих, гірських і байрачних лісів, цілинних земель, унікальних, типових та зникаючих екосистем і ландшафтів, середовищ існування рідкісних, уразливих та зникаючих видів тварин і рослин, їхніх угруповань, гео-логічних утворень, типів Грунтів тощо; ренатуралізація (коли і де це доцільно та можливо) лісових, степових і водно-болотних екосистем; розробка й здійснення заходів щодо зменшення негативного впливу на природні масиви (акваторії) і смуги господарської діяльності; оптимі-зація ведення сільського, лісового, мисливського та рибного господар-ства з урахуванням умов існування видів місцевої дикої флори і фау-ни; запровадження генеральної схеми національної екомережі, розробка й запровадження схем обласної та районної екомереж; роз-ширення можливостей щодо поширення (міграції), нагулу і відтворен-ня видів дикої флори й фауни, особливо тих видів та їхніх угруповань, що занесені до Червоної й Зеленої книг України, а також переліків міжнародних конвенцій та угод, до яких приєдналася Україна; визна-чення видів, їхніх комплексів, природних середовищ існування, екоси-стем, ландшафтів і систем природних територій на виконання міжна-родних конвенцій та угод, а також резолюцій міжнародних органі-

зацій, де Україна взяла на себе певні зобов'язання, й забезпечення на-лежної їхньої охорони; організація моніторингу, ведення державного кадастру об'єктів (територій) природно-заповідного фонду та інших компонентів екологічної мережі; надання деяким територіям, районам та регіонам особливого природоохоронного статусу й відпрацювання там біологічних, екологічних, технологічних та соціальних елементів сталого розвитку; збалансоване використання окремих компонентів і ділянок екомережі (туризм, освіта, традиційне господарювання тощо); підвищення рівня виховання, освіти та поінформованості населення щодо значущості екологічної мережі, необхідності підтримки екологі-чної стабільності у регіоні та ролі екомережі в забезпеченні політики сталого суспільного розвитку; посилення відповідальності й участі мі-сцевих органів влади та населення у збереженні природного довкілля; поліпшення соціальних і економічних умов населення й сприяння пе-реходу до новітніх економічних і невиснажливих технологій господа-рювання.

♦          Завдання у галузі охорони, використання та відтворення земель-них ресурсів: зниження ступеня розораності сільськогосподарських угідь і зменшення площ інших видів інтенсивного сільськогосподарсь-кого використання; обмеження інтенсивного використання екологічно уразливих земель впровадженням ґрунтозахисних систем землеробства з контурно-меліоративною організацією територій; впровадження у практику принципів екологічно збалансованого землекористування, ре-комендацій щодо спеціального використання земель з урахуванням ви-мог до збереження, невиснажливого і збалансованого використання природних ресурсів.

♦          Завдання у галузі охорони, використання й відтворення водних ресурсів: екологічне оздоровлення природних територій та акваторій басейну річки Дніпра й поліпшення стану річкових і заплавних екоси-стем у межах басейнів річок Дністра, Південного та Західного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю, здійснення заходів щодо збереження всіх цінних водно-болотних угідь; розробка і реалізація заходів щодо збе-реження біологічного різноманіття Чорного та Азовського морів, створення мережі морських об'єктів/територій природно-заповідного фонду, ренатуралізація і поліпшення охорони прибережних захисних смуг та водоохоронних зон.

♦          Завдання у галузі охорони, використання й відтворення рослин-них ресурсів: оздоровлення, збереження та відтворення міських зеле-них насаджень і лісів, які входять до складу зелених зон міст та інших населених пунктів; перехід до ландшафтного (екосистемного) підходу в органах державного управління, впровадження таких технологій лі-сокористування, що сприятимуть підтриманню цілісності й непоруш-ності лісових масивів, природної різноманітності їхньої вікової струк-тури  і  видового  складу;   здійснення  заходів  щодо  збалансованого

використання степової, лучної та болотної рослинності; створення і удосконалення національної екологічної мережі.

Згідно з національним законодавством до національної (загально-державної) екологічної мережі можна віднести:

•          території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодер-жавного значення як природні ядра: природні заповідники; біосферні заповідники; національні природні парки; заказники (ландшафтні, лі-сові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іх-тіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карсто-во-спелеологічні), пам'ятки природи; штучно створені об’єкти (бота-нічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки са-дово-паркового мистецтва);

•          території та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого зна-чення як буферні зони, або екологічні коридори національної екоме-режі: регіональні ландшафтні парки; заказники (ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологі-чні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні); пам'ятки природи; штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва); заповідні урочища;

•          обширні водні об'єкти (ділянки моря, озера, водосховища, річки) як природні ядра й буферні зони, а невеликі водні об'єкти витягнутої конфі-гурації (стави, канави) і ряд захищених земель водного фонду (водоохо-ронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів та зони санітарної охорони) як екологічні коридори;

•          ліси I групи як природні центри — особливо цінні лісові масиви й ті, що мають особливе значення для захисту навколишнього природ-ного середовища, ліси, які мають наукове або історичне значення включно з генетичними резерватами, лісоплодові насадження й суб-альпійські деревні та чагарникові угруповання; як буферні зони — лі-си населених пунктів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого й другого поясів зон санітар-ної охорони джерел водопостачання, ліси округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій; як екологічні коридори — лісові смуги вздовж водотоків і навколо водойм, протиерозійні, приполо-нинні, захисні смуги вздовж залізниць та автомобільних доріг, держа-вні захисні лісові смуги, степові переліски, полезахисні лісові смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу автомобільних доріг;

•          ліси II групи, насамперед, виконують буферну роль і є екокори-дорами, і хоча вони експлуатаційні, проте мають екологічне значення; необхідно розробити такий механізм їхньої експлуатації, який би дав змогу постійно підтримувати їхні екологічні функції;

•          курортні та лікувально-оздоровчі території з вираженими приро-дними лікувальними факторами: мінеральні джерела, кліматичні й ін-

ші умови, сприятливі для лікування та оздоровлення людей, — як бу-ферні смуги;

•          рекреаційні землі для організованого масового відпочинку і ту-ризму населення — як буферні смуги;

•          інші природні та напівприродні території (залишки степової не-деревної рослинності, луки-пасовища, піщаники, кам'яні розсипи, зе-млі полігонів Міноборони), включаючи землі водного фонду, що є за-конодавчо незахищеними (острови, болота або частини боліт) — як буферні смуги та екологічні коридори;

•          сільськогосподарські землі екстенсивного використання, в які пере-водиться частина орних земель на підставі екологічної і економічної не-доцільності. Відповідно до здійснюваної земельної реформи із сільського-сподарського використання вилучаються економічно збиткові землі.

Особливе місце у створенні екологічної мережі України відводить-ся землевпорядкуванню (землеустрою) новостворених сільськогоспо-дарських підприємств та агроформувань ринкового типу. Тільки за ор-ганізації території сільгосппідприємств на екологоландшафтній основі або за проектами контурно-меліоративної організації території можли-ва консолідація всіх екологічних компонентів (екотопи, екологічні Hi-mi, коридори та інші ресурсостабілізуючі компоненти), з яких і скла-датиметься майбутня екологічна мережа України.

Схема формування національної екологічної мережі полягає в про-сторовому розташуванні її територіальних елементів з метою утворен-ня ареалів із переважанням у структурі земель природних ландшафтів, між якими простягаються смуги з домінуванням природних територій.

Базовими критеріями під час вибору елементів екомережі є науко-вий, правовий, технічний, організаційний і фінансово-економічний.

До серцевинних ареалів екомережі входять регіони зосередження існуючих та майбутніх природно-заповідних територій. Насамперед, до таких територій належать регіони Карпат, Кримських гір, Донець-кого кряжа, Подільської височини, Полісся, Причорномор'я тощо.

До основних комунікаційних елементів національної екологічної мережі України належать широтні екологічні коридори: Поліський (лі-совий), Галицько-Слобожанський (лісостеповий), Південноукраїнсь-кий (степовий). Меридіональні екокоридори просторово зумовлюють-ся долинами великих рік — Дністра, Західного Бугу, Південного Бугу, Дніпра та Сіверського Дінця, які не тільки об'єднують водні та запла-вні комплекси, але й є також шляхами міграції численних рослин і тварин, особливо птахів.

Отже, елементи екомережі вищого рівня формуються трьома піи-ротними смугами, чотирма меридіональними, двома гірськими ареа-лами. Окремим елементом екомережі слід вважати ланцюг прибереж-но-морських водних природних комплексів прибережних вод Азовського і Чорного морів, що оточують територію України з півдня.

Поліська (широколистяна) широтна смуга починається на кордоні із Польщею й Білоруссю. Природними ядрами її є район Шацьких озер і витоки річки Прип'яті, далі вона охоплює озерно-болотну частину Західного Полісся, суцільні масиви Центрального Полісся, зокрема Поліський заповідник і Овруцький кряж, та хвойнолісову частину Схі-дного Полісся до кордону з Росією, де природним ядром є Старогу-тянські ліси.

Друга, лісостепова, широтна смуга бере початок на Розточчі, де природними ядрами її є Яворівський національний природний парк і Розтоцький заповідник, і від західноподільських лісів далі охоплює такі гряди, як Товтровий кряж, Волинська височина, Вороняки, Голо-гори, Кременецькі гори із рядом масивів широколистяних лісів, про-довжуючись на схід через найбільш заліснену частину Північного Лі-состепу на межі з найпівденнішою частиною Полісся до Києва, через Середнє Подніпров'я й уздовж долин річок Сейму, Росі, Псла і Ворск-ли до Харківсько-Сумського масиву широколистяних лісів, охоплюю-чи заплавні луки, лісові масиви, залишки степів, яри тощо.

Південна степова широтна смуга починається від Дунайського біо-сферного заповідника і тягнеться вздовж узбережжя на схід, охоплю-ючи водно-болотні угіддя дельт Дунаю, Дністра, Південного Бугу й Дніпра, Сіверського Дінця і ряду невеличких степових річок, а також ділянки степів уздовж Чорного та Азовського морів, заходячи в Сте-повий Крим. Через долину річки Південного Бугу вона з'єднується з центральноподільським природним масивом, а через долину Дніпра — з лісостеповою і поліською областями.

Національна екомережа буде тісно пов'язана через природні маси-ви з екомережами Росії (Східне Полісся, Старогутсько-Брянські ліси), Білорусі (об'єднуючими є Полісся, річка Дніпро з притокою Прип'ят-тю), Румунії (через Карпати), Польщі (Полісся), Словаччини (Карпати) та Молдови (р. Дністер і Прут).

Для формування збалансованої (сталої) системи природокористу-вання в сільському господарстві та забезпечення розбудови екомережі необхідно: провести науково обґрунтовану трансформацію структури сільськогосподарських земель з метою формування збалансованого співвідношення між окремими компонентами агроекосистем і забезпе-чення екологічної безпеки та рівноваги території, зокрема: збільшити частку сільськогосподарських угідь екстенсивного використання (сі-ножаті, пасовища) відповідно до науково обґрунтованих показників, які мають розроблятися з урахуванням регіональних і місцевих особ-ливостей; зменшити площі орних земель до 37—41 % території країни виведенням із ріллі схилів крутістю понад 3°, земель водоохоронних зон, деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь; розширити площі полезахисних лісосмуг та інших захисних насаджень згідно з науково обґрунтованими показ-

никами, які мають розроблятися з урахуванням регіональних і місце-вих особливостей; створити нові та розширити площі існуючих тери-торій і об'єктів природно-заповідного фонду в межах сільськогоспо-дарських угідь; створити умови для забезпечення неперервності при-родних ділянок у межах сільськогосподарських угідь; забезпечити широке впровадження новітніх екологічно збалансованих технологій у сільському господарстві та підтримку розвитку біологічного земле-робства; розробити порядок і впровадити економічне стимулювання землевласників та землекористувачів щодо ведення екологічно збалан-сованої сільськогосподарської діяльності.