РОЗШИРЕНЕ ВІДТВОРЕННЯ РОДЮЧОСТІ ҐРУНТІВ — ВУЗЛОВА ЕКОЛОПЧНА ПРОБЛЕМА ЗЕМЛЕРОБСТВА. 1.1. ЕКОЛОПЧНА ОЦІНКА СТАНУ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 

Загрузка...

ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ В УКРАіНІ I СУЧАСНІ

ПІДХОДИ ДО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХУПДЬ

Земля як природний ресурс постійно зазнає природного й антропо-генного впливу (рис. 1). Вплив природних чинників відбувається без-перервно, але мінеральні та органічні речовини знаходяться у рівнова-зі, завдяки чому не порушується природний хід геологічних процесів.

 

            Народонаселення (ріст)       Промислове   Відведення    

           

                                  

            \ \ \

\ \ \ \

V

\ \         Ьудівництво

           

             1-                                          

           

                       

           

           

           

           

            Транспортне               L       

           

           

           

           

           

                                  

           

           

                                  

           

           

            Гідротехнічне           

           

           

           

           

                                  

            Шкідники, бур'яни, хвороби рослин          Земля                        

           

           

            Побутове        Забруднення 

           

           

                       

           

           

           

            Промислове  

           

            /

/

/

/

1

/

/

1

/

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1

1          L                                

           

           

            —              Знищення лісів   

           

           

           

                       

           

           

           

            —і   Випалювання рослинності     

           

           

                       

           

           

           

           

                       

           

           

           

            —і Надмірне випасання худоби     

           

           

                       

           

           

           

           

                       

           

           

           

             Нераціональне землеробство        

           

           

                       

           

           

           

           

                       

           

           

           

             Зміна режиму води 

           

           

                       

           

           

           

           

                       

           

           

           

                       

                       

            1                     

Рі

20        -\     Природна ер іс. 1. Основні ч   ОЗІЯ

инник и, що погіршують екологічну           ситу    an        ію на Зе          млі

 

Антропогенний вплив на ґрунти спричинює їх деградацію, призво-дить до зниження продуктивності сільськогосподарських угідь. В Україні екологічні наслідки деградації Грунтів і погіршення їх якості особливо загострились у перехідному періоді від державної до ринко-вої економіки внаслідок використання земель як єдиного засобу існу-вання в умовах виживання за рахунок природної родючості ґрунтів, без компенсації її витрат.

Виживання людей за умов глибокої економічної кризи часто здійс-нюється за рахунок нещадного виснаження природної родючості ґрун-тів. За найоптимальнішими підрахунками, на створення одного санти-метра ґрунтової товщі природа затрачає близько 100 років, а щоб його втратити, інколи досить і однієї зливи.

Під деградацією Грунтів слід розуміти погіршення властивостей, родючості і якості ґрунту, яке обумовлене зміною умов ґрунтоутво-рення внаслідок впливу природних або антропогенних чинників. У більш широкому розумінні поняття «деградація ґрунтів» охоплює як погіршення основних якісних показників родючості без помітних ознак руйнування або зникнення генетичних особливостей Грунтів, так і фізичне руйнування ґрунтових горизонтів аж до втрати ґрунтом не лише своїх функцій як середовища існування, а й повного фізичного зникнення як біокосного природно-історичного тіла. Це негативне явище супроводжується зменшенням вмісту гумусу, руйнуванням структури та зниженням родючості ґрунтів. Деградація Грунтів, а нері-дко і повне їх виключення із сільськогосподарського використання, відбувається внаслідок процесів водної та вітрової ерозії, дегуміфіка-ції, декальцинації, переущільнення сільськогосподарською технікою, нераціональної експлуатації зрошувальних систем, яка призводить до підтоплення і заболочування, вторинного засолення й осолонцювання ґрунтів; через порушення агротехніки, заростання бур'янами та чагар-никами, незбалансоване застосування мінеральних добрив, забруднен-ня токсичними речовинами, радіонуклідами, нерегульоване випасання худоби і т. д.

При цьому в ряді регіонів планети виникають досить серйозні стресові і навіть катастрофічні ситуації, які призводять до порушення екологічної рівноваги ґрунтового покриву.

За даними FAO (Продовольча і сільськогосподарська організація ООН), орні землі планети займають лише 10 % території суші, сіножа-ті та пасовища — 20 %. Решта 70 % ґрунтів не використовуються у сільському господарстві. Вони є низькопродуктивними угіддями, ви-користання яких обмежується Грунтово-кліматичними умовами, і роз-поділяються таким чином: 20 % площі суші розташовано в зонах з до-сить холодним кліматом, 20 % — із посушливим кліматом, 20 — на дуже крутих схилах, 10 % — неглибокі ґрунти. Площа потенційно придатних для землеробства Грунтів на земній кулі становить близько

2,7—3,2 млрд га, а обробіток здійснюється лише на 1,5 млрд га. Треба додати, що за останні 30—40 років з ріллі вилучено площі у 1,3 раза більші від тих, що зараз перебувають в її складі. Це спричинено руйні-вною дією вказаних чинників деградації ґрунтів.

Розширене відтворення родючості ґрунтів і на цій основі підви-щення врожайності сільськогосподарських культур можна здійснюва-ти за рахунок оптимізації їх основних агрономічних властивостей.

Майже всі показники родючості ґрунтів певною мірою можна ре-гулювати. Однак не завжди відомо, які параметри цих показників най-більш сприятливі для росту і розвитку різних рослин, тому ОДНІЄЮ 3 основних проблем агрономічної науки є створення системи оптималь-них параметрів показників родючості ґрунтів, які називають моделями родючості.

Модель родючості — це сукупність агрономічно важливих власти-востей та ґрунтових режимів, які забезпечують певний рівень продук-тивності рослин.

Оптимальні параметри показників родючості встановлюються для кожного типу ґрунту за даними тривалих багаторічних дослідів.

Розроблені моделі є еталонами для відповідних типів ґрунтів, які допомагають оцінити реальний стан їх родючості і є основою раціона-льного застосування нових інтенсивних технологій і засобів хімізації (табл. 1, рис. 2).

Таблиця 1

МОДЕЛЬ РОДЮЧОСТІ ЧОРНОЗЕМУ типового ВАЖКОСУГЛИНКОВОГО (ЄФРЕМОВ В.В., 1982)

 

Показники     Рівень родючості

 

            середній       високий

Агрофізичні

Щільність будови орного шару, г/см          1,1—1,2          1,0—1,1

Загальна пористість орного шару, %          50—55            55—60

Вміст водотривких агрегатів (>0,25 мм) в орному шарі, %         40—50            50—60

Водопроникність у першу годину, мм       100—150       

Коефіцієнт поверхневого стоку      0,5      

Весняні  запаси  продуктивної  вологи  в  шарі  0— 100 см, мм 130—150        150—170

Запаси продуктивної вологи в орному шарі Грунту перед сівбою ОЗИМИХ, MM     > 20     > 30

Закінчення табл. 1

 

Показники     Рівень родючості

 

            середній       високий

Агрохімічні (шар Грунту 0—25 см)

Масова частка гумусу, %     5—7

Запаси гумусу, т/га    140—180

Вміст загального азоту, %    0,26—0,31

Запаси загального азоту, т/га          7,5—8,2

Азот, що легко гідролізується (метод Тюріна — Ко-нонової), мг/100 г Грунту            5—8    8—11

Вміст фосфору рухомого (метод Чиркова), мг/100 г         8—12  12—16

Вміст   калію   обмінного   (за   методом   Маслової), мг/100 г    15—20            20—25

рН (сольова суспензія)         5,6—6

Гідролітична кислотність, ммоль/100 г Грунту     3,3—3,7

Ступінь насиченості основами, %  90—92

Біологічні

Нітрифікаційна здатність орного 0—25 см шару (N нітратний), мг/100 г          3—5    5—7

Розробка та вдосконалення моделей родючості є одним з основних елементів обґрунтованого планування розширеного відтворення ро-дючості ґрунтів. Крім описової моделі родючості ґрунтів, більш висо-кий рівень має розробка моделей родючості на основі застосування математичного апарату та комп'ютерів, коли встановлюється взаємо-зв'язок факторів і оптимальне їх поєднання.

Моделі родючості ґрунту мають стати основою для раціонального застосування агротехнічних заходів та засобів хімізації у сільськогос-подарському виробництві. У свою чергу, агротехнічні заходи і засоби хімізації, меліорації та інші повинні сприяти поступовому наближен-ню властивостей ґрунту до їх оптимальних параметрів, які забезпечу-ють високий рівень його родючості та врожайності сільськогосподар-ських культур.

Моделюванням родючості ґрунтів по суті створюються еталони для відповідних ґрунтів, порівняно з якими можна оцінювати їх реаль-ну родючість.

Характеристика орного шару: потужність 25—30 см, колір — темно-сірий; дрібногрудочку-вата структура, вміст водотри-вких агрегатів > 0,25мм = = 70—80 %

 

Доступний азот: N(N03 + NH4) = 3,0^,5 мг/100 г — 100—120 кг/га в орному шарі; споживають рослини за вегетацію 50—60 % = = 60—80 кг/га

 

 

Гумус орного шару:  масова частка 2,5—3,0 %, запас 75—

85 т/га, N3£

3—4 т/га; Сг:

Сф = 1,2:1,0 Запас енергії = 1,6х109кДж/га

 

Рухомий фосфор: 25—30 мг/100 г, це 500—700 кг/га; споживають рослини за ве-гетацію 7—9 % — це 50— 60 кг/га

 

 

Стан ГВК і кислотність: рНксе = = 6,0—6,5; S = 7—12 мекв/ЮОг; V = 80—90%, Са: К = 15—17: 1 Рухливий АІ — відсутній

 

Обмінний калій: 20—22 мг/100 г, це 500—600 кг/га; споживають рослини за ве-гетацію 40—45 % — це 180—200кг/га

 

 

Водно-фізичні властивості: об'ємна маса = 1,1—1,2 г/см3, загальна пористість = 50— 55 %, пористість аерації = 25—30 %; запас продуктив-ної вологи в шарі 0—50 см = 150—180 мм

 

Мікроелементи, мг/кг: Си — З^; Мо — 0,2—0,4; В — 0,5—0,6; Zn — 5—7; Co — 0,8—1,2; Mn — 20— 100

 

Властивості, що визначають родючість грунту

Ефективна родючість — 45— 60 ц/га

зернових, або 65—75 ц/га

кормових одиниць

 

Вапнування: раз на 4— 5 років — повна норма СаСОз за гідролітич-ною кислотністю

 

«—

 

Заходи щодо відтворення родючості Грунту

J                      I

 

 

Відновлення органічної речовини

Грунту:

10—12 т/га сівозміни органічних

добрив (2,5—3,0 т/га сухої речо-

вини) + післяжнивні рештки

(2,5—3,5 т/га сухої речовини)

 

Досягнення позитивного балан-

су NPK:

250—300 кг/га мінеральних до-

брив

N: Р: К= 1: 0,5—0,6: 1,2—1,3

 

 

24

Рис. 2. Модель родючості дерново-підзолистих суглинкових

грунтів (Кулаковская Т.Н.,1978)

 

Вченими розроблена і система показників для контролю за родючі-стю ґрунтів (табл. 2).

Таблиця 2

СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ЗА РОДЮЧІСТЮ ҐРУНТІВ

 

Процес, режим                                                         Показник

Баланс  поживних  ре-човин          Вміст елементів живлення у Грунтах, добривах, культурах, насінні, атмосферних опадах, хімічних меліорантах. Надходження біологічного азоту (симбіотична і несимбіотична азотофіксація). Надходження елементів живлення з пилом. Втра-ти елементів живлення з природними водами (го-ризонтальні та вертикальні токи), з твердим сто-ком (ерозія) та внаслідок дефляції

Баланс гумусу            Вміст гумусу у вихідних об'єктах та його періодичні зміни (під час закінчення ротації). Вміст поживних речовин в органічних добривах; швидкість мінералі-зації та гуміфікації органічної речовини

Кислотно-лужний   ре-жим            рНксь рНнго» гідролітична кислотність, актуальна кислотність, лужність, ємність катіонного обміну, ступінь насичення основами

Сольовий режим      Вміст натрію, хлору, сульфатів, суми солей, елек-тропровідність Грунтових вод

Окиснювально-відновний режим  Динаміка окиснювально-відновних потенціалів

Фізичні та водні влас-тивості         Щільність, пористість, вологість, різні показники водного режиму, температура, будова, грануломе-тричний сюіад, структура

Поживний режим     Вміст рухомих поживних речовин (макро- і мікро-елементів)

Біологічна активність           Чисельність деяких видів мікроорганізмів, виді-лення СОг, активність Грунтових ферментів, інтен-сивність нітрифікації і розюіадання целюлози

Санітарно-гііієнічний стан (забрудненість пес-тицидами, важкими ме-талами,  фтором та ін-шими токсикантами)           Нагромадження агелону, акрексу, актеліну, атра-зину, а також Pb, Cd, Hg, Ni, Sn, Fe, As, поліциклі-чних ароматичних вуглеводів та їх токсикантів

Ерозія і дефляція        Рівень еродованості

Слід зазначити, що вчені вже з’ясували головні причини, існування яких не дає змоги вважати землеробство України екологобезпечним, сталим і ефективним. Це зокрема:

—        нераціональна структура сільськогосподарських угідь, посівних площ, розміщення культур без достатньо повного врахування ґрунто-во-кліматичних умов, підвищений (майже у 2 рази проти оптимально-го) рівень розораності, включаючи частину схилів і заплав;

—        дефіцитний баланс біофільних елементів (особливо С, Са, Р, К та ін.) внаслідок внесення невеликих доз гною і мінеральних добрив;

—        недосконалий рівень ґрунтообробних технологій (підвищений проти допустимого рівня у 2—3 рази середній тиск сільськогосподар-ських машин і знарядь на ґрунти, дуже велика кількість механічних операцій, розтягування строків проведення оранки, сівби, міжрядних обробітків у часі та проведення їх за межами інтервалу оптимальної вологості Грунту);

—        дуже низький рівень захищеності орних земель агролісо-

меліоративними, гідротехнічними та агротехнічними заходами і по-

ширеність внаслідок цього їх різноманітних деградацій;

—        високий рівень забур’яненості.

Так, параметри оптимальних і реальних Грунтообробних технологій у

середньому в Україні становлять відповідно: щорічне застосування орга-нічних добрив — 10—12 і менше 5 т/га; щорічне застосування мінераль-них добрив — 200—250 і менше 50 кг/га діючої речовини; кількість ме-ханічних операцій — 5—7 і 20—25 проходів машин протягом року під час вирощування просапних культур; якість виконання ґрунтообробних робіт — 10 і 3 бали; питомий тиск мобільних агрегатів на ґрунт — 0,5— 1,0 і 1,5—2,5 кг/см2 (Медведєв В.В., 1997).

Засміченість орного шару ґрунту насінням бур’янів на занедбаних полях становить 1,1 млрд шт./га і більше, тому значна частина орних земель в найближчий період матиме значну забур’яненість (Іващен-ко О.О., 2003).

Відомо, що ґрунти є багатофункціональними системами, що мають важливе екологічне значення. Вони виконують функцію середовища існування, акумулятора і джерела речовини та енергії для організмів, проміжного ланцюга між біологічним і геологічним колообігами, за-хисного бар’єра й умови нормального функціонування біосфери в ці-лому тощо. Названі функції Грунтів утворюють їх екологічний потен-ціал. Його складовою є агроекологічний потенціал, тобто здатність ґрунтів виконувати функцію сільськогосподарських угідь, створювати оптимальні умови для росту і розвитку сільськогосподарських рослин, а також підтримувати екологічну рівновагу в агроландшафтах і приро-дному середовищі.

Сучасне сільськогосподарське виробництво характеризується не-визначеністю у співвідношенні між сільськогосподарськими угіддями,

незбалансованістю біохімічних речовин і енергії в агроландшафтах, недосконалістю протиерозійних систем охорони ґрунтів та моніторин-гу земельних ресурсів. Назване зумовлює не тільки зниження родючо-сті ґрунтів, але й порушення екологічної стійкості навколишнього се-редовища, зниження продуктивності сільськогосподарських угідь. Погіршуються також водно- і агрофізичні властивості Грунтів. Особ-ливо негативно впливають на стан агроландшафтів розораність сільсь-когосподарських угідь, несприятливі природно-антропогенні процеси, техногенні викиди промисловості, забрудненість радіонуклідами і пес-тицидами тощо.

Структура земель за їхнім цільовим призначенням свідчить про висо-ке фонове (одне з найбільших у світі) антропогенне навантаження на до-вкілля. Найбільше впливає на стан довкілля сільськогосподарських угідь рілля, яка займає 54,1 % загальної території країни, землі під промисло-вою забудовою — 0,4 %, землі природного, оздоровчого, рекреаційного та культурного призначення — 4,3 %. Змінилося екологічно допустиме спів-відношення між площами ріллі, природних угідь, лісових і водних ресур-сів. Це негативно вплинуло на стійкість агроландшафту, посилилися еро-зійні процеси. Фактична частка ріллі в Україні перевищує екологічну норму — 40 %, встановлену ще В.В. Докучаєвим, який в 1892 р. вирішив створити в південних степах чорноземної смуги Росії всупереч кліматич-ним рукотворні умови для отримання сталих урожаїв. Частка еродованих земель нині становить 57,4 % території, із них 32,0 % зазнають впливу ві-трової ерозії, 22 — водної ерозії, a 3,4 % — сумісної дії водної та вітрової ерозії. Значної екологічної шкоди земельні та інші ресурси зазнають вна-слідок забруднення викидами промисловості, відходами, а також недос-коналого використання засобів хімізації в аграрному секторі.

Найбільш інтенсивними забруднювачами сільгоспугідь були хлор-органічні пестициди, а найвищий рівень забруднення ґрунтів спосте-рігався у Костянтинівці, Маріуполі та в Алчевську. У житловому фон-ді міст та селищ міського типу України щорічно нагромаджується бли-зько 40 млн м3 сміття, яке знешкоджується на 656 міських сміттєзва-лищах та на 4-х сміттєспалювальних заводах, стан яких, на жаль, не відповідає сучасним вимогам (Шматько В.Г., Нікітін Ю.В., 2006).

Великої гостроти набрала проблема радіоактивних відходів. На атомних електростанціях накопичено тисячі тонн відпрацьованого ядерного палива, десятки тисяч кубометрів твердих і десятки мільйо-нів літрів рідких радіоактивних відходів. У промисловості, сільському господарстві, медицині та в наукових закладах існує більше ста тисяч закритих радіоактивних джерел. Понад 70 млн м3 радіоактивних від-ходів зосереджено на сховищах підприємств уранової, гірничодобув-ної та переробної промисловості.

Загальна площа сільськогосподарських угідь, забруднених радіо-нуклідами, після Чорнобильської аварії складає 6,7 млн га. Складна

ситуація залишається на території Полісся, де спостерігаються масш-табні показники забрудненості продукції землеробства (сіно — 2916 бк/кг, зелена маса — 2620, картопля — 144 бк/кг).

Незадовільно здійснюється відновлення використаних промислові-стю земель. При цьому якість рекультивації низька, мало земель пове-ртається у сільськогосподарське виробництво, а їхня родючість є май-же наполовину нижчою від природної.

За даними обліку, площі земель лісового фонду у 2000 р. станови-ли 10,8 млн га, із них вкритих лісовою рослинністю — 9,4 млн га. Та-ким чином, лісистість (відносно вкритої лісом загальної території країни) становить 15,6 %, що значно менше встановлених мінімальних екологічних стандартів — 22—25 %.

Ліси переважно виконують захисні водоохоронні та санітарно-гігієнічні функції. Однак вони інтенсивно експлуатуються, гинуть від промислових викидів та пожеж, внаслідок недбалого відведення зе-мель під вирубку для різноманітного будівництва. їх незадовільний стан зумовлений не лише рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, але й зростаючим техногенним навантаженням, що порушує природну стійкість і лісових екосистем. Протягом останнього десяти-річчя антропогенний вплив на ліси проявлявся через вплив на наса-дження атмосферних забрудників, зміну гідрологічного режиму тери-торій, рекреацію, пожежі, господарську діяльність тощо. На сьогодні вирубка лісового фонду перевищує його відновлення. Обсяги захисно-го лісорозведення не забезпечують повного заліснення непридатних для сільськогосподарського виробництва земель. Недостатніми зали-шаються обсяги робіт щодо створення полезахисних лісових смуг.

Викликає стурбованість інтенсивна експлуатація лісів, особливо в Карпатському та Поліському регіонах, де зосереджено відповідно 29 та 33 % запасів деревини.

Порушення природної стійкості лісів призводить до зростання ура-зливості насаджень, визначає подальше збереження напруженого сані-тарного стану лісів. Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обґрунтуванням під час визначення шляхів розвитку аг-ропромислового та лісохімічного комплексів, регулювання стоку рі-чок, осушення боліт та стихійний розвиток колективного садівництва призвели до зниження природного потенціалу майже 70 % цінних природних комплексів і ландшафтів України. Внаслідок цього процес деградації генетичного фонду живої природи спостерігається в усіх регіонах України.

Згідно з чинними нормами, розораність земель сільськогосподар-ських угідь на рівні 60—80 % вважається несприятливою, 25—60 — умовно сприятливою і менше 25 % — сприятливою. Оптимальну оці-нку розораності земель мають незначні території, переважно в Україн-ському Поліссі, гірських районах Карпат і Криму. Нині в Україні над-

звичайно високий рівень розораності території: тільки близько 8 % площі (5 млн га) знаходиться у природному стані (болота, озера, ріки, гори). Сільськогосподарська освоєність земельного фонду становить 72,2 % суші, зокрема розораність складає 57,3 %. Найвищу сільського-сподарську освоєність території мають землі Запорізької (88 %), Ми-колаївської (87 %), Кіровоградської (86 %), Дніпропетровської, Одесь-кої (по 83 %) та Херсонської (82 %) областей. Дещо нижча вона в лісостепових областях, у півтора-два рази менша у Поліссі. Розора-ність земель в Україні є найвищою в світі. Для порівняння: у США розораність території становить 19 %, Франції і Німеччині — 33, Італії — 31, тобто має сприятливі та умовно сприятливі характеристики. Та-ка висока розораність небажана з економічного й екологічного погля-дів, адже вона різко знижує природний потенціал території, робить її одноманітною, а господарство — вузькоспеціалізованим (Барановсь-кийВ. А. таін., 2006).

Таким чином, сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування, а саме: поруше-не екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормо-вих угідь, багаторічних насаджень. Це також негативно впливає на стій-кість природних ландшафтів до техногенного навантаження.

За 1960—1996 pp. кількість випадків прояву небезпечних природ-но-антропогенних процесів (зсуви, ерозія, суфозія, дефляція, карст, се-лі, засолення, підтоплення, просідання тощо) зросла в середньому у 3—5 разів. На 80 % міських територій спостерігається прояв близько 20 видів небезпечних для населення природно-антропогенних проце-сів, серед яких найбільш загрозливими залишаються підтоплення, зсу-ви, абразія, карст. Найчастіше вони спостерігаються у Волинській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Одеській, Херсонській об-ластях і Автономній Республіці Крим. У 2240 населених пунктах під-топлюється 800 тис. га земель, а у 200 відбуваються зсуви, карсти. В Івано-Франківській і Закарпатській областях, Автономній Республіці Крим на 70 % гірських водозаборів, переважно в низькогір’ї, поширені селеві процеси. В Україні ними уражено 3—25 % території.

Водною та вітровою ерозією в Україні охоплено понад 17,0 млн га сільськогосподарських угідь, або 40,9 % їх загальної площі. Найбільше еродовано ґрунтів у Донецькій (70,6 %), Луганській (62) і Одеській (56 %) областях. До еродованих земель відносять 4,7 млн га середньо-і сильнозмитих, у тому числі 68 тис. га таких, що повністю втратили гумусний шар. Загалом в Україні щорічне збільшення площі еродова-них земель складає в середньому близько 80—120 тис. га. Економічні збитки тільки через ерозію ґрунтів перевищують 9,1 млрд гривень (Ба-рановський В. А. та ін., 2006).

Ще більш небезпечною є яружно-лінійна ерозія ґрунтів. Лінійний розмив руйнує не тільки ґрунт, а й весь природний комплекс. У проце-

сі утворення яружно-балкових систем з обороту вилучаються великі площі сільськогосподарських земель. 3 розвитком ярів знижується рі-вень підґрунтових вод, землі стають непридатними для житлового, промислового і шляхового будівництва.

Одним з найбільших лих після ерозії ґрунтів є, мабуть, їх засолен-ня, головна причина якого — незбалансоване зрошення. Ерозія та за-солення призводять до опустелювання земель. На зрошуваних землях урожайність спочатку значно підвищилась, але згодом вони стали не-придатними через «білу отруту». Так називають місцеві жителі сіль, якою заповнені всі пори ґрунту і його поверхня внаслідок випарову-вання поливних вод. Саме тому деградують і втрачають родючість зрошувані землі. Зокрема, на 80 % зрошуваних площ відбувається процес техногенного підтоплення; 14 % від загальної площі поливних земель піддаються ерозії; 5 — перезволожуються, 7,7 — мають підви-щену кислотність; 11—25 % — зазнають вторинного засолення. До масового зрошення на значних територіях росли дикі трави і чагарни-ки, за науково обґрунтованого поливу отримували високу врожайність з полів і садів. Нині через перезволоження, агрофізичну деградацію ґрунтів та їх засоленість гинуть дерева, поля, сади, виноградники. У найближчих до полів селах вода заливає льохи, значно погіршується стан питної води, особливо навколо Північно-Кримського, Каховсько-го та Краснознам'янського каналів.

Незадовільний екологічний стан спостерігається також і на осуше-них Грунтах Полісся. Так, 43,2 % площі земель осушувальної мережі мають підвищену кислотність; 7,6 — засолені; 10,7 — перезволожені; 12,8 — заболочені; 18,4 — зазнають вітрової і 4,6 % — водної ерозії.

Якщо узагальнити всі зміни, то майже на 22 % території України можна спостерігати сильно і дуже сильно деградовані та непридатні до повного використання Грунти. Така ситуація значно погіршує умови проживання і виробничої діяльності населення, особливо негативно впливає на стан його здоров'я. Це вимагає вжиття негайних науково обґрунтованих заходів, спрямованих на підвищення родючості земель та одержання екологічно безпечних продуктів харчування.

Вирішення названої проблеми потребує переорієнтації поглядів су-спільства на принципи і технології землеробства. Зокрема, галузь слід орієнтувати на динамічну рівновагу складових агроекосистем в межах природно-сільськогосподарських районів. Першим кроком до цього є проведене Барановським В. А. та ін. (2006) агроекологічне зонування території, яке може слугувати основою стратегії екологічно раціона-льного використання земель.

Території з умовно сприятливою і задовільною оцінкою агроеколо-гічного потенціалу належать до зони економічно доцільного та еколо-гічно допустимого використання земель. Площі, віднесені ДО ЗОНИ 3 умовно задовільною оцінкою агроекологічного потенціалу, пропону-

ються для зони використання земель у режимі збереження. Під режи-мом збереження розуміють обмеження на форми та інтенсивність екс-плуатації земель для забезпечення природного розвитку ґрунтів в умо-вах, що виключають такий антропогенний вплив, який призводить до зміни їх функції. Це не консервація певних територій, а особлива фор-ма експлуатації ґрунтів, спрямована на збереження їх біоресурсного потенціалу. На площах з погіршеним агроекологічним потенціалом Грунтів пропонується виділити зону екологічно адаптативного викори-стання земель. Під час організації землекористування тут необхідно враховувати придатність ґрунтів для конкретних агроценозів і сприян-ня їх екологічній реабілітації. Використання земель, яке може призвес-ти до порушення ландшафтозберігаючих функцій ґрунтів і відповідно до неконтрольованих змін інших компонентів ландшафтів, не допус-кається. На базі зони екологічного лиха пропонується виділити зону використання земель у режимі відновлення. Під режимом відновлення розуміють тимчасове вилучення території з традиційного господарсь-кого обороту для реалізації особливих форм землекористування, мета яких — створення умов для реабілітації втрачених у зв’язку з антропо-генною діяльністю функцій ґрунтового покриву. Землекористування треба організовувати таким чином, щоб надати ґрунтам тренд до від-новлення їх екологічних функцій.

Відомо, що елементи з атомною масою понад 50 атомних одиниць належать до важких металів. He всі вони створюють однакову небез-пеку для живих організмів. За токсичністю, поширеністю, властивістю накопичуватись у харчових ланцюгах лише 12—15 елементів мають пріоритетне значення: ртуть, свинець, кадмій, миш’як, мідь, ванадій, олово, цинк, сурма, молібден, кобальт, нікель та деякі інші. Три еле-менти (ртуть, свинець, кадмій) вважаються найбільш шкідливими і підлягають першочерговому контролю в навколишньому середовищі. При цьому дія хімічних елементів на організм людини має вибірковий характер. Наприклад, кальцій, фтор, стронцій, кремній впливають на скелет; залізо, кобальт, ванадій, мідь — на кровотворення; йод — на роботу щитоподібної залози (табл. 3). Порушення оптимального вміс-ту в організмі людини цинку, магнію, хрому, ванадію понижує рівень холестерину в крові; з кадмієм пов’язані порушення кров’яного тиску і форми раку; дефіцит міді шкідливо діє на пластичність кровоносних судин, що врешті-решт впливає на попшрення серцево-судинних за-хворювань. Вміст у навколишньому середовищі таких металів, як сви-нець, нікель, магній значною мірою зумовлює виникнення та поши-рення злоякісних пухлин. Організм людини дуже чутливо реагує на дефіцит або надлишок йоду. В першому випадку це призводить до зо-бних ендемій, у другому — до виникнення злоякісних пухлин. Абсо-лютно пряма залежність існує між вмістом фтору в природному сере-довищі і у людському організмі: дефіцит його спричинює карієс, a

надлишок — флюороз. У деяких випадках через порушення оптималь-ного вмісту в організмі мікроелементів можуть розвиватися окремі се-рцево-судинні захворювання населення.

Рослинні ресурси України представлені вищими рослинами, гри-бами, мохами, лишайниками та водоростями, які використовуються для матеріальних та культурних потреб суспільства.

Вони включають понад 25 000 видів рослин, з яких вищих судин-них рослин 4500 видів, мохоподібних — майже 800, лишайників — понад 1000, грибів — понад 15 000, водоростей — майже 4000 видів. Сучасна рослинність значною мірою трансформована в результаті го-сподарської діяльності людей. У природному вигляді вона збереглася лише на 19 млн га.

Близько 250 видів рослин в Україні офіційно визнані лікарськими рослинами. У цілому близько 85 % лікарської сировини має природне походження. Нині лікарські рослини ростуть на площі, що становить менше 10 % території країни.

Тривале безконтрольне використання природних ресурсів, інтен-сифікація господарського використання території з наявністю лікар-ських рослин, несприятлива екоситуація після аварії на Чорнобиль-ській АЕС спричинили кризовий стан ресурсів більшості дикорос-тучих рослин.

Загальний обсяг лісокористування в Україні становить 14,4 млн м3, у тому числі основного користування — 6,7 млн м3, що задовольняє потреби народного господарства лише на 25—27 %. У зв'язку з дефі-цитом деревини щорічна потреба в її завезенні становить 30 млн м3.

Хибна практика планування екстенсивного лісокористування при-звела до значного виснаження лісів, зниження загальної продуктивно-сті їх ценозів, погіршення товарної структури лісового фонду.

Рослинність, як біотичний компонент, має важливе значення для функціонування екосистем і значною мірою визначає їх межі. Рослини не тільки чутливі до техногенних порушень навколишнього середови-ща, але і найбільш наочно характеризують зміни екоситуації у регіоні внаслідок антропогенного впливу (табл. 4).

Загалом в Україні разом із прилеглими акваторіями Чорного і Азовського морів нараховується понад 44 000 видів тварин, у тому чи-слі майже 700 хребетних та понад 27 000 безхребетних.

Основними проблемами охорони природи і раціонального викори-стання тваринного світу є його недостатня вивченість, відсутність до-стовірних даних щодо запасів промислових видів та обсягів викорис-тання, погіршення природних умов існування диких тварин через зростаючий антропогенний вплив та послаблення їх охорони від неза-конного використання і знищення. Нині до Червоної книги України занесено 382 види тварин.

Таблиця 3

ХАРАКТЕРИСТИКА БІОХІМІЧНИХ ЗОН ЗА ВМІСТОМ

МІКРОЕЛЕМЕНТІВ У ҐРУНТАХ I РЕАКЦІЯМИ НА НИХ ЖИВИХ ОРГАНІЗМІВ

 

Мікроелемент            Нижня порогова концентрація       Нормальний вміст    Верхня порогова концентрація

Кобальт          Менше 2—7: спричиняє акобальтози, лизухи, анемії, ендемічний зоб, авітамінози, посилен-ня ендемії            7—30: в ме-

жах нормаль-

ної регуляції

функцій          Більше 30: може пригнічуватись си-нтез вітаміну В12

Мідь    Менше 6—15: розвиток анемії, лизухи, за-хворювання кісткової системи, ендемічні ата-ксії за надлишку молібдену і сульфатів, виля-гання, недозрівання хлібів, плодових дерев          15—60            Більше 60: спостерігаються анемії, гемолітична жовтуха, ураження пе-чінки, хлорози рослин, порушення окисних процесів у організмі

Марганець     До 400: захворювання кісткової системи, мо-жливе поширення зобу; хлороз і некроз куку-рудзи, жовтуха цукрових буряків    400—3000      Більше 3000: можливий токсичний вплив на рослини в умовах кислих Грунтів, неврологічні симптоми, хро-нічні інтоксикації, виникнення лихо-манки з кашлем та болями в суглобах

Цинк   До 30: у людини і тварини можлива затримка росту, враження слизових оболонок, кістко-вого скелета, захворювання рослин (хлороз, дрібнолистість)    30—70            Більше 70: погіршення окисних процесів в організмі, морфологічна мінливість рослин

Молібден       До 1,5: захворювання рослин         1,5—4 Більше 4: ознаки подагри в людини, молібденовий токсикоз у тварин

 

Закінчення табл. 3

 

Мікроелемент            Нижня порогова концентрація       Нормальний вміст    Верхня порогова концентрація

Бор      Менше 6: захворювання рослин (відмирання точки росту стебла, кореня, загнивання сер-цевини буряків, побуріння цвітної капусти)           6—30  Більше 30: борні ентерити у тварин і людей, захворювання рослин

Сурма He виявлено  ДобОО           600—1000: Хондро- і остеодіастро-фії, «уровська хвороба», рахіти ді-тей, ламкість кісток, може бути нас-лідкова хондродистрофія; морфо-логічна мінливість рослин

Йод     Менше 5: за незбалансованості йоду з іншими елементами  (кобальт,  марганець,  мідь)  мо-жуть поширюватися ендемічний зоб, ендемія   5^0      Більше 40: можливе послаблення синтезу йодних сполук щитоподіб-ної залози

 

Таблиця 4

СТАН РОСЛИННОСТІЯКІНДИКАТОРА ЕКОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ

(Барановський В. А. та ін., 2006)

 

Показники     Екологічне лихо        Надзвичайна екоситуація    Відносно задовільна екоситуація

Зменшення біорізноманіття, % від норми  Більше 50       25—50            Менше 10

Щільність популяції виду індикатора антропогенного наван-таження, %        Більше 50       20—50            Менше 20

Площі корінних асоціацій, % від загальної площі  Менше 5         Менше 30       Більше 80

Лісистість, % від оптимальної (зональної) Менше 10       Менше 30       Більше 90

Запас деревини основних лісоутворювальних порід, % від нормального        Менше 30       30—60            Більше 80

Пошкодження дерев техногенними викидами, % від загаль-ної площі Більше 50       30—50            Менше 5

Пошкодження хвойних дерев техногенними викидами, %        Більше 50       30—50            Менше 5

Зникнення лісових культур, % від загальної площі лісокуль-турних рослин    Більше 70       50—70            Менше 5

Площа посівів, уражених шкідниками, % від загальної площі     Більше 50       20—50            Менше 10

Загибель посівів, % від загальної площі     Більше 30       15—30            Менше 5

Продуктивність пасовищної рослинності, % від потенційної     Менше 5         5—30  Більше 80

Зміна ареалів рідкісних видів          Зникнення     Розподіл і ско-рочення площі          Відсутність

Пошкодження рослинності заповідників   Зі зміною формацій   Зі зміною асоціацій   Фенотипові, але без зміни асоціацій

Площі зелених насаджень (на одну людину у великих містах і промислових центрах), % від норми            Менше 10       10—30            Більше 90

 

Як рослини, так і тварини є чутливими до екологічного стану регі-онів, тому вони можуть бути його біоіндикаторами (табл. 5).

Таблиця 5

СТАН ФАУНИ I ЗМІНИ ГЕНОФОНДУ ТВАРИН — ІНДИКАТОРІВ ЕКОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ (БАРАНОВСЬКИЙ В.А. та ін.,2006)

 

Показники     Екологічне лихо        Надзви-

чайна

екоситу-

ація     Відносно задовільна екоситуація

Зменшення   біорізноманіття, %   від вихідного    Більше 50       25—50            Менше 5

Щільність популяції виду — індика-тора   антропогенного   навантажен-ня, %         Більше 50       20—50            Менше 20

Зменшення чисельності (щільності) мисливсько-промислових видів тва-рин порівняно з нормою, разів            Більше 10       3—10  Менше 2

Критерії і показники стану тваринного світу розглядаються на рівні зооценозів і популяцій окремих видів тварин. Для проведення такої оцінки необов'язково використовувати дані для всієї фауни, а можна обмежитись аналізом характерних груп видів, про які є надійна інфор-мація. Зміни господарсько цінних видів тварин оцінюються з викорис-танням даних абсолютної чисельності в середньому за 10 років. Для оцінки змін щільності популяції видів (індикаторів антропогенного навантаження) необхідно враховувати, що популяції стійких видів бу-дуть збільшувати свою чисельність, а чутливі до антропогенного нава-нтаження — зменшувати її.

Основним предметом прикладної екологічної оцінки території на основі картографічного моделювання повинні бути не довільно вибра-ні точки, окремі ареали або штучні територіальні одиниці, а реальні, об'єктивно існуючі територіальні поєднання зі схожими екологічними умовами, створеними станом компонентів геосистеми. Йдеться про екологічний потенціал природних геосистем, тобто якість середовища існування людей, можливість забезпечення населення необхідними продуктами харчування, умовами праці та відпочинку (рекреаційними ресурсами) і лікування (кліматотерапія, бальнеологічні ресурси). При-родні фактори створюють обов'язковий і загальний природні екологі-чні фони, забезпечують потреби людського організму в необхідних умовах існування — теплі, повітрі, світлі, воді, їжі тощо. У багатьох

випадках саме природні фактори відіграють важливу роль у форму-ванні життєвого середовища людини, а також створюють екстремальні екоситуації (землетруси, повені, селеві потоки, лавини тощо).

Комплексне оцінювальне картографування природних екологічних умов найкраще забезпечує ландшафтний або геосистемний підхід. Природне середовище розглядається як сукупність складних територі-альних комплексів (природних ландшафтів, геосистем), які характери-зуються різноманіттям ознак (критеріїв) екологічної оцінки і немож-ливістю практично знайти для них загальну одиницю вимірювання.

У структурі природного екологічного потенціалу геосистем одне 3 важливих місць належить клімату, насамперед тепло- і вологозабезпе-ченості. Вони мають не тільки універсальне і безпосереднє екологічне значення, але і визначають територіальну диференціацію багатьох ін-ших екологічних показників, у тому числі біохімічних і біологічних. Від них залежить біологічна продуктивність, характер рослинності (зокрема наявність і відсутність лісів), попшрення вогнищ природних захворювань тощо.

Особлива група показників пов'язана з водозабезпеченістю. Важ-ливо враховувати не тільки достатність питної води, але і її якість — ступінь мінералізації, хімізації та бактеріологічний склад. У зв'язку з цим, важливе значення мають біохімічні умови — нестача або надли-шок у природному середовищі (в тому числі у воді і ґрунті) таких важ-ливих для життєзабезпечення хімічних елементів, як йод, фтор, каль-цій, мідь, кобальт і багатьох інших.

Досить важливе екологічне значення для людини мають біотичні компоненти ландшафту — рослинність, тваринний світ, мікроорганіз-ми. Загальновідома виняткова роль природного рослинного покриву як джерела кисню, засобів харчування, фітонцидів, лікувальних пре-паратів та його оздоровче, рекреаційне й естетичне значення. Серед рослин існує чимало шкідливих для людині видів (отруйних, алерге-нів). Важливою є також оцінка тваринного світу, серед якого відомі численні переносники збудників небезпечних природних захворювань людини, наприклад кліщового енцефаліту, чуми, туляремії та інших. Для багатьох ландшафтів типовий такий небезпечний екологічний фа-ктор, як кровосисні комахи, отруйні тварини тощо.

Для визначення екологічного потенціалу природних геосистем ва-жливе значення мають повторюваність стихійних природних явищ та інших екстремальних природних умов, а також санітарно-гігієнічні, медико-географічні, медико-екологічні, рекреаційні особливості при-родних геосистем.

Глибина техногенного впливу на ландшафти залежить від часу становлення виду природокористування в конкретному регіоні. На по-чатковому етапі освоєння природних ресурсів ландшафт зазнає різних впливів, які у ряді випадків призводять до корінного його перетворен-

ня, особливо в зв'язку з меліорацією заболочених земель, гідротехніч-ним будівництвом, перетворенням лісових масивів в агроландшафти тощо.

Високий загальний фон ландшафтного перетворення території ви-значається, насамперед, значним землеробським освоєнням. Землероб-ський вплив, крім механічного (сільськогосподарські машини), вклю-чає хімічний (застосування мінеральних добрив, пестицидів тощо), фі-зичний (тепло, електроенергія, магнітне поле), біологічний (чергуван-ня культур, органічні добрива, бактеріальні препарати), а також проявляється через осушення і зрошення земель, контурне і смугове рільництво, терасування схилів, лісові насадження тощо. Землеробсь-кий вплив є одним із найбільш тривалих за часом. Вирішальними чин-никами впливу тут є структура землекористування і посівів культур та технології вирощування рослин.

Землеробська освоєність України має добре виражені зональні змі-ни. У змішанолісовій зоні рілля становить близько 40 % земельного фонду, в Українських Карпатах — 16,8 %, гірському Криму — 21,4 %; лісостепові і степові масиви розорані на 75—80 % і більше. Розорю-вання степів, зникнення природних акумуляторів талих і дощових вод — блюдець, руйнація дернини, спроможної затримати сніг і воду та захистити ґрунт від ерозії і дефляції, втрата властивої цілинному чор-нозему грудочкувато-зернистої структури зробило ці ландшафти еро-зійно чутливими. Наслідком цього є посилення випаровування, збіль-шення нічного охолодження степу, зниження рівня Грунтових вод, бурхливе і коротке весняне та дощове водопілля, зменшення запасів доступної для рослин вологи, збіднення водних джерел, посилення не-сприятливого вітрового режиму влітку і взимку. Якщо до розорювання степів вміст гумусу в ґрунті становив 8—10 %, то зараз — 4—5 %, що призвело до зниження родючості й стійкості Грунтів до різних факто-рів руйнування. За останні 20 років чорноземи звичайні потужні Кірово-градської області втратили 1,6—2,5 % вмісту гумусу (Барановський В.А. та ін., 2006).

Вплив осушувальних меліорацій є найбільшим в зонах змішаних і широколистяних лісів, долинних комплексах північної частини Лісо-степу. Так званий меліоративний болотний фонд оцінюється в 4465,9 тис. га. Осушувальні меліорації перетворюють структуру ландшафтів шляхом зміни рівнів ґрунтових і підґрунтових вод, характеру ґрунто-утворювальних процесів, рослинності і тваринного світу, стійкості ландшафтів до господарських навантажень. Осушувальні меліорації помітно впливають на болотні комплекси.

Вплив зрошувальних меліорацій найбільшою мірою позначається на-самперед на зміні водно-теплового балансу, рівні ґрунтових вод, сольово-го режиму і прояві супутніх несприятливих процесів. Плями солонців пе-ретворюються у солончакові відміни лучно-каштанових ґрунтів різно-

манітного ступеня засолення. Зрошення призводить до формування HOBO-TO виду ландшафту, що набуває нових структурних рис, які характеризу-ються у перші роки більшою продуктивністю, ніж вихідний.

Лісомеліоративний вплив проявляється на еродованих територіях. Загальну площу лісозахисних насаджень в Україні передбачається до-вести до 711,5 тис. га у вигляді полезахисних і прибалкових лісосмуг, лісосмуг по схилах пасовищ, суцільного заліснення еродованих балко-вих гірських схилів, ярів, площ навколо водойм і каналів, пісків тощо. Лісомеліоративними заходами мають бути охоплені практично всі еродовані землі. Проте площа тільки чинних яруг складає 320 тис. га.

Пасовищні впливи виявляються в рівнинній частині Українських Карпат, насамперед на лучних ландшафтах. Випас безпосередньо впливає на рослини (ушкодження паростків і коренів), ґрунти (ущіль-нення, зміна водного режиму тощо), надходження поживних речовин, поширення насіння, зміну загальної фітомаси та її видового складу.

Промисловий вплив на ландшафт хоч і локальний, але відрізняєть-ся великою інтенсивністю, має тенденцію до збільшення. Загальна площа змінених ним ландшафтів складає 800 тис. га, в тому числі кар’єрів — більше 122 тис. га, відвалів і териконів — 38,6 тис. га, про-мислових площадок — 77,3 тис. га.

Вплив гірничорудної промисловості сприяє утворенню нових еле-ментів ’ ландшафті — різних за площею, глибиною й обсягом відкри-тих карєрів, техногенного осідання Грунту, утворених техногенною акумуляцією териконів, відвалів, шлакозвалищ тощо. Відмінною ри-сою їх є вилучені на поверхню токсичні породи. Рослинний покрив на них розвивається дуже повільно, біоценози характеризуються нестій-кістю. За повної рекультивації (усунення токсичних порід, створення Грунтового покриву, поновлення фітоценозів і таким чином природно-го функціонування компонентів) формуються повторні ландшафти.

Будівельний вплив на ландшафти супроводжується зрізанням під-вищених і засипанням понижених форм рельєфу, намивом ґрунтів, по-вною руйнацією рослинного і Грунтового покриву. Пі,різання схилів під час будівництва активізує ерозійні і зсувні процеси, що спричиняє необхідність проведення відповідних захисних заходів, які їх стабілі-зують. Це, у свою чергу, потребує впровадження в ландшафт нових техногенних елементів.

Водогосподарчий вплив на ландшафти виявляється у створенні но-вих, раніше відсутніх комплексів (водоймищ, каналів, випрямлених русел, просадково-антропогенних озер, заповнених улоговин техно-генно-ерозійного походження тощо), у зміні гідрологічного, гідрохімі-чного режимів водойм, переформуванні ландшафтної структури при-леглих територій, впровадженні в ландшафти техногенних елементів.

Гідроенергетичний вплив призвів до помітних змін параметрів аквальних і прилеглих територіальних комплексів: утворилися во-

доймища, параметри яких визначаються як висотою гребель, так і ландшафтною структурою долин; змінився русловой режим, ство-рилися передумови для розвитку таких процесів, як «цвітіння во-ди», замулення тощо; змінюється ландшафтна структура прибереж-них територій внаслідок їх затоплення, переробки берегів, утворення болотних комплексів і підтоплення у смузі гідрогеологі-чного впливу; зазнає змін рослинність заплавних ландшафтів у ни-жніх б’єфах водоймищ у зв'язку з відсутністю режиму долин; змі-нюються умови існування і відтворення риб та ведення рибного господарства. Водоймищами Дніпровського каскаду затоплено 686,8 тис. га; близько 30 % площі водоймищ являють собою мілко-воддя з глибинами до 2 м. їх рекультивація шляхом будівництва за-хисних дамб, осушувально-зволожуючих систем і наступного осво-єння сільським і рибним господарством призведе до утворення повторних ландшафтів із новими функціями.

Містобудівний вплив позначається на глибині підземних вод і во-логості нижніх шарів атмосфери. Вертикальний профіль урбанізовано-го ландшафту визначається глибиною споживаного горизонту підзем-них вод і висотою промислових викидів в атмосферу. У цих межах розміщуються: ярус природних і намивних порід, на якому розташо-вані фундаменти будинків промислових підприємств, підземні комуні-кації; ярус наземних малоповерхових будівництв, доріг, зелених наса-джень, водойм, міських шумів, що характеризуються найбільшою концентрацією викидів автомобільного транспорту, інтенсивним про-грівом поверхні; средньо- і високоповерховий яруси, у межах яких вплив згаданих чинників затухає, але відчутніше проявляється роль метеорологічних (вітрового режиму та інших).

Техногенне навантаження на ландшафти України формується в ре-зультаті забруднення природного середовища хімічною, металургій-ною і гірничодобувною галузями промисловості, атомними і теплови-ми електростанціями, цукровими заводами, автотранспортом, меліо-ративними системами тощо.

У Поліссі внаслідок осушувальних меліорацій інтенсифікувались процеси дефляції Грунтів (близько 28 % території), зросли втрати ро-дючого шару Грунту за рахунок його змиву і мінералізації, а зменшен-ня площі лісів і запасів торфу призвели до дисбалансу водного режиму не лише поверхневих вод, але й агроландшафтів, що позначилось і на врожайності сільськогосподарських культур.

У Лісостепу в результаті попшрення лінійної і площинної водної ерозії зменшився гумусовий шар, зросла забрудненість Грунтів залиш-ковою кількістю пестицидів, промисловими токсикантами, перш за все, в результаті розроблення родовищ корисних копалин (нафти і га-зу). Виникнення техногенних ландшафтів на Поділлі вимагає взагалі розроблення нових сільськогосподарських технологій.

У Степу погіршення стану Грунтів пов'язане, перш за все, з де-фляційни-ми процесами, забрудненням залишковими кількостями добрив і пестицидів, промисловими токсикантами, промисловими і тваринницькими стоками, захороненням промислових відходів (тве-рдих і рідких, особливо в Донецько-Придніпровському регіоні), а та-кож вторинним засоленням і заболочуванням, особливо на зрошува-них землях.

Таким чином, у наш час незмінених господарською діяльністю ландшафтів в Україні практично не залишилось. Малозмінені ланд-шафти становлять 15—20 % території, це головним чином вторинні лісові насадження, заболочені ділянки, території заповідників. За оці-нками фахівців, для компенсації антропогенного впливу таких ланд-шафтів повинно бути від 40 до 60 % території країни.

Техногенна забрудненість Грунтів залежить від їх типу, величини надходження промислових відходів, радіонуклідів, пестицидів і міне-ральних добрив. Низькобуферні малогумусні дерново-підзолисті ґрун-ти можуть зазнавати значного впливу забруднювальних речовин. За умов кислого середовища вони трансформуються у більш рухомі спо-луки, мігрують до нижчих шарів і ґрунтових вод. За нейтрального або лужного середовища на високобуферних Грунтах (чорноземних, тем-нокаштанових) забруднювальні елементи, як правило, перебувають в пасивному стані та малодоступній для рослин формі.

Значної екологічної шкоди земельним ресурсам завдає забрудне-ність Грунтів викидами промисловості. У містах джерелом забруднен-ня Грунтів важкими металами є підприємства чорної та кольорової ме-талургії, легкої промисловості, ТЕЦ. Небезпека забруднення Грунтів визначається не тільки вмістом важких металів, але й класом небезпе-ки окремих токсикантів.

Складний характер має забруднення ґрунтів хімічними засобами захисту рослин. Зменшення у кілька разів обсягів використання пести-цидів в останні роки хоч і сприяло зниженню забруднення ґрунтів та сільськогосподарської продукції отрутохімікатами, але ситуації суттє-во не змінило. Це обумовлено тим, що залишкова кількість пестицидів перебуває в ґрунті тривалий час. Чим більше пестицидне навантажен-ня на ґрунти, тим вища їх шкідливість для населення. Пестициди мо-жуть спричиняти інтоксикацію, алергійні реакції, зниження імунної реактивності, ураження нервової системи, патологічний стан печінки, серцево-судинної системи, онкологічні хвороби тощо.

Відомо, що 50 % загального приросту врожаю в землеробстві за-безпечують мінеральні добрива, 25 % — технології вирощування. Од-нак не варто забувати, що неправильне використання мінеральних до-брив — азотних, фосфорних, калійних, комплексних та інших — супроводжується небажаною побічною дією: забрудненням природно-го середовища, що пояснюється незбалансованим використанням доб-

рив, відхиленням від науково обґрунтованих норм їх внесення. Деякі види мінеральних добрив можуть сприяти підвищенню кислотності Грунтів, накопиченню в них небезпечних залишків. Відомо, що росли-ни засвоюють лише 50 % азотних та 10—20 % фосфорних добрив, ре-шта — вимиваються атмосферними опадами. За неправильного вико-ристання мінеральних добрив у природному середовищі може накопичуватися у підвищених кількостях азот, фосфор, калій. Це при-зводить до підкислення Грунтового розчину, забруднення Грунтових вод у результаті фільтрації добрив (особливо азотних), підвищення вмісту нітратів, сульфатів, хлоридів у підґрунтових водах, накопичен-ня залишкових запасів нітратного азоту в продукції рослинництва, за-бруднення водосховищ, річок залишками добрив внаслідок процесів ерозії тощо, що завдає шкоди здоров’ю людей, тварин, рибному гос-подарству.

Протягом останніх 30—40 років агроландшафти України постійно зазнавали різних видів радіаційної забрудненості: атмосферних вики-дів радіонуклідів внаслідок випробування ядерної зброї, відходів після переробки сировини на підприємствах ядерно-паливного циклу тощо. До 1986 р. радіаційна обстановка на її території визначалася переваж-но такими радіонуклідами, як калій-40, радій, торій і лише частково стронцієм-90 і цезієм-137. Перші три радіонукліди природного похо-дження зумовлювали основний радіаційний фон на більшій частині території України в межах 7—14 мкр/год. I лише в окремих регіонах, особливо там, де граніти виходять на поверхню землі, він був у 6—8 разів вищий. Стосовно двох останніх радіонуклідів, то їх присутність у ґрунті зумовлювалась глобальними опадами внаслідок випробування ядерної зброї, їх розподіл на території був відносно рівномірним і пе-ребував в межах 0,01—0,05 Кі/км2.

Внаслідок аварії на ЧАЕС у навколишнє середовище потрапило понад 50 мКі таких небезпечних радіонуклідів, як стронцій, цезій, плутоній, йод, що становить наближено (за оцінками МАГАТЕ) 3,5 % їх кількості в реакторі на час аварії. Радіоактивного забруднення у зв'язку з аварією і подальшим попшренням радіонуклідів зазнала те-риторія площею понад 4,5 млн га сільгоспугідь.

Згідно з чинним законодавством території, забруднені цезієм-137, 134 до 1 Кі/км2, стронцієм-90 до 0,02 та плутонієм-239, 240 до 0,005 Кі/км2, вважаються умовно чистими. Ведення сільськогосподарського виробництва на них можливе без обмежень. За більшого забруднення необхідно застосовувати комплекс агрохімічних, агротехнічних і орга-нізаційних заходів для зменшення переходу радіонуклідів з ґрунту в рослини. Неможливе ведення сільськогосподарського виробництва в зоні безумовного відселення, де забруднення Грунту цезієм-137, 134 перевищує 15 Кі/км2, стронцієм-90 — ЗКі/км2 і плутонієм-239, 240 0,1 Кі/км2. Ця зона разом із зоною відчуження займає 3,9 тис. кв. км тери-

торії України, або 10,9 %, охоплює 168 населених пунктів, у яких проживало 48,9 тис. осіб.

Чорнобильська катастрофа створила надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколишнього середовища радіаційну обстановку на значній території України.

Загальновідомо, що найбільше багатство нашої держави — це її земля, а українські ґрунти за природною родючістю є одними з най-кращих у світі. їх якісний склад надзвичайно різноманітний і налічує кілька десятків типів: від родючих чорноземів і південних каштанових до значно менш родючих сірих лісових і опідзолених та майже непри-датних для аграрного виробництва піщаних та кам'янистих Грунтів, тому використання землі значно диференційоване залежно від регіону, типу Грунтового покриву та основних видів діяльності, які історично склалися в даній місцевості.

Загальна територія України складає 603,7 тис. км2, з них понад 71 % — сільськогосподарські угіддя, 15,6 — землі лісового фонду, 4 — водна поверхня, 4 — забудовані землі, 5,6 % — інші землі.

Забудована територія, а це понад 2,3 млн га, об'єднує як житлову, так і промислову забудову, а також дороги із твердим покриттям, тру-бопроводи та інші комунікації. Площа забудованої території неухиль-но зростає, що зумовлено суттєвою необхідністю забезпечення насе-лення житлом, розвитком аграрного і промислового виробництва та комунікацій. Нерідко під забудову відводяться родючі землі.

Водна поверхня займає понад 2,4 млн га території України і скла-дається з великої кількості озер, прісноводних водоймищ та понад 71 тис. великих і малих річок. Екологічний стан водних ресурсів в Ук-раїні визначається великою мірою станом малих річок, які формують гідрологічний режим ландшафтів та якісний склад води. Більшість рі-чок протікають по рівнинній території, серед розораних полів. Багато з них перетворені на своєрідні каналізаційні системи для побутових і виробничих стоків підприємств. Багато джерел і струмків замулені і втрачені назавжди. Те ж саме стосується і озер та штучних водойм. Навіть національна перлина — Шацькі озера — поступово замулю-ються і перетворюються в болота.

Лише лісові насадження бережуть річки від виснаження. Ліси і лі-сосмуги вбирають практично всю вологу, яка стікає схилами, і спря-мовують її вглиб до водоносних горизонтів, поновлюючи запаси ґрун-тових вод і річок.

Площа лісового фонду України займає понад 10,7 млн га. При цьому лісистість, тобто вкриті лісовою рослинністю землі, становлять лише 9,4 млн га, або 15,6 % від загальної площі. Ддя такої держави як Україна цього явно замало. У середньому в світі лісистість досягає 29 %, a no Єв-ропі перевищує 41 %. Наші найближчі сусіди — Польща, Болгарія, Чехія наближаються до оптимального рівня лісистості — понад 30 %.

Оптимальним рівнем лісистості вважається такий, що забезпечує водний баланс території. За оптимальної лісистості формується стабі-льне середовище, найбільш повно проявляється комплекс корисних властивостей лісу, ефективно використовуються земельні ресурси. На-уково обґрунтована лісистість для Полісся складає 34 %, а маємо 27 %, для Лісостепу відповідно 18 і 13 %, для Степу — 9 і 5 %, для Карпат — 45 і 42 % і для Криму 19 і 10 %.

Законом України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000—2015 pp.» передбачено створення нових лісів на площі 1,7 млн га за рахунок заліснення не-угідь і малопродуктивних сільськогосподарських земель та створення полезахисних лісосмуг. Проте розрахунки свідчать, що навіть таке збі-льшення недостатнє для нашої країни. Необхідно довести площу лісів хоча б до рівня 25—27 %, тобто посадити додатково 2—2,5 млн га. Потенційними для заліснення передусім є непридатні для сільськогос-подарського використання землі. Існуючі полезахисні насадження на сьогодні займають площу всього 438 тис. га, причому майже половина з них знаходиться в критичному стані (особливо на півдні). Предметом особливої уваги має стати створення протиерозійних захисних лісових насаджень та полезахисних лісосмуг. Площа неугідь, на яких можливе створення протиерозійних лісових насаджень в Україні, складає 1030 тис. га, в т.ч. пісків — 166 тис. га, ярів і балок — 142 тис. га, кам'янистих земель — 318 тис. га, інших — 404 тис. га.

Особливого значення набуває проблема збереження вже існуючих захисних насаджень. Фактична полезахисна лісистість складає лише 1,4 % від загальної кількості лісів, тоді як за розрахунками вчених во-на мінімально необхідна в межах 3—3,5 %. 3 наявних на сьогодні 438 тис. га площ полезахисних смуг лише близько половини перебувають у відносно задовільному стані. Є випадки повного знищення лісосмуг. Найбільш гостро ця проблема постає у посушливих малолісистих регі-онах України.

Важливою ланкою в діяльності людини є збереження і охорона особливо цінних земель, ценозів, ландшафтів та окремих природних об'єктів, яка визначається Законом України «Про природно-заповід-ний фонд України».

До природно-заповідного фонду (ПЗФ) відносять ділянки суші і водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну та народногосподарську цінність і при-значені для збереження природного різноманіття, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу і фоно-вого моніторингу навколишнього природного середовища. Мережа природно-заповідного фонду України об'єднує 7010 територій та об'єктів загальною площею понад 2,5 млн га. На землях природно-заповідного фонду забезпечується режим охорони відповідно до зако-

нодавства — від повного невтручання людини в екобіоценози до пев-них обмежень господарської діяльності. Заповідники виконують водо-охоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції. Крім того, в них ведеться господарська та освітня діяльність, зокрема обмежене невиснажливе використання природних ресурсів, культивується еко-логічний туризм, екологічне виховання населення.

Аналіз показує, що існуюча мережа ПЗФ не повністю забезпечує вирішення актуальних завдань охорони природи та не відображує різ-номанітність земельних ресурсів України і тому потребує перегляду. Крім того, необхідність залучення об'єктів ПЗФ до мережі контроль-них пунктів моніторингу земель вимагає докорінних змін у системі спостережень по об'єктах, доповнення їх обов'язковими загальними показниками. Формування мережі ПЗФ є пріоритетним напрямом еко-логічної політики.

До ґрунтів, які в першу чергу повинні бути захищені від антропо-генних перетворень, віднесені: залишки цілинних земель як категорія «зникаючі, а також унікальні, рідкісні та раритетні». До зникаючих видів ґрунтів віднесено такі, які внаслідок великого антропогенного навантаження перетворені на сільськогосподарські угіддя і як природ-ні тіла в своєму первинному стані збереглися лише на залишках еко-систем, що залягають невеликими острівцями. До раритетних Грунтів належать рідкісні за поширенням та унікальні за генезисом і властиво-стями ґрунти, які становлять велику наукову цінність.

Необхідно розширити буферні зони навколо заповідників та привести їх стан відповідно до міжнародних рекомендацій, за якими буферні зони повинні мати екосистеми, близькі до природних ядер резерватів.

Усі розглянуті категорії земель займають менше 30 % території країни.

Переважна її більшість — під сільськогосподарськими угіддями. Загальна площа їх складає 41,8 млн га, в тому числі понад 32 млн га ріллі. Розораність земель, що є найвищою у світі, становить 56,7 % до загальної території України. До речі, такого показника немає в жодній країні світу: у країнах Європейського Союзу він становить 25,6 %, a у високорозвинутих країнах у цілому 11,8 %. Поряд з потужним техно-генним навантаженням висока розораність призвела до різкого пору-шення екологічної норми співвідношення в агроландшафтах між ріл-лею і природними комплексами (луки і пасовища, ліси, водойми) в структурі земельних угідь, а це в свою чергу — до прояву активних деградаційних процесів, що охопили майже всю площу землі в обробі-тку (понад 80 %), а заодно і природні біоценози.

Результатом перелічених порушень стали дефляція й виснаження Грунтів, переущільнення, підкислення, заболочування, оглеєння, руй-нація гідрографічної мережі, зникнення малих річок, замулення при-родних і штучних водойм, природне й техногенне опустелення, а в кі-

нцевому підсумку — загострення екологічних проблем, що вийшли вже за межі галузі сільського господарства й набули загальнодержав-ного значення.

Незважаючи на сучасне екстенсивне ведення землеробства, дегра-даційні процеси Грунтового покриву України продовжують наростати у зв’язку із порушенням екологічних норм у співвідношенні між сіль-ськогосподарськими угіддями; незбалансованістю біогеохімічних ре-човин і енергії в агроландшафтах; відсутністю моніторингу та недос-коналістю протиерозійних заходів. Сучасний стан сільського госпо-дарства за ринкових умов господарювання вимагає кардинальних змін в організації виробництва сільськогосподарської продукції на основі нових підходів щодо систем землеробства і оптимізації структури зем-лекористування.

Тому з метою оптимізації площі ріллі Національна програма захис-ту ґрунтів передбачає загальну площу землі в інтенсивному обробітку за рахунок деградованих земель зменшити як мінімум на 10 млн га по-рівняно з 1990 р. і трансформувати їх переважно в природні кормові угіддя та під заліснення.

Зменшення площі орних земель слід здійснювати з урахуванням як екологічних, так і економічних чинників, зокрема забезпечення стабі-льності виробництва продукції в обсягах сукупного (внутрішнього та зовнішнього) попиту з урахуванням особливостей ґрунтово-кліматич-них зон (географічна взаємокомпенсація) і агроекосистем (підбір куль-тур у сівозміні), а не хаотичного виробництва неконтрольованих обся-гів продукції, що постійно створюватиме ситуацію неконкурентного ринкового середовища з відповідними наслідками (значним коливан-ням ціни на сільськогосподарську продукцію і збитковістю вироб-ництва).

Вилученню з інтенсивного обробітку і переведенню в інші катего-рії угідь підлягають: рілля на схилах 3° і більше; малопродуктивні зе-млі (піщані ґрунти); розорані землі гідрографічної мережі.

Дослідженнями, проведеними Інститутом землеробства УААН в господарствах Обухівського району Київської області, встановлено, що переведення еродованих схилових земель у кормові угіддя, під по-стійне залуження та заліснення обумовили ріст показників родючості середньо- та сильнозмитих Грунтів у 5—8 разів. Проте в регіонах з ви-сокою щільністю сільського населення і обмеженими земельними ре-сурсами не виключена можливість інтенсивного використання схило-вих земель різної крутизни.

Дискусійне питання щодо раціонального використання вже розпа-йованих земель в ерозійно небезпечних регіонах, на думку вчених, може вирішуватися декількома шляхами: перший — на основі добро-вільної згоди землевласників такі землі можна виділити в загальне ко-ристування під сіножаті і пасовища; другий — шляхом законодавчого

зобов’язання вести землеробство на таких землях, застосовуючи ґрун-тозахисні протиерозійні технології вирощування сільськогосподарсь-ких культур за обов’язкового дотримання контурної організації тери-торії; і нарешті — третій шлях, що за сучасних фінансових труднощів маловірогідний в широких масштабах — це викуп у приватних влас-ників таких земель для виведення їх із ріллі.

Після трансформації 10 млн га ріллі в кормові угіддя та під заліс-нення в інтенсивному обробітку залишиться понад 22 млн га найпро-дуктивніших земель, де необхідно сконцентрувати енергетичні й ма-теріальні ресурси для виробництва необхідної кількості якісної сільськогосподарської продукції згідно з потребами внутрішнього і зовнішнього ринків.

При цьому основним регулятором обсягів виробництва має бути обсяг платоспроможного попиту населення з урахуванням потреб у промисловій сировині та можливостей щодо експорту продукції.

На основі встановлених Інститутами землеробства і ґрунтознавства та агрохімії УААН потенціалів природної й ефективної родючості ґрунтів, на макрозональному рівні запропоновано спеціалізацію сіль-ськогосподарського виробництва відповідно до сучасних умов, визна-чено 7 основних зон розміщення найпродуктивніших за врожайністю культур з урахуванням Грунтово-кліматичних умов їх вирощування, що забезпечить щорічний валовий збір зерна в Україні 45 млн т без добрив та 60 млн т на фоні добрив.

Безперечно, проблема оптимізації територіального розміщення конкурентоспроможного виробництва сільськогосподарської продук-ції за природно-економічними зонами потребує постійного уточнення залежно від ринкової кон’юнктури.

У цьому відношенні важливим також є ретельне використання роз-роблених орієнтовних зональних нормативів структури посівних площ основних груп культур, що дозволяє освоїти біологічні принципи під час організації польових, кормових, ґрунтозахисних, овочевих та ін-ших сівозмін з високим ступенем використання біокліматичного поте-нціалу та реалізовувати ідею екологічної раціоналізації землеробства (Роїк М.В., 2003).

Основою цієї роботи є науково обґрунтований землеустрій і земле-впорядкування. Землеустрій, як важлива складова земельних відносин, виступає дійовим механізмом в організації використання землі як за-собу виробництва і відповідною мірою регулює суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Землеустрій, всупереч необхідності, почав втрачати державний характер, що при-звело до серйозних негативних наслідків, пов’язаних із подальшим по-гіршенням стану і використання земель. Зниження ролі держави у здійсненні землевпорядкування призвело до втрати функції плануван-ня використання і охорони земель як основної в системі управління

земельними ресурсами, що порушило комплексність у проведенні зе-млевпорядних робіт.

Наділення земель селянським (фермерським) господарствам в ба-гатьох випадках відбувалось значно меншими площами за ті, що до-зволяють вести ефективне виробництво не на конкурсній основі; на значній відстані від господарських центрів і на угіддях низької якості.

Значно скоротились обсяги виконання основних видів робіт з під-вищення родючості Грунтів, корінного і поверхневого поліпшення кормових угідь, відновлення і реконструкції зрошуваних і осушуваних мереж, агрохімічного окультурення полів, проведення комплексу при-родоохоронних протиерозійних заходів. Наслідком цього стало пору-шення сівозмін, посилення розвитку процесів водної і вітрової ерозії, дефіцит інженерної та соціальної інфраструктури, що неодмінно при-зводить до недоліків в соціально-економічній сфері.

Об'єктивна дійсність обумовлює першочерговим завданням земле-устрою прискорене завершення реструктуризації (трансформації) іс-нуючих сільськогосподарських підприємств і створення на їх основі нових агроформувань ринкового типу та видачу їм відповідних право-вих документів.

Наявність значної частки деградованих і малопродуктивних орних земель обумовлює необхідність широкомасштабного здійснення зем-левпорядних робіт із консервації, регенерації та трансформації сільсь-когосподарських угідь в інші.

Для суттєвого поліпшення стану в організації використання і охо-рони земель вчені пропонують розробити Генеральну схему викорис-тання земель України на 15—20—річний термін, скорегувати і затвер-дити «Національну програму охорони земель», розробити на кожну область і АРК основні напрями використання земель та розпочати розробки схем землеустрою на кожний адміністративний район.

Ці землевпорядні розробки забезпечать науково обґрунтований міжгалузевий перерозподіл земель та динамічний розвиток відповід-них галузей народного господарства в ринкових умовах, з визначен-ням на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, те-риторій з особливим природоохоронним, рекреаційним, історико-культурним і заповідним режимами, меж населених пунктів; здійснен-ня заходів щодо прогнозування та планування раціоналізації викорис-тання і охорони земель незалежно від форм власності і господарюван-ня; розробку системи заходів щодо відтворення та охорони агро-ландшафтів, підвищення родючості ґрунтів, створення сприятливого навколишнього середовища.

Значну частину виведених з інтенсивного обробітку земель (близь-ко 8 млн га) передбачається використати під постійне залуження. Це, в свою чергу, вимагає від науково-дослідних установ УААН прискорен-ня досліджень з обґрунтуванням технологій прискореного викорис-

тання зонально адаптованих травостоїв з високою самовідновлюваною здатністю генофонду природних фітоценозів, масового переведення тварин на пасовищне утримання, а також заходів щодо поліпшення насінництва багаторічних трав, особливо стійких до витоптування, по-сухостійких та солевитривалих для створення лук і пасовищ, залужен-ня еродованих схилів та використання засолених земель у Степу.

Родючість Грунтів залежить від вмісту в них гумусу. Щорічні втра-ти гумусу в середньому в країні складають 600—700 кг/га. Проте у pa-si збільшення обсягів застосування органічних добрив спостерігається суттєве зменшення втрат гумусу. Якщо на початку 80-х років минуло-го століття за рахунок внесення 6 т/га органічних добрив втрати гуму-су компенсувалися на 50—60 %, на початку 90-х років за внесення 8,6 т/га — на 90 %, то в 1991—1995 pp. дефіцит гумусу збільшився в 2,5 рази, а станом на 2001 р. за внесення 1,3 т/га — майже в 5 разів (Роїк М.В., 2003).

Регулювати надходження органічної речовини в ґрунт можливо та-кож впровадженням науково обґрунтованих сівозмін та використан-ням побічної продукції рослинництва. Потреба в органічних добривах за наявності в сівозміні 30 % просапних і 20 % багаторічних трав скла-дає 4,2 т/га, а за 50 % просапних і 40 % зернових — 10 т/га. Ресурсом органічних добрив може бути заорювання соломи озимої пшениці, 1 т якої забезпечує накопичення 0,2 т/га гумусу (Роїк М.В., 2003).

Для стабілізації гумусного стану ґрунтів потрібно збільшити обся-ги застосування органічних добрив, оптимізувати співвідношення площ під просапними культурами і культурами суцільної сівби, збіль-шити посівні площі багаторічних трав, мінімізувати обробіток ґрунту, проводити хімічну меліорацію (вапнування, гіпсування), що забезпе-чує закріплення гумусу на поверхні мінеральної частини Грунту.

Маса сільськогосподарських машин за останні 30 років збільши-лась на 40—60 %, а тракторів — у 2,3—3 рази. У зв'язку з цим, тиск ходових систем на ґрунт виріс і до останнього часу перевищував допу-стимий за агротехнічними умовами в кілька разів. На сівбі і ранньове-сняних роботах він повинен складати до 50—80 кПа, на зораному полі

—        до 100 кПа і польових транспортних роботах — до 150 кПа.

Переущільнення ґрунту відбувається не тільки в орному шарі, але і в підорному горизонті (на глибині 60—100 см), зберігаючи післядію про-тягом багатьох років. У зв'язку з тим, що максимальна глибина обробіт-ку ґрунту не перевищує 30 см, процес зниження ефективної родючості під дією багаторазового ущільнення ходовими системами тракторів і сільгоспмашин носить кумулятивний характер. На Грунтах, ущільнених ходовими системами тракторів, врожайність кукурудзи знижується на 45 %, цукрового буряку — на 50, соняшнику — на 35 %.

Застосування у виробництві гумово-металевих гусениць типу РМГ

—        470 — 170, придатних для використання на гусеничних тракторах

XT3-153, XT3-180P, ХТЗ-200 та інших, а для колісних шин більших типорозмірів, подвоєних шин, широкопрофільних шин наднизького тиску дозволяють знизити ущільнювальну дію на ґрунт на 90—95 %, витрати пального на 12—24 %.

Незважаючи на те, що ґрунтовий покрив України представлений на 67,7 % чорноземами, які вважаються достатньо родючими від природи, в дійсності вони не забезпечують високих і стійких урожаїв сільськогоспо-дарських культур. Лімітуючим фактором залишається низька забезпече-ність їх рухомими поживними речовинами. За даними суцільного агрохі-мічного обстеження земель сільськогосподарського призначення, Грунти характеризуються середнім вмістом рухомих форм азоту. Для забезпе-чення відновлювального колообігу азоту в агроценозі потрібно щорічно вносити його з добривами в середньому 70 кг/га ріллі.

Забезпеченість Грунтів фосфором значно гірша, ніж азотом. Площі орних земель з низьким та середнім вмістом рухомого фосфору скла-дають понад 50 %. Дефіцит його у ґрунтах — в середньому 30 кг Р2О5 на 1 га ріллі.

Забезпеченість Грунтів калієм значно краща, ніж азотом і фосфо-ром. Площі орних земель з низьким та середнім вмістом обмінного ка-лію складають 31 %. Ґрунти Полісся, особливо піщаного і супіщаного гранулометричного складу, мають переважно низьку забезпеченість калієм. Ґрунти Степу та південної частини Лісостепу характеризують-ся підвищеним та високим його вмістом. Для покращення калійного режиму опідзолених та дерново-підзолистих Грунтів потрібно застосо-вувати калійні добрива в середньому в дозі 45 кг К20 на 1 га ріллі. Для збереження родючості Грунтів потрібно щорічно вносити з органічни-ми та мінеральними добривами 4 млн т поживних речовин.

Ґрунти України значно диференціюються за вмістом мікроелемен-тів. Чорноземи недостатньо містять рухомого цинку (0,2 мг/кг ґрунту), що знижує врожайність і якість кукурудзи, цукрових та кормових бу-ряків. Недостатньо забезпечені міддю торфові, дерново-підзолисті та дерново-карбонатні ґрунти. Майже 8,2 млн га орних земель мають ни-зький вміст рухомого кобальту (кислі ґрунти Полісся, опідзолені Грун-ти Лісостепу, а також буроземно-підзолисті та гірсько-лучні Грунти Карпат). Дефіцит молібдену спостерігається в чорноземах, дернових, дерново-підзолистих і сірих лісових Грунтах. У сумі вони складають майже 15 млн га. Слабко забезпечені рухомими формами бору дерно-во-підзолисті та світло-сірі і сірі лісові ґрунти Полісся і Лісостепу. Для підвищення вмісту у Грунтах мікроелементів потрібно налагодити ви-робництво мікродобрив та відновити виробництво складних добрив з домішками мікроелементів.

Одним з найважливіших напрямків поліпшення поживного режиму ґрунтів є широке застосування місцевих мінеральних добрив, особливо фосфоритів та зернистих фосфатів. На кислих Грунтах зернисті фосфа-

ти не поступаються суперфосфату та є одночасно хорошими хімічни-ми меліорантами.

Кислі Грунти займають майже 4,5 млн га орних земель. Поширені вони переважно у Поліссі, Лісостепу, Прикарпатті і Закарпатті. Кисла реакція ґрунтового середовища в цих регіонах є лімітуючим фактором одержання високих врожаїв і призводить до погіршення його якості, a також негативно впливає на екологічний стан довкілля. Для нейтралі-зації кислої реакції на кислих Грунтах необхідно проводити їх вапну-вання. За мінімальної норми вапна (2,5 т/га) щорічна потреба у вапня-кових матеріалах складає 4 млн т.

Засолені та солонцеві ґрунти займають близько 2,7 млн га орної землі. Площа зрошуваних солонцюватих земель складає 700—800 тис. га, щорічна потреба в гіпсуванні солонцевих ґрунтів становить 160— 200 тис. га, а потреба в гіпсових матеріалах — 1,1—1,3 млн т.

Внаслідок економічної кризи, порушення технологій використання меліорованих земель в умовах розпаювання землі та майна колектив-них господарств врожаї сільськогосподарських культур на зрошуваних землях знизилися до рівня богарних, продуктивність осушених земель зменшилась у 2—3 рази і меліоровані землі втратили роль страхового фонду держави. Відбуваються зміни структури посівних площ і сіво-змін, що були у великих колективних господарствах здебільшого нау-ково обґрунтованими. Теперішні землевласники на меліорованих зем-лях переважно керуються принципом «сьогоденної вигоди».

Для подолання кризового стану потрібно вивести зі зрошення землі з негативним еколого-меліоративним станом, застосувати комплексну ре-конструкцію і модернізацію зрошувальних систем, впровадити прогреси-вні системи землеробства (сівозміни, обробіток ґрунту, хімічну меліора-цію, удобрення, режими і засоби зрошення) та використовувати для зрошення воду лише 1-го класу. Раціональне використання осушених зе-мель потребує проведення консервації деградованих осушених грунтів (350 тис. га), ренатуралізації частини екологічно значущих осушених торфових земель, реконструкції дренажної мережі (380 тис. га), створення культурних пасовищ та сіножатей (790 тис. га), проведення глибокого ме-ліоративного розпушення поверхнево оглеєних грунтів (390 тис. га), впро-вадження локальної меліорації (500 тис. га).