8.ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОПЧНОГО МОНІТОРИНГУ ҐРУНТІВ У СУЧАСНОМУ ЗЕМЛЕРОБСТВІ УКРАЇНИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 

Загрузка...

 

Земельний фонд України нині складається із земель, що мають різ-не функціональне використання, якісний стан та правовий статус. Вла-сне земельна площа суходолу України на 01.06.2005 р. становила 57 933,7 тис. га, а її сільськогосподарська освоєність дорівнювала 72,1 %, розораність — 56,1, частка ріллі в загальній площі сільського-сподарських угідь сягала 79 %.

Сільськогосподарська освоєність земель в Україні перевищує еко-логічно обґрунтовані межі. Зростання народонаселення нашої планети зумовлює загальне збільшення та просторову диспропорцію антропо-генного навантаження на земельні ресурси. Ці процеси є домінуючими у визначенні майбутньої взаємодії соціальних, політичних, економіч-них, екологічних, правових та інших факторів існування людського суспільства.

Надмірна розораність і, особливо, екстенсивний характер викорис-тання ґрунтового покриву спричинили його деградацію, порушили природні процеси Грунтоутворення. Ґрунти втратили самовідновлюва-льну здатність. Необґрунтовано багато земель знаходиться під спору-дами, шляхами тощо. Чинні в Україні нормативи відведення земель-них ділянок для потреб промисловості, транспорту, енергетики в 2,5— 2,7 рази перевищують нормативи, прийняті в країнах Західної Європи. Поширений нині відкритий спосіб добування корисних копалин при-зводить до знищення Грунтового покриву на великих площах. На по-чаток 2005 р. було 151,1 тис. га порушених земель, з яких 53,3 тис. га — відпрацьованих під час добування корисних копалин, їхньої пере-робки, проведення геологорозвідувальних робіт, торфорозробок тощо. Неефективно або недостатньо ефективно використовується 2,41 млн га земель, що вкриті водою. Водосховища, водотоки, канали та інші гід-ротехнічні споруди займають 1,4 млн га земель. У зонах впливу водо-сховищ підтоплені від 200 до 500 тис. га сільськогосподарських зе-мель. Значні території зайняті відходами виробництва, відвальними породами, звалищами тощо. Площа продуктивних земель постійно скорочується.

Для зменшення загрози ерозії в Україні впроваджується контурно-меліоративна організація території. Однак виконання комплексних протиерозійних заходів, зокрема агротехнічних, щодо захисту ґрунтів від ерозії в останні роки майже припинилось у зв'язку з неефективним моніторингом земельних ресурсів та проблемами фінансування цих робіт. Також скоротились роботи з рекультивації порушених земель.

Другий за поширенням і перший за важливістю екологічний аспект землекористування в Україні пов'язаний із токсикацією, інтенсивним забрудненням Грунтів залишками засобів захисту рослин — пестици-дами і добривами. Найшкідливішими є забруднення ґрунтів хімічними та біологічними компонентами, зокрема радіонуклідами та важкими металами, пестицидами, збудниками інфекційних хвороб. Землі на значних площах радіоактивно забруднені внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Достовірна інформація про реальні просторово-часові зміни впли-ву суспільства на земельні ресурси є одним з найважливіших чинників гуманної оптимізації багатогранної системи людина — довкілля. Ви-вчення сучасного стану та прогнозу розвитку цих процесів, їх взаємо-дії з іншими факторами є пріоритетом більшості суспільних та приро-дничих наук. Вагоме значення для вирішення поставлених проблем має моніторинг земельних ресурсів та оптимізація його структури і функціональних зв'язків.

Сучасні проблеми здійснення моніторингу земель в Україні пов'я-зані, насамперед, з його організацією, що могла б забезпечити прове-дення всебічного і систематичного обліку й оцінки стану земель з ме-тою захисту і поліпшення якості ґрунтів сільськогосподарського при-значення. Виникає необхідність у створенні постійно діючої системи обліку, спостереження, порівняння, вимірювання, інвентаризації і про-гнозування екологічного стану земель з виявленням і реєстрацією змін на тлі природних і антропогенних процесів, тобто в постійному функ-ціонуванні служби екологічного моніторингу земель.

Динамічний характер стану навколишнього середовища, особливо земельних ресурсів, вимагає для обґрунтування управлінських рішень надійних даних про їхні кількісні та якісні показники. Система моні-торингу земельних ресурсів регулюється, насамперед, Земельним Ко-дексом України і чинними нормативно-правовими актами. Враховую-чи сучасну багатогранність завдань моніторингу земель, необхідно закріпити на законодавчому рівні процедури земельного моніторингу в Україні. При цьому слід чітко визначити, прерогативою яких адміні-стративно-територіальних органів виконавчої влади є проведення від-повідних заходів земельного моніторингу, які державні служби відпо-відають за реалізацію напрямків земельного моніторингу і володіють та передають офіційну інформацію. Крім цього, необхідно забезпечити нормативно-правове поле проведення моніторингу земель і обов'язки

та відповідальність відповідних державних служб. Необхідно розроби-ти механізми узгодження і систематизації інформації на всіх рівнях виконавчої влади. Важливою проблемою є розробка уніфікованого підходу до реалізації земельного моніторингу. Серйозною проблемою нормативно-правового регулювання моніторингу земель є визначення функції організацій і установ з надання достовірних даних. При цьому виникає проблема правового регулювання експертизи об'єктивності результатів моніторингу земель.

He менш важливими є питання розробки та вдосконалення теоре-тичної бази моніторингу земель. Поки що не розроблені важливі пи-тання моніторингу земель, а саме: системи організації та його ведення, відсутня детальна структура моніторингу земель і його технологічні етапи, не розроблені комплексні методики аналізу земельних ресурсів, не визначено основні критерії і нормативи для оцінки стану земельних ресурсів і виявлення кризових ситуацій.

Важливою проблемою моніторингу земель є розробка чітких під-ходів до інтерполяції на значній території результатів дискретних до-сліджень земельних ресурсів. Це вимагає визначення радіусів інтерпо-ляції різних показників моніторингу земель, які можна територіально узагальнювати. He вирішені проблеми теорії моніторингу земель, які безпосередньо впливають на якість оцінки наслідків негативних про-цесів і впровадження адекватних заходів для їхнього попередження і ліквідації (Черняга П. Г., Мошинський В. С, 2007).

Моніторинг земельних ресурсів є складовою частиною геосистем-ного моніторингу. Моніторинг змін природно-територіальних компле-ксів вимагає одночасного врахування прояву техногенних чинників, оскільки людська діяльність проявляється без винятку в усіх регіонах земної кулі. Відповідно комплексний моніторинг геосистеми вимагає застосування багатогалузевої системи зондування змін усіх якісних та кількісних параметрів природного середовища та техногенних впливів на них.

Оскільки моніторинг геосистем є одночасно складним і цілісним механізмом зондування довкілля, то доцільно впровадити системну класифікацію його об’єктів, методів та засобів.

Напрями моніторингу природних систем поділяють на три групи: геосферний, біосферний та соціосферний (Адаменко О. А., 1993). Пе-рший напрям охоплює неживу природу, другий — живу природу і тре-тій — людську діяльність. Моніторинг геосфери включає зондування літосфери, геоморфосфери, геофізичних сфер, гідро- та атмосфери. Біосферний моніторинг об'єднує зондування фітосфери (рослинного покриву), зоосфери (тваринного світу). Соціосферний моніторинг включає зондування демосфери (людського суспільства) та техносфе-ри (результатів діяльності людини). Безумовно подана схема моніто-рингу геосфери має логічну побудову та цілісну структуру. Крім цьо-

го, важливим є системний поділ досліджуваних об’єктів на структури різної фізичної природи. У контексті встановлення природних взаємин така градація дає змогу системно розпочати вивчення усіх досліджу-ваних процесів. Фундаментальна градація географічної оболонки здій-снена за принципом її розділення на компоненти неживої і живої при-роди та комплексні компоненти, наприклад, Грунти, природні води тощо.

Моніторинг земельних ресурсів неможливий без врахування взає-мозв'язку із компонентами живої природи, особливою мірою це стосу-ється прогнозування змін у структурі земельних ресурсів. He менш ва-гомим є вплив людського суспільства на структуру, стан та зміни земельних ресурсів. Особливо це актуальне у сфері екології, збере-ження довкілля, раціонального природокористування та оптимізації максимальної ефективності використання природних ресурсів. Моні-торинг земельних ресурсів виконується в усіх підсистемах геосфери із використанням усіх придатних для цього методів та технологій приро-дничих та прикладних наук. Узагальненням цієї структури є блок-схема компонентів моніторингу земельних ресурсів.

Моніторинг земельних ресурсів здійснюють на трьох рівнях — планетарному, регіональному та локальному.

Національний моніторинг проводиться на основі систематизації даних регіонального моніторингу. На цьому рівні, як правило, вини-кають проблеми винятково технічного характеру, пов'язані зі своєчас-ністю забезпечення регіональними звітними матеріалами. He менш важливою є проблема узгодження даних дистанційного зондування космічними засобами із результатами регіональних досліджень.

Моніторинг земель — це цілісна багатогранна система методів, технологій стеження та комплексної оцінки стану земель, прогнозу-вання їх змін. Для оптимального ведення моніторингу необхідно задія-ти різні компоненти, сукупність яких дасть можливість прозоро оціни-ти стан земель. Результати моніторингу земель є основою розробки оптимальних програм раціонального землекористування.

Важливими методами моніторингу земель є геодезичні та карто-графічні зйомки, польові геологічні та геоморфологічні обстеження територій, аеро- та космічне дистанційне зондування, біохімічні аналі-зи Грунтів, водних ресурсів та повітря, ландшафтне районування, ком-плексна оцінка стану використання угідь, полів, земельних ділянок, родючості ґрунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрати гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), заростання сільськогосподарських угідь чагарниками та рідколіссям, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами; стану берегових ліній річок, озер, водосхо-вищ, ерозійних процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, сельо-вими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими

 

явищами; стану земель населених пунктів, територій, зайнятих гірни-чодобувними об'єктами, очисними спорудами, об'єктами паливно-енергетичного комплексу (АЕС, ТЕЦ, ГЕС), складами мастильних ма-теріалів, добрив, захороненням токсичних промислових відходів і ра-діоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

Черняга П. Г. і Мошинський В. С. (2007) систему моніторингу зе-мельних ресурсів умовно поділяють на три ситуаційних рівні: статич-ний, кінематичний і динамічний.

Статичний моніторинг полягає в одноразовому вивченні стану зе-мельних угідь і оцінці всіх компонент земельних ресурсів. Статична модель земельних ресурсів розробляється на певну епоху. Основою статичної моделі є картографо-геодезичні матеріали знімання терито-рії та базована на них багатошарова геоінформаційна система, яка ві-дображає комплекс усіх необхідних параметрів геосфери, біосфери та соціосфери. Геоінформаційна система повинна бути повністю автома-тизованою у вигляді програмного продукту, або як набір тематичних карт та баз даних. Статична модель розробляється на малообжитій те-риторії, де відбуваються порівняно повільні зміни довкілля та земель-них ресурсів.

Кінематична модель земельних ресурсів — це система, яка пері-одично, або за появи змін у структурі земельних ресурсів та їх компо-нент проводить повний чи частковий повторний моніторинг територій за всіма або вибраними параметрами. Кінематична модель ведеться на обжитих територіях сільських та селищних рад, міст, сільськогоспо-дарських угідь, промислових територій. Кінематична модель безпере-рвно відслідковує зміни у структурі земельних ресурсів та їх компо-нент.

Динамічна модель, на відміну від кінематичної, не тільки відслід-ковує зміни у структурі земельних ресурсів та їх компонент, але і встановлює причини цих змін і є основою для прогнозу розвитку цих явищ на майбутнє. Динамічна модель ведеться під час появи екологіч-но небезпечних факторів (забруднення територій, ерозійних процесів, погіршення структури Грунту, порушення стійкості біосфери), небез-печного антропогенного навантаження на земельні ресурси, ризику техногенних катастроф (викиду токсичних речовин, руйнації інженер-них споруд), інтенсивної урбанізації територій. Динамічна модель ви-магає застосування короткого періодичного і безперервного монітори-нгу територій та використання автоматизованих, дистанційно керова-них систем зондування усіх компонент земельних ресурсів. Динамічні моделі використовують на територіях великих міст, гірничо-добувних комплексів, великих об’єктів паливо-енергетичного комплексу і про-мисловості (АЕС, ТЕЦ, ГЕС), сейсмічно небезпечних районах, запові-дних територіях, водних системах зі значним антропогенним та техно-генним навантаженням, штучних водосховищах.

Залежно від особливостей просторово-часових змін у структурі зе-мельних ресурсів та їх параметрів має застосовуватися відповідна мо-дель.

Управління земельними ресурсами є однією із компонент соціос-ферного блоку. Одна із форм управління земельними ресурсами — зе-млеустрій, який об'єднує заходи щодо вивчення стану земель, плану-вання й організації раціонального використання земель та їхньої охорони, утворення нових і упорядкування існуючих об'єктів земель-них ресурсів і встановлення їхніх меж на місцевості, організації раціо-нального використання громадянами і юридичними особами земель-них ділянок для ведення сільськогосподарського виробництва, а також з організації територій. Результати проведення землеустрою викорис-товуються в управлінні територіями.

Нині актуальним є питання щодо розробки сучасної стратегії вико-ристання Грунтів, а відтак і напрямків вдосконалення систем ведення землеробства.

Дилема вибору між тими напрямками, які забезпечують постійно зростаючу кількість продовольства, але згубно впливають на природне середовище, і тими, що лімітують цю кількість, але забезпечують від-новлення природних ресурсів, у провідних країнах світу поступово трансформується на користь останніх.

He дивно, що в останні десятиріччя поряд з інтенсифікацією сіль-ськогосподарського виробництва формуються такі напрямки земле-користування, які за мету ставлять не максимальну продуктивність культур, а збереження функціональних зв'язків між біологічними об'єктами у природному середовищі. Як приклад можна навести сис-тему адаптивного землекористування, біологічне землеробство та інші (Кисель В. И., 2000).

Відомо, що одним з особливо уразливих об'єктів природи є ґрунто-вий покрив. Саме ґрунт, який є основою існування людства на планеті, у першу чергу потерпає від незбалансованих техногенних навантажень на природне середовище. За таких умов ґрунти втрачають органічну ком-поненту, їхні фізичні властивості погіршуються, екологічні і продуційні функції значно послаблюються. Нині на планеті близько 2 млрд га ґрун-тів піддано деградації, з них 55,6 % приходиться на водну ерозію, 27,9 — дефляцію, 12,2 % — хімічні фактори: забруднення, засолення, збід-нення на поживні речовини (Кисель В. И., 2000).

Ще більш загрозлива ситуація в Україні: на сьогодні близько 40 % сільськогосподарських угідь піддано ерозії, майже половина має низь-кий і середній вміст фосфору, в обробітку знаходиться 16 % деградо-ваних і малопродуктивних земель (Кисіль В. I. та ін., 2007).

Вченими розроблено Національну програму з охорони родючості ґрунтів, яка передбачає координуючі заходи, що спрямовані на віднов-лення їх агропотенціалу, досягнення економічних здобутків в агро-

сфері, вдосконалення напрямків ведення землеробства (Кисіль В. I. та ін., 2007). Для визначення перспектив державної ґрунтоохоронної стратегії були використані результати наукових досліджень з актуаль-них питань ґрунтознавства, агрохімії і екології ґрунтів та враховані зміни з капіталізації сільського господарства. Крім того, увагу було приділено вибору шляхів розвитку сільського господарства, що обу-мовлено зміною соціального устрою України. Оскільки перша хвиля реформувань відбулась за відсутності ринкових відносин і виявилася невдалою, стало зрозумілим, що на найближчу перспективу найбільш ефективним буде крупнотоварне виробництво сільськогосподарської продукції в умовах кооперативних об'єднань фермерів.

Це означає, що здебільшого сільгоспвиробництво буде мати справу не з малими ділянками, а з ланами великої площі. Як показує попере-дній досвід радянських часів, у такому випадку ґрунти стають більш уразливими, на них поширюються деградаційні процеси, а продуктив-ність знижується. Глобальні системи охорони Грунтів, які застосовува-лися за радянських часів, виявлялися неспроможними призупиняти де-градацію ґрунтів, а протиерозійні та інші ґрунтоохоронні заходи мали лише короткотерміновий ефект. Причина цього полягала в тому, що за-стосування тих чи інших заходів здійснювалося всупереч законам фор-мування сталих екосистем і не базувалось на принципах адаптивності.

Нині на державному рівні актуальними постають питання щодо призупинення негативних тенденцій відносно поводження з ґрунтами. Одним з таких стратегічних напрямків є екологізація землеробства.

За результатами теоретико-логістичних та експериментальних до-сліджень Інституту Грунтознавства та агрохімії УААН, в сільському господарстві України можуть існувати всі форми господарювання на землі. Але для кожної форми пріоритетними повинні статі наступні принципи: екологічність — безпечний для навколишнього середовища і здоров'я людини вплив на ґрунти і сільськогосподарські культури; адаптивність — врахування ландшафтних особливостей місцевості і використання потенціалу всіх біологічних компонентів агроекосистем; наукоємність — застосування новітніх досягнень науки в питаннях живлення рослин, управління родючістю ґрунтів, їх моніторингу; біо-генність — посилення ролі біологічних факторів у процесі вирощу-вання сільськогосподарських культур, перехід до нехімічних методів захисту рослин.

Зрозуміло, що дотримання цих принципів є бажаним, але не зав-жди досяжним. Наприклад, інтенсивне ведення землеробства не збіга-ється з екологічними вимогами, але саме воно здатне забезпечити мак-симальний прибуток сільгоспвиробникам. Органічне землеробство є найбільш екологічним, але найменш прибутковим через невизначену цінову політику у державі (Кисіль В. I. та ін., 2007). Очевидно, що ос-таточний вибір буде за моделлю землеробства, за якою буде забезпе-

чене виробництво продукції, адекватної ресурсному потенціалу, еко-номічно обґрунтованої і екологічно безпечної.

На сьогодні у владних структур є велика спокуса і надалі керувати сільським господарством шляхом розподілу фінансових ресурсів. Але дотепер поза увагою влади залишаються питання екостимулювання і дотацій за високої якості продукції. У світі саме якість харчування ви-значена пріоритетом № 1 і цей напрям пов’язується з якістю життя. Україна поступово інтегрується до європейського простору. Саме то-му, щоб зі вступом у COT сільське господарство не потрапило у скру-тне становище, необхідно терміново визначити перспективні напрямки його ведення, які б забезпечували конкурентоспроможність нашої продукції на світових ринках. До найбільш привабливих у цьому плані належить напрямок, спрямований на отримання екологічно чистої продукції, яку в Україні можна виробляти, за оцінками науковців, на площі близько 500 тис. га. Технології вирощування екологічно чистої продукції забезпечують не тільки збереження Грунтової родючості, але й сприяють покращенню якості ґрунтів (Кисіль В. I. та ін., 2007), тобто біологічне землеробство можна розглядати як невід’ємну складову су-часної системи охорони родючості ґрунтів.

До речі, території, на яких будуть впроваджуватися методи біоло-гічного землеробства, можна розглядати як «екологічні оазиси», що здатні виконувати буферні функції щодо територій з інтенсивним ви-користанням агрохімікатів.

 

Рис. 23. Пропонована структура систем землеробства

в Україні (Кисіль В. I. та ін., 2007).

За прогнозними оцінками вчених, для покриття внутрішніх потреб у продовольстві, формування необхідної експортної бази рослинниць-кої продукції, забезпечення ремісії родючості Грунтів і попередження їх деградації структура видів землеробської діяльності має в Україні виглядати наступним чином (рис. 23).

Обережний оптимізм відносно можливих обсягів використання ме-тодів органічного землеробства пояснюється тим, що, по-перше, Україна має всі можливості для його розвитку, а, по-друге, у світі, у середньому, відсоток застосування такого землеробства наближається до 7 % і поступово збільшується.

Однак застосовувати в Україні органічне (альтернативне) земле-робство на площі понад 10 % вчені вважають недоцільним. Прогнози деяких західноєвропейських науковців відносно поступової заміни традиційного землеробства на органічне мотивовані, скоріш за все, емоційними уявленнями щодо загрози для сільськогосподарських культур синтетичних агрохімікатів. Однак це не тільки перебільшення, але й помилкове уявлення. Насправді, сама природа продукує і корисні для людини речовини, і отрути. Завдання аграрної науки якраз і поля-гає в тому, щоб віднайти, опрацювати і впровадити такі шляхи управ-ління ростом та розвитком сільськогосподарських рослин, які забезпе-чують отримання високих врожаїв і найвищу якість продукції. Рішення цього завдання знаходиться у підвалинах теоретичної плат-форми мінерального живлення рослин. Саме створення комфортних умов живлення для сільськогосподарських культур є запорукою отри-мання біологічно повноцінних врожаїв високого рівня якості.

Вченими Інституту Грунтознавства та агрохімії УААН сформульо-вана наукова концепція застосування добрив для біологічного земле-робства. Вона включає такі основні положення: застосування екологі-чно збалансованих доз добрив, за яких підтримується фізіологічний гомеостаз у рослинах; забезпечення комфортного живлення рослин, за якого гарантується позиційна доступність сільськогосподарським культурам макро- і мікроелементів; досягнення за рахунок добрив пом'якшення впливу несприятливих погодних умов на розвиток сіль-ськогосподарських культур; економічна доцільність, тобто викорис-тання такої кількості добрив, за якої агровиробник отримує прибуток; екологічна безпечність, тобто застосування такого рівня добрив, за якого зберігається екологічна рівновага в агроландшафтах; ґрунтозбе-режувальна домінантність, тобто використання добрив не тільки зара-ди прибутку, а й для підвищення родючості ґрунтів.

У поєднанні з іншими екологостабілізуючими заходами така нові-тня стратегія використання добрив здатна забезпечувати ремісію ро-дючості ґрунтів та створити умови для підвищення агропотенціалу.

Успадковане з радянських часів помилкове ставлення до викорис-тання земель, яке проголошувало найефективнішим використанням їх у складі орних угідь, призвело до розорювання великої кількості орно-непридатних деградованих та інших малопродуктивних земель (еро-довані, засолені, перезволожені, піщані тощо). За даними ДП «Голо-вний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», їхня площа сягає 6,5 млн га. Перебуваючи у складі орних угідь, вони спри-

чиняють щорічні втрати, які кількісно визначаються різницею між ва-ловим продуктом із цих земель і витратами на його одержання, тобто показником збитковості, й становлять у середньому 65 грн/га, або за-галом близько 400 млн грн на рік (Карплюк I. P., 2007).

Під час розпаювання земель деградовані та малопродуктивні землі залучали до так званої «частки паю». Звичайно, площу «паю» встанов-лювали з врахуванням якості земель, що входили до «частки», і за на-явності в її межах земель гіршої якості площа паю відповідно збільшу-валася. Проте не були на потрібному рівні законодавчо встановлені обов'язкові вимоги до оптимального і допустимого використання де-градованих земель. Ця проблема виходить за межі окремого землеко-ристування, вона стає актуальною з огляду на загальні принципи зем-леволодіння, прийняті у державі.

Перетворення в суспільно-політичному житті країни потребують кардинального вдосконалення екологічних та економічних аспектів використання її земельних ресурсів. Це має ґрунтуватися на постулаті: «Екологічно допустимі підходи до використання земель є й економіч-но доцільними». Недотримання екологічних вимог призводить до еко-номічних втрат — як тепер, так і в майбутньому. Інакше кажучи, еко-логічно обґрунтоване землекористування економічно вигідне й со-ціально привабливе. На сучасному етапі екологічно збалансоване ста-влення до довкілля є гаслом світової громадськості. Це зафіксовано у документах, прийнятих на міжнародних конференціях із питань на-вколишнього середовища, починаючи з Ріо-де-Жанейрської декларації 1992 року. Для України, на земельні ресурси якої припадає 44 % її за-гального ресурсного потенціалу, потреба в охороні земель прямо пов'язана з їхнім оптимальним використанням і набуває статусу пер-шочергової.

Оптимізація землекористування Грунтується на кількох принципо-вих положеннях. Насамперед, слід взяти до уваги, що негативні дегра-даційні процеси у землеробстві значною мірою спричинені недостат-нім урахуванням зональних і провінціальних особливостей, пов'язаних зі специфікою ґрунтів та їхніх режимів, які потребують обов'язкової диференціації підходів до сільськогосподарського навантаження на землі, починаючи з частки сільськогосподарських угідь у складі земе-льного фонду й закінчуючи часткою певних культур у структурі посі-вів (передусім просапних і багаторічних трав), тому необхідно дотри-муватися природно-сільськогосподарського районування, яке згідно зі статтею 179 Земельного кодексу України є територіальною основою не тільки для оцінки земель, але й для раціональ-ного їх використання та охорони. На сьогодні, як вказує Карплюк I. Р. (2007), більш-менш детально охарактеризовані, на жаль, лише такі таксони районування, як зони, провінції. Але наріжні одиниці — природно-сільськогоспо-дарські райони — багато у чому ще інформативно не насичені. Водно-

час оптимальне співвідношення угідь (у тому числі сільськогоспо-дарських) повинне встановлюватися саме по згаданих районах, які ви-ділено за близькістю кліматичних показників, подібністю рельєфу, структури ґрунтового покриву та властивостей Грунтів. Потрібно в межах кожного з районів уточнити показники бонітування ґрунтів, економічної та грошової оцінки земель і як першочерговий захід — встановити площі малородючих деградованих ґрунтів та їх попшрення у складі сільгоспугідь. На основі цього слід визначити так званий «ін-декс» екологічної невідповідності сучасного використання орних зе-мель (Ін), що кількісно дорівнює відношенню фактичної розораності (за даними земельного обліку) до максимальної площі орнопридатних земель, а також перевищення допустимої розораності (П), яке у відсо-тках розраховують за формулою: П — (Ін - 1) X 100. Це дасть змогу встановити допустимий рівень розораності.

Оптимальна частка інших сільськогосподарських угідь залежатиме від якості їхнього ґрунтового покриву і може бути визначена застосу-ванням відповідної класифікації Грунтів за придатністю. Детальна кла-сифікація Грунтів розроблена поки що тільки для орнопридатних зе-мель, які класифікуються за придатністю для вирощування основних сільськогоспо-дарських культур (з виділенням п'яти таксонів придат-ності). Класифікаційні таблиці є для кожної з 19 природно-сільсько-господарських провінцій. На порядку денному — розробка відповідної класифікації Грунтів за придатністю для використання під інші угіддя і для інших категорій земель за цільовим призначенням. Останні під час встановлення оптимізації використання земель слід враховувати в обов'язковому порядку. Вирішальним при цьому має бути поряд із класифікаційними чинниками регіональна потреба у тих чи інших зе-мельних угіддях (категоріях земель за цільовим призначенням).

3 викладеним вище пов'язана проблема нерегіонального виділення земель: а) особливо цінних; б) гіршої якості, які не становлять інтересу для сільського господарства й можуть слугувати (залежно від їхньої конкретної якості) резервом для інших (за цільовим призначенням) земель. Всі заходи стосовно оптимізації землекористування мають розроблятися для кожного природно-сільськогосподарського району. Доцільно опрацювати типове для такого району оптимальне співвід-ношення угідь, яке може бути взірцевим під час розробки конкретних проектів організації території (звичайно, з урахуванням специфіки окремих землекористувань у ґрунтовому та господарському відно-шеннях).

Оцінка екологічного стану сільськогосподарських земель прово-диться за ступенем порушення екологічної рівноваги у співвідношенні основних типів угідь (Лопьірев М. И., 2002). 3 одного боку, це рілля, яка є головним дестабілізуючим чинником у сільськогосподарських ландшафтах, а з іншого — сума природних компонентів ландшафту

(ліси, луки й пасовища, болота, водні об'єкти та ін.), що відіграють екологостабілізуючу роль.

Сучасні агроландшафти включають як біотичні, так і абіотичні елементи, співвідношення яких зумовлює стабільність чи нестабіль-ність всього ландшафту, тому для визначення екологічної стійкості (стабільності) території та рівня антропогенного навантаження на неї рекомендується використовувати методи, що враховують кількісні та якісні характеристики всіх складових ландшафту (Третяк A. М. та ін., 2001).

Екологічна оцінка агроландшафту проводиться для визначення те-риторій з незадовільним екологічним станом і необхідна для розробки пропозицій щодо оптимізації землекористування. Оскільки екологіч-ний стан та стабільність будь-якої території залежать від рівня сільсь-когосподарського освоєння та розораності земель, інтенсивності вико-ристання угідь та ступеня антропогенної трансформації природних екосистем, збільшення частки природних угідь за рахунок скорочення площі ріллі сприятиме підвищенню екологічної стійкості агроландша-фтів. Підставою переведення одного виду угідь в інший, а також вибо-ру напрямків консервації деградованих і малопродуктивних земель є методичні наробки провідних наукових установ.

Інформаційною базою для проведення екологічних оцінок стану сільськогосподарського землекористування є фондові та статистичні матеріали (матеріали кількісного та якісного обліку земель, узагальне-ні результати ґрунтового, еколого-агрохімічного та інших проблемно орієнтованих видів моніторингу, картографічні матеріали).

Екологічну оцінку сільськогосподарських ландшафтів Козлов М. В. та ін. (2004) пропонують виконувати за співвідношенням ріллі (Р) до сумарної площі екологостабілізуючих угідь (ЕСУ — ліси, луки, пасо-вища, болота, водні об'єкти). Ступінь порушення екологічної рівнова-ги в реальному співвідношенні Р.ЕСУ визначається за допомогою мо-дифікованої шкали, яка дає можливість просто і з високим ступенем точності оцінити екологічний стан агроландшафтів у широкому діапа-зоні: від оптимальних параметрів пропорції Р:ЕСУ (<20:>80 %), влас-тивих «еталонним» ландшафтам, — до абсолютно неприйнятних (>70:<30 %), що відповідають катастрофічному стану сільськогоспо-дарських земель (табл. 59).

Частка показників розраховується в процентах від сумарної площі орних земель та екологостабілізуючих угідь за формулами:

_,         Рл        ,

Р-        ХІ00;

Рл + П + ЛП + Лс + Б + В

_„..       П + ЛП + Лс + Б + В

ЕСУ=  X100,

Рл + П + ЛП + Лс + Б + В

де Р — питома частка ріллі у групі угідь «рілля — ліс — луки й пасовища — вода», %; Рл — ішоща ріллі, га; П — площа перелогів, га; ЛП — площа луків й пасовищ, га; Лс — лісовкрита площа, га; Б — площа боліт, га; В — площа водних об'єктів, га; ЕСУ — питома частка екологостабілізуючих угідь у групі угідь «рілля — ліс — луки й пасовища — вода», %.

Таблиця 59

МОДИФІКОВАНА ШКАЛА ДЛЯ ОЦІНКИ ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ АГРОЛАНДШАФТІВ (Козлов М. В. та ін., 2004)

 

Тип агроландшафтної території      Частка угідь, % до їх сумарної площі          Екологічний стан

 

            Р          ЕСУ   

 

0          < 20     > 80     Оптимальний

I           20—37            63—80            Задовільний

II         37—54            46—63            Критичний

III        54—70            30—46            Кризовий

IV        > 70     < 30     Катастрофічний

Апробація модифікованої шкали на практиці вказує на її самодо-статність під час вирішення актуальних завдань оптимізації співвід-ношення угідь та екологізації землеробства на основі ландшафтного потенціалу. Вона виключає необхідність встановлювати жорстко фік-соване співвідношення 4-х основних типів угідь (рілля: ліс: луки й па-совища: вода), що неможливо за відсутності експериментального об-ґрунтування необхідної для цього нормативної бази, а натомість дає змогу проводити оптимізацію за спрощеною схемою із застосуванням 2-членної пропорції — «рілля»: «екологостабілізуючі угіддя».

Здатність будь-якого ландшафту підтримувати стабільність свого балансу, природне самовідновлення та стійкість до антропогенного навантаження визначається, насамперед, його різноманітністю та про-сторовою варіабельністю. Ще В.В. Докучаєв (1883) відзначав, що го-ловну роль у підтриманні екологічної стабільності території повинна відігравати природна рослинність, тому наявність достатньої кількості елементів природної екологічної інфраструктури (лісів, луків, природ-них пасовищ, захисних насаджень, водойм тощо) є одним з найбільш об'єктивних показників стійкості агроландшафтів до деградації.

Оцінка впливу складу угідь на стабільність агроландшафту та його стійкість до антропогенного навантаження виконується методом роз-рахунку коефіцієнтів екологічної стабільності території та антропо-генного навантаження (Козлов М. В. та ін., 2004).

Коефіцієнт екологічної стабільності території (КеС) розраховується за формулою:

 

Кес

HSi

де Sj — площа угіддя і-виду, га; Kt — коефіцієнг екологічних властивостей угідь і-виду, який становигь: для забудованих теригорій і доріг 0, ріллі — 0,14, виноградників — 0,29, лісосмуг — 0,38, багаторічних насаджень і чага-рників — 0,43, городів — 0,50, сіножатей — 0,62, пасовищ — 0,68, ставків і боліт природного походження — 0,79, лісів природного походження — 1,0.

Коефіцієнт антропогенного навантаження (Кан) характеризує вели-чину впливу господарської діяльності людини на земельні ресурси і розраховується за формулою:

Кш

^St

де Sj — площа угіддя і-виду з певним рівнем антропогенного наванта-ження, га; Б; — бал відповідної площі з певним рівнем антропогенного навантаження: землі промисловості, транспорту, під забудовою — 5 балів, рілля і багаторічні насадження — 4 бали, природні кормові угіддя і залужені балки — 3 бали, лісосмуги, чагарники, ліси, болота, землі під водою — 2 бали, мікрозаповідники — 1 бал.

Залежно від отриманих значень Кес та Кш визначається стан еколо-гічної стабільності території і рівень антропогенного навантаження на земельні ресурси за шкалою, наведеною у табл. 60. Ранжування шкали проводилось з урахуванням прямого зв'язку екологічної ситуації з розораністю земель і зворотного — із залуженням та лісистістю.

Таблиця 60

ОЦІНКА ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ ТЕРИТОРІЇ ЗА ПОКАЗНИКАМИ I КОЕФЩІЄНТАМИ ЕКОЛОГІЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТЕРИТОРІЇ IАНТРОПОГЕННОГО НАВАНТАЖЕННЯ

 

Значення        коефіцієнтів    Екологічний стан      Рівень

Екологічної стабільності

ТЄрИТОрІЇ (Кео)      Антропогенного навантаження    

            антропогенно-

го наванта-

ження

< 0,33  4,1—5,0          Екологічно нестабільний     Високий

0,34—0,50      3,1—4,0          Слабостабільний      Підвищений

0,51—0,66      2,1—3,0          Середньостабільний Середній

> 0,67  1,0—2,0          Екологічно стабільний         Низький