Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: file_get_contents(files/survey) [function.file-get-contents]: failed to open stream: No such file or directory in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 82
1.7. КОРИСНО ТА ЦІКАВО : Соціальне страхування. Навчальний посібник : Бібліотека для студентів

1.7. КОРИСНО ТА ЦІКАВО


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 

Загрузка...

Основні «хвороби» соціального страхування

Трансформація суспільної системи в Україні на початку 90-х pp. створила для населення країни радикально нову ситуацію, що стала характеризуватися незвично високим рівнем соціальних ризиків. Діюча в Україні система соціального страхування зберігає риси, переважно характерні для соціальної допомоги, ніж страхування. При досить високому страховому навантаженні на роботодавців рівень більшості соціальних виплат явно недостатній і не ув'язаний з обсягом внесених страхових засобів. Правове поле цього інституту соціального захисту тільки формується.

Відсутній реальний поділ системи соціального страхування і системи соціальної допомоги. Терміни, принципи й інструментарій організації фінансових інститутів і систем соціальних гарантій, широко використовувані в багатьох промислово розвинутих країнах у практиці різних видів соціального страхування - соціальний і професійний ризики, еквівалентність страхових внесків і виплат, ув'язування рівнів соціальних ризиків і страхових тарифів -(ці й інші класичні елементи і механізм даних систем) - усе ще представляються гіпотетичними категоріями, а не життєво важливими регуляторами соціальної захисту населення.

Це багато в чому пояснює масову незацікавленість працюючого населення у своєчасній сплаті в повному обсязі страхових внесків (працівниками і роботодавцями) у державні позабюджетні соціальні фонди.

Доводиться констатувати серйозне відставання в створенні економічних умов і інстуційної бази для формування нових механізмів соціального захисту у формі збалансованих між собою економічних відносин та інституту соціального страхування. Так, правове положення (статус) позабюджетних соціальних фондів звужує їхню роль і функції, зводить їх, переважно, до фінансових установ (збирачів внесків і розподільників прибутків).

Світовий досвід свідчить, що основні види соціального страхування (пенсійного, від нещасних випадків на виробництві, по безробіттю), фінансових задач по компенсації втрати доходів (у зв'язку з тимчасовою і постійною втратою працездатності або місця роботи), виконують цілий ряд інших функцій: оздоровлення трудящих і членів їхніх родин, організацію лікування, проведення великомасштабних національних програм по реабілітації інвалідів (медичної, професійної і соціальної).

Як підсумок - єдине поле соціальних ризиків не охоплено рівномірною "сіткою" страхування, у ньому є багато недоліків, що призведе до ослаблення і випадання зі сфери соціального захисту (зі страхової сітки) значних прошарків населення.

На погляд науковців Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства праці та соціальної політики України є ряд недоліків, які перешкоджають інституціоналізації соціального страхування:

-          наявність високого рівня у всіх сферах економіки тіньового ринку, що

розширюється, незареєстровані форми зайнятості, неофіційні і невраховувані

виплати заробітної плати, що в підсумку знижує рівень соціальних гарантій для

зайнятих у цій сфері працівників та істотно звужує (до 25-30 %) економічні

можливості для фінансування державних позабюджетних соціальних фондів;

-          збереження архаїчних положень соціального законодавства, що консервують не страхові механізми придбання прав на пенсійне й інші види соціального страхування, що породжує нездорові стимули відхилення працівниками і роботодавцями від законодавчо встановлених процедур оформлення трудових відносин і сплати в повному обсязі податків і страхових внесків;

-          наявність вкрай високої і невиправданої диференціації в системі заробітної плати і доходів населення в різних секторах економіки і регіонах

країни, і при цьому не ув'язано із системою страхових відрахувань і всією системою соціального захисту, і є гальмом розвитку системи соціального страхування;

- збереження застарілих механізмів нарахування розмірів пенсій і допомоги на основі мінімальної заробітної плати (відсутність диференціації); відсутність концептуально вивіреної системи керування соціальним страхуванням у формі демократичних механізмів участі у всіх найважливіших процедурах прийняття рішень основних соціальних суб'єктів (повноважних представників працівників і роботодавців).

Досвід розвинутих країн щодо усунення бідності

У боротьбі з бідністю існують два підходи: усунути бідність, підтягуючи доходи всіх незаможних до визначеної межи (політика А), чи поліпшити положення тих, хто знаходиться безпосередньо нижче межі бідності, підвищуючи їхній дохід, але необов'язково скорочуючи глибину бідності до нуля (політика Б). Якщо звернутися до досвіду розвинених країн, то більшість програм щодо надання соціальної допомоги в США відповідають другому підходу; в країнах Європи більшою мірою намагаються провести політику А.

Серед найважливіших чинників, що спричинили рішучий перегляд системи соціального забезпечення в країнах Центральної і Східної Європи, стала зростаюча диференціація доходів і, зокрема, зростання бідності. Перехід до ринку приніс із собою масштабні і незвичні зміни, такі, як масові звільнення, економічний занепад окремих регіонів; перехідний процес не завжди протікає мирно, і йому потрібна допомога. Соціального страхування недостатньо, оскільки його спрямованість звужується, так що багато хто з раніше охоплених ним осіб втрачають захист. Таким чином, як інструменту «останньої інстанції» основна та зростаюча за значущістю роль належить системі соціальної допомоги.

Водночас економічна криза обмежує «свободу маневру» для трансфертів доходу. Тому необхідна більша адресність, як для заповнення прогалин в охопленні (горизонтальна ефективність), так і для стримування витрат (вертикальна ефективність). Тут високоефективною в принципі виявляється соціальна допомога, що основана на перевірці доходів; проте слід вдосконалювати запроваджувану політику з метою того, щоб зростання адміністративних витрат не поглинало економію від покращення адресності.

Розглядаючи питання про вибір стратегії щодо боротьби з бідністю і в рамках цього реформування системи соціальної допомоги, доцільним є звернення до світового досвіду.

Необхідно згадати про зазначені раніше розходженнях між політикою А, спрямованої на запобігання бідності, і політикою Б, метою якої є пом'якшення явної бідності за допомогою звуження, але не повного подолання глибини бідності. Вибір стратегії надзвичайно важливий для зняття напруженості між фіскальними обмеженнями та політичними потребами. Лише деякі країни Центральної і Східної Європи можуть дозволити собі проводити політику А у

чистому виді; деяким це просто не під силу (зокрема, Україні). Імовірніше за все для них є доцільним проведення змішаної політики. Надійною підставою для проведення політики А на початку перехідного періоду став економно визначений прожитковий мінімум. Політика Б вимагає відповідей на цілий ряд питань: наскільки слід скорочувати глибину бідності; чи потрібно допомагати всім соціальним групам однаковою мірою, чи має сенс зроби акцент на конкретних категоріях, таких як люди похилого віку, матері та діти молодшого віку; чи слід в проведенні даної політики зосереджуватися на конкретних нестатках, таких, як харчування, охорона здоров'я та освіта.

Традиційні методи підтримки сім'ї і боротьби з бідністю дуже недосконалі. Аргументи вказують на те, що виплати створюють негативні стимули, як-то, що для їх виплати необхідним є стягнення податків, так і тому, що вони не сприяють економічно ефективній поведінці людей; соціальна допомога, особливо в натуральному вираженні, пов'язана з високими адміністративними витратами, і відповідні органи зацікавлені в розширенні такого роду програм. Тому багато хто наполягає на боротьбі з бідністю за допомогою грошових виплат: тим самим заохочується споживчий вибір, полегшується функціонування ринку і знижуються адміністративні витрати.

Існують також міркування, згідно з якими немає потреби в спеціальній адміністративній структурі, що відповідає за надання допомоги і пільг; замість цієї виплати допомоги слід об'єднати із системою оподатковування доходів. Подібні варіанти від'ємного прибуткового податку (відомі також як варіанти «гарантованого мінімального доходу») працюють таким чином: кожен громадянин чи родина одержує від держави певний дохід (гарантований дохід), а потім вони виплачують податок з усього іншого доходу. Розмір гарантованого доходу може змінюватися залежно від розміру родини, і може бути вищим для певних груп, таких як люди похилого віку чи інваліди. Системою керують податкові органи. Виходячи із розміру гарантованого доходу обидва варіанти політики - А і Б - можна проводити за допомогою від'ємного прибуткового податку, який замінить собою всі інші допомоги.

У більшості країн Західної Європи реалізуються варіанти політики А, однак підходи до боротьби з бідністю в них дуже різні.

У скандинавських країнах завдяки політиці заохочення зайнятості чисельність бідних зберігалася невеликою. Соціальна допомога має залишковий характер, за її надання, переважно, відповідають місцеві органи влади; надання допомоги залежить від тлумачення національних законів місцевою владою і працівниками соціальної сфери. Бідність розглядається не тільки як дефіцит доходу, але і як «хвороба суспільства». Боротьба з бідністю здійснюється за допомогою грошових виплат разом з активними, нерідко незалежними діями працівників соціальної сфери.

У країнах континентальної Європи (Австрії, Бельгії, Німеччині і Нідерландах) є чітке розмежування соціального страхування, заснованого на зроблених раніше внесках, і соціальної допомоги, що надається з бюджетних коштів. Тут боротьба з бідністю, переважно, розглядається як підтримка певного рівня доходу. Зазвичай вона вводиться в законодавчому порядку, але її

виконання і фінансування здійснюють місцеві органи влади, причому у посадової особи, що відповідає за конкретну заявку, практично немає свободи у прийнятті рішень саме на місцевому рівні.

Країни Латинської Америки і півдня Європи (Франція, Італія, Іспанія) почали займатися розглянутим питанням лише в останні кілька років і в них -за винятком Франції - відсутні загальні програми для бідних. У Греції і Португалії, незважаючи на хронічну бідність, немає скільки-небудь значних програм соціальної допомоги. Внаслідок цього важлива роль належить місцевим організаціям, що надають допомогу, таким, як церква та благодійні структури. Існуючі програми поділяють нужденних за категоріями, згідно з якими розрізняють групи одержувачів соціальної допомоги, таких, як люди похилого віку, що одержують незначну пенсію чи зовсім її не мають, інваліди. У Франції функціонує національна система допомоги (revenue minimum d’insertion), у рамках якої обмежується свобода дій чиновників і робиться акцент на повернення бідних у суспільство; це досягається тим, що підтримка доходу ставиться в залежність від участі особи в програмах зазначеного "повернення".

У США цілісна структура соціальної допомоги відсутня; програми покликані допомогти різним групам незаможних, таким, що не мають медичної страховки, бідним дітям, чи задовольняти конкретні потреби, такі, як потреби в повноцінному харчуванні і медичній допомозі. Критики заявляють, що ця система занадто дорога, створює можливості для зловживань і не знижує бідність, оскільки вона розвиває утриманські настрої. Інші фахівці відзначають, що всі програми боротьби з бідністю в США належать до політики Б. Рівень допомоги встановлюється такий, щоб лише пом'якшити бідність «пост-фактум», а не підтягнути одержувачів допомоги над межею бідності.

У більшості країн, що розвиваються, проводиться політика типу Б з акцентом на найбільш пріоритетні потреби. У ряді країн таким пріоритетом є одержання продуктів харчування; у інших - первинна медична допомога чи освіта. У деяких країнах Азії - переважно там, де важливу роль відіграють позиції конфуціанства, тобто в Швденній Кореї, Тайвані і в деяких регіонах Китаю - соціальна допомога зосереджується на охороні здоров'я, освіті, і меншою мірою - на забезпеченні продуктами харчування. У Латинській Америці соціальна допомога майже не здатна пом'якшити хронічну бідність. Незаможні рідко бувають охоплені будь-якою формою соціального страхування й одержують дуже незначну підтримку від держави і благодійних організацій, переважно допомогу надає католицька церква.

Хоча в більшості розвинених країн та країн, що розвиваються, з більш високим рівнем доходу існують різноманітні сімейні допомоги і пільги, в деяких з них цілий ряд допомоги відсутній: наприклад, в Австралії, Новій Зеландії і США немає системи універсальної допомоги на дітей.

Проте світовий досвід свідчить про доцільність сімейної допомоги: по-перше, сімейні допомоги стабілізують становище в складний для їхніх споживачів час. Відсутність згладжування доходів може швидко призвести до незворотних наслідків на особистісному рівні. Таким чином, згладжування

доходів, крім його явної моральної і політичний значущості, надзвичайно важливо для формування людського капіталу. По-друге, оскільки бідність тісно пов’язана з розміром родини, сімейні виплати виявляються дуже адресними, тому що вони надаються на підставі добре помітного показника бідності. Цінність їх неоднакова в різних країнах і культурах; вона залежить від ставлення до дітей, родини, ролі жінки тощо.

Однаковий «рецепт» оптимального розміру чи форми надання сімейної допомоги відсутній. «Вірне» рішення буде залежати від компромісу між суспільним вибором і економічною стабільністю.