1.6. СОЦІАЛЬНА ДОПОМОГА ЯК ВИД СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 

Загрузка...

В загальній системі соціального забезпечення соціальні допомоги є одним із

самостійних видів матеріального забезпечення непрацездатних громадян,

малозабезпечених сімей, сімей з дітьми та інших осіб.

Під соціальною допомогою розуміють гарантовані,

врегульовані нормами права разові або періодичні

витати соціально-аліментарного характеру чи набір

товарів і послуг, що надаються з метою матеріальної

підтргшш громадян, які в сшу певних соціальнш

випадків, передбаченш законом, потребують такої

допомоги.

Соціальна допомога надається майже в усіх розвинених країнах з метою

покриття тих недоліків, що виникають в інших системах соціального

забезпечення, і тим самим має сприяти боротьбі з бідністю. В країнах, що

розвиваються, соціальна допомога має менше розповсюдження, і якщо вона

існує, то зазвичай обмежується однією-двома категоріями населення

(наприклад, людьми похилого віку). Дещо низький рівень поширення

соціальної допомоги у країнах, що розвиваються, свідчить про ті проблеми,

з якими зіштовхуються уряди багатьох країн у зв'язку з наданням

адекватних коштів на такі цілі.

Взагалі, е сеітоеій практиці, згідно з загальноприйнятим шстосуванням, допомоги з соціального забезпечення поділяють за трьом

Допомоги по соціальному страхуванню (не вимагають перевірки доходів, вони надаються на основі:

а)         тформаціїпро внески особи в систему соціального страхування;

б)         за фактом настання особливо обговореної події, як-то втрати

працездатності чи досягнення певного віку. Сутність соціального

страхування в тому, що воно забезпечує захист від ризиків, які є (у

прищипі) такгши, що страхуються).

Універсальні соціальні допомоги, що надаютьсяу зв'язку з певною подією, безвідносно до рівня особистого доходу і попередніх внесків, наприклад, універсальні сімейні допомоги і безкоштовне медичне .обслуговування.

Соціальні допомоги, що надаються на основі:

а)         оцінки доходів (витрат);

б)         факту настання певноїподії, без перевірки даних про внески.

Згідно з рекомендаціями Міжнародного бюро праці соціальній допомозі властиві такі характеристики:

•          фінансування та виплата допомоги забезпечуються державнгш т,

гісцевими бюджетами;

•          допомога надається окремим категоріям громадян відповідно до чинного

аконодавства;

•          при оцінцірівня нужденності (бідності) споживачів враховуються доход, та розміри особистого майна (заощадження невеликш розмірів, зазвичай, н враховуються);

•          метою витати допомоги є доведення рівня доходу особи до суспільно визначеного мінімуму з врахуванням низки таких факторів, як: склад сім'ї, наявність іншш виплат тощо;

•          розмір допомоги не пов'язаний з попередніми доходами чи життєвгш

•івнем;

•          розмір допомоги, на відміну від витат за соціальним страхуванням, визначається суб'єктжно, на основі міри нужденності та наявних ресурсів;

•          допомога надається, зазвичай, не на особу, а на сім'ю, тому за критерій перевірш доходу або засобів існування береться середньоособовий доход сім'і (домогосподарства).          

У країнах з перехідною економікою необхідність розширення боротьби з бідністю в період гострої нестачі бюджетних коштів означає, що значна частка допомоги має надаватися за принципом адресності,

Складовою частиною побудови системи соціальної допомоги є визначення цільових груп - адресність. Адресність означає спрямованість на когось або на щось - людей або соціальні одиниці. Зокрема, Світовий банк обстоює ідею «індикаторів адресності», що позначають регіони, вікові групи, стать чи інші види спільних характеристик.

У цьому контексті йдеться про «групи, що мають потреби». Цей термін охоплює людей, які перебувають у схожих обставинах та потребуют: певного колективного рішення. Такі ситуації називаються «станамі алежності», вони включають:

)

-          умови, в яких людина може опшитись будь-коли впродовж свого

иття: бідність, бездомність, хвороба та безробіття;

-          кризи життєвого циклу, яким властива довготривала залежність (похший вік або дитшство);

-          стан людей, обмежених у виконанні щоденних обов'язків (інваліди, пацієнти із хронічними психічними захворюваннями чирозумово відсталі).

'           Наведена класифікація є базовою, вона далеко не повна і може бути

розширена залежно від тієї соціальної політики, яку проводить кожна

конкретна країна. Соціальна політика загалом сфокусована на кількох різних

групах, вирізняють політику спрямовану на індивідів; сім'ї; громади; різні

види соціальних груп та суспільство загалом. Зазвичай обговорення фокуса

політики (тобто хто і за якими ознаками є об'єктом соціальної політики)

точиться навколо відмінностей між «універсальністю» та «адресністю».

 

Універсальна соціальна політика мае на меті створення служб для кожного представника певної групи людей, наприклад, людей похилого віку чи дітей. Адресна політша зосереджує свої зусилля на людях, що мають певні потреби.

Принципи універсальності та адресності стосуються шляхів постачання ресурсів. Універсальність - це спосіб постачання ресурсів всім, хто їх потребує, за рахунок того, що їх отримують ті, хто такоїпотреби не відчуває.

Наприклад, у Великій Британії програма підтримки дитинства) вважається програмою захисту бідних. Багато дослідників вважають, що тотальне постачання ресурсів є марнотратством. Якщо віддавати блага саме малозабезпеченим можна досягти більшого ефекту за| менших витрат. Цінність такої цілеспрямованості, звичайно, залежить від масштабу проблеми та її складності. Саме тому Світовий Бан: впевнений, що «визначення цільових груп» є більш ефективним, нія вибірковість на індивідуальному рівні.

Основними аргументами на користь адресності є принципи

ефектшності тарівності. Адресність має бути більш ефективною,

ніж універсальність, оскільки гроші не витрачаються на тих, хто не

потребує цього, а також не створюється надлишок ресурсів у тих, хто

отримує допомогу (тобто люди з певними проблемами отримують

лише стільки, скільки їм потрібно).

Для досягнення більшої ефективності існують чотири основні перешкоди:

 

1.         Для того, щоб потрапити у фокус соціальної політши, необхідно, щоб

основні характеристики індивідів були чітко визначені. Необхідно провести

перевірку наявних потреб та засобів для існування, а досвід використання

таких опитувань показує, гцо часто вони надто агресивні, складні чи

принизливі.

2.         Існує також проблема визначення та встановлення меж надання допомоги, тобто за яких умов припшяється надання допомоги. Проблему зазвичай називають «пасткою бідності» в соціальному забезпеченні, коли людша втрачає набагато більше, якщо її прибутки дещо збільшуються. Але подібну ситуацію спостерігаємо і в інших випадках. Наприклад, людша з функціональнгши обмеженнями, яка навчшася протистояти певному безсшлю, може втратити допомогу, або особа, яка користується суспільним житлом, повшна буде звільнити будшок (як це трапляється в США).

3.         Адресний розподіл благ не завжди охотює всіх малозабезпечених. Люди часто не звертаються за соціальною допомогою частково тому, гцо нічого не знають про її існування, частково, бо не вірять у можливість отргшання допомоги або через складність процедур реєстрації, а також тому, що соромляться «стигматизації».

4.         Ефективність адресності не обов’язково означає me, що допомога спрямована на mux, хто має найбільші потреби. Існує явшце, яке називають «парадоксом» адресності: забезпечення людей, чиє становище є найскрутнішгш, потребує більше ресурсів, чгш більше їх потреб задовольняти; натомість можна охопити забезпеченням більше людей, задовольнивши лише їх базові потреби при меншому використанні ресурсів.

здатності системи забезпечувати

відповідну допомогу саме тим, хто її справді потребує

Адресність

соціальних

допомог

розглядається у

двох аспектах:

унеможливлення

доступу до коштів

допомоги mux, do

кого вона не

скерована

 

X

л

Для характеристики адресності допомоги використовують коефіцієнт доступності допомоги (КДД): КДД=А'/А

де А' - частка осіб, котрі отримують допомогу;

A - частка осіб, які потенційно мають право на отримання

іопомоги.

Відомо два типи помилок у наданні населенню адресної допомоги: помилки

«включення» та помилки «не включення» або неповного охоплення. Якгцо

допомогу отримує сім 'я (домогосподарство), котра насправді її не потребує,

то це - помилка «включення», що призводить до перевитрат соціальних

коштів, і, як наслідок, зменшення коштів на допомогу дійсно тим, хто її

потребує. Помилка «не включення» (чи неповного охоплення) виникає тоді,

коли допомогу не отримують ті, кому вона справді потрібна. У такому випадку

треба констатувати неефективність соціальної програми. Зменшуючи

ймовірність появи одного виду помилок, збільшують ймовірність прояву іншої

помилки, (виникає певна взаємокомпенсуюча залежність). Адресність допомоги

ніколи не повшна бути самоціллю, а лише засобом ефективного вшористання

V         коштів.            у

 

Три основні способи визначення адресування соціальної допомоги:

1. Перевірка засобів існування - один із способів визначення відповідності критеріям надання допомоги тим, хто за нею звертається. Допомога виплачується лише особам, чий рівень добробуту, сформований за всіма можливими доходами, є нижчим за визначену межу. Перевірки можуть проводитись формально (документально) або ж шляхом реальної вибіркової перевірки матеріальних та економічних засобів існування людей, які потребують допомоги, силами соціальних служб за місцем проживання. Однак цей спосіб вимагає значних адміністративних видатків.

 

2. Категоріальний спосіб адресування допомоги є досить дешевим т, простим, Трунтується на врахуванні потреб певних соціально-демографічни. груп чи категорій населення, які найбільше потребують допомоги (людх похилого віку, багатодітні сім'ї, матері-одиначки, пенсіонери тощо). У країнах з досить стратифікованим суспільством цей вид допомоги може проводитись за географічним чи регіональним принципами.

 

3. Отримання допомоги на основі принципу самовизначення полягає тому, що особа сама вирішує: скористатись їй допомогою чи ні. Тому й функціонують магазини з продажу товарів (продовольчих та широкого вжитку) чи надання певних послуг (перукарських, відпочинкових тощо) бідному населенню. Досить часто цей спосіб може поєднуватись із раніше перерахованими способами відбору населення для надання йому адресної допомоги. I саме таке поєднання способів є найпоширенішим.

 

                       

            Необхідність паралельного вирішення двох завдань - боротьби з бідністю та стримування витрат робить особливо важливою максимальну адресність відповідних програм. Адресність вимагає правильної ідентифікації бідних, що, в принципі, може досягатися кількома шляхами. По-перше, можна почати з оцінки рівня доходів чи витрат окремих індивідів чи сімей. Однак такий підхід        

 

            пов’язаний зі значними труднощами, а саме: з проблемою      

 

            вимірювання бідності, а також з високгши адміністративними витратами, та, що особливо важливо при оцінці сімейного, а не індивідуального доходу - з зайвою набридливістю опитувань та їх політичною непопулярністю. Крім того, такий спосіб оцінки неефективний, коли йдеться про тих, хто має значний дохід у «натуральному вигляді», наприклад, з підсобного господарства.         

 

                       

            Альтернатшний підхід базується на показниках

(індикаторах) бідності, тобто на перевірці наявностіу певного

індивіда чи сім 'їоднієї чи кількох характеристик, що тісно

корелюють з бідністю. Прикладом може бути незадовільний стан

здоров'я, старість та наявність дітей. Перевагою цього підходу є

доступність багатьох з характеристик для спостереження, що

полегшує адміністративну роботу. Недолік полягає в тому, що той

чи інший показникможематилише опосередковане відношення до

бідності. Це призводить до однієї або одразу двох помилок в

забезпеченні адресності: до неповного охоплення та/або

«розсіювання» допомоги.