У професійному спілкуванні викладача можна виділити два вза-ємопов’язаних компоненти:


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

Загрузка...

1.         По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що за-кладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінно-стей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога, єдина мета і задачі навчання і виховання.

2.         По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування, громадянська позиція, стиль спілкування - сукупність конкретних приКулюткин Ю.М. Психология обучения взрослых. - М.: Просвещение, 1985. - С.53.

йомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на ос-нові власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь.

Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців негативну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викликати радість, бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогічне спілкування – це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації сту-дента, творчого характеру діяльності, для формування його особисто-сті, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує ство-рення психологічних бар’єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача. Серед викладачів можна виділити притаманні їм рівні спілкування:

Примітивний – в основу ставлення до студента покладено при-мітивні правила і реакції поведінки – амбіції, самовдоволення, зловті-ха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для викладача виступає засобом досягнення мети.

Маніпулятивний – взаємини зі студентом будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийо-ми, лестощі. Студент при цьому є об’єктом маніпуляції. Він заляканий, інфантильний.

Стандартизований – домінує формальна структура спілкуван-ня. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотри-мується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не за-чіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок. Студент, са-мостійний об’єкт, відчуває байдужість викладача поза “маскою”, і фак-тично залишається об’єктом маніпуляцій.

Діловий – орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги осо-бистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяль-ності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значущим залежно від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залиша-ється самостійним.

Особистісний – спілкування базується на глибокій зацікавленос-ті до студента, визнанні самостійності його особистості. Викладач по-важає студентів, вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Сту-дент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посе-редником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.

Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхід-ною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Такий рівень потребує від викладача великої самовіддачі і притаманне лише тим педагогам, для яких їх професія є покликанням.

Обов’язковою нормою професійної поведінки викладача є до-тримання педагогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі студентами і між ними. В основі моральної норми професійної поведін-ки викладача має бути повага до особистості студента і, водночас, максимальна вимогливість до нього. Професіоналізм спілкування пе-редбачає його позитивну позицію стосовно студента. Відомо, що під-вищення ефективності якості праці у всіх сферах виробництва зале-жить від мікроклімату в колективах, від настрою кожної людини. У сфері спілкування викладача зі студентами важливу роль відіграє пси-хологічно активний стан або педагогічний оптимізм. Мажор викладача залежить від індивідуальних особливостей особистості, отже, набуває у кожному випадку своїх особистісних форм вираження. Ідея, однак, залишається незмінною: постійна бадьорість, готовність до дії, весе-лий добрий настрій.

Безумовно, нормою професійної поведінки викладача є педагогі-чний такт. Це форма реалізації педагогічної моралі в діяльності педа-гога, в якій співпадають думка і дія. Такт – завжди творчість, завжди пошук і в чомусь неповторний вчинок; такт – це уміння орієнтуватися у будь-яких непередбачених ситуаціях. Педагогічний такт – це педагогіч-но грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, вміння знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу; почуття мі-ри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптимальне рішення; вміння керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання, емоційна урівноваженість, у поєднанні з високою прин-циповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студен-та; критичності і самокритичності в оцінці своєї праці та своїх вихован-ців, у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму і пихи; повазі в студентах особистості, розвитку їх людської гідності. Педагогічний такт реалізується через мову. Педаго-гічна діяльність – це ланцюг ситуацій і задач, у розв‘язанні яких можна простежити таку послідовність: педагогічна задача – комунікативна задача – мовна задача. Слово – це основний інструмент педагогічної діяльності.

У професійній діяльності мова виконує наступні функції: забез-печення повноцінної презентації (передачі) знань, забезпечення ефек-тивної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємин між викладачем і студентом.

І. П. Павлов називав слово людини “вищим регулятором людсь-кого пізнання”. На думку В.О. Сухомлинського, слово має лікувати, а не

бути батогом. Демокрит підкреслював, що цьому треба вчитися: “Ні мистецтво красномовства, ні мудрість не можуть бути досягнутими, якщо їм не вчитися”. Перед викладачем вищого навчального закладу лежить нелегке завдання розвивати любов і повагу до рідної мови, формування уміння і навички правильного мовлення студентів і най-кращим засобом у досягненні цього завдання є власний приклад. Ви-кладач, незалежно від того, якого предмету він навчає студентів, має володіти усіма тонкощами мовленнєвої культури. Поняттям культури мовлення прийнято окреслювати передусім дотримання кожним мов-цем правильної літературної вимови, правопису, лексичних і граматич-них норм, усталеного в літературній мові наголошення слів. Мова є одним з елементів педагогічної техніки.

Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових. Пер-ша група пов‘язана з умінням педагога керувати своєю поведінкою -технікою володіння своїм організмом, друга - з умінням впливати на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педаго-гічним спілкуванням. Складові першої та другої груп педагогічної техні-ки допомагають відобразити власну особистість викладача, рівень його педагогічної культури. Її засобами є здатність до перевтілення (артис-тизм, голос, міміка, пантоміміка, культура мовлення). У структурі про-фесіоналізму педагогічного спілкування важливе місце займає також зовнішня естетична виразність.

Щодо професіоналізму самовдосконалення, то слід згадати сло-ва К.Д.Ушинського про “дитячість душі” як основу продуктивної діяль-ності. “Вічно нестаріюча дитячість душі, - пише він, - є глибинною ос-новою дійсного самовиховання людини”1. Цей компонент професіона-лізму передбачає:

•          по-перше, професійне самовдосконалення через самоосвіту (самостійне оволодіння найновішими досягненнями психолого-педагогічної науки, накопичення передового педагогічного досвіду, аналіз власної діяльності та діяльності колег і на цій основі реконстру-ювання навчально-виховної інформації і організації власних пошуків);

•          по-друге, через самовиховання - особистісне самовдоскона-лення (перебудова особистісних якостей, установок, цінностей, мора-льних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів поведінки).

Самоосвіта - фундамент професіонального зростання виклада-ча як спеціаліста, формування у нього соціально цінних і професійно-значущих якостей.

1 Ушинский К.Д. Педагогические сочинения Н.И. Пирогова: Собр.соч. в 3т. – М.: 1979. С.19.

Отже, професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, про-фесіоналізм самовдосконалення забезпечують розвиток цілісної сис-теми – професіоналізму діяльності педагога. В педагогічній діяльності ці структурні елементи взаємопов’язані і взаємозумовлені. Відсутність одного з них у діяльності викладача вищого навчального закладу свід-чить про несформованість педагогічного професіоналізму.

Глибокі соціальні й економічні зрушення, що відбуваються на межі третього тисячоліття в Україні, спонукають до реформування сис-теми освіти, яка має сприяти утвердженню людини як найвищої соціа-льної цінності. Лише компетентна, самостійна і відповідальна, з чітки-ми громадянськими позиціями індивідуальність, тобто вихована люди-на здатна до оновлення суспільства, забезпечення державності Украї-ни, розвитку її економіки та культури. Виховання такої людини доруче-но армії освітян.

У цільовій комплексній програмі “Вчитель” зазначається, що “за-вдяки діяльності педагога має реалізуватися державна політика у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку, збе-реженні і примноженні культурної спадщини й формуванні людини майбутнього”1.

Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття” одним із напрямів реформування освіти визначає підготовку нової ге-нерації вчителів з високим загальним рівнем педагогічної культури, які б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гу-манізації, гуманітаризації, демократизації, етнізації, диференціації, індивідуалізації.

У філософському розумінні термін “гуманізм” тлумачиться як ви-знання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, на гідне життя. У психологічному плані сутність гуманізму полягає в обумовлені моральними цінностями установці на інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті і співпра-ці. У педагогічному плані гуманізм означає людяність, рису характеру, яка найповніше виявляється у любові та повазі до людей і передбачає високий рівень вимогливості. Ще А.С.Макаренко запропонував основ-ний принцип: чим більше поважаю, тим більше вимагаю, але вимогли-вість має бути стабільною і доброзичливою. Принципи гуманізації, де-мократизації, індивідуалізації реалізуються в новому демократичному напрямі педагогіки – педагогіки співробітництва (в деяких наукових джерелах вона називається педагогікою толерантності). У своїх остан-ніх наукових працях академік І.А. Зязюн ввів термін «педагогіка доб1 Цільова компллексна програма “Вчитель” //Освіта України. – 1996. – №64. – 27 серпня. - С.1.

ра». В основу педагогіки толерантності покладена нова парадигма виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб’єкт-суб’єктних відносин, суб’єкт-суб’єктної взаємодії вихователя і вихован-ця. Основою виховання мають стати діяльність, спілкування, взаємини. А.С.Макаренко у своїй новаторській педагогічній діяльності прийшов до філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об’єкт педагогічної роботи.

В.О.Сухомлинський відзначав, що навчання – це не проста пе-редача інформації, знань, а складні людські взаємини.

У філософсько-психологічній концепції відомого психолога С.Л. Рубінштейна доведено, що ставлення людини до людини опосе-редковане ставленням людини до буття. Це дозволяє зробити висно-вок, що від характеру взаємин “учитель-учень”, “педагог-учень”, “ви-кладач-студент” залежить окреслення ставлення молоді до оточуючої дійсності (стосунки в колективі, система самовідносин). Метою вихо-вання є самовираження і повна самореалізація учня, студента як суб’єкта виховання. А.Бойко дає таке визначення: “виховуючі відноси-ни в загальноосвітній школі – це спеціально організована під педагогі-чним керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія суб’єктів виховання, спрямована на досягнення мети виховання, зумо-влена всією системою суспільних відносин, загальнолюдських і націо-нальних цінностей, відповідає певному стану розвитку суспільства”1. Тобто йдеться не про стихійні взаємини, а про відносини спеціально організовані, педагогічно доцільні, моральні й естетичні. Визначаються такі рівні виховуючих взаємин: найвищий – співтворчість, високий – співробітництво, елементарний – супідрядність.

Педагогічно доцільні стосунки, взаємини складаються з тим пе-дагогом, для якого основними цінностями є: вихованці і їх доля та інте-реси; наука, яку він представляє, її методи, відкриття; професія, яку він обрав. Тому майбутнього вчителя, викладача слід уже зараз ретельно готувати до формування суб’єкт-суб’єктної взаємодії з молоддю. Педа-гогічні кадри нової генерації покликані поєднувати високий професіо-налізм із усвідомленням сучасних потреб.

У формуванні особистості педагога є два головних аспекти – професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад покликаний давати не тільки знання, а й формувати особистість, індивідуальність, виховувати такого педагога, який за словами Т.Г. Шевченка був би апостолом правди і науки та уособленням совісті нації, яка потребує культурного вчителя. Культурний педагог – це не взірець формально1 Бойко А. М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К: ІЗМН, 1996. - С.23

етикетної шляхетності, а інтелігентна людина за своєю найвищою ду-ховною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення і світо-сприймання. Саме культура є підґрунтям формування особистості вчи-теля. Ще у Великій Хартії університетів у 1638 році в Сорбонні з метою їх об’єднання було проголошено: вища школа є інститутом відтворення і передачі культури. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набу-ває теза “Від людини освіченої – до людини культури”, що означає відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх переду-мов для розвитку творчої індивідуальності. Тільки у культурному сере-довищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мис-лити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потребує суспі-льство і школа зокрема.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури встановле-но, що феномен “культура” багатозначний, відрізняється складністю та варіативністю. Не зважаючи на велику кількість визначень поняття “культура”, можна виділити такі основні положення: сутність культури – гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загально-людських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно творцем культури є людина; головним джерелом культури є діяльність людини; культура включає в себе способи і результати діяльності лю-дини; культура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і ретранс-лятором; культура – специфічно людський спосіб буття, котрий визна-чає весь спектр практичної і духовної активності людини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури – це гуманна особистість. Гуманність – цариця моралі, в якій любов до лю-дей передбачає милосердя, чуйність, доброту, симпатію, піклування, розуміння і їх захист. Людина культури – це духовно багата особис-тість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоп-лена нею. Людина культури – творча особистість, яка постійно розмір-ковує, мислить альтернативно, незадоволена одержаними здобутками, наділена розвинутим прагненням до творіння. Людина культури – це незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культури. Самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей, почуття самоповаги, здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей в оточуючому середовищі, уміння приймати рішення і нести відповіда-льність за свої вчинки, здійснювати самостійний вибір змісту своєї жит-тєдіяльності, стилю поведінки, способів розвитку. Духовна культура є епіцентром особистості. Духовність і духовна культура є підґрунтям професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у професійній діяльності. Професійна культура розглядається як певний

ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішен-ня професійних завдань на основі сформованості духовної культури особистості. Отже, можна простежити такий ланцюжок: духовна -^-професійна -> педагогічна культура. Виділення педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічної діяльності викладача, вчителя, спрямованої на форму-вання особистості, здатної у майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспільства. Культура педагога пройшла певні етапи свого розвитку разом з розвитком культури суспільства. Вона, як феномен педагогічної практики, існувала завжди, але мала різне соціальне й професійне “забарвлення” залежно від впливу різних чинників: політи-ки в сфері освіти; моральних відносин, що складалися в суспільстві; пануючої релігії; певного типу виховання, котрий був необхідний дер-жаві.

Аналіз наукових праць різних дослідників (А.В. Барабанщиков, О.В. Бондаревська, М.М. Букач, О.Б. Гармаш, В.М. Гриньова, Т.В. Іва-нова, Н.О. Комар, С.С.Муцинов, О.П.Рудницька та інші автори) дав підставу констатувати, що "педагогічна культура" як спеціальне науко-ве поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки являє собою педагогічну систему і водночас елемент її, особистісне утворення, діалектичну інтегровану єдність педагогічних цінностей, між якими існують певні зв'язки і відношення, що формуються, реалізують-ся і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної діяльності й спілкування, визначаючи характер і рівень останніх. Ця система є відкритою. Ідеал її — учитель-інтелігент з досконалим рів-нем сформованості педагогічної культури - є постійним наближенням до ідеального «Я», нескінченним процесом самовдосконалення непо-вторної творчої індивідуальності.

Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов'язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оскільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе.

У ході дослідження Гриньової В.М. виявлено, що педагогічна ку-льтура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма відбиває її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток. Динамічна форма педагогічної культури виявляється у розвитку вміння реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й ото-ченні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишнього сере-довища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що відповідає більш високим (конструктивному, евристичному, творчому)

рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної дія-льності створюються умови для розвитку особистості та її педагогічної культури. У цьому процесі розвитку віддзеркалюється сутність і діалек-тику педагогічної культури: статична форма переходить у динамічну, яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на більш високому рівні розвитку культури вчителя. Прояв як статичної, так і динамічної форм, їх діалектична взаємодія відбувається лише у процесі професійно-педагогічної діяльності й спілкування, відбиваю-чись у кожному з компонентів педагогічної культури.

У дисертаційному дослідженні В.М.Гриньової1 педагогічна куль-тура майбутнього учителя розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів; цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей; цінностей-відношень. Вони є свого роду осями координат, на основі яких і викреслюється модель педагогічної культури, які спрямовують і коригують у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльність учителя. Указані цінності є структурними (віднос-но-статичними) компонентами, які гармонійно пов'язані з функціональ-ними (процесуальними) компонентами. У навчально-виховному проце-сі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури, духовних цінностей є неповторна індивідуальність викладача як носія культури і суб’єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю студента, яка постійно змінюється і збагачується. Оскільки об‘єктом педагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування найбіль-шою розкішшю на світі, але для педагога спілкування – це професій-ний обов‘язок. М.С. Каган стверджує, що, з одного боку, культура не-можлива без спілкування, з іншого ж – гуманістичний зміст спілкуван-ня, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури. Через педагогічну культуру викладача віддзеркалюються його профе-сійні цілі, мотиви, знання, уміння, якості, здібності, ставлення, тобто педагогічна культура є феноменом вияву викладачем власного “Я” у професійно-педагогічній діяльності. О.С. Газман вказує, що культура є гармонією культури творчих знань, культури творчої дії, культури по-чуттів і спілкування.

Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, нау-кова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогіч-ні здібності, природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування,

1 Гриньова В.М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя (теоретичний та методичний аспекти). – Автореф. ....дис. докт. пед.н. – Київ, 2001. – 45с.

педагогічна етика, педагогічний такт), прагнення до самовдосконален-ня. Зрозуміло, що цією педагогічною культурою має володіти і викла-дач вищого навчального закладу, бо, як писав Адольф Дістервег, “як ніхто не може дати іншому того, що немає сам, так не може розвивати, виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не освічений”1.

Індивідуальна самостійна робота Питання з теми для самостійного вивчення та переосмис-лення: