Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Рекомендована література: : Основи педагогіки вищої освіти : Бібліотека для студентів

Рекомендована література:


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

магниевый скраб beletage

1.         Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забез-печення розвитку освіти в Україні” //Освіта. – 2001. - №75-58.

2.         Абашкіна Н.В. Принципи розвитку професійної освіти в Ні-меччині. — Київ: Вища школа, 1998.

3.         Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія, теорія. – Київ: Либідь, 1998. - С.8-286.

4.         Беспалько В.П. Проблемы образовательных стандартов в США и России: Педагогика. —1995. — N 1.

5.         Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посіб-ник / За ред. В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубенко, І.І. Бабан. – Тернопіль: На-вчальна книга. – Богдан, 2004. – 384с.

6.         Джуринский А.Н. Сравнительная педагогика: Учеб. пособие для студентов средних и высших учебных заведений. — М.: Издат. центр ”Академия”, 1998.

7.         Зязюн І.А. Реформи освіти в Японії //Рідна школа. —1993. — N 8.

8.         Концептуальні засади демократизації та реформування осві-ти в Україні. – Київ, 1997. – С.5-22, 78-89.

9.         Курляк І. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ– перша половина ХХ ст.) - Тернопіль, 2000. – С.203-231.

10.       Левківський К.М. Вища школа України на порозі радикальних змін: Проблеми освіти: Науково–метод. зб. - №10. - Київ, 1997.

11.       Луговий В. Педагогічна освіта в Україні. – Київ, 1994.

12.       Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985). – К: Либідь, 1992.

13.       Михайличенко О.В. , Репетюк Н.С. Система освіти у сучасній Японії. Київ: Держ. унів. лінгвіст. ін-т, 1997.

14.       Михайличенко О.В., Шрестха О.О. Система освіти у сучасному Китаї. Київ: Держ. лінгвіст. універс-тет: Схід – Захід, 1996.

15.       Пуховська Л.П. Професійна підготовка вчителів у західній Європі: спільність і розбіжність. — К., 1997.

16.       Українська загальна енциклопедія у 3-х томах /Заг. ред. Івана Раковського. – Львів-Станіслав-Коломия, 1930.

17.       Хижняк З.І. Києво-Могилянська Академія. - Київ, 1981. – С.28-53, 56-150.

18.       Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. -Мюнхен, 1983.

Історія освіти в Україні тісно пов’язана з історією українського народу. У розвитку української культури і освіти особливу роль відігра-ли братства, відомі як організації релігійного характеру. Історія їх дав-ня. Початок заснування братств деякі джерела пов’язують ще із ХІ століттям, коли члени ремісничих гільдій та цехів почали об’єднуватися з метою взаємодопомоги та згуртування парафіян. Ґрунт для утворення двох явищ – релігійної полеміки і національної школи був створений напередодні та після унії 1596 року, коли виник конфлікт між православ’ям та католицизмом. Народна школа, що пов-стала й поширилась зусиллями релігійно-національних організацій – братств, привела до організації вищої освіти з релігійним забарвлен-ням. (Д. Чижевський)1.

Першим вищим навчальним закладом в Україні вважають Ост-розьку академію. Князь Острозький одним із перших “завів у своєму місті Острозьку вищу школу”. Людина з державницькими устремління-ми, князь К.К.Острозький, за словами Івана Огієнка, виробив і почав провадити в життя план поширення освіти в Україні. Він сприяв ство-ренню церковних братств у містах України, організації при них шкіл, а то й друкарень. В Острозі він заснував Острозьку академію. Дата за-снування у різних джерелах різна (1576, 1580, 1578).

Насьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мацька, який встановив, що Острозька академія була заснована наприкінці 1576 року, і стала невдовзі першою у східних слов’ян школою вищого типу.

1 Чижевський Д.М. Філософія України (спроба бібліографії). – Прага, 1926. – С.38.

Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним за-кладом, де готували не тільки вчених–богословів, а й, насамперед, це була навчальна установа вищого типу. Питання про тип школи тривалий час залишалося дискусійним. Чи була Острозька академія вищим навча-льним закладом? “Вища школа”, “вища освіта” – історично зумовлені по-няття, їх треба розглядати з урахуванням історичного часу (йдеться про останню чверть ХVІ століття).

Для того, щоб встановити тип школи, треба виходити з таких по-зицій: мета цього закладу, його устрій чи організація, склад викладачів, коло навчальних дисциплін, рівень їх викладання, рівень освіти, приче-тність викладачів до науково-дослідної роботи, оцінка роботи закладу громадськістю. За цими показниками Острозька академія була вищою школою.

Перший ректор Острозької академії – Герасим Смотрицький, який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії, (син Герасима – Мелентій був автором знаменитої граматики старослов’янської мо-ви(1618р.). Василь Суразький – відомий вчений, понад 10 років очолю-вав Острозьку друкарню. Дем’ян Наливайко – рідний брат Северина Наливайка, відомого керівника повстання в Україні проти поляків - за-хоплений і страчений в Варшаві. Дем’ян Наливайко – високоосвічена людина, придворний священик, настоятель церкви святого Миколая, автор антиуніатських церковних творів, зокрема “Проповіді про Івана Златоуста”.

Характерною особливістю педагогічних творів (лекцій, навчаль-них посібників) були паралельні тексти, написані старослов’янською і близькою до розмовної тодішньої української мовою. В Академії пра-цював колектив перекладачів, науково-літературний гурток, були підіб-рані видавці, підготовлені необхідні приміщення, тобто в технічному і кадровому відношенні налагоджено видавничий процес.

Серед острозьких стародруків особливий успіх мали “Буквар”, ви-даний у 1578році, на основі Львівського Букваря 1574 року, “Новий запо-віт” із “Псалтирем”, “Книжка собрание вещей нужнейших” (1580), “Хро-нологія Андрія“, “Листівка” церковнослов’янською, староєврейською і українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581), “Біблія” (1588). Після унії 1596р. в Острозі знову активізувалася видавнича діяльність, опублікували “Буквар”, “Часослов”, “Псалтир”. Академія, завдяки відповідній організації, була пов’язана із культурними закладами країн Півдня Європи і Близького Сходу. Академія проіснува-ла 60 років. Після смерті князя К.Острозького (1608р.) розпочався зане-пад Академії. Під тиском польсько-католицьких сил Острозька академія в 1636р. припинила своє існування.

Другим вищим навчальним закладом була Києво-Могилянська академія (1615-1817). Київська академія як вища школа формувалася упродовж кількох десятиліть.

У 1632 році київська громада домоглася об’єднання Лаврської та Братської шкіл. Новий навчальний заклад, що дістав назву Києво– Могилянської колегії, невдовзі став справжнім університетом, який виховав сотні представників української інтелігенції за зразком західної культури.

Опікуном–проректором новоствореного закладу стає Петро Мо-гила (1596-1647) - син молдавського господаря, на якого чекав мол-давський трон. Він навчався в Сорбонні, у Парижі разом з французь-ким філософом Рене Декартом. Петро Могила порвав зі світським жит-тям і постригся у ченці Києво-Печерської Лаври. Всі кошти і знання він віддав на справи освіти в Україні. Під протекторатом П. Могили, не-зважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська Академія стає відо-мим в Європі центром освіти, науки і культури. За обсягом і змістом навчальних предметів вона відповідала вимогам Європейської вищої школи.

На початку ХVІІІ ст. у Київський академії навчались понад дві ти-сячі студентів, у тому числі із зарубіжних країн.

Київська академія була справді демократичним і водночас еліт-ним вищим навчальним закладом. Тут вчилися представники різних народів і різних станів. Серед вихованців академії були видатні вчені, письменники, композитори, державні і релігійні діячі, просто освічені люди. Шість гетьманів України здобули освіту в Києво-Могилянській колегії–академії: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич-Сагайдачний (1614-1622) був її засновником і водночас навчався в ній. Випускниками академії стали: Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березов-ський, Пилип Козацький, Дмитро Бортнянський, Йов Борецький – пер-ший ректор Київської братської школи, Митрополит Київський.

Дослідники засвідчують, що з початку ХVІІІ ст. латинська мова по-ступово витіснялася в школах українською. Такі відомі професори Ака-демії, як Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Лазар Бара-нович, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та ін., у своїх літе-ратурно-публіцистичних творах, промовах поряд із латинською широко користувалися українською і польською мовами. Слід також пам’ятати, що переважна більшість студентів і професорів Києво-Могилянської

академії були українцями і щоденною мовою їх була розмовна українсь-ка мова.

Навчання “спудеїв” Києво-Могилянської академії організовува-лось на демократичних засадах. Новоприбулих приймали протягом всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Термін навчання становив 12 років. Навчальний рік розбивався на три семестри, кожний семестр закінчувався екзаменами. Тричі – протягом року встановлю-валися короткі перепочинки–рекреації. Частина студентів (2/3) екзамен не складала. В кінці кожного семестру вони писали, так звані, великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Вчився кожен стільки, скільки бажав. Після закінчення повного навчального курсу чи будь-якого старшого класу студент отримував атестат за підписом ректора чи префекта, завірених печаткою Академії. До послуг студен-тів була лікарня, бурса, книжна лавка.

З 1701р. Київська колегія отримала офіційний статус Академії. З 1710 року ректором Академії став Феофан Прокопович – випускник Київ-ської Академії, професор риторики. Києво-Могилянська Академія проісну-вала з 1632-1817рік. На зорі становлення Російської Академії з двадцяти академіків – тринадцять були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії.

У XVII-XVIII століттях розвиток вищої школи в Україні гальмувався, головним чином, двома чинниками, а саме: розвиток вищої школи в тій частині, що входила до складу Росії, відбувався в жорстких умовах аб-солютної русифікації, а в регіонах, що входили до складу Польщі, Авст-ро-Угорщини та Румунії, здійснювалися відповідно полонізація, оніме-чення та румунізація населення.

Визначальну роль у розвитку освіти на західноукраїнських зем-лях відіграв Львівський університет, хоча цей навчальний заклад був заснований (1661р.) з метою посилення полонізації українського насе-лення.

Львівський університет – найдавніший з класичних університетів України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує думка, що час заснування відноситься до 1661р. За іншою точкою зо-ру, Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом від 21 жовтня 1784р. Його структуру в 1661р. складали чотири факуль-тети: теологічний, юридичний, медичний, філософський, а також повна гімназія. Університет наділявся такими ж правами, як і інші університе-ти Австрійської держави. Спеціальним декретом 1787р. при універси-теті було засновано Руський інститут (Студіум Руштенум), в якому окремі навчальні предмети (богослов’я та філософії) викладалися

українською мовою. Руський інститут призначався для підготовки освічених священиків з числа молодих людей, що не володіли латин-ською мовою.

Історична доля Львівського університету склалася так, що ви-кладання в ньому велося спочатку латинською, а згодом, понад 80 років, німецькою мовою. Українські впливи, на той час, в університеті були малопомітними. У липні 1871р. цісарським розпорядженням було скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською мовами. Проте реально склалося так, що університет швидко полоні-зовувався. Уже з 1879р. тут введено польську мову для внутрішнього управління, а габілітації (іспити, що дають право викладати в універ-ситеті) українців, які висували свої кандидатури на доцентуру, склада-лися з великими труднощами. Все ж у 1894р. в університеті було ство-рено кафедру історії, а в 1900р. – другу кафедру української літерату-ри. В 1914р. в університеті діяло вісім українських кафедр (з 80-ти) і чотири доцентури.

Визначну роль у розвитку української науки відіграло наукове то-вариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке очолював М.Грушевський. Публі-кації ж Львівського університету виходили польською мовою. До пер-шої світової війни Львівський університет мав чотири факультети: бо-гословський, філософський (у 20-х роках перетворений на гуманітар-ний і математико-природничий), правовий і медичний. З кінця ХІХ сто-ліття розпочалася боротьба за створення самостійного окремого укра-їнського університету.

В університеті викладали видатні історики Іван Крип’якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський – славетний професор української історії, який очолював наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Харківський університет – перший на території України, що вхо-див до складу Російської імперії – був заснований наприкінці січня 1805р. Відносно ліберальна політика, здійснювана в цей час російсь-ким урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Уні-верситет засновано з ініціативи відомого вченого-винахідника, освіт-нього і громадського діяча, українця за походженням – Василя Каразі-на. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини. В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, людиною широких пог-лядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони своєю працею сприяли розвиткові науки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. З діяльністю університету пов’язана діяльність Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненки, вихованцем Харківського університету був Микола Костомаров.

Університетські вчені видавали українські альманахи, етнографі-чні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв уні-верситетський статут (1863р.), згідно з яким університетам Росії нада-валася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р. царя Олександра ІІ з лібералізмом було покінчено. Новий статут (1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих навчальних закладів, які тепер мали повністю підлягати Міністерству освіти. Була заборонена виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університе-тами став чиновник – куратор округу. Водночас обмежувались права професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій, у Росії був підготовлений новий університетський статут. На цей час Харківський університет став осередком українського націонал-демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ра-ди університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання. Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Ака-демію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, яко-му було присвоєно ім’я професора О.Потебні.

Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була вико-ристана матеріальна база Кременецького ліцею, який був закритий в 1831р. у зв’язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному повстанні проти царизму. Спочатку у навчальному закладі функціону-вав усього один факультет – філософський. Він мав два відділення – історичне і фізико-математичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки – викладачі Кременецького ліцею. Ректором Київського університету було призна-чено Михайла Максимовича (1804-1873) - визначного вченого-природознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського універ-ситету. Водночас він був істориком, фольклористом і письменником. Його збірки “Малоросійські пісні”(1827р.), “Українські народні пісні” (1834р.), ”Збірник українських пісень”(1849р.) – поклали початок украї-нській фольклористиці. У 1835р. в університеті було відкрито юридич-ний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віленської медичної академії -медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920р. З Київським університетом нерозривно пов’язане ім’я геніально-го українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р Т.Г.Шевченко – студент Петербурзької Академії мистецтва, автор “Ко-бзаря” (1840) – вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, “козачком пана Енгельгарда”. Це було відрядження для малювання етюдів. У травні 1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залишитися в Києві. Поет оселився у Києві, познайомився з письменником Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кири-ло-Мефодіївського братства – таємної організації, заснованої у Києві у грудні 1845р.–січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затвер-джений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24 березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де ув’язнили в казематі ІІІ відділу.

Становлення Київського університету як навчального закладу ві-дбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому неод-норазово припинявся.

Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду вида-тних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) – історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Багалій (1857-1932) – видатний історик ХХ століття вивчав творчість Т.Шевченка і І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) - публіцист, історик, літе-ратурознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і куль-турний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Стари-цький (1840-1904) – український письменник і культурно-громадський діяч. В університеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними членами Київського університету були І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв, М. Жуковський.

Одеський університет (1865р.) створювався як Новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З по-чатку свого існування університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціатором відкрит-тя Одеського університету був відомий вчений-педагог М.І.Пирогов, а також М.М.Могилянський та генерал-губернатор П.Строганов. Ім’я І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одесь-кого університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) – видат-ний біолог, професор зоології й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі; Данило Заболотний (1866-1929)- видатний украї-нський мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) – видатний український патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.) АН УРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського університету (1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) – видатний хімік, академік ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський університет в Одесі. У 1927р. очолив створений з його ініціативи Український інститут фізи-чної хімії (тепер інститут фізхімії ім. Писаржевського). З цим універси-тетом пов’язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевського, Миколи Зелінського, Євгена Щепкіна, Володимира Філатова (офта-льмолога).

Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли ка-федри української мови і літератури. В 1918–1920р. університет пере-творено на румунський, було скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців значно скоротилась. В ньому навчались Іван Фран-ко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР у 1940р. уні-верситет був реорганізований. Кількість факультетів зросла до семи, а з 1995р. – до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.

Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку пройш-ла наступні етапи: 1804-1917рр. – становлення педагогічної освіти; 1917-1920рр. – активні пошуки змісту, форм і методів будівництва но-вої вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-1934рр. – формування та інтенсивна підготовка національних педагогі-чних кадрів; 1935-1985рр. – утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; насту-пний етап – розбудова нової національної вищої школи на демократи-чних засадах. Проблема педагогічних кадрів в Росії була вперше пос-тавлена в 1803-1804рр. у зв’язку зі шкільною реформою. Не зважаючи на вимоги духовенства надати йому переважне право на заміщення вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні педагогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями уні-верситетів. Усі студенти університету протягом трьох років слухали певний цикл предметів, після чого переходили в “головне відділення наук відповідно до їх майбутнього стану”. Ті, хто готував себе до педа-гогічної діяльності вступали до педагогічного інституту. Студентів готу-вали до викладання всіх предметів у гімназіях. Професори університе-ту мали присвячувати одну годину на тиждень для “особливого наста-влення учительських кадрів”. Ректор педагогічного інституту керував їхнім навчанням. Такі інститути були організовані у 1811р. при Харків-ському університеті, а в 1834р. – при Київському. В інституті було ви-значено, що досвідчених учителів можна підготувати лише за допомо-гою універсальних лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступа-льний розвиток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички само-стійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливо викладати учням навчальний предмет. Тому особлива увага в інститутах приді-лялась прищепленню студентам навичок викладання. Професори уні-верситету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів

усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності. В кожному інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення зобов’язані були пропрацювати в учи-тельському званні не менше шести років. Незважаючи на те, що педа-гогічні інститути готували добре підготовлених учителів, які мали чітко виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала), проіснували ці навчальні заклади лише до кінця 50-х років ХІХ століття.

Педагогічні інститути замінили курсами. В листопаді 1858р. при всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту і виявляють бажання присвятити себе пе-дагогічній діяльності.

Київський університет готував на курсах учителів фізики, мате-матики, історії, географії, російської мови для середніх навчальних закладів. Для всіх студентів університету на педагогічних курсах обов’язковим було вивчення логіки, психології, історії педагогіки і основ дидактики. Кожний, хто закінчив курси, повинен був написати і захис-тити твір на задану тему, а також прочитати лекцію. Випускники, які виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в уні-верситеті; тих , хто мав середні успіхи, призначали до середніх навча-льних закладів; хто виявляв задовільні успіхи – вчителями повітових училищ. Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх підготовки була досить високою. Учителів і вихователів вищої кваліфі-кації готували на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних інститу-тах. У Києві для жінок з середовища інтелігенції “Товариство друзів юного дитинства” створило Фребелівський дворічний педагогічний університет (вересень 1907р.). До інституту приймали жінок від 16 до 40 років. Першим його директором став професор І.О. Сікорський. Слухачки опановували в інституті вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну історію, історію літератури, анатомію, фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби, природознавство з методикою ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію Фребелівської системи і огляд дитячої літерату-ри, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику, практичні знання з дітьми за Фребелівською системою. Слід зазначити, що в інституті працювали курси крою і шиття, рукоділля і домоводства. Навчання було платне – 60 карбованців на рік. При інституті працюва-ла річна “школа нянь”. В педагогічних інститутах, на Вищих курсах ве-лику увагу приділяли психології, педагогіці, методиці та практичній підготовці слухачів, чого не було при університетах. Кількість тих, хто навчався у вищих педагогічних навчальних закладах, була незначною. Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу.

Навчання було платним – 20 карбованців на рік. До інституту приймали тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінарії. 58 сту-дентів навчали 14 фахівців; викладання в університеті велося російсь-кою мовою.

Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологічний університет князя Безбородька, створений у 1875р. на базі юридичного ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в наступні роки - 40-42 студенти. Строк навчання складав чотири роки: два роки теоретичного навчання, і два – практичного. На навчання приймались особи, які за-кінчили гімназію чи духовну семінарію, склали екзамен з російської і давніх мов і не мали моральних і тілесних вад. З 1877р. абітурієнтів з оцінкою “4” з мов звільняли від вступних екзаменів. В інституті працю-вали: доктор філології Грот, який викладав психологію, логіку, історію, філософію; професор П.В.Тихомиров – викладач психології пізнання і курсу морального виховання. Практичні заняття проводили в інститут-ській гімназії на ІV курсі. Спочатку студенти відвідували уроки настав-ників, а потім шість пробних уроків давали самостійно.

Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної форми навчання; проте екстернат був присутній. У системі педагогічної освіти в 1872р. з’явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців для міських, а з 1912р. – для вищих початкових училищ. В Україні у 1880р. було їх два: у Глухові (1874) та Феодосії (1872). Вони вели під-готовку вчителів широкого профілю. Прийом на навчання провадився з 16 років для учнів усіх станів і звань. Студенти вивчали Закон Божий, російську мову, арифметику, геометрію, географію, природознавство, педагогіку з дидактикою, співи, гімнастику. Чіткої спеціалізації не було, психологія не була включена до навчальних планів, на педагогіку і дидактику відводилось лише по дві години на тиждень. Учительські інститути не давали вищої освіти і права вступу до університету. В Україні станом на 1січня 1917р. підготовку вчителів здійснювали сім учительських інститутів: Київський, створений 1 червня 1909р.; Вінни-цький, створений 1 липня 1912р.; Чернігівський, створений 1 липня 1916р.; Глухівський, створений у 1874р.; Катеринославський, створе-ний у 1910р.; Миколаївський, створений у 1913р.; Полтавський, ство-рений у 1914р. Проте контингент студентів цих навчальних закладів був невеликим.

1917-1920рр. вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України 1917-1920 роках. Я.П. Ряппо, аналізуючи стан педагогічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька періо-дів: першої радянської влади (січень-березень 1918р); Центральної Ради (березень-грудень 1918р); Директорії (грудень1918-січень 1919р);

Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р); деніківщини (вере-сень-грудень 1919р).

С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютневої ре-волюції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережила кілька змін влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.

Українська Центральна Рада у Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прийнятий "Закон про національно-персональну автономію“, в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації – це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє націо-нальне життя через відповідні національні органи. Управління націона-льною школою будувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами на-родної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відпові-дних національних радах освіти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретарі-ату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918р. – незмінний міністр на-родної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважа-ючи на складні умови життя, в ці часи було проведено два Всеукраїн-ських вчительських з’їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з’їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та організації українського вчительства. З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науко-вим товариством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і правового, а також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганицький. Лекції проводилися в університеті св.Володимира.

У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Україн-ський державний університет (у Кам’янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Українське відділення Ки-ївського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф. Русова); крім того, товариство “Просвіта” відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Киє-ві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до університетів України; у всіх університетах створено кафед-ри української мови та літератури, історії України та права. Російські університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський 30 липня 1918р. були оголошені державними університетами України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію українського університету з двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де за-значалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магіс-тра з своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістра педагогіки про-водила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповідної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природ-ничо-географічному. Богослов’я викладалося на І-ІІ курсах по дві годи-ни на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев’ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді вті-ленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створен-ня національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв’язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положен-нями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецт-ва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними

методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.

21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогіч-них навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф. Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були покладені матеріали Московської нара-ди з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чер-нігова у зв’язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жов-тень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був сту-пінь школи, тим глибшою і