4.9. СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА УПРАВЛІННЯ 4.9.1. Методичні рекомендації до вивчення теми


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 

Загрузка...

Базовою основою при вивченні теми є набуті вами раніше знання з соціальної економіки, економічної теорії, історії еконо-мічних учень, інших соціогуманітарних дисциплін. Спробуйте актуалізувати їх, використовуючи відповідні розділи підручників та посібників з соціології, запропонований вам опорний конспект за таким планом (логікою) засвоєння матеріалу:

1.         Об’єкт, предмет, категорії та функції соціології праці.

2.         Види та соціальні функції праці.

3.         Характеристика соціально-трудових відносин.

4.         Безробіття як соціальне явище.

5.         Соціологія управління.

Соціологія праці, соціологія управління, соціологія підприєм-ництва, соціологія ринку та ряд інших є доповнювальними ком-понентами соціології економіки, які, водночас, виступають само-стійними галузевими соціологічними теоріями.

Соціологія праці — це галузь соціології, яка вивчає групи та індивідів у процесі праці, їхні професійні та соціальні статуси і ролі, умови й форми трудової діяльності.

Об’єктом соціології праці є праця як суспільне явище, пред-метом — структура і механізм соціально-трудових відносин, со-ціальні процеси у сфері праці.

Слід наголосити, що праця є основою функціонування і роз-витку людського суспільства, умовою виникнення та існування людства. Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формуються соціальні відносини. Вона змінює становище різних груп працівників, формує їх соціальний та профе-сійний статус.

Сутність праці як соціального явища виявляється в її функці-ях. Найголовнішими з них є:

—        функція створення матеріально-культурних благ (забезпе-чення суспільства предметами та послугами, які задовольняють потреби людини);

—        функція забезпечення матеріального добробуту працівника та його сім’ї (адже сама по собі людина не може забезпечити себе всіма необхідними предметами та послугами);

—        соціально-диференційна функція (зумовлена тим, що від-мінність у змісті і характері праці визначає відмінність соціаль-них рис професійно-кваліфікованих груп робітників);

—        статусна функція, тісно пов’язана з попередньою, зумов-лена не однаковим значенням у суспільстві різних видів праці;

—        функція формування особистості (праця стає сферою са-мореалізації, самоствердження людини);

—        ціннісна функція (пов’язана з формуванням у працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, планів на майбутнє);

Основними категоріями соціології праці є характер, зміст, умови праці, мотивація, адаптація професійна, адаптація тру-дова, соціально-психологічний клімат тощо.

Характер праці визначається, з одного боку, особливостями виробничих відносин, з другого — соціально-економічним ста-новищем учасників суспільного виробництва.

Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільні відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих показників виділяють такі види праці: суспільна і приватна, вільна і підневі-льна, добровільна і примусова.

За змістом праці розрізняють такі види: проста й складна, творча і репродуктивна, фізична та розумова, ручна і механізова-на тощо.

Щодо умов праці, то виділяють соціально-економічні, органі-заційні та соціально-побутові умови.

Соціологія праці вивчає не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні характеристики праці, до яких належать: ставлення до праці, мотивація праці, соціально-психологічний клімат, трудова ада-птація тощо.

Окрема група проблем, яку вивчає соціологія праці — ринок праці, який вона розглядає як систему суспільних відносин, що узгоджують інтереси роботодавців і найманих працівників.

Ефективність функціонування ринку праці розкривається через категорії «зайнятість населення» та «безробіття». Зайнятість насе-лення — діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу. Безробіття — переви-щення пропозицій над попитом на робочу силу на ринку праці.

Безробіття — об’єктивне явище ринкової економіки, проте держава має бути готовою «амортизувати» його негативні соціа-льні явища.

У зв’язку з соціалізацією та ускладненням механізмів функці-онування економіки та інших сфер суспільної діяльності зростає роль соціального управління в цілому. Від його ефективності ба-гато в чому залежить майбутнє суспільства. Закономірності, за-соби, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні процеси й відносини з метою впорядкування, підтримки, збере-ження оптимального функціонування суспільства, його розвитку вивчає спеціальна галузева туорія — соціологія управління.

Об’єктом соціології управління виступають різноманітні соці-альні системи й підсистеми, що створюються в суспільстві для досягнення певної мети та розв’язання певних завдань.

Предметом соціології управління є управлінські відносини, управлінські процеси і властивості суб’єктів управління різних рівнів, управлінської ієрархії, а також закономірності, особливос-ті, умови, функції та методи управлінської діяльності.

До фундаментальних категорій соціології управління належать «соціальне управління» та «управління соціальними процесами» Перша з них підкреслює комплексний підхід до регулювання со-ціальної сфери, друга підпреслює виокремлення конкретних про-цесів, які підлягають управлінському впливу з урахуванням їх специфіки.

Управлінська функція соціології розкривається також через категорії «соцільне прогнозування», «соціальне проектування», «соціальне планування» та «соціальні технології».

Соціальне прогнозування — виявлення варіантів розвитку та вибір оптимального, виходячи з ресурсів, часу та соціальних сил, здатних забезпечити їх реалізацію. Соціальне прогнозування — це робота з альтернативами, глибокий аналіз міри вірогідності та багатоваріантність можливих рішень.

Особливості соціального прогнозування виявляються у на-ступному:

1. Формулювання цілі в ньому носить порівняно загальний та абстрактний характер: вона дозволяє велику міру вірогідності. Мета прогнозування — на основі аналізу стану та поведінки системи в минулому та вивчення можливих тенденцій зміни чинни-ків, які впливають на дану систему, правильно визначити вірогі-дні кількісні та якісні параметри її розвитку в майбутньому, роз-крити варіанти ситуації, в яких опиниться система.

2.         Соціальне прогнозування не має директивного характеру. Тобто якісна різниця між варіантним прогнозом і конкретним пла-ном полягає в тому, що прогноз дає інформацію для обґрунтуван-ня рішення та вибору методів планування. Він вказує на можли-вість того чи іншого шляху розвитку у майбутньому, а в плані виражене рішення про те, яку з можливостей суспільство реалізує.

3.         Соціальне прогнозування використовує специфічні методи: складну екстраполяцію, моделювання, можливість проведення експерименту.

Соціальне проектування як галузь соціологічної науки з’яви-лось у ХХ ст., коли стало зрозумілим, що ігнорування соціальних аспектів розвитку може призвести до серйозних збоїв у функціо-нуванні сучасних суспільств.

Соціальне проектування — це специфічна діяльність, пов’яза-на з науково обґрунтованим визначенням варіантів розвитку со-ціальних процесів та явищ і з цілеспрямованими глибинними змінами конкретних соціальних інститутів.

При розробці соціального проекту використовують специфіч-ні методи, головними з яких є:

1.         Матриця ідей (коли на основі кількох незалежних змінних величин розробляють різні варіанти рішень).

2.         Метод аналогії. Завжди існують ефективно функціонуючі підприємства, населені пункти тощо, в яких раціонально виріше-ні ті чи інші соціальні проблеми. Ці підходи до справи певною мірою можуть служити зразком, за аналогією до якого створю-ють соціальний проект, що використовується для конструювання соціальних завдань і цілей.

3.         Метод асоціації. Найбільш доцільний, коли рішення соціа-льної проблеми в іншій сфері суспільного життя підказує шлях, яким легше прийти до цілі.

4.         Метод синектики (коли декілька запропонованих ідей розг-лядаються окремо одна від одної, а потім між ними встановлю-ється певний взаємозв’язок і взаємозалежність).

Головними видами соціального проектування є: соціальне проектування нових виробництв і проектування нових міст.

Поряд із соціальним прогнозуванням і соціальним проекту-ванням визначне місце в соціальному управлінні посідає соціаль-не планування.

Соціальне планування — це науково обґрунтоване визначення цілей, показників, завдань (строків, темпів, пропорцій) розвитку соціальних процесів і головних засобів їх запровадження в життя в інтересах всього населення.

Об’єктами соціального планування виступають всі рівні со-ціальної організації — від суспільства в цілому до конкретного виробництва.

Соціальне планування на рівні всього суспільства дозволяє розробляти перспективні плани вирішення соціально значимих проблем, які визначають життєздатність та сталість суспільства.

На рівні окремих сфер суспільного життя — економічної, со-ціальної, політичної, духовної — передбачається планомірне ви-рішення таких проблем, як покращання умов та змісту праці, професійно-кваліфікаційна підготовка, престижність сфер праці, задоволення матеріальних і духовних потреб, участь у політич-ному житті та ін. Планове вирішення цих проблем — основа за-безпечення раціональної взаємодії людини та суспільства.

На регіональному рівні соціальне планування виступає у фор-мі цілеспрямованого регулювання соціальних процесів у респуб-ліці, області та в інших адміністративних одиницях.

І нарешті, рівень виробничих організацій, трудових колекти-вів передбачає реалізацію головної установки — стимулювання людини до творчої праці, забезпечення максимуму сприятливих умов для її трудового та повсякденного життя.

Соціальне планування має дві форми:

1.         Адресне планування, яке включає розробку та обґрунту-вання системи завдань, яка доводиться до відома різних держав-них або суспільних організацій. Встановлюються завдання щодо досягнення певного рівня суспільного розвитку.

2.         Соціальне планування за допомогою побічних (економічних і соціальних) важелів. При цій формі планування детально вивчаєть-ся, які елементи, складові частини не підлягають державному та су-спільному регулюванню. Стосовно них ставиться завдання їх кіль-кісного виміру та прогнозування для прийняття відповідних рішень з метою послаблення або нейтралізації негативних наслідків.

Необхідно зазначити, що ці дві форми планування в чистому вигляді не існують, а тісно переплітаються між собою.

Одним з найновіших термінів у соціологічній науці є термін «соціальні технології».

Соціальні технології — це сукупність послідовних операцій, процедур цілеспрямованої дії та реалізації раніше намічених планів (програм, проектів) та отримання оптимального соціального результату. Соціальна технологія — найважливіший еле-мент механізму управління, конкретний засіб переходу намірів до практики управління. Цьому допомагає формалізація соціаль-ного управління та його розподіл на складові елементи за допо-могою операцій і процедур.

Соціальні технології розрізняються за видами залежно від то-го, в якій сфері суспільного життя вони реалізуються — економі-чній, соціальній, політичній або духовній.

Розробка, конструювання і реалізація соціальної технології має декілька етапів. Теоретичний — пов’язаний з визначенням цілі, об’єкта, технологізації, з розподілом соціального процесу на складові частини та виявленням зв’язку між ними. Методичний — з вибором методів, засобів отримання інформації, її опрацюван-ня, аналізу, принципів її трансформації в конкретні висновки та рекомендації. Процедурний етап пов’язаний з організацією прак-тичної діяльності щодо реалізації вимог соціальних технологій.

Підсумовуючи розгляд видів соціального управління, слід за-значити, що соціальне прогнозування, соціальне проектування, соціальне планування та соціальні технології регулюють, підтри-мують та вдосконалюють систему управління в цілому.