§ 2. Виявлення реального стану вирішення проблеми дитячої інвалідності


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

Загрузка...

Нині, коли ринкова політика змусила частково демократизу-вати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економіки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли себе в соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональни-ми можливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні міс-цевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе, щоб підтримати задоволення їхніх потреб.

Не можна однозначно стверджувати, що питання соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь на задвірках сі-мейної політики. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому відіграв Закон України від 16листопада 2000 року “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, де вперше порушене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство; Поста-нова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів».

Деталізації заходів з удосконалення системи підготовки і пере-підготовки спеціалістів для роботи з цією категорією дітей є відобра-женням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концеп-ції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів у Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабі-літації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 року) та Положенні про навчально-реабілітіційний центр (На-каз Міністерства освіти й науки України від 28 серпня 1997 року). Певним стимулом в активізації соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами став Указ Президента України від 2 грудня 2002 року “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалід-ністю”, на який відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для молоді, управління у справах сім’ї та молоді.

Ці документи поєднані основною ідеєю з Конвенцію ООН про права дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, спри-яють формуванню впевненості в собі, а також право дитини на осо-бливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров’я, забезпе-чення соціального, культурного і духовного життя.

Ці положення знайшли також відображення і в Національній програмі “Діти України”, в якій реабілітація дітей-інвалідів розгля-дається як проблема національного значення, що потребує першо-чергового розв’язання.

І якщо до 90-х років XXІ століття соціальна політика щодо ін-валідів мала, переважно, компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась на грошових виплатах, то сьогодні, у XXІ столітті, створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого ха-рактеру: адаптацію дітей і молодих інвалідів до соціального і життє-вого середовища, створення умов для реалізації інтересів та потреб інвалідів.

Важливим кроком у створенні умов для активної життєдіяль-ності стала Постанова Кабінету Міністрів України “Про Компенса-Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

ційну програму розв’язання проблем інвалідності”, прийнята 1992 році, у якій викладений комплекс дій, спрямованих на поетапне ви-рішення проблем інвалідів у сфері:

-          профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабі-літації;

-          надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпе-чення транспортними засобами;

-          культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

-          поліпшення матеріально-побутових умов проживання;

-          поширення наукових досліджень із проблем інвалідності;

-          створення інвалідам рівних можливостей та умов для здобуття

освіти, їх реабілітація в освітніх закладах.

Для фінансування робіт і державних програм із соціального за-хисту інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 18 лип-ня 1991 року № 92 створений Фонд соціального захисту інвалідів з відділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Киє-ві і Севастополі.

Враховуючи основні причини розвитку дитячої інвалідності (спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм), з метою зниження негативного впливу цих факторів на стан здоров’я населення України в навчальні плани загальноосвітніх закладів вве-дені предмети, які засобами просвітницької роботи стимулюють мо-лодь до здорового способу життя – “Фізична культура і здоров’я” та “Основи безпеки життєдіяльності людини”.

У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалеж-но від форм власності, Державними стандартами вищої освіти пе-редбачається вивчення курсу ”Безпека життєдіяльності людини” як обов’язкової загальноосвітньої дисципліни, що містить розділи долікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення май-бутніми вчителями курсів “Основи валеології” і “Основи медичних знань” як складових фахової підготовки педагогів усіх профілів.

Водночас, з урахуванням реальної ситуації в Україні розроблена ціла система соціального захисту інвалідів, це, зокрема:

-          пенсійне забезпечення;

-          державне соціальне страхування;

-          державна соціальна допомога;

-          система пільг та компенсацій як соціальна підтримка;

-          соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи;

-          фінансове забезпечення програм соціального захисту інвалідів;медичне забезпечення інвалідів;

-          освіта інвалідів;

-          соціальна і професійна реабілітація тощо. Система соціальної реабілітації дитини лише тоді зможе спрацю-вати на повну потужність, якщо вона у своїй сукупності сприятиме відновленню фізичного, психічного і соціального статусу дитини з ва-дами більш якісно при значно менших фінансових витратах, оскільки основні витрати лягають на плечі батьків, котрі виховують дитину.

Така система характеризується відкритістю та доступністю, на-ближена до місця проживання дитини, що дозволяє батькам або особам, які їх замінюють, брати участь у реабілітаційному процесі. Діти не вилучаються із сім’ї, не порушуються біологічні, фізіологіч-ні та психологічні зв’язки дитини з матір’ю, рідними та близькими людьми.

Вирішуючи комплексно питання дитячої інвалідності та реабі-літації, відділення Фонду соціального захисту інвалідів акцентують основну увагу на підтримці діяльності і створенні реабілітаційних центрів для дітей-інвілідів.

Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабі-літації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику, запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусил-лями спрямувати їх на допомогу дітям-інвалідам.

Оптимальним варіантом, як стверджують дослідники, батьки і спеціалісти, є спеціалізована служба “Центри соціально-психолого-педагогічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональни-ми можливостями” (далі – служба), діяльність якої регламентує Поло-ження, розроблене Державним центром соціальних служб для молоді”.

Із метою оптимального вирішення проблеми соціального захис-ту і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливос-тями УДЦССС, Державним комітетом у справах сім’ї та молоді, а також Державним інститутом проблем сім’ї та молоді було проведе-не соціологічне дослідження “Соціальна адаптація дітей та молоді з функціональними обмеженнями”, яке дозволило виявити основні соціальні проблеми дітей і молоді з функціональними обмеженнями та їхніх батьків, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем цієї групи.Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Висновки, зроблені після проведення опитування методом ан-кетування респондентів трьох категорій, показали, що основні про-блеми дітей і молоді з функціональними можливостями зосередже-ні у 8 основних сферах:

-          матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного забезпечення техніч-ними і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

-          медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфіко-ваних фахівців, особливо в невеликих поселеннях, нестача за-ходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема брак путівок для дітей з батьками);

-          психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

-          освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитя-чих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спе-ціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного продовження освіти);

-          працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прийнятного режиму і умов праці, брак можливостей на-домної праці, спеціалізованих підприємств, недостатність зу-силь Державної служби зайнятості);

-          спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків – клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обме-женнями – спеціалізованих служб ЦССМ, творчих майстерень тощо, інноваційних форм роботи – груп взаємодопомоги, спеціальних змін у таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і громад-ських організацій, які займаються проблемами інвалідності);

-          підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями – спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, ство-рення спеціалізованих служб знайомств тощо); - вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо присто-сування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функці-ональними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг). Виявлення реальних проблем дітей і молоді з обмеженими функціональними можливостями потребує вирішення низки акту-альних питань.