РОЗДІЛ 6. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ § 1. Особливості захисту і підтримки дітей і молоді з функціональними обмеженнями


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

Загрузка...

Тривалий час поняття «інвалідність» розглядалося тільки у медичному аспекті та визначалося у термінах психологічної, фізі-ологічної, анатомічної «дефектності», «ненормальності» або «нор-мальності» людини. Згодом це поняття інтерпретувалося як функці-ональні обмеження можливостей людини (тимчасові або постійні).

Поступово зміна дефініції «інвалідність» була пов’язана з уточ-ненням понять «хвороба», «дефект», «непрацездатність», які ото-тожнювалися одне з одним та з «інвалідністю», в результаті чого спостерігалася певна термінологічна невизначеність. Це, своєю чер-гою, заважало адекватному розумінню проблеми.

У процесі поглиблення та розширення знань про інвалідність науковцям стало зрозуміло, що «непрацездатність» – це лише один з проявів інвалідності, і тому процес інтегрування не може обмеж-уватися тільки заходами щодо відновлення працездатності та виро-блення компенсаторних функцій організму.

До того ж, поняття «функціональне порушення», «фізичний де-фект», «хворобливий стан» або «недоліки в розумовому розвитку» тощо, які часто використовувалися при визначенні різних форм ін-валідності, залежно від певного виду захворювання, аж ніяк не дава-ли повної картини інвалідності і лише частково розкривали сутність проблеми.

За останні десятиріччя значно змінилося визначення поняття «інвалідність». Якщо раніше воно тлумачилось як «функціональ-не порушення органів чуття» або «фізичні недоліки», то тепер воно означає несприятливе становище, в якому може опинитися людина-інвалід внаслідок тих чи інших дефектів розвитку [1].

Заслуговує на увагу той факт, що поряд із поняттями «інвалід», «інвалідність» використовуються в суспільстві такі дефініції, як: «люди з особливими потребами», «люди з обмеженими фізичними можливостями», «люди з інвалідністю», «люди з функціональними обмеженнями». І хоча ці терміни не є законодавчо закріпленими, але в законодавчих документах їх намагаються все частіше використо-Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

вувати. Тому необхідно теоретично обґрунтувати такі дефініції, як «інвалід», «люди з особливими потребами», «інвалідність».

Слово «інвалід» походить з латинської мови і означає «важко поранений», «слабкий», «безсилий». З англійської «invalid» пере-кладається як «хворий», «непридатний», «неповноцінний», «непра-цездатний» [7]

Тривалий час у суспільній свідомості слово «інвалід» ототож-нювалося з такими поняттями, як «маргінал», «соціальний аутсай-дер», «неповноцінна людина», «дефектна людина». Ці характерис-тики тією чи іншою мірою свідчили про низький соціальний статус інвалідів і відображали негативну установку в суспільстві щодо ін-валідності.

Як науковий термін дефініція «інвалід» використовується у со-ціальній педагогіці і характеризує особу, що через обмеження жит-тєдіяльності з причин фізичних, сенсорних або розумових недоліків потребує соціальної допомоги, підтримки та захисту [3].

Традиційно при визначенні інвалідності людини фахівці вра-ховують міру і якість первинного дефекту (стану чи хвороби), час настання інвалідності, вікові та статеві особливості психофізичного розвитку, міру працездатності або непрацездатності. Відповідно до цього, визначені такі групи інвалідів:

-          за віком (діти-інваліди, молоді інваліди, дорослі інваліди, інва-ліди похилого віку);

-          за походженням інвалідності (інваліди від народження або ін-валіди дитинства, інваліди праці, інваліди війни, інваліди за за-гальним захворюванням);

-          за видами захворювання та обмежень (особи з розумовими об-меженнями, особи з сенсорними та фізичними обмеженнями, тобто з порушенням зору та сліпі, зі слабким слухом і глухі, з обмеженнями мовлення, глухонімі, з порушеннями опорно-рухового апарату, хворі на дитячий церебральний параліч);

-          особи із внутрішніми захворюваннями, особи з нервово-психічними захворюваннями [1].

Такий підхід до розуміння проблеми інвалідності виявляє від-носний характер відмінностей у поведінці та становищі інвалідів, а також тих, хто до цієї групи не належить. Це дає підставу ствер-джувати, що основою соціальної допомоги людям з функціональ-ними обмеженнями має бути така система заходів, через яку можна було б зменшити (або навіть повністю усунути) будь-які відмін-ності шляхом певного впливу на фізичні, психологічні, освітні та соціально-культурні інтеграційні процеси, які відбулися в усіх га-лузях людської діяльності. Водночас, гуманізація суспільних від-носин сприяла виходу проблеми інвалідності за межі вузької сфери медичної реабілітології. Це, своєю чергою, стало предметом пильної уваги та вивчення у таких галузях, як статистика, політика, освіта, економіка, педагогіка, антропологія, соціологія, демографія тощо, що дозволило розглядати феномен інвалідності через призму сто-сунків інваліда та суспільства.

Термін «людина з функціональними обмеженнями» є найбільш уживаним на сьогодні в Україні і в соціальному сенсі найбільш гу-манним. Проблема полягає у ставленні суспільства до таких людей і, як наслідок, у формуванні внутрішньої та зовнішньої картини світу людей з функціональними обмеженнями. Зокрема, Джон Джойнер, директор центру, наголошує, що семантика слова «disabled» — не-дієздатний – змушує людей формувати відповідну соціальну уста-новку стосовно таких людей, що накладає відбиток і на них самих. Він пропонує називати таких людей протилежним словом «аbled people» або «реорlе with abilities», тобто людьми, які мають здібності, оскільки це може відіграти важливу роль у визначенні потреб таких людей і шляхів допомоги їм [2].

Велику роль у перегляді позицій щодо інвалідності зіграв рух самих інвалідів за незалежне життя. Основним принципом, що по-єднав самозахист та саморепрезентацію інвалідів, став принцип ім-пауерменту («impoverment») або «надання можливостей», в основу якого була закладена ідея про те, що «…саме соціальні умови та соці-ально зумовлені ставлення через механізми сегрегації, ізоляції та ви-гнання перетворюють людину в інваліда» [2]. Соціальна активність людей із різними психофізичними обмеженнями, що спрямовувала-ся на самоствердження та покращення умов існування, змусила ши-роке коло науковців, громадськість, державних діячів звернутися до пошуку найбільш ефективних форм та методів вирішення проблем інвалідів, побудови принципово інших, нових, науково обґрунтова-них моделей інвалідності. Це актуалізувало питання стандартизації підходів до інвалідності, вироблення такої інтерпретації цього соці-ального явища, яка була б всеохоплюючою та гуманістичною й най-повніше відображала права та інтереси як окремої людини-інваліда, так і суспільні інтереси загалом. Певного значення в цьому питанні набула систематизація вже існуючих наукових підходів, на основіРозділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

яких формується сучасна соціальна політика. Опис таких моделей вперше був зроблений американцем К. Денсоном. Подальші дослі-дження у цьому напрямки здійснювалися в Канаді та країнах Захід-ної Європи.

Пізніше спроби класифікувати різні підходи до розуміння сут-ності інвалідності були здійснені російським професором О. І. Хо-лостовою [2]. За її визначенням, медична модель тлумачить інвалід-ність як дефект – психічний, фізичний, анатомічний (постійний або тимчасовий), що призводить до стійкої дезадаптації.

У межах соціальної моделі інвалідність розуміється як скорочен-ня здатності людини «соціально функціонувати та визначатися у суспільстві», а також як «обмеження життєдіяльності». Ця модель передбачає вирішення проблем, пов’язаних з інвалідністю, через створення системи соціальних служб, обов’язком яких має бути надання допомоги людям з функціональними обмеженнями. Отже, соціальна модель є дуже близькою до медичної і характеризується патерналістським підходом до проблем інвалідності.

Політико-правова модель розглядає проблеми інвалідності у контексті захисту прав хворої людини нарівні з іншими брати участь у суспільному житті й наголошує на обов’язку держави та суспіль-ства сприяти усуненню соціальної несправедливості, не допускати дискримінації. Відповідно до цього, найголовнішим обов’язком дер-жави щодо інвалідів має бути забезпечення соціальної захищеності, створення належних умов для індивідуального розвитку, реалізації творчих та виробничих можливостей і здібностей у відповідних дер-жавних програмах, надання їм соціальної допомоги в усіх видах ді-яльності, усунення перешкод у реалізації прав на охорону здоров’я, праці, освіти, житлових та інших соціально-економічних прав (за-конодавчі акти) [4].

Поряд з медичною, соціальною та політико-правовою моделя-ми інвалідності О. І. Холостова розглядає як суттєво нову культур-ну модель і називає її «культурний плюралізм». За її визначенням, остання ґрунтується на принципах філософії незалежного життя: «Незалежне життя – це спосіб мислення, психологічна орієнтація особистості, яка повною мірою обумовлена взаємовідносинами з ін-шими людьми, суспільством, навколишнім середовищем» [6].

У соціально-політичному значенні культурний плюралізм – це право людини бути невід’ємною частиною суспільства і брати ак-тивну участь в усіх аспектах його життя, право на свободу виборута самовизначення. Концепція культурного плюралізму походить з ідеї унікальності кожної особистості, її права на самореалізацію та самовираження. У такому розумінні, культурне багатство сус-пільства перебуває в тісній залежності від культурного багатства особистості, а сама особистість розглядається як активний суб’єкт культури, творець та носій її цінностей, відносин, – з іншого, адже для особистості в усі часи найважливішою і найціннішою є свобода, міра якої залежить від рівня соціалізації особистості індивіда з од-ного боку, та рівня розвитку суспільства і суспільних відносин – з іншого [5].

Отже, нове бачення проблеми, що ґрунтується на ідеї незалеж-ного життя інвалідів, суттєво відрізняється від традиційних підхо-дів, згідно з якими ігнорувалася соціальна значущість людини з об-меженнями як повноцінного члена суспільства.

Ідеологія незалежного життя розглядає інвалідність як «обме-жену здатність людини ходити, бачити, чути, говорити або мисли-ти звичайним способом, що обумовлено психологічними, функціо-нальними, фізіологічними порушеннями та аномаліями» [4].

Навряд чи хто буде заперечувати, що проблема незалежного життя інвалідів чекає на негайне вирішення, а допомогу у здійснен-ні можливостей незалежного життя повинні надавати різні соціаль-ні інститути. Не потребує також спеціальних обґрунтувань і те, що це має бути нормою в суспільстві, якщо воно керується принципом рівності людських прав [4].

З огляду на сказане, стає зрозумілим, що причиною інвалідності є несприятливе становище, в якому опиняється людина внаслідок тих чи інших дефектів розвитку, які частково або повністю позбав-ляють можливості виконання нею звичайної для того чи іншого віку, статі та соціально-культурного оточення ролі у суспільстві, за-доволення культурних потреб, що призводить до соціальної непо-вноцінності або соціальної дефектності і руйнує процес соціалізації та інтегрування у суспільство.

У цьому контексті варто зазначити, що саме у теперішніх соціо-культурних умовах загострюється проблема соціальної інтеграції дітей-інвалідів і молодих інвалідів, бо, як зазначають науковці, в Україні спостерігається ціла низка негативних явищ, «соціальних хвороб»: слабкість моральної та правової ціннісно-нормативної сис-теми, соціальна аномія, апатія [6].Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Ставлення до людини визначається, передусім, словом, яким ми її називаємо. За кордоном, як зазначає Г. Г. Силласте, поняття «люди з функціональними обмеженнями» припускає наявність пев-них можливостей у хворих людей до суспільно корисної праці в різ-них формах і за певних умов [7].

Усвідомлюючи інвалідність як складне соціальне явище, яке поєднує взаємовідносини між індивідом, що має вади, соціальним контекстом, в якому певна ситуація має місце, і значенням, яке їй приділяється, можна передбачити, що проблеми інвалідів можуть бути вирішеними настільки, наскільки суспільство готове змінити свої звички і очікування, щоб включити людей, котрі мають певні відхилення, в соціальне життя.

Інтеграція в суспільство – це процес поновлення втрачених зв’язків людини з суспільством, що забезпечує його введення до основних сфер життєдіяльності: праця, побут, дозвілля.

Якщо ж говорити про інтеграцію соціальну, то це процес і стан поєднання складових частин соціуму, передусім, індивідів і груп, в єдину соціальну цілісність або систему: а) процес і стан поєднан-ня різних за якістю соціальних елементів у функціонально єдиний організм, систему , цілісність утворення; б) процес входження до певної системи (цілісності), яка вже утворилась, тієї чи іншої соці-альної частки (групи, індивіда), що зливається з системою й набуває ознак структурного, складового елемента.

Звідси можна говорити, що соцiально-педагогiчна робота з iнвалiдами має бути як професiйна або волонтерська дiяльнiсть, спрямована на гармонiзацiю та гуманiзацiю вiдносин особистостi i суспiльства через педагогiзацiю середовища дитини i надання соцiальних послуг.

Головною метою соціально-педагогічної допомоги людям з осо-бливими потребами є інтеграція у суспільство.

Базовими етичними принципами соціально-педагогічної роботи з цією категорією дітей та молоді є:

-          співчуття, милосердне, позитивне ставлення до кожної особис-тості, повага і прийняття її такою, яка вона є;

-          вирівнювання можливостей у різних сферах життя;

-          свобода вибору видів соціально-педагогічної допомоги. Головні завдання соціально-педагогічної допомоги:

-          адаптація та реадаптація, соціалізація особистості;

-          задоволення особливих і соціальних потреб інваліда;педагогізація життєвого простору інваліда;

-          нормалізація життя родини, в якій живе інвалід. У структурi соцiально-педагогiчної допомоги першим визнача-ється соцiальний компонент. Тому цiлком природнім є задоволення особливих потреб iнвалiдiв шляхом надання соцiальних послуг.

Соцiальнi послуги – це система соцiальних дiй, якi спрямованi на задоволення потреб людини. У вузькому сенсі слова – це система соцiальних зручностей, що надаються особистостi. Змiст соцiальних послуг становлять: iнформацiйно-консультацiйна допомога сiм’ї iз правових питань, соцiально-психологiчне консультування, допомо-га у доглядi i наглядi за дитиною, забезпечення лiками i продукта-ми харчування, органiзацiя життєдiяльностi i дозвiлля особистостi. Соцiальнi послуги здiйснюються шляхом iндивiдуальної роботи.

Соцiально-педагогiчна допомога iнвалiдам побудована на реалiзацiї i впровадженнi певних форм i методiв роботи, взаємодiї iндивiда i соцiального оточення. Вiдповiдно до цього, соцiальний педа-гог як експерт надає допомогу окремiй особi та його сiм’ї у розв’язаннi соцiально зумовлених педагогiчних i психологiчних проблем, аналiзує взаємозалежностi мiж цими проблемами та вiдповiдними соцiальними факторами; виступає партнером у мобiлiзацiї джерел соцiально-педагогiчної i психологiчної пiдтримки; є посередником мiж членами сiм’ї та iншими соцiальними iнститутами у розв’язаннi конфлiктних ситуацiй.

Загальний процес соцiально-педагогiчної допомоги поділяється на 4 етапи:

1.         Дослiдницький: виявлення особливих i соцiальних потреб інва-лідів, збережених здiбностей.

2.         Планування системи соцiально-педагогiчних впливiв.

3.         Органiзацiя соцiально-педагогiчної допомоги.

4.         Оцiнка результатiв дiяльностi.

Зміст соціально-педагогічної допомоги інвалідам становить соцiальнопедагогiчна профiлактика, соцiальне обслуговування (соціальнопедагогічний патронаж), соцiально-психологiчна реабiлiтацiя.

Соцiально-педагогiчна профiлактика – це система превен-тивних дiй, спрямованих на попередження соцiальних наслiдкiв iнвалiдностi: соцiальної вiдокремленостi та iзольованостi людини.

Соцiальне обслуговування – це мобiлiзацiя джерел соцiально-педагогiчної та психологiчної пiдтримки з метою задоволення осо-бливих потреб дiтей, молодi i сiм'ї.Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Соцiально-психологiчна реабiлiтацiя розглядається як цiлiсний динамiчний безперевний процес розвитку особистостi, її самоактуалiзацiї та самореалiзацiї.

У цьому випадку «реабілітація» тлумачиться як «відновлення порушених функцій», «компенсація втрачених можливостей», «по-вернення до активного життя». Ці визначення базуються, з одного боку, на етимології цього слова (лат. rehabilitation – відновлення), а з другого – на розумінні цього процесу як наближення до вихідно-го стану, відновлення втраченого, що іноді майже неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб’єкта со-ціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти сво-їм життям.

Реабілітація має бути спрямованою на формування у люди-ни якостей, які можуть допомогти їй оптимально пристосуватися до навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи за своїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лише на особу, а й на всю її сім’ю. Реабілітація має сприйматися не лише як боротьба проти хвороби, але й боротьба за людину і її місце у суспільстві. Тому кінцевими результатами можуть бути не тільки медико-фізіологічні показники, а й показники соціальні, а за наслід-ками соціальна-рольова функція реабілітованого має бути адекват-ною його потенційним здібностям.

Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім’єю на основі партнерства щодо реалізації цілей реабілітації, особистісно-орієнтованого підходу, комплексності і системності зусиль. В цьому випадку особливої уваги як форми вза-ємодії заслуговує реабілітація соціокультурна, головною метою якої є особистісний розвиток індивіда, підвищення його рівня саморегуляції.

В умовах демократизації суспільства важливим завданням є створоння рівних стартових можливостей для всіх людей, незалежно від психофізичного розвитку, стану здоров’я, віку, статі, соціально-економічного статусу людини. Створення рівних можливостей для інвалідів означає, що кожна людина має право на життя, навчання, виховання і працевлаштування разом зі своїми ровесниками, не ін-валідами. Визначаються такі цільові сфери для створення рівних можливостей: фізична доступність, освіта, зайнятість, підтримка до-ходів і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок, спорт і релігія [8].Визнання принципу рівних можливостей у сфері початкової, середньої та вищої освіти для дітей та молоді позначилось на ство-ренні у багатьох країнах світу інтегрованих структур (мейстримінг) – спільного навчання дітей-інвалідів зі здоровими дітьми. Принцип рівних можливостей у соціальній роботі означає надання соціальної допомоги незалежно від категорії інвалідності.

В основi соцiально-педагогiчної допомоги дiтям-iнвалiдам є також соцiально-педагогiчний патронаж сiм’ї, головна мета яко-го – збереження її цілісності і основних функцій. Соціально-педагогічний патронаж сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими функціональними можливостями, – це система регулярної до-помоги батькам у вихованнi дитини, доглядi i наглядi за нею, органiзацiї мiжособистiсних стосункiв, нормального ритму життя, iндивiдуального фiзичного комфорту, правового захисту.

Тому зараз слід підтримувати найбільш пріоритетні напрямки соціально-педагогічної роботи, які заперечують максимальну актив-ність і самостійність інвалідів: активізація життєдіяльності за місцем проживання, створення центрів трудової діяльності, допомога в ор-ганізації вдалого бізнесу, налагодження контактів з ровесниками [9]. Загальним принципом соціальної роботи з людьми з обмеженою жит-тєдіяльністю повинен стати девіз, прийнятий Міжнародною організа-цією інвалідів: «Нічого для Вас без Вас», який свідчить про прагнення соціальних структур до активного залучення громадських організацій інвалідів до соціальної роботи, тобто до соціальної взаємодії [7].