§ 4. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

Загрузка...

Серед численних функцій, які виконує соціальний педагог (пра-цівник) наявна комунікативна функція, яка реалізується завдяки наявності у фахівця відповідних умінь і навичок.

Зважаючи на особливість діяльності спеціалістів соціально-виховної сфери, комунікацію можна розглядати як процес переда-вання інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. В діяльності соціального педагога комунікація набула особливого зна-чення. Її розвиток визначає міра розвитку потреб цієї сфери.

Причинами, які стимулювали розвиток комунікації у соціально-виховній сфері, можуть бути: по-перше, клієнти соціально-виховної сфери потребують інформацію з офіційних джерел (соціальних служб для молоді, бірж працевлаштування, консультативних цен-трів тощо) та безпосередньо в умовах прямого спілкування в межах певної організації; по-друге, комунікація із засобів передавання ін-формації перетворилась в особливий інструмент управління життє-діяльністю клієнта.

Комунікація за своєю моделлю нагадує двосторонній потік ін-формації. У цій моделі оцінюються якості передавання інформації, її повнота, зміст, форма. Це дозволяє не лише оперативно і правиль-но сформувати уявлення про відповідну проблему, але й вибрати партнерів, розробити педагогічну стратегію і тактику, визначити і адекватні методи, і засоби реалізації конкретних цілей. При цьому обмін інформацією стає не просто двостороннім потоком, а багато-рівневим процесом. Цей процес ілюструє представлена схема.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Соціальні служби

 

Інформатори

Соціальні працівники

Соціально-виховні інститути

Можливі клієнти

Система (соціум) життєдіяльності клієнтів

Вступаючи в багатоканальний зв’язок, будь-який суб’єкт кому-нікації перебуває в режимі отримання інформації від багатьох парт-нерів і передаванні її цим партнерам.

Тому ефективність комунікації залежить уже не лише від її якості, своєчасності, повноти, але й від того, наскільки багатогран-ною вона є. Водночас другою вимогою щодо ефективності комунка-цї є зрозумілість інформації. Одним із оптимальних способів зро-бити певну інформацію сприйнятливою - це перевести її на певний рівень доступності. Будь-хто із фахівців зацікавлений в тому, щоб його інформація була зрозумілою клієнтам.

Ефективність комунікації підвищується завдяки наданню мак-симально детальної інформації. “Детальність” у такому випадку роз-глядається як конкретність, глибинність, а не як зайва деталізація. Остання може викликати навіть певні труднощі у ході комунікації. Отже, кожен клієнт потребує свого рівня деталізації. I це також ко-мунікативна стратегія і критерій ефективності комунікації.

Комунікативний процес можна розглядати як взаємодію типу “Я - Я”, “Я - Ми” і “Ми - Ми”.

Суб’єктами комунікативного процесу можуть бути індивіди (чи групи індивідів), які беруть участь у взаємопогодженому процесі об-міну інформацією. Умовно їх можна представити як Cl і С2:

С1 -*   ► С2

Така схема, безперечно, не дозволяє уявити домінуючу спрямо-ваність комунікативного процесу. В ній не видно, хто надає інфор-мацію і хто нею користується, На нашу думку, уточнення цієї схеми може допомогти чіткіше уявляти комунікативний процес.K-*        * P

Така структура комунікативного процесу уже чітко показує його спрямованість. I не лише спрямованість, а й характер дії суб’єктів цього процесу.

Комунікатор відправляє інформацію, а реципієнт одержує її і демонструє відповідну реакцію, яка спрямовується на комунікато-ра. Назви суб’єктів можуть змінюватися залежно від особливостей комунікативного процесу.

Якщо комунікація виступає процесом передавання навичок, умінь, знань, інформації, то природньо, що домінуючим в ньому буде доказовий, ілюстративний, аргументуючий аспект. За таких обставин комунікатора можна сприймати як аргументатора, а реци-пієнта - як адресата. Процес комунікації, пов’язаний з передаван-ням інформації від аргументатора до адресата, буде, наприклад, на-вчанням, лекцією, семінаром, оглядом, настановою.

Якщо ж процес комунікації має конфліктний характер і реалі-зується в конфронтації й протиборстві, то комунікатор і реципієнт перетворюються в опонента і пропонента. Такий процес обміну по-відомленнями характеризується тим, що у відповідь на кожне по-відомлення пропонента, на його тезу чи аргумент опонент висуває свою контртезу чи контраргумент. Такий характер комунікації най-частіше проявляється у спірці, полеміці. Цей вид комунікації часто супроводжується неузгодженістю мотивів, засобів і результатів.

На відміну від цього можлива конфліктна модель комунікації, яка від суперечностей у мотивах веде до погодженості в результа-тах, відповідно використовуючи для цього безконфліктні засоби. Прикладом узгодження результатів може бути дискусія. Суб’єкти комунікативного процесу в такому випадку є партнерами, прагнуть знайти взаємоприйнятливий вихід із конфліктної ситуації.

Усі згадані вище процеси є комунікативними, але характер, цілі, результати і мотиви поведінки потребують різної рольової участі, диктують різні сюжети комунікативної взаємодії.

Як ми зазначали, термін “комунікація” багатозначний. Він може означати: перше - це шлях повідомлення (повітряні чи водні кому-нікації), друге - це форма зв'язку (радіо, телеграф, супутник тощо), третє - це процес повідомлення інформації за допомогою різних технічних засобів (кіно, радіо, друк, телебачення тощо) і четверте -це акт спілкування, зв'язок між двома чи більше індивідами, переда-вання інформації одним суб’єктом іншому. Це словарне визначенняРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

терміну свідчить, що найбільш близьким за значенням є останній варіант.

Отже, комунікація – це не спілкування у всій його комплекснос-ті і багатогранності, а лише акт спілкування людей. А це визначає певні грані комунікації: а) координація прийому і передавання ін-формації; б) узгодженість цінностей, оцінок і процесів розуміння; в) організація процесу зв'язку між індивідами. При цьому комунікація як “акт спілкування“ має свої особливості:

-          цей процес передавання інформації від одного суб'єкта іншому;

-          це процес має завжди ціль;

-          контекстом комунікації є вся система цілей і результатів. Визначаючи характер комунікації, соціальний педагог має вра-ховувати, яким типом спілкування можна скористатися в тій чи ін-шій ситуації: індивідуально-особистісним (“Я – Я”), індивідуально-колективним (“Я – Ми”), колективно-суспільним (“Ми – Ми”). А кожному із цих типів притаманні свої особливості: лексика, цілі і завдання, глибина і багатомірність.

Предмет спілкування завжди обумовлює змістовий характер людської взаємодії. І залежно від того, що виступає предметом спілкування, його змістом, змінюються, розширюються різновиди спілкування: побутове і ділове, спеціально-професійне, загально-наукове, соціально-політичне, соціально-педагогічне, інформаційно-комунікативне та ін. Щоб можна було використовувати у профе-сійній комунікативній діяльності різні види спілкування, кожен соціальний педагог (працівник) має знати основні вимоги до його комунікативної діяльності.

Виходячи з того, що соціальний педагог повинен уміти вислуха-ти, “почути”, зрозуміти і роз’яснити, довести, відповісти, перекона-ти, створити позитивну емоційну атмосферу для довіри чи ділово-го настрою, знайти підхід до клієнта, то кожен із них має володіти відповідними професійними якостями – знаннями та уміннями, які загалом можна віднести до “комунікативної професіограми” соціаль-ного педагога:

-          знати професійний мовленнєвий етикет і володіти ним;

-          уміти формулювати цілі і завдання професійного (ділового) спілкування;

-          уміти ставити запитання і професійно на них відповідати;

-          володіти навичками ділового спілкування і вміти управляти ним залежно від визначених цілей;вміти аналізувати конфліктні й кризові ситуації і робити з них адекватні висновки;

-          вміти доводити, аргументувати, спростовувати, переконувати, досягаючи водночас узгодженості і компромісу;

-          вміти вести бесіду, полеміку, дискусію, спірку, співбесіду, ділову розмову, диспут, круглий стіл, переговори тощо, спрямовуючи їх на вирішення спрогнозованого, позитивного і вмотивованого результату;

-          володіти технікою і логікою мовлення;

-          володіти відповідними мовленнєвими структурами і лексични-ми одиницями, що впливають на емоційно-експресивний стан клієнта;

-          вміти говорити лише тоді, коли є «що» сказати співбесіднику (клієнту). Комунікативні засоби спілкування надзвичайно багаті і мають

різноманітні механізми впливу. Зокрема відомий французький до-слідник проблеми спілкування Поль Сопер вичленив дві групи та-ких механізмів впливу:

I.          Мовленнєві (вербальні) – лексика, стилістика, граматика, се-мантика, правильність, стиль.

II.        Невербальні – оптокінетичні (міміка, жести, пози, методика), паралінгвістичні (тембр, інтонація, тональність), екстралінг-вістичність (паузи, теми мовлення, сміх, покашлювання тощо), проксемічні (просторовість), предметно-контактні (дотик до рук, поглажування, обнімання тощо). А основними механізмами впливу можна назвати:

 

-          “Зараження” – підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з інши-ми людьми на підставі співпереживання з ними. Переважно має невербальний характер.

-          Навіювання – цільове свідоме “зараження” однією людиною інших мотивацій тих чи інших дій, змістом чи емоціями переважно за до-помогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації. До речі, чимало вчених доводять, що навіювання часто обумовлюється місцем і роллю суб’єкта впливу в групі чи мікро-групі. Це залежить від кількості членів групи, від статусу індивіда в групі, однозначності оцінок в групі, публічності оцінювання в гру-пі, страху відрізнятися від групи, від віку, і статі індивіда.

Переконання – це усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивідума.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

- Наслідування – засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею. У практиці визначається два види спілкування в комунікатив-ному процесі: ділове і міжособистісне. Проте, розмежовуючи їх за певними особливостями, ми хочемо наголосити на тому, що іноді меті ділового спілкування і міжособистісного саме в діяльності со-ціального педагога стираються чи певною мірою стають “пастельни-ми”, не дуже помітними.

Характерною особливістю ділового стилю спілкування можна вважати орієнтацію на досягнення позитивного результату. При цьому форми комунікативної взаємодії відзначаються цільовою установкою на вироблення оптимальних позицій. А основні вимоги до ділового спілкування можна сформулювати за такими позиція-ми:

1.         Ставлення до проблеми не залежить від ставлення до опонента. Це потребує розгляду проблеми у тому вигляді, як її пропо-нують; оцінювання проблеми за об’єктивними критеріями, а не за характеристикою будь-кого; розмежування об’єктивних оцінок і суб’єктивних цілей; проведення незалежної експертизи поставленої проблеми, в тому числі і своєї власної; визначення власної позиції стосовно висунутої проблеми, не претендуючи на винятковість пра-ва і поглядів; формування ставлення до позиції опонента, виходячи із принципової рівноправності поглядів.

2.         Вміння поставити себе на місце опонента. Це потребує усвідомлення об’єктивності позиції нашого опо-нента, проведення незалежної експертизи для підсилення чи запе-речення певної ситуації, ідеї, проекту; розглядати спірну позицію як прояв намірів та інтересів різних сторін; оцінювати суперечливе положення без врахування загальновизнаних підстав; брати до ува-ги лише позицію експертів; власна позиція не повинна домінувати тому, що вона “моя”.

3.         Формулювати цілі ділового спілкування в межах їх можливого досягнення.

Цілі ділового спілкування мають бути конкретизовані за термі-ном, технологією реалізації, послідовності і практичної значущості. Необхідно зберігати стиль ділового спілкування, а не власного “я”.

4.         Предметом суперечностей має бути проблема, а не опонент.

Особиста конфронтація ніколи не дасть змоги досягти позитивного результату. Кожен із учасників розмови може захищати власну ідею,але він повинен бути терпимим, толерантним у стосунках з опонентом. Оцінюючи недоліки іншої людини, акцентуючи на них свою увагу, ко-жен із партнерів принижує свою цінність і як фахівця, і як людини. А це, без сумніву, потребує дотримуватися наступної вимоги.

5.         Наша принциповість повинна базуватися на принципах позиції. Це потребує зрозумілого і чіткого обґрунтування власних прин-ципів. Вони повинні мати неупереджений характер і бути незалеж-ними від суб’єктів комунікативної дії.

6.         Надійний результат може бути лише за умови рівноправної ко-мунікативної взаємодії, чесності і принциповості. Ця вимога потребує від учасників комунікативного процесу ро-зуміння питання “Кому це вигідно?”. При цьому ми маємо виключа-ти можливість вигоди, інтересу, а орієнтуватися у спілкуванні лише на позицію “Чого ми можемо досягти?” і “Як краще це зробити?”

7.         Виключати із ділового спілкування принциповість за формою. Необхідно уникати позиції “Я маю це вирішити!”, коли вирішен-ня проблеми залежить від статусно-рольової характеристики учас-ників комунікативної дії. Крім того, ця позиція дає змогу одному із партнерів уникнути можливості поставити себе на місце іншого партнера. Це виправдання відсутності гнучкості чи навіть нездат-ності до гнучкості позиції.

Реалізація відповідних якостей здійснюється у різноманітних формах соціально-виховної роботи, в яких мовленнєва діяльність є домінуючим фактором впливу на особистість. Названі різновиди ділового спілкування (ділова розмова, бесіда, співбесіда, обговорен-ня, полеміка, дискусія, дебати, диспут та ін.) у практиці соціального педагога застосовуються з різною долею їх “активності”. Якщо, ска-жімо, бесіда є невід’ємною частиною щоденної роботи педагога, пси-холога, то “круглий стіл” – це такий різновид ділового спілкуван-ня, який застосовується значно менше, але водночас він потребує надзвичайно ґрунтовної підготовки як спеціаліста, так і всіх інших учасників. Коротко розглянемо основні з цих видів комунікації.

Ділова розмова – здатність глибоко і переконливо розкривати проблему, обґрунтувати її, висловити власні міркування і запере-чення. У діловій розмові чітко простежуються цілі (іноді на них ак-центується увага). Це особлива форма ситуативного контакту, який має певну структуру:

-          звернення;

запит необхідної інформації;Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

-          відповідь як форма надання інформації;

-          узгоджені дії чи ситуації (взаємодія) на основу ситуаційного

контакту.

При цьому всі компоненти ділової розмови мають бути обґрунто-ваними і вмотивованими. Тут варто вичленити передумови правиль-ної організації ділової розмови. Такими передумовами можна назвати когнітивну і афективну сфери. Когнітивна сфера – це сфера пізнання і усвідомлення (перше – Хто я? Де я? Яке моє місце?; друге – усві-домлення обов’язковою і бажаною, необхідною і можливою – Що я хочу? Як цього досягти?).

Афективна сфера передбачає досить сильний психологічний контакт, який сприяє формуванню емоційного фону розмови. При цьому емоцій-ний фон на різних етапах розмови завжди різний, оскільки суб’єкти діло-вої мови мають власні цілі і очікують тих результатів, які їм бажані.

Бесіда. Як форма мовленнєвої діяльності, вона передбачає наяв-ність драматургії, учасників і предметного контакту. Власне можна сказати, що бесіда це завжди предметна розмова двох-трьох (і біль-ше) суб’єктів. У ході бесіди відбувається мовленнєва взаємодія, яку можна назвати “Комунікація: кожен удвох!”. І саме в бесіді кожен із її учасників оволодіває “тотальною інформацією”, вплив якої поси-лений за рахунок тісного контакту, інтонації, погляду, жесту і навіть сили голосу. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. В ході бесіди “ведучий” має так направляти її сюжет, щоб всі учасники комунікативного процесу побажали і змогли висло-витися, поставити запитання, отримати відповіді на питання, які їх хвилюють. Звичайно, отримана інформація може і не задовольни-ти обидві сторони учасників бесіди, і це залежить не лише від носія інформації, а й від того, хто сприймає цю інформацію. Іноді незбіг “подачі” і “сприйняття” призводить до порушення контакту.

Із метою уникнення такого факту соціальний педагог повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: про характер, по-ведінку, смаки, звички. А в ході бесіди – відчути настрій. Це допома-гає, як висловлюється В. І. Курбатов (4), “не сипати сіль на відкриту рану”, не “тиснути” своїми пропозиціями на учасників бесіди.

Хід бесіди можна спроектувати, спираючись на такі її компоненти:

-          мати чітку мету розмови;

-          визначитись з учасниками бесіди (склад, кількість);

-          з’ясування позицій учасників, в чому вони співпрацюють, а в чому розходяться;розкриття ”спільної”, “бажаної” мети і шляхів її досягнення;

-          управління і корекція цілей і позицій;

-          оцінка і характеристика взаємодії і спільного рішення. Різновидами бесіди є обговорення і співбесіда. Зокрема перша

із них може передбачати обговорення проблеми на рівних, коди пе-реслідується мета: як досягти консенсусу, позитивного вирішення проблеми.

До речі, обговорення як вид комунікативної діяльності передба-чає зацікавленість усіх учасників у пошуках шляхів вирішення про-блеми. Проте вона не завжди вирішується одразу. Частіше визна-чаються чи окреслюються можливі шляхи вирішення, а остаточне рішення може бути прийняте колегіально, поступово, після аналізу висловлених думок. Таким чином, обговорення передбачає парт-нерську взаємодію, оскільки учасники мають потребу у вирішенні проблеми. При цьому в ході обговорення слід дотримуватися пев-них вимог:

-          постановка головної проблеми;

-          узгодженість проблеми з учасниками обговорення заздалегідь;

-          має висловлюватися лише власна думка щодо поставленої про-блеми. Мало висловитись «за» чи «проти», важливо обґрунтува-ти власну думку, довести її право на існування;

-          неприпустима критика того, хто виступає, може піддаватися критиці лише ідея, позиція. Але критика має бути обґрунтова-ною, доброзичливою, принциповою і конструктивною;

-          чітко дотримуватися в ході обговорення регламету: можна гово-рити лише тоді, коли є що сказати. Процедура обговорення на практиці іноді порушується, якщо

організатори підходять до неї з уже заготовленим рішенням. Учас-ники відчувають, що від них хочуть організатори і “включаються” у спроектовану комунікативну дію або ігнорують її.

На відміну від обговорення співбесіда потребує двох-трьох учасників, які одразу чітко обумовлюють свої цілі і розкривають їх у довірливому тоні, водночас шукаючи шлях до вирішення проблеми, яка хвилює цих осіб. Особливістю співбесіди є те, що вона має за-вершитись певним результатом. Цей вид комунікативного процесу посідає досить помітне місце в практиці соціального педагога і про-являється у різних напрямках його діяльності: в роботі з підлітка-ми і молоддю з особливими потребами, з батьками, які мають “про-блемних” дітей, з опікунами, з клієнтами-суїцидниками, з хворимиРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

на СНІД, з молодими воїнами чи їх сім’ями та ін. І головне, що у ході різних видів бесіди слід уникати спірки, дискусії, які призводять до відчуження учасників комунікативного процесу.

На підставі аналізу відомих досліджень у галузі психології і пе-дагогіки, стану розв’язання проблеми у практиці, а також, виходячи з того, що мовленнєві уміння особистості формуються не тільки у предметній діяльності, а й у самому процесі життєдіяльності, са-мореалізації, можна вичленити два блоки мовленнєвих умінь, які, власне, відображають його спрямованість на певний вид професій-ної діяльності. А відтак кожен із блоків має свій обсяг і зміст мов-леннєвих умінь. Саме вони забезпечують оптимальний варіант про-яву комунікативності соціального педагога (працівника).

Перший блок мовленнєвих умінь охоплює переважно ті, які за-безпечують якісний характер мовлення; другий блок містить мов-леннєві уміння, які посилюють ефективність комунікативного про-цесу взагалі і соціально-виховного впливу зокрема. Номенклатуру виокремлених двох блоків можна згрупувати так:

Перший блок

-          володіння технікою мовлення;

-          володіння логікою мовлення;

-          володіння інтонаційною варіативністю;

-          прогнозування комунікативної поведінки;

-          здійснення взаємодії;

-          здійснення емоційно-експирементального впливу;

-          володіння мовленнєвим етикетом.

Другий блок

-          формування цілі мовлення (всього комунікативного процесу);

-          ініціювання процесу мовлення;

-          вибір і реалізація видів мовлення;

-          адаптація комунікативних умінь до соціально-виховних умов і конкретного клієнта;

-          використання результатів аналізу мовлення і комунікативного процесу;

-          управління мовленнєвим процесом і його корекція. Для характеристики і оцінки професійних комунікативних

умінь на базі визначених двох блоків розроблені критерії професій-них рівнів готовності до комунікативної дії.Високий рівень – фахівець вільно володіє мовленнєвими умін-нями, вміє прогнозувати результати комунікативного процесу, до-бирати адекватну цілям інтонацію; він має чітку установку на ово-лодіння різними видами мовлення і може вже на початку роботи реалізувати власні уміння не менше як у п’яти видах діяльності.

Середній рівень – фахівець на достатньому рівні володіє мов-леннєвими уміннями в комунікативному процесі і адекватно до ці-лей застосовує їх. Проте не завжди може оперативно обирати вид мовлення. Він вміє аналізувати якість мовлення, але не завжди вміє управляти комунікативним процесом і здійснювати корекцію окре-мих якостей мовлення. Водночас він виявляє інтерес до комуніка-тивності, прагне удосконалювати цей процес, та не завжди знає, як це зробити; включається у різні види комунікативної діяльності, але лише за умови надзвичайної потреби.

Низький рівень сформованості мовленнєвих умінь характеризу-ється тим, що у фахівця недостатньо сформовані уміння. В кому-нікативний процес він включається лише за вимогами керівників соціально-виховної структури. Не виявляє інтересу до особливос-тей комунікативного процесу, його поліпшення за рахунок удоско-налення власних мовленнєвих умінь. Проте охоче включається в комунікативний процес лише тоді, коли його зацікавлює конкретна проблема і коли бачить цікаві шляхи її вирішення.

Визначені показники рівнів дозволяють спеціалістові проаналі-зувати власні уміння, виявити “білі плями” у власному мовленні, а керівникам відповідних соціально-виховних інститутів об’єктивно і критично оцінити одну із професійних якостей соціального педаго-га (працівника) і визначити, чи навіть окреслити, його функції в цій організаційній структурі.

Навіть володіючи всіма якостями мовлення на високому рівні, соціальний педагог має ще володіти певною узагальненою нормою комунікативного процесу – мовленнєвим етикетом.

Мовленнєвий етикет – це сукупність правил, принципів і кон-кретних форм спілкування. Поняття мовленнєвого етикету – сино-нім культури спілкування як норма спілкування і поведінки. Сто-совно роботи соціального педагога (працівника), ми розуміємо це як норму культурного ділового спілкування.

Мовленнєвий етикет у діловому спілкуванні передбачає лояль-не, з повагою ставлення до співбесідника, використання загально-культурних норм спілкування, міркування, форм їх вираження.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Будь-який комунікативний процес і в будь-яких умовах передбачає наявність деяких обов’язкових елементів мовленнєвого етикету. Зокрема, це стосується привітання, звертання, знайомства, запро-шення, компліменту, вітання, визнання. Кожен із цих елементів має своє місце в комунікативному процесі і свої особливості та мовлен-нєве вираження.

Привітання – це початок комунікативного процесу. Головним є не те, що потрібно привітатися з іншою людиною, а те, «як» ти маєш це зробити, враховуючи: це зустріч перша чи чергова; це партнер, підлеглий чи конкурент, однодумець чи опонент. Необхідно зважа-ти і на те, зі скількома учасниками розмови ти будеш спілкуватися: тоді загальне вітання для всіх і особисте для конкретної людини. Важливо у привітанні зафіксувати свою увагу до тих, з ким будеш вести подальшу розмову.

Проте у ході привітання одрізу ж проявляється інший елемент мовленнєвого етикету – звертання. Саме за допомогою звертання здійснюється адресація до співбесідника з іменем, прізвищем, поса-дою чи професійною приналежністю. Звертання як елемент культу-ри спілкування є проявом ввічливості, поваги до людини. Водночас воно засвідчує той факт, що розмова стосується саме того, до кого спрямоване звертання. Крім того, неодноразове звертання навіть у великій аудиторії знімає безликість у розмові і свідчить, що розмо-ва стосується всіх чи кожного. Звертання є своєрідним “манком” до уваги: якщо до нас звернулися, то ми маємо певним чином відгукну-тися на це звертання. А це викликає позитивні емоції в обох сторін, що є однією з умов досягнення мети.

Часто комунікативний процес соціального педагога супрово-джується знайомством, що є актом самовизначення у спілкуванні між людьми, які раніше не були знайомими. Знайомство – це ще й інформація кожного із учасників комунікативного процесу. Сам процес знайомства залежить від ситуації, від бажання розкрити ті аспекти особи, які потрібні в певній ситуації і на конкретному етапі контакту. Варто сказати, що знайомство може здійснюватися як са-мими учасниками комунікативного процесу, так і іншими людьми, які представляють учасників. Це залежить від рольових функцій тих людей, які вступають у мовленнєвий контакт.

У роботі соціального педагога частіше бере на себе цю місію сам спеціаліст, “провокуючи” відповідний мовленнєвий етикет з боку клієнта. При цьому не доцільно виявляти зайвий інтерес до особи,ставити занадто детальні запитання щодо самої особистості клієнта, якщо це не стосується запланованої теми розмови. В іншому випад-ку це вже буде порушенням мовленнєвого етикету.

Практична діяльність фахівців соціально-виховної сфери на-стільки багатогранна, що вона досить часто потребує включення у сферу діяльності такого елементу як запрошення. Це елемент мов-леннєвого етикету, який пов’язаний з пропозицією зустрітися, нала-годити співпрацю, взаємодію, визначення рамок стосунків, бажання зняти конфліктне напруження тощо. Тому запрошення має бути за-вжди прямим, відкритим, де висловлюються мотиви зустрічі чи роз-мови, місце і час (який, до речі, іде в погоджувальному варіанті).

Час і місце залежить від тієї людини, з якою зацікавлені зустрі-тися. В іншому випадку його просто ставлять до відома. Хоча за будь-яких умов гарним стилем буде поцікавитися, який час і місце більше підходить для зустрічі. Це водночас сприяє тому, що спів-бесідник не зможе категорично відмовитися, зважаючи на етикетні “пільги”, запропоновані у розмові.

Досить поширеним фактом мовленнєвого етикету є застосуван-ня у розмові компліменту. Цей елемент певне перебільшення пози-тивних якостей людини. Використання компліментарного прийому сприяє створенню позитивних емоцій у співбесідника, а відтак і позитивної реакції на людину, яка робить комплімент, і викликає бажання зробити цій людині щось приємне. Крім того, навіть ней-тральний комплімент є добрим початком для розмови.

Використовуючи у ході комунікативного процесу комплімент, соціальний педагог має враховувати певну особливість комплімен-ту: він повинен мати лише відкритий, правдивий смисл. Гіперболі-зація, яка завжди наявна в компліменті, не повинна підкреслювати інші негативні якості людини; комплімент має спиратися на влас-ну думку і не ставити людину у смішне становище, підкреслюючи якість, яка в людини відсутня. Звичайно, стиль компліменту буде різним, оскільки він залежить від того, хто говорить і від того, кому він призначається, а також від ситуації і попередньої розмови.

Будь-яка розмова завершується прощанням, яке передбачає про-щання тієї людини, котра першою має піти. Це може бути вербальна форма прощання і дотикова. Гарним стилем прощання соціального педагога є його увага до людини він підніметься при завершенні роз-мови чи навіть проведе до дверей (якщо це жінка, людина похилого віку чи інвалід).Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Прощання є виявом певного завершення комунікативного кон-такту, але в ньому має відображатися у словесній формі позиція соціального педагога: це остання розмова чи буде взаємодія надалі. Але за будь-якої умови прощання повинно бути доброзичливим, не-спішним, іноді компліментарним.