РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ § 1. Соціалізація особистості – надзавдання соціальної педагогіки


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

Загрузка...

Сьогодні соціалізація особистості з філософсько-соціологічної проблеми все більше стає педагогічною, розв'язання якої є найваж-ливішим чинником оптимального розвитку окремої особистості й суспільства загалом. Тільки соціально прийнятна соціалізація надає можливість людині повноцінно існувати в сучасному світі. Саме тому створення умов для успішної соціалізації дітей та молоді – надзавдання професійної діяльності соціального педагога.

Поняття «соціалізація» виникло в західній соціології наприкін-ці ХІХ ст.

У наукову систему понять воно було введено американським со-ціологом Ф. Гідінгсоном (1855–1931 рр.), який тлумачив це поняття як процес розвитку соціальної природи людини.

Поділяючи наукові висновки Г. Гіддінгса, великий внесок у роз-виток уявлення про соціалізацію зробили Г. Тард і Т. Парсонс. Зо-крема, Парсонс розглядав соціалізацію як процес адаптації до сус-пільства, у результаті чого слідування загальнозначущим нормам поведінки стає потребою індивіда. При цьому рівнями адаптації, на думку вченого, стають: 1) людина знає, як потрібно себе поводити, але продовжує дотримуватися своєї системи цінностей; 2) взаємна терпимість; 3) взаємні уступки; 5) повне пристосування (відмова від попередніх цінностей).

Погляди Г. Гідінгса, Г. Тарда, Т. Парсонса об’єднують ідеї про нерозривний зв'язок соціалізації з освітою та вихованням, з адап-тивними процесами; про соціальні контакти як одну із змістовних сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієн-тації та розвитку мови для успішного входження в соціум.

Ч. Кулі і Дж. Мід, прихильники протилежного підходу до розу-міння соціалізації, виходили з того, що людина активно бере участь у цьому процесі і не тільки адаптується до суспільства, але й впли-ває на себе саму.

Процес соціалізації не залишився поза увагою вітчизняної на-уки. Його дослідниками у радянський період стали М. Іорданський, Б. Паригін, І. Кон, В. Ольшанський. Уявлення вчених про поняттяРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

«соціалізація» змінювалися в аспекті суспільно-політичної ідео-логії: від суто соціалістичних у 20–30-х рр. до більш ліберальних у 60–70 рр.

Так, скажімо, Б. Д. Паригін тлумачить соціалізацію як “вхо-дження в соціальне середовище, пристосування до нього, завоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками по-вторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку”[7]. З таким визначенням можна, в принципі, погодитися, хоча не можна не звернути увагу, що в ньому яскраво простежується лише один аспект соціалізації – адаптація особистості в соціальному середовищі, і не звертається увага на зворотний вплив, тобто вплив особистості на оточення, активне відтворення нею суспільних від-носин.

Погляди на соціалізацію оновила історико-культурна концеп-ція Л. Виготського, який підкреслював, що вплив середовища пере-ломлюється крізь призму якостей людини і відповідно становлення індивіда містить два нерозривно пов'язані процеси: натуральний (процес фізичного дозрівання) і соціальний (визрівання як особис-тості).

Загальній соціалізаційній проблематиці на сучасному етапі при-святили свої роботи Є. Кузьмін (про входження особистості в соціум на основі наслідування, навіювання, конформізму, впливу засобів масової інформації), Б. Ломов (про набуття особистістю в процесі соціалізації більшої самостійності, відносної автономності й інди-відуалізації), Г. Андрєєва (про двосторонню природу соціалізації, яка містить процеси засвоєння і відтворення соціального досвіду), Б. Вульфов, М. Лукашевич (про адаптаційну природу соціалізації), В. Москаленко (про розвиток зрілих форм соціалізації, їх модифі-кацію в ході введення особистості в систему соціальних відносин), А. Мудрик (про тривалість і протяжність процесу соціалізації) та ін. Теорії стосовно окремих проявів процесу соціалізації знайшли своє відображення у працях О. Бєлінської, А. Волохова, Н. Голованова, Л. Єршова, Ю. Загороднього, В. Скало, О. Кодатенко та ін.

Отже, аналізуючи пошуки різних наукових шкіл, соціалізацію потрібно розглядати в активному і пасивному аспектах.

Передусім, це – інтерактивний процес, оскільки має на увазі взаємодію представників старших і молодших поколінь. Старші по-коління передають молодшим свої знання, формують у них уміння, необхідні для самостійного життя. При цьому у результаті взаємодіїз іншими людьми у індивіда з'являються власні переконання, мо-ральні стандарти, звички тощо.

Соціалізація – процес, який, з одного боку, передбачає засвоєн-ня індивідом соціального досвіду, адаптацію до соціального серед-овища, засвоєння його традицій, норм і цінностей шляхом, а з друго-го – процес активної діяльності, включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, на-буває водночас здатності створити щось нове.

Соціалізація нерозривно пов’язана з індивідуалізацією особис-тості, оскільки її зміст полягає у формуванні індивідуальності. Не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кож-ної особистості є унікальним і неповторним. Це набуття людьми ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей; засвоєння індивідом певної системи знань і норм, процес становлен-ня його як особистості.

Отже, соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений про-цес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння со-ціального досвіду і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість [9].

Під соціалізацією потрібно розуміти оволодіння нормами і пра-вилами життя в суспільстві, знаннями і вміннями будувати стосун-ки, що дозволять особистості здобути такі характеристики: став-лення до іншої людини як до самоцінності; здатність до самовіддачі як умови чи способу реалізації такого ставлення до інших людей; творчий характер життєдіяльності, здатність до вільного волевияв-лення; можливість особистості самостійно проектувати майбутнє; внутрішня відповідальність перед собою, іншими людьми, минулим і майбутнім; прагнення зрозуміти смисл життя [5].

Підсумовуючи, можна розглядати соціалізацію як: а) багато-факторний процес набуття індивідом якостей, спрямованість яких визначається конкретною соціальною ситуацією; б) явище, сутнісні характеристики якого забезпечують суб’єкт-суб’єктну єдність осо-бистості, що проявляється в одночасному засвоєнні й відтворенні соціальних цінностей і норм; в) соціокультурний феномен, який має незмінність психологічних механізмів і їх неповторність у контек-сті становлення конкретної особистості; г) рушійну силу, що акти-візує процеси самоперетворення, які відбуваються на фоні змін со-ціокультурного середовища; д) соціально-педагогічне поняття, якеРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

відображає хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі; е) процес соціальної ідентифікації типу особистості, на відміну від виховання, яке формує духовний світ людини [7]. Водночас є всі підстави вважати, що змістовний аспект соціалізації не може бути визнаний цілком вивченим, скорі-ше він перебуває на черговому оберті розвитку, викликаному про-цесом формування нових соціокультурних відносин у суспільно-історичних умовах, що змінилися.

Із метою розкриття змісту процесу соціалізації ми маємо про-стежити співвідношенням цього поняття з поняттями “виховання” і “соціальний розвиток”. Практика роботи соціального педагога до-вела, що соціалізацію не можна зводити до поняття “виховання” ні у вузькому, ні в широкому розумінні, в якому воно часто викорис-товується. Виховання передбачає, передусім, систему спрямованих впливів, за допомогою яких можна сформувати в особистості певні риси і якості, завдяки яким людина долучається до культури і стає повноцінним членом суспільства. Таким чином, ми можемо назвати особливості процесу соціалізації, які дозволяють відмежувати його від виховання:

1)         відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не за-вжди передбаченим, цілеспрямованим впливом середовища;

2)         механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбува-ється в результаті діяльності і спілкування особистості, взаємо-дії її з мікро- і макросередовищем;

3)         зростання в міру дорослішання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілку-вання, якому надається перевага. Соціальний розвиток дітей і молоді можна розуміти як

об’єктивний і водночас керований процес взаємодії кількісних і якісних змін соціальних характеристик молодого покоління в ході його становлення як суб’єкта суспільного виробництва і суспільно-го життя. Можна сказати, що поняття “соціальний розвиток” і “со-ціалізація” збігаються, але в них по-різному зроблені акценти: ак-тивність особистості більш виразно представлена в ідеї розвитку, а в соціалізації в центрі уваги знаходиться соціальне середовище і його вплив на особистість.

Соціалізація відбувається в просторі і часі, у формальних і неформальних групах і різних інституціях, від народження і до смерті.А відтак складовими соціалізації можна назвати:

-          стихійну соціалізацію, яка відбувається внаслідок впливу на осо-бистість об’єктивних обставин життя (соціально-економічних та соціокультурних реалій суспільства);

-          відносно соціально керовану соціалізацію, вона проявляється через використання державою певних економічних, законодав-чих заходів з метою вирішення проблем, що впливають на жит-тєвий шлях тих чи інших груп;

-          відносно соціально-контролююча (виховання) – цілеспрямова-не створення суспільством умов для розвитку потенційних мож-ливостей особистості, формування у неї певних якостей;

-          свідома самозміна людини – проявляється як самобудівництво чи саморуйнування [4]. Багатоаспектність означеного процесу зумовила низку моделей

соціалізації: «особистісного контролю» (З. Фрейд), «рольового тре-нінгу» (Т. Парсонс), «соціального навчання» (Г. Долат, Б. Скінер), «міжособистісного спілкування» (Ч. Кулі, Дж. Мід), «когнітивна модель» (Ж. Піаже, А. Маслоу), «еволюційна теорія» (Е. Еріксон) тощо.

Згідно з моделлю З. Фрейда, джерела якої лежать у теорії психо-аналізу, соціалізація – це розвиток особистого контролю. Оскільки люди від народження вважаються асоціальними внаслідок уродже-них агресивних інстинктів, існує постійний конфлікт між неусві-домленими бажаннями і соціальними вимогами. У цьому контексті соціалізація є своєрідним контролюючим чинником.

Відповідно до теорії «дзеркального Я» Ч. Кулі, образ Я-індивіда є відображенням того, як інші сприймають людину, чи того, як їй це видається. Таким чином, наше «Я» розвивається у соціальній вза-ємодії.

Д. Мід розвинув теорію, що людина розвиває власне «Я», коли «приймає роль іншого». Значущі люди формують моделі поведінки особистості, інші – загальні установки.

«Когнітивна модель» побудована на ідеї, що поведінка людини визначається її знаннями, сукупність яких утворює картину світу. Експерименти Ж. Піаже показали, що індивід проходить низку ста-дій інтелектуального розвитку, для яких властиве оволодіння від-повідними знаннями і навиками у пізнанні навколишнього світу. Відповідно до раціонального розвитку і відбувається процес соці-алізації.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Соціалізацію як процес передавання дитині культурної спадщи-ни пояснює модель «інкультурації» (М. Боас, В. Малиновський).

Ближчою до нашого розуміння є еволюційна теорія Е. Еріксона. Вчений вважає, що людині, як в дитинстві, так і в дорослому житті, доводиться долати складні, критичні ситуації. Лише таким шляхом індивід, збагачуючись новим соціальним досвідом, і переходить у процесі соціалізації від стадії до стадії. Еріксон визначив вісім ста-дій розвитку Я: дитячий (немовлячий період), вік 1-2 роки, від 3 до 5 років, молодший шкільний вік, підлітково-юнацький вік, молоді роки, середній вік, старість. Кожна із зазначених стадій має доміну-ючу проблему. Від її вирішення залежить успішність проходження людиною наступної стадії і соціалізації загалом.

Сучасна модель соціалізації вибудовується із адаптивно-розвивальної концепції М. Лукашевича. Її сутність полягає в розу-мінні соціалізації людини як взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кож-ній царині життєдіяльності. Поділяючи цю концепцію, В. Циба роз-глядає її положення під кутом ідеї набуття особистістю соціогенних параметрів, що регулюють її діяльності, і здатності пов'язувати їх у програми життєдіяльності [11].

Відповідно, соціалізація – це створення комплексної багато-цільової програми життєдіяльності, у якій життєві етапи людини задаються шкалами статусів у кожній соціальній інституції. Про-те труднощі програмування життєвого шляху пов’язані з тим, що у міру просування шкалою статусів з віком відбувається відсіювання частини індивідів внаслідок конкуренції. Тому в реальному житті далеко не всім вдається соціалізуватися до задовільного рівня, так само, як важко точно передбачити, на який щабель у житті зможе піднятися людина.

Соціалізація – різнобічне і поступове входження індивіда в об’єктивний світ суспільства чи окрему його ланку. Тому її потрібно розглядати як систему різних стадій. У цьому контексті А. Мудрик визначає первинну (підготовчу) і вторинну (активну) соціалізацію. Загалом третина життєвого шляху людини припадає на підготовчий і дві треті на активний період соціалізації.

У первинну (підготовчу) соціалізацію індивід входить в дитин-стві. Вторинна (активна) соціалізація – наступний процес, що до-зволяє вже соціалізованому індивіду (з певним багажем уявлень, переконань) входити в нові сектори соціуму.Первинна соціалізація найбільш важлива для індивіда. Адже для дитини «конструюється» світ з його цінностями, нормами, які вона ще не може повною мірою критично осмислити.

Фазами підготовчого періоду є: здатність задовольняти влас-ні потреби засобом мови; інтеріоризація (уміння керувати собою, сприймати і виконувати власні накази); подолання ситуативних по-тягів і прояв волі; виявлення здібностей у царині науки, техніки; за-родження соціогенних потреб і формування світоглядних орієнти-рів (створення певного матеріального чи ідеально-інформаційного витвору відповідно до здібностей, що стає мрією людини).

В активний період соціалізації відбувається просування схо-динками статусу у процесі реалізації соціогенних потреб. Головна особливість цього періоду полягає у можливостях будувати суспіль-ство, удосконалюючи його соціальні інституції [11, С. 125]. Звідси і визначається родинна, рольова, економічна, політична, релігійна, культурницька, ґендерна, професійна та інші соціалізації. І у кожно-му її виді людина може виступати як об'єкт і як суб’єкт соціалізую-чого процесу.

Так, зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю сус-пільства в тому, щоб його члени активно володіли ролями чоловіка й жінки (ґендерна соціалізація), могли і хотіли брати участь в еко-номічному житті (професійна соціалізація), створили міцну сім'ю (сімейна соціалізація), були законослухняними громадянами (полі-тична соціалізація). Характер вимог залежить від віку і соціального статусу людини. У цьому плані людина – об’єкт соціалізації.

Водночас протягом життя на кожному віковому етапі перед людиною постають завдання, для вирішення яких вона ставить мету, перетворюючись на суб’єкта соціалізації. Ці завдання можна об'єднати у три групи:

-          природно-культурні – досягнення на кожному віковому етапі певного рівня фізичного розвитку, засвоєння елементів етикету, ведення здорового способу життя, управління своїм психофі-зичним станом тощо;

-          соціально-культурні – пізнавальні, моральні цілі, бажання воло-діти певною сумою знань, умінь і навичок;

-          соціально-психологічні – становлення самосвідомості, самовиз-начення, самореалізація, самоствердження особистості. Людина може змінювати цілі, шукати нові шляхи їх досягнення,

оскільки є активним учасником соціалізації.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

У соціалізуючому процесі науковці виокремлюють два аспекти: змістовий і функціональний. Змістовий визначає «що» і «які» якісні ознаки формуються, а функціональний – «як» і під впливом «яких» механізмів здійснюється це формування у процесі соціалізації.

Кожне суспільство виробляє свої механізми соціалізації. Умов-но їх можна розділити таким чином:

1.         Психологічний (імпрінтінг, копіювання, екзистенціальний на-тиск, ідентифікація, рефлексія).

2.         Традиційний (засвоєння людиною норм, поглядів, стереотипів, які характерні для її сім'ї та найближчого оточення).

3.         Інституційний (функціонує в процесі взаємодії людини з інсти-тутами суспільства і організаціями).

4.         Стилізований (діє в рамках субкультури).

5.         Міжособистісний (функціонує в процесі взаємодії особистості із значущими для неї людьми). Роль механізмів соціалізації залежить від різних об’єктивних і

суб’єктивних факторів. Так, в умовах села істотне значення має тра-диційний механізм, а в умовах великого міста – інституційний та стилізований.

Кожне суспільство, культура, спільнота виробляють свої ме-ханізми соціалізації. При цьому в кожному суспільстві загально-прийнятим моделям соціалізації протистоять ті, які соціально не схвалюються. Тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну і втілюються в домінуючих, інституціалізованих формах соціалізації, котрі відо-бражають домінуючі цінності. Важливими інститутами соціалізації молодого покоління є сім’я, неформальні групи, навчальні групи, об’єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та молодіжні ор-ганізації, в яких особистість долучається до системи норм і ціннос-тей, і які виступають своєрідними трансформаторами соціального досвіду.

Соціалізація відбувається у взаємодії людини з величезною кількістю умов, що називають факторами соціалізації. Зокрема А. Мудрик називає такі з них: мегафактори – космос, планета, світ; макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава, культура; ме-зофактори – тип населення (місто, село, район), засоби масової ко-мунікації, субкультура; мікрофактори – формальні (дошкільний навчальний заклад, школа, вищий навчальний заклад, заклад культури, виховні організації), неформальні (сім'я, сусіди, групи одно-літків, клас) [4].

Соціалізацію особистості розглядають і як типовий, і як одинич-ний процес. Типовість визначають соціальні умови, расові, етнічні, класові відмінності; одиничність – індивідуальні особливості люди-ни: здібності, зовнішні дані, комунікабельність, індивідуальний рі-вень ідентичності, тобто прагнення до розвитку власних здібностей, усвідомлення свого життєвого шляху як унікального.

Розглядають родинну, рольову, економічну, політичну, релігій-ну, культурницьку, ґендерну, професійну та інші соціалізації. І у кожному її виді людина може виступати як об'єкт і як суб’єкт. Мож-на виділити дотрудовий (по початку трудової діяльності); трудовий і післятрудовий періоди соціалізації особистості.

У загальному вигляді фактори соціалізації особистості можна поділити на дві групи: соціальні та індивідуально-особистісні. До со-ціальних належать: соціально-політичні, економічні, національні особливості розвитку особистості, в тому числі якість життя, еко-логічна ситуація, виникнення екстремальних соціальних обставин тощо. Індивідуально-особистісні фактори визначаються своєрідніс-тю життєвого шляху особистості.

Такий розподіл дає можливість охарактеризувати об’єктивність і суб’єктивність факторів соціалізації. Об’єктивність визначають характером соціальних змін, які є фундаментом регулювання соці-ального розвитку дітей та молоді; суб’єктивність – загальною спря-мованістю особистості, її прагненням до знань, нового, мотивацією поведінки, індивідуально-особистісним змістом життєдіяльності.

Дотримуючись зазначеного вище підходу, можна виокремити два плани соціалізації: філогенетичний (розвиток людини як живої істоти) та онтогенетичний (індивідуальний розвиток). Причому он-тогенетична соціалізація містить два процеси: інтеріоризацію (пе-рехід суспільних уявлень у свідомість людини) та екстеріоризацію (винесення результатів розумової діяльності) [3, 10].

Соціалізація – процес послідовного входження індивіда в соці-альне середовище, що супроводжується засвоєнням та відтворенням культури суспільства, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами її життя на кожному віко-вому етапі. Водночас часова періодизація соціалізації не є остаточно сформованою. Прийнятною видається шестифазова система соціалі-зації. За такою схемою у першій фазі переважний вплив відбуваєтьсяРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

у родині, де дитина здійснює свої перші міжособистісні зв'язки у колі рідних; започатковується формування свідомості і починається опа-нування мови як визначального містка між індивідом і соціумом.

У другій фазі встановлюються і розвиваються початкові соці-альні зв'язки поза межами родинних стосунків. У цьому періоді за-кладаються основи естетичного та етичного ідеалу, уподобань, тому важливо вчасно долучити дитину до знань, навчання, налагодження соціальних стосунків.

Третя фаза – опанування основними знаннями і суспільним до-свідом, що завершується зрілістю людини. Це завершення навчання і перехід у стан відтворення. Коли набуті знання переплітаються з до-свідом, досягається остаточне формування світогляду, забезпечують-ся творчі потреби людини, проходить четверта фаза соціалізації.

У п’ятій фазі особистість досягає найвищого рівня соціалізації і утверджує можливість творити суспільно і особистісно значущі вар-тості. У цій фазі повною мірою розкриваються якості особистості, лю-дина робить висновок про відповідність обраного трудового шляху.

Останній, шостій фазі властиві втрата чи згасання життєвого інтересу, послаблення соціальних зв’язків, зниження психічної і фі-зичної активності.

Традиційна європейська наука вивчає соціалізацію від дня на-родження людини, тобто в онтогенезі. Проте дослідження останніх років ставлять під сумнів такий погляд, бо він не враховує розви-ток психіки людини у ембріональному періоді. Істотні корективи до усталених уявлень вніс психолог С. Гроф, котрий експерименталь-ним шляхом довів образ складного психічного життя у дородовому періоді розвитку людини.

Викладені погляди на періодизацію і структуризацію процесу соціалізації, незважаючи на різні підходи, висвітлюють різні аспек-ти прояву цього складного явища, проте ніяк не вичерпують його характеристики.

Виходячи із такої складної структури соціалізації соціальний пе-дагог повинен знати критерії соціалізованості людини. Це, зокрема:

-          зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картини світу;

-          адаптованість особистості, її спосіб життя, відповідна нормі слухняна поведінка;

-          соціальна ідентичність (групова, загальнолюдська);

рівень незалежності, впевненості і самостійності, ініціативності і незакомплексованості, розкутості.Розширення і поглиблення соціалізації індивіда здійснюється у трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості. У сфері діяльності відбувається подальше розширення й урізнома-нітнення її видів, осмислення опанованих і прогнозованих зразків тощо. У сфері спілкування удосконалюється і ускладнюється коло контактів. У сфері самосвідомості вирішується проблема форму-вання рушійних сил саморозвитку (потреби і мотиви), спрямованих на створення образу власного «Я», осмислення своєї соціальної на-лежності, соціальної ролі, формування самооцінки.

Сучасне «управління» соціалізацією підростаючого покоління має за мету залучити його до прийняття вирішення проблем власного життя і ді-яльності, активної життєвої позиції. Спільна діяльність дітей та молоді з фахівцями соціально-педагогічної сфери дозволяє особистості оволодіва-ти навичками соціально активної та соціально компетентної діяльності.

Безперечно, лише вольові цілеспрямовані особистості здатні викона-ти свої програми життєдіяльності, зробити процес соціалізації успішним.

Люди з низьким рівнем соціалізації живуть щоденними пробле-мами. Вони ставлять перед собою поточні завдання щодо задоволен-ня власних потреб, їхні соціогенні потреби зводяться до матеріаль-ного достатку.

Люди з середнім рівнем соціалізації мають творчо малонасичені соціогенні потреби. зазвичай, вони самореалізуються у діяльності колективній.

Найвищого рівня соціалізації досягає еліта, інтелігенція, творчі люди, політичні діячі, вчені, письменники тощо. Створені ними ма-теріальні і духовні цінності визнаються громадськістю, а самі творці переживають почуття самореалізації, самоствердження.

Метою реалізації соціалізуючого процесу соціальний педагог має володіти механізмами соціалізації, вибір яких базується на пев-них принципах цього процесу:

-          принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємовп-ливають і взаємодетермінують один одного;

принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особис-тості з іншими людьми, в яку індивід вступає у процесі діяль-ності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об’єктивної дійсності завдяки її вклю-ченню в діяльність;Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

-          принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального серед-овища, взаємообумовленість процесу входження особистості в сис-тему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в сис-темі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та ін. зв’язків;

-          принцип особистісної активності та вибірковості дозволяє роз-глянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самій обирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне “Я”, виходячи з власного бачення ідеалів і переконань.

Отже, головним напрямком роботи соціального педагога у кон-тексті створення умов для успішної соціалізації індивіда має стати відродження впевненості людини у собі, її гідності, розширення меж свободи особистості, відповідальності.

Сьогодні Україна прагне сформувати європейський стиль соціа-лізації, визначальними для якого є такі обставини: особистість пови-нна бути відкритою; мати набір ціннісних орієнтацій; дотримуватися такої життєвої позиції та світобачення, які б дозволяли крокувати в ногу з часом; здатною реалізувати свій творчий потенціал і отримува-ти задоволення від життя у суспільстві. Спрямованість європейського стилю соціалізації визначає особиста ініціатива, прагнення особисто-го успіху як форми самореалізації та творчої самовіддачі особистості.

Таким чином, професійна підготовка майбутніх соціальних пе-дагогів повинна мати за орієнтир риси сьогоднішнього європейсько-го ідеалу особистості: відкритість новим знанням як у навчанні, так і у фаховій підготовці; зростання незалежності від таких традиційних чинників соціалізації, як сім'я, релігія, політичні і громадські рухи; віра у власні сили, неприйняття позиції пасивності при зіткненні з труднощами; прагнення посісти належний соціальний статус; пла-нування власного життя; дедалі активніше брати участь у суспільно-політичному житті; прагнення отримати якомога більше інформації для подальшого саморозвитку.