§ 5. Проблеми соціально-педагогічної роботи з „дітьми вулиці”


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 

Загрузка...

У середині 90-х років у нашій країні постала серйозна проблема: на вулицях опинились тисячі дітей, котрі жили у підвалах, каналі-заційних люках, навіть у контейнерах для сміття. Так, в Україні від-крито почало звучати поняття “діти вулиці”.

Хто ці діти? Звідки вони з’явилися? Чому до цього часу залиша-ються на вулиці?

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці – це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і не-зайняте житло, і незаселені землі і т.п.) стала постійним місцем перебування”.

Безперечно, це визначення не охоплює велику кількість груп ді-тей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на ву-лиці” і “діти, які живуть на вулиці”. Іноді зустрічається таке понят-тя, як “діти, котрі живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй (ЮНІ-СЕФ), до «дітей вулиці» належать:

– діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасо-вих помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти); – діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, пе-ренаселенння житла, безробіття батьків, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти); – діти – вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли із них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, насамперед, зумовлено проблемами сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду.

Результати досліджень Інституту проблем сім’ї та молоді, про-ведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести такі групи неповнолітніх:

-          безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця про-живання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

-          бездоглядні діти – діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психіч-них захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до ви-ховання дітей;

-          діти-втікачі з навчально-виховних закладів – діти, яких не вла-штовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

діти-втікачі із зовні благополучних сімей – діти з високим рів-нем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

-          діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці; діти, позбавлені систематичної

батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів, діти з

яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до

безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї ка-тегорії дітей, тому “діти вулиці” розглядаються як неструктурова-ний об’єкт: до нього належать діти, які залишились без батьківської опіки й визначеного місця проживання; діти, які мають сім’ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебува-ють протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує різна мотива-ція виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:

1)         головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей ву-лиці” є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2)         “діти вулиці” – діти, які офіційно не визнані позбавленими бать-ківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин належним чином не займаються їхнім вихованням. Поняття “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей. Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень

із визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їхнього стилю життя і потреб. Основними висновками досліджень, проведених на замовлення ЮНІСЕФ, закладів системи Державно-го комитету України у справах сім’ї і молоді, громадських і міжна-родних організацій, є:

-          більшість “дітей вулиці” – діти підліткового віку;

-          хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

-          більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

-          надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

-          серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

-          значна частина дітей вулиці має проблеми з батьками, найближ-чими родичами;значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до ста-тусу “вуличної” має низьке матеріальне становище сім’ї;

-          значна частина “дітей вулиці” заробляє гроші самостійно, причо-му досить часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

-          “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ро-весників і дорослих на вулиці та вдома;

-          діти нерегулярно харчуються, часто голодають;

-          “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, па-лять. Основні психофізичні характеристики дітей, які формуються

в умовах вулиці, визначаються раннім залученням дитини до жор-стких умов виживання. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв’язки: були покинуті батьками або самі покинули сім’ю, котра не забезпечувала нормальних умов життя.

Усі наведені вище характеристики більшою мірою притаманні дітям, які остаточно мешкають на вулиці, хоча на початкових етапах “виходу з дому” вони мало відрізняються від середньостатистичної української дитини.

Постає питання: “Яким є шлях дитини на вулицю?” Враховуючи особливості “дітей вулиці” як групи ризику, ми ви-окремили п’ять стадій зміни стилю життя дитини у процесі “виходу на вулицю”:

1.         Стадія байдужості: дитина навіть не розглядає можливість ви-ходу на вулицю, причому “вихід на вулицю” передбачає широке розуміння цього поняття.

2.         Стадія роздумів – дитина по-справжньому задумується над тим, щоб залишити домівку й піти на вулицю.

3.         Підготовча стадія – дитина має намір вийти на вулицю.

4.         Стадія дії – дитина практично реалізує кроки для виходу на вулицю.

5.         Стадія підтримки дії – дитина перебуває на вулиці.

Процес переходу від активної дії до стану байдужості (повернення з вулиці) також охоплює п’ять стадій.

1а. Стадія байдужості – дитина навіть не розглядає питання мож-ливості повернення додому чи іншого варіанту повернення з вулиці.

2а. Стадія роздумів – дитина по-справжньому роздумує над тим, щоб повернутися з вулиці.

3а. Дитина приймає рішення повернутися з вулиці найближчим часом.Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

4а. Стадія дії – дитина робить спроби повернутися з вулиці.

5а. Стадія підтримки дії – дитина, яка повернулася з вулиці, на-зад не повертається.

Очевидно, говорячи про “дітей вулиці”, ми – насамперед, маємо на увазі дітей, які знаходяться на стадіях 4, 5, 1а і 2а, тобто тих, хто вже перебуває на вулиці. Саме на вивчення поведінки таких дітей має бути спрямована увага фахівців. При цьому зрозуміло, що від-повідно до термінології, запропонованої вище, абсолютно всі діти мають досвід самостійного існування на вулиці, у них порушені по-передні соціальні зв’язки (з сім’єю, родичами, школою, друзями), їхній стиль життя (передусім, токсикоманія), людські цінності і набуте соціальне оточення міцно тримає їх на вулиці. Спеціалісти притулків відзначають, що з такими дітьми працювати дуже важко і можливість їх звернення за допомогою чи повернення в сім’ю (або інтернат) мінімальна.

Однією із важливих характеристик клієнтів є їх статевовіко-ві характеристики. На рис. 7.1 наведена вікова структура клієнтів Центрів.

 

18 і старше

4% \.    6-7 років ^\^ 2% /      8-9 років / 6%

16-17 \хшв^^у

14% /                          r^v 10-11 років 'С^ 8%

12–13 років 30%

14-15 років 36%

Рис. 7.1. Вікова структура клієнтів Центрів ССМ (у % від загальної кількості клієнтів)Як свідчать дані, представлені на рис, 80 % від загальної кількості клієнтів мають вік від 12 до 17 років. Найбільш помітну частину ста-новлять підлітки у віці 12–13 років – 30 % і 14–15 років – 38 %. Діти віком 6–7 років становлять лише 2 %, 8–9 річні 6 %, 10–11 річні – 8 %. Молоді люди від 18 років становлять лише 4 %. Можна зробити висновок про те, що підлітки виявились найбільш незахищеною кате-горією, яка потребує допомоги й підтримки. Це досить важливий ви-сновок, хоча б тому, що соціально-виховна робота у державних при-тулках проводиться за програмами, орієнтованими на дошкільників. Консультаційні пункти і центри спрямовані на роботу з підлітками.

За гендерною ознакою співвідношення дітей чоловічої й жіночої статі приблизно рівне: хлопчики й юнаки складають 48 %, дівчатка й дівчата – 52 %. Це не відповідає твердженню, що хлопчики частіше опиняються у ситуаціях, що потребують втручання й допомоги спе-ціалістів. Можна сказати, що стан прояву готовності вийти на вули-цю у хлопчиків і дівчаток однаковий.

Для того, щоб відповісти на запитання, чому діти – клієнти цен-трів опинилися у складній життєвій ситуації, проаналізуємо осно-вні відомості про їхніх біологічних батьків.

Аналіз статистичних показників свідчить, що 54 % клієнтів цен-трів проживають у рідних сім’ях, 20 % (кожен п’ятий) спілкується з батьками, але з ними не проживає; у 2 % дітей обоє батьків померли, у 16 % померла мама, у 12 % помер батько; у 2 % немає ніяких відо-мостей про батьків; 2 % клієнтів відповіли, що “їх покинула мати”, або “батько у в’язниці”, “немає батька”.

Інформація про дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, повинна подаватися керівниками уста-нов, а також посадовими особами органів опіки і піклування, що мають відомості про таких дітей, у семиденний термін у відповідні районні відділи (управління) місцевих державних адміністрацій.

Пріоритетною формою влаштування дитини, котра з певних причин залишилася без батьківської опіки, є її усиновлення, тобто “..прийняття усиновителем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина здійснюється на підставі рішення суду”.

Якщо дитина, щодо якої можливе усиновлення, протягом одно-го місяця з дня перебування на обліку не була усиновлена чи вла-штована на виховання у сім’ю, чи над нею не була встановлена опі-ка (піклування) громадянами України за місцем її проживання, то відомості про неї передаються до обласного управління освіти. НаРозділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

підставі отриманої інформації тут формується регіональний банк даних про дітей, які підлягають усиновленню.

Історично обумовленою і визнаною державою є встановлення опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки. Ця процедура передбачає виховання неповнолітніх дітей, а також захист їхніх особистих та майнових прав і інтересів.

За законом, опіка встановлюється над дітьми, які не досягли чо-тирнадцяти років, а піклування – над дітьми віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опікуни, зазвичай, обираються з осіб, які є близькими родичами підопічного, що передбачає, насамперед, збе-реження між дитиною й опікуном родинних зв'язків. За таких умов дитина має турботу й увагу близьких їй людей.

Правила опіки і піклування визначають умови встановлення опіки (піклування) над дітьми. Опіка оформляється за місцем про-живання дитини чи опікуна (піклувальника). Правила визначають перелік осіб і закладів (установ), що у випадку одержання відо-мостей про необхідність опіки над неповнолітнім повинні негайно сповістити органи опіки та піклування. Насамперед, це стосується близьких родичів й інших осіб, які спілкуються з такими дітьми.

Якщо підтверджується факт відсутності опіки з боку батьків, органи опіки і піклування забезпечують тимчасове влаштування дитини до сім’ї, яка погоджується взяти її до визначення подальшої долі чи передавання до навчально-виховної установи для сиріт або у притулок для неповнолітніх. За відсутності у дитини необхідних документів органи опіки і піклування обов'язково забезпечують їх юридичне та фактичне оформлення.

Державна система соціально-виховних інститутів передбачає забезпечення оптимальних умов життєдіяльності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, залежно від віку і стану здоров'я. Державні заклади (установи), що опікуються цими про-блемами, підпорядковані різним міністерствам і відомствам: Мі-ністерству освіти і науки України, Міністерству охорони здоров'я України, Міністерству праці і соціальної політики України, а це, значною мірою, ускладнює процес соціального захисту таких дітей.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності і безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвер-дження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспіль-стві” (від 18 березня 1998 року № 200/98) і “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності” (від 28 січня 2000 року № 113/2000).

З метою забезпечення тимчасового влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця про-живання службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюється Постановою Кабі-нету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 року № 565.

Відповідно до положення, притулок для неповнолітніх – “це установа соціального захисту, створена для тимчасового перебу-вання в ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років”. Основні за-вдання притулку такі: соціальний захист неповнолітніх, які опини-лися у складних умовах, створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життє-діяльності неповнолітніх.

У притулок приймаються діти, що заблукали, були покину-ті батьками чи опікунами, жебракують, і при цьому місце перебу-вання їхніх батьків не встановлено; залишилися без опіки батьків (усиновителів) чи опікунів (піклувальників); залишили сім’ю чи навчальний заклад; вилучені кримінальною міліцією у справах не-повнолітніх із родин, перебування в яких загрожувало їхньому жит-тю і здоров'ю; втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій; не мають постійного місця проживання і засобів до існування; самі звернулися по допо-могу до адміністрації притулку.

Термін перебування неповнолітніх у притулку становить до 90 діб. Підставою для прийняття до притулку може бути: звернення неповнолітнього до адміністрації притулку, направлення служби у справах неповнолітніх, акт кримінальної служби у справах неповно-літніх, письмове звернення керівника органу управління освіти.

Працівники притулку вживають заходів для встановлення особи неповнолітнього, надсилають відомості про нього органам за місцем останнього його перебування. Адміністрація притулку інформує служби у справах неповнолітніх про батьків (усиновителів), опіку-нів (піклувальників) або посадових осіб, які не забезпечують права й інтереси неповнолітнього, провокують його асоціальну поведінку,Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

самовільне залишення сім’ї, навчального закладу, створюють загро-зу здоров'ю й інтелектуальному розвитку.

Після визначення місця подальшого влаштування вихованці притулків повертаються до сім’ або у навчальний заклад, де вони перебували раніше, якщо повернення неповнолітнього до місця по-переднього проживання неможливе, працівники притулку сповіща-ють про це службу у справах неповнолітніх за місцем розташування притулку та проживання неповнолітнього й разом із органами опіки і піклування вживають заходів для подальшого його влаштування.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення на-лежних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фі-зичного і розумового розвитку спрямована Державна програма за-побігання дитячій бездоглядності на 2003–2005 роки, затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіо-нах з метою запобігання бездоглядності серед дітей, їх соціально-правового захисту, є малоефективною. Щорічно спостерігається зростання кількості сімей, що з різних причин не виконують ви-ховних функцій щодо власних дітей. Малоефективним є контроль з боку громадськості за вихованням і утриманням дітей з неблаго-получних сімей, що призводить до збільшення кількості таких дітей, які не отримують адекватного соціального захисту і стають “дітьми вулиці”.

Основними завданнями Програми є:

-          підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій без-доглядності шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

-          поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтрим-ки дітей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

-          виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них;

-          удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності установ соціального захисту дітей (із поліпшенням побутових умов);

-          розробка науково-методичних основ запобіганню дитячій без-доглядності;

-          забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціального захисту дітей. Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із

цією категорією молоді, як “діти вулиці”, дозволив вичленити окре-мі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомо-ги дітям та підліткам.

Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:

-          виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків, та їх розмі-щення у навчально-виховних закладах;

-          здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних закладів, загальноосвітніх шкіл. Міністерство освіти розробило систему інформування про сім’ї

потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників.

Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повер-нення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин поки-нули школу.

Головне управління медичної допомоги дітям і матерям (Мініс-терство охорони здоров'я України переважно, надає медичну допо-могу дітям, у тому числі “дітям вулиці”.

Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середови-ща правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчально-виховного закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень з метою повного медичного обстеження, де, за потреби, отримують необхідну медичну допомогу.

Міністерство у справах сім'ї та молоді:

-          виявляє можливості та створює умови для розвитку альтерна-тивних форм сімейної опіки: прийомних сімей, дитячих будин-ків сімейного типу;

-          здійснює профілактичні заходи щодо попередження безпри-тульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілі-тацію;

-          розробляє документи, що складають основу державних Концеп-цій, законів. Державний центр у справах сім'ї та молоді взяв на себе функцію

координатора роботи обласних, міських та районних центрів соці-альних служб для молоді (ЦССМ) щодо надання юридичної, психо-логічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”.

Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з ді-тьми вулиці, дітьми-сиротами, “Телефонів Довіри”, консультатив-них пунктів. У цьому домінуючу роль відіграють обласні і районні центри ССМ.Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх Міністерства вну-трішніх справ України основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження тісної взаємодії із зацікавлени-ми міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності дітей та підлітків.

Важливою і відповідальною функцією таких відділень є здій-снення обліку тих дітей і підлітків, які належать до групи ризику: правопорушників, наркоманів, алкоголіків тощо із метою профілак-тики негативних явищ.

Районними відділеннями кримінальної міліції у справах непо-внолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”.

Зокрема, це:

-          пошук і повернення до постійного місця проживання неповно-літніх, які залишили сім’ю (за можливості повернення туди);

-          виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у зло-чинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;

-          притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей. Сьогодні до вирішення проблеми “дітей вулиці” залучені різні

служби: кримінальна міліція, служби у справах неповнолітніх, со-ціальні служби для молоді, підпорядковані різним управлінням мі-ністерств. Проте конкретно ніхто не несе відповідальності за долю кожної такої дитини. Різноплановий підхід виявляється у пошуках шляхів вирішення цієї серйозної проблеми.

Які ж можливі шляхи надання соціально-педагогічної допомоги дитині?

1.         Профілактична соціальна робота. Дитина, яка перебуває на стадіях “роздумів і підготовки”, розглядає вихід на вулицю як можливу перспективу. На цій стадії необхідна соціально-профілактична робота з дітьми та підлітками для вирішення конфліктів із батьками і вчителями; залучення дітей до клубів за інтересами, дитячих та молодіжних громадських організацій, різних спортивних секцій. Завданням етапу є повернення дити-ни до стану байдужості щодо виходу на вулицю. Тобто потрібно створити умови, щоб дитина перестала розглядати вихід на ву-лицю як кращий варіант вирішення її життєвих проблем.

Допомога у поверненні дитини з вулиці відповідає стадіям “дії і післядії”. Тобто дитина вже знаходиться на вулиці, а соціальний працівник повинен вживати дії, спрямовані на пробудження удитини бажання залишити вулицю. Метою соціальної роботи у такій ситуації є повернення дітей з вулиці додому. Результат досягається шляхом виявлення та вирішення проблем дітей, пов'язаних, найчастіше, з сім’ями, особливо кризовими, шко-лою, ровесниками.

3.         Подолання невизначеності. Третій напрямок реалізується у си-туації, коли дитина перебуває на стадії індиферентного стану, тобто живе на вулиці і не розглядає варіантів зміни свого спо-собу життя. У такій ситуації метою роботи є подолання байду-жості дитини до власної долі, пробудження бажання мати зати-шок, можливість спілкуватися з близькими чи рідними людьми, просто змінити обстановку тощо. Ця робота повинна спонукати дитину задуматися про своє майбутнє. Досвід спілкування з ді-тьми вулиці показує, що вони не думають, а найчастіше бояться думати про своє майбутнє, тому що не бачать виходу із сфор-мованої ситуації. Пробудження у дитини бажання змінити своє життя ґрунтується, насамперед, на реальній можливості зроби-ти це. Такою реальною можливістю може бути наявність місця (центра), де дитині нададуть притулок, зрозуміють і допомо-жуть; це може бути варіант самостійного життя – працевлашту-вання, отримання житла. Рідше – це варіант повернення до сім’ї, на жаль, до цього часу, зазвичай, усередині сімейні стосунки остаточно зруйновані.

4.         Закріплення за соціальним інститутом. Четвертий напрямок реалізується на стадіях роздумів і підготовки, коли вдалося роз-будити інтерес дитини до зміни способу життя. При цьому ак-тивізується спілкування таких дітей із соціальними працівника-ми. Діти звертаються за допомогою до соціально-психологічних реабілітаційних центрів, соціальних служб для молоді. Метою діяльності соціального працівника на цьому етапі є допомога ди-тині у поверненні до нормального життя.

5.         Соціальний супровід. П'ятий напрямок – це вихід на своєрідний фініш: дитина повертається до рідної сім’ї або до сім’ї родичів, до інтернатної установи і починає самостійне життя. Цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який здійснює соціальний супровід дитини або сім’ї, до якої вона повернулася. Аналіз суті стадій, що проходить дитина, і напрямків діяльності,

що реалізує соціальний педагог або соціальний працівник, дозволяРозділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

ють стверджувати, що всю роботу з дітьми вулиці можна розділити на три великих етапи:

1.         Профілактика можливого виходу дітей на вулицю.

2.         Створення соціальних, психолого-педагогічних умов для повер-нення дитини з вулиці.

3.         Сприяння закріпленню дитини за соціальним інститутом (сім’єю, прийомною сім’єю, загальноосвітніми установами ін-тернатного типу тощо).

Виходячи із таких основних етапів соціальної роботи, можна ба-чити логіку професійної соціальної роботи з дітьми вулиці.