1.3. Історія становлення вітчизняної стандартизації


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 

Загрузка...

Ключові слова та поняття: Головна палата мір і вагів Росії, Головний ін-формативний фонд стандартів України, ГОСТ СРСР, Громадська рада Держ-споживстандарту України, Двінська грамота» Івана Грозного, Державна про-грама стандартизації на 2006–2010 роки, Державна програма розвитку ета-лонної бази на 2006–2010 роки, Державна система стандартизації СРСР, Дер-жавна система стандартизації України (ДСТУ), Держстандарт СРСР, Держ-стандарт України, Держспоживстандарт України, директиви ЄС, законо-давство в галузі технічного регулювання, інформаційний фонд стандартів, Комісії вагів та мір Росії, Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони СРСР, Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР, Концепція розвитку технічного регулювання та споживчої політики на 2006– 2010 роки, міждержавні стандарти (ГОСТ), міжурядові угоди, Московська держава, національна система стандартизації України, національна систе-ма технічного регулювання, національне законодавство з технічного регулю-вання, Національний фонд стандартів України, Помірна ізба, промислова стандартизація, Рада стандартизації та технічного регулювання України, ринкова економіка, Російська імперія, Сенат, СРСР, стандарти ДСТУ ISO, Статут князя Володимира 996 р., технічний регламент, «Торговий устав», Укази царя Петра І, центральний орган виконавчої влади з питань технічно-го регулювання

В Україні, як і в Росії, елементи стандартизації зароджуються ще в Середньовіччя. Так, у Київській Русі перші з відомих історикам писемних свідчень про уніфікацію мір і вагів Русі містить Статут князя Володимира (996 р.). В ньому серед обов’язків єпископа, зокрема, відображено: «Поручено святым пискупьям городськыя и торговые мерила и спуды, извесы, ставила блюсти без пакости, ни умалити, ни умножити». По суті Статут князя Володимира 996 р. є документальним підтвердженням того, що понад тисячі років існує вітчизняна стандартизація і метрологія.

Довгі роки хранителями торгових мір і вагів були монастирі та церкви. Церковні старости й виборні від купецтва стежили за правильністю вимірювань, за збереженням та правильністю мір. На вагах для надання їм законності позначалися імена князів, назви міст.

Будівельники на Русі використовували цеглу «стандартної» форми, створюючи при цьому із обмеженої кількості цегляних профілів, безліч різних сполучень.

З кінця ХV — початку ХVІ ст. починається тенденція щодо прилучення україн-ських земель до Московської держави, згодом — Російської імперії. Як відомо, вона завершується в кінці ХVІІІ ст. абсолютно новою геополітичною конфігурацією: пе-реважна частина етнічних українських земель (до 80 %) увійшла до складу Російсь-кої імперії. На українських землях поступово поширюються всі суспільно-економічні трансформації, характерні для Росії. У тому числі запроваджуються елементи стан-дартизації.

Із створенням централізованої Московської держави великі князі намагалися вста-новити загальнодержавні міри, що були обов’язковими для використання по всій країні. Зокрема, відомий спеціальний Указ Івана Грозного — так звана «Двінська грамота». У грудні 1550 р. цар відправив старостам, сотським та целовальникам на Північну Двину мідну осьмину (міра для сипучих речовин), наказавши зробити з неї «запятнані» (тобто клеймовані) дерев’яні копії для міських вимірників. З цих копій, у свою чергу, знімалися інші, а зразок, що було надіслано з Москви, залишався як контрольний еталон. Подібні еталони розсилалися й по інших містах. Відзначаються також конкретні стандарти з ме-тою підвищення якості продукції, засновані на єдності величин. Зокрема, були запрова-джені стандартні калібри — кружала — для вимірювання гарматних ядер з метою підви-щення їх якості і таке інше.

На початку XVII ст. в Росії приймається «Торговий устав», який потребував «хлеб-ным мерам и всяким весам, и саженям, и аршинам на Москве и в городах быти равными и уточнить весы против фунтов, а хлебные меры учинить в одно кружало с железными обручами и мерить всякий хлеб с верхом. А сажени быти мерой трех аршин, и мерити той саженью впредь…». Хоч й епізодично, але проводилася перевірка мір та вагів, про що вказувалось, зокрема, у наказі 1681 р. так званій «Померной избе» (спеціальній уста-нові, що контролювала стан мір у торгівлі).

 

«Те меры, что есть в Померной избе, и также из житного и мучного рядов и изо всех уличных торжков… все собрать в Померную избу и… досмотря и переписав, припустить (тобто перевірити) при себе, все ли те меры против государев указных орленых мер прямы (тобто правильні) и нет ли в них воровских печатных мер… Те воровские меры собрать в одно место и запечатать, а вместо тех непрямых, воровских мер велеть сделать новые меры против госудревых орленых мер…А как год минет: и те меры имать у тех людей для припуску в Померную избу… и те меры припущати в Померной избе по часту, чтобы по уличным торжкам воровских непрямых мер ни у кого не было».

Рис. 1.3.1.

«Померная изба»

Промислова стандартизація в Росії почалася з часів правління Петра І. Вже в пер-шому зібранні законів Російської імперії був уміщений Указ, який свідчив про запрова-дження в Росії елементів стандартизації та взаємозамінності. Стандартизацію використо-вували при виробництві військової техніки, сільськогосподарської сировини, продуктів харчування, зведенні будинків, а також у будівництві флоту. Так, під час створення фло-ту для Азовського походу як зразок була використана галера, за якою були виготовлені ще 22 галери. У 1694 р. галеру-еталон було доставлено до села Преображенське під Мос-квою, і там на лісопильному заводі було вироблено окремі частини для усієї серії суден. Готові частини транспортувалися до Вороніжу на корабельню, де з них складали судна. Водночас із будівництвом суден було уведено єдину термінологію їхніх частин. Це уні-кальне на той час будівництво тривало протягом двох років.

Якщо прокоментувати цю подію в сучасній інтерпретації, то це був типовий випа-док серійного виробництва стандартних суден, виготовлених за контрольним зразком.

У петровські часи деякі елементи стандартизації виявилися й в архітектурі. Коли будували солдатські слободи, було наказано розташовувати будинки за однією лінією для того, щоб вулиці пересікали одна одну під прямим кутом. Креслення, що збереглися, свідчать, що солдатські двори були типовими будівлями. Особливої ваги Петро І надавав якості та стандартизації зброї. В Указі царя від 15 лютого 1712 р. сказано: «А ружье дра-гунское, так и солдатское, также и пистолеты, когда будет повелено, делать одним кали-бером». Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.

У 1736 р. Сенат дійшов висновку щодо утворення Комісії вагів та мір, яка визначи-ла нормальну довжину аршину та рекомендувала згідно з нею виготовляти по всій росій-ській імперії інші аршини. Серед сипучих речовин зразком став четверик московської великої митниці. А для рідин — відро московського Каменомостського пітейного двору. Одинадцять років працювали майстри Петербурзького монетного двору над виготовлен-ням бронзової золоченої фунтової гирі, що в єдиному екземплярі протягом майже ста ро-ків була державним еталоном російських мір ваги. На Сестрорецькому заводі за вказів-кою Комісії були виконані еталонні ваги.

Розвиток промисловості й транспорту в Російській імперії сприяв розширенню робіт щодо стандартизації у XIX ст. Зокрема, в 1860 р. було встановлено єдиний розмір залізничної колії (1524 мм) і затверджені габаритні норми наближення будівель та рухомого складу. В 1889 р. були затверджені перші технічні умови щодо проектування та спорудження залізниць, а в 1898 р. — єдині технічні вимоги до постачання основних матеріалів і виробів для потреб залізниці. В 1899 р. був визначений єдиний сортамент профілів металопрокату. А в 1900 р. було прийнято низку правил та норм щодо проектування та експлуатації електротехнічних пристроїв тощо.

В Росії Національне товариство з стандартизації було організовано в 1911 р. — Головна палата мір і вагів Росії, першим керівником якої став Д.І. Менделєєв (правона-ступником якої у подальшому став Держстандарт СРСР).

Впровадження національних стандартів та єдиних вимог до якості продукції в Ро-сійській імперії ускладнювалося через велику кількість іноземних концесій, власники яких, як правило, запроваджували свої стандарти. Зокрема, таке положення справ при-звело до розповсюдження в країні трьох систем вимірювання: старовинної російської (аршин, фунт), британської (дюйм) і метричної (метр), що перешкоджало розвитку стан-дартизації. Це, зрозуміло, ускладнювало виробництво продукції та контролю її якості.

Одним з перших після революції 1917 р. був прийнятий декрет «Про введення між-народної метричної системи мір та важелів» (14 вересня 1918 р.). Офіційною датою ви-никнення стандартизації в колишньому СРСР офіційно вважається 15 вересня 1925 р., коли був створений Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони. Комітетом запроваджено перші обов’язкові стандарти, які одержали силу державного закону. Пер-ший радянський загальносоюзний стандарт — «Борошно. Селекційні сорти зерна. Номе-нклатура» — було затверджено у 1926 р. В тому ж році були прийняті стандарти на но-вий сортамент металопрокату, що дозволив скоротити кількість типорозмірів у 6 разів, а також стандарти на метричне та дюймове різьблення, на допуски та посадки тощо. Вони стали базою для оволодіння методами передових зарубіжних фірм, таких як Форд, Тей-лор стосовно контролю якості продукції на основі допусків та посадок. Як бачимо, одні-єю з перших форм управління якістю в Радянському Союзі стала перевірка виробів методом сортування та розбраковки на придатні та непридатні.

Згодом радянська наука у сфері стандартизації стала займати домінуючі позиції в сві-ті. Публікації показували реальну користь стандартів і популярно розкривали їхню сут-ність. Проводилася роз’яснювальна робота серед працівників. До обговорення стандартів та їх проектів широко залучалися робітники. Це були аналоги сучасних гуртків якості.

У роки Другої світової війни пропагандистську діяльність у сфері стандартизації було згорнуто, але це аж ніяк не означало, що знизилася творча активність робітників та інженерно-технічного персоналу підприємств. Навпаки, завдяки ініціативам знизу воєн-на промисловість країни спромоглася забезпечити перевагу військової техніки у бага-тьох видах озброєння не тільки у кількісному, але й у якісному відношеннях. Достатньо сказати, що на початок Великої Вітчизняної війни в СРСР діяло понад 6000 стандартів, з яких 35 % належало до машинобудівельної та металургійної промисловості. За роки вій-ни затверджено біля 2000 нових стандартів і понад 1000 стандартів набули змін, що було обумовлено умовами воєнного часу та необхідністю економії матеріальних ресурсів, за-міною дефіцитних матеріалів на менш дефіцитні.

У післявоєнні роки у СРСР ретельно вивчався світовий досвід стандартизації. Пе-рекладалися книги і статті, у журналах друкувалися анотації закордонних публікацій, видавалися їх бібліографії. Вражає кількість популярних видань і доступність матеріалу як із загальних питань стандартизації, так і з стандартів спеціального призначення. В Радянському Союзі в умовах централізованої системи управління народним господарст-вом, мінімальною самостійністю підприємств діяла відповідна система нормативно-тех-нічної документації, згідно з якою існували три категорії стандартів (державні, республі-канські, галузеві), а також технічні умови, які були обов’язкові для відповідних підпри-ємств, оскільки затверджувалися державними органами. Особливого розвитку стандар-тизація набула в галузях машинобудування, металургії, хімії. Одночасно з державною розвивалась галузева та заводська стандартизація. У 1947 р. країна вступає до ІSО.

Зазнала деяких змін система управління державної стандартизації У 1954 р. створе-но Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів для координації роботи зі стандартизації в галузях народного господарства країни. Зростає роль стандартизації як засобу прискорення технічного прогресу, поліпшення якості продукції і створення ос-нови для поширеної спеціалізації виробництва. Розробляються єдині системи норматив-но-технічної, проектно-конструкторської і технологічної документації, міжгалузеві сис-теми, Державна система стандартизації тощо.

Швидкий розвиток народного господарства в країні, бурхливий темп технічного прогресу в усіх галузях промисловості викликали нові, більш високі вимоги до організації роботи зі стандартизації. В 1965 р. впроваджується державна атестація якості продукції. У 1970 р. Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів перетворено у Державний комітет зі стандартизації (Держстандарт). Період 1970–1980-х рр. характеризуєть-ся тісним зв’язком робіт зі стандартизації з розв’язанням важливих завдань розвитку на-родного господарства. Вперше застосовуються економічні санкції за випуск продукції, яка не відповідає вимогам стандартів і технічних умов. Відбувається перетворення набу-того досвіду в галузі стандартизації, удосконалюється Державна система стандартизації, яка визначає правила проведення робіт зі стандартизації в країні та прогресивні вимоги до якості продукції. Фактично в СРСР у 1970 р. в умовах централізованої системи управління народним господарством, мінімальною самостійністю підприємств було запроваджено Державну систему стандартизації, яка об’єднала роботи зі стандартизації на усіх рівнях управлін-ня народним господарством (у 1985 р. було прийнято її нову редакцію). Діяла відповідна система нормативно-технічної документації, згідно з якою існували три категорії станда-ртів (державні, республіканські, галузеві), а також технічні умови, які були обов’язкові для відповідних підприємств, оскільки затверджувалися державними органами. Підпри-ємства могли встановлювати вимоги до якості продукції, що випускається ними, лише тоді, коли вони не були встановлені вищими структурами.

До Державної системи стандартизації було залучено через посилання в стандартах на них більше тисячі документів з питань охорони праці, санітарної гігієни, охорони здоров’я, органів влади з наглядовими функціями (будівельні норми і правила, правила конструювання, виготовлення та (чи) безпечної експлуатації, санітарні та ветеринарно--санітарні правила, санітарні норми і правила, гранично допустимі концентрації чи рівні, мікробіологічні нормативи, медико-біологічні вимоги тощо).

В окремих галузях (озброєння та військова техніка, авіаційно-космічна техніка, суднобудування, залізничний транспорт, атомна енергетика) визначальною була галузе-ва стандартизація. Були чинні система повноважних представників чи державне при-ймання продукції на заводах-виробниках; існували класифікаційні товариства (морсь-кий, річковий та авіаційний регістри), які затверджували правила безпечності техніки на всіх етапах її життєвого циклу. Транспортні засоби, як правило, відповідали міжнародно визнаним вимогам, адже вони виконували транскордонні перевезення і страхувалися великими страховими компаніями.

З подальшим розвитком економіки змінюється законодавство і в цій сфері. Постановою Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1988 р. (№ 489) «Про перебудову дія-льності та організаційної структури Державного Комітету СРСР по стандартах» було ліквідовано галузеві нормативно-технічні документи і встановлено два рівні норма-тивно-технічної документації: державні (республіканські) стандарти та технічні умо-ви. При цьому підкреслювалась необхідність забезпечити на практиці право підпри-ємств самостійно затверджувати після погодження із споживачем технічні умови, технічні описи, зразки-еталони та іншу аналогічну документацію, що необхідна для випуску продукції.

Наступний крок в цьому напрямі було зроблено Постановою Ради Міністрів СРСР від 25 грудня 1990 р. (№ 1340) «Про удосконалення організації робіт по стандартизації в СРСР». Було передбачено, що державні й республіканські стандарти повинні мати обо-в’язкові та рекомендовані вимоги щодо якості продукції, її безпеки для життя і здоров’я населення, охорони навколишнього середовища, сумісності та взаємозамінюваності. Од-ночасно промисловим структурам було надано право затверджувати стандарти підпри-ємства на продукцію, що випускається. Основні положення цієї Постанови були закріп-лені згодом Законом РФ «Про стандартизацію». (Сам факт закріплення в Законі переліку нормативних документів означав, по-перше, що цей перелік може бути змінений лише законом; по-друге, інші документи, що встановлюють обов’язкові вимоги до продукції, не є документами з стандартизації).

Усі роботи зі стандартизації здійснювались згідно з річними планами та фінансувались з державного бюджету. ГОСТ затверджував Держстандарт СРСР за винятком стандартів у сфері будівництва, які разом з будівельними нормами та правилами затверджував Держ-буд СРСР.

Система стандартизації відзначалася детальною регламентацією робіт на всіх ета-пах: проектування, виготовлення та експлуатації продукції, у тому числі аспектів безпе-ки, захисту природного довкілля, маркування, пакування, зберігання, транспортування тощо. Стандарти мали обов’язковий статус: в ГОСТах на продукцію навіть було введено запис «Несоблюдение стандарта преследуется по закону».

Проте, доречно відмітити, що визначені стандарти та відповідні нормативні рішен-ня щодо якості продукції та послуг в СРСР були розкидані по багатьох законодавчих актах, і окремі, туманні, нечіткі рішення з цього питання тільки підкреслювали значну відмінність між метою та реальністю. До того ж Держстандарту СРСР самому було важ-ко керувати вищеназваними системами якості. Інші ж відомства (Держплан, Держкомп-раця тощо) не вбачали в цьому нагальної необхідності.

Безумовною заслугою Держстандарту СРСР в кінці 1980-х — на початку 1090-х рр., у перехідний до ринкових відносин період, стала робота по гармонізації вітчизняних стандартів з міжнародними, в яких знайшов своє відображення й радянський досвід управління якістю продукції.

Накопичений науковий заділ і високий професіоналізм радянських стандартизато-рів, у тому числі й українських, у подальшому став основою для успішного розвитку те-орії та методології національної системи стандартизації та дозволив брати активну участь у розробленні міжнародних стандартів.

Національна система стандартизації України практично створювалась з момен-ту проголошення незалежності. Становлення національної системи стандартизації Украї-ни та системи сертифікації УкрСЕПРО значно активізувалось з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93.

Національні стандарти є одним з атрибутів державності та віддзеркалюють специ-фіку розвитку національної економіки залежно від історичних, географічних та соціаль-них умов.

У цілому, становлення та розвиток вітчизняної стандартизації відбувається в за-гальному контексті світових тенденцій, але він має і свої особливості. Так, Націона-льна система стандартизації Україні створювалась в умовах переходу до ринкової економіки, нестабільної економічної та фінансової ситуації. Вона формувалась на розгалуженій системі стандартизації колишнього СРСР, яка провадилась на всіх рів-нях: державному (загальносоюзному), республіканському, галузевому, на рівні під-приємств чи установ. За техніко-економічним потенціалом Україна посідала друге місце в Союзі, а тому практично весь фонд державних (понад 20 тис. ГОСТ) та галу-зевих (понад 43 тис. ОСТ, РТМ, РД) документів застосовували підприємства та орга-нізації України.

Фактично до 2001 р. (до прийняття Закону України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111.) в Україні існувала система стандартизації, що залишилась у спадщину від колишнього СРСР. В її основу було покладено жорсткий централізований принцип керування господарським комплексом, що забезпечувало стабільність фінансування, налагодження стійких зв’язків між виробниками та постачальниками, передбачало обо-в’язковість застосування наведених у стандартах норм і вимог. Тобто, стандартизація дбала лише про інтереси держави (виконувала функції основного інструменту державно-го регулювання), і фінансувала її лише держава.

У 1992 р. було створено Державний комітет стандартизації, метрології та сер-тифікації (Держстандарт України), який став національним органом державного управління, що забезпечував реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єд-ності вимірювань, акредитації органів і випробувальних лабораторій, сертифікації і дер-жавного нагляду, створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підви-щення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку, представляє інтереси держави в міжнародних організаціях. З 1993 р. Україна є членом Міжнародної організації зі стандартизації (ІSО).

Доцільно зазначити, що на початковому етапі становлення ринкової економіки за відсутності дієвого нагляду ринок України заполонила неякісна і фальшива вітчи-зняна та імпортна продукція. Це стало однією з причин розширення переліку продук-ції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, і виникненню розгалуженої мережі органів сертифікації системи УкрСЕПРО. Процедура оцінення відповідності оплачувалась виробником (постачальником) і збільшувала собівартість продукції чи послуг.

Відсутність чіткого розмежування компетенції та повноважень центральних органів виконавчої влади, нестабільне бюджетне фінансування сприяло комерціалізації наглядо-вих функцій. Починають створюватись госпрозрахункові структури, які оцінюють стан обладнання, проводять експертизу та регламентацію нових речовин, матеріалів, продук-ції, що надходять на ринок.

Така ситуація викликала критичні зауваження з боку наших закордонних торгових партнерів, а також експертів країн-членів Світової організації торгівлі (СОТ) чи Євро-пейського Союзу (ЄС) на переговорах щодо вступу до цих організацій. Заява Держстан-дарту України в грудні 1996 року щодо приєднання до Кодексу усталеної практики роз-роблення, прийняття і застосування стандартів Угоди про технічні бар’єри в торгівлі СОТ (Угода ТБТ) не була підтверджена дотриманням цього Кодексу всіма суб’єктами, що розробляють та приймають нормативні документи.

Указами Президента України розпочато реформу системи центральних органів ви-конавчої влади. У результаті реформи до Держстандарту приєднали Державний комітет у справах захисту прав споживачів.

Отже, з 1 жовтня 2002 р. Центральним органом виконавчої влади у сфері стандар-тизації, метрології, підтвердження відповідності та захисту прав споживачів є Держав-ний Комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт) та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Держспоживстандарт є центральним органом ви-конавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (структура Держспоживстандарту України представлена на рис. 1.3.2).

 

Рис. 1.3.2.

Структура Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (затверджена Наказом Наказ Міністерства економіки України від 29 вересня 2008 р. № 513)

Головна мета Держспоживстандарту — вдосконалення технічного регулювання та реалізація споживчої політики відповідно до вимог СОТ та ЄС, сприяння сталому зростанню економіки, створення більш сприятливих умов для розвитку підприємництва, добросовісної конкуренції, поліпшення захисту життя, здоров’я людей, навколишнього середовища, прав споживачів, усунення технічних бар’єрів у торгівлі (ТБТ). Серед основних пріоритетів діяльності Держспоживстандарту є:

•          вдосконалення національної системи технічного регулювання та споживчої політи-ки й адаптація законодавства відповідно до практики країн-членів СОТ, Євросоюзу, Єдиного економічного простору (ЄЕП) з метою усунення ТБТ. Створення системи ринкового нагляду, такої як в Євросоюзі;

•          забезпечення розвитку національної системи стандартизації, її відповідності вимо-гам Угоди з технічних бар’єрів в торгівлі та гармонізації з європейською моделлю стандартизації ЄС та ЄЕП;

•          забезпечення розвитку національної еталонної бази;

•          підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції (товарів, робіт, послуг);

•          розвиток міжнародного співробітництва у сфері захисту прав споживачів, стандар-тизації, метрології, якості та оцінки відповідності з країнами-торговельними парт-нерами України. Участь у формуванні європейського економічного простору;

•          підвищення рівня захисту прав та інтересів споживачів;

•          підвищення дієвості та ефективності державного управління в системі Держспожи-встандарту та забезпечення відкритості в його роботі. Задекларований в останньому десятиріччі XX ст. перехід на ринкову економіку змусив

тодішній уряд розпочати реформу системи стандартизації. Найрадикальнішою була відмова від обов’язковості всіх положень стандартів. Було встановлено, що державні (ГОСТ) та рес-публіканські (РСТ) стандарти містять обов’язкові та рекомендовані вимоги. До обов’язкових віднесено вимоги до якості продукції, які гарантують її безпеку для життя і здоров’я насе-лення, захист довкілля, сумісність та взаємозамінність. Втратив чинність згаданий запис у стандартах на продукцію щодо покарання за недотримання вимог стандартів.

Описана ситуація зумовила конкретні заходи на початковому етапі становлення української стандартизації: адаптацію існуючої системи та залучення її до створюваної, адже в стандартах накопичено значний науковий потенціал, в тому числі організацій України. Завдання було складним, оскільки наукові установи в сфері стандартизації, спеціалізоване видавництво та фонд чинних нормативних документів залишились за ме-жами України. Труднощі завдавала і неузгодженість положень нормативних документів щодо технічного регулювання в певних сферах. Так, встановлення в них організаційних засад, досвіду управління, базованого на адміністративно-командній системі, обумовили появу низки систем нормативних документів загальнодержавного рівня (Міністерства охорони здоров’я, Міністерства внутрішніх справ, Мінбудархітектури, Держнаглядохо-ронпраці, Держатомнагляд та ін.). Це — санітарні, будівельні, ветеринарно-санітарні, мікробіологічні нормативи, норми і правила, чинність яких на території України підтве-рджено відповідним центральним органом виконавчої влади (ЦОВВ). Зазвичай ці систе-ми мають відмінності як у термінології, позначеннях та класифікації, так і в правилах їх розроблення, викладу, оформлення і прийняття.

Нагадаємо, що лише Держстандарт з моменту створення організував систему оперативного та доступного інформаційного забезпечення користувачів, налагодивши

публікування і розповсюдження офіційних видань щорічних каталогів та щомісячних до-датків до них. З 1997 р. каталоги українських нормативних документів укладаються за Міжнародною класифікацією стандартів (ISO), що забезпечило інформаційну сумісність і спростило пошук потрібного стандарту.

Важливо зробити аналіз процесу створення національного законодавства з техні-чного регулювання. Адже сьогодні в Україні діяльність в галузі технічного регулювання регламентується майже 100 законами та декретами України, постановами та розпоря-дженнями президента та Кабінету Міністрів України.

Якщо аналізувати віхи розвитку української стандартизації, то можна з певністю стверджувати, що правові засади вітчизняної стандартизації заклали у 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93 та і комплекс основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1–93), у яких:

•          йдеться про систему нормативних документів (НД), адресованих користувачам не-залежно від їхньої форми власності;

•          уперше встановлено дві категорії стандартизованих положень — обов’язкові та ре-комендовані;

•          передбачено поступову заміну чинних радянських НД всіх рівнів національними з можливим використанням міжнародних стандартів;

•          доручено розроблення НД уперше створюваним технічним комітетам зі стандарти-зації (як неприбутковим організаціям);

•          запроваджено двомовне викладення тексту НД — українською та російською мовами.

Наступним кроком удосконалення правової основи стандартизації став Закон України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111. Ситуація суттєво змінилась —

розпочалась активна перебудова національної стандартизації відповідно до принципів,

прийнятих у розвинених країнах світу з ринковою економікою, хоча вади колишньої системи значною мірою залишаються невикоріненими і досі.

У Законі України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111:

•          уточнено функції Держстандарту та запроваджено Раду із стандартизації як консу-льтативно-дорадчий орган при Уряді;

•          сформульовано вимоги до стандартів, які, зокрема, повинні відповідати ринковим потребам і запобігати введенню в оману споживачів;

•          відповідно до практики європейського законодавства (директив ЄС) акцент зробле-но на добровільності застосування стандартів та розмежування положень стандар-тів і законодавчих нормативно-правових актів (технічних регламентів). Іншими словами, були виокремлені законодавчо регульована та нерегульована сфери вико-ристання нормативних документів і запроваджено упорядкування першої з цих сфер документами нового типу — технічними регламентами (ТР). ТР визначено як нормативно-правовий акт, прийнятий органом державної влади, що встановлює технічні вимоги до продукції, процесів та послуг.

Тепер національні стандарти України покликані на добровільних засадах забезпе-чити підвищення конкурентоспроможності та безпечності продукції, робіт і послуг, а як гармонізовані бути доказовою базою дотримання обов’язкових вимог технічних регламентів, тобто реалізовувати «презумпцію відповідності» основним (суттєвим) вимогам техніч-них регламентів, що їх стосуються.

В одночасно прийнятому Законі України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 № 2406-ІІІ такий документ названо «технічний регламент з підтвердження відповідності» і йому надано статус урядового нормативно-правового акту. Тут встанов-лено, що цей ТР має містити: опис видів продукції, що підлягає обов’язковому підтвер-дженню відповідності; вимоги до такої продукції, які мають убезпечувати людей, тва-рин, рослини, майно і довкілля; процедури підтвердження відповідності таким вимогам.

2002 р. в Указі Президента України «Про Державний комітет України ї питань технічного регулювання та споживчої політики» від 01.10.2002 № 887/2002 запроваджено (хоч і без конкре-тизації його змісту) нове поняття «технічне регулювання». Пізніше Постановою Кабінету Мініст-рів України «Про делегування Держспоживстандарту повноважень на затвердження норматив-но-правових акті» від 26 грудня 2003 № 2002 Держспоживстандарту було доручено затверджен-ня ТР, що суттєво принижувало рівень таких документів.

У 2005 р. наявні засади доповнено Законом України «Про стандарти, технічні рег-ламенти та процедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 № 3164-ІV (нову редакцію прийнято 31.05.2007 р.), в якому нарешті, визначено поняття «технічне регулювання». Постановою Кабінету Міністрів України «Про делегування Держспоживстандарту пов-новажень на затвердження нормативно-правових актів» від 26 грудня 2003 № 2002 установлено нове визначення ТР, яке позбавило легітимності доручення, а також підкреслено необхідність оприлюднення проектів НД та ТР, що створить можливість ві-льного обговорення їх заінтересованими сторонами. Постанова закріпила викладення НД та ТР лише національною мовою, і лише у разі потреби додатково названо мови між-народних та регіональних організацій. Було узаконено вимоги враховувати конкретні ри-зики для споживачів, довкілля та природних ресурсів, що спричиняють дійсну потребу прийняття ТР, та встановлювати процедури оцінки відповідності, які досі (у сфері давно запровадженої сертифікації) залишаються ігнорованими.

Водночас було внесено зміни до Закону України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111, але чомусь не скасовано залишки раніше скоригованого Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46–93.

Отже, на сучасному етапі правові основи технічного регулювання (стандартизації та сертифікації) в Україні визначають Закони України: «Про стандартизацію і сертифі-кацію» від 10.05.93 р. № 46-93; «Про Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 08.04.93 р. № 30-93; «Про метро-логію та метрологічну діяльність» від 11.02.98 р. № 113/98-ВР (в редакції від 15.06. 2004 р. № 1765-IV); «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. № 2406-ІІІ; «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» від 17.05.2001 р. № 2407-ІІІ; «Про ста-ндартизацію» від 17.05.2001 р. № 2408-ІІІ; «Про стандарти, технічні регламенти та про-цедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 р. № 3164-IV (в редакції від 31.05.2007 р. № 1107-V (1107-16) та ін.

Політика в сфері технічного регулювання віддзеркалена також у визначених правових нор-мах щодо якості продукції, які містяться в нормативних актах з широкого кола питань. До при-кладу, Закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26.06.91 р.

№ 1264-ХІІ; «Про захист прав споживачів» від 15.12.93 р. № 1023-ХП (в редакції вiд 01.12 2005 р. № 3161-IV); «Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя насе-лення» від 24.02.94 р. № 4004-ХІІ;«Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої си-ровини від 23.12.97 р. № 771/97-ВР; «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 06.09.20-05 р. № 2809-IV; «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспорту-ванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31.05.2007 р. № 1103-V, та ін.

Закони запровадили новації, які наближують національну систему технічного регу-лювання до міжнародної. Найважливіші з них:

•          добровільність застосування стандартів;

•          впровадження нової категорії нормативних документів — «технічного регламенту» для встановлення обов’язкових вимог;

•          створення колегіального консультативно-дорадчого органу — Ради стандартизації;

•          встановлення та застосування знака відповідності національним стандартам як добровільної процедури;

•          можливість вибору процедури оцінення відповідності в законодавчо регульованій сфері;

•          впровадження поняття «центральний орган виконавчої влади» (ЦОВВ), на які пок-ладено функції технічного регулювання у визначених сферах діяльності»;

•          розмежування повноважень ЦОВВ, на які покладено функції оцінення від-повідності, та органів, які надають уповноваження на проведення робіт з оцінення відповідності.

Закони встановлюють такі основні принципи державної політики у сфері те-хнічного регулювання:

•          забезпечення участі фізичних та юридичних осіб у розробленні нормативних до-кументів та вільного вибору ними стандартів, якщо інше не передбачено за-конодавством;

•          відкритість, прозорість та доступність процедур стандартизації та оцінення від-повідності;

•          дотримання міжнародних та європейських правил і процедур у сферах стан-дартизації та оцінення відповідності, пріоритетність прямого впровадження між-народних та регіональних стандартів;

•          забезпечення повного та всебічного інформування всіх заінтересованих сторін за рівних умов;

•          координація дій органів виконавчої влади, розмежування повноважень та уникнен-ня дублювання.

Окремі аспекти технічного регулювання регламентовано декретами та постано-вами Уряду України («Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 08.05.93 р. № 30-93; «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 р. № 46-93; «Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог Директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фінансових норм та міжнародних і європейських стандартів» від 19.03.97 р. № 244; «Державна програма розвитку еталонної бази на 2006–2010 роки» від 1.03.2006 р. № 228; «Державна програма стандартизації на 2006–2010 роки» від 1.03.2006 р. № 229; «Про затвердження Програми запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади» від 11.05.2006 р. № 614; «Про схвалення Концепції розвитку техніч-ного регулювання та споживчої політики на 2006–2010 роки» від 11.05.2006 р. № 267-р.; «Питання Ради стандартизації та технічного регулювання» від 26.07.2006 р. № 1016, «Порядок координації робіт із стандартизації, які виконуються центральними органами виконавчої влади за кошти державного бюджету» від 04.02.2009 р. № 77 та ін.), а також указами Президента України («Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення» 01.02.99 р. № 109/99; «Про заходи щодо підвищення якості вітчизняної продукції» від 23.02.2000 р.; «Про заходи щодо вдосконалення діяльності у сфері регулювання та спо-живчої політики» від 13.07.2005 р. № 105 та ін.).

Важливі пріоритети технічного регулювання регламентовано також міжурядовими угодами. Зокрема, Угодою про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації (далі — Угода), підписаної на міжурядовому рівні країн-чле-нів Союзу незалежних держав (СНД) у березні 1992 р., згідно якої започатковано нову регіональну систему стандартизації. Відповідно до Угоди державні стандарти колишньо-го СРСР (ГОСТи) набули статусу міждержавних, що стало правовою основою їх застосу-вання на території України. Подальші рішення Міждержавної Ради стандартизації, мет-рології та сертифікації країн СНД (МДР) — головного органу євразійської регіональної системи стандартизації — надали право державам-членам МДР застосовувати галузеві нормативні документи, прийняті органами влади СРСР до 1 січня 1992 р.

Як вже відзначено, нормативно-правові акти було доповнено комплексом осново-положних стандартів — «Державна система стандартизації» (ДСТУ 1–93), що встанов-лювали правила розроблення, затвердження та застосування нормативних документів, їхні структуру, виклад та оформлення. Положення нормативно-правових та нормативних документів базувались на досягнутому міжнародному рівні цієї діяльності з урахуванням тодішніх реалій: прийнятої адміністративної схеми управління економікою та соціаль-ною політикою, набутого досвіду та існуючої практики. У 2001–2007 рр. на заміну Дер-жавної системи стандартизації України (ДСТУ 1–93) було прийнято комплекс правил і положень системи ДСТУ «Національна стандартизація…».

З метою подальшого поліпшення вітчизняної системи технічного регулювання у 2006 р. згідно з постановами уряду України схвалено Концепцію розвитку технічного регулювання та споживчої політики на 2006–2010 роки, а також започатковано здійс-нення цільових державних програм: «Державної програми стандартизації на 2006– 2010 роки» та «Державної програми розвитку еталонної бази на 2006–2010 роки».