РОЗДІЛ V. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ СПІЛКУВАННЯ І ВЗАЄМОДІЇ ЛЮДЕЙ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

Спілкування – це надзвичайно важлива характеристика світу людей. Воно є не просто складовою життя людини, а всією її життє-діяльністю з безперервністю взаємодій і взаємозв’язків особистос-тей в соціумі.

Людське буття являє собою багатоякісну і багаторівневу сис-тему відношень людини до світу. Воно включає не лише відношен-ня людини до предметного світу, а й до інших людей, з якими вона вступає в прямі і опосередковані контакти, тобто спілкування.

Спілкування – це найважливіша категорія соціально-психо-логічної науки. В певному розумінні соціальну психологію мож-на розглядати повністю через призму спілкування, бо всі сторо-ни соціальних процесів опосередковано спілкуванням. Явища спілкування породжують такі феномени як сприйняття і розумі-ння людьми одне одного, лідерство і керівництво, згуртованість, конфліктність та ін.

Від народження до смерті людина перебуває у просторі відно-син і різноманітних взаємодій з іншими людьми. Ці взаємодії над-звичайно багатоликі за своїми цілями, формами і умовами протікан-ня. Так, люди можуть взаємодіяти в парах або малих групах, безпо-середньо або опосередковано – через засоби зв’язку, масової кому-нікації, різні види мистецтва. Вступати в соціальний контакт мо-жуть окремі люди і цілі народи, зв’язок між партнерами може бути емоційним, діловим, соціально-формальним.

Спілкування є багатомірним явищем. Про це свідчить хоч би різноманіття характеристик, які використовуються при його описі: пряме, безпосереднє, опосередковане, особистісне, міжособистісне, ділове, офіційне, рапортне, резонансне, масове та ін.

Різні види та форми спілкування, доповнюючи один одного, створюють в сукупності цілісну систему спілкування, яка є одним із найскладніших соціальних феноменів.

В буденності, яка функціонує за законами здорового глузду, кожен більш-менш уявляє, що таке спілкування, проте в науці не кожен автор, що аналізує це поняття, дає йому конкретне визначен-ня, виявляє його сутність.

Визначення поняття “спілкування”

Поняття “спілкування” за своїм походженням і змістом – про-дукт вітчизняної філософії і психології. В англомовній психологічній літературі розповсюджено поняття „комунікація”. Семантично „спілкування” і „комунікація” майже збігаються, бо означають „спільність”, „з’єднання”, „повідомлення”. Більшість вітчизняних дослідників розмежовують поняття „спілкування” і „комунікація”, підкреслюючи, що на відміну від комунікації, у спілкуванні відоб-ражена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб’єктивними смислами. Крім того, якщо у понятті „спілкування” наголос робиться на взаємному обміні інформацією (діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті „комунікація” наго-лошується на передачі інформації. В найбільш загальному визна-ченні спілкування – це універсальна реальність людського бут-тя, яка породжується і підтримується різноманітними фор-мами людських стосунків. В цій реальності формуються і роз-виваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

У вітчизняній науці склалась традиція пов’язувати поняття „спілкування” з категорією „діяльність”. В 70-80-х рр. у вітчиз-няній психології відбулась широка дискусія з приводу співвідно-шення понять „спілкування” і „діяльність”. Результатом цієї дис-кусії було не тільки уточнення змісту цих понять, але й формулю-вання нового принципу психології, на основі якого сучасна наука розглядає сутність спілкування: спілкування як засіб організації діяльності, і спілкування як задоволення потреби людини в іншій людині, тобто в живому контакті. В дискусії визначились такі на-прямки, в яких розглядалось спілкування і діяльність. Один напря-мок (О.М. Леонтьєв) розглядав спілкування як певну сторону діяль-ності: воно є включеним в будь-яку діяльність, є її елементом, в той час, як сама діяльність розглядалась як умова спілкування. Другий напрямок (Б.Ф. Ломов) розглядав спілкування поряд з діяльністю як сторону однієї єдності – людського буття. О.М. Леонтьєв висловлював також точку зору на те, що спілкування може розгляда-тись і як один із видів діяльності (словесна діяльність), і відносно неї віднаходяться всі елементи, властиві діяльності взагалі (дії, опе-рації, мотиви). Врешті, спілкування інтерпретувалось також як ко-мунікативна діяльність чи діяльність спілкування, яка виступає са-мостійно на певному етапі онтогенезу, наприклад, у дошкільників, і особливо у підлітковому віці (Ельконін Д.Б.).

В аналізі сутності спілкування слід враховувати те, що у бага-томірній людській життєдіяльності спілкування пов’язано з діяль-ністю різними сторонами, в яких виявляються різні характеристи-ки спілкування, що зобов’язує у його аналізі враховувати певний аспект. Якщо розглядати спілкування в психологічному аспекті, тоб-то з точки зору індивіда як одного із учасників спілкування, то діяльність в цьому випадку буде родовим поняттям стосовно спілку-вання, бо індивід (учасник спілкування), роблячи що-небудь, може спілкуватись, а може і не спілкуватись, тобто безпосередньо не взає-модіяти ні з ким, і це заняття він буде сприймати як діяльність (пра-цю), а не спілкування. Якщо ж розглядати спілкування в загально-соціологічному плані, то діяльність вже постає як частина спілку-вання, як конкретний прояв суспільних відносин, спілкування.

В цілісній системі людського буття діяльність і спілкування є двома сторонами діалектичної єдності, які не можуть існувати ок-ремо. Діяльність і спілкування є відношенням людини не лише до предметного світу, але і до інших людей. З одного боку, людська діяльність – це завжди сумісна суспільна діяльність, а з другого, спілкування – це завжди взаємодія людей. Людська діяльність, яка розглядається як взаємодія багатьох людей, зв’язаних в єдину спільність, виступає як спілкування.

Розглядаючи діяльність і спілкування як сторони єдиного людського буття, не можна не бачити їх відмінності. В категорії „діяльність” розкривається переважно відношення „суб’єкт – об’єкт”, „суб’єкт – предмет”, а в категорії „спілкування” – відношення „суб’єкт – суб’єкт”, „суб’єкт – суб’єкти”.

Спілкування – це особливий клас відношень „суб’єкт – суб-’єкт(и)”, в яких виявляються не просто дії суб’єктів чи їх взаємовплив один на одного. Спілкування – це не складання паралельних діяль-374

ностей, а саме взаємодія, в якій дії осіб, що спілкуються, об’єднані в одне ціле, що володіє деякими новими якостями у порівнянні з діями кожного окремого учасника. Результат спілкування не відноситься лише до одного з індивідів, він є результатом сумісної дії.

Спілкування в сумісній діяльності виконує функцію взаємооб-міну інформацією між індивідами, причому кожний учасник суміс-ної діяльності вносить в неї свій унікальний досвід, завдяки чому ут-ворюється загальний фонд інформації, який акумулює унікальний досвід кожного учасника сумісної діяльності. Цей загальний фонд інформації є важливим засобом інформаційного збагачення індивідів.

В сукупній діяльності завдяки спілкуванню індивід отримує можливість регулювати не лише свою власну поведінку, але й пове-дінку інших людей, а разом з тим зазнавати регулюючого впливу з їх боку. В цьому процесі здійснюється також взаємна стимуляція і взаємна кореляція поведінки.

В умовах спілкування виникає і розвивається весь спектр людських емоцій, від емоційної напруженості до емоційної розряд-ки, які, як відомо, є фактором, що підсилює, примножує і в декілька разів „розганяє” енергію сукупного суб’єкта або опускає індивіду-альну дієздатність до рівня, нижчого за природний.

В зв’язку з аналізом змісту спілкування Б.Ф. Ломов звертає увагу на характеристику такого соціально-психологічного феноме-на як сукупний суб’єкт, показуючи особливості його формування і розвитку, роль в соціалізації особистості.

Проблема сукупного суб’єкту є дуже важливою для соціальної психології, проте і сьогодні вона залишається недостатньо розроб-леною в нашій літературі. Тому те, що зроблено Б.Ф. Ломовим з цього питання, зокрема, аналіз загальної цілі як системоформуючо-го фактора сумісної діяльності, що об’єднує людей, які спілкують-ся, в єдиний сукупний суб’єкт, є вагомим внеском в розвиток вітчиз-няної соціальної психології.

Евристичні потенції, закладені в самому механізмові спілкуван-ня, можуть по-різному виявлятись в різних суспільних зв’язках, тому про спілкування не можна говорити абстрактно.

Механізм спілкування по-різному спрацьовує в спільностях різних рівнів, які відрізняються соціальними суб’єктами. Якщо ви-375

ходити з того, що в кожному суспільстві діють три типи соціаль-них суб’єктів (індивід, соціальна група, соціум), то відповідно мож-на виявити соціальні рівні спілкування („індивід – індивід”, „індивід – група”, „група – соціум”). Особливості спілкування не-обхідно розглядати в залежності від цих рівнів. Соцієтальний рівень (макрорівень) – це спілкування на рівні соціальних інсти-туцій суспільства. Щоб виявити фактори, які впливають на зміст і динаміку спілкування цього рівня, слід звертатись до аналізу со-ціальної структури суспільства. Суспільні інститути, класові, сімейні, національно-етнічні традиції, норми і т.д. визначають, хто з ким, з якого приводу вступає в спілкування. Другий рівень (ме-зорівень) – це спілкування на рівні контактів між людьми, які здійснюються з метою вирішення яких-небудь задач. Третій рівень (мікрорівень) передбачає розглядати зв’язані акти спілкування, які виступають в ролі його своєрідних елементарних одиниць. „Спілку-вання, – пише Б.Ф. Ломов, – є свого роду цикли, в яких виражаєть-ся взаємовідношення позицій, установок, точок зору кожного із партнерів, досить своєрідно переплітаються прямі і зворотні зв’яз-ки в потоці циркулюючої інформації”.

Різні рівні людського буття зумовлюють різні форми спілку-вання, його багатомірність. Багатомірність і багаторівневість – це характеристики спілкування, які залежать не тільки від особливос-тей природи самих суб’єктів спілкування, але й від характеру взає-мозв’язків рівнів цього спілкування. Спілкування на рівні „індивід – індивід” опосередковується більш широкими соціальними проце-сами. Сфера, способи, динаміка спілкування визначаються соціаль-ними функціями людей, які спілкуються, їх становищем в соціальній структурі суспільства, регулюється факторами, пов’язаними з про-цесами виробництва і споживання, а також наявною в суспільстві сферою духовного життя. Загалом, суспільні відносини вплітають-ся в тканину спілкування.

Тип суспільних відносин задає спілкуванню зміст і направ-леність. В психологічній літературі одностайно визначається тісний зв’язок спілкування з суспільними відносинами. Більшість авторів вважають, що спілкування є конкретизацією, персоніфікацією, осо-бистою формою суспільних відносин.

Суспільні відносини і спілкування – це сторони єдиних со-ціальних зв’язків. Тому у поясненні змісту спілкування потрібно ви-ходити з характеристики історичного типу суспільних відносин, системи його суспільної діяльності. Суспільні відносини слугують каркасом соціальної форми, яка компонує процеси спілкування людей в соціально визначений і історично змінюваний ансамбль. В свою чергу, спілкування знаходиться ніби в точці перетинання сус-пільних відносин і діяльності і виступає механізмом їх взаємозв’яз-ку, який здійснюється в процесі соціальної взаємодії.

Діяльність, спілкування, суспільні відносини сходяться в одній точці і представляють три сторони єдиного, цілісного процесу жит-тєдіяльності людини, суспільства. Вони настільки зв’язані і злиті, що їх розмежування, розділення можливе лише в теорії.

Життєдіяльність людини, її діяльність за своїм характером є взаємодіяльністю, яка здійснюється в конкретно-історичних сус-пільних відносинах. Тобто пануючі суспільні відносини визначають історичноконкретні форми, способи і ступінь залучення індивіда до роду (через акумульований в культурі історичний досвід людства), а значить і можливості самореалізації індивіда в предметно-пере-творювальній діяльності суспільства.

Структура спілкування

Різноманітність прояву спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціо-нальних характеристик зумовило існування в психологічній літе-ратурі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудо-вані на основі певного рівня або аспекту, в якому розглядається спілкування. Існують класифікації, в яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини. Інші класифікації ґрунтуються на основі розглядання його зумовленості зовнішніми факторами.

Так, розглядаючи спілкування як складну систему різноманіт-них зв’язків між індивідами, Я.Л. Коломінський і М.М. Обозов вид-іляють три такі його складові: когнітивну (пізнавальну), афективну (емоційну) і конативну (поведінкову). Тут виділено компоненти

спілкування з точки зору розглядання його зсередини. На тому ж рівні розглядається структура спілкування О.О. Бодальовим, який виділяє гностичний, афективний і праксичний компоненти. А.О. Реан використовує чотирьохелементну модель, виділяючи ког-нітивно-інформаційний, регулятивно-поведінковий, афективно-ем-патійний, соціально-перцептивний компоненти. Г.М. Андрєєва про-понує характеризувати структуру спілкування через виділення в ньому трьох взаємопов’язаних сторін: комунікативної, інтерактив-ної і перцептивної. Схематично це може виглядати так.

 

(комунікативна сторона)

спілкування

інтеракція

(інтерактивна сторона)

(перцептивна сторона)

Комунікативна сторона характеризується тим, що між партне-рами спілкування відбувається обмін інформацією. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілку-ються, тобто, що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприй-няття і пізнання один одного партнерами зі спілкування і встанов-лення на цій основі взаєморозуміння.

В соціальній психології існує багато класифікацій структури спілкування, які побудовані на основі розглядання його з точки зору зовнішніх впливів. Виділимо ті з них, які отримали поширення у вітчизняній психологічній літературі.

Розглядаючи спілкування з точки зору його соціально-культур-ницької заданості (система суспільно-історичних, соціально-еконо-мічних і культурних особливостей середовища, в якому воно відбу-вається), можна виокремити такі його види як міжособистісне і

рольове. Дійсно, ступінь соціальної заданості спілкування є різною, вона може коливатись від досить низького (міжособистісне) до дуже високого ступеня (рольове) і навіть до повного підпорядкування форм і змісту соціальним канонам.

Міжособистісне – це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила здійснюють неви-разний, опосередкований вплив. В терміні “міжособистісне” ак-центується увага на емоційному характері спілкування. Вступа-ючи в міжособистісне спілкування, люди орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Відносини до партнера формуються “тут і тепер”, в ході безпосереднього контакту, на основі поведінки, яка ним демонструється. Міжособистісне спілкування надає своїм партнерам значну свободу у виборі “режиму” спілкування, у прий-нятті рішення про його тривалість.

В рольовому спілкуванні людина не вільна у виборі стратегії своєї поведінки, сприйнятті партнера і самосприйнятті. Це за-дається їй соціальною позицією, яку вона займає, виконуючи ту чи іншу соціальну роль. В поняттях “соціальна позиція” і “со-ціальна роль” відбивається вибіркове ставлення людей один до одного в процесі спілкування. Соціальна роль виникає разом з конкретною соціальною позицією.

Поняття “позиція” в соціальній психології і соціології означає місце особистості в системі соціальних зв’язків. Це значення збігається зі значенням поняття “статус” в тому розумінні, що со-ціальна позиція “тягне” за собою “соціальні ролі”, тобто соціальна позиція має тенденцію підкреслювати обов’язкові моделі поведін-ки людини з певним статусом. Соціальний статус – це чітко визна-чене соціальне місце особистості в соціальній ієрархії суспільних відносин. Цей статус зобов’язує особистостей виконувати певні со-ціальні ролі, які є сукупністю вимог (норм), що пред’являються осо-бистості суспільством. Отже, соціальна роль – це практична реалі-зація статусу і позиції особистості в процесі спілкування.

Поняття “позиція” є також загальнопсихологічним поняттям. В цьому аспекті воно означає систему ставлень особистості, що виражає її активну вибірковість у взаємовідношеннях. В аналізі спілкування поняття позиція, з одного боку, відображає відно-379

шення особистості в системі соціально-психологічного спілкуван-ня, а з іншого – є відображенням міжособистісних відносин у внутрішній структурі особистості. Ця двоїстісь поняття “пози-ція” означає зовнішню і внутрішню зумовленість вибору стратегії спілкування особистостей. В такому розумінні вперше запропо-нував поняття “позиція особистості” А. Адлер в своїй індивіду-альній психології, яку він визначив як “позиційна психологія”. Згідно з його теорією, позиція особистості визначає готовність людини до співробітництва з іншими у досягненні спільних цілей. Спільні цілі реалізуються через соціальну роль, яка означає со-ціально очікувані паттерни поведінки.

Рольове спілкування допомагає людям створювати і підтри-мувати стосунки, які побудовані на ділових, формально-соціаль-них контактах. Воно забезпечує комунікацію в таких соціальних тандемах, як “керівник – підлеглий”, “покупець – продавець” та ін. В таких стосунках саме роль, рольові очікування партнерів ви-значають, як буде сприйматись партнер (які якості і характерис-тики в ньому будуть відміченими і прийнятними), як буде розум-ітись його поведінка і будуватись власна. Роль визначає також оці-нку людиною самої себе в даній ситуації. Дуже мало ролей, які б повністю визначали поведінку її виконувача. Багато залежатиме від розуміння людиною своєї ролі і ролей інших учасників спілку-вання, від його ставлення до виконання ролі, від особистого дос-віду, від творчих можливостей. Кожна людина вносить в свої со-ціальні ролі унікальність. В рольовому спілкуванні людина реалі-зує себе як член суспільства, групи, як виразник інтересів певних соціальних верств. В рольовому спілкуванні людина набуває по-чуття належності, соціального захисту, включеності в групу і відно-сини. За цими почуттями стоять важливі соціальні потреби конк-ретного індивідуума, задоволення яких частково, зате гарантова-но здійснюється в рольовому спілкуванні.

Рольова поведінка – істотний і необхідний компонент спілку-вання. Вихідний компонент будь-якої комунікації і взаємодії – взає-мне визначення статусу та позиції людей, що спілкуються. Перетин позицій, статусів, ролей людей, які взаємодіють, регулює і спрямо-вує спілкування в певне русло, забезпечує взаєморозуміння, співро-380

бітництво. Як рольове, так і міжособистісне спілкування займає певні “соціально-економічні” ніші в житті сучасної людини. Їх співвідношення залежить від культурних особливостей суспільства. Є культури, яким більш притаманне рольове спілкування, і культу-ри, яким притаманне міжособистісне, емоційне спілкування.

В культурах першого типу легше будуються ділові, офіційні відносини, однак є ризик переносу дистанційного спілкування в інтимно-особистісну сферу. В культурах другого типу більше людсь-кої теплоти, емоційності, але виникають складнощі з побудовою субординаційних, нерівноправних в соціальному плані відносин: “начальник – підлеглий”, “лідер – виконувач”, “законодавча влада – виконавча влада”. Наша вітчизняна культура належить до друго-го типу. І це потрібно враховувати у створенні соціально-економіч-них систем управління, а також у спробах використовувати інокуль-турний соціальний досвід в наших психологічних умовах.

В соціальній психології існує також класифікація видів спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне, монолігне і діалогічне спілкування.

Ритуальне – це, по суті, рольове, людина підтверджує в ньому свої соціальні ролі. Особливість його – в його безособистісності, бо в ньому партнери сприймають себе формально, як носія ролі, як елемент ритуалу (ритуали привітання, вибачення, ритуали, що по-в’язані зі святом і т.ін.) В міжособистісному спілкуванні ритуалам приділяється небагато місця, хоча вони є. Значення ритуалів стає очевидним, коли вони не виконуються (людина, з якою перестали вітатись). По суті ритуальне спілкування є об’єкт-об’єктним.

Монологічне – передбачає позиційну нерівноправність парт-нерів. Один партнер – автор впливу, носій цілей і права їх реалізу-вати. Реалізація його цілей пов’язана з іншим партнером, який роз-глядається як об’єкт цілеспрямованого впливу. Тут ми маємо спра-ву з “суб’єкт-об’єктним” спілкуванням.

Виділяють два різновиди монологічного спілкування: імпе-ратив і маніпуляція.

Імперативне спілкування – це авторитарна, директивна фор-ма дії на партнера. Особливість її в тім, що кінцева ціль спілкування – тиск на партнера – не завуальована. Засоби – накази, вимоги, по-381

карання. Є ряд діяльностей і ситуацій, в яких імперативність цілком правомірна як з позицій цілі, так і з етичного боку (військові ста-тутні відносини, відносини “начальник – підлеглий”). Можна та-кож визначити ті сфери міжособистісного спілкування, де застосу-вання імператива несумісне і неетичне (батьківські стосунки, діти – батьки, інтимно-особистісні, виховний процес).

Маніпулятивне спілкування відрізняється від імперативно-го тим, що партнер не інформується про справжні цілі спілку-вання, вони приховані від нього. Маніпулятивне спілкування – це теж суб’єкт-об’єктний варіант спілкування. Це приховане уп-равління особистістю. Сила маніпуляції полягає в прихованому характері факту впливу.

Існують цілі галузі соціальних відносин, де маніпуляції, так би мовити, цілком законні. Символом такого типу відносин давно ста-ла концепція спілкування Карнегі.

Поширеним є маніпулятивний стиль впливу на партнерів спілкування в галузі пропаганди. Елементи маніпуляції є в діяль-ності педагога і взагалі в будь-якому навчанні. Часто це приводить до формування у професійних педагогів стійкої особистісної уста-новки пояснювати, навіювати, навчати. Ця установка є позитивною в галузі навчання, але вона може виявитись негативною у міжосо-бистісних стосунках учителя з іншими людьми.

Імператив і маніпуляція об’єднані як різновиди монологіч-ного спілкування на тій підставі, що в них людина, розглядаючи іншу як об’єкт впливу, по суті, спілкується сама з собою, ігнору-ючи співрозмовника. Людина, за словами Ухтомського, бачить навколо себе не людей, а своїх двійників, проектуючи на них свої погляди, установки, тобто саму себе, веде монолог з самою со-бою. Для цього виду спілкування особистість є пасивним об’єктом різноманітних маніпуляцій.

Монологічному спілкуванню протиставляється інший його вид, в якому особистість сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець власного життя і спілкування. Таке спілкування у вітчизняній науці отримало назву “діалог” (М.М. Бахтін), а у західній традиції – гуманістичний тип спілкування (К. Роджерс „Діалогічне спілкування”) – це новий рівень спілку-382

вання, суб’єкт-суб’єктне” спілкування. На думку М.М. Бахтіна “одиницею” діалогу є “двоголосне слово”. В діалозі сходяться два розуміння, дві точки зору, два рівноцінних голоси в дещо ціле. Ре-альною одиницею мови є не ізольоване монологічне висловлюван-ня, а взаємодія, принаймні, двох висловлювань, тобто діалог.

У визначенні А.У.Хараша діалог – це стан контакту “Я” з конк-ретним іншим, це “слухати і чути”, “дивитись і бачити”. Діалогічне спілкування знаходить виявлення, по-перше, у можливості індиві-да через відношення до інших індивідів об’єктувати свою суб’єк-тивність (самосвідомість, самооцінку, потребу зовнішнього вира-ження свого духовного світу і т.п.), що є такою ж необхідною умо-вою розвитку особистості, як і зумовленість його зовнішніми умо-вами життєдіяльності.

По-друге, діалогічне спілкування впливає на виявлення і фор-мування здібностей індивідів, посилюючи чи послаблюючи їх пси-хічну і фізичну енергію, що особливо є помітним в ситуації сукуп-ного суб’єкта сумісної діяльності.

По-третє, діалогічне спілкування є важливим джерелом твор-чості індивіда. Це зумовлено тим, по-перше, що в акті взаємодії ви-никає щось нове у порівнянні з дією кожного окремого індивіда, розкриваються психічні якості, внутрішній, духовний світ особис-тості, по-друге, тим, що в процесі спілкування виявляються нові сторони предметів культури, які є посередником спілкування. Роз-предметнення цих нових сторін предмета в результаті включення його в суспільні зв’язки стає джерелом творчості особистостей.

В діалогічному спілкуванні відбувається відкриття людиною іншої реальності , яка відрізняється від самої себе і своїх проекцій. Перш за все – це відкриття реальності іншої людини, її думок, по-чуттів, уявлень про світ і як наслідок – відкриття нових горизонтів навколишнього світу. Оскільки ставлення людини до світу завжди опосередковується спілкуванням з іншими людьми, остільки сфор-мована особистість є результатом того, що саме їй передається ззовні оточуючими. Тому діалогічне спілкування – це спілкування, що виводить індивіда на рівень єдності з родом, колективом, соціумом. В діалогічному спілкуванні взаємодіяльність є завжди діяльністю по залученню до загальних цілей і загальних цінностей. В цьому

якраз виявляється зміст діалогічного спілкування, його направ-леність, його культурно-виховний ефект. Звідси випливає важ-ливість практичної організації форм і засобів діалогічного спілку-вання, завдяки яким передаються культурні цінності, способи діяль-ності, моральні норми від покоління до покоління.

Функції спілкування

Оскільки спілкування з його формами і способами існуван-ня суспільства та окремої людини є всією характеристикою світу людей, то спілкування є поліфункціональним явищем. В літера-турі виділяються і аналізуються різні функції спілкування. Б.Ф. Ломов, наприклад, за однією системою основ виділяє три класи функцій (інформаційно-комунікативну; регулятивно-ко-мунікативну; афективно-комунікативну), а за другою системою основ – такі функції, як організація сумісної діяльності, пізнан-ня людьми одне одного, формування і розвиток міжособистісних відносин. Неважко помітити, що вся ця багатоманітність функцій є свідченням того, що спілкування всіма своїми сторонами по-в’язано з різноманітною діяльністю людини.

Існують дослідження, в яких розглядаються такі функції спілкування (А.А. Брудний): 1) інструментальна функція, яка по-лягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інфор-мації, суттєвої для виконання дії; 2) синдикативна – функція об’єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріп-лення спільності між людьми в рамках певних груп. Об’єднання людей в цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач; 3) функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння; 4) трансляційна функ-ція – функція передачі конкретних способів діяльності, оціноч-них критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направ-леної соціалізації (через спілкування відбувається інституціо-нальне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів в різні форми діяльності, в процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

Серед чисельності функ цій спілкування звернемо увагу на ті, в як их найбільше розкривається його соціальна сутність. Спілкування вико-нує в колективній діяльності людей комунікативно-зв’язуючу роль.

Генетичні коріння спілкування, передусім знакові, речові його фор-ми, – у сумісній практичній діяльності людей. Спілкування – це най-важливіша умова успіху такої діяльності. Про значення спілкування як комунікативно-зв’язуючої сторони практичної діяльності красно-мовно розказується в міфі про Вавілонську башту. В ньому йдеться про те, що люди, володіючи однією мовою, спілкуючись на тому ж са-мому наріччі, вирішили зробити серйозну загальну справу – побуду-вати місто Вавілон і башту в місті Вавілоні. Рухала ними гординя: по-будувати собі місто і башту висотою до неба, і зробити собі ім’я. Але за цю гординю їх покарав Бог. Він зійшов з небес і змішав всі людські мови. Вранці прокинулись будівельники, їх жінки і діти. І виявилось, що вони не розуміють один одного. Немає можливості домовитись – немає загальної діяльності, замість цього у них з’явився страх, вони по-чали боятись один одного і гуртуватись у невеличкі групи уже незалеж-но від мови, а в залежності від душевної близькості. Розкидав господь ці маленькі групки по всій землі, і вони перестали будувати башту.

Отже, предметно-перетворююча діяльність людини, що забезпе-чує її життя, здійснюється через зв’язок з іншими людьми. В цих взає-мозв’язках і взаємодіях людей створюється весь “світ людини”, в яко-му проявляється її сутність. Причому слід мати на увазі універ-сальність цих зв’язків, тобто розглядати взаємозв’язок не лише в тому смислі, що людина зв’язана з тими людьми, які її оточують, але і в тому смислі, що вона зв’язана з усіма іншими людьми на світі опосе-редковано і цей її взаємозв’язок є всезагальним, універсальним.

Спілкування як форма існування і виявлення людської сутності

Істинно людське виявляється в індивідові в процесі спілкування. Становлення людини відбувається не завдяки пристосуванню генетич-но успадкованої видової поведінки до зміни середовища, як це спосте-рігається у тварини, а в результаті передачі людям досвіду попередніх поколінь на основі спілкування. Індивід може реалізуватись як со-385

ціальна істота лише в спілкуванні з іншими людьми. Людина, з’являю-чись на світ, не має ніяких навичок, ні здібностей для існування. Ті якості, які забезпечують її життєдіяльність в даному соціумі, вона на-буває в процесі спілкування. Як іноді говорять, якби раптово на землі зникли всі люди старші двох років, то малюки, які вижили б, виросли б дикунами. Вони не змогли б скористатися досягненнями прогресу людства. Більш того, вони не змогли б розмовляти один з одним, бо не знали б мови. Все це виникло в процесі спілкування в далекій давнині лю дства, і всього цього навчається к ож на лю ди на з м ом енту наро дження від інших людей теж в процесі спілкування з ними.

Свідомість і мова, саме мислення є продуктом взаємодіяльності людей. Функцію спілкування як спосіб формування людської психіки добре ілюструє унікальний науковий педагогічний експеримент, який проводився в Загорській школі-інтернаті під керівництвом видатного вітчизняного психолога А.І. Мещерякова. Особливості експерименту Загорської школи в тім, що в процесі виховання і навчання, яке було побудовано на основі спілкування дітей і вчителів через предмети, у сліпоглухонімих дітей сформувались психічні властивості, які дали змогу дітям не тільки навчитись говорити і потім навчатись в загаль-ноосвітній школі, а деяким – у вищих навчальних закладах.

Коли говорять про роль спілкування у формуванні людської пси-хіки, то наводять приклади дітей-мауглі. Ці класичні приклади пока-зують, що поза спілкування з людьми дитина не стане людиною в по-вному розумінні цього слова. Але відносно “мауглі” існує цікава нау-кова гіпотеза, яка дає можливість подивитись на цю проблему з іншого боку. Згідно з цією гіпотезою, всі “мауглі” – діти розумово неповноцінні. Знижені інтелектуальні здібності сприяють пробудженню інстинктів і архаїчних адаптивних механізмів, що й дозволяє таким дітям вижити в природному середовищі. Психічно повноцінна дитина в подібній си-туації не змогла б вижити, бо її інстинкти пропали заради того, щоб дати життя новим адаптивним силам, тобто тим силам, які дозволяють дитині ввібрати в себе багатства символічного світу людей.

Людський світ – це поле смислів і значень. Ці смисли і значення ство-рюються і підтримуються різними формами людських стосунків, соціаль-них взаємодій, вони закріплені в мові. Без цього світу немає людини, зав-дяки входженню в цей світ, завдяки спілкуванню формується особистість.

Розвиток спілкування в онтогенезі

На ранніх етапах онтогенезу спілкування має особливо ве-лике значення для розвитку особистості дитини. Поведінка, діяльність і ставлення дитини до світу і самого себе значною мірою визначається її спілкуванням з дорослими. Як відмічав Д.Б. Ельконін, дитина – це завжди дві людини – вона і дорослий. Сучасні дослідження поведінки немовлят (О.В. Запорожець, М.І. Лісіна, Д.Б. Ельконін) показали, що в перші дні після народ-ження діти не виявляють потреби у спілкуванні з дорослими. Це свідчить про те, що потреба у спілкуванні не природжена, а фор-мується в процесі взаємодії з дорослим.

Спілкування з оточуючими людьми складається в онтогенезі поступово. Його передумовою є реакції зосередження, які вини-кають у малюка в перші дні життя у контакті з дорослими. Од-нією з перших ознак цих контактів є посмішка дитини у відповідь на ласку дорослого (на 4-ому тижні життя). Вже на другому місяці життя виникає специфічно людська соціальна за своєю приро-дою потреба – потреба у дорослій людині, у спілкуванні з дорос-лими, що доглядають дитину. Первинною формою вияву цієї по-треби є реакція пожвавлення. Це є безпосередньо-емоційне спілкування з партнером. В такому спілкуванні, виражаючи своє ставлення до партнера, діти використовують різні експресивно-мімічні засоби (погляд, посмішка, виразні рухи, вокалізація). На грунті потреби у спілкуванні – першої соціальної потреби дити-ни – виникають усі інші соціальні потреби. На кінець першого півріччя спілкування з дорослими набуває у дитини вибіркового характеру. Маля починає відрізняти своїх від чужих. Експери-ментальні дослідження, проведені М.І. Лісіною, дають змогу ви-окремити 4 головні рівні в розвитку змісту потреби у спілкуванні дитини дошкільного віку з дорослим.

Перший рівень (перше півріччя життя) характеризується як потреба в увазі й доброзичливості з боку дорослого.

Другий рівень – це розвиток потреби у співробітництві з до-рослим. До кінця 1-го року у дітей формується ще одна форма кон-тактів з оточуючими – предметно-діяльнісне спілкування, включене в сумісну ігрову і маніпулятивну діяльність дитини і дорослого. Для цього діти використовують практичні дії, наділяючи її функці-ями виразного руху (наближення, протягування предмету та ін.).

Третій рівень – це потреба у повазі. На цьому рівні виникає самосвідомість, провідним засобом спілкування стає мова, яка дає можливість вийти за межі конкретної ситуації.

Четвертий рівень – рівень розвитку змісту потреби у спілку-ванні – характеризується як потреба у розумінні людей, які оточу-ють дитину та співпереживають їй, що розглядається як емоційний аналог взаєморозуміння. Це дає можливість дітям якоюсь мірою оволодіти нормами соціальної поведінки, засвоїти певні моральні норми суспільства. Спілкування на цьому рівні допомагає форму-ванню адекватної самооцінки особистості, розвитку “Я-концепції”.

В дошкільному віці зберігається типова для предметно-діяльні-сного спілкування “прив’язаність” дитини до конкретної ситуації, зв’язок з діяльністю партнерів. Слово лише спочатку обслуговує цю форму спілкування. Поступово, оволодіваючи чисельними функція-ми мови, дитина все частіше виходить за межі безпосередніх ситу-ацій і буденних інтересів. До кінця дошкільного віку у дітей з’являєть-ся позаситуативне інтимно-особистісне спілкування, основні форми якого розвиваються вже у підлітковому віці, хоча спілкування дити-ни з однолітками виникає ще на другому півріччі 1-го року життя.

Спілкування з дорослими є одним з головних факторів психіч-ного розвитку дитини. Воно забезпечує приєднання дитини до істо-ричного досвіду людства, а також відіграє терапевтичну функцію. Життєво важливе значення спілкування дитини з дорослим вияв-ляється на такому прикладі. В 30-х рр. ХХ ст. в США було проведе-но експеримент у двох клініках, де діти лікувались від важких хво-роб. Умови в обох клініках були майже однакові, але в одній – до дітей не пускали родичів, бо боялись інфекції, а в другій – встано-вили часи побачень. Через декілька місяців порівняли ефективність лікування. В першій клініці коефіцієнт смертності наблизився до однієї третини, не дивлячись на зусилля лікарів. В другій же, де ма-люків лікували тими ж самими засобами і методами, за цей час не померла жодна дитина. Спілкування з рідними стало тими ліками і профілактичним засобом, який підтримував імунітет.

Особливо інтенсивно розвивається спілкування у дитини в підлітковому віці, набуваючи нового змісту і нових форм. Саме спілку-вання будується у підлітка на основі багатопланової суспільно ко-рисної діяльності, яка включає трудові, учбові, спортивні, художні та ін. його види. Завдяки спілкуванню, що відбувається в цих видах діяльності, у дітей підліткового віку свідомість досягає якісно нового рівня розвитку, змінюється вся організація їх духовного світу.

Тісний зв’язок між структурами особистості і процесом спілку-вання, як в онтогенезі, так і в процесі функціонування дорослої осо-бистості, приводить до того, що порушення спілкування неухильно викликають зміни особистості, і, навпаки, патологія особистості не може не вплинути на комунікативні можливості суб’єкта.

Спілкування як потреба людини

Спілкування являє собою найважливішу потребу людини, умо-ву її нормального індивідуального існування.

Особистість як діяльний суб’єкт завжди відчуває потребу в оцінці її діяльності з боку іншої людини, щоб співвіднести цю оцінку з само-оцінкою. Б.Г. Ананьєв цю потребу характеризує як вияв особистістю потреби у спілкуванні й соціальній стимуляції свого розвитку. Ця постійна потреба в іншій людині, значення “іншого” є найважливі-шим в житті людини будь-якого віку. Ще на початку ХХ ст. англійсь-кий філософ, психолог і педагог У. Джеймс казав, що для людини немає більш жорсткішого покарання, ніж бути в суспільстві і бути непомітним для інших людей. Людині важливо, щоб її помічали. В спілкуванні людина підтверджує значення свого ”Я”.

Психологічне непідтвердження – це покарання, яке дуже важ-ко перенести людині. Воно виявляється в насмішці, осудженні, не-прийнятті і руйнує особистість, бо інша людина в нашому житті грає першу скрипку. Інша людина через підтвердження або непідтверд-ження нашого психологічного існування управляє нашою самооці-нкою, емоційним самопочуттям і навіть психічним здоров’ям. Не-підтвердження – це трагедія, яка не знає вікових меж. І більш за все від нього страждають діти. Наприклад, самим жорстким покаран-ням у підлітків вважається “бойкот”, який розбуджує у жертви страх

і приниження, випробування, які руйнують психіку. Відомий англ-ійський психіатр Р.Д. Лейнч вбачав причину підліткової шизофренії в хронічному непідтвердженні матір’ю своєї дитини. Прохолодність і відстороненість дорослих може вплинути на несформування са-мооцінки, психологічну залежність, слабкість “его”. Діти ненавидять ті форми покарань, які пов’язані з психологічною ізоляцією.

Потреба людини бути підтвердженим іншими, існувати для них, мати в їх очах самостійну цінність і значення не є відкриттям ос-танніх років. Культура народів передбачає існування обов’язкового для виконання мінімуму, підтвердження. Цей мінімум є в мові, пра-вилах, манерах поведінки (“Добридень”, “Здравствуйте”, “Bon Jour”).

В сучасній практичній психології широко розповсюдженим є поняття “підтверджуюча психотерапія”. Як правило , це є першим кроком на шляху встановлення контакту психолога з людиною, яка потребує допомоги. А іноді це є і достойним фіналом психотерапії, бо проблема може існувати якраз у відсутності підтвердження. Не тільки психотерапія, але й вся орієнтована на людину психологія за своєю сутністю повинна бути підтверджуючою. Зрозуміло, що в такі інструменти як діагностика, корекція, консультування, психологіч-не навчання ще потрібно втілити особистісний підтверджуючий потенціал самого психолога. Людей потрібно вміти підтверджувати (володіти засобами, інструментами) і хотіти підтверджувати (а це вже про позицію). Підтверджуюча позиція – це позиція самороз-криття, яка забезпечує партнеру у спілкуванні почуття співпережи-вання, розуміння і тим самим підтвердження.

Афіліація як потреба в спілкуванні

Афіліація (від англ. affiliation – з’єднання, зв’язок) – потреба (мотивація) у спілкуванні, в емоційному контакті, дружбі, любові. Афіліація виявляється у прагненні бути в спілкуванні з іншими людьми, взаємодіяти з оточуючими, давати комусь допомогу і підтримку і приймати її від іншого.

Вперше термін афіліація було введено в психологію відомим американським психологом Генрі Мюрреєм, який вважав основ-ною потребою людини потребу в афіліації. В західній психології

активне дослідження афіліації починається у другій половині ХХ ст. Досліджуються ситуації, які сприяють афіліації, мотиви афіліації, її результати. Так, американський психолог Фокс (1980) провів опитування з метою з’ясування, в якому випадку респон-денти хотіли б залишатись самі, а коли – у спілкуванні з іншими. Результати показали, що прагнення бути з іншими збільшується в таких умовах: в приємних обставинах, які приносять задово-лення (коли у людей радість), а також в обставинах загрожую-чих (у небезпеці, коли тривожно або страшно). Прагнення зали-шатись наодинці виявилось сильнішим в неприємних обстави-нах (коли людина нервується, коли напруга), а також у обстави-нах, що потребують зосередженості.

Було встановлено, що загальними чинниками афіліації є:

1)         необхідність порівняти себе з іншими, позбавитись не-впевненості;

2)         необхідність отримати позитивну стимуляцію завдяки ціка-вому живому спілкуванню;

3)         потреба в отриманні схвалення, уваги;

4)         потреба в емоційній підтримці.

Особливо активно вивчалась афіліація як реакція на загрозу.

Вивчаючи мотиви цієї афіліації, вчені прийшли до висновку, що тут відіграють роль три основних мотиви: соціальне порівняння, редук-ція тривоги і пошуку інформації.

У відповідності з теорією соціального порівняння Л. Фестінге-ра, в ситуаціях небезпеки спілкування з іншими, які опинились в такій самій ситуації, дає можливість порівняти свою реакцію з ре-акцією інших і оцінити, наскільки вона адекватна. Було проведено експерименти, які показали, що саме невпевненість в своїх реакціях сприяє афіліації. Крім прагнення зменшити невпевненість, велику роль в афіліації відіграє прагнення знизити тривожність. Наприк-лад, в експериментах досліджувані, які знаходились у стані стресу, здебільше прагнули спілкуватись з тими, хто виглядав менше стри-воженим, ніж вони самі, – напевно, через бажання впевнитися, що перспективи не такі погані, як їм здається.

Деякі дослідники розглядають афіліацію в ситуації загрози без-пеці під кутом зору теорії прив’язаності. Суть пояснення полягає в

тім, що дорослі у ситуації загрози шукають людину, яка б змогла надати інформацію для оцінки ситуації. Це відбувається подібно тому, як діти, стикнувшись з новим подразником, звертаються до батьків, шукаючи керівництва. Отже, афіліація пов’язана з соціаль-ною підтримкою.

Соціальна підтримка – це почуття, що тебе підтримують інші. Соціальна підтримка включає чотири компоненти: по-перше, це емоційна підтримка (впевненість в тому, що про тебе хтось турбуєть-ся, любить і піклується); по-друге, це оціночна підтримка (соціаль-не порівняння і відповідь на запитання, чи правильно я ставлюсь до того чи іншого явища); по-третє, це інформаційна підтримка (інфор-мація про те, як сприймати явища); по-четверте, це інструменталь-на підтримка (отримання конкретної дієвої допомоги).

Численні дослідження показують позитивний вплив соціаль-ної підтримки для зниження стресу. Особливо дієвою є емоційна підтримка в контексті близьких стосунків, тому що людина в ситу-ації стресу може розмовляти лише з тими, хто її сприймає, на кого можна звалити негативні емоції без ризику бути знехтуваним і хто може допомогти повернути віру в себе.

Дослідників соціальної підтримки особливо зацікавив так званий буферний ефект соціальної підтримки, який полягає в тім, що людям більш важливим є не сама підтримка, а її відчут-тя. Ті люди, які відчувають підтримку, менше підпадають під вплив стресових ситуацій, ніж ті, хто такої підтримки не відчу-ває. Існують експериментальні підтвердження буферного ефек-ту. Наприклад, досліджувані, яким сказали, що вони можуть звернутись за допомогою до експериментатора, хоча і не роби-ли цього, але краще справлялись зі стресовою ситуацією, ніж ті суб’єкти, які цієї можливості не мали.

Одним з найбільш явних і очевидних ознак невистачання спілкування і незадовільних соціальних зв’язків є самотність. Самотність – це сукупність емоцій, які виникли у відповідь на відчутий дефіцит у кількості і якості соціальних зв’язків. Са-мотність визначається як сукупність чотирьох комплексів почуттів і переживань: 1) відчай (почуття відчаю, панічного жаху, не-мічності, покинутості); 2) депресія (почуття горя, пригніченості,

спустошеності, жалості до себе і відчуженості); 3) нестерпна нудь-га (почуття невдалості, нетерпіння, нудьги, неможливість зосере-дитись); 4) нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості, нерозумності і постійне відчуття безпеки).

Існує дві основні форми самотності: емоційна ізоляція, яка виникає в результаті відчуженості близької людини, і соціальна ізо-ляція – наслідок відсутності друзів і соціальних зв’язків. Встанов-лено, що соціальна самотність частіше супроводжується депресією і особливо пов’язана з кількістю і якістю дружніх зв’язків, нестачею випадкових контактів з людьми, нестачею впевненості у власній значимості, яка вселяється іншими, і відсутністю товаришів. Емо-ційна самотність, навпаки, скоріше супроводжується почуттям три-воги і неспокою і пов’язана з відсутністю інтимних контактів і ро-мантичних стосунків, а також з відсутністю прихильності.

Незалученість в різноманітні взаємовідносини не тільки при-зводить до самотності, але також може мати серйозні наслідки для здоров’я людини. Широко відомими є дослідження американських психологів (результати його опубліковано в 1979 р.), в яких вста-новлено, що ступінь смертності прямо зумовлена наявністю / відсут-ністю афіліації, а зовсім не тим фактом, що люди з меншою кількістю зв’язків були гірше забезпечені або не мали можливості підтриму-вати соціальні зв’язки. Після цього першого дослідження було про-ведено не менше десятка інших, в яких показано вплив афіліації на здоров’я людини. Наприклад, одне з досліджень в групі похилих показало, що через два з половиною роки залишилось в живих май-же вдвічі більше індивідів, що активно контактують з людьми, і в 3-4 рази більше індивідів, які вважали, що користуються адекват-ною підтримкою свого оточення.

Як свідчать наведені приклади, у життєдіяльності людини важ-ливу роль відіграють не будь-які, а дружні стосунки з іншими людь-ми. Всім відомо, що людина може відчувати самотність і серед інших людей, спілкуючись з ними. Афіліація – це потреба саме в дружніх стосунках, в любові. Тому важливим питанням у дослідженні спілку-вання є аналіз умов, які сприяють виникненню дружби, аттракції.

Поняття атракція (від лат. attrahere – приваблювати) оз-начає позитивні почуття по відношенню до іншого індивіда, праг-393

нення перебувати в його товаристві (привабливість іншої люди-ни, потяг до неї). В багатьох випадках люди не вибирають свідо-мо яку-небудь компанію. Наприклад, в спортивний клуб вступа-ють не тому, що їм дуже подобаються члени клубу. Або, пере-їжджаючи на нове місце проживання, як правило, ніхто не знає заздалегідь, які будуть сусіди. Проте, опинившись в одному про-сторі, індивіди дуже часто налагоджують стосунки, які можуть перерости в дружбу. В соціальній психології існують досліджен-ня, які показують, що просторова близькість і потяг до спілку-вання сприяють виникненню атракції.

В багатьох дослідженнях показано, що проста фізична при-сутність іншого індивіда збільшує імовірність виникнення друж-би. Півстоліття назад американській дослідник Фестінгер і його колеги провели серію експериментів, якими було доведено, що просторова близькість відіграє важливу роль у виникненні атт-ракції. Може існувати декілька причин, які пояснюють, чому про-сторова близькість приводить до взаємного тяжіння. По-перше, якщо людина поряд, то для розвитку дружби з нею менше пере-шкод. По-друге, регулярно перебуваючи у товаристві якої-небудь людини, ми, отримуючи більше інформації про неї, можемо ви-яснити загальні з нею інтереси. По-третє, просторова близькість може привести до взаємного тяжіння завдяки так званому ефек-ту простої експозиції, тобто ступеня можливості для взаємодії. Чим вищим виявляється рівень можливості для взаємодії, тим імовірніше переростання стосунків у дружбу.

Дія просторової близькості на розвиток атракції може зале-жати і від багатьох інших факторів. По-перше, дія просторової близькості особливо виявляється, коли суб’єкти однорідні. На-приклад, в дослідженнях Фестінгера всі досліджувані були або ветеранами, або студентами. По-друге, просторова близькість може також знизити атракцію, бо більш помітними стають не-приємні риси людей. По-третє, зумовлений зовнішніми умовами настрій може визначати, чи буде просторова близькість підсилю-вати аттракцію. Наприклад, досліджуваний відчуває більшу сим-патію до того індивіда, який разом з ним перебуває у несприят-ливій ситуації. Це явище в соціальній психології отримало назву

негативного підкріплення: присутність діє як деяке загальне підкріплення, яке знижує дію неприємного збудження і створює таким чином умову для тяжіння до цього індивіда.

Сильним фактором появи атракції є схожість установок. До-сить відомим є експеримент американського соціального психоло-га Бірна (1971) з парадигми атракції. Досліджувані заповнювали опитувальник про своє ставлення до різних речей (класична музи-ка, спорт, законопроект з соціального забезпечення, війна, розлу-чення), а через декілька тижнів вони дізнавались про ставлення до цих речей іншого індивіда – наприклад, отримавши по пошті його заповнений опитувальник. Результати показали, що схожість по-зицій приводить до взаємної аттракції.

Подібні експерименти підтверджують, що атракція – це пряма лінійна функція пропозиції схожих установок (тобто кількість схожих установок, поділена на загальне число схожих і несхожих установок). Закон атракції виведено, доведено і має широке застосування.

На залежність атракції від схожості установок впливають два фактори. По-перше, неспівпадіння тієї ролі, яку відіграє одна й та сама установка для двох різних людей: чим більше розходження, тим менше атракція. По-друге, чим важливішим є та чи інша установка для індивіда, тим більшу атракцію викликає її співпадіння з уста-новкою іншого. Це стосується також і ступеня важливості для лю-дини тих або інших об’єктів. Атракцію викликає тільки схожість установок у відношенні до важливих об’єктів.

В соціальній психології здійснені дослідження, в яких вияви-лось, чому схожість установок відіграє таку важливу роль в утво-ренні атракції. Основне пояснення цього феномену висунув Бірн, який довів, що коли людина чує, як виражають погляди, що співпа-дають з її власними поглядами, це впливає на неї позитивно, а коли ж такі, що не співпадають, це діє на неї негативно.

Крім схожості установок на виникнення атракції впливають також інші фактори. Наприклад, те, які переваги віддаються інди-відами у проведенні вільного часу, або такий фактор, як сильна не-впевненість в собі, яка може спонукати індивіда до дружби з несхо-жими з ним людьми з надією, що вони нададуть їм більше нової інформації і різноманітних перспектив.

Згідно з теорією соціального обміну важливою умовою стійких відносин є взаємна привабливість. Як правило, індивід, знаючи про те, що якійсь людині він подобається, починає стави-тись до неї краще. Тоді, як розказують про неї щось таке, що не співпадає з її власною думкою про себе, вона важко в це вірить і не відповідає приязню на приязнь. Головний критерій дружби – це приємність від товариства один одного. Дружба характери-зується наявністю норм і правил. Правила – це думки і переко-нання відносно того, що потрібно робити і чого робити не по-трібно, які поділяються іншими. Соціальні психологи Аргайл і Хендерсон (1985) виділили такі найбільш важливі правила для дружби: добровільно допомагати один одному, коли це потрібно, довіряти один одному, захищати інтереси друга в його (її) відсут-ності і не критикувати один одного у присутності сторонніх. По-рушення цих правил веде до розриву дружби.