Глава 12. Сучасні теоретичні підходи у вирішенні проблеми соціалізації особистості


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

Не дивлячись на традиційність проблематики, пов’язаної з соц-іалізацією особистості, останні два десятиліття вона переживає “дру-ге народження”. Це стало можливим завдяки виникненню певних соціальних та теоретичних передумов.

Вплив трансформаційних

процесів суспільства

на соціалізацію особистості

Соціальні передумови полягають в суспільних змінах, які відбу-ваються в нашому суспільстві в період його трансформації. Ці зміни впливають на всі складові і хід соціалізації особистості. Трансфор-маційні процеси в суспільстві можна розглядати з точки зору об’єк-тивних змін у всіх сферах їх суб’єктивної інтерпретації, які відбува-ються як на соцієтальному, так і на особистісному рівнях.

Загальновідомим є існування різних факторів соціальної ре-гуляції: владно-силових і ціннісно-нормативних. Особливістю більшості вітчизняних змін форм соціальної організації було їх проведення з позиції сили через злам майже всіх соціокультур-них регуляторів. Зараз можна спостерігати фактичну відсутність не тільки соціокультурних, але й силових факторів соціальної ре-гуляції. Спроби свідомої трансформації тих чи інших форм со-ціальної організації стають марними. Ця обставина сприяє со-ціальній нестабільності, яка на рівні суспільної свідомості суб’єк-тивно виявляється як криза нормативних уявлень про відноси-ни особистості і суспільства.

Іншим виявом соціальної нестабільності на рівні соціуму є різке посилення соціальної стратифікації, розподіл різних соціальних верств за двома основними критеріями – етнічної належності і ма-теріальної забезпеченості. На рівні суспільної свідомості ця стратифікація суб’єктивно переживається як криза соціальних цінностей та ідеалів, зокрема ідеалів справедливого суспільного устрою.

На соціально-психологічному, тобто на рівні групи, трансфор-мація визначається, по-перше, зростанням невизначених соціаль-них ситуацій, в яких конкретна соціальна група немає нормативних приписів відносно мети і результату своєї діяльності. По-друге, зміна соціальної реальності супроводжується виникненням нових соціаль-них ролей, нових видів соціальної діяльності. Ці об’єктивні обста-вини є умовою виникнення на рівні групової свідомості нових гру-пових норм, яких не існувало раніше. Одночасне існування в сучас-ний період багатьох пластів цінностей, жоден з яких не являє собою чітко структурованої нормативної моделі, утруднює ситуацію со-ціального вибору і прийняття соціальних норм, а в кінцевому ра-хунку ускладнює процес соціалізації в цілому.

Третій – особистісний рівень розглядання соціальної трансфор-мації – це розглядання її з точки зору змін, які відбуваються в самій особистості під впливом нестабільності. В загальному розумінні тут можна говорити про підвищення тривожності, актуалізацію спе-цифічних захистів, тобто про комплекс явищ, які іноді об’єднують терміном “соціальний невроз”.

Можна стверджувати про певну дестабілізацію соціального жит-тя і ціннісно-нормативну кризу нашого суспільства в умовах його трансформації. Криза полягає не стільки у відсутності соціальних норм і цінностей, скільки в тім, що сьогодні вони є суперечливими. Відмічаючи різнонаправленість соціалізаційних впливів на процес соціалізації, Г.М. Андреєва підкреслює, що неузгодженість соціаль-них змін складає сутність трансформаційних процесів суспільства.

Сутнісною характеристикою життя в сучасному світі стає ситуа-ція швидких змін. Прискорення темпів соціальної динаміки, перетво-рення старих і виникнення нових соціальних структур, трансформа-ція соціальних ідеалів і цінностей неминуче задають нових параметрів протіканню соціалізації, пред’являючи до його суб’єкта підвищені ви-моги у формуванні нових моделей соціальної поведінки, конструюванні персональної системи цінностей і ідентифікаційних структур особис-тості. Така ситуація вимагає одночасного виявлення двох протилеж-них соціально-психологічних особливостей – соціальної лабільності,

що забезпечує постійну адаптацію людини до соціальних змін, і розви-нутої персональної ідентичності, яка складає внутрішній “стрижень” особистості, що є опорою для її самовизначення.

Швидкі зміни суспільства обумовлюють в багатьох випадках відсутність зразків для відтворення. Прямим психологічним на-слідком відсутності або розгалуженості соціальних орієнтирів в ході соціалізації є ускладнення для людини ситуації вибору. Процес со-ціалізації відбувається в умовах невизначених соціальних ситуацій, варіативності, багатоманітності принципів організації, видів діяль-ності, соціальних ролей і групових норм.

Актуальними в дослідженні цього процесу стають такі питання:

-          Як співвідносяться впливи макро- і мікрорівнів соціального оточення на хід і характер процесу соціалізації?

-          Які способи, фактори і агенти соціалізації повинні включа-тися в цей процес, щоб сформувати високу особистісну толе-рантність до невизначеності і такі риси, як уміння орієнтуватись у непередбачених ситуаціях?

Отже, сучасні соціально-економічні умови вимагають нових теоретико-методологічних підходів до аналізу процесу соціалізації. Ці підходи визначаються не тільки потребами соціально-економіч-ного життя, але й самою логікою розвитку соціально-психологічної науки, ступенем розробки тих її галузей, які так чи інакше стосу-ються проблеми соціалізації особистості.

Когнітивна революція і проблема соціалізації

Суттєвий вплив на проблематику соціалізації особистості здійснено когнітивною революцією 70-х рр. Стрімкий розвиток когнітивістської орієнтації в останнє двадцятиріччя відкрило нові перспективи в дослідженні соціалізації через аналіз процесів со-ціальної категоризації і самокатегоризації. Одночасно в соціолог-ічному аналізі цієї проблеми починає домінувати інтерпретаційна парадигма. (Поняття “інтерпретаційна парадигма” введено амери-канським соціологом Т. Уілсоном в 70-х рр. на протиставлення “нормативній парадигмі”, яка найяскравіше представлена в струк-турному функціоналізмі Т. Парсонса).

Основним пафосом інтерпретаційної парадигми є уявлення про активну роль індивіда в ході соціалізації. З цієї точки зору суб’єкт соціалізації не може бути жорстко детермінований соціальними нор-мами тому, що він ці норми інтерпретує. Людина є творцем свого со-ціального світу. А тому невідповідність індивіда вимогам суспільства не є недоліком, який вимагає насильницького пристосування. Подібна невідповідність є основним джерелом соціальної динаміки.

На основі досліджень в галузі когнітивної соціальної психології, яка стала в останні роки основним напрямком соціальної психології, базується висновок про те, що індивід є творцем соціального просто-ру, ненормованого в момент свого становлення. Нормативні моделі, які засвоює індивід в процесі соціалізації, змінюються через їх смис-лову інтерпретацію ще до того, як він застосує їх в певних ситуаціях.

Напрямком теоретичних досліджень, яким обумовлено якісні зміни у поглядах на соціалізацію, є також розвиток ситуаціоністсь-ких теорій. Згідно з ними, зміна параметрів безпосередньої соціаль-ної ситуації може відобразитись на поведінці особистості сильніше, ніж індивідуальні відмінності в особистісних рисах і диспозиціях. В дослідженнях в галузі психологічної теорії ситуації (Росс Л., Нісбеттр, 2000) акцентується увага на ідеї сильного детермінуючо-го впливу безпосередньої соціальної ситуації, в якій знаходиться людина, зокрема вплив, який часто надходить з боку незначних, на перший погляд, особливостей ситуації (наявність певних “каналів”, які сприяють виявленню активності індивіда). Ситуаціоністський підхід в соціальній сфері психології акцентує увагу на суб’єктивній інтерпретації ситуації і її впливові на людину. З точки зору цього підходу, соціалізація – це процес, який включає готовність особис-тості до переходу в нові і нові ситуації соціального розвитку.

Говорячи про теорії, які суттєво обумовили нові підходи до ана-лізу соціалізації, потрібно вказати на активну розробку проблеми іден-тичності в 70-х рр., яка пов’язана з когнітивною революцією, з іменами А. Тешфела, Дж. Тернера, С. Московічі. З точки зору цих дослідників, ідентичність є результатом категоризації і самокатегоризації, яка, відбу-ваючись на різних рівнях, формує персональну та соціальну ідентич-ності. Індивід визначається системною ієрархією ідентичностей. Со-ціалізація розглядається як формування ідентичностей особистості.

Конструктивістський підхід у дослідженні соціалізації

Дослідження останніх двох десятиліть обумовили появу нових характерних загальних тенденцій в теорії соціалізації, які свідчать про якісні зміни в розвитку цього напрямку соціальної психології. Головною тенденцією є домінування конструкціоністського підхо-ду в аналізі соціалізації.

Традиційно соціалізація розглядається як зміна якісних фаз, до кожної з яких людина повинна бути підготовленою попереднім етапом свого розвитку. Соціалізація, за традицією, розглядається як процес ніби-то повернений назад, як реакція, що наступає за змінами соціальної ситуації. Конструктивістський підхід, навпа-ки, повинен вирішувати проблему знаходження характеристик осо-бистості, які забезпечують майбутній успіх. В процесі соціалізації формуються особистісні передумови для виконання задач наступ-ного етапу розвитку людини. Як відмічає відомий американський соціальний психолог А.Інкелес, аналіз соціалізації з цього боку по-винен вирішувати проблему “заглядування вперед”. Соціалізація виступає як процес, звернений в майбутнє.

Конструктивістський підхід суттєво відрізняється від тради-ційного “диспозиціонізму”, який у поясненні процесу соціалізації акцентує увагу на особистісних властивостях як стійких утворен-нях, що жорстко обумовлюють поведінку індивіда.

Диспозиційний підхід, з точки зору якого соціалізація – це формування характеристик, що забезпечують нормативне фун-кціонування індивіда, склався ще в 30-х рр. ХХ ст. В своєму ана-лізові соціальної успішності (соціалізованості) людини Ф.Гіддінгс спирається на наявність у неї певних особистісних рис. Так, з його точки зору, більш соціально бажаними є люди уважні, відповідальні, незалежні в думках і такі, що прагнуть принести користь суспільству. Навпаки, безвідповідальні, бай-дужі, егоїстичні індивіди погано пристосовані до соціального се-редовища і не мають успіху. Отже, досягнення рівня успішності, адекватного соціальній ситуації, обумовлено певними особист-існими установками, аттитюдами.

Дійсно, цей підхід в певному діапазоні спрацьовує, а саме: якщо це стосується пояснень поведінки і розвитку особистості в буден-них обставинах, тобто в обставинах обмеженого кола повторюва-них ситуацій. Спостерігаючи за індивідом в певних соціальних умо-вах, ми виходимо з того, що ті ж самі закономірності будуть вияв-лятися в іншій ситуації. Саме так і відбувається, якщо інша не дуже відрізняється від попередньої. Буденний диспозиціонізм спрацьо-вує, поки не виникає нестандартна ситуація, наприклад, та, що змоделював у своєму відомому дослідженні Стенлі Мілгрем. Про-те, реакцію людей в нестандартних ситуаціях передбачити немож-ливо з будь-якою точністю. Принаймні, це неможливо зробити, використовуючи інформацію про особистісні диспозиції цих лю-дей або навіть про їх поведінку в минулому. Це підтверджується досвідом піввікових досліджень. Максимальна статистична ко-реляція (0,30) виявленості тих чи інших індивідуальних відмінно-стей, з одного боку, і поведінкою в новій ситуації, що підтверд-жує або заперечує ці показники, - з другого, найкраще відобра-жає існування цієї “стелі передбаченості”.

Перебільшене уявлення людей про значимість особистісних рис і диспозицій з одночасною нездатністю визнати важливість впливу ситуативних факторів на поведінку індивіда отримало назву “фун-даментальної помилки атрибуції”.

На відміну від традиційних підходів, які наголошують на важ-ливості досліджень рушійних факторів соціалізації, нові тенденції в теорії соціалізації виявляються у підкресленні того, що аналіз об-межувальних факторів є так само важливий, як і рушійних. Ці тен-денції ґрунтуються на визнанні того, що соціалізація відбувається як динамічний багатофакторний процес, в якому задіяна велика кількість одночасно існуючих факторів, які мають характер сило-вого поля і існують як напружена система. В нестандартній ситуації різко виявляються внутрішні чинники соціалізації, які характери-зують активність суб’єкта, ту конфігурацію сил, яка діє всередині суб’єкта. Ця внутрішня сила взаємодіє із зовнішньою як суб’єктив-на інтерпретація індивідом соціальної ситуації. Концепція напру-жених систем у розгорнутому вигляді представлена в роботах ви-датного американського соціального психолога Леона Фестінгера.

Отже, для конструктивістського підходу важливими є такі положення:

-          реальність соціального світу і реальність внутрішнього світу особистості – це реальності, що постійно пізнаються, осмислюють-ся і інтерпретуються, і в цьому смислі – вони є створеними;

-          результатом процесу конструювання є створення людиною образу світу, частиною якого є уявлення про саму себе як частину цього світу – соціальна ідентичність;

-          соціальна ідентичність – це та створена соціальна реальність, яку потрібно розглядати як результат ресоціалізації особистості в умовах трансформації суспільства;

-          завдяки формуванню соціальної ідентичності людина вміє орієнтуватись в непередбачених ситуаціях.

Проблема „дитина – суспільство” в сучасних дослідженнях соціалізації особистості

Нові підходи до вирішення проблем соціалізації обумовлені також зростанням інтересу в різних галузях гуманітарного знання до проблеми взаємовідносин “дитина – суспільство”. Проблема “ди-тина – суспільство” займає провідне місце не тільки в соціальній психології, але й віковій психології, психології особистості, етног-рафії дитинства, соціології сім’ї.

Світ дитинства – невід’ємна частина способу життя і культури будь-якого окремо взятого народу і людства в цілому. Дитинство і суспіль-ство взаємопов’язані так, що суспільство не може пізнати себе, не зрозу-мівши закономірностей свого дитинства, і воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи історії і особливостей дорослої культури. Світ ди-тинства співвідноситься з загальними властивостями і ціннісними оріє-нтаціями відповідного суспільства. Це співвідношення якнайяскравіше відбивається в процесі соціалізації дитини, в ході якого індивід, змінюю-чись, отримує соціальність, а суспільство стає світом людини, який без-перервно конструюється особистістю згідно з її потребами.

Дослідження проблеми “дитина – суспільство” під кутом зору процесу соціалізації дитини активно розпочалось наприкінці 20-х рр. ХХ ст., перш за все під впливом З.Фрейда.

Психоаналізом було висунуто постулат, згідно якого джерело розвитку індивіда і суспільства потрібно шукати в дитинстві, або постулат детермінації сучасного минулим. Позитивний внесок фрей-дизму в дослідження проблеми “дитина – суспільство” полягає в стимулюванні широкого висвітлення світу дитинства, подальшої ак-тивізації досліджень механізмів, інститутів, методів соціалізації ди-тини, виявленні нових, більш глибоких і складних питань в цьому процесі. Проте фаталістична трактовка ролі дитинства в розвитку особистості, зведення складних процесів соціалізації до окремих еле-ментів догляду за дитиною, або “пелюшковий детермінізм” (як його інколи називають), виявився неспроможним у вирішенні питань, пов’язаних з глибинними механізмами взаємодії у системі “дитина – суспільство”. У подальших дослідженнях було встановлено, що засоби догляду за малюком самі по собі не дозволяють передбачити майбутній характер дорослої людини.

На відміну від робіт цього типу, які у відповідності з фрейдис-тськими установками вивчали головним чином методи безпосеред-нього догляду за малюком, сучасні дослідження охоплюють досить широке коло тем. Ці теми можна розділити на чотири групи:

1)         вивчення специфічних закономірностей розвитку людини в даному конкретному суспільстві, а також того, як ці особливі зако-номірності впливають на процес соціалізації дітей;

2)         як саме діти засвоюють культуру свого народу, в чому ви-значається специфічність механізмів і процесів інкультурації;

3)         дослідження взаємозв’язку між вихователем дітей та іншими ас-пектами соціальної структури і культури даного суспільства: хто і як визначає цілі і засоби виховання, як взаємодіють один з одним окремі інститути соціалізації, як контролюються і коректуються її результати.

4)         вивчення взаємозв’язку між певним стилем виховання дити-ни і соціальним характером, рисами особистості дорослої людини.

Дослідження за зазначеною тематикою спираються на тезу про соціальну детермінацію розвитку людини. Останнє поділяється всіма сучасними науковцями, які займаються проблемою “дитина – суспільство”. Протягом декількох десятиліть було здійснено ба-гато цікавих досліджень, в яких аналізувалось питання соціокуль-турних детермінант виховання дітей.

Значний внесок у розвиток теорії соціальної обумовленості формування особистості дитини було зроблено американською дос-лідницею, видатним вченим, Маргарет Мід (1901-1978). Вона була першим етнографом, для якої світ дитинства став основним і голов-ним предметом дослідження. На протилежність фрейдистам, М.Мід доказує, що дитинство не є деміургом культури; напроти, культурні традиції, розвиваючись за власними законами, визначають зміст ди-тинства. В будь-якому суспільстві дитина народжується з деякими універсальними біологічними передумовами, проте кожна культу-ра використовує ці “ключі” по-своєму. А тому порівняльне вивчен-ня цілей, засобів і методів соціалізації дітей не тільки прояснює спе-цифіку кожної окремої культури, але й дозволяє глибше зрозуміти і проконтролювати наші власні методи соціалізації. Новаторство М.Мід полягає не тільки в постановці питання, але й в методах до-слідження (метод безпосереднього включеного спостереження, ди-тячі малюнки, ігри, кіно- і фотокамери). Важливою заслугою М.Мід було подолання типового для наук про людину андроцентризму, тобто схильності розглядати і приймати за норму перш за все пове-дінку чоловіків. М.Мід, досліджуючи відмінності в поведінці і со-ціалізації хлопчиків і дівчат, показує їх соціально-структурні і куль-турні детермінанти, які до цього традиційно “списувались” на уні-версальні властивості біологічного статевого диморфізму.

Слід зазначити, що в першій половині ХХ ст. пануючими були дві точки зору на проблему “дитинство – суспільство”. Перша (якої дотримувались психологи) – це погляд на процеси індивідуального розвитку як такі, що відбуваються у незмінному соціальному світі. Друга (її дотримувались в основному соціологи, історики, етногра-фи) – це точка зору на те, що можна досліджувати зміну в соціально-му світі без врахування зрушень у змісті і структурі життєвого шляху індивіда. Ці дві точки зору (1 – в незмінному світі індивід, який змінюється, 2 – незмінний індивід у світі, який змінюється) визнава-лись такими, які взаємно доповнюють одна одну. Згодом стало зро-зумілим, що така постановка питання є незадовільною, що потрібно вивчати індивіда, який розвивається у світі, який змінюється.

В роботах соціальних психологів 60-80 рр. в аналізі пробле-ми “дитина – суспільство” було акцентовано увагу на тому, що

зовнішній соціальний світ, в якому здійснюється процес соціа-лізації дитини, є складним, багатофакторним і мінливим. Зок-рема, дослідженнями американського соціального психолога У.Бронфенбреннера, який у співдружності з радянськими вче-ними вивчав особливості соціалізації дітей в СССР і США , було виявлено, що нормативно-педагогічні установки і принципи не співпадають повністю з реальною педагогічною практикою. Ре-зультати цього дослідження були опубліковані в книзі “Два мира детства: Дети в США и СССР”. – М, 1976.

В результаті соціально-класової диференціації людської діяльності тривалість індивідуального життєвого шляху, конкрет-ний зміст його етапів суттєво варіюють в різних суспільствах і у представників різних соціальних прошарків. Індивіди, які нале-жать до імущих прошарків, мають більше шансів на тривале жит-тя. Їх дитинство, період, коли індивід не приймає участі у вироб-ництві, теж триваліший. Ще ширшими є соціально-історичні ва-ріації змістовних вікових властивостей і процесів та відношення людей до окремих періодів життя, зокрема дитинства. Ніщо не може змінити інваріантну послідовність циклів дитинства, дорос-лості і старості. Проте тривалість і зміст кожного з них суттєво залежить від соціальних факторів. Ця залежність має не тільки кількісний, але й якісний характер.

Як вважають антропологи, є певна філогенетична зако-номірність, згідно з якою в процесі біологічної еволюції зростає значення індивіда і його вплив на розвиток виду. Це виявляєть-ся, по-перше, в нарощуванні тривалості періода індивідуально-го існування, протягом якого накопичується індивідуальний досвід, який здійснює вплив на подальшу еволюцію, і, по-друге, в нарощуванні варіативності (морфологічної, фізіологічної і пси-хічної) всередині виду.

Це продовжується і в людській історії. Окрім загального продовження тривалості життя людини порівняно з іншими ан-тропоїдами, змінюється співвідношення і тривалість її етапів. Зокрема, підвищується значення підготовчого етапу життєдіяль-ності, відбувається продовження дитинства як періоду первин-ного навчання і соціалізації.

Збільшення самого періоду дитинства, в основному за ра-хунок отроцтва, нижня і верхня межа якого стає все більше роз-митою, викликало інтерес у сучасників до проблеми “дитина – суспільство”. Зі збільшенням періоду дитинства інколи пов’я-зується факт зростання обсягу і значимості відмінностей між поколіннями. “Несхожість” дитячого і дорослого світів в нашо-му сьогоденні супроводжується певним “розмиванням” звичних критеріїв “дорослий – дитина”, що може посилювати між цими двома групами суперечності в соціальних установках до широ-кого кола соціальних проблем.

Інтерес до дослідження проблеми “дитина – суспільство” ви-кликано також таким явищем, як динамікою інститутів (агентів) соціалізації і розвитком юнацької субкультури, появою таких особ-ливостей в цих факторах, які не спостерігались раніше. Динаміка освітянських інститутів соціалізації виявилась не стільки у галузі структурної перебудови системи освіти, скільки у зміщенні цінно-стей суспільної свідомості, в наголошенні самоцінності особистості дитини. Ця динаміка освітянських інститутів відбувається на фоні більш пізнього включення підростаючого покоління в сферу ви-робництва і розширення агентів соціалізації (формування само-діяльних організацій і інших неформальних об’єднань, в тому числі різних групових форм асоціальної поведінки). Факт примножен-ня агентів підліткової соціалізації має велике значення для змін, які відбуваються в цьому процесі.

Все це сприяло активізації досліджень закономірностей со-ціалізації не тільки дітей, але й інших вікових груп. В результаті цього сучасна тенденція в аналізі соціалізації виявляється також в тому, що в якості об’єктів дослідження все частіше вибирають-ся не тільки дитинство і отроцтво, але й інші вікові етапи. Реалі-зується ідея про безперервність процесу соціалізації. Нова тен-денція в теорії соціалізації виявляється також в тому, що замість спроб створити загальну теорію соціалізації, яка характерна для традиційного підходу до соціалізації, все більшої переваги набу-вають дослідження окремих моделей соціалізації – статевороль-ової, економічної, політичної, етнічної, релігійної та ін. І це є за-кономірною стадією накопичення знань у розвитку науки.