Поняття “особистість”


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

В самому широкому розумінні поняття „особистість” вжи-вається для визначення соціальності людини. В сучасній науці вживаються поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність” і “особистість”, які за своїм обсягом співпадають, бо означають одну і ту саму істоту – Homo sapiens, тобто людину. Поняття “індивід” підкреслює, що мова йде про одиницю, яка належить певному цілому (в даному випадку – людському родові). В по-нятті “особистість” відображено те, що ця одиниця (індивід) має властивості, які набуваються в суспільстві, в процесі сумісної діяльності із собі подібними.

Отже, в понятті “особистість” підкреслюються загальні для люд-ства риси. Особистість – це соціальні якості людини. Поняття “інди-відуальність” означає те, що ці соціальні, загальні для людей риси, виявляються дуже своєрідно в кожному індивідові, що кожний індивід є унікальністю.

Отже, підсумовуючи можна сказати, що “особистість” – це ха-рактеристика людини з боку тих рис, які формуються під впливом соціального оточення “Особистість” – це поняття, яке означає все те, що є в людині надприродного, історичного. Особистістю не на-роджуються, а нею стають в процесі життєдіяльності завдяки вход-женню людини в суспільство, тобто в процесі соціалізації.

Людство знає більш як 40 випадків виховання немовлят в лігвах звірів. Ніхто з тих немовлят не став людиною. Всім відома історія з індійськими дівчатами Амалою і Камалою, яких знайшли в лігві вовків. Одній було 2 роки, а другій – 7. Вони тільки анатомічно були схожими на людей, особистісні якості у них були відсутні (мовлен-ня, людський вияв емоцій і т.ін.).

Особистість є об’єктом багатьох наук: філософії, соціології, пси-хології, етики, естетики, педагогіки, біології, медицини і т.ін.

Кожна з цих наук вивчає особистість в своєму специфічному аспекті. Соціологія розглядає особистість як соціальний тип. Со-ціальна психологія досліджує особистість як представника певної соціальної групи. Психологія акцентує увагу на тому, що соціальні впливи, які здійснюються на особистість, перетворюються у її

внутрішні умови, які разом з біологічними задатками обумовлюють активність особистості, що творить її унікальність.

Особистість не тільки цілеспрямована, але й самоорганізуюча система. Об’єктом її уваги і діяльності є не тільки зовнішній світ, але і вона сама, що виявляється у почутті “Я”, яке є уявленнями про себе, самооцінкою, програмою самовдосконалення, здатністю до са-моспостереження, самоаналізу і саморегуляції. Бути особистістю – це означає здійснювати вибір, який виникає в існуючій необхідності, а також оцінювати наслідки прийнятих рішень.

У дослідженні особистості виділяють 3 основних періоди до-слідження:

– філософсько-літературний;

– клінічний;

– експериментальний.

Перший починається зі стародавньої історії, продовжується в розробках філософів Нового часу (Декарт), французької і німець-кої філософії ХVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Кант, Гегель), в екзис-тенціалізмі кінця XIX ст. (Кьєркегор), а також першої половини ХХ ст. (Хайдеггер, Сартр) та ін.

Основними проблемами особистості в філософсько-літератур-ний період були питання про моральну і соціальну природу люди-ни, її вчинки і поведінку, свободу і відповідальність та інше.

В перші десятиріччя ХІХ ст. проблема особистості починає до-сліджуватись також лікарями-психіатрами, які стали проводити си-стематичні спостереження особистості хворого, вивчати історію його життя для того, щоб краще зрозуміти його поведінку. Отримані дані пов’язувались з діагностикою природи людської особистості.

В центрі уваги психіатрів опинились особливості особистості, які виявлялись у хворої людини. В подальшому було встановлено, що ці особливості є помірно вираженими практично у всіх здоро-вих людей, а у хворих вони є гіпертрофованими.

В перші десятиліття ХХ ст. вивченням особистості стали займа-тись також професійні психологи, які до цього часу звертали увагу лише на дослідження пізнавальних процесів і станів людини. Вони намагались зробити свої дослідження експериментальними, ввели математико-статистичну обробку даних з метою перевірки гіпотез і

отримання достовірних фактів. Важливою задачею цього періоду ви-вчення особистості стала розробка надійних і валідних тестових ме-тодів оцінки нормальної особистості. Піонерами експериментально-го напрямку в дослідженні особистості були англійські психологи Реймонд Кеттел і Ганс Айзенк, а в Росії – Олександр Лазурський.

У вітчизняній психології найбільш відомі дослідження в галузі вивчення особистості пов’язані з теоретичними розробками пред-ставників школи Л.С. Виготського. Значний вклад у вирішення про-блеми особистості внесли О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович, Г.С. Кос-тюк, П.Р. Чамата.

Наприкінці 30-х років ХХ ст. в психології особистості почалась активна диференціація напрямків дослідження, в результаті чого уже у другій половині цього віку склалось багато різних підходів і теорій особистості.

Як відомо, в структурі предмета двох споріднених соціальній психології дисциплін – соціології і загальної психології – є спе-ціальні розділи теорії особистості (“соціологія особистості” та “психологія особистості”), в яких особистість розглядається з позиції специфіки соціологічного та загальнопсихологічного підходів. В соціальній психології є розділ “Соціальна психологія особистості”. Отже, проблема особистості є комплексною, а її ви-рішення можливе тільки сумісними зусиллями всіх наукових дис-циплін, які до неї звертаються, зокрема всією сукупністю психо-логічних наук. Однак слід взяти до уваги те, що комплексний підхід до дослідження особистості можливий лише за умови до-сить точного визначення свого аспекту кожною з наук, яка ви-вчає особистість. Якщо йтиметься про соціальну психологію осо-бистості, то для неї є важливим визначити межі між соціально-психологічним та соціологічним і психологічним аспектами до-слідження особистості. Що стосується соціологічного аспекту, то головною проблемою соціологічного аналізу особистості є про-блема соціальної типології особистості, тобто знання про те, як в особистості втілюються значимі для соціальної спільноти (гру-пи) характеристики і як вони, в свою чергу, представляють осо-бистість в різних масових діях. Відмінність загальнопсихологіч-ного підходу від соціально-психологічного полягає в тому, що соціальна психологія розглядає поведінку і діяльність “соціально детермінованої особистості” в конкретних реальних соціальних групах, індивідуальний внесок кожної особистості в діяльність групи, чинники, від яких залежить величина цього внеску в за-гальну діяльність, Точніше, вивчаються два ряди таких чинників: ті, що втілені в характері і рівні розвитку, в яких особистість діє, і тих, що втілені в самій особистості. Можна сказати, що для со-ціальної психології головним орієнтиром в дослідженні особис-тості є взаємовідносини особистості з групою: не просто осо-бистість в групі, а саме результат, який отримано від взаємовід-носин особистості з конкретною групою. Інакше кажучи – це про-блема соціалізації. Отже, проблема соціалізації – це і є соціаль-но-психологічний аспект дослідження особистості, в якій віддзеркалюється, з одного боку, соціологічна, а з іншого – за-гальнопсихологічна проблематика особистості.

Соціалізація – це процес формування і розвитку соціальності індивіда у відповідності з «вимогами» і «цілями» суспільства. У зв’яз-ку з цим виникає необхідність виявити в процесі соціалізації законо-мірності взаємодії “вимог”, “цілей” суспільної системи і якостей осо-бистості, що реалізує ці “вимоги”, а також вияснити умови виник-нення таких зв’язків, які забезпечують реалізацію можливостей і оп-тимальний розвиток як суспільства, так і окремої особистості. При цьому важливо вияснити наступні моменти. Чим визначаються “цілі суспільства”, реалізація яких являє таку міру соціальності особистості, яка призводить до індивідуальних дій, з яких тільки й може скласти-ся сукупна діяльність суспільства? Яким чином ця міра соціальності реалізується в діяльності кожного індивіда?

В понятті “соціальність” фіксується факт наявності колек-тивності і спільних дій людських індивідів, сукупність людей, що виступають як певна єдність. Виражаючи форму існування людсь-кої практики, спосіб зв’язку людей в процесі виробничої діяльності, вона причетна до всіх її аспектів. Соціальність може розглядатися крупним планом, у відповідності з сутністю історичного процесу, в якості загального його визначення. За допомогою категорії “со-ціальність” аналізується людський індивід з боку тих його характе-ристик, які роблять його здатним виступати в якості суб’єкта сус-161

пільного виробництва, суб’єкта історії. А оскільки людина не може бути зрозумілою без співвідношення з її роллю у суспільному ви-робництві, з суспільними відносинами, з колективними діями, то звідси зрозуміло, яке значення має категорія “соціальність” для роз-криття сутності процесу соціалізації людини.

У науковій літературі останніх років звертається увага на не-обхідність враховувати в понятті “соціальність” декілька аспектів. Зокрема говориться про подвійну суспільну визначеність особис-тості, яка полягає у тому, що, з однієї сторони, людина виступає як підсумок культурної історії, як конкретно-історичний суб’єкт діяль-ності, що виявляє себе у функціонуванні різних історичних типів особистості, а з другої – як персоніфікація суспільних відносин даної епохи, як суб’єкт суспільних відносин, в яких вона постає як осо-бистість, у всій повноті конкретно-історичних характеристик.

Поняття “соціального типу” і “соціального

характеру” особистості. Проблема типології

особистості в соціально-психологічній науці

Соціальність людини, розглянута з точки зору тих властивос-тей і якостей, які є вираженням обов’язкових вимог до неї з боку конкретної соціально-економічної системи, виявляється у функціо-нуванні соціально-історичних типів особистості. Жодне суспільство не могло б існувати, якби індивіди не засвоїли у процесі соціалізації певної одноманітності дій і вчинків, якби воно не упорядковувало поведінку багатьох індивідів у потрібному йому напрямку, форму-ючи у них певні загальні їм усім характерні риси.

Отже, важливим питанням теорії соціалізації є питання со-ціального типу особистості. Для чого потрібна типологія особис-тості? Точніше за інших на це запитання відповів Г. Юнг. На його думку, типологія це: 1) критичний інструмент для дослідження; 2) помічник в розумінні широкого різноманіття індивідів і ключ до фундаментальних відмінностей в психологічних теоріях; 3) це сут-тєвий засіб для визначення “особистісного” рівня практичного пси-холога, для уникнення серйозних помилок в роботі з пацієнтами.

Проблема соціального типу особистості досліджується різними науками: психологією, філософією, соціологією, історією, етнографією, культурологією та ін. Найбільш активно ця проблема досліджується в соціальній психології, в якій соціально-історичний тип особистості виз-начається поняттям “соціальний характер”. Класикою психології стала типологія соціальних характерів, яка створена в 1947 р. в США Е. Фром-мом. Він визначив поняття “соціальн ий х ар актер” як специфічну фор-му людської енергії, що виникає в процесі динамічної адаптації людсь-ких потреб до певного способу життя в певному суспільстві. За своїм змістом соціальний характер визначає думки, почуття, дії, світогляд і т.ін., які є загальними для більшості людей конкретної суспільної спільноти.

Е. Фромм був не першим, хто досліджував цю тему, але він пер-ший створив цілісну концепцію типології соціальних характерів. Першим, хто сформулював поняття “соціальних характерів”, був О.Ф. Лазурський, який підкреслював, що класифікація особистос-тей повинна бути не тільки психологічною, але й психосоціальною в широкому розумінні цього слова.

Проблема соціального типу особистості знайшла відображення в

концепції базисної (основної) особистісної структури А. Кардіне-ра (1945), який стверджує, що базисна (основна) структура виникає на основі конкретної історичної долі народу, його ідеології або вико-нує функцію матриці, на основі якої формуються індивідуальні риси особистості. Базисна особистісна структура сприймається більшістю членів суспільства в результаті схожого досвіду в ранньому дитинстві. Основна (базисна) особистість – це свого роду усереднений характер певного суспільного ладу, риси якого є суттєвими ознаками народу.

Думку про соціальний тип особистості розвиває Д. Хонігман в роботі “Культура і особистість” (1954). Він виділяє два типи явищ, що пов’язані з культурою: перший – соціально-стандартизована поведінка: дії, мислення, почуття певної групи; другий – матеріальні продукти діяльності такої сукупності. Думки Д. Хонігмана було продовжено Д. Хсю в психологічній антропології, яка досліджує, по-перше, усвідомлені і неусвідомлені ідеї, що розповсюджені у більшості індивідів даного суспільства як індивідуальні; по-друге, усвідомлені ідеї, що управляють діями багатьох індивідів, і існують як групові і описуються в термінах групової психології.

Найбільш чітко концепція соціальних характерів особистості вик-ладена в роботі Е. Фромма “Втеча від свободи”. Формулюючи свої ідеї, він зауважив, що вивчаючи реакції будь-якої соціальної групи, ми має-мо справу зі структурою особистості окремих членів цієї групи, однак нас в цьому випадку цікавлять не їх індивідуальні особливості, а ті за-гальні особливості особистості, які х арактеризують більшість членів даної групи. Цю сукупність рис характеру, яка є загальною для більшості членів даної групи, можна назвати соціальним характером. В соціальний ха-рактер входить лише та сукупність рис характеру, яка є у більшості членів даної соціальної групи і виникла в результаті загальних для них переживань і загального способу життя. Коли ж ідеться про інди-відуальність, мається на увазі вся сукупність рис, яка у своєму сполу-ченні формує структуру того чи іншого індивіда. В той же час кожен індивід являє собою і певний соціальний тип особистості. Хоча завжди існують так би мовити “відхилення” від соціального типу особистості, все ж більшість членів спільноти я вля ють собою різні варіації того “я дра ”, яке складається із загальних рис соціального характеру.

Якщо ми хочемо найбільш повно зрозуміти одного індивіда, то потрібно звертати увагу на його відмінності, які виникають за раху-нок випадкових факторів народження і життєвого досвіду, оскіль-ки ці фактори різні для різних бачень. Але якщо ми хочемо зрозум-іти, яким чином людська енергія спрямовується в певне русло і пра-цює в якості виробничої сили в умовах певного суспільного устрою, то головну увагу потрібно приділяти соціальному типові.

Тема соціального типу особистості активно розробляється і у вітчизняній науці. В радянський період це були роботи, в яких аналізувався радянський тип особистості. Серед психологів най-більше тему радянського типу особистості розробляв М.Д. Ле-вітов. У 1956 р. вийшла його робота “Вопросы психологии ха-рактера”, яка потім декілька разів перевидавалася до 1969 р. під назвою “Психология характера”. В цій роботі, яка присвячена до-слідженню характерів старшокласників, концепція характеру роз-кривається як змістовий і суспільно значимий компонент особи-стості. Соціальний тип особистості визначається М.Д. Левітовим змістом направленості, основою якої є світогляд людини.

Широке визнання отримала концепція типів соціальних харак-терів російського вченого Б.С. Братуся, яка представлена в його роботі “Психология. Нравственность. Культура.” (1994). В рамках своєї концепції Б.С. Братусь виділяє: а) етнопсихологічний тип осо-бистості в російській літературі; б) соціально-психологічний тип осо-бистості в радянській культурі і в) психосоціальний тип періоду пе-ребудови суспільства, дня сьогоднішнього. Ці три типи соціальних характерів розглядаються в аспекті моралі і моральності. Як стверд-жує Б.С. Братусь, говорити про соціальний тип, означає говорити про те, до чого прагнула і куди кликала людину її духовна історія, ідеоло-гія і життя. Тобто мова йде про спрямованість, типи культури, які кристалізуються в певних моральних образах особистості.

Психологічними засадами соціальних типів особистості у Б.С. Братуся є типовий спосіб ставлення до іншої людини, до інших людей і до самого себе, який переважає в особистості. Саме доміну-ючий спосіб ставлення до себе і іншої людини є найважливішою ха-рактеристикою соціального типу особистості. Виходячи з цього кри-терію, Б.С. Братусь виділяє декілька рівнів в структурі особистості.

Перший рівень – егоцентричний. Він визначається прагненням лише до власної зручності, вигоди, престижу. Відношення до себе тут як до одиниці, самоцінності, а відношення до інших споживаць-ке, лише в залежності від того, допомагає інший особистісному ус-піху чи ні. Якщо допомагає, то він оцінюється як зручний, хороший, якщо не допомагає, перешкоджає, утруднює, то – як поганий, ворог.

Якісно інший рівень – групоцентристський. Людина, яка праг-не до цього рівня, ідентифікує себе з якоюсь групою, і ставлення її до людей залежить від того, чи входять ці інші в його групу, чи ні. Група може бути будь-якою (сім’я, нація). Якщо інший входить в цю групу, то він володіє якістю самоцінності (групоцінності, бо має цінність не сам по собі, а своєю належністю до групи), вартий жа-лості, поваги, прощення, любові. Якщо ж інший в цю групу не вхо-дить, то ці почуття можуть на нього не розповсюджуватись.

Наступний рівень – просоціальний, або гуманістичний. Для лю-дини, яка досягла цього рівня, ставлення до іншого уже не визначаєть-ся лише тим, належить він до певної групи чи ні. Просоціальний рівень

характеризується внутрішньою смисловою націленістю людини на досягнення таких результатів, які принесуть рівне благо іншим.

Той чи інший рівень людських стосунків визначає культуру сус-пільства. Коли мова йде про соціальний тип особистості, то це озна-чає, що в людині віддзеркалюється певним чином відповідна культу-ра. Культура суспільства визначається його історією, ідеологією, спо-собом життя людей. Тип культури обумовлено не тільки зовнішніми, але й внутрішньопсихологічними факторами. До останніх належить установка. Як вважає Б.С. Братусь, російська культура визначалась домінуванням егоцентричних установок. Російська культура прагнула до створення і реалізації в людині духовного, есхатологічного рівня як головного визначального її морального обличчя. Будь-яка справа, щоб її визнали як благо, повинна бути співвіднесеною з християнсь-кими намірами, з Христом. Вся решта діянь розглядалась як зло.

Радянська культура всією міццю тоталітарної системи формувала інший тип особистості – групоцентристський. Головними були клас, пар тія, комуністичне суспільство, а все, що навкруги – вороги, проти я ких можливі всякі засоби боротьби. Радянська епоха сформувала не тільки групоцентристську орієнтацію суспільства і особистості, а й, відповідно, групоцентристські внутрішні, часто неусвідомлені установки.

В сьогоденні багато предметів і символів, які пов’язані з цими ус-тановками, виявились дискредитованими, втратившими колишню при-вабливість. Предмети зникають, а установки залишаються, бо вони ма-ють більшу інерцію і не змінюються раптово через зовнішні причини.

І дійсно – зараз ми спостерігаємо, здавалося б, різку, карди-нальну зміну символів і захоплень, однак за своєю внутрішньою суттю, за смислом особистісних установок, що їх породили, вони залишаються колишніми. Наприклад, групоцентризм зараз не тільки не подоланий, а, навпаки, розквітнув, отримав нові форми і втілення – сепаратизм, націоналізм, різні форми групування, кучкування і протистояння.

Західна культура виносила в собі просоціальну гуманістичну орієнтацію. Цим орієнтаціям сприяло багато обставин і умов.

Психосоціальний тип особистості сьогодення, періоду трансфор-мації суспільства представлено Б.С.Братусем через характеристику посттоталітарного суспільства і відповідного йому типу культури.