Частіше за інших зустрічаються такі чотири архетипи: персо-на, аніма та анімус, тінь і Я (самість).


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

Персона – це маска, яку кожен з нас надіває, спілкуючись з інши-ми людьми. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймало суспільство. Персона може не співпадати з істиною особистістю індивіда. Поняття персони у Юнга аналогічно понят-тю рольової поведінки в соціальній психології.

Архетипи аніма і анімус відображають те, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус – чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому. Як і більшість

інших архетипів, ця пара бере початок в найбільш глибинних, при-мітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловік і жінка зас-воювали певні емоційні і поведінкові тенденції протилежної статі.

Архетип тіні – це деяка зворотна, темна сторона Я. Вона най-більше глибоко укорінена у тваринному майбутньому людини. Юнг вважав її своєрідним нащадком нищих форм життя. Тінь являє со-бою сукупність всіх наших аморальних, пристрасних і абсолютно неприйнятних бажань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас створити щось таке, чого ми у нормальному стані ніколи собі не доз-волимо. Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні це пояс-нювати тим, що на нас “щось найшло”. Це “щось” і є тінь, найбільш примітивна частина нашої природи.

“Я” (самість) – це найбільш важливий архетип в теорії Юнга. Він являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані і об’єднані всі інші елементи. В разі досягнення інтеграції всіх аспектів душі, людина відчуває гармонію і цілісність. Отже, в розумінні Юнга розвиток самості – це головна ціль людського життя.

Юнг ввів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життє-вих установок: екстраверсія і інтроверсія. Екстраверти рухливі, швид-ко утворюють зв’язки і прихильності; рушійною силою для них вис-тупають зовнішні фактори. Інтроверти споглядальні, прагнуть до са-мотності, їх інтерес зосереджено на них самих. Юнг виділив також чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття і інтуї-ція. Мислення і почуття є раціональними функціями, відчуття і інтуї-ція – ірраціональними. Результатом комбінації двох видів особистіс-них орієнтацій і чотирьох психологічних функцій є вісім різних типів особистості (наприклад, екстравертний мислительний тип).

Розглядаючи питання розвитку особистості, Юнг особливо виділив рух у напрямку саморегуляції через зрівноваження і інтег-рування різних елементів особистості. Для описання процесу об’єд-нання всіх аспектів особистості навколо самості, який відбувається протягом всього життя, Юнг використав термін “індивідуація”. Про-цес індивідуації дозволяє самості стати центром особистості, а це, в свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.

Відійшовши від теорії Фрейда, Юнг збагатив наукові уявлен-ня про зміст і структуру особистості. Його розуміння безсвідомого

як багатого і життєво необхідного джерела мудрості викликало нову хвилю інтересу до його теорії у сучасників. Юнг один з перших виз-нав позитивний внесок релігійного, духовного і навіть містичного досвіду у розвиток особистості. В цьому полягає його особлива роль як попередника гуманістичного напрямку в персонології.

Его-психологія Еріка Еріксона

Теорії, в яких переглянуто класичний психоаналіз в напрямку визначення его-процесів і коментування їх розвитку, отримали на-зву “его-психології”. “Его-психологія” радикально відрізняється від класичного психоаналізу тим, що описує людей як більш раціональ-них, як таких, що приймають усвідомлені рішення.

Найбільш цікавою в цьому відношенні є концепція психосоці-ального розвитку Е.Еріксона (1902-1994), в якій важливе значення у формуванні особистості надається соціальному оточенню і зако-номірностям формування “Я” в цьому оточенні.

Хоча Еріксон стверджував, що його теорія – це є подальший розвиток концепції Фрейда, проте він рішуче відійшов від класич-ного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона є пси-хосоціальною, а не психосексуальною. Еріксон вважав, що осо-бистість виростає з результатів розв’язання соціального конфлік-ту, який виникає у взаємодії у вузлових точках розвитку, наприк-лад, при годуванні у немовлячому віці або при навчанні різним на-вичкам в середньому дитинстві. В цьому відмінність поглядів Е.Ер-іксона від підходу З.Фрейда, який надавав особливого значення психосексуальному визріванню як детермінанті особистості. Хоча Еріксон і погоджувався з Фрейдом в тім, що ранній досвід має вик-лючне значення, він розглядав розвиток особистості як динаміч-ний процес від народження до смерті. Як і Фрейд, Еріксон вважав, що задоволення інстинктів є однією з рушійних сил життя, але не меншого значення він надавав синтезу его – упорядкуванню та інтегруванню досвіду. Еріксон розширив теорію психосексуально-го розвитку Фрейда, щоб включити в неї те, що він назвав психо-соціальним розвитком. Тим самим акцентувались впливи культу-ри і суспільства на розвиток, а не вплив задоволення, яке отримується від стимуляції ерогенних зон. У Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. Ме-тою Фрейда було розкрити сутність і особливості впливу на осо-бистість неусвідомленого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може привести до психопатології в зрілості. Ерік-сон, навпаки, бачив свою задачу в тім, щоб привернути увагу до здат-ності людини долати життєві труднощі психосоціального характе-ру. Його теорія ставить всередину якості “его”, тобто його пози-тивні якості, які розкриваються в різні періоди розвитку. Еріксон перемістив акцент від “ід” на “его”. З точки зору Еріксона, “его” скла-дає основу поведінки і існування людини. “Его” – це автономна структура особистості, основним напрямком якої є соціальна адап-тація; паралельно йде розвиток “ід” і інстинктів. В той час як Фрейд вважав, що “его” бореться, намагаючись розв’язати конфлікт між інстинктивними потягами і моральними обмеженнями, Еріксон до-водить, що “его” – автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті. Приділяючи особливу увагу адаптивним функціям “его”, Еріксон вважав, що людина, взаємодіючи з оточенням в процесі свого розвитку, стає все більше і більше компетентною.

Ключовим поняттям теорії Еріксона є придбання его-ідентич-ності, яке відбувається в різних культурах по-різному. Згідно з Ері-ксоном, для сучасної молоді розвиток его-ідентичності, Я-образа і Я-концепції стало більш важливим і значною мірою витіснило фрей-дівську тему сексуальності. Сексуальності в теорії Еріксона теж відводиться важливе місце, але тільки як одній з проблем розвитку, яка повинна бути вирішеною в свій час.

Центральним для теорії особистості у Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька уні-версальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом доз-рівання. В книзі “Дитинство і суспільство” Еріксон розділив життя людини на 8 окремих стадій психосоціального розвитку “его”. Ці стадії є результатом епігенетично розгорнутого плану особистості, який передається генетично. Епігенетична концепція розвитку (від грец. “після народження”) базується на уявленні про те, що кожна

стадія життєвого циклу наступає в певний для неї час (“критичний період”), а також про те, що повноцінна особистість формується тільки шляхом проходження в своєму розвиткові послідовно всіх стадій. Крім того, кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом в житті індивідуума, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і со-ціальних вимог, які пред’являються до індивідуума на цій стадії. Психологічний розвиток відбувається в результаті взаємодії між біо-логічними потребами індивіда і вимогами суспільства.

Характерні для індивідуума моделі поведінки обумовлені тим, яким чином розв’язується кожна з проблем, або як долається криза. Конфлікти відіграють життєво важливу роль в теорії Еріксона. Кож-на психосоціальна криза вміщує як позитивний, так і негативний компонент. Якщо конфлікт розв’язано задовільно, то тепер “его” вбирає в себе новий позитивний компонент, що гарантує здоровий розвиток особистості в подальшому. Навпаки, якщо конфлікт зали-шається нерозв’язаним або отримує незадовільне розв’язання, тим самим “его” наноситься шкода, і в нього вбудовується негативний компонент. Задача полягає в тім, щоб людина адекватно розв’язу-вала кожну кризу, і тоді у неї буде можливість підійти до наступної стадії розвитку більш адаптивною і зрілою особистістю.

Психосоціальна адаптація, якої досягає людина на кожній стадії розвитку, в більш пізньому віці може змінити свій характер, іноді доко-рінно. Наприклад, діти, які в дитинстві були позбавлені любові і тепла, можуть стати нормальними дорослими, якщо на більш пізніх стадіях їм приділялась додаткова увага. Однак характер психосоціальної адаптації до конфліктів відіграє важливу роль у розвитку конкретної лю дини. Ро з-в’язання цих конфліктів має кумулятивний характер і те, яким чином людина пристосовується до життя на кожній стадії розвитку, впливає на те, як вона справляється з наступним конфліктом.

На спосіб розв’язання індивідом конфліктів впливають ус-тановки його батьків, мікросередовище. Існують також культурні відмінності в способах розв’язання проблем, які притаманні кожній стадії. Наприклад, ритуал посвячення в юнаки існує у всіх культурах, проте він широко варіює як за формою проведення, так і за своїм впливом на людину. Більш того, Еріксон вважає,

що в кожній культурі існує “вирішальна координація” між роз-витком індивідуума і його соціальним оточенням.

Згідно з Еріксоном, специфічні, пов’язані з розвитком конфлі-кти, стають критичними тільки в певних точках життєвого циклу. На кожній з восьми стадій розвитку особистості одна із задач (один з конфліктів) набуває більш важливого значення порівняно з інши-ми. Однак не дивлячись на те, що кожний з конфліктів є критичним тільки на одній зі стадій, він є присутнім протягом всього життя. Наприклад, потреба в автономії є особливо важливою для дітей віком від 1 до 3 років, але протягом всього життя люди повинні по-стійно перевіряти ступінь своєї самостійності, яку вони можуть ви-являти кожен раз, вступаючи в нові стосунки з іншими людьми.

Еріксон розглядає життєві стадії як періоди життя, протягом яких життєвий досвід індивіда диктує йому необхідність найбільш важли-вих пристосувань до соціального оточення і змін власної особистості. Еріксон приділяв дуже багато уваги підлітковому віку, вважаючи цей період центральним у формуванні психологічного і соціального бла-гополуччя індивідуума. Еріксон навіює оптимізм, показуючи, що кож-на стадія психосоціального розвитку має свої сильні і слабкі сторони, так що невдачі на одній стадії розвитку не обов’язково прирікають індивіда на поразку на наступному періоді життя.

Еріксон розвиває новий погляд стосовно індивідуальної взаємодії з батьками і культурним контекстом, в якому мешкає сім’я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких формується “его” ди-тини. Він показує, що розвиток “его” тісно пов’язаний з особливостя-ми соціальних норм і системою цінностей різних культур. Фрейді-вському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне згасання, якщо віддаються своїм інстинктивним праг-ненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна осо-бистість і соціальна криза є своєрідним викликом, який приводить індивідуума до особистісного росту і подолання життєвих перешкод.

Знання про те, як людина справляється з кожною зі значимих життєвих проблем або як неадекватне розв’язання ранніх проблем позбавляє її можливості справлятись з подальшими проблемами, складає, на думку Еріксона, єдиний ключ до розуміння її життя.

Еріксон створив теорію, в якій суспільству і людям надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього жит-тя. Це положення орієнтує людей, які працюють у сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід із основної кризи цього періоду, ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства.

Теорію Еріксона відрізняють такі моменти: 1) акцент на змінах, які відбуваються в процесі розвитку протягом всього життя людини;

2)         наголос на “нормальному”, або “здоровому”, а не патологічному;

3)         особливе значення, яке він надавав досягненню почуття ідентич-ності; 4) спроби поєднати клінічні спостереження з вивченням куль-турних і історичних факторів у поясненні структури особистості.

Описані Еріксоном “вісім вікових періодів людини” є його найбільш оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто досліджує поведінку людини, розробляти нові підходи у вивченні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.

Гуманістична теорія особистості Еріха Фромма

Як і Еріксон, багато інших постфрейдистів, які дотримувались психодинамічної орієнтації (визнавали значення досвіду раннього дитинства, погоджувались з концепцією динаміки тривоги і захис-них механізмів), надавали особливо великого значення ролі культур-них і міжособистісних факторів у формуванні особистості. Жоден теоретик не зміг так виразно змалювати соціальні детермінанти осо-бистості, як Еріх Фромм (1900-1980). Як представник гуманістично-го напрямку, Фромм стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою лише у світлі впливів культури, що існують в даний кон-кретний момент історії. З точки зору Фромма, особистість є продук-том динамічної взаємодії між вродженими потребами і тиском со-ціальних норм. Він підкреслював, що потреби, які властиві тільки лю-дині, еволюціонували в ході історії людства, а різні соціальні систе-ми, в свою чергу, здійснили вплив на виявлення цих потреб.

Фромм перший сформулював теорію типів характеру, в основі якої соціологічний аналіз того, як люди в суспільстві активно фор-мують соціальний процес і саму культуру.

Фромм розширив горизонти психоаналітичної теорії особис-тості, підкреслюючи значення соціологічних, політичних, економі-чних, релігійних і антропологічних факторів у формуванні особис-тості. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін, Фромм зробив висновок про те, що невід’ємною рисою людсь-кого існування в наш час є самостійність, ізоляція і відчуження. В той же час він підкреслював, що для кожного історичного періоду був характерним прогресивний розвиток індивідуальності завдяки боротьбі людей за досягнення більшої особистої свободи у розвит-ку своїх потенційних можливостей.

В той же час, як стверджує Фромм, свобода від соціальних, по-літичних, економічних і релігійних обмежень супроводжується втра-тою почуття безпеки і почуття належності до соціуму. З точки зору Фромм а, перед сучасними людьми сто їть ди лем а: або св об од а або бе з-пека. Люди борються за свободу і автономію, але сама ця боротьба викликає почуття відчуження від природи і суспільства. Отже, вини-кає конфлікт: з одного боку, люди потребують влади над собою і праг-нуть мати право вибору, з другого — їм також потрібно відчувати себе об’єднаними і зв’язаними з іншими людьми. Інтенсивність цього кон-флікту (між свободою і безпекою) і способи його розв’язання зале-жать, за Фроммом, від економічних і політичних систем суспільства.

Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, Фромм стверд-жує, що сучасна людина долає почуття самотності і відчуження одним шляхом — відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. В своїй книзі “Втеча від свободи” (1941) він описав декілька стратегій, які використовуються людьми, щоб “втекти від свободи”.

1.         Авторитаризм, який визначається як тенденція з’єднати себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб отримати силу, яка втрачена індивідуальним “Я” (підкорення іншим або експлуатація інших).

2.         Деструктивність — цей варіант передбачає подолання почут-тя неповноцінності через знищення і підкорення інших.

3.         Конформність автомата. Цей термін Фромм застосовував до

стратегії, яка полягає в підпорядкуванні індивіда соціальним нор133

мам, що регулюють його поведінку. Людина, яка використовує дану стратегію, стає абсолютно такою, як і всі інші.

Фромм вважав, що така втрата індивідуальності міцно вкоріни-лась в соціальному характері більшості сучасних людей. На протива-гу цим трьом механізмам втечі від свободи, Фромм пропонує інший спосіб розв’язання конфлікту між свободою і безпекою. Це – пози-тивна свобода, як такий вид свободи, при якій люди можуть бути ав-тономними і унікальними і в той же час не втратити відчуття єднан-ня з іншими людьми і суспільством. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. В роботі “Мистец-тво любові” (1956-1974) Фромм підкреслював, що любов і праця – це ключові компоненти, завдяки яким здійснюється розвиток позитив-ної свободи, об’єднання людей без втрати індивідуальності.

Дихотомія “свобода – безпека” є обумовленою унікальними ек-зистенціальними потребами, які закладено в природі людини. Фромм виділив п’ять основних екзистенціальних потреб людини.

1.         Потреба у встановленні зв’язків. Щоб подолати відчуття ізо-ляції від природи, людям потрібно про когось піклуватися. Якщо потреба у встановленні зв’язків не задоволена, люди стають нарци-стичними, егоїстичними.

2.         Потреба в подоланні. Всі люди потребують подолання своєї па-сивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя. Неможливість задовольнити цю потребу є причиною деструктивності.

3.         Потреба в коріннях. Люди мають потребу відчувати себе не-від’ємною частиною світу. Ця потреба виникає з самої появи люди-ни на світ, коли розривається біологічний зв’язок з матір’ю. Ті, хто зберігає симбіотичні зв’язки з батьками як спосіб задоволення по-треби в коріннях, не здатні відчувати свою особистісну свободу.

4.         Потреба в ідентичності – це потреба в ототожненні з самим собою. Завдяки ідентичності люди відчувають свою несхожість з іншими, усвідомлюють свою індивідуальність, сприймають себе як господарів свого життя.

5.         Потреба у системі поглядів і відданості. Люди відчувають потребу в системі поглядів, завдяки якій вони сприймають і осяга-ють реальність. Крім того, люди потребують об’єкта, якому вони себе присвятили б, отримавши через це смисл життя.

Соціальні типи характеру

Взаємодія екзистенціальних потреб і соціального контексту, в якому живуть люди, обумовлює формування певних форм взаємо-відносин людей один з одним, або соціальні типи характеру.

Фромм виділив п’ять соціальних типів характеру: рецептив-ний, експлуатуючий, накопичувальний, ринковий і продуктив-ний тип характеру.

Рецептивні типи впевнені в тім, що джерело всього хорошого в житті знаходиться поза ними. Вони пасивні, залежні, не здатні об-ходитись без сторонньої допомоги.

Експлуатуючі типи беруть все, що їм потрібно силою і винахі-дництвом. Вони теж нездатні до творчості, а досягають всього, за-позичуючи у інших.

Накопичувальні типи намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних благ, влади, любові. Вони тяжіють до мину-лого, їх лякає все нове.

Ринковий тип виходить з впевненості, що особистість оцінюєть-ся як товар, який можна вигідно продати або обміняти. Ці люди за-цікавлені у збереженні приємної зовнішності, знайомствах з по-трібними людьми і готові продемонструвати будь-яку свою особис-тісну рису, яка підвищила б їх шанси на успіх.

Названі чотири типи соціального характеру Фромм відніс до категорії непродуктивних (нездорових) типів. Другий ве-ликий клас соціальних типів характеру складає продуктивний характер. На противагу непродуктивній орієнтації, продуктив-ний характер являє собою, з точки зору Фромма, кінцеву мету в розвитку людини. Цей тип – незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий і здійснює соціально-корисні вчинки. По суті, продуктивна орієнтація – це ідеальний стан людини. Фромм був переконаний, що в результаті корінної соціальної реформи продуктивна орієнтація може стати домінуючим ти-пом в будь-якій культурі. Досконале суспільство вбачалось Фромму таким, в якому знаходять задоволення базові потре-би людини. Він називав це суспільство гуманістичним общин-ним соціалізмом.