Загальні питання


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

Когнітивний напрямок в соціальній психології виник як анти-теза необіхевіоризму. Тому навіть існує думка, що будь-яке пояс-нення когнітивної теорії повинно розпочинатись з її співставлення з принципами біхевіоризму.

На відміну від перших теорій научіння, в яких індивіди вважа-лись пасивними об’єктами, що діють під впливом зовнішнього се-редовища, когнітивні теорії представляють людей раціональними, активними, освіченими.

Когнітивні психологи критикують теорії научіння. Вони вва-жають, що акцент на багаторазовому повторенні і позитивному підкріпленні є занадто спрощеним підходом для пояснення багатьох аспектів людського мислення і розуміння.

Теоретики научіння, включаючи Уотсона, давали поради пси-хологам ігнорувати менталістські поняття, оскільки вони не є до-пустимими для наукової перевірки. Психологи-когнітивісти, не відкидаючи необхідності досліджувати поведінку, підкреслили значення когнітивної сфери особистості.

Згідно когнітивістам, люди не просто отримують, але й оброб-ляють отриману інформацію. Кожна людина є творцем своєї ре-альності. Люди не просто реагують на стимули, вони структурно організують їх і надають їм певного смислу. Згідно когнітивних теорій, у вирішенні найрізноманітніших задач людьми керує впев-неність у своїх силах і здатностях, а не тільки підкріплення реакції, яка слідує за стимулом. Вони вважають людей цілісними істота-ми, які здатні планувати і обмірковувати задачі у всіх відношен-нях. Крім того, вони вважають, що розуміння, переконання, уста-новки і цінності відіграють важливу роль в соціалізації особистості. Для більшості психологів-когнітивістів розвиток особистості по-лягає в еволюціонуванні способів обробки інформації, яка частково є генетично запрограмованою і залежить від ступеня зрілості індивідуума. Саме тому значна більшість психологів-когнітивістів вивчають стадійні, або якісні зміни в поведінці, які відбуваються в процесі соціалізації. Найчастіше вони досліджують якісні зміни через спостереження за процесом рішення задач (в широкому ро-зумінні) в перехідних точках розвитку.

Отже, когнітивісти створили модель „людини когнітивної” – істоти, яка володіє здатністю до сприйняття і переробки інфор-мації, керується у своїй поведінці суб’єктивним образом дійсності та прагне до досягнення внутрішньої гармонії, логічності, несу-перечливої картини світу.

Когнітивні елементи (когніції, знання) не завжди вписуються в цю картину, вони знаходяться в безперервній взаємодії. Деякі типи цієї взаємодії (конфлікт, суперечність, логічна непослідовність, не-визначеність взаємозв’язку та ін.) мають мотиваційну силу, спону-кають до певних дій, які спрямовані на повернення всієї когнітив-ної структури до стану рівноваги. А тому, щоб зрозуміти причини поведінки людини, важливо з’ясувати не те, як пізнаються соціальні явища, а як вони взаємодіють в когнітивній структурі.

Центральним поняттям в когнітивних теоріях є „когніція”. Не існує єдиного його визначення. Воно визначається то як те, що лю-дина знає про себе, свою поведінку, своє оточення (Л.Фестінгер), то як процеси, завдяки яким будь-яка сенсорна інформація пере-робляється і використовується (Майсер). В соціально-психологіч-них теоріях мова йде, як правило, про соціальне середовище. Ще більш неузгодженим є поняття „когнітивна структура”, хоча більшість когнітивістів єдині в тому, що в цілому вона організована ієрархічно, тобто, що більш складна конструкція визначає значен-ня складових її конкретних елементів.

В американській психологічній науці прибічники когнітивної психології з’явились в 50-70-х роках, проте європейські коріння цього підходу є досить старими.

Когнітивні теорії включають декілька різних напрямків: 1) структуралізм Жана Піаже; 2) інформаційний підхід; 3) соціальні когнітивні теорії.

Структуралізм Ж. Піаже

Жан Піаже (1896-1980). Когнітивні теорії починаються з робіт швейцарського психолога Жана Піаже, який виходить з того, що інтелект, як і інша жива структура, не просто реагує на подразники: скоріше він росте, змінюється і адаптується до світу. Теорію Піаже називають структуралістською, оскільки його цікавить структура мислення і те, яким чином інтелект обробляє інформацію. Родона-чальником структуралістського підходу є В.Вундт, який вважав цен-тральною задачею психології виявлення і описування структур еле-ментів свідомості. До структуралістів належать також такі відомі когнітивісти, як Джером Брунер і Хейнц Вернер.

Дослідження Піаже розпочались з його сумісної роботи з Симо-ном і Біне в їхній паризькій лабораторії, де вони займались удоскона-ленням стандартизованих версій шкали інтелекту, яку вони створи-ли. Аналізуючи результати тестування школярів, Піаже зацікавився закономірностями, які він виявив у неправильних відповідях. Він передбачав, що ці закономірності дають відповідь на запитання про те, яким чином розвиваються процеси мислення у дітей. Він також припускав, що відмінності між дітьми і дорослими не обмежуються обсягом знань, але включають також відмінності в способі пізнання. Мислення дітей відрізняється від мислення дорослих як кількісно, так і якісно. З цього моменту Піаже відійшов від кількісного (тесто-логічного) підходу до вивчення інтелекту. Піаже і його колеги відчу-ли, що стандартизовані запитання часто призводять до стереотипних відповідей. Тому Піаже запропонував використати методику клінічного або зондуючого інтерв’ю, за яким дитина повинна відпов-ідати або маніпулювати стимульним матеріалом.

Такий підхід було спрямовано не на виявлення накопичених знань, а на виявлення процесів мислення. Результати цих інтерв’ю дали мож-ливість для висновків про те, що для описання розвитку інтегрованих процесів мислення у дітей можна використати логічні задачі.

Для ілюстрації своєї теорії Піаже придумав відомий експеримент для перевірки розуміння дітьми феноменів збереження. Термін “збере-ження” було введено Піаже для позначення усвідомлення дитиною того, що фізичні властивості речовини (об’єм, маса, кількість) залишаються

постійними, не дивлячись на зміну його форми або зовнішнього вигля-ду. Піаже показував дитині два однакових стакани з рідиною. Після того, як дитина усвідомлювала, що кількість рідини в кожному стакані одна-кова, Піаже переливав рідину з одного стакана в інший, який був більш високим і вузьким. Далі він запитував дитину, чи залишилось в обох стаканах однакова кількість рідини. Більшість дітей у 6-7 віці відповіда-ли, що кількість рідини залишилась однаковою. Проте діти до 6 років відповідали, що у високому стакані рідини стало більше. Цей експери-мент повторювався також з дітьми, які належали до різних культур, і завжди показував однакові результати. Піаже зробив висновок, що до досягнення певної стадії розвитку діти формують свої судження, спира-ю чись здебільше на перцептивні, ніж на ло гічні процеси. Старшим дітя м властиве поняття “збереження”, яке відсутнє у молодших дітей.

Піаже підкреслює, що інтелект не пасивно сприймає інформа-цію, він є активним інтелектом. Його активність обумовлена пев-ною структурою. Якщо відомості, які отримує людина, відповіда-ють структурі її інтелекту, то ці відомості, образи і переживання “ро-зуміються” або, мовою Піаже, асимілюються.

Якщо ж інформація не відповідає структурі інтелекту, він відки-дає її (а у випадку, коли його структура готова до змін, вона пристосо-вується до нової інформації). В термінології Піаже асиміляція – це інтер-претація нового досвіду, виходячи з існуючих ментальних структур без будь-яких змін. З іншого боку, аккомодація – це зміни існуючих мен-тальних структур з метою об’єднання старого і нового досвіду.

Для позначення ментальних структур Піаже використав термін схема. Схеми – це способи обробки інформації, які змінюються із зростанням людини і отриманням нею інформації. Існує два типи схем: сенсорні схеми (дії) і когнітивні схеми (нагадують поняття). Людина перебудовує схеми для пристосування (аккомодації) до нової інформації і одночасно інтегрує (ассимілює) нові знання в старі схеми. Побачивши об’єкт, людина прагне підігнати його під якусь вже відому їй категорію. Якщо цей об’єкт не вдається підвести під існуюче у людини поняття (не можна ассимілювати), то їй доводить-ся змінювати свої поняття або створювати нові (застосовувати ак-комодацію). Інтелект завжди прагне до встановлення рівноваги між асиміляцією і аккомодацією. Цей процес врівноваження лежить в основі людської адаптації. Ассиміляція і аккомодація утворюють основу людської інтелектуальної адаптації до зовнішнього середо-вища і дозволяють вижити людині як виду.

Піаже розробив стадії когнітивного розвитку. На його думку процес розвитку інтелекту відбувається наступним чином: схеми організуються в операції, різні сполучення яких відповідають якісно відмінним стадіям росту. З розвитком люди використовують все більш складні схеми для організації інформації і розуміння зовнішнього світу. За Піаже, в цьому розвиткові можна виділити чотири дискретні, якісно різні стадії, або періоди. Він назвав ці періоди так: сенсомо-торна стадія (від народження до 1,5-2 років), доопераціональна ста-дія (від 2 до 7 років), стадія конкретних операцій (від 7 до 11-12 років) і стадія формальних операцій (починається в 12 років або старше).

Виникало питання: чи можна прискорити зміну стадій розвитку і, наприклад, навчити здібну п’ятирічну дитину конкретним операці-ям? На це питання Піаже відповідав, що якби навіть це було можли-во, то не мало б цінності. Він підкреслював, що важливим є не при-скорення зміни стадій, а надання кожній дитині достатньої кількості учбових матеріалів, що відповідатимуть кожній стадії її розвитку, щоб жодна частина інтелекту не залишилась недорозвинутою.

Отже, ключові моменти теорії когнітивного розвитку Піаже полягають в наступному.

В основі теорії Піаже лежить думка про те, що в процесі роз-витку дитина діє активно, а не просто реагує на вплив зовнішньо-го середовища.

Основною одиницею дослідження для Піаже є схема, тобто гнучка структура, яка в процесі зростання дитини може змінюва-тись як кількісно, так і якісно. Спочатку схеми мають сенсорний характер, але пізніше стають когнітивними.

Піаже вважав, що інтелект є конкретним прикладом біологіч-ної адаптації. Він передбачав, що всі люди володіють двома функ-ційними інваріантами - організацією і адаптацією.

Адаптація втілює в собі два взаємодоповнюючих процеси: ассим-іляцію, завдяки якій індивід включає інформацію у вже існуючі струк-тури, і аккомодацію, завдяки якій існуючі структури змінюються, щоб відповідати впливам зовнішнього середовища, яке змінюється.

Піаже передбачав, що когнітивний розвиток – це послідовне просування через чотири якісно відмінні стадії: сенсорну, доопера-ціональну, конкретних операцій і формальних операцій.

В сучасній психології набула поширення ідея Ж.Піаже про існування стадій (рівнів) морального розвитку особистості в процесі соціалізації. Згідно з нею, у індивіда логічна і моральна стадії розвиваються паралельно. Причому, логічний розвиток є не-обхідною умовою морального розвитку, але недостатньою. У бага-тьох людей розвиток логічної стадії може бути вищим, ніж мораль-ної. В той же час ніхто не може знаходитись на високій моральній стадії, якщо його логічна стадія розвинута недостатньо. Після стадії логічного розвитку починається стадія соціального розвитку (або стадія соціальної перспективи чи рольова), на якій індивід розуміє інтереси інших людей, інтерпретує їх думки і почуття, усвідомлює свою роль і місце в суспільстві.

На думку Піаже, який розробляв проблему формування пізна-вальних здібностей дитини і вплив знань на поведінку, існують дві головні стадії в розвитку морального мислення (міркування) дити-ни. Це – первинна стадія (коли дуже маленькі діти демонструють лише стереотипи конкретних дій), яка характеризується моральною гетерономією абсолютних, застиглих суджень, зорієнтованих на зовнішній авторитет. Друга стадія – більш автономна, на ній відбу-вається підтримка принципів, набутих в ході соціального спілку-вання. Піаже виділяє три стадії морального мислення дітей шкільно-го віку: моральний реалізм (10-11 років), мораль кооперації (підлітка) та мораль рівності (юнацтво і доросліша [16]).

Ідея стадіального розвитку моральності індивіда розвивається багатьма дослідниками. Л.Колберг, послідовник Ж.Піаже, виділяє три головних рівні морального розвитку:

1)         доморальний, на якому знаходяться більшість дітей у віці до 9 років, деякі підлітки і дорослі зі злочинною орієнтацією;

2)         конвенційний рівень, на якому перебуває більшість підлітків і молоді. Тут, на відміну від доморального, де діти орієнтуються не на моральні принципи, а на можливість заохочення чи покарання, індивід розділяє, визнає, засвоює моральні правила, вимоги, конвенції сус-пільства чи авторитета, оскільки вони є загально визнаними;

3) постконвенційний рівень – на якому знаходяться найбільш розвинуті в моральному відношенні молоді люди (у віці не раніше, ніж 20 років) та морально настроєні дорослі.

Моральний розвиток особистості, за Колбергом, розглядаєть-ся як різні типи зв’язку між мораллю і поведінкою індивіда, а більш точно – між прийнятою в суспільстві мораллю і особистісною пове-дінкою, між “Я” і правилами, вимогами суспільства. На першому рівні знаходяться індивіди, для яких правила і вимоги суспільства є чимось зовнішнім. На другому рівні індивід ідентифікує себе із зов-нішніми правилами та принципами. Він бере на себе роль “хорошо-го”, яка схвалюється іншими чи приймає мораль, яка дозволяє підтримувати свій авторитет серед дорослих. Провідним у вчинках є мотив схвалення чи несхвалення. Цей рівень зростає з 10 до 13 років і згодом стабілізується. На третьому рівні індивід відділяє своє “Я” від правил і вимог, які пред’являються іншими, і визначає свої моральні цінності на основі самостійного, особистісного вибору моральних принципів (рівень автономної моралі). Кожна стадія має свою соціальну перспективу поведінки.

Отже, Л. Колберг вважає, що соціальний розвиток індивіда є про-цесом осягнення ним сукупності соціальних норм і правил та підпо-рядкування своєї поведінки соціальним вимогам. Динаміка процесу соціального розвитку – це рух від пасивного і конформного прийнят-тя соціальних норм до розуміння соціальних вимог як узгодження між вільними людьми, до навичок соціальної взаємодії, поза рамками ро-льових вимог з опорою на систему універсальних моральних принципів.

Інформаційний підхід в когнітивному напрямку

Інформаційний підхід в когнітивному напрямку в поясненні процесу соціалізації особистості використовує аналогію з комп’ю-тером у дослідженні мислення та інтелекту в цілому.

На відміну від точки зору про стадійність розвитку інтелекту, вони вважають, що розвиток людини, зокрема когнітивний, відбу-вається не стрибкоподібним, а безперервним, інкрементальним ру-хом вперед. Як і теоретики научіння, прибічники інформаційного підходу намагаються розробити науку про людську поведінку. Вони

намагаються точно описати, як функціонують сприйняття, увага або пам’ять. Теоретики інформаційного підходу використовують комп’ютер в якості моделі людського мозку. Деякі теоретики інфор-маційної психології досліджують когнітивні процеси у дітей, зокре-ма когнітивну діяльність, яку вони називають кодуванням. Цим тер-міном вони означили процес ідентифікації ключових ознак об’єкта з метою формування його внутрішньої репрезентації. Їх цікавлять такі питання: чи вибирають діти різного віку різні ознаки об’єкта чи події для того, щоб зберегти цю подію або об’єкт у вигляді мисленє-вого образу? Друге питання полягає в тім, чи вибирають діти різно-го віку різні стратегії кодування або пошуку інформації в пам’яті? Було проведено численні дослідження здатності обробляти різну інформацію у малюків, дітей та підлітків.

Когнітивний розвиток в соціальному контексті

Цей напрямок акцентує увагу на тому, що когнітивний розвиток дітей є свого роду “учнівство”, в ході якого батьки, учителі та інші направляють цей розвиток. Отже, дитина – це соціальна істота.

Основи цього напрямку когнітивної психології було закладено в роботах видатного російського вченого Льва Семеновича Ви-готського (1896-1934). Його цікавив не тільки розвиток інтелекту і психіки в соціальному контексті, але й історичний розвиток знань і розуміння на рівні суспільства. Центральним питанням його досл-іджень було питання про те, як ми колективно осмислюємо наш світ. Виготський намагався об’єднати аспекти соціології, антропології і історії, щоб поглибити розуміння індивідуального розвитку. Він дійшов висновку, що світ набуває для нас смислу завдяки засвоєн-ню значень, які поділяються оточуючими.

Виготського особливо цікавило питання про те, як дитина стає тим, чим вона є. Для розглядання цієї проблеми Виготський визначив два рівні когнітивного розвитку. Перший рівень – це рівень актуаль-ного розвитку дитини, який визначається її здатністю самостійно вир-ішувати задачі. Другий рівень – це рівень її потенційного розвитку, який визначається характером задач, які дитина могла б вирішувати під керівництвом дорослих у співдружності з більш здібним ровесником. Відстань між цими двома рівнями Виготський назвав зоною найб-лижчого розвитку. Виготський підкреслював, що для повного розумін-ня когнітивного розвитку дітей і відповідної організації навчання не-обхідно знати як актуальний, так і потенційний рівень їх розвитку.

Для Виготського та його послідовників когнітивний розвиток вплетено в соціальний і культурний контексти життя. Найкращі досягнення дитини говорять про те, що її знання з’являються в ре-зультаті співпраці з більш компетентними ровесниками або дорос-лими. Вихователі, друзі організують участь дитини в цінній, з точ-ки зору даної культури, діяльності, забезпечуючи їй підтримку і став-лячи перед нею задачі. Вони прокладають маршрут від сьогодніш-нього рівня розуміння до нового рівня розуміння і умінь, таким чи-ном поступово збільшуючи ступінь участі дитини в діяльності та її відповідальність. Узагальнюючи, можна сказати, що для розуміння процесу соціалізації дитини необхідно досліджувати процеси, які відбуваються у соціальній побудові знання.

Особливе значення серед сучасних когнітивних теорій займа-ють ідеї Джерома Брунера.

В 40-х роках він зробив серію досліджень в галузі сприйняття і сформулював так званий “новий погляд”, в рамках якого було за-пропоновано декілька принципових доповнень до тієї традиції, яка існувала до цього. Вихідне судження Брунера полягає в тім, що будь-яке сприйняття припускає акт категоризації: все, що сприймається, набуває значень від того, з яким класом перцептів воно групується, тобто, до якої категорії відноситься. Категорії – це правила, за яки-ми ми відносимо предмет до певного класу. Крім того, у сприйнятті репрезентована реальність, тобто воно більш-менш відповідає дійсності. Тому категоризація повинна бути основою дій. Сприй-няття – це не просто репрезентація, а також побудова “моделі світу”. Звідси центральне поняття в концепції Брунера – гіпотеза.

Індивід підходить до ситуації сприйняття з певними очікуван-нями, відносно того, як взаємодіяти з об’єктом, що сприймається. Тому гіпотеза виступає як регулятор перцептивної діяльності. Саме вона “підказує”, яким чином потрібно здійснити категоризацію – до якого класу віднести об’єкт.

Брунер зробив висновок про те, що в разі прийняття пер-цептивного рішення підвищується внесок суб’єкта сприйняття: він постійно дає оцінку тому, що сприймається, а це завжди по-в’язано з різними соціальними факторами, з конкретними жит-тєвими обставинами.

В роботах У. Найссера ми знаходимо ідею такого реформуван-ня когнітивної психології, яка допомогла відійти від простого тира-жування ідей, пов’язаних з використанням електронно-обчислю-вальних машин. Найссер підкреслює, що у вивченні процесів пізнан-ня необхідно більше уваги приділяти деталям того реального світу, в якому існують сприймаючі і мислячі індивіди, а також структурі інформації, яка надається світом.

Той факт, що на повноту сприйняття людини здійснює вплив його досвід, навички і знання, означає передбачення інформації в кожному пізнавальному акті. Таке передбачення здійснюється зав-дяки схемі, яка є посередником між минулим досвідом і сприйнят-тям. Основна функція схеми – передбачення подій або змін у зовн-ішньому світі, вона спрямовує когнітивну активність суб’єкта.

Найссер включає в процес сприйняття не тільки активність суб’єкта, але й цілий ряд зовнішніх соціальних обставин: схема створюється не просто особистісним минулим досвідом індиві-да, а всією системою культури. Соціальне середовище надає індивідові можливості, які створені як фізичним світом, так і історією культури. Ці можливості людина реалізує через досвід соціальної групи, до якої вона належить. Цей досвід людина краще засвоює через діяльність, яка інформує людину не тільки про соціальний світ, але й про неї саму. Ця інформація робить людину більш вільною і менш контрольованою ззовні (менш ма-ніпульованою). Освічена людина має більше альтернативних можливостей для діяльності.

Когнітивні теорії широко застосовуються в освіті. Вони особ-ливо корисні для педагогів, допомагаючи їм планувати учбові про-грами у відповідності зі стадіями розвитку дітей. Ці теорії пропону-ють способи, які дозволяють визначити, коли дитина готова для вивчення певного предмету і які підходи до цього предмета більше відповідають даному віку.

Когнітивна соціальна психологія С. Московічі. Концепція соціальних уявлень

До теорій, які поставили своєю задачею створити антитезу аме-риканському біхевіоризмові, належить теорія “соціальних уявлень (репрезентацій)”. Ця теорія виникла у Франції в 60-х роках ХХ сто-ліття як альтернативна програма перебудови соціальної психології з американського варіанту, що була під впливом біхевіоризму та сцієнтизму, на інші теоретичні основи, характерні для соціальної психології в Західній Європі.

Концепція соціальних уявлень є сьогодні однією з найвпливові-ших теоретичних моделей західноєвропейської соціальної психології. Цю концепцію пов’язують з ім’ям французького психолога С. Мос-ковічі, а ширше, – із “французькою дослідницькою школою”, (Ж.-П. Кодол, Д. Жоделе та ін.). Біхевіористському розумінню “пове-дінки” а також вузькій когнітивістській інтерпретації “образу” вони про-тиставили поняття “соціальні уявлення (репрезентації)”, яке стало ос-новною категорією запропонованого ними напрямку соціальної пси-хології. Вживання поняття “уявлення” в теорії С. Московічі потребує спеціальних пояснень. Воно не еквівалентно тому значенню, яке є тра-диційним для психології або логіки, де “уявлення” – це кільце в пере-ході або від сприйняття до мислення, або від образу до поняття. Для С. Московічі соціальні уявлення – це осмислені знання, які в сучасно-му суспільстві є еквівалентом того, що в традиційних суспільствах роз-глядається як міфи і вірування. А тому вони можуть бути названі “су-часною версією здорового глузду”.

Соціальні уявлення, згідно з автором даної концепції, – це сус-пільна свідомість, в якій дуже складно взаємодіють на рівні здоро-вого глузду різні переконання (частково ірраціональні), ідеологічні погляди, знання, власне наука, що розкривають і в дечому склада-ють соціальну реальність. Наука не витісняє ці буденні переконан-ня, навпаки, наукові уявлення і здоровий глузд тією чи іншою мірою трансформуються одне в одне.

Вивчення соціальних уявлень є дуже важливим, бо вони є та ре-альність, яка впливає на поведінку індивідів, суспільне життя. Особли-во важливо знати, як виникають такі уявлення. Важливо бути переко-наним в їх справедливості і знати їх примусовий для індивіда характер.

Центральним питанням в концепції соціальних уявлень є з’я-сування того, як люди розуміють оточуючий світ, чому вони так чи інакше осмислюють своє повсякденне життя. Саме для вирішення цих питань і була створена ця концепція.

Французькі соціальні психологи на чолі з С. Московічі поста-вили завдання зробити соціально-психологічну науку дійсно со-ціальною дисципліною. Для цього вона повинна вивчати реальні со-ціальні відносини з психологічних позицій. Тому предметом соц-іальної психології повинен бути зміст, що має очевидну соціальну цінність, а також відображає свою область реальності, яка б не пере-сікалась з областями інших наук. Такою реальністю і предметом С. Московічі вважає соціальні уявлення.

Соціальні уявлення – це, з одного боку, реальне соціальне жит-тя, з другого – категорія соціальної психології як науки.

Як категорія, соціальні уявлення – це спосіб пізнання, що при-пускає когнітивну активність індивіда і груп, яка дозволяє їм зафік-сувати свою позицію по відношенню до ситуації, подій, об’єктів і повідомлень. Тлумачення соціальних уявлень як форми пізнання вводить її в ранг когнітивного універсуму індивіда і групи і дозво-ляє прибічникам концепції розглядати це поняття як універсаль-ний інструмент соціального пізнання.

З іншого боку, соціальні уявлення – це соціальна реальність, яка являє собою ту сторону психічного, яке безпосередньо детермі-нується соціальними умовами людей. Це є уявлення людей про різні сторони життя, що існують не як окремі думки окремих індивідів, а як уявлення члена соціальної групи, класу.

Виходячи з того, яку роль відіграють соціальні уявлення в житті суспільства і окремого індивіда, С. Московічі вважає, що соціальні уявлення складають предмет соціальної психології. Можемо погоджуватись з цим, чи не погоджуватися, вважати соціальні уявлення лише розділами цієї науки, проте не викли-кає сумніву, що включення в предмет науки такого потужного, об’ємного, багатомірного пласту соціальної реальності і систе-матичне його дослідження є величезним кроком вперед у роз-витку психології. І в цьому безперечна заслуга С. Московічі та його співробітників.

Концепція соціальних уявлень не тільки висунула актуальніші проблеми, але й інспірувала багато цікавих, оригінальних за своєю думкою, виконанням емпіричних досліджень.

Першою і тепер класичною роботою нового напрямку у фран-цузькій соціальній психології по праву вважається дисертаційне дослідження С. Московічі “Вивчення соціальних уявлень про пси-хоаналіз”, яке було захищено в Сорбоні в 1960 році. Це досліджен-ня стало поштовхом для створення великої кількості робіт, викона-них у тому ж самому напрямку. Вирішальну роль в цьому справили дві обставини:

1)         падіння привабливості американського шляху розвитку соціальної психології;

2)         виникнення альтернативних програм перебудови соціальної психології на теоретичних засадах, характерних для соціальної

психології Західної Європи (зокрема, на теоретичних засадах соціології Е. Дюркгейма).

Початок дослідженням в галузі соціальних уявлень поклала мо-нографія С. Московічі “Психоаналіз: його образ і його публіка”, що була опублікована в 1961 р. Це була розповідь про те, як наукова кон-цепція (теорія З. Фрейда) набувала якісно іншого буття, входячи в плоть і кров повсякденності і буденної свідомості, як, перетворившись у соціальне уявлення, психоаналіз став фактором французької куль-тури 50-х років. С. Московічі прослідкував процес трансформації мови науки в “культурний діалект”, або “соціальний сленг”, “підкрес-ливши, що ідея соціальних уявлень з успіхом змінює загальноприй-няті статично-описувальні поняття образу і думки.

Своєю роботою С. Московічі звернув увагу західного читача на той рівень суспільної свідомості, яка визначається як буденність. Автор зупиняється на феномені буденної трансформації наукової теорії – психоаналізу. Психоаналітична концепція займає провідне місце серед інтелектуальних явищ Заходу і тому може виконувати функцію доброго матеріалу для психологічного аналізу того, як на-укова теорія вбирається суспільством і стає елементом повсякден-ної культури. Роблячись “новим здоровим глуздом”, психоаналіз в уявленнях громадськості виступає в таких аспектах: репрезентується смисл теорії, зміст психоаналітичної практики, образ психоаналі-108

тика, типові пацієнти і значення, роль психоаналізу у французько-му суспільстві. Ці аспекти – провідні в роботі С. Московічі.

Соціальні уявлення як категорія соціальної психології є спе-цифічною формою знання, яка об’єднує в собі понятійний і образ-ний компоненти. Понятійний компонент обумовлюється науковим знанням, а образний – буденним знанням.

Як підкреслює С. Московічі та представники його школи, со-ціальні уявлення – це перш за все знання здорового глузду, а в більш широкому плані – це якості буденного практичного мислення, які направлені на освоєння і осмислення соціального матеріалу і ідеаль-ного оточення. Звертаємо увагу на те, що ключовою ознакою у виз-начені уявлень є його віднесення до буденного пізнання дійсності, яке прийнято називати “знанням здорового глузду” або “спонтан-ним”, “наївним” практичним і т.ін. пізнанням.

В чому ж специфіка законів і логіки буденного пізнання у по-рівнянні із законами і логікою наукового пізнання?

Наукове мислення осягає істину, розробляючи строгі правила і критерії логічного висновку. Буденне мислення, яке притаманне “людині з вулиці”, яка не отримала спеціальної професійної підго-товки, направлено не на вирішення абстрактних проблем, а на об-слуговування потреб повсякдення. Правила і закономірності тако-го мислення вважаються людьми само собою зрозумілими, вони вільно ними користуються в залежності від вимог моменту.

Бурхливий розвиток засобів масової комунікації в умовах нау-ково-технічного прогресу суттєво модифікував повсякденне життя людини. Основою і джерелом суджень здорового глузду все більш стають наукові за своїм походженням знання, які засвоюються і трансформуються як орієнтири буденного досвіду.

Наука вторгається в духовне життя кожної людини і стає од-ним із безпосередніх факторів формування свідомості індивіда. С. Московічі стверджує, що наука не вульгаризується в масовій свідомості, а навпаки, вона отримує нове життя. Отже, наука про реальність, як каже Московічі, стає науковою в реальності, її квазі-фізичним виміром.

Знання, яке трансформується у здоровий глузд, змінює сам спосіб існування людей. Це відбувається завдяки тому, що повсяк-109

денний досвід людини, звертаючись до нових тем, надає її діям і сло-вам нового смислу. Отже, генеза нашого здорового глузду – це не-псування ідей, не розсіювання атомів науки, які попадають до нас, а це рух ідей, підчас якого вони соціалізуються.

С. Московічі вважає, що перетворення науки із академічної дисципліни в реальну суспільну силу, є якісним стрибком, новим “епістемологічним статусом” знання.

Отже соціальне уявлення – це не те буденне знання, як його розуміють в традиційному смислі. Соціальне уявлення – це вищий щабель розвитку здорового глузду, на якому він збагачується нау-ковою теорією.

Соціальні уявлення існують переважно в образній формі. Образ-ний характер соціального уявлення – це одна із його характерних рис.

Образність, яка властива буденній свідомості взагалі, візуалі-зує характеристики того, що уявляється. Його зміст немов би при-в’язується до певного малюнка, до зримої схеми. Роблячи образни-ми абстрактні поняття, уявлення надає матеріальну тілесність ідеям, слова ставить у співвідношення до речей.

Соціальне уявлення – це є, перш за все, репрезентування об’єк-та, актуалізація його у свідомості у всій сукупності і доступності сприйняття суб’єктом.

Як реконструкція реальності уявлення зовнішньо схожі на сприй-няття, однак, як підкреслює Московічі, його перцептивна данність ілю-зорна, оскільки у “знятому” вигляді вона містить концептуальну пере-робку репрезентуємого. Нова інформація про об’єкт підлягає катего-ризації в когнітивному світі суб’єкта, що утворює уявлення.

В результаті становлення уявлення відбувається смислова транс-формація образу, співвідношення його з низкою понять, яка була сфор-мована раніше. Відбувається схематизація чуттєвого образу в уявленні, і навпаки – поняття набуває в уявленні рельєфності і конкретності.

Поняття образу в концепції соціальних уявлень характеризуєть-ся активним началом. Образ – це не є дзеркальне відображення об’єкта, його копія. Соціальні уявлення необхідно розрізняти в їх активній формі. Образ і смисл нерозривно зв’язані в уявленні: будь-якому значенню відповідає образ, будь-якому образу – значення. Саме ця осмисленість образу в уявленні надає йому активності, яка

полягає в тому, що об’єкт в уявленні перемодельовується і реконст-руюється. А тому уявлення не є пасивним відтворенням зовнішньо-го у внутрішньому. Воно є продуктом і процесом активного соціаль-но-психологічного відтворення дійсності. Саме завдяки уявленню соціальний суб’єкт є активним в своїй пізнавальній діяльності. Так він (суб’єкт) за допомогою уявлення відтворює, ніби знову створює об’єкти, людей, події оточуючого світу.

Отже, структура уявлення – це єдність перцептивного і концеп-туального. С. Московічі вважає, що ця єдність виступає тим проти-річчям, яке є основним джерелом розвитку соціального уявлення.

Активний характер соціальних уявлень виявляється не тільки в тому, що воно реконструює елементи зовнішнього світу. Ак-тивність соціальних уявлень виявляється і в тому, що вони надають смисл поведінці, інтегрують людину в систему соціальних відносин, тобто орієнтують і направляють діяльність людини. Саме завдяки соціальним уявленням факти оточуючого світу трансформуються, щоб стати знанням, яке використовують повсякденно.

Отже, соціальне уявлення, яке є одночасно образом і символом – це така специфічна форма пізнання, завдяки якій пізнаючий суб’єкт немов би зливається з тим, що він пізнає. Тому соціальне уявлення – це не тільки форма пізнання, а й елемент реального соціального життя.

Соціальне уявлення – це процес, і в цій якості воно виявляєть-ся в різних “порізних” формах, співставляючи які, можна прослідку-вати зміни в його структурі і функціях.

Досліджуючи особливості формування наукових знань, Мос-ковічі виділяє 2 групи факторів, які, так би мовити, “відповідальні” за цей процес: зовнішні і внутрішні. Зовнішні описують зміни в на-уковій теорії, яка стає здобутком буденної свідомості. Внутрішні стосуються трансформацій, що відбуваються у “надрах” самих уяв-лень. Сутність зовнішніх процесів виявляється в образній об’єкти-фікації предмета уявлень. Цей процес включає декілька етапів.

Перший – персоніфікація наукових знань і феноменів. Це по-в’язано з такою тенденцією: науковому знанню властиве знеособ-лення, а здоровому глузду – особистісне забарвлення всякого знан-ня. Кожна наука або теорія асоціюється з прізвищами людей, які

стали їх символом: психоаналіз – з Фрейдом, відносність – з Ейнш-тейном, зумовлювання – з Павловим і т.ін. Персоніфікація надає конкретності теоріям і дозволяє розглядати їх як таку виразну ре-альність, коли б мова йшла про добре знайому людину. З часом теорії починають асоціюватись не тільки з окремим індивідом, але із соц-іальною групою (спільнотою): психоаналіз – з психоаналітиками, біхевіоризм – з США і т.п.

Другий етап об’єктифікації – це вибір і деконтектуалізація (від слова “контект” – закінченість, зв’язок) елементів наукової теорії (яви-ща). Інформація про них вибірково оцінюється з позиції нормативних критеріїв групи. Відібрані елементи відокремлюються від наукового контексту, до якого вони належать, і присвоюються буденною свідо-містю в якості норм сприйняття повсякденної дійсності. В результаті цього соціальні уявлення виглядають спочатку як приблизний нарис явища, як ментальне зображення найбільш вразливих його рис.

Третій етап об’єктифікації – це формування “фігуративної схе-ми уявлення”, яка є “образним ядром” уявлення. “Фігуративна” схе-ма формується поступово, коли початковий ескіз в ході цілеспря-мованого відбору інформації набуває вигляду умовної конструкції. Цю конструкцію Московічі назвав “фігуративною схемою” уявлен-ня. Вона містить суттєві поняття, риси об’єктивного явища і просту структуру їх взаємозв’язків. Ця конструкція є візуальною, зручна у використанні і може служити своєрідною підпорою для сприйнят-тя нового, незрозумілого матеріалу, і через спрощення і оптиміза-цію процесу перцепції може орієнтувати суб’єкта.

Отже, результатом третього етапу об’єктифікації предмета уяв-лення є схематична візуалізація наукових ідей і понять.

Так, наприклад, згідно досліджень Московічі, співвідношен-ня таких ключових понять психоаналітичного словника, як “свідоме” і “безсвідоме” візуалізується на схемі розташуванням першого вище, а другого – нижче риски “тиску”, “витіснення”. Дослідження уявлень про дитину, яке було проведено М.Ж. Шом-бар де Лов, виявило, що уявлення структуруються навколо біпо-лярного “образного ядра”, згідно з яким дитина протиставляєть-ся дорослому, як природа – суспільству, спонтанне – норматив-но заданому, безпосередній інтерес – вигоді і т.п.

Четверта стадія об’єктифікації уявлень – це натуралізація або “онтизація” фігуративної схеми і її елементів. Фігуративна схе-ма, яка відділена від об’єкта, перестає бути абстрактною конст-рукцією, а стає безпосереднім втіленням об’єкта. Мова йде про те, що образ об’єкта набуває матеріальності тим, що він знахо-дить своє місце в онтології здорового глузду. В результаті такої онтизації (натуралізації) здоровий глузд користується елемен-тами фігуративної схеми як речовими природними об’єктами. По-няття або явище втрачає свій абстрактний характер, набуваючи квазіфізичних, автономних форм існування.

Отже, об’єктифікація соціальних уявлень – це відторгнення предмета пізнання і перетворення його у своєрідну автономну сутність, що наділена буттям.

Фіксуючись в мовних виразах, установках поведінки, способах інтерпретації, соціальні уявлення розпочинають своє незалежне життя в суспільстві.

Соціальні установки, що натуралізувались, стають не тільки системою інтерпретації і категорізації явищ оточуючої дійсності, але й “конституційним” фактором соціальної реальності.

Аналіз соціально-психологічних механізмів утворення цієї “реп-резентативної” реальності є наріжною проблемою концепції.

Московічі так пояснює утворення стійкої системи відносин членів групи до якого-небудь соціально значущого об’єкта: при-вивається те, до чого є прихильність, що вписується в уже існуючу структуру. Істинними є ті уявлення, які є прегнантними (пре-гнантність – тенденція кожного феномена зайняти більш визначе-ну, виразну, завершену форму. Це один із законів гештальта), відпо-відають думці оточуючих і сприйняттю в даній групі. Система уяв-лень, яка за логікою конвенції стала “об’єктивно реальною”, детер-мінує зміст соціальної взаємодії.

Суть внутрішніх трансформацій соціальних уявлень Мос-ковічі бачить в тому, що це є процес освоєння чогось дивного, яке потребує інтерпретації через вже знайоме.

В поняття “дивне” він включає три типи ситуацій і феноменів: по-перше, те, що є для індивіда зовнішнім і віддаленим; по-друге, те, що не відповідає сталим нормам і правилам його поведінки і по-113

третє, все те, що є надлишковим для індивіда: інформація, нові по-няття, нові відносини. “Дивне” не є просто новим, невідомим або таким, що не стосується індивіда. Навпаки, воно приймає вигляд знайомого, і саме цією “псевдо-схожістю” стимулює формування якогось тлумачення, думки, тобто стає соціальним уявленням.

Соціальне уявлення про “дивне” утворюється на основі попе-реднього досвіду. Для розкриття цього процесу Московічі вводить поняття “перенесення”. Перенесення – це проникнення “дивного” в щілину звичайного. Зробити “дивне” своїм означає вкласти його в сітку вже знайомих понять шляхом надання назви і класифікації. Для аналізу того, як відбувається “вписування” об’єкта уявлення в систему знань, що склалась раніше, Московічі вводить поняття “іден-тифікаційної матриці”. Матриці існують для упорядкування як не-соціальних, так і соціальних явищ. Матриці для соціальних явищ мають свою специфіку: окрім того, що вони мають оціночний ха-рактер, ці матриці завжди пов’язують інформацію, що поступає, з певними соціальними категоріями, наділяючи об’єкт уявлення відповідним смислом і значенням.

Існують групові детермінанти обробки інформації, яка посту-пає із зовні: якщо властивості об’єкта, який приймається, відпові-дають основним параметрам ідентифікаційної матриці групи, то йому приписується весь комплекс як наявних, так і відсутніх, але пов’язаних з ним характеристик. Результати дослідження Мос-ковічі показали, зокрема, що оцінка групою психоаналізу залежа-ла від того, в якій системі цінностей він сприймався. Так, якщо група оцінювала психоаналіз як наукову теорію, то це зумовлюва-ло уявлення про споживачів психоаналітичної практики як про інтелектуалів. Коли ж група оцінювала психоаналіз як політичну теорію, то це зумовлювало уявлення про споживача цієї теорії як багатих людей. Отже, сприйняття будь-якого явища, з одного боку, виявляє соціальні уявлення, що притаманні членам групи, а з дру-гого – призводять до їх часткової перебудови через несуперечливе включення нового елементу.

Гіпотеза Московічі про ідентифікаційні матриці спрямована на те, щоб акцентувати значення образного компоненту процесу пізнан-ня. Це є певним внеском в розробку теорії пізнання.

Велике місце в концепції соціальних уявлень приділяється питанню соціальних функцій уявлень.

Найважливішою з них є функція інструмента пізнання. Як ствер-джує Московічі, уявлення є теоріями, які пояснюють оточуюче в рам-ках певної когнітивної структури. Відмінною рисою цієї структури є трансформація інформаційних когнітивних елементів в “репрезента-тивно-образні”, яка супроводжується перетворенням описування в пояснення. Справа не тільки в тому, що люди нерідко деформують, або вибірково сприймають яку-небудь інформацію відповідно до своїх уявленнь. Сама реальність (інформація) структурується на основі уявлень, бо людина бачить оточуюче не таким, яким воно є насправді, а крізь призму власних бажань, інтересів, уявлень. Функція пізнання здійснюється соціальним уявленням через такі процедури, як опису-вання, далі – класифікація і нарешті – пояснення.

Друга важлива функція соціальних уявлень – функція опосе-редкування поведінки. Уявлення розглядається в цій функції як незалежна змінна, що детермінує поведінку. Призначення уявлен-ня – приймати участь в процесах формування поведінки і орієнтації соціальних комунікацій. У внутрішньогруповій міжособистісній взаємодії соціальні уявлення визначають поле можливих комуні-кацій, цінностей або ідей, що виявляються з точки зору групи, і тим самим спрямовують і регулюють бажану поведінку.

Формування соціальних уявлень – це психологічна не-обхідність соціального життя. Завдяки таким своїм властивос-тям як достатня стійкість і одночасно оперативність, соціальні уявлення дають можливість швидко переорієнтуватись в мінливій дійсності, особливо в умовах недостатньо повної і неоднозначної інформації відносно об’єкта, який сприймається. Робота уявлен-ня по введенню незвичайного в систему значень індивіда йде дво-ма шляхами: диференціації й інтеграції. Нерівновага в бутті лю-дини, яка викликана появою нового об’єкту, може бути віднов-лена або розкладанням цього об’єкту на перцептивні складові, або, наприклад, з’єднанням його ланцюгом зв’язків зі “звичайними” образами і поняттями із зовсім різних джерел шляхом аналогій і асоціацій. В процесі інтеграції елементи, що належать до різних галузей знань, трансформуються один в інший, об’єкт включаєть-115

ся в серію погоджень з іншими об’єктами, що вже належать до психологічного світу індивіда, запозичуючи у них деякі власти-вості, добавляючи свої власні, і, нарешті, сам стає звичним. Отже, соціальним уявленням відводиться роль посередника між когні-тивним світом індивіда і зовнішнім світом.

Соціальні уявлення належать до тієї сфери соціального, яка без-посередньо вплітається в життя соціальних груп, класів. Уявлення про наукові теорії, політичні події, про соціальну структуру сус-пільства і т.ін., існують не як уривчасті думки окремого індивіда, а як представника, члена соціальної групи, класу. Ці думкивисловлюван-ня, оцінки виражають відношення групи до соціально значущого об’єкта. Вони організовані зовсім по-різному в різних класах, культу-рах або групах і можуть служити візитною карткою соціальної групи. У разі відповідності між спільнотою і його свідомістю (уявленням), це уявлення стає одним з його функціональних атрибутів.

Вплив соціальних уявлень на поведінку не просто декларуєть-ся прибічниками концепції соціальних уявлень, а доводиться в ба-гатьох експериментальних дослідженнях. Вводячи соціальні уявлен-ня в розглядання таких проблем, як: групова взаємодія в процесі рішення задачі (Ж.-П. Кодол), конфлікти (М. Плон), ефекти коо-перації (Ж. Абрік) та інші, представники теорії соціальних уявлень отримали цікаві дані з точки зору цього нового погляду на традиційні проблеми соціальної психології.

Третя функція – адаптаційна. Вона виявляється в тому, щоб адаптувати соціальні події, які здійснюються в суспільстві, до існуючих в ньому поглядів, думок і оцінок. Справа в тому, що ні наука, ні ідеологія в суспільстві не здатні самі безпосередньо виз-начити людську поведінку. На допомогу приходить соціальне уяв-лення, функційні призначення якого полягають в тому, щоб адап-тувати політичні, наукові та інші явища до вже існуючих поглядів. Завдяки уявленням соціальної групи створюють не тільки несу-перечливу картину світу, але й формують, а також перетворюють відносини з іншими групами. Московічі бачить основне призна-чення соціальних уявлень в тому, щоб з їх допомогою розв’язати проблеми, надавати певну форму соціальним взаємодіям, забез-печувати маси управлінням.

Прибічники концепції соціальних уявлень зробили не тільки но-вий внесок у вирішення фундаментальних теоретичних проблем со-ціальної психології, але й уважно поставились до прикладних дослід-жень в руслі своєї концепції. Їх дослідження характеризуються оригінальністю і широтою тематики, охоплюють широку проблемати-ку: це виявлення ролі соціальних уявлень в груповій активності, це та-кож вивчення соціальних уявлень про окремі соціальні об’єкти, це про-блематика малої групи і міжгрупових відносин, це також соціально-психологічні проблеми великих соціальних спільностей. Розпочата з польових досліджень розробка теорії соціальних уявлень інтенсивно проводиться також шляхом лабораторного експериментування.

Представники концепції соціальних репрезентацій аналізують соціальні уявлення різних суспільних, професійних, демографічних груп. Метою їх досліджень є розкриття, а в окремих випадках, про-цес розвитку соціальних уявлень цих суспільних груп. В своїх до-слідженнях вони освоюють нові методичні засоби, застосовують цікаві методики. Їх методичний арсенал є дуже різноманітним.