Виявлено, що вона властива перш за все спостерігачеві. Учасник же часто приписує причину обставинам. Це пояснюється наступним:


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

1.         Спостерігач і учасник володіють різним рівнем інформації: спостерігач мало знає про ситуацію, в якій розгортається дія. Він перш за все схоплює очевидне, а очевидне – особистість діяча. Учас-ник же краще ознайомлений з ситуацією і, більш того, – передісто-рією дії. Вона його навчила рахуватися з обставинами, тому він і схильний більшою мірою апелювати до них.

2.         Спостерігач і учасник володіють різним “кутом зору” на спостережуване, у них різний перцептивний фокус. Це було яскраво проілюстровано у відомому експерименті М. Стормса. На бесіду, яка фіксувалась камерами, було запрошено двох іно-земців. Крім того, були присутні два спостерігача, кожен з яких фіксував характер бесіди свого підопічного. Далі суб’єктам бе-сіди було пред’явлено запис їх дій. Тепер вони виступали вже як спостерігачі самих себе. Стормс припустив, що можна зміни-ти інтерпретацію поведінки, змінюючи “візуальну орієнтацію”. Гіпотеза була повністю підтвердженою. Якщо порівняти суджен-ня суб’єкта “А” про себе (в бесіді) в тому випадку, коли він вис-тупав учасником, з тими судженнями, які він висловив, спос-терігаючи себе, то вони суттєво розходились. Більш того, суд-ження суб’єкта “А” про себе, коли він себе спостерігав, практич-но повністю співпадали з судженням його спостерігача. Те ж саме відбулося і з суб’єктом “Б”. Отже, учасники, коли бачать себе на екрані, дають більш “особистісну” атрибуцію своєї по-ведінки, так як тепер вони не є учасниками, а спостерігачами. Разом з тим і “справжні” спостерігачі теж змінюють свій кут зору. На початку експерименту вони були справжніми “спосте-рігачами” і тому бачили особистісні причини поведінки підопі-чних (саме цю їх картинку повторили колишні учасники, поба-чивши себе на екрані). Далі спостерігачі, хоча і залишались спо-стерігачами, але дивились уже не первинні дії свого підопічно-го, а ніби-то вторинне їх відтворення на екрані. Вони тепер кра-ще знають “передісторію” і стають схожими на учасника дії, а тому приписують більшою мірою ситуаційні причини.