Взаємодія як контакт між людьми


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

Обставини підштовхують кожну людину до багатьох інших індивідів. У відповідності зі своїми потребами та інтересами лю-дина відбирає серед чисельної кількості інших людей тих, з яки-ми вона потім вступає у взаємодію. Цей тип зв’язків, що є дуже коротеньким за своїм терміном, називається контактом. Мож-на виділити різні види контактів: просторові, контакти обміну, контакти зацікавленості.

Просторові контакти. Для того, щоб взаємодіяти з інши-ми людьми, кожен індивід повинен визначити їх у певному про-сторі (де вони, скільки їх). Це просторове визначення є первин-ним моментом, від якого залежить подальша поведінка людини і її майбутні соціальні взаємозв’язки. Кожна людина щодня зуст-річається з іншими людьми в транспорті, на вулиці, спортивно-му майданчику, не задумуючись над тим, хто саме знаходиться в цих місцях поряд з ним, однак кожен індивід пам’ятає про існу-вання інших. Це виражається у зміні поведінки в присутності інших. Наприклад, дівчинка, яка тільки що веселилась у себе вдо-ма, виходячи на вулицю, надає собі серйозного вигляду, бо вона знає, що на вулиці присутні інші люди.

М. Обозов виділяє два типи просторових контактів: 1) мож-ливий (здогадний) просторовий контакт, коли поведінка люди-ни змінюється через здогадку про присутність індивідів в яко-мусь місці. Я. Щепанський називає такий контакт “опосередко-ваним” і наводить приклад: начальник відділу кадрів, знаючи про

існування потенційної робочої сили, дає об’яву про запрошення на роботу; 2) візуальний просторовий контакт, або контакт “мов-чазної присутності”, коли поведінка індивіда змінюється під впли-вом візуального спостереження інших людей. В психологічних дослідженнях застосовується термін “публічний ефект”, сутність якого в тому, що характеристики індивідуальної діяльності і по-ведінки змінюються під впливом пасивної присутності інших. Отже, просторовий контакт є первинним і необхідним кільцем у формуванні соціальних взаємодій.

Контакти зацікавленості. Їх сутність полягає у виборі со-ціального об’єкту, який має певні цінності або риси, що відпові-дають потребам даного індивіда. Вступаючи в просторовий кон-такт, людина виділяє зі всіх соціальних об’єктів, що просторово сприймаються, певного індивіда, з яким вона пов’язує позитивні або негативні емоції, тобто того, хто має риси або властивості, які відповідають її інтересам. Цей індивід може зацікавити, на-приклад, своєю незвичайною зовнішністю, чи наявністю у неї цінної для вас інформації, або виявленням фізичної сили, гумо-ру або, навпаки, неввічливістю, нерозсудливістю. Людина по-рівнює індивіда, якого виділила, з собою, намагаючись свідомо чи несвідомо визначити причину своєї зацікавленості. Такий кон-такт може бути обопільним або одностороннім, очним або заоч-ним, викликати негативні або позитивні емоції.

Психологічним механізмом виникнення подібного контак-ту є мотив як спонукання до діяльності, що пов’язано із задо-воленням потреби. Кожна особа має набір мотивів відносно різних сторін оточуючої її діяльності. Ці мотиви є продуктом попереднього досвіду і існуючих в даний час потреб. Мотиви пов’язані між собою і складають мотиваційну структуру особи-стості. В основному вони являються потенційними, тобто до певного часу не виявляються у поведінці людини. Однак в якийсь момент відбувається з’єднання потреби особистості з якимось об’єктом оточуючого середовища. Мотив, що відпові-дає даній потребі, актуалізується, і виникає інтерес – форма виявлення потреби, що забезпечує направленість особистості на усвідомлення цілей діяльності.

Актуалізований мотив і інтерес ще не є соціальною дією, а лише першими кроками до її здійснення. Під час контакту зацікавленості діє саме такий механізм актуалізації мотиву. Контакт зацікавленості може перерватись або продовжуватись в залежності від багатьох фак-торів, але перш за все від сили і важливості для особистості актуалі-зованого мотиву і відповідно сили інтересу; ступеня взаємності інте-ресів; ступеня усвідомлення свого інтересу, навколишніх обставин.

В контактах зацікавленості виявляються унікальні індивіду-альні риси особистості, а також особливості соціальних груп, організацій, інститутів, до яких вона належить. Наприклад, юнак, який має відповідні фізичні дані, може зацікавити тренера спортивного клубу, але він може бути зовсім нецікавим для підприємця, який шукає робітника.

Контакти обміну. Я. Щепанський, описуючи контакти об-міну, відмічає, що вони являють собою специфічний вид соціаль-них взаємозв’язків, в яких індивіди обмінюються цінностями, не маючи прагнення змінити поведінку інших людей. Це означає, що в ході таких короткочасних спорадичних обмінів увага індивіда концентрується на самому предметі обміну, а не на іншому індивіді, який вступає в обмін. Щодня людина має багато контактів обміну: купляє квитки у транспорті, обмінюється репліками з пасажира-ми метро, запитує, як знайти такий-то заклад і т.ін. У більшості випадків у здійсненні контактів обміну людина зовсім не звертає увагу на індивідів, з якими вступає в контакт. Її цікавить лише об’єкт обміну. Як приклад розвитку і удосоконалення контактів обміну Я. Щепанський наводить приклад з купівлею газети. Спо-чатку у індивіда виникає на підставі певної потреби просторове бачення газетного кіоску, потім з’являється конкретний інтерес, пов’язаний з продажем газети і з продавцем, після чого відбувається обмін газети на гроші. Контакти розвиваються на базі однієї підста-ви – потреби у придбанні газети. Саме цей предмет є центральним у появі інтересу і наступного контакту обміну. Контакти обміну, що повторюються, можуть сприяти виникненню більш складних соціальних взаємозв’язків, які вже будуть повернені на людину, а не на об’єкт обміну. Наприклад, можуть виникнути дружні сто-сунки з продавцем. Соціальні контакти мають велике значення не

тільки у дослідженні інтеракції, але й групового статусу особис-тості, особливостей її соціальної ролі, місця в групі. Вимірювання числа і направленості соціальних контактів дає можливість виз-начити структуру соціальної взаємодії і характер соціальних відно-син. Крім того, саме соціальні контакти є основою групоутворюю-чих процесів, першим кроком в утворенні соціальних груп.

Взаємодія як організація діяльності

Як уже зазначалось, взаємодія – це також, і перш за все, орга-нізація діяльності, як такий процес, в якому відбувається зумовлю-вання індивідуальних дій, що пов’язані циклічною залежністю, в якій поведінка кожного з учасників виступає одночасно стимулом і ре-акцією на поведінку інших. Сучасний український соціальний пси-холог В.О. Татенко, визначаючи взаємодію суб’єктів між собою як суцільний взаємовплив, розглядає її як послідовну зміну суб’єкт-об’єктних характеристик учасників цього процесу: спочатку один є суб’єктом, а інший – об’єктом впливу, а потім – навпаки.

Соціальна взаємодія як організація діяльності між людьми складається з таких елементів: діюча особистість, потреба в ак-тивізації поведінки, ціль діяльності, метод діяльності, інша дію-ча особа, на яку спрямована дія, результат діяльності. Крім того, елементом організації діяльності є також зовнішнє оточення дію-чої особи, або ситуація. Як відомо, будь-який діючий індивід не знаходиться в ізоляції. Його оточує матеріальний, речовий світ, соціальне середовище (групова взаємодія), культурне середови-ще (норми і цінності суспільства). Сукупність речових, соціаль-них і культурних умов складає ситуацію, яка виражається в умо-вах дії і засобах дії. Жоден індивід не здійснює діяльності без врахування ситуації. Ситуація входить в систему соціальної взає-модії через орієнтацію індивідів. Розрізняють оціночну і мотива-ційну орієнтацію індивіда на ситуацію.

Це означає, що кожен діючий індивід повинен оцінити своє ото-чення (інших діючих індивідів, умови і засоби навколишнього се-редовища) і з допомогою мотивації внести корективи в ціль і мето-ди здійснення соціальної взаємодії.

Механізм соціальної взаємодії

Соціальна взаємодія, на відміну від імпульсивних, рефлек-сивних дій, ніколи не відбувається миттєво. До її здійснення у свідомості діючої особи повинна виникнути досить стійка спо-нука до активності. Так, спонука здійснення дій називається мо-тивацією. Мотивація, в аспекті розглядання її як елемента орга-нізації соціальної взаємодії, – це сила, що штовхає індивіда до здійснення певних дій. Отже, механізм соціальної взаємодії скла-дається з потреби, мотивації і самої дії. Цей механізм можна пред-ставити у вигляді такого малюнка.

Вплив ситуації          Ціль

Потреба Актуалізація            Мотиваційна Соціальна

Інтерес

індивіда          мотиву           установка       взаємодія

Будь-яка соціальна дія починається з виникнення в індивіда потреби, яка надає йому певну спрямованість: це можуть бути, на-приклад, фізичні потреби (в їжі, сні та ін.), потреби в безпеці, спілкуванні, досягненні певного статусу, самоствердженні та ін. Потреба співвідноситься індивідом з об’єктами (суб’єктами) зов-нішнього середовища, актуалізуючи строго визначені мотиви. Соц-іальний об’єкт у з’єднанні з мотивом, що актуалізується викликає інтерес. Поступовий розвиток інтересу приводить до появи у інди-віда цілі щодо конкретних соціальних об’єктів. Момент появи цілі означає усвідомлення індивідом ситуації і можливість подальшо-го розвитку суб’єктивної активності, яка далі приводить до фор-мування мотиваційної установки, яка означає потенційну го-товність до здійснення соціальної дії.

У повсякденній практиці часто спостерігається майже мит-тєве здійснення соціальних дій, які видаються немотивованими і спонтанними. Проте, якщо проаналізувати такі миттєві дії, то завжди в них можна виділити початкову потребу, інтерес і, на-решті, формування мотиваційної установки. Існують соціальні дії, процес мотивації яких може бути настільки розтягнутим, що по-чаткова потреба забувається, від чого складається уява, що моти-450

ваційна установка виникла сама по собі. Велика кількість дослі-джень доводить, що завжди існує „перший поштовх”, потреба, що приводить до здійснення соціальних дій.

Вивчення генезису і структури соціальної дії дуже важливо для практики. Розглядаючи, наприклад, ряд взаємодій між керівника-ми і підлеглими, можна за окремими діями виявити причини на-пруги у взаємовідносинах, способах керівного впливу, ступені не-узгодженості або, навпаки, узгодженості дій підлеглих і т.ін.

Здійснюючи соціальні дії, кожна людина відчуває на собі дії інших людей. Ці інші люди (людина) можуть активно заперечува-ти, погоджуватись або виявляти пасивність. У відповіді на це люди-на буде здійснювати соціальні дії, змінюючи спосіб переконання, або спосіб діяльності та ін., тобто в результаті взаємодії відбувається соціальний обмін діями.

Велику роль у здійсненні взаємодії відіграє система взаєм-них очікувань (експектацій), які пред’являються індивідами і соціальними групами один до одного. Зустрічаючись з незна-йомою людиною, ми завжди уявляємо собі, що вона буде роби-ти і як поводитись у відповідності з прийнятними в групі або суспільстві нормами. Загальноприйняті очікування дають нам можливість оцінити поведінку даного індивіда і прийняти рішення щодо продовження взаємодії. Наприклад, певна особа призначає ділову зустріч незнайомій людині. У кожного з них існує певна система очікуваної поведінки, яка є загальноприй-нятою: партнер повинен прийти вчасно, додержуватись ритуа-лу знайомства, бути ввічливим і т.ін. Якщо ці очікування не вип-равдовуються для однієї зі сторін, то взаємодія може перерва-тись і залишитись ситуаційною. Якщо ж очікування з обох сторін виправдаються, то виникнуть нові експектації (очікування), які вже будуть пов’язаними з особистими особливостями даної лю-дини, з її статусом, способом виконання соціальної ролі, з інсти-туційними нормами, які вона представляє.

Взаємодія може продовжуватись і стати стійкою, багаторазовою і навіть постійною. В ході стійкої взаємодії взаємні експектації пос-тійно змінюються, з’являються нові очікування, але такі, які надава-ли б взаємодії досить упорядкований і передбачуваний характер.

Дослідження взаємодії в концепції „символічного інтеракціонізму”

Свідченням важливості інтерактивної сторони спілкування є поява в історії психології спеціального напрямку, який розгля-дає взаємодію як вихідний пункт будь-якого соціально-психоло-гічного аналізу.

Інтеракціоністські теорії об’єднують низку теоретичних концепцій, для яких спільним є наголос на аналізі взаємодії лю-дини зі своїм соціальним оточенням. На думку інтеракціоністів, людина осягає світ через символічні значення, які набуваються людиною в ході соціалізації в результаті участі в численних інте-ракціях. Людина як носій і виконувач ролей навчається їх вико-нувати, включаючись з моменту народження в соціальну комун-ікативну мережу, в процеси взаємодії. Процес взаємодії між людь-ми має таку особливість як опосередкованість символами, їх інтерпретацію учасниками взаємодії. Цей напрямок, який отри-мав назву „символічний інтеракціонізм”, пов’язано з ім.’ям Джо-на Герберта Міда (1863-1931).

Д.Г. Мід – особистість яскрава і відома. Він дуже мало писав, а тому роботи його послідовників в значній мірі складаються з тлу-мачень книги „Розум, „Я” і суспільство”, яка вийшла після його смерті і являє собою збірник поміток, підготовчих матеріалів вче-ного і студентських конспектів його лекцій. Для Міда головним у людській дії – це інтерпретація, створення значень, опосередкуван-ня безпосередніх впливів. Навіть жести партнерів по комунікації сприймаються не прямо, а як символи, продукти інтерпретації чут-тєвого матеріалу. Для того, щоб зробити значимим кожен момент діяльності, людина наділена психологічним механізмом, який вклю-чає: а) перероблені, нормативні для особистості уявлення про неї інших людей; б) спонтанні відповіді на соціальні впливи інших; в) “самість”, що координує попередні інституції. Цей механізм вини-кає з комунікації і заради комунікації. Партнери зі спілкування при-лагоджуються один до одного, розшифровуючи взаємні наміри у же-стах, позах, виразі обличчя і, перш за все, обмінюються словами.

Символічний код для інтерпретації себе й іншого може утворюва-тись у сумісному спілкуванні, але людська комунікація настільки складна, що більшу частину значень людині приходиться брати в готовому, узагальненому вигляді із символічного тезауруса культу-ри. Він складається з відкристалізованого досвіду минулих взає-модій і є розписаним у вигляді норм групової поведінки, яка тяжіє над спонтанними діями індивідів.

Центральним в теорії Д. Г. Міда є поняття міжіндивідуаль-ної взаємодії, яка відіграє вирішальну роль у становленні людсь-кого „Я”. В розробці своєї теорії Мід використав також теорію Ч. Кулі про так зване „дзеркальне „Я””, в якій особистість розумі-ється як сума психічних реакцій людини на погляди оточуючих. Однак у Міда питання вирішується інакше. Становлення „Я” відбу-вається дійсно в ситуаціях взаємодії, але не тому, що люди – це прості реакції на погляди інших, а тому, що ці ситуації є разом з тим ситуаціями сумісної діяльності. В них формується осо-бистість, в них вона усвідомлює себе, не просто вдивляючись в інших, а взаємодіючи сумісно з ними. Отже, центральна ідея інте-ракціоністської концепції полягає в тім, що особистість формуєть-ся у взаємодії з іншими особистостями, і механізмом цього про-цесу є встановлення контролю дій особистості тим уявленням про неї, яке складається в оточуючих.

У соціальному розвитку людина проходить дві фази: на першій з них (game) вона засвоює ролі значущих Інших, а на другій (play) - вчиться “володіти” ролями, підпорядковувати їх. Соціальний роз-виток полягає у формуванні певного рольового репертуару, при-чому дитина здатна стати об’єктом у власних очах настільки, на-скільки вона здатна грати роль Іншого. В результаті створюється образ “узагальненого Іншого”, в якому втілюються соціальні нор-ми. Самосвідомість особистості, її “Я”, є похідною від спілкуван-ня. У індивіда формується уявлення про себе, про своє “Я” в ре-зультаті орієнтації на так званого “значущого Іншого” і на те, як вона сприймається цим “значущим Іншим”. “Прийняття ролі Іншо-го” – головний механізм соціалізації. Спочатку дитина орієнтується на експектації “значущих Інших” (батька, матері), але в міру розширення контактів відбувається генералізація, і об’єктом орієн-тації стає “генералізований Інший”, що ототожнюється Дж. Мідом з узагальненою соціальною групою.

Стадії прийняття ролі іншого, інших, узагальненого іншого - стадії перетворення фізіологічного організму в рефлексивне соц-іальне “Я”. Походження “Я” є цілком соціальним, головна його характеристика – здатність ставати об’єктом для самого себе, що відрізняє його від неживих предметів і живих організмів. Багат-ство і своєрідність закладених в тому або іншому індивідуально-му “Я” реакцій, способів дії, символічних змістів залежить від різноманітності і широти систем взаємодії, в яких “Я” приймає участь. Структура завершеного “Я” відбиває єдність і структуру соціального процесу. В той же час соціальний індивід (соціальне “Я”) є джерелом руху і розвитку суспільства. Мід виділяє в сис-темі “Я” дві підсистеми: “I” і “mе”. “Ме” являє собою властиву даному індивідові сукупність установок “Інших”, тобто інтерна-лізовану структуру групової діяльності. “І”, навпаки, має авто-номний характер, є джерелом спонтанної, непередбаченої повед-інки, відбиває специфіку реакцій індивіда на соціальні стимули. Реагуючи відхиляющимся від неочікувано, “І” вносить в струк-туру взаємодій зміни, які, складаючись, змінюють зміст соціаль-ного процесу, не даючи йому кристалізуватися в жорсткий соц-іальний порядок.

Розвиваючи і систематизуючи ідею дзеркального “Я”, Д.Г. Мід поклав її в основу розуміння соціалізації особистості. Згідно з цією ідеєю, обов’язковою умовою соціалізації індивіда є спілкування з іншими людьми і засвоєння їх думок про себе. Не існує почуття “Я” без відповідного йому почуття “Ми”, “Він”, або “Вони”. Свідомі дії завжди соціальні; вони означають для люди-ни співвіднесення своїх дій з тими уявленнями про її “Я”, які скла-даються у інших людей. Інші люди - це ті дзеркала, в яких фор-мується образ “Я” людини. Людина має стільки “соціальних Я”, скільки існує осіб і груп, думку яких вона цінує. Розвиваючи ці погляди, Д.Г. Мід, як і Ч.Кулі, вважав ознакою істинно соціаль-ної істоти здібність виділяти себе з групи і усвідомлювати своє “Я”. Обов’язковою умовою цього є спілкування з іншими. Осо-454

бистість являє собою сукупність психічних реакцій людини на думку про неї оточуючих. Її власне “Я” – сприйняте дзеркальне відображення, сукупність вражень, які як їй здається, вона здійснює на оточуючих. “Я” включає: 1) уявлення про те, “яким я здаюся Іншій людині”; 2) уявлення про те, “як цей Інший оцінює мій образ”; 3) специфічне почуття “Я” (подібне гордості, само-повазі або приниженню), яке з цього випливає. Все це складаєть-ся в “почуття особистої визначеності” людини – дзеркальне “Я”. “Я” виступає синтезом соціального і індивідуального в людині, гарантом і одночасно результатом її інтеракцій з соціальним се-редовищем. Суспільство розкривається індивідові у вигляді соц-іальних аспектів її власної особистості, воно практично не існує за межами свідомості індивіда. Отже, сукупність процесів взає-модії конституює суспільство і соціального індивіда. Дія індиві-да сприймається іншими людьми, опосередковуючись значенням. Взаємодії детермінуються системою символів, тобто поведінка людини в ситуаціях взаємодії обумовлена символічною інтерп-ретацією цих ситуацій. Людина – це істота, яка включена в зна-кові ситуації. Суспільство дійсно регулює дії людей за допомо-гою символів. Символ є “останньою” соціальною домінантою взає-модії. Символічний інтеракціонізм гостріше за інші теоретичні напрямки поставив питання про соціальні детермінанти взає-модії. Заслуга Міда полягає в тім, що питання про роль взаємодії для формування особистості, а також про соціальну детерміна-цію цього процесу ним було поставлено.

Існує багато різних версій інтеракціонізма. Проте все більше сучасних дослідників погоджуються, що інтеракціоністська мо-дель особистості дає найліпшу систему для адекватного пояс-нення поведінки людини. Зокрема, цей підхід може бути засто-совано для визначення того, якою морою складна поведінка ре-гулюється і інтеракціями, які залежать від ситуаційних змінних і від задатків.

Можна погодитись з оцінкою відомих американських пси-хологів Л. Хьелла і Д. Зіглера, яку вони дають інтеракціоністсь-кому напрямку в психології. Інтеракціональна модель, відміча-ють вони, як мінімум, являє собою дуже потрібну поправку в га-455

лузі психології, яка до цього зосереджувалась на індивідові в ціло-му, часто ігноруючи взаємні зв’язки між людиною і умовами її життя, які постійно змінюються. Більше того, інтеракціоністсь-кий підхід повинен розширити наші уявлення про те, в яких си-туаціях вирішальну роль у вибудовуванні поведінки грають осо-бистісні характеристики, а в яких вони не грають ніякої ролі. Можна сподіватись, що інтеракціонізм надалі в дослідженнях пси-хологів займе пріоритетне місце у поясненні того, як людина і оточення постійно впливають одне на одне, а також у вивченні взаємодій ситуаційних факторів і особистісних змінних та їх впливу на поведінку індивіда.

Транзактний аналіз Е. Берна

Транзактний аналіз – це напрямок, в якому представлено до-слідження взаємодії з точки зору регулювання дій учасників че-рез їх позиції, а також врахування характера ситуацій і стилю взаємодії. Найбільш яскраво транзактний аналіз представлено в роботі Е. Берна “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”. З точки зору Е. Берна, кожен з учасників взаємодії може займати одну з трьох позицій, які він означив як Родитель, Дорослий, Дитина. Позиція Дитини може бути визначеною як позиція “Хочу!”, позиція Родителя – як “Потрібно”, позиція Дорослого – як об’єднання “Хочу” і “Потрібно”. Ці позиції не пов’язано обо-в’язково з відповідною соціальною роллю, а є психологічним ви-значенням певної стратегії у взаємодії. У кожної людини у відпо-відності з її психічним станом складаються певні схеми поведін-ки. Репертуар цих станів Е. Берн розбив на такі категорії: 1) стан Я подібний образу батьків; 2) стан Я, який автономно направле-но на об’єктивну оцінку реальності; 3) стан Я, який діє з моменту його фіксації в ранньому дитинстві, і представляє архаїчні пере-житки. Ці стани відповідають позиціям Родителя, Дорослого і Дитини, одна з яких виявляється у людини в соціальній взаємодії в кожен момент часу і може змінюватись у відповідності зі зміною психологічних станів. Кожен тип станів по-своєму є дуже важ-ливим для людини. Дитина – це джерело інтуїції, творчості, спон-456

танних спонук і радості. Стан “Дорослий” є необхідним для жит-тя. Людина переробляє інформацію і вираховує імовірності, які необхідно знайти, щоб ефективно взаємодіяти з оточуючим світом. Дорослий контролює діяльність Родителя і Дитини і є по-середником між ними. Родитель здійснює дві основні функції. По-перше, завдяки цьому станові людина може ефективно грати роль родителя своїх дітей, забезпечивши тим самим виживання людсь-кого роду. Важливість цієї функції підкреслюється тим фактом, що люди, які залишились сиротами в ранньому дитинстві, відчу-вають значно більше труднощів у вихованні власних дітей, ніж ті, які росли в повних сім’ях аж до підліткового віку. По-друге, завдяки Родителю багато наших реакцій давно стали автоматич-ними, що допомагає зберегти багато часу і енергії. Люди багато чого роблять тільки тому, що “так прийнято робити”. Це звільнює Дорослого від необхідності приймати багато тривіальних рішень, завдяки чому людина може присвятити себе вирішенню більш важливих життєвих проблем, залишаючи буденні питання на роз-суд Родителя. Отже, всі три позиції людини дуже важливі для виживання, функціонування і взаємодії. Кожна з них заслуговує однакової поваги, бо кожен стан по-своєму робить життя люди-ни повноцінним і плідним. Зміна цих позицій стає необхідною лише в тому випадку, якщо одна з них порушує здорову рівнова-гу. Взаємодія стає ефективною лише тоді, коли транзакції мають додатковий характер, тобто якщо вони співпадають.

В концепції Е. Берна одиниця спілкування називається транзакцією. Люди, які спілкуються, виявляють свою поінфор-мованість відносно присутності один одного. Це називається транзактним стимулом. Людина, на яку спрямовано транзак-тний стимул, у відповідь щось скаже або зробить. Ця відповідь називається транзактною реакцією. Метою простого транзак-тного аналізу є вияснення того, яка саме позиція “Я” відпові-дальна за трансактний стимул і яка позиція людини здійснила транзактну реакцію.

В найбільш простих транзакціях і стимул, і реакція похо-дять від Дорослого. Е. Берн наводить такий приклад. Хірург, оц-інивши на основі тих даних, що у нього є, необхідність у скаль-457

пелі, протягує руку медсестрі. Правильно розтлумачивши цей жест, оцінивши відстань і м’язові зусилля, вона вкладає скаль-пель у руку хірурга такою дією, яку від неї чекають. Ця транзак-ція називається додатковою. Іншими словами, за умови нор-мальних людських стосунків стимул тягне за собою очікувану і природну реакцію.

Е. Берн формулює наступні правила комунікації. Перше пра-вило полягає в тім, що поки транзакції додаткові, процес комун-ікації буде протікати гладко. Наслідок з цього правила: поки тран-закції додаткові, процес комунікації може відбуватись невизна-чено довго. Ці правила не залежать ні від природи транзакцій, ні від їх змісту. Вони цілком базуються на векторах спілкування. Поки транзакції зберігають додатковий характер, правило буде виконуватись незалежно від того, чи зайняті її учасники, наприк-лад, якоюсь розмовою (Родитель – Родитель), чи вирішують ре-альну проблему (Дорослий – Дорослий), чи просто граються ра-зом (Дитина – Дитина або Родитель – Дитина).

Зворотне правило полягає в тім, що процес комунікації пе-рерветься, якщо виникне перехресна транзакція. Перехресна транзакція найбільш перешкоджає спілкуванню, якої б сторони людських відносин вона не стосувалась: сімейного життя, друж-би, любові або роботи. Е. Берн наводить такий житейський при-клад перехресної транзакції. Стимул розраховано на взаємовід-носини Дорослий – Дорослий, наприклад: “Давай спробуємо по-яснити, чому в останній час ти почав багато пити”. Відповідною транзакції “Дорослий – Дорослий” тут може бути відповідь: “Да-вай спробуємо зрозуміти. Мені і самому цього хочеться”. Однак співрозмовник може роздратуватися. Тоді відповідь може бути інакшою. Наприклад: “Ти, як мій батько, весь час мене крити-куєш”. Ця відповідь відповідає схемі “Дитина – Родитель”. В цих обставинах проблему алкоголю слід відкласти до тих пір, поки вектори не будуть приведені в порядок. Або співрозмов-ник (“ігрок”) повинен стати Родителем, доповнюючи несподі-вано виявлену співрозмовникові Дитину, або потрібно активі-зувати у нього Дорослого. Якщо, наприклад, в обговоренні з хо-зяйкою якості миття посуду раптово служниця збунтується, то

розмова на рівні Дорослий – Дорослий буде закінченою. Мож-ливим продовженням може стати взаємодія на рівні Дитина – Родитель, або обговорення іншої Дорослої проблеми: чи не слід хозяйці звільнити служницю?

На вод имо схеми, в яки х показано ро зпо діле ння позицій у взаєм одії.

 

РД – позиція Родителя, ДР – позиція дорослого, ДТ – позиція дитини

Мал. Схема транзактного аналізу

Прості додаткові транзакції виникають у неглибоких вироб-ничих або інших поверхневих суспільних взаємовідносинах, ри-туалах. Більш складними є приховані трансакції, які потребують одночасної участі більш як двох станів “Я”. Саме ця категорія слугує основою теорії ігор.

Е. Берн наводить приклад так званої кутової транзакції, в якій приймають участь три стани “Я”, ілюструючи це на такому діалозі. Продавець: “Ця модель краще, але вона вам не по кар-ману”. Покупець: “Ось її-то я й візьму”. В цьому прикладі Про-давець на Рівні Дорослого констатує два факти: ця модель кра-ще і вона вам не по карману. На соціальному рівні слова про-давця здаються такими, якими звертаються до Дорослого покуп-ця, тому він повинен був би відповісти: “Ви праві відносно того і відносно іншого”. Однак схований психологічний вектор було

вміло спрямовано досвідченим Дорослим продавця до Дитини покупця. Покупець думає: “Не дивлячись на фінансові труднощі, я покажу цьому нахабі, що я ні трішечки не гірше інших по-купців”. Ця транзакція є додатковою на двох рівнях векторів (соціальному і психологічному), оскільки продавець немов би приймає відповідь покупця за чисту монету, тобто як відповідь Дорослого зробити покупку.

Отже, існують різні види транзакцій. Е. Берн приділяє особли-ву увагу аналізові таких її видів, як ритуали, напівретуали (ті, що мають місце у розвагах), ігри (які він розуміє досить широко, вклю-чаючи інтимні, політичні ігри та ін.).

В соціальній психології існує багато класифікацій ситуацій взаємодіяльності. У вітчизняній соціальній психології А.А. Леонть-євим запропонована класифікація, в якій виділяються соціально-орієнтовані, предметно-орієнтовані і особистісно-орієнтовані ситу-ації. Англійський дослідник Аргайл називає офіційні соціальні події, випадкові епізодичні зустрічі, формальні контакти на роботі і в по-буті, асиметричні ситуації (в навчанні, керівництві та ін.). Кожна ситуація диктує свій стиль поведінки і дії: в кожному з них людина по-різному “подає” себе, а якщо ця самоподача не адекватна, то спілкування може перерватись. Якщо стиль сформовано на якійсь конкретній ситуації, а потім його механічно перенесено на іншу си-туацію, то, звичайно, успіх не може бути гарантовано. Дослідження взаємодіяльності з точки зору її компонентів, зокрема таких, як по-зиції учасників, ситуація і стиль діяльності сприяють більш глибо-кому аналізові цієї сторони спілкування.

Типи взаємодії

Люди вступають в численну кількість різних видів взаємодій, на основі чого в соціальній психології створено ряд їх класифі-кацій. Найбільш поширеним є дихотомічний поділ всіх можли-вих видів взаємодій, тобто розподіл їх на два протилежних види: кооперація і конкуренція, узгодженість і конфлікт, пристосуван-ня і опозиція, асоціація і дисоціація і т.ін. З точки зору цієї кла-сифікації аналізуються два протилежних вияви взаємодії: з одного боку, такі, що сприяють організації сумісної діяльності, а з другого – ті, що так або інакше перешкоджають їй.

Розрізняють два основних типи взаємодій: співробітницт-во і суперництво (конкуренція). Співробітництво передбачає взаємопов’язані дії індивідів, що спрямовані на досягнення за-гальних цілей з взаємною вигодою для взаємодіючих сторін. Взаємодія на основі суперництва включає в себе спроби відтво-рення, випередження або придушення суперника, який прагне до ідентичних цілей.

Ці два типи взаємодій є полярними, супроводжуються про-тилежними почуттями, установками і орієнтаціями у взаємодію-чих індивідів. Якщо в умовах співробітництва виявляються по-чуття вдячності, потреби у спілкуванні, бажанні поступитись, то в умовах конкуренції часто виникають почуття страху, неприязні, ненависті, заздрощів, роздратування. В результаті повторення того чи іншого типу соціальної взаємодії виникають різні види відносин між людьми.

Кооперація

Кооперація – це взаємодіяльність, яка означає координа-цію зусиль її учасників, упорядкування, комбінування цих зу-силь. Включеність у взаємодіяльність всіх її учасників створює певні відносини, що виконують функцію їх з’єднання в коопе-рацію. О.М. Леонтьєв звернув увагу на дві основні риси суміс-ної діяльності: розподіл єдиного процесу діяльності між її учас-никами і зміну діяльності кожного з них. Системоутворюючим фактором сумісної діяльності, що об’єднує людей в єдину коо-перацію, є загальна ціль, котра робить необхідним спілкування індивідів. Важливим питанням у зв’язку з цим є з’ясування того, на якій основі формується загальна ціль і як з нею співвідно-сяться індивідуальні цілі. Б.Ф. Ломов відмічає наступні момен-ти, важливі для пошуку відповіді на дане питання. По-перше, в процесі життя в особистості формується певна система цілей, так би мовити, своєрідне „поле цілей”, в якому одні цілі займа-ють провідне, інші – підпорядковане положення. Їх співвідношення є динамічним. Завдяки існуючому в особистості полі цілей створюється можливість узгодження індивідуальних цілей і формування тієї спільної цілі, яка потрібна для організації кон-кретної сумісної діяльності. По-друге, спільна ціль пов’язана з потребами групи як цілісного утворення, тому важливо, щоб члени групи розуміли свою роль в реалізації загальної цілі і могли її трансформувати у власну ціль.

Як відмічає О.М. Леонтьєв, „спілкування не просто опосе-редковує сумісну діяльність людей, воно дозволяє презентувати кожному із учасників цієї діяльності деякі її елементи, починаю-чи з цілі і задачі діяльності і включаючи її структуру (аж до опе-раційної), цілі окремих дій, які входять до її складу, об’єкти діяль-ності, використовувані в ній знаряддя, відомості про ситуацію, необхідні для обстановочної аферентації, узагальнені дані про імовірний досвід окремих учасників діяльності і взагалі про пси-хологічні особливості їх особистостей, необхідні для прийняття рішення сумісної діяльності в цілому.

Внаслідок контакту і цілеспрямованої діяльності між інди-відами групи утворюються відношення змагальності, які є про-відними в утворенні властивості, яка не мала місця стосовно індивідів, що входять до сукупної діяльності суб’єктів. Цю влас-тивість Б.Ф. Ломов характеризує як енергію сукупного суб’єкта як таку, що може значно підсилювати здібності окремих індивідів, які входять до сукупного суб’єкту. Це видно на прикладі того, як напруга примноження психічних і фізичних сил в процесі колек-тивної виробничої діяльності стає однією з умов підвищення про-дуктивності праці у кооперації. Навіть в умовах простого об’єд-нання однорідної праці багатьох людей їх сумісна сила пере-більшує суму індивідуальних сил цих осіб, так як в результаті контакту і змагальності, які викликаються цим контактом, відбу-вається збільшення енергії. Вже сам суспільний контакт викли-кає змагання і своєрідне збудження життєвої енергії, який збільшує індивідуальну продуктивність окремих осіб.

Значний інтерес в цьому плані являють дослідження, О.В. Петровського, які підтверджують існування в колективі механізмів, що приводять до підсилення індивідуальних здібнос-тей. Під впливом взаємодопомоги, єдності цілей, передачі тру-дового досвіду, стимулювання навчання у членів колективу формуються такі типові риси, як інтерес, „смак” до розумової праці, інтерес до питань виховання, творче ставлення до праці, свідоме і принципове відношення до громадської роботи. Все це складає дієві фактори, які формують колективні здібності. Масова діяльність індивідів, їх згуртованість, єдність цілі роз-вивають у них ті здібності, які інували невиявлено. В досліджен-нях О.В. Петровського була доведена залежність процесів спілкування від змісту діяльності, зокрема, положення про те, що виникаючі в колективі відносини, які опосередковуються сусп-ільно цінним і особистісно значущим змістом сумісної діяль-ності, по-іншому впливають на індивідів, ніж відносини, що ви-никають в „дифузній групі”. Наприклад, взаєморозуміння між деякими членами колективу, які „вболівають” за одну і ту ж саму футбольну команду, суттєво відрізняються від взаємовідносин в тому ж колективі, які виникають в інших обставинах. Отже, характер взаємодії визначається самим предметом діяльності. Г.М. Андреєва підкреслює, що в реальній практичній діяльності людини головним питанням є питання не про те, яким чином спілкується людина, а про те, з приводу чого вона спілкується. Розглядаючи колектив як суб’єкта сумісної соціально обумов-леної діяльності, О.В. Петровський зауважує, що можна поба-чити, як суб’єкт опредметнюється в об’єкті своєї діяльності, і разом з тим, як цей об’єкт розпредметнюється в суб’єкті, в ко-лективі, опосередковуючи і перетворюючи міжіндивідуальні зв’язки і відносини. У вітчизняній соціальній психології важ-ливим фактором сприяння організації кооперативної діяльності визначається включеність у неї всіх учасників. Експеримен-тальні дослідження кооперації найчастіше спрямовані на аналіз вкладів учасників взаємодії і ступеня включеності до неї. Що ж стосується протилежного типу взаємодії – конкуренції, то тут аналіз сконцентровано на найбільш яскравій її формі – конфлікті.