Комунікативна компетентність


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

В психологічній літературі підкреслюється роль комунікатив-ної компетентності у ефективності спілкування.

Комунікативна компетентність визначається як відповідне прагматичне використання соціальних знань і навичок в спілку-ванні. Характеристиками комунікативної компетентності є, по-перше, відповідність поведінки контексту відношень, в якій вона виявляється. Первинний контекст здебільше пов’язано зі спілку-ванням з присутніми людьми і виявляється в ефекті „парної роз-мови, парної ідентичності, який виникає на основі вибору у роз-мові „ми – теми”, згадування „наших” занять і маніфестації явно загальних установок.

По-друге, комунікативна компетентність означає, що знання правил спілкування і адаптаційні навички і гнучкість у втіленні цьо-го знання є необхідними для досягнення ефективних відносин. По-третє, комунікативна компетентність визначається тим, що вона

пов’язана з відносинами, а не з індивідами. Тобто ми говоримо про компетентні відносини і соціально умілих індивідів. Комунікатив-на компетентність – це здатність зберігати стосунки з бажаною ви-значеністю, тобто здатність уникати у стосунках ям і капканів і ви-правляти порушення, коли тактика уникання не спрацьовує.

Комунікативна компетентність, на думку М.Обозова, може бути визначеною в двох аспектах: як орієнтованість особистості в різних ситуаціях спілкування, що базується на знаннях і чуттєво-му досвіді, і як здатність ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми завдяки розумінню себе та інших в умовах постійної зміни психічних станів, міжособистісних стосунків і соціальної ситуації. Комунікативну компетентність не можна вважати константною особистісною характеристикою і уявляти її як замкнений індиві-дуальний досвід. Комунікативна компетентність змінюється в за-лежності від засвоєння особистістю культури суспільства, а також від розвитку і зміни самого суспільства.

Первинні параметри, за якими оцінюється комунікативна ком-петентність, пов’язані з соціально-психологічною толерантністю як особистістою властивістю суб’єкта спілкування. В загальній пси-хології толерантність визначається традиційно в психофізіологіч-ному ракурсі як послаблення реагування на який-небудь несприят-ливий фактор в результаті зниження чуттєвості до його впливу. Со-ціально-психологічне розуміння толерантності передбачає тер-пимість до різних думок, неупередженість в оцінці людей і подій. Підвищення ефективності спілкування в результаті формування ко-мунікативної компетентності тісно пов’язано з забезпеченням соц-іально-психологічної толерантності особистості.

В структурі феномену толерантності особистості можна виді-лити два компонента: сенсуальну толерантність особистості і дис-позиційну толерантність особистості.

Сенсуальна толерантність пов’язана зі стійкістю особистості до впливів середовища, з послабленням реагування на якийсь не-сприятливий фактор, зокрема, негативних впливів суб’єктів міжо-собистісної діяльності за рахунок зниження чуттєвості. Образно кажучи, сенсуальна толерантність – це терпимість – черствість, тер-пимість – стіна. В основі диспозиційної толерантності лежить

принципово інший механізм, який забезпечує терпимість особис-тості у взаємодії з середовищем. Мова йде про готовність особис-тості до певної (терпимої) реакції на середовище. Ця готовність ви-являється на когнітивному, афективному і поведінковому рівнях. За диспозиційною толерантністю стоять певні установки особис-тості, сукупність її ставлень до реальності: до інших людей, до їх поведінки, до себе, до впливу інших людей на себе, до життя вза-галі. Прикладами установок, які забезпечують диспозиційну толе-рантність особистості, є: „всі люди коли-небудь помиляються”, „чим більше точок зору, тим краще”, „агресія і роздратованість дуже час-то провокуються ситуацією, а не є внутрішньою сутністю людини” і т.ін. Диспозиційна толерантність є толерантність-позиція, толе-рантність-установка, толерантність – світосприйняття. Вона зовсім не пов’язана з психофізіологічною толерантністю.

Факторами, що зумовлюють феномен толерантності є: со-ціогенетичний, мікросередовищний (або психологічний) і біогенетич-ний. Соціогенетичний фактор – це вплив суб’єктивно-об’єктивних умов на формування і виявлення толерантності у суспільстві, в різних групах (зокрема, професійних) і у конкретних особистос-тей. Мова йде про формування і виявлення толерантності під впли-вом пануючих в даний момент соціальних установок, еталонів, сте-реотипів, під впливом загальної направленості суспільства: гума-ністичної, плюралістичної, з одного боку, або ж антиособистісної, авторитарної – з другого боку.

Психогенетичний (мікросередовищний) фактор – це вплив найближчого оточення індивіда (сім’ї, колектива, неформальної гру-пи тощо) на формування і виявлення толерантності. За відсутністю блокуючого впливу соціогенетичних умов толерантність як риса особистості визначається саме мікросередовищним фактором. Під біогенетичним фактором розуміється вплив психофізіологічних особливостей індивіда на виявлення толерантності в залежності від статевих, вікових і темпераментних особливостей.

Дослідження комунікативної компетентності в соціальній пси-хології здійснюється у напрямках, які визначаються аспектом до-слідження цього феномену. Так, наприклад, поширеним є напря-мок, який вивчає комунікативні потенціали особистості в зв’язку з

загальними показниками малої групи: оцінку сформованості кому-нікативного контролю на різних стадіях спілкування у групі; ефек-тивності комунікації в різних видах діяльності особистості і групи; визначення стратегій конструктивності–деструктивності поведін-ки в конфліктно-стресових ситуаціях. Інший напрямок досліджен-ня комунікативної компетентності – це визначення ступеня розвит-ку соціальноцінних комунікативних якостей і досвіду: емпатія, доб-розичливість, прийняття інших. Наводимо одну з методик дослід-ження комунікативної компетентності.

Методика діагностики

комунікативного контролю

(М. Шнайдер)

Призначення. Методика призначена для вивчення рівня комунікативного контролю. Згідно з М. Снайдером, люди з ви-соким комунікативним контролем постійно слідкують за собою, добре обізнані, як поводитись, управляють своїми емоційними виявленнями. Разом з тим вони відчувають значні труднощі в спонтанності самовираження, не люблять непередбачуваних си-туацій. Люди з низьким комунікативним контролем безпосе-редні і відкриті, але можуть сприйматися оточуючими як занадто прямолінійні та нав’язливі.

Інструкція. Уважно прочитайте 10 висловлювань, які відобра-жають реакції на деякі ситуації спілкування. Кожне з них оцініть як правильне (П) або неправильне (Н) стосовно себе, поставивши по-ряд з кожним пунктом відповідну букву.