Невербальна комунікація


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 

Загрузка...

Будь-яка комунікація, яка здійснюється без слів, вважається не-вербальною комунікацією. Наприклад, комунікації, що здійснюють-ся різними художніми формами. Все більш стають поширеними прості зорові символи. Їх можна побачити в найрізноманітніших місцях: в аеропортах, на автотрасах, на промислових підприємствах, на упаков-ках ліків, продуктів. Особливі знаки є для кімнат відпочинку, місць для куріння, для кафетеріїв і т.п. Інформативним може бути також одяг людини, який повідомляє оточуючим про настрій, почуття і на-міри людини. Наприклад, якщо прийти на офіційний прийом в тені-сних шортах, то це буде демонстрацією певного ставлення до при-сутніх. Маючи здатність підсилювати або послаблювати вербальний вплив, ці системи допомагають виявити такий суттєвий параметр ко-мунікативного процесу, як наміри його учасників.

На сьогодні описано і досліджено чисельні форми невербаль-них знакових систем. Головні з них: кінесика, паралінгвістика, про-ксеміка, візуальне спілкування. Оптико-кінетична система знаків включає жести, міміку, пантоміміку, вона є більш-менш чітко сприй-нятою властивістю загальної моторики різних частин тіла (рук, об-личчя, пози). Ч. Дарвін перший застосував дослідження в галузі вираження емоцій у людини і тварин. Ця загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції людини, а тому включення оптико-кінетичної системи знаків в ситуацію комунікації надає їй особливої виразності. Психологи виявили, що повідомлення через мову тіла впливає на співрозмовника сильніше, ніж вербальне. На-приклад, якщо людина крізь сльози буде запевняти, що у неї все га-разд, то повірять скоріше не її словам, а сльозам.

Значимість оптико-кінетичної системи знаків в комунікації до-сліджується спеціальною галузю знань – кінесикою. Так, наприклад, в дослідженнях англійського вченого М. Аргайла вивчалась частота і сила жестикуляції в різних культурах (протягом години фіни жестикулю-вали 1 раз, італійці – 80, французи – 120, мексиканці – 180).

Шведський дослідник К. Бердвістл запропонував виділити оди-ницю тілорухів людини – кін, або кінему (аналогічно фонемі в лінгвістиці). Із кінем утворюються кінеморфи (щось подібне фразам), які й сприймаються в ситуації спілкування. На основі пропозицій Бер-двістла було створено свого роду “словники” тілорухів, навіть з’яви-лись роботи про кількість кінів в різних національних культурах. З метою визначення “сітки” основних зон людського обличчя, тіла, руки, тощо Бердвістл поділив все тіло людини на 80 зон: обличчя, голова, рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла, нижня частина тіла. Смисл побудови словника в тому, щоб одиниці – кіни – були прив’язані до певних зон, тоді і запишуться тілорухи. Подібний варіант було запропоновано для запису виразів обличчя, міміки. В літе-ратурі визначено більш як 20000 описувань виразу обличчя. Щоб якось їх класифікувати була запропонована дослідником П. Екманом м ето-дика, яка отримала назву FAST. Принцип той самий: обличчя ділить-ся на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і область носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емоцій, які найча-стіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, гнів, зди-415

вування, огида, страх, сум. Фіксація емоції відповідно “зони” дозволяє визначити більш-менш правильно мімічні рухи. Ця методика отрима-ла поширення в медичній (патопсихологічній) практиці.

Специфічною знаковою системою, що використовується в ко-мунікативному процесі, є “контакт очей”, який має місце у візуаль-ному спілкуванні. Дослідження в цій галузі тісно пов’язані з загально-психологічними дослідженнями в галузі зорового сприйняття – руху очей. В соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, “тривалість” їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання його і т.ін. Контакт очима не обмежується інтимним спілку-ванням. Знаки, що подаються рухами очей, включаються в більш ши-рокий діапазон ситуацій спілкування. Є роботи про роль візуального спілкування для дитини, зокрема, виявлено, що для дитини є влас-тивим фіксувати увагу перш за все на обличчі людини. Експеримент з дорослими показав, що найбільш жвавою реакцією є реакція на два горизонтально розташованих круги (аналог очей). Це явище має зна-чення в роботі медиків, роботі педагогів, а також людей, що мають відношення до проблем керівництва. Як і інші невербальні засоби, контакт очима доповнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або перервати її.

Паралінгвістична і екстралінгвістична система знаків теж є “добавками” до вербальної комунікації. Паралінгвістична система – це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, то-нальність. Екстралінгвістична система – це включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад, покашлювань, плачу, сміху, темп мови. Всі ці доповнення виконують функцію фасцинації, тобто збільшу-ють семантично значиму інформацію, тільки не за допомогою мов-них включень, а, так би мовити, “навколомовними” прийомами.

Простір і час організації комунікативного процесу виступа-ють також знаковою системою, є компонентами комунікативних ситуацій, несуть смислове навантаження. Наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, окрик у спину має негативне значення. Експериментально доведе-на перевага деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів, так і масових аудиторій.

У різних культурах розроблені свої нормативи часових харак-теристик спілкування, які є своєрідним доповненням до семантич-но значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення – вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь – проксеміка, яка вивчає норми про-сторової і часової організації спілкування (“просторова психоло-гія”). Засновником просторової психології є американський досл-ідник Е. Холл, який досліджував перші форми просторової орган-ізації спілкування у тварин. У випадку людської комунікації була запропонована особлива методика оцінки інтимності спілкування на основі вивчення організації його простору.

Холл виділив чотири зони міжособистісного спілкування:

– Зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднь-ого тілесного контакту). На такій відстані спілкуються закохані, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Крім найближчих в цю зону допускаються лікарі, медсестри, перукарі та інші спеціалісти, про-фесія яких потребує безпосереднього тілесного контакту з клієнтом. Намагаючись у спілкуванні з кимось ввійти в цю зону, ви тим са-мим натякаєте на те, що хотіли б вважати його другом.

– Зона особистого спілкування (від 0,5 до 1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань доз-воляє їм торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати плече. Більшість людей вважають цю зону своїм осо-бистим простором і не схильні впускати в нього сторонніх лю-дей. Наприклад, коли ви сидите в кафе, де є вільні місця, і но-вий відвідувач підсаджується до вас, то ви будете відчувати себе незручно. Або інший приклад. В переповненому транспорті люди уникають візуального контакту один з одним, намагають-ся дивитись у вікно або на стінку, щоб таким чином витримати межі особистого простору.

– Зона формального спілкування (від 1,5 до 3 м). На такій ди-станції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови. Існує вислів “витримувати дистанцію”, за допомогою якого описують відносини начальника і підлеглого.

– Зона публічного спілкування (більш як 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкуван-ня. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними (на-приклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах).

Описані зони міжособистісного спілкування мають культурні відмінності. Американський психолог Рампел в своїй роботі (1988) описав так званий “латиноамериканський вальс”, коли мексиканець, розмовляючи з американцем, настирливо намагається наблизитись до партнера, а той постійно відсторонюється від нього. Незнання норм чужої культури може зашкодити діловому спілкуванню. Наприклад, американці звикли розпочинати виступ перед аудиторією з розповіді про свій професійний досвід і досягнення в конкретній галузі. Проте представник азіатської культури може сприйняти це за пусту похваль-бу, оскільки у азіатів не прийнято акцентувати увагу на своїх успіхах. Дослідження в галузі просторової психології пов’язані з вивченням специфічних наборів, просторових та часових констант, комунікатив-ної ситуації. Останні називаються хронотопами (термін введено А.А. Ухтомським, надалі – М.М. Бахтіним). У літературі описані, зок-рема, хронотопи “лікарняної палати”, “вагонного супутника” та ін. Суть їх полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює інколи несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна по-яснити відвертість до першого зустрічного, яким є “вагонний супут-ник”. Отже, аналіз систем невербальної комунікації показує, що вони відіграють велику роль в комунікативному процесі.