7.1. Поняття державного кредиту


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 

Загрузка...

Державний кредит посідає важливе місце в процесі перерозподілу су-купного суспільного продукту. Незважаючи на детальне обговорення скла-ду доходів і витрат на стадії підготовки проекту бюджету, досягти їх чіткої збалансованості, відповідності не вдається ні на етапі обговорення проекту бюджету, ні на стадії його виконання. На збалансування цих складових час-тин бюджету і спрямований механізм державного кредиту.

Дуже часто відносини кредиту зводяться до надання тимчасово віль-них коштів на певних умовах (платності, терміновості, зворотності та ін.) позичальникам. Це не зовсім правильно. Кредитні відносини (незалежно від форми — державний кредит чи банківський) об’єктивно поєднують два вза-ємозалежних, зустрічних процеси. З одного боку, це залучення, акумуляція тимчасово вільних коштів, зосередження їх у кредиторів. З іншого боку, це надання вже зосереджених коштів позичальникам.

Державний кредит забезпечує акумуляцію тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб. Необхідно враховувати, що кошти юридичних і фізичних осіб акумулюються і через механізм обов’язкових, безумовних пла-тежів (податків і зборів). У юридичній літературі докладно досліджена різ-ниця між цими формами1. Так, по-перше, державний кредит має добровіль-ний і договірний характер, податки — обов’язковий, імперативний; по-друге, податки зменшують доходи платника, державний кредит не зменшує (навіть припускає його збільшення — за рахунок виплати відсотків); по-третє, отри-мані податкові платежі не породжують будь-яких обов’язків держави, одер-жання ж коштів від державного кредитування припускає повернення їх із ви-платою відсотків; по-четверте, податкові надходження спрямовуються до бюджетів без деталізації мети, тоді як кошти, отримані за рахунок державно-го кредитування, — винятково на мінімізацію дефіциту бюджету.

Таким чином, державний кредит — це урегульовані нормами права відносини з акумуляції державою тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб на умовах платності, терміновості й зворотності з метою зме-ншення дефіциту бюджету.

Зміст державного кредиту розкривається в його характерних рисах: а) має добровільний і договірний характер;

1Див.: Финансовое право Российской Федерации: Учебник / Отв. ред. М. В. Карасе-ва — М.: Юристъ, 2002. — С. 447–448.

б)         позичальником виступає держава, кредиторами — юридичні і фізичні

особи;

в)         коштами забезпечення державних позик є все державне майно;

г)         має поворотний, платний, терміновий характер;

д)         кошти, виручені за рахунок державного кредиту, спрямовуються на міні-

мізацію бюджетного дефіциту;

е)         застосовується шляхом розміщення державних цінних паперів.

Дійсно, ці характерні риси державного кредиту дають можливість скласти про нього уявлення та визначити зміст, який ґрунтується на публіч-ному характері регулювання цих відносин. Однак ряд принципів, його від-знак (платність, зворотність, терміновість та ін.) схожі з принципами бан-ківського кредитування, хоча, безумовно, і наповнені іншим змістом. Показово, що М. Ф. Орлов у своїй праці 1832 р. «Теория государственного кредита» підкреслював, що «кредит публичный, или государственный, и кредит частный…кроме названия и цели имеют мало общего»1. Саме тому і необхідно зупинитися на основних відмінностях між державним та банків-ським кредитами.

1.         Потреба в банківському кредиті виникає, зазвичай, у зв’язку з нері-вномірністю кругообігу вартості виробничих фондів, тоді як потреба в дер-жавному кредиті обумовлена нестачею фінансових ресурсів держави, бю-джетним дефіцитом.

2.         Банківський кредит пов’язаний із грошовим обігом, в умовах якого гроші реалізують функцію коштів платежу, при державному кредиті акцен-тується функція коштів обігу.

3.         У відносинах банківського кредиту беруть участь банк (кредитор) і юридичні та фізичні особи (позичальники); у відносинах державного креди-ту — юридичні й фізичні особи (кредитори) і держава (позичальник).

4.         Наслідком відносин банківського кредиту є укладання договору ба-нківської позики; результатом операцій державного кредиту — внутрішній державний борг.

5.         В умовах банківського кредитування під час укладання договору банківської позики закріплюються і реалізуються санкції за порушення умов договору; у державному кредитуванні санкції не передбачаються.

6.         Банківський кредит пов’язаний, переважно, з безготівковим грошо-вим обігом, державне кредитування здійснюється, переважно, в сфері готів-ково-грошового обігу.

Відносини, що регулюють механізм державного кредиту, мають скла-дний, багатоплановий характер, що дозволяє порушувати питання й обґрун-товувати комплексний характер цього інституту, що містить норми не тіль-ки фінансово-правової галузі, але й інших галузей права.

1 Див.: Орлов М. Ф. Теория государственного кредита. У истоков финансового пра-ва. — М.: ГосЮриздат, 1998. — С. 300.

Відносини в галузі державного кредиту складаються з приводу фор-мування, функціонування і погашення державного внутрішнього боргу, які виникають у процесі фінансової діяльності держави з акумуляції тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

Об’єктом цих правовідносин є грошові ресурси, що переходять дер-жаві у формі внутрішніх державних позик і становлять державний борг.

Суб’єктний склад правовідносин з приводу державного кредиту до-сить різноманітний. З одного боку, це держава або уповноважені органи. Слід звернути увагу, що в такому випадку саме держава (а не уповноважені нею органи) є суб’єктом відносин. По-перше, кошти, які акумулюються у формі державних позик, надходять саме державі й спрямовуються на змен-шення дефіциту бюджету, а також утворюють державний борг, а не борг уповноважених державою органів, що беруть участь у цих відносинах. По-друге, забезпеченням державних позик, у підсумку, є майно держави. У та-кий спосіб діяльність уповноважених державою суб’єктів (Кабінету Мініст-рів, Міністерства фінансів та ін.) не виключає й участь держави як самос-тійного суб’єкта у відносинах державного кредитування.

Держава бере участь у цих відносинах в особі Кабінету Міністрів України, на якого і покладений обов’язок управління боргом. Важливо за-значити, що подібна діяльність Кабінету Міністрів, здійснюється в межах, визначених Верховною Радою України. Так, ст. 15 БК України зазначає, що Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, визначених законом про Державний бюджет України. Міністр фінансів України з метою еконо-мії коштів та ефективності їх використання має право обрати кредитора, вид позики і валюту позики.

Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх позик у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, нале-жить державі в особі Міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Суб’єктом правовідносин щодо державного кредиту є також Національний банк України, який подає пропозиції Кабінету Мініст-рів для визначення політики в цій сфері та виконує операції з обслугову-вання, розміщення боргових зобов’язань, їх погашення і виплати доходів кредиторам.

Іншу сторону суб’єктів цих відносин представляють кредитори — юридичні та фізичні особи. Причому, у цьому випадку може йти мова про спеціальний характер подібних суб’єктів, оскільки ними будуть не всі юри-дичні або фізичні особи, а тільки ті, які володіють тимчасово вільними кош-тами та які поступають у формі внутрішньої державної позики.