ВСТУП ДО МОВОЗНАВСТВА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 

Загрузка...

Лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає лекси-ку, тобто словниковий склад мови. Семасіологія та оно-масіологія, етимологія, фразеологія, ономастика та лексико-графія є підрозділами лексикології. Лексикографія зай-мається питаннями складання словників.

Граматика — це галузь мовознавчої науки, яка вивчає бу-дову мови. Граматика складається з двох розділів: морфологія та синтаксис.

Кожен з розділів мовознавства може розглядати мовний матеріал у загальному та частковому плані, на підставі чого виділяють: загальну і часткову фонетику, загальну і часткову лексикологію, загальну і часткову граматику.

Сучасна лінгвістика складається з багатьох шкіл і на-прямків. Більшість з них пов’язані з іншими науками:

♦              філософія мови — з філософією;

♦              історична лінгвістика — з історією;

♦              лінгвокраїнознавство — з географією та етнологією;

♦              лінгводидактика — з педагогікою;

♦              психолінгвістика — з психологією;

♦              нейролінгвістика — з нейрофізіологією;

♦              соціолінгвістика — з соціологією.

Мова є найважливішим засобом комунікації в суспільстві. Вона нерозривно пов’язана з мисленням і свідомістю, саме то-му мовознавство відносять до гуманітарних, соціальних на-укових дисциплін, які досліджують людину та людське суспільство.

Залежно від об’єкта дослідження всі науки поділяються на суспільні та природничі. До суспільних наук належать: філо-софія, історія, логіка, естетика, педагогіка, психологія, архео-логія, етнографія, літературознавство й мистецтвознавство. Мовознавство — теж суспільна наука. Природничими наука-ми є математика, фізика, хімія, ботаніка, зоологія, геологія, ме-ханіка й астрономія.

Мовознавство, як і інші науки, перебуває у близьких або віддалених зв’язках з багатьма суспільними і природничими

науками, беручи від них та даючи їм цінні відомості для розв’язання важливих наукових проблем.

Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка стано-вить основу світгляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою — наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова — один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець — мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує проце-си відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити похо-дження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови — народу.

Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анотомію й фізіологію органів мови. Тут ста-ють у пригоді природничі науки — анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом — акустикою, пов’язане вивчен-ня звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей. Мате-матичні методи широко застосовуються у вивченні мовних явищ, як наслідок цього, виникає окрема галузь — математич-на лінгвістика. Математичний підхід можна використовувати також до вивчення конкретних мовних одиниць, наприклад, встановити частоту повторюваності одних і тих же синтаксич-них конструкцій, подати кількісну характеристику вживання тих чи інших класів слів, звуків тощо.

Однією з ключових проблем загального мовознавства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Метод є системою правил і прийомів підходу до вивчення явищ і за-кономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто

способів організації теоретичного і практичного освоєння дійсності.

Існує низка загальнонаукових методик дослідження, що використовуються в усіх без винятку науках.

Серед загальнонаукових методик виділяють:

♦              Порівняння, яке має велике значення, оскільки, порівнюючи різні форми, ми відділяємо думку від зна-ка, що її виражає, і таким чином, вчимося краще розпізнавати різні відтінки цієї думки. Порівнюючи у деталях різні мови, ми позбуваємось тієї ілюзії, до якої привчає нас знання лише однієї мови, що у світі існу-ють поняття, що не змінюються і є однаковими для всіх часів та народів. Думка позбувається полону слів, поло-ну мови, вона отримує істинно логічну науковість.

♦              Індукція є узагальненням результатів окремих спосте-режень. Це шлях пізнання від даних досліду до їх схе-матизації, та від систематизованих даних досліду до відкриття емпіричних законів. У лінгвістиці за допомо-гою індукції вирішуються питання типу: Які ознаки має слово? Як взаємодіють різноманітні лексико-грама-тичні класи слів?

♦              Дедукція спирається на певне положення, що посту-люється, або отримується шляхом попереднього уза-гальнення результатів окремих спостережень. Нерідко за допомогою індукції передбачають факти задовго до їхнього емпіричного відкриття. У лінгвістиці дедуктив-ного рішення потребують ось які задачі: Чи є певний відрізок мовленнєвого ланцюжка словом? До якого лексико-граматичного класу відносити певне слово?

♦              Аналіз — це поділ предмета дослідження на складові частини та виділення ознак предмета для окремого вив-чення.

♦              Синтез — процес, що є прямо протилежним аналізу, по-требує з’єднання складових частин або ознак явища, що

вивчається, та дослідження його цілісного предмета.

Найдавнішим і найпоширенішим основним методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їхньої будови та функціону-вання на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Описовий аналіз полягає у сегментації тексту спочатку на слова та речення і далі на морфеми, словоформи, словосполу-чення та члени речення, які інтерпретуються за допомогою ка-тегоріального та дискретного аналізу.

Опис мови здійснюється за допомогою двох видів аналізу: компонентного та контекстного.

Компонентний аналіз базується на тому, що одиниці аналізу є елементами мовної одиниці, що аналізується, — номінативно-комунікативної та структурної (членування сло-ва на морфеми, розбір речення).

Контекстний аналіз — аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови роз-глядається у контексті (для фонеми контекстом є слово, для слова — речення). Частіше за все контекстний аналіз застосо-вується при семантичному дослідженні (лексем і словоформ). Усе частіше контекстом стає живе мовлення, коли врахову-ються фонові знання комунікантів, комунікативна ситуація та соціальні ролі.

Порівняльно-історичний метод базується на факті рівномірної появи компонентів мови, що призводить до одно-часного існування пластів різних хронологічних зрізів. Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах завдя-ки своїй специфіці — як засіб спілкування. Тому й можливо за допомогою порівняльно-історичного методу відновити карти-ну поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови.

Метод базується на порівнянні найбільш усталених еле-ментів мовних систем.

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібнос-тей і відмінностей. Для того використовують зіставний метод. Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою ви-явлення специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на ви-явлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Ідея зіставного методу була теоретично обґрунтована І. Бодеуном де Куртене, який вважав, що зіставне вивчення мов може базу-ватися на виявленні подібностей та відмінностей між мовами незалежно від їхніх історичних та генеалогічних зв’язків.

Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної ти-пології та універсалій. Мовна типологія — порівняльне вив-чення структурних і фунціональних особливостей мов неза-лежно від їхньої генетичної природи.

Для встановлення структури мови і систематизації її оди-ниць використовують структурний метод. Структурний ме-тод — метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на ос-нові зв’язків і відношень між мовними елементами.

Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані певною системою лінгвальних відно-шень.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох мето-диках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансфор-маційний і компонентний аналіз.

Дистрибутивний аналіз з’явився як спроба американсько-го дескриптивіста З. Гарріса відповісти на запитання “як ула-штована мова?”. Позиція стороннього спостерігача допомагає йому виявити регулярності певних ознак мови. Серед регу-лярностей особливе місце належить дистрибуції — повторюваності тотожних частин. Дистрибутивний аналіз направлений на вивчення оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницями. Виходячи з оточення одиниці, його можна роз-поділити на класи з метою дослідження їхнього місця в сис-темі мови.

Розвиток методів дослідження мови тісно пов’язаний із розвитком лінгвістики як наукової дисципліни.

Високого розвитку досягло мовознавство у Стародавній Індії, що пов’язувалось з необхідністю зберегти священні (са-кральні) тексти, які були написані на санскриті і передавалися усно, щоб не допустити їхнього хибного запису. Граматика Паніні (5 ст. до н.е.), праці Чандри (5 ст.) і Джайнендри (7 ст.) — найважливіші з граматик, які описують санскрит. Грамати-ка Паніні є найбільш повним і водночас дуже стислим описом мовної системи переважно на фонологічному і граматичному рівнях. Вона являє собою значно формалізовану систему-про-граму, яка складається приблизно із чотирьох тисяч правил (правило — sutra). Граматика Паніні записана у формі поезії — 8 томів. Автор робить багато посилань на інших дослідників мови, роботи яких не збереглися. Одним з найголовніших до-сягнень давньоіндійської граматичної теорії було дослідження морфологічної будови слова — виділення у слові кореня, суфікса, основи. Мова санскриту відрізнялася великою кількістю флексій.

До граматики Паніні дописувалась у різні часи так звана коментаторська література, серед якої найбільш відомими є такі праці: “Доповнення” Катьяяни (Varttika) — 3 ст. до н.е., — “Великий коментарій” Патанджали (Mahabhasya) — 2 ст. до н.е., “Бенареський” Вамани и Джаядитьи (Kacika) — 7 ст., “Огляд” Нагеши (Udyptta) — 18 ст. Основні завдання цих творів — тлумачити сутри (правила), без чого граматику важ-ко зрозуміти, пояснювати її на прикладах, а також роз’яснюва-ти деякі протиріччя. Окрім цього у таких коментарях розгля-даються і деякі загальнолінгвістичні проблеми, як, наприклад,

типи значення слова, природа “означаємого”, дається кла-сифікація слів за частинами мови: ім’я, дієслово, префікс-прийменник, частка. Окрім граматик індійська мовознавча традиція представлена також словниками і навчальними посібниками.

Давні словники охоплюють від 7 до 14 тис. слів двох груп:

1)            власні назви (богів, героїв епосу, топоніми та ін.) і загальні назви та прикметники, тобто основний лексичний фонд імен;

2)            повний список прислівників і службових слів і їх тлумачен-ня. Найбільш відомий із словників — “Навчання іменам і гра-матичному роду” Амарасинхи (5 ст. до н.е.) поділяється на 3 книги: перші дві — перелік синонімів, упорядкованих відповідно до традиційної ієрархічної картини світу, а третя книга включає 6 розділів :

 

♦              прикметники, що вживаються з іменниками, назвами істот ;

♦              прикметники, що вживаються з назвами неістот;

♦              загальні поняття;

♦              багатозначні слова і омоніми ;

♦              слова, які не змінюються ;

♦              правила позначення роду для деяких розділів похідних імен.

Індійська мовознавча традиція мала вирішальний вплив на формування багатьох мовознавчих традицій Азії.

Найстарішою галуззю мовознавства у Китаї було тлума-чення слів. Перший тлумачний словник “Ер’я” упорядкову-вався кількома поколіннями вчених 3-2 ст. до н.е. Перед по-чатком нашої ери з’явився “Фань Янь” (“Місцеві слова”) — словник діалектних слів, автором якого вважають Янь Сюна. Найважливіший третій словник “Шо вень” (“Тлумачення письмен”) Сюй Шеня (121 р. н.е.) включав усі відомі автору ієрогліфи, близько 10 тис. і вважається першим у світі повним тлумачним словником у світі. Окрім значення ієрогліфів, у ньому пояснюється його структура і походження. Прийнята

Сюй Шеном класифікація ієрогліфів склалася не пізніше 1 ст. і проіснувала до цього часу.

У подальшому основним напрямом у китайському мовоз-навстві стала фонетика. Набагато менше розвивалася грамати-ка, що пов’язувалось з ізолюючим характером китайської мо-ви (наявністю значної кількості “повних” та “пустих” слів). Перша китайська граматика Ма Цзяньчжуна вийшла лише у 1898 р. Проте китайська традиція мала вплив на розвиток мо-вознавства у сусідніх країнах — Кореї, Японії, В’єтнаму.

Європейська лінгвістична традиція має давньогрецькі ко-рені. Давньогрецькі дослідження мови, на відміну від Індії, ма-ли свій формальний апарат і власні методи дослідження, яке довгий час відбувалося в лоні філософії. Мовознавство було частиною філософії. На перший план висувалося вивчення мови як засобу пізнання. Античних вчених цікавила, з одного боку, природа мови (зв’язок між “іменем” і “річчю”), поход-ження мови, а з іншого боку, вони, як і певною мірою індійські та китайські мовознавці, займались вивченням письмових знаків з метою навчання читанню і письму (мистецтво грама-тики).

Стоїки створили цілісну систему про слово в його широ-кому розумінні, а саме: про єдність мовлення і розуму (тобто думки), про слово як логос. Їхнє вчення про мову спирається на загальну філософську концепцію. Вони досліджували про-блему загальної філософії мови, її граматичної будови, розроб-ляли принципи опису мови. Стоїки виділяли 5 частин мови: власні назви, загальні назви, дієслова, сполучники і члени.

Олександрійська школа заклала традицію дослідження мови, яка склалася в одному із культурних центрів античності, столиці елліністичного Єгипту — Олександрії в кінці 4 ст. до н.е. Період розквіту цієї школи припав на 2 ст. до н.е. — 2 ст. н.е. Її представниками є Зенодот із Ефеса, Ликофрон, Олек-сандр Етолійський, Аристофан Візантійський, Дионісій Фракійский, Харет, Диметрій Хлор, Дионісій Талікарнаський,

Дідім та ін. У традиціях Олександрійської школи формува-лась філологія і граматика як її галузь. В Олександрії було створено так званий Мусейон (за аналогією з платонівською академією і аристотелівським Лікеєм). Основну увагу приділяли не філософським проблемам мови, а розробці вчен-ня про мовні форми й їхнє вживання. Граматику було виділе-но в особливу область дослідження; з’явилися також прообра-зи сучасної фонетики, морфології, синтаксису, лексикології, стилістики, текстології, вчення про частини мови й їхні грама-тичні категорії. Сучасна граматична термінологія певною мірою походить звідти. У системі наук, яку запропонував Ари-стотель, мова стала предметом вивчення логіки (“діалекти-ки”), граматики та риторики. Аристотель у будь-якому словес-ному виді виділяв такі частини: елемент, склад, сполучник, ім’я, дієслово, член, відмінок, речення і визначив їх основою граматичного вивчення мови. Імена і дієслова він розмежову-вав перш за все як суб’єкт і предикат судження. Значний вне-сок у розвиток мовознавства внесли стоїки — представники стої — філософської школи еллінізму, однієї із відомих лінгвістичних шкіл. Вважають, що заснував її Зенон із Кітіона на Кипрі (приблизно 336-264 рр. до н.е.). Окрім Зенона кори-феями Стої в області дослідження мови були Хрисипп і Діоген Вавілонський.

Справжнім основоположником античної лінгвістичної традиції вважають Аристотеля. Його трактати “Категорії”, “Аналітики 1 і 2”, “Поетика”, “Риторика” включають логічні і граматичні принципи підходу до вивчення мови, які пізніше були розвинені європейською наукою. Античну мовознавчу традицію продовжили філософські школи епохи Еллінізму в 3–1 ст. до н. е. З середини 2 ст. до н.е. починається інтенсивне вивчення мови і літератури, поетики і риторики. Найбільш відомими представниками давньоримської філології були Варрон, автор численних трактатів про мову, Марк Тулій Ци-церон, Ґай Юлій Цезар, трактат якого “Про аналогію” (54 р. до

н.е.) є спробою розробити принципи граматичного опису і нормування мови і, одночасно, свідченням актуальності про-блем правильності латинської мови і державного статусу мо-ви. У 4 ст. створено “Граматичне керівництво” Елія Донато, яке більше тисячі років було основним підручником латинсь-кої мови в Європі. Отже, ім’я Елія Донато (Донатоса) стало синонімом слова “граматика” у європейській традиції. Після падіння Риму в 476 р. мовознавство ще продовжує розвивати-ся у греко-латинських мовах, наприклад у Константинополі. На початку 6 ст. тут створено одну з найбільш вагомих із тих, що дійшли до нас, граматик давнього світу — латинський “Курс граматики” Прісціана із 18 книг.

Антична мовознавча традиція склалася на матеріалі опису двох мов — грецької і латинської, але орієнтація на досліджен-ня реалізації у мові логічних категорій придала їй потенційно універсальний характер. Створений у її межах концептуаль-ний устрій і понятійний апарат використовують як для опису різних мов, так і для опису найбільш загальних рис мови як особливого явища. Грецька філософія мовознавства була атомістичною. Вона базувалась на вивченні окремого слова, а в індійському мовознавстві цілісне речення розкладалося на елементи лише при граматичному описі.

Мовознавство Середніх Віків у Європі продовжувало ан-тичні традиції. Європейська мовознавча традиція розвивалась на основі так званої Тритії: латинських граматик, риторик (які включали поетики), а також логічного вчення (“Діалектик”). Ця система формувалася в основному у 6 ст. Вважають, що ка-нонізація античних знань була вперше проведена Кампанел-лою і Боецієм. У той час канонізували граматики Елія Донато і Прісціана, найбільш важливі латинські риторики, поетики і логічні трактати. Боецій переклав на латину основні тексти Аристотеля. Його сучасник Коссіодор уклав енциклопедичну компіляцію латинських праць з так званих “словесних мис-тецтв”, до яких він відніс граматику, риторику з поетикою і

логікою.

Греко-візантійське мовознавство характеризується: 1) влас-ною писемністю, яка відрізняється від грецької і латинської; 2) ранніми перекладами (з 5 ст.) книг священного писанія і ство-ренням канонічних мов на народній основі (старослов’янська мова); 3) більш слабким розвитком діалектної логіки і загаль-ної методології науки. Тенденції до синтезу західної і східноєвропейської традиції намітилися в 16–17 ст. і значно посилилися в епоху Просвітництва.

У Середні віки висловлюються думки про спорідненість давньоєврейської мови з арабськими. Вчені пізнього Середнь-овіччя і Відродження (Данте, Скалигер та ін.) висловлювали-ся про спорідненість мов усередині мовних сімей Європи. Од-нак як наукова дисципліна порівняльно-історичне мовознав-ство виникло лише у 19 ст.

Німецький вчений Ґ. Лейбніц (1646–1716) досліджував мову у співставленні з іншими знаковими системами (чим займається у наш час наука семіотика). Ґ. Лейбніц був одним із ініціаторів проведення широких порівняльних досліджень різних мов, які проводилися у 18 ст.

Порівняльне мовознавство виникло на початку 19 ст. (ро-боти Ф.Бокка, Р.К.Раска, Я. Ґрімма, О.Х.Востокова та ін.).

У. Шлейхер розглядав розвиток мови з точки зору біологічних ідей Ч.Дарвіна і близько підійшов до співставлен-ня біологічної еволюції і передачі мовної інформації у часі. Він запропонував модель послідовного поділу індоєвропейської прамови, хоча пізніше в ній було знайдено багато недоліків.

У кінці 19 ст. популярності набув так званий молодогра-матизм — напрямок у європейському мовознавстві, який ви-ник у Німеччині в 70-х рр. 19 ст.

Молодограматики заперечили вчення Вільгельма фон Гум-больдта про внутрішню форму мови, обумовлену національним духом народу, вчення А. Шлейхера про мову як природній ор-ганізм і звернулися до дослідження мовних явищ на основі без-посереднього спостереження й індуктивного методу.

Молодограматизм відрізнявся поглядом на мову як на індивідуально-психологічне явище, яке виражається мовними засобами. Молодограматики виділили фонетику як са-мостійний розділ мовознавства і підняли етимологію і порівняльно-історичну граматику індоєвропейських мов до рівня точної науки. Їхніми слабкими сторонами є суб’єктивно-психологічне розуміння природи мови і недооцінювання не-обхідності вивчення зв’язків з суспільством, поверхневий ха-рактер історизму.

У роботах Ф. де Соссюра використовувався метод внутрішньої реконструкції, тобто системний аналіз однієї мо-ви, на відміну від зовнішньої реконструкції, яка ґрунтується на порівнянні кількох мов.

На основі (перш за все) порівняльно-історичних зістав-лень 70-х рр. 19 ст. Ф. де Соссюр і І.О. Бодуен де Куртене при-ходять до встановлення принципів дослідження мови (насам-перед, її звукової сторони) як системи. Дослідження вчених Казанської лінгвістичної школи, представниками якої був І.О. Бодуен де Куртене та його учні, заклали основи фонології і морфології.

Незалежно один від одного І.О. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр прийшли до протиставлення двох аспектів лінгвістичної науки: 1) синхронії як аспекта лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови у да-ний конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мо-ва начебто не змінюється; 2) діахронії як протилежного син-хронії аспекту дослідження, спрямованого на вивчення мови чи її явищ і елементів у процесі їхнього історичного розвитку.

Ф. де Соссюр наполягав на рішучому протиставленні двох аспектів лінгвістичної науки і при цьому надавав перевагу синхронії.

Ф. де Соссюр і американець Ч. Пірс незалежно один від од-ного визначили місце мови серед інших систем знаків і місце

мовознавства серед семіотичних дисциплін. Ф. де Соссюр сформулював, що лінгвістика є лише частиною загальної науки “семіотики” як науки про різні знакові системи, що використо-вуються у людському суспільстві для передачі інформації. Він виділив три основні властивості мовних знаків: довільність, лінійний характер позначаючого та змінність; вказав на те, що мовний знак об’єднує в собі матеріальне і ідеальне.

Учення Ф. де Соссюра про мовну систему знаків стало ос-новою структурної лінгвістики, яка сформувалася у II чверті 20 ст. Принципи структурної лінгвістики були розроблені вче-ними празької лінгвістичної школи (М.С. Трубецькой, Р.О. Якобсон, В. Матезиус та ін.). Вони доповнили традиційну ге-неалогічну класифікацію мов групуванням мов у мовні союзи.

Найбільш абстрактним напрямом структурної лінгвістики була глосематика (Л. Єльмслєв), яка була близькою до мате-матичних теорій мови. Американська структурна лінгвістика сформувалась під впливом Ф. Боаса, який розробив методи точного опису індіанських мов Північної Америки. Роботи Л. Блумфілда (1887–1949) заклали основу дескритивної лінгвістики, яка відображала специфіку суспільно-історич-них, філософських, мовних умов розвитку науки про мову в США. Це привело до розповсюдження теорії позитивізму, прагматизму та біхейвіоризму, до виникнення традиції вив-чення мов корінного населення Північної Америки, а також зробило актуальними практичні проблеми, пов’язані з вивчен-ням різнорідних груп емігрантів у США. Яскравим представ-ником дескритивної лінгвістики був З. Гарріс, який намагався описати мову лише на основі дослідження можливих сполу-чень мовних елементів один з одним. Інший напрямок стра-тегії лінгвістики представляли Е. Сепір і К.Л. Пайк, які вивча-ли мову у більш широкому контексті соціальної психології і теорії людської поведінки.

У 50–60 рр. 20 ст. виникла генеративна лінгвістика (під впливом ідей Н. Хомського), вона базувалась на описі мови у

вигляді формальних моделей певного типу, що привело до створення трансформаційної граматики.

Сучасний етап мовознавства характеризується інтере-сом до проблем семантики і прагматики, до когнітивної та ко-мунікативної лінгвістики.