ФОНЕТИКА * ФОНОЛОГІЯ
Класифікація голосних звуків зумовлена їхньою приро-дою. Голосні — це суто тональні звуки, перепон на шляху повітря під час їхньої вимови не виникає. Голосні будь-якої мови класифікуються за двома основними ознаками:
1) за тим, яка частина язика піднімається, розрізняють го-лосні переднього, середнього та заднього ряду;
2) за тим, як високо піднімається язик, розрізняють го-лосні високого, середнього та низького піднесення.
В окремих мовах розрізняють голосні ще й за такими до-датковими ознаками:
1) за участю губ: нелабілазовані (губи не округлені) і лабілазовані (губи округлені);
2) за участю ротової та носової порожнини: ротові і но-сові;
3) за тривалістю: короткі і довгі.
Класифікація приголосних звуків проводиться за трьома
основними ознаками.
За співвідношенням тону й шуму приголосні в багатьох мовах поділяються на: сонорні, дзвінкі, глухі. За тим, яка час-тина язика творить перепону, приголосні поділяються на пе-редньо-, середньо- і задньоязикові. Серед передньоязикових приголосних ще розрізняють: апікальні, церебральні, ка-кумінальні та дорсальні. За способом подолання перепони розрізняють приголосні: зімкнені, щілинні й африкати.
В окремих випадках виділяють ще такі додаткові ознаки приголосних: пом’якшення (або палаталізація), подовження, придиховість (або аспірація).
ФОНОЛОГІЯ
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією.
Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема,— найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку,
яка служить для творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою частиною арти-куляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не мислиться поза цими категоріями.
Голосні фонеми української мови розпізнають за таким оз-наками:
1) наявністю чистого тону (1);
2) рядом — передній чи задній (2);
3) піднесенням у ряду — низьке, середнє чи високе (3);
4) наголосом — наголошений чи ненаголошений (2). Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 оз-наками:
1) участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3);
2) місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4);
3) способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3);
4) палатальністю — твердий чи м’який (2).
Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак-тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г тощо) — додат-кові, тобто супутні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а тільки надають певного забарвлення окремим звукам.
Як найменша змістова одиниця звукового строю мови, фо-нема характеризується такими функціями, як конститутив-ною (завдяки якій твориться артикуляційна система мови), дистинктивною (сигнифікативною — завдяки якій ми відрізняємо одну фонему від іншої) та перцептивною (реког-нативною — завдяки якій творяться морфеми та слова).
Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) оз-наки фонем. Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізню-вальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не
ФОНОЛОГІЯ
відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки називається нейтралізацією опозиції.
Диференційні риси фонеми можуть бути різні, в кожній мові є свій набір диференційних рис: глухість — дзвінкість, твердість — м’якість та ін. Завдяки їм виявляється дистинк-тивна функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми ар-тикуляційної бази конкретної мови. Завдяки інтегральним ри-сам проявляється конститутивна функція фонеми — фонеми однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артику-ляційної бази іншої мови.
Диференційні риси можуть поєднати фонеми в архіфоне-ми на основі їхньої можливої нейтралізації. Архіфонема — представник більш вищого ступеня абстракції на фоно-логічному рівні мови, яка об’єднує на рівних правах фонеми, які схильні до нейтралізації.
Необхідність виникнення фонетичних варіантів (ало-фонів) зумовлюється й тим фактом, що звуки у процесі мов-лення не вимовляються окремо, а впливають один на одного та залежать від своєї позиції у слові. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні, дисиміляційні), позиційні, спонтанні та фонетично не зумовлені.
Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків. Взаємодія звуків буває контактна і дискантна. За напрямом вона буває прогресивна і регресивна. Усі комбіна-торні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні) і дисиміляційні (розподіблювальні). До асиміляційних комбінаторних змін належать: асиміляція, сингармонізм (уподібнення голосних у слові), акомодація (пристосування артикуляції суміжних при-голосного та голосного), субституція (підстановка в запозиче-них словах звуків рідної мови замість іншомовних). Ди-симіляційні комбінаторні зміни є такі: дисиміляція, епентеза (вставляння звука для роз’єднання двох подібних), дієреза (викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків), гаплологія (викидання однго з двох однакових складів).
Позиційні зміни залежать від місця звука у слові. Спос-терігають такі позиційні зміни: редукція (послаблення артику-ляції голосного в певній позиції), позиційне чергування (регу-лярна зміна звуків, зумовлена їх оточенням у слові), протеза (приєднання на початку слова додаткового звука).
Спонтанні зміни — історичні зміни звуків, причина яких невідома.
Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються неза-лежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Це такі зміни: звуків за анологією, морфологічне чергування, гіпериз-ми (неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше за-позичених), метатези (нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах).
Інтонація включає в себе: мелодику мовлення, темп, тембр, паузацію та наголос висловлення. Наголос може бути фразовим, логічним та емфатичним. Наголос розрізняють та-кож і за його місцем у слові. За цією ознакою виділяють такі наголоси: 1) фіксований, або постійний. Фіксованим нази-вається вид словесного наголосу в тих мовах, де він завжди па-дає на один певний по порядку склад слова, наприклад, тільки на початковий, тільки на кінцевий або тільки на передостанній склад і т.ін.; 2) вільний або рухомий. Вільним називають наго-лос у тих мовах, у яких він може стояти на будь-яких (почат-кових, серединних, кінцевих) складах акцентного складу; 3) пов’язаний або зумовлений, місце якого обмежене морфо-логічними умовами.