ФОНЕТИКА * ФОНОЛОГІЯ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 

Загрузка...

Класифікація голосних звуків зумовлена їхньою приро-дою. Голосні — це суто тональні звуки, перепон на шляху повітря під час їхньої вимови не виникає. Голосні будь-якої мови класифікуються за двома основними ознаками:

1)            за тим, яка частина язика піднімається, розрізняють го-лосні переднього, середнього та заднього ряду;

2)            за тим, як високо піднімається язик, розрізняють го-лосні високого, середнього та низького піднесення.

В окремих мовах розрізняють голосні ще й за такими до-датковими ознаками:

1)            за участю губ: нелабілазовані (губи не округлені) і лабілазовані (губи округлені);

2)            за участю ротової та носової порожнини: ротові і но-сові;

3)            за тривалістю: короткі і довгі.

Класифікація приголосних звуків проводиться за трьома

основними ознаками.

За співвідношенням тону й шуму приголосні в багатьох мовах поділяються на: сонорні, дзвінкі, глухі. За тим, яка час-тина язика творить перепону, приголосні поділяються на пе-редньо-, середньо- і задньоязикові. Серед передньоязикових приголосних ще розрізняють: апікальні, церебральні, ка-кумінальні та дорсальні. За способом подолання перепони розрізняють приголосні: зімкнені, щілинні й африкати.

В окремих випадках виділяють ще такі додаткові ознаки приголосних: пом’якшення (або палаталізація), подовження, придиховість (або аспірація).

ФОНОЛОГІЯ

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією.

Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема,— найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку,

яка служить для творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою частиною арти-куляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не мислиться поза цими категоріями.

Голосні фонеми української мови розпізнають за таким оз-наками:

1)            наявністю чистого тону (1);

2)            рядом — передній чи задній (2);

3)            піднесенням у ряду — низьке, середнє чи високе (3);

4)            наголосом — наголошений чи ненаголошений (2). Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 оз-наками:

 

1)            участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3);

2)            місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4);

3)            способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3);

4)            палатальністю — твердий чи м’який (2).

Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак-тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г тощо) — додат-кові, тобто супутні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а тільки надають певного забарвлення окремим звукам.

Як найменша змістова одиниця звукового строю мови, фо-нема характеризується такими функціями, як конститутив-ною (завдяки якій твориться артикуляційна система мови), дистинктивною (сигнифікативною — завдяки якій ми відрізняємо одну фонему від іншої) та перцептивною (реког-нативною — завдяки якій творяться морфеми та слова).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) оз-наки фонем. Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізню-вальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не

ФОНОЛОГІЯ

відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки називається нейтралізацією опозиції.

Диференційні риси фонеми можуть бути різні, в кожній мові є свій набір диференційних рис: глухість — дзвінкість, твердість — м’якість та ін. Завдяки їм виявляється дистинк-тивна функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми ар-тикуляційної бази конкретної мови. Завдяки інтегральним ри-сам проявляється конститутивна функція фонеми — фонеми однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артику-ляційної бази іншої мови.

Диференційні риси можуть поєднати фонеми в архіфоне-ми на основі їхньої можливої нейтралізації. Архіфонема — представник більш вищого ступеня абстракції на фоно-логічному рівні мови, яка об’єднує на рівних правах фонеми, які схильні до нейтралізації.

Необхідність виникнення фонетичних варіантів (ало-фонів) зумовлюється й тим фактом, що звуки у процесі мов-лення не вимовляються окремо, а впливають один на одного та залежать від своєї позиції у слові. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні, дисиміляційні), позиційні, спонтанні та фонетично не зумовлені.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків. Взаємодія звуків буває контактна і дискантна. За напрямом вона буває прогресивна і регресивна. Усі комбіна-торні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні) і дисиміляційні (розподіблювальні). До асиміляційних комбінаторних змін належать: асиміляція, сингармонізм (уподібнення голосних у слові), акомодація (пристосування артикуляції суміжних при-голосного та голосного), субституція (підстановка в запозиче-них словах звуків рідної мови замість іншомовних). Ди-симіляційні комбінаторні зміни є такі: дисиміляція, епентеза (вставляння звука для роз’єднання двох подібних), дієреза (викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків), гаплологія (викидання однго з двох однакових складів).

Позиційні зміни залежать від місця звука у слові. Спос-терігають такі позиційні зміни: редукція (послаблення артику-ляції голосного в певній позиції), позиційне чергування (регу-лярна зміна звуків, зумовлена їх оточенням у слові), протеза (приєднання на початку слова додаткового звука).

Спонтанні зміни — історичні зміни звуків, причина яких невідома.

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються неза-лежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Це такі зміни: звуків за анологією, морфологічне чергування, гіпериз-ми (неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше за-позичених), метатези (нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах).

Інтонація включає в себе: мелодику мовлення, темп, тембр, паузацію та наголос висловлення. Наголос може бути фразовим, логічним та емфатичним. Наголос розрізняють та-кож і за його місцем у слові. За цією ознакою виділяють такі наголоси: 1) фіксований, або постійний. Фіксованим нази-вається вид словесного наголосу в тих мовах, де він завжди па-дає на один певний по порядку склад слова, наприклад, тільки на початковий, тільки на кінцевий або тільки на передостанній склад і т.ін.; 2) вільний або рухомий. Вільним називають наго-лос у тих мовах, у яких він може стояти на будь-яких (почат-кових, серединних, кінцевих) складах акцентного складу; 3) пов’язаний або зумовлений, місце якого обмежене морфо-логічними умовами.