2.1. Вклад вчених у становлення агрономії, розвиток сільськогосподарської освіти


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 

Загрузка...

Звернення до високих прикладів служіння справі аграрної на-уки, високих наукових і моральних стандартів кращих її представ-ників з їх багатою науковою спадщиною є зразком у вихованні ни-нішнього і майбутнього поколінь вітчизняних науковців і творців нової техніки.

Сучасний період, який характеризується державним і національно-культурним відродженням українського народу, від-значається пробудженням широкого суспільного інтересу до іс-торичного минулого України. Лише на основі глибоких знань ми-нулого нація може усвідомити і визначити своє місце в загальному процесі подальшого розвитку. Кожне нове покоління, що вступає на арену суспільно-політичного життя, завжди звертається до прак-тичних надбань наукових здобутків в різних галузях народного гос-подарства.

Засвоєння наукової спадщини, її критичне осмислення та вико-ристання на практиці – важливі умови розвитку як сучасної науки, так і держави в цілому.

Землеробство, як галузь сільськогосподарського виробництва, виникло в кінці кам’яного віку, коли людство стало поступово пере-ходити від збору природних продуктів до їх вирощування. Первіс-не землеробство було підсічним. Вибрані ділянки лісу випалювали, розчищали і обробляли примітивними знаряддями з дерев’яними, а пізніше з кам’яними наконечниками.

Першим землеробам ми зобов’язані поступовим накопиченням агрономічних знань про ґрунт і рослини. Спочатку ці знання з по-коління в покоління передавалися усно. З виникненням писемності зведення по агрономії стали нагромаджуватися і розповсюджувати-ся через літературу. Рабовласницьке суспільство мало вже досить обширні практичні знання з обробітку ґрунту і вирощування рос-лин. Із загибеллю античної культури багато агрономічних знань були загублено або спотворено. В теоретичних уявленнях тривалий час панувало вчення Ван-Гельмонта про живлення рослин тільки водою, А.Д.Теєра – гумусом та інші помилкові положення. В епоху феодалізму (середина ХІХ ст.) агрономічна наука переживала зане-пад. Період відродження агрономії пов’язаний з розвитком в Захід-ній Європі капіталізму.

Введення до спеціальності агрономія

Видатна роль в становленні природничої і агрономічної науки належить М.В. Ломоносову (1711–І765). Він сміло і рішуче ви-ступив з матеріалістичними уявленнями про природу. На проти-вагу релігійним метафізичним поглядам про постійність природи, М.В. Ломоносов у знаменитій праці «О слоях земных « (1763) дав перший науковий опис походження чорнозему. Він стверджував, що чорнозем – не першоутворена і першостворена богом матерія, а «произошёл от согнития животных и растущих тел со временем», і що «питание растениям доставляет воздух, почерпнутый листья-ми».

М.В. Ломоносов був активним популяризатором землеробсько-го досвіду. Йому належить переклад на російську мову книги «Ліф-ляндська економія» (1747) про зарубіжний досвід в сільському гос-подарстві. Водночас він був противником механічного перенесення зарубіжного досвіду в Росію, наполягав на необхідності розвитку вітчизняної агрокультури, клопотав перед урядом про установу «Державної колегії земського домостройства», яка займалася б ви-вченням сільського господарства і організацією дослідних ділянок в різних зонах країни.

Видатними представниками агрономічної науки дореформеного періоду були також А.Т. Болотов (1738–1833), І.М. Комов (1750– 1792), М.Г. Павлов (1793–1840), С.М. Усов (1796–1859) та ін.

Найвидатнішою постаттю в землеробстві другої половини ХІХ ст. був А.Т. Болотов. Глибокі й обширні дослідження, широкий роз-мах практичної діяльності висунули його в число передових пред-ставників російської сільськогосподарської науки. По праву назива-ють його першим російським агрономом. Його оригінальні роботи «О разделении полей» (1771), «Об удобрении земель» (1770), «На-каз для управителя» (1770) та інші були революційним нововведен-ням, спрямованим на заміну примітивної парової (трипільної) систе-ми землеробства досконалішою вигінною (багатопільно-трав’яною) з введенням семипільної сівозміни з таким чергуванням культур: 1-е поле – пар удобрений, 2 – озимі хліба, 3 – ярі «кращі» (пшени-ця, ячмінь, льон, просо), 4 – ярі «гірші» (горох, овес, гречка), 5 – 7 переліг. Природне заростання перелогів він рекомендував замінити посівом трав. Це був у той час найреальніший шлях встановлення взаємозв’язку землеробства з тваринництвом і відновлення втраче-ної родючості ґрунтів за мілкої оранки і тривалих повторних посівів однорічних злакових рослин. Вслід за М.В. Ломоносовим А.Т. Бо-2. Поняття про агрономію

лотов розвивав думку про повітряне і ґрунтове живлення рослин. Він висловив здогад про живлення рослин мінеральними речовина-ми, випередивши на багато років зарубіжну науку того часу.

Великий внесок у розробку основ плодозміни вніс І.М. Комов. В роботі « О земледелии « (1788) він на високому науковому для того часу рівні теоретично обґрунтував необхідність чергування культур і відновлення втраченої родючості ґрунтів, у тому числі і за рахунок застосування добрив. І.М. Комов надав великого значення організа-ції кормової бази для тваринництва. Він рекомендував вирощувати коренеплоди – «овочі для худоби».

Російські вчені прокладали свій шлях в розвитку агрономії, кри-тично переглядаючи і перевіряючи дослідним шляхом багато ша-блонних, вельми сумнівних рекомендацій, що мали розповсюджен-ня в Західній Європі. І.М. Комов уміло і переконливо висміював і пояснював однобічність і формалізм в багатьох питаннях зарубіжної агрономії. Він пропонував, перш ніж застосовувати будь-який агро-технічний захід, перевірити його постановкою польового досліду до отримання достовірних результатів.

Значний внесок у розвиток агрономії в першій половині ХІХ ст. внесли професор Московського університету М.Г. Павлов, що випустив широко відомі в Росії книги «Земледельческая химия» (1825), «Курс сельского хозяйства» (1837), і професор Петербурзь-кого університету С.М. Усов (1796-1859), відомий роботами «О сис-темах хлебопашества « (1854), «Курс земледелия» (1837).

М.Г. Павлов (1793-1840) поглибив корпускулярну теорію М.В. Ломоносова і в 1819 р. створив теорію будови атомів, про що в ті часи навіть серед вчених мало хто задумувався. У своїх постулатах вчений пере гукується з М.В. Ломоносовим: «Движение доминиру-ет в природе», «Ежели к сим произведениям подойти, так сказать, ближе, если будем проникать глубже... видимого, то не можем не заметить, что сие нечто содержимое, издали кажущееся спокойньм, все же находится в движении». В одному із постулатів відмічено, що «природа света элект-рическая», а в других стверджується, що будова атома пов’язана з електричним зарядом. М.Г. Павлов пише: «Элементы имеют планетарное строение»,» первый элемент постро-ен из плюс и минус заряда».

Висловлюючи ці думки на лекціях в Московському університе-ті, де він був улюбленцем студентів протягом 20 років, вчений добре бачив, що його відкриття не сприймаються належним чином. Чи не

Введення до спеціальності агрономія

внаслідок цього «Записки професора М.Г. Павлова» про побудову атома так і залишилися в його архівах і були виявлені лише в 1934 р.? А можливо причина в іншому: настрашився фізик М.Г. Павлов того, що відкрив, – того, що настане потім. У статті «О полярно-атомистической теории химии» він виклав ідеї письмово, але, як і пе редбачав, порозуміння не знайшов.

Слід зазначити, що тільки сьогодні, вивчивши теорію будови атомів М.Г. Павлова, ми бачимо, яким геніальним і прозорливим фізиком він був, висунувши постулати, підтверджені через 90 років Д.Ж. Томсоном і через століття Е. Резерфордом.

М.Г. Павлов підкреслював, що дуже важливо дотримуватися від повідної пропорційності між хліборобством і тваринництвом, ху-доби повинно бути не більше тієї кількості, яку здатна прогодувати земля. Інколи цьому сприяє вигінна система, за якої поле і пасовище постій но міняються місцями, але як найбільш перспективну вчений рекомен дував плодозмінну систему, за якої поле засівається то зер-новими, то стручковими, то кормовими рослинами. Ціль плодозмін-ної сис теми він формулює як можливість заміняти одні культури іншими, і причому такими, вирощування яких «споспешествовало» (сприяло) б багатству майбутніх зернових жнив.

М.Г. Павлов, подіб но А. Теєру, надає виключного значення гу-мусу (перегною), але вва жає помилковою існуючу в ті часи думку, що рослина засвоює перегній як такий. Він розрізав корінь і не зна-ходив в ньому перегною. Завдяки цьому випливав науковий висно-вок: «Чернозем не поглощается корнем в настоящем своем виде, но в измененном, а именно в виде слизи, растворенной водою». Спеці-алісти відмічають, що відповідно до вчення М.В. Ломоносова, до-слідник розумів під чорноземом (перегноєм) «оземленный остаток согнивших растений и животных».

За 34 роки до відкриття електродуги В.В. Петровим, за 20 років до дуго вих ламп А.І. Шпаковського, які освітили коронацію Олек-сандра II, і за 36 років до створення сучасних ламп розжарювання А.Н. Лодигіним (1872 р.), при світлі воскової свічки в 1836 р. М.Г. Павлов перед віщав наступне: «Кажется, недалеко то время, когда электричество, сделавшись всеобщим средством освещения, заме-нит собою горение всех потребляемых на то материалов... нужно только явление изобретательного человека, могущего приспособить этот чудесный огонь к ожидаемому употреблению».

2. Поняття про агрономію

Узагальнюючи свій багаторічний досвід застосування різних сис-тем землеробства, а також досвід численних сільських господарств, М.Г. Павлов дійшов висновку про те, що заходи щодо підвищен ня родючості ґрунту в різних ґрунтово-кліматичних умовах повинні бути різними, але взагалі вони наступні: глибока оранка; оранка на зяб; залежно від місцевих умов пар чистий або зайнятий; достатнє удобрення землі гноєм – краще не свіжим, а перегноєм; покращення якості насіння, пристосованого до місцевих ґрунтово-кліматичних умов і, нарешті, «плодозміна».

Плодозміну М.Г. Павлов називав законом природи і вважав її пе ршим правилом для складання сівозмін. «Как закон природы плодопеременная система, – підкреслював М.Г. Павлов (1838), – из всех наиболее подходит к идеалу сельского хозяйства». Проте він був впевнений, що «совершенствование сельского хозяйства может простираться в бесконечность», і землеробство не може обмежитися досягненням відомого зразку подібно до плодозмінної системи.

Заслуга С.М. Усова полягала, по-перше, в тому, що він показав помил ковість ототожнення понять «система землеробства» і «сівоз-міна» та довів, що одній і тій же системі землеробства може нале-жати ряд сівозмін. Тому він відкидав терміни «трипільна система», «трипільне господарство», які широко вживалися в ті часи, як не-правильні, що не відображають основ ного змісту поняття «парова система», оскільки до неї належать не тільки трипільні, але й дво-пільні та чотирипільні сівозміни.

По-друге, заслуга С.М. Усова полягала в тому, що він відновив у пра вах положення А.Т. Болотова і І.М. Комова про сівозміну як засіб віднов лення та підтримання родючості ґрунту і вказав на три основні, властиві сівозміні особливості: вибір рослин для сівозмі-ни з точки зору вигідності збуту їх продукції, порядок чергування цих рослин та спосіб відновлення і підтримання родючості ґрунту. Вчений вказував, що в різних природних і економічних умовах ці особливості можуть бути досить різними й віднос но до них різко змінюється кількість сівозмін.

Третя заслуга С.М. Усова в тому, що він виділив заліжну систе-му як самостійну поряд з паровою, вигінною і плодозмінною систе-мами землеробства.

Друга половина ХІХ ст. в Росії характеризується бурхливим розвитком і значними успіхами в природознавстві і біології, що, у свою чергу, сприяло посиленню і активізації досліджень в агроно-Введення до спеціальності агрономія

мічних науках. До цього часу належить створення наукового ґрун-тознавства.

В біології було зроблено немало крупних відкриттів, що пояс-нювали суть ґрунту і процесів ґрунтоутворення. Це відкриття мі-нерального живлення рослин, з’ясування ролі бобових у збагаченні ґрунту азотом і вуглекислоти в живленні рослин тощо. Відбулися значні соціальні зміни: перехід феодально-кріпосницької Росії на капіталістичний шлях розвитку, що спричинило різке збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію.

Майже всі ці умови були і в інших країнах Західної Європи та Північної Америки, але на капіталістичний шлях розвитку більшість з них вступило ще раніше. Проте батьківщиною наукового ґрунтоз-навства стала Росія. Теоретичні основи його розроблені геніями російської агрономії, видатними ґрунтознавцями В.В. Докучаєвим (1846–1903), П.А. Костичевим (1845–1895) та їх учнями.

Історичною датою, що ознаменувала створення наукового ґрун-тознавства, по праву вважається 1883 р., коли вийшла в світ фун-даментальна класична праця В.В. Докучаєва «Русский чернозем «, що поклала початок генетичному ґрунтознавству. Через три роки, в 1886 р., виходить класична праця, за висловом М.М. Сибірцева (1860-1900), «другого засновника російського ґрунтознавства» П.А. Костичева «Почвы черноземной области России, их происхожде-ния, состав и свойства» (1886), що поклала початок біологічному ґрунтознавству.

Багаторічні польові і лабораторні дослідження, велика науково-організаційна робота В.В. Докучаєва і П.А. Костичева та їх учнів вчинили переворот в уявленнях про ґрунт і його розвиток.

В.В. Докучаєв відкрив основні закони ґрунтоутворення і гео-графії ґрунтів. Створене ним вчення про генезис і еволюцію ґрунтів розглядає ґрунтотворні процеси «як функції сукупності природних чинників, що вічно змінюються: материнської породи, клімату, рос-линності і тварин, рельєфу і висоти місцевості та віку країни».

В.В. Докучаєв розробив методологічні принципи вивчення складних природних утворень, якими є ґрунти, і застосовував їх в своїх дослідженнях.

Докучаєвські принципи і методи класифікації, картографу-вання, описи типів ґрунтів отримали загальне визнання, а терміни «чорнозем, підзол, каштанові ґрунти, глей, солонець, солончак» зву-чать майже на всіх мовах нашої планети.

2. Поняття про агрономію

В.В. Докучаєв встановив закономірності широтного (горизон-тального) зонального, а згодом і вертикального зонального розпо-всюдження ґрунтів.

П.А. Костичев заклав агрономічні основи ґрунтознавства, роз-крив суть взаємозв’язку між рослиною і ґрунтом. Він вивчав фізичні властивості ґрунту; їх зміни під впливом заходів обробітку і траво-сіяння, розробляв заходи контролювання бур’янів і раціонального використання ґрунтової вологи та добрив, інші практичні питання землеробства. В 1892 р. вийшла відома праця В.В. Докучаєва «Наши степи прежде и теперь». В 1893 р. була опублікована робота (лекція) П.А. Костичева «О борьбе с засухой в черноземной области посред-ством обработки полей и накопления на них снега «, що представля-ла істотне, практичне доповнення докучаєвскої праці.

Було б природно, якби обидва класики ґрунтознавства виявили-ся однодумцями і навіть друзями. Адже вони працювали в одному уні верситеті в Петербурзі, і жили поряд – на Васильївському остро-ві, знайомі були з одними й тими ж людьми ...

Проте, на жаль, вони були противниками до кінця днів і не зали-шили жодного промаху один одному без коментаря. Тільки у випад-ку крайньої необхідності зверталися один до одного, і то холодно й це ремонно: « пане Докучаєв», «пане Костичев». Досі цей факт не пере стає дивувати, вчені намагаються розв’язати їхній спір, зва-жують вклад кожного в науку і, буває, упереджено беруть сторону то одного, то іншого. А, по суті, їх погляди не стільки суперечили, скільки допов нювали один одного.

Заслуги П.А. Костичева перед ґрунтознавством були визнані ще за життя, заслужено оцінені його сучасниками. В.В. Докучаєву за ви знання сучасниками довелося боротись.

Час вніс зміни. Сьогодні генетична теорія ґрунтоутворення В.В. Докучаєва визнана, його науковий подвиг оцінений, а заслуги у відкритті “закону неспадної родючості ґрунту” П.А. Костичева відо-мі лише вузькому колу спеціалістів.

Проте без вчення П.А. Костичева генетичне ґрунтознавство В.В. Докучаєва було б приречене на роль вчення швидше описового ха-рактеру, а без генетичної теорії В.В. Докучаєва залишилось би більш вузьким, спеціалізованим агрохімічне, мікробіологічне і агрономіч-не ґрунтознавство П.А. Костичева. Схоже, обидва відіграли в долі один од ного роль камертона, від чого російське ґрунтознавство тіль-ки виграло, їхній конфлікт навіть віддалено не нагадує стосунки за-Введення до спеціальності агрономія

здрісника і генія, Сальєрі і Моцарта. І той, і інший в музиці був би Моцартом.

У кінці життя обидва, нехай сухо і коротко, публічно визнали за слуги один одного. Драматизм їхнього спору, підсумком якого стала істина, лише підкреслює надзвичайну важливість завдання, яке кож ний поставив перед собою. Не слава і не турбота про особис-те місце в науці були предметом розбіжності: від стану живого тіла ґрунту пря мо залежало майбутнє Росії. Це дає нам право вважати їх соратника ми на ниві служіння рідній землі.

В.В. Докучаєв вперше в історії науки обґрунтував наукове по-няття про грунти, фактори їх утворення і принципи класифікації. Він створив першу генетичну класифікацію грунтів і першу кар-ту грунтів Північної півкулі, розробив методику картографування грунтів. В праці «К учению о зонах природы» В.В. Докучаєв (1899) блискуче обґрунтував універсальність закону світової зональності. Під його керівництвом була створена перша дослідна станція з ме-тою з’ясування способів управління родючістю грунтів в посушли-вих районах Росії.

Середню освіту отримав у Смоленській духовній семінарії. За-кінчив фізико- математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1870 р. працював хранителем геологічного кабінету цього навчального закладу. Протягом тривалого часу викладав мі-нералогію в інституті цивільних інженерів.

У 1878 р. за працю «Способы образования речных долин Евро-пейской России» В.В. Докучаєв отримав ступінь магістра. В 1883 р. він захищає докторську дисертацію по монографії «Русский чорно-зем».

Вчений здійснив ряд експедицій у 1877, 1878, 1881 роках, до-сліджуючи південно-західну смугу чорноземів Росії, а саме регіон Середнього Придніпров’я (на сьогодні Київська, Чернігівська, Чер-каська, Полтавська, Кіровоградська і Дніпропетровська області).

У 1877 р. експедиція В.В. Докучаєва проходила по двох марш-

рутах: 1. Павлоград-Дніпропетровськ-Синельниково (Дніпро-

петровська область). 2. Київ-Прохоров-Золотоноша-північніше

м.        Оржиця-Лубни-Хорол-Решетилівка-Полтава-Кобеляки-

Кременчук (Київська і Полтавська області).

Експедиція 1878 р. дослідила Нікопольську місцевість (сучасна Дніпропетровська область).

2. Поняття про агрономію

Експедиція 1881 р. проходила по двох маршрутах: 1. Зінков-Гадяч-Бахмач (Бахмач-Городня-Новгород-Сіверський дослі-джував окремим марш-рутом Китманов А. – супутник В.В. Докучаєва) – Ніжин-Бровари-Фастів-Біла Церква-Миронівка-Корсунь-Шевченківський-Сміла-Знамянка. 2. Кременчуг-Протопоковка-Кіровоград-Умань. В околицях всіх перерахованих міст В.В. Докучаєв робив більш або менш тривалі зупинки, відбирав зразки, які на сьогодні знаходяться в експозиціях ґрунтових музеїв Росії.

На запрошення губернського земства, вчений досліджував в 1888-1890 рр. Полтавську губернію, з колективом своїх учнів про-водить дослідження грунтів і всієї природи в цілому. Він здійснює швидкий об’їзд всієї губернії, знову відвідує міста, знайомі йому з експедиції 1877 р.: Полтаву, Хорол, Миргород, Ромни, Гадяч, Кобе-ляки, Лубни, Диканьку, а в 1890-1891 рр. маєтки Наришкіна, князя Воронова-Шувалова та ін. Особливу зацікавленість вчений проявив до питання лісів у степу, їх розповсюдження і рослинності на різних грунтах.

У 1889 р. Імператорське Російське Вільне економічне товариство отримало із Франції запрошення взяти участь у Всесвітній виставці досягнень науки і техніки на честь сторіччя Французької революції. Чим Росія може здивувати Париж, в центрі якого до дня відкрит-тя виставки Ейфель уже поставив свою 300-метрову вежу – виклик до цільності і все ж таки чудо інженерної думки? Після докладного об говорювання Вільне економічне товариство вирішило послати на ви ставку від імені Росії колекцію ґрунтів. Незвичайний вантаж із Пе тербурга в Париж відправляв творець колекції В.В. Докучаєв.

У Парижі його прийняв учень В.В. Докучаєва і розпорядник ви-ставочного павільйону Росії молодий вчений В.І. Вернадський. У центрі російського павільйону ажурного чавунного литва він розпо-рядився поставити під скляним саркофагом головний зразок колек-ції – кубічний моноліт природного російського чорнозему, визна-ний піз ніше еталоном родючості.

Решта експонатів ґрунтової колекції розмістилася за вида-ми і класами, кожен з яких супроводжувався вичерпним описом, таблиця ми, графіками. Завдяки колекції науковий світ вперше по-чув про див не природне царство – ґрунт. До існуючої класифікації природних царств Карла Ліннея – рослинного, тваринного і мінеВведення до спеціальності агрономія

рального – В.В. Докучаєв додав четверте царство природи із своїми законами.

«Среди экспонатов по почвоведению главным оказал-ся присланный Докучаевым один кубический метр чернозема, вырезанный из ковыльной степи под Воронежем. Этот образец «царя почв» произвел большое впечатление на посетителей. Начи-ная с выставки, в мировую науку вошел русский термин «чернозем», стала известна вообще русская почвоведческая школа» (Аксёнов Г., 2001). Докучаєвська колекція «російських грунтів» отримала на цій виставці золоту медаль.

Після виставки В.В. Докучаєв – головний організатор з’їзду ро-сійських природознавців і лікарів, секретар Петербурзького товари-ства дослідників природи – бере участь в роботі Геологічного комі-тету, редагує «Матеріали з вивчення російських грунтів».

Нині ґрунтова колекція вченого представлена на Всесвітній Колумбовій виставці в Чикаго, присвяченій чотирьохсотріччю від-криття Америки. «Кто бы думал, что в конце девятнадцатого века мог быть открыт новый континент в наших знаниях о природе!» – писали американські газети (Бояринцев В.И., 2003).

У 1892 р. В.В. Докучаєв був призначений директором Ново-Олександрійського інституту сільського господарства і лісівництва. Він перебудував інститут, організував у ньому першу в світі кафедру ґрунтознавства, а також дослідження з розробки заходів боротьби з посухою. У 1896 р. інститут стає одним з кращих вищих навчальних закладів в Росії.

В.В. Докучаєв у процесі організаційного оформлення ґрунтоз-навства як самостійної науки передбачив і створення відповідних музеїв, які б займались збором, вивченням, зберіганням грунтів різних зон і регіонів і розповсюдженням отриманих знань про них. Ним були підготовлені обґрунтування і програма діяльності музе-їв грунтово-природничого спрямування, а його соратник і перший учень М.М. Сибірцев очолив один з таких музеїв.

Лист В.В. Докучаєва, написаний 9 жовтня 1897 р. ректору Санкт-Петербурзького університету В.І. Сергійовичу, свідчить про його прохання відкрити ґрунтовий музей в Санкт-Петербурзі. Від-повідь на лист невідома.

Рішення про організацію Центрального педологічного (ґрунто-вого) музею ім. В.В. Докучаєва прийняте в квітні 1902 р. Російським Вільним економічним товариством. Офіційне відкриття музею від-2. Поняття про агрономію

булося в 1904 р. Ідея створення музею, його завдання і програма були висунуті видатним дослідником природи В.В. Докучаєвим. Це був перший грунтово-географічний музей у світі. З 1925 р. музей входить до складу Ґрунтового інституту ім. В.В. Докучаєва. В 2004 р. виповнилось 100 років Центральному музею ґрунтознавства ім. В.В. Докучаєва з дня його заснування. В поповненні музейних ко-лекцій брали участь Л.С. Берг, М.І. Вавілов, К.Д. Глінка, Б.Б. По-линов, Л.І. Прасолов, І.В. Тюрін та інші вчені.

Основний фонд музею – це фонд ґрунтових монолітів, який нараховує 1600 експонатів, що представляють грунти всієї Земної кулі. Фонд ґрунтових монолітів почав формуватися в Музеї з 1908 р. Тут же зберігається і моноліт чорнозему звичайного, який віді-брав ще Г.М. Висоцький у районі Велико-Анадоля.

Фонд зберігає історію російського ґрунтознавства в картах, по-чинаючи з першої ґрунтової карти Європейської Росії 1697 р. до но-вітньої ґрунтової карти Росії.

У 1996 р. до 150-річчя з дня народження В.В. Докучаєва в музеї відкрита нова грунтово-екологічна експозиція, в якій представлені і унікальні експонати: ґрунтовий глобус діаметром 1,2 м; моноліт ви-копного ґрунту, що має вік 125 тис. років; восьмигранний моноліт висотою 1,7 м «Чорнозем типовий», взятий в Центральному чор-ноземному біосферному заповіднику «Стрілецький степ» Курської області. У відділі «Грунти лісостепової і степової зон» на стендах знаходяться грунти Української провінції, які взяті В.В. Докучає-вим із експедицій 1877, 1878, 1881, 1888-1900 рр. У скляній вітрині в центрі інтер’єру демонструється рельєфна карта колишньої Полтав-ської губернії, виготовлена за матеріалами В.В. Докучаєва і під його безпосереднім керівництвом. Карта відображає зв’язок ґрунтового покриву і рельєфу місцевості.

Сьогодні Центральний музей ґрунтознавства ім. В.В. Докучаєва – великий науковий і освітній центр. Він займає старовинне приміщен-ня, побудоване архітектором Лукіні в середині ХІХ ст., розташоване в самому центрі Санкт-Петерберга і входить в «золоте кільце» музеїв міста.

У Полтаві працює один із найстаріших, великих і унікальних музеїв в Україні – Полтавський краєзнавчий музей. В ньому пред-ставлений відділ ґрунтової експозиції, що був заснований в 1891 р. за ініціативи В.В.Докучаєва, який проводив у 1888-1892 рр. дослі-дження грунтів Полтавської губернії.

Введення до спеціальності агрономія

В.В. Докучаєв увів в науку і нове поняття про ґрунтознавство, як природно-історичну дисципліну, як науку про ґрунтову оболонку Землі. Вперше ґрунт розглядався і як продукт, і як джерело життя на Землі, як результат віковічних життєвих процесів й одночасно як умова для їх розвитку у віках.

П.А. Костичев залишив після себе підручники, монографії, до-слідні станції, сотню наукових робіт, і всі до єдиної фундаментальні, проте жодного рядка не написав про себе самого.

У свої 33 роки П.А. Костичев уже мав авторитет видатного вче-ного у сфері родючості ґрунтів. Але, на відміну від В.В. Докучаєва, він займався ґрунтами «незнатними» – підзолистими, які вважались хоч і «грубими», але постійно годували центральну і північну Росію уже тисячу років.

У 1879 р. відкрився VI з’їзд російських природознавців і ліка-рів. П.А. Костичев поспішив внести свої висновки на обговорення з’їзду.

Доповідь стала сенсацією. Висновки про перехід фосфору в ґрун тах із однієї форми в іншу та визначення сприятливих умов для пере творень фосфорних сполук було дуже важливим досягненням ґрунто знавства і агрохімії.

«В нашому полку хіміків прибуло, – поздоровляв доповідача Д.І. Менделєєв, який радів кожному таланту. – Ви повинні тепер читати лекції в університеті. Лісового інституту Вам тепер мало”. І тут же пора див представити роботу на здобуття ступеня магістра агрономії.

До речі, останню третину XIX ст. можна сміливо назвати мен-делєєвським часом, який у становленні багатьох видатних вчених відіграв свою благодатну роль. П.А. Костичев бував на його лекціях ще сту-дентом, але познайомився з ним особисто на II з’їзді сіль-ських господарів у Москві. Д.І. Менделєєв (1834-1907), як тільки став землевласником, відразу дав життя новому руху – регулярним з’їздам сільських господарів. Сам він в Боблові під Москвою зби-рав нечувані урожаї жита – по 60 ц/га, урожаї вівса також вражали уяву. Це навело його на думку, що коли не повертати ґрунту взяті у нього життєві соки, він просто вичерпає свої можливості. На своєму дослідному полі вчений виніс фосфору помилковий вирок: «Наши почвы, выражаясь языком практиков, ґрубы. Их надо еще довести до спелости. Навоз, хорошая обработка й известкование, а не фос2. Поняття про агрономію

фор нужны нам». І до захисту П.А. Костичевим магістерської дис-ертації ніхто не міг переконати Д.І. Менделєєва відмінити вирок.

Захопившись землеробством, Д.І. Менделєєв зробив ще один висновок, цього разу – безпомилковий: селянську працю необхідно зробити різновидністю розумової праці. Іншого шляху до підвищен-ня урожаїв і добробуту в Росії він не бачив. Це був не приватний висновок практика, а ціла національна програма, її ж то і виразив Д.І. Менделєєв на з’їзді в гарячому заклику до молоді – іти в поле, в село, нести знання селянам.

П.А. Костичев першим підтримав Д.І. Менделєєва на з’їзді: «Надо распространить агрономические знания среди народа й тем хоть немного улучшить его жизнь».

Справедливо називав П.А. Костичев «вузьких» спеціалістів людьми, що «дивляться в одне вікно». У панацею він не вірив. Тіль-ки лише одні полезахисні лісові смуги, тільки органічні чи міне-ральні добрива, тільки зрошення не поліпшують ґрунт, – необхідне об’єднання всіх агротехнічних заходів. Потрібні державні асигну-вання, навчальні заклади, лабораторії і дослідні станції.

Тому, коли міністр землеробства і державного майна Росії О.С. Єрмолов, колишній однокашник по Лісовому інституту, запропону-вав П.А. Костичеву очолити Департамент землеробства, він згодив-ся і прийшов у департамент з розгорнутою програмою підйому всіх галузей сільського господарства: землеробства, лісівництва, садів-ництва, тваринництва. Невідомо, що б він устиг зробити на цьому посту, якби несподівана кончина не обірвала його життя. Але багато він все ж таки устиг зробити.

Урівень з В.В. Докучаєвим піднімається велетенська фігура ака-деміка В.І. Вернадського, першого Президента Української акаде-мії наук, фундатора майже 30 нових наук про Землю, — серед них біогеохімія та вчення про біосферу (біосферологія) принесли йому світову славу. Розпочавши свій науковий шлях в експедиціях В.В. Докучаєва, В.І. Вернадський (1863-1945) ствердив потім космічний погляд на ґрунт як біосферне (біогеохімічне) утворення, урівняв за масштабністю антропогенний утиск ландшафтів з дією геодинаміч-них процесів.

Великий внесок в подальший розвиток ґрунтознавства внесли М.М. Сибірцев, О.О. Ізмаїльський, К.К. Гедройц, К.Д. Глінка, В.Р. Вільямс, Л.І. Прасолов та ін. Друга половина XIX ст. ознаменуваВведення до спеціальності агрономія

лася не тільки створенням наукового ґрунтознавства, але й значним розвитком теоретичних основ всіх агрономічних наук.

Одним з найважливіших завдань, успішно вирішених в цей пе-ріод, було встановлення закономірних зв’язків між різними росли-нами і властивостями ґрунтів, кліматичними і погодними умовами за цілеспрямованого впливу людини.

У кінці ХІХ ст. і першій половині ХХ ст. агрономічна наука зба-гатилась науковими розробками О.В. Совєтова (1826-1901), Д.І. Менделєєва (1834-1907), К.А. Тімірязєва (1843-1920), О.М. Енгель-гардта (1832-1893), І.О. Стебута (1833-1923), К.К. Гедройца (1872-1938), В.Р. Вільямса (1863-1939), Д.М. Прянішникова (1865-1948), М.І. Вавілова (1887-1943), М.М. Тулайкова (1875-1938) та багатьох інших.

Особливе місце в розвитку теоретичних основ агрономії нале-жить професору Петербурзького університету О.В. Совєтову.

Перша капітальна праця вченого – “О разведении кормовых трав на полях»– з’явилася в 1859 р., за що він отримав магістерський ступінь. Книга ця, витримавши чотири видання, певною мірою не застаріла і тепер (перше видання розійшлося за декілька місяців).

Один з основних висновків першої частини книги полягав у тому, що парова система землеробства повинна якнайшвидше по-ступитись більш прогресивним формам, у тому числі плодозмінній системі, оскільки настав час визнати, що продукції рільництва недо-статньо для життєвих потреб чисельно зростаючого населення.

Зазначимо, що в ті часи головним козирем противників травосі-яння було твердження про те, що відношення площі луків до площі ріллі в Росії становило 2:3, тоді як в Австралії, наприклад, 2:7. Отже, при тако му багатстві Росії на луки нічого штучно розводити трави. Але життя довело, що правий був О.В. Совєтов, рекомендуючи тра-восіяння навіть на південних чорноземах. Він палко пропагував по-сіви конюшини.

У другій частині книги автор дає ботанічну і біологічну характе-ристику рослинам, висвітлює їх місце в сівозміні, а також техноло-гії вирощування. За цією книгою російські землероби навчалися не одне десятиріччя мистецтву травосіяння.

У 1867 р. О.В. Совєтов захистив дисертацію «О системах земле-делия» і отримав ступінь доктора сільського господарства.

Найголовнішою недугою російського сільського господар-ства вчений вважав однобічність зернового господарства за паро-2. Поняття про агрономію

вої сис теми землеробства, яка на той час була пануючою. Держава за ймається виробництвом майже виключно хлібних рослин! Це викли кає конкуренцію, що, на думку О.В. Совєтова, негативно від-бивається на стані справ, оскільки понижує ринкові ціни, піддає ри-зику загаль ного неврожаю, засмічує поля і виснажує землю.

Усі ці біди може послабити плодозміна, яка передбачає чергуван-ня культур з різною глибиною проникнення в ґрунт кореневої сис-теми (зернових, просапних, трав), а також розпушування і піджив-лювання рослин азотом, фосфором, калієм.

О.В. Совєтов вперше в історії агрономії дає визначення системи землеробства: «разные формы, в которых выражается тот или дру-гой способ землевозделывания, принято называть системами земле-делия». Він підкреслював також залежність системи землеробства від соціально-економічних умов, вказуючи на те, що «... та чи інша сис тема землеробства являє собою той чи інший ступінь суспіль-ного розвитку народів». Він, як і інші вітчизняні вчені-аграрники (Стебут І.О., Єрмолов О.С. та ін.), визначав системи землеробства за співвід ношенням між орною землею та луками, за співвідношенням між групами культур, за способом підвищення родючості ґрунту.

О.В. Совєтовим вперше були систематизовані уявлення про істо ричну зміну і класифікацію систем землеробства, показано їх значен ня. Він застерігав сільських господарів від механічного пере-несення в Росію західноєвропейських заходів і методів ведення зем-леробства.

Всі, хто знав О.В. Совєтова близько, стверджували, що він ніко-ли не відпочивав, постійно працював, учився і вчив інших. Майже щорічно він їздив у різні куточки великої Росії. Після кожної такої поїздки – доповіді, статті, які завжди знаходили жвавий відгук на-уковців країни.

Першому доктору сільського господарства належить думка про проведення регулярних з’їздів російських агрономів, на яких мо-жуть обмінятися досвідом всі вчені країни і привезти нові знання в рідні краї.

Ще за життя О.В. Совєтов перетворив свій невеликий маєток в Клинському повіті Московської губернії (по сусідству з маєтком Д.І. Менделєєва в Боблово) в дослідно-показову станцію, де до гли-бокої старості за допомогою місцевих селян ставив численні дослі-ди. Наука проходила випробування практикою на власній землі.

Введення до спеціальності агрономія

Важливою історичною державотворчою подією в розвитку ві-тчизняної сільськогосподарської дослідної справи стало відкриття 28 жовтня 1884 р. біля м. Полтава Полтавського дослідного поля, яке небезпідставно називали «Російським Ротамстадом». Визна-чення можна вважати невипадковим, враховуючи виняткове зна-чення спочатку дослідного поля, потім – станції, а нині Інституту агропромислового виробництва ім. М.І. Вавілова УААН у розробці теоретичних і практичних основ підвищення продуктивності земле-робства.

Відомо, що ідея створення галузевої дослідної установи при Полтавському Товаристві сільського господарства веде свій відлік з 1866 року. Проте у зв’язку з відсутністю достатніх фінансових ре-сурсів проблему було вирішено майже через шістнадцять років.

До становлення й розгортання діяльності Полтавського дослід-ного поля серед інших представників зацікавлених наукових кіл був причетний один із методології професор Харківського університе-ту Анастас Єгорович Зайкевич (1842-1931). Саме він разом з О.О. Ізмаїльським (1851-1914) та віце-президентом Полтавського Това-риства сільського господарства Д.К. Квіткою розробили Устав до-слідного поля. Мало того, А.Є. Зайкевич та І.О. Стебут його першим директором рекомендували Б. П. Черепахіна. Загальні збори това-риства погодилися на цю кандидатуру. Борис Петрович був керма-ничем Полтавського дослідного поля до 1891 року.

Разом із О.О. Ізмаїльським, О.І. Стебутом, П.А. Костичевим, В.В. Докучаєвим і О.М. Шишкиним Анастас Єгорович брав участь у розробці першої програми Полтавського дослідного поля.

Згодом, з нагоди 40-річного ювілею Полтавської дослідної спра-ви, оцінюючи велику і плідну її діяльність у підвищенні культури землеробства в Україні у дореволюційний період, А.Є. Зайкевич пи-сав:”...влияние Полтавской станции на развитие опытного дела на Украине и Великороссии оказалось громадным. Говоря без преуве-лечения, я не знаю ни одного опытного учреждения на континенте Европы и в Америке, которое в области земледельческой культуры проложило бы столько новых путей в жизненных вопросах подня-тия производительности своей почвы. Значение Полтавской стан-ции на территории Украины и Великой России часто сравнивали с Ротамстедом Джильтерита и Лооза, но такое сравнение я считаю неверным. Не верно оно по различной постановке самого опытного дела и по тому влиянию, какое они оказали на свою национальную

2. Поняття про агрономію

культуру. Труды Ротамстедской станции не нашли себе такого при-знания в Англии, какое нашла Полтавская станция в своем отече-стве...”.

Таке ставлення до одного із багатьох своїх державотворчих “ді-тищ” з боку визнаного у світі агронома, фізіолога рослин, рослинни-ка А.Є. Зайкевича невипадкове. Йому аграрні проблеми, уродженцю Полтавщини, були близькі з дитячих років. Побачивши світ у родині секретаря Лубенської сирітської опіки й отримавши початкову осві-ту в цьому місті Анастас Єгорович, після виходу у відставку у 1919 році, й пішов у вічність на Батьківщині. Ще майже дванадцять років життя він віддав дослідженню питань підвищення продуктивності полів на власно організованому в Лубенському повіті Солоницько-му дослідному полі при тісній методологічній співпраці з Полтав-ською дослідною станцією.

Наукова спадщина видатного вченого-аграрія надзвичайно ба-гатогранна. Він вперше розробив спосіб рядкового внесення добрив під культури, накреслив раціональні шляхи поліпшення вітчизня-них сортів пшениці, акліматизував гібридний сорт люцерни, що отримала назву люцерна Зайкевича та ін. Багато з цих відкриттів відбулися завдячуючи перевірці їх на Полтавській дослідній стан-ції.

Вагомий внесок у розвиток агрономічної науки був зроблений і І.О. Стебутом (1833-1923), якого ще за життя назвали патріархом російського землеробства. Книги його були популярні серед земле-робів Росії, виховували покоління російських агрономів: і “Основы полевой культуры и меры к ее улучшению в России” (видання 1873-1879 рр.), і “Настольная книга для сельских хозяев” (видання 1875-1880 рр.). Навколо його статей в журналі “Русское сельское хозяйство”, який він редагував, відбувалися нескінченні спори, адже багато з того, що для нас сьогодні звичне, було висловлено ним вперше.

І.О. Стебут добре вивчив достоїнства і недоліки селянських спо-собів ведення господарства. Він був палким пропагандистом науко-вих знань і добре розумів, що російський народ сформувався перш за все як народ землеробський, а не торговий; і все, що в ньому є позитивного (або негативного), обумовлено його зв’язком з землею (або відсутністю такого зв’язку). І.О. Стебут добре розумів, що в Ро-сії, яка має величезні площі і різноманітні природні умови, не пови-нно бути стандартних типових рекомендацій землеробу, оскільки в

Введення до спеціальності агрономія

кожній губернії, і навіть у кожному повіті, – свої ґрунти, а отже, і свої рослини, які там прижилися.

Поїздивши по Росії, проаналізувавши побачене і почуте від зем-леробів, І.О. Стебут вперше запропонував виділяти в країні кліма-тичні і ґрунтові зони для ведення народного господарства відповідно до природних умов, рекомендував вирощувати в кожній зоні лише ті культури, які за безпечують найбільшу урожайність (районування сортів).

Відвідавши в 1871 р. південні губернії, І.О. Стебут порадив гос-подарям застосовувати чорний пар з метою кращого нагромадження вологи. З цієї ж причини він пропонував тут глибоку зяблеву оран-ку і поверхневе розпушення весною.

Для боротьби з посухою в центральних районах Росії він запро-понував створити живоплоти навколо полів і ставки, в яких добре бу ло б розвести рибу.

І.О. Стебут надавав виключно великого значення районуванню сор тів; кожній кліматичній і ґрунтовій зоні – свої культури і сор-ти. Він від стоював ідею просування озимих і ярих сортів пшениці на північ, де ни ми можна замінити жито, що росте тут. «В природе, – любив говорити вчений, – нет границ, и, конечно, все границы, устанавливаемые ограниченным пониманием человека, более или менее искусственны».

У праці «Основы полевой культуры» вчений розробив класифіка цію польових рослин, яка в доповненому і удосконалено-му вигляді збереглась до наших днів. Він згрупував всі культурні рослини в три групи залежно від густоти стояння.

Одним з перших І.О. Стебут запровадив і гніздовий спосіб посад ки для коренеплодів. Він стверджував, що ніякої анархії на землі бути не може – усюди порядок, логіка, продуманість.

Він переконував землеробів у необхідності використовувати міс цеві добрива, а не шукати привізних. Ними повинні бути і гній, і зола, і продукти перегною, і травосумішки. Він рекомендує для удо-брення ґрунту вирощувати зернобобові культури. Бідні суглинкові ґрунти північно-західних областей Росії вчений рекомендує вапну-вати.

Вчений створив у Петербурзі Вищі жіночі сільськогосподарські курси, знамениті Стебутівські. Читав тут лекції, помічав особливо обдарованих. Курси проіснували до 1917р., їх закінчили близько ти-сячі жінок.

2. Поняття про агрономію

Він переконував, що завдання освічених людей Росії – нести наукові знання в народ, від давати всі сили справі народної освіти. «Бросьте этот город да ступайте работать в деревню! – говорив він студентам, – ... в такой работе вы найдете нравственное удовлетво-рение».

Автором першого підручника «Курс хліборобства» державною мовою був Терниченко А.Г. (1882-1927) – вітчизняний вчений-агроном, державний і громадський діяч, педагог, популяризатор селянської кооперації, фундатор агрономічної літератури для се-лянства. Вихований за українськими традиціями в селянській бага-тодітній родині, Аристарх Григорович ще з юних літ мав у своєму серці незгасиму любов до рідного народу та батьківщини. Під час навчання в Харківському землеробському училищі протягом 1905-1908 рр. він брав участь у роботі різноманітних організацій з націо-нальним ухилом. І це при всьому тому, коли в училищі забороняло-ся навіть розмовляти українською мовою.

Продовжуючи здобувати знання з агрономії на сільськогоспо-дарському відділенні Київського політехнічного інституту впродовж 1909-1916 рр., майбутній вчений брав активну участь у роботі агро-номічного гуртка. В період навчання з’явилася ідея про створення сільськогосподарського періодичного видання під назвою «Рілля» (1910 р.). На той час це був перший в Російській Імперії україномов-ний часопис. Перший номер українського сільськогосподарського журналу «Рілля» вийшов 1 листопада 1910 р. і вже в перший рік свого існування мав невеликі прибутки. На допомогу селянам поча-ли видавати також популярні дешеві (копійчані) плакати-метелики, а також невеликі книжечки. Видавництво «Рілля» випустило такі науково-популярні праці А.Г. Терниченка: «Пропашні рослини» (1911 р.), «Грибки на хлібах» (1912 р.), «Реміснича справа на Укра-їні» (1912 р.).

Виступаючи 9 вересня 1913 р. на 1-ому Всеросійському сіль-ськогосподарському з’їзді з доповіддю на тему: «Про культурно-агрономічну роботу на Україні», Аристарх Григорович підіймав питання про важливість вживання української мови при поширен-ні сільськогосподарських знань серед селян і наголошував на тому, «щоб діячі агрономічної організації на своїх популярних лекціях, читаннях і розмовах вживали в нас народну українську мову, звич-ну для уха і зрозумілу для хліборобської людності». За його про-мовою було ухвалено наступне: «Щоб краще із успіхом підійняти

Введення до спеціальності агрономія

техніку й організацію селянського хазяйства з’їзд визнає бажаним, щоб популярна література, призначена для селян на Україні, скла-дала якомога зрозуміліше, народною мовою. Такими приступними по викладу повинні бути усі книги, листки й статті в сільськогоспо-дарських журналах, призначених для підняття спеціального знання і розумного кругозору в українських селян-хліборобів».

У 1913 р. було засновано видавниче товариство «Український агроном» з метою видання та розповсюдження сільськогосподар-ської літератури серед селян.

У січні 1915 р. згідно з наказом начальника Київського військо-вого округу було видано розпорядження губернатора: «Припинити на весь час воєнного стану всі періодичні видання на малоросій-ськім наріччі, старожидівській мові та жидівському жаргоні». Не-зважаючи на таку заборону, Аристарх Григорович знайшов вихід із складної ситуації: він сам «заробляв гроші на стороні, щоб заплати-ти цензурні штрафи та здобути можливість продовжувати видання «Ріллі» (Сліпанський А., 1927).

Діяльність же товариства «Український агроном» під час забо-рони української преси, як свідчить М. Луцкевич (1927), не припи-нялась завдяки «надлюдським зусиллям» саме А.Г. Терниченка. В

1917    р. товариство «Український агроном» видало книгу А.Г. Тер-

ниченка «Кривди українського агронома», де автор ще раз доводить

свою думку, що досягнення агрономічної науки серед селян необхід-

но поширювати їхньою рідною мовою – українською.

Товариство «Український агроном» успішно проіснувало до

1918    року. За період його діяльності було випущено безліч книг,

брошур різних авторів, «метеликів», календарів з сільськогоспо-

дарської тематики. Вийшли наукові та науково-популярні праці

А.Г. Терниченка: «Про сільськогосподарські товариства та спілки»

(1913), «Чим і як сіяти в полі» (1914), «Про земельні хліборобські

спілки» (1916), «Електрика на селі і кооперативи» (1918), «Пше-

ниця» (1918), «Машини в сільськім хазяйстві» (1918), «Організа-

ційний план агрономічного участка» (1918), «Організація парадніх

лекцій по сільському господарству» (1918). Окремі з цих праць ви-

йшли під псевдонімами: А. Силенко та А. Григорович.

Неоціненним скарбом у творчій спадщині А.Г. Терниченка є його підручник «Курс хліборобства», виданий державною мовою. Перше видання було випущене товариством «Український агро-ном» у 1918 р., саме в той період, коли в країні у зв’язку з політич-2. Поняття про агрономію

ними та соціально-економічними змінами виникла нагальна потре-ба в підручниках для сільськогосподарських навчальних закладів та агрономічних курсів. Підручник «Курс хліборобства» вийшов у двох окремих частинах: І. «Грунтознавство» та ІІ. «Загальне хлібо-робство». Пізніше, в 1922 р. побачила світ і третя частина курсу – «Польові рослини».

Після смерті Аристарха Григоровича завдяки зусиллям його дружини Олени Сачківської, друзів і колег у 1927 р. було видано перше, а в 1930 р. – друге посмертне видання «Курс хліборобства. Польові рослини». Останнє перевидання було затверджене Дер-жавним науково-методологічним комітетом Наркомосвіти УСРР як підручник для сільськогосподарських вузів.

Терниченко А.Г. протягом всього свого життя наголощував на аполітичності та безнаціональності агрономії. «Щоб робота агро-нома була корисною, треба щоб развивалась українська культура, а тому потрібно домогтися, щоб робота на Україні велась українською мовою». Боротьба за українську культуру та сільськогосподарську науку, піднесення українського сільського господарства – це гасла, які він висував і яким не зрадив до кінця життя, маючи на жаль, не-багато однодумців у своєму середовищі.

Г. М. Висоцький (1865—1941) — це ще одне видатне ім’я із пан-теону вітчизняних ґрунтознавців і лісівників. Його друковані праці з ґрунтознавства займають понад тися чу сторінок тексту. А всі ро-боти з лісівництва, ботаніки, гідрології, ме теорології, педозоології мали чітку екологічну спрямованість.

Г.М. Висоцький неухильно прагнув усе в природі простежувати доскона ло. Його шлях до слідопитства, енцик лопедизму звивистий і тернистий. Адже реальне училище він закінчив, коли йому був уже 21 рік. Народився він на Чернігівщині у сім’ї збіднілих дворян. Під час навчання в Петровсько-Разумовській сільськогосподар-ській академії він слухав К.А. Тімірязєва, але особливо любив лекції професо ра Т.К. Турського з лісівництва, і під його впливом останню практику провів на півдні — у Бердянському лісництві, де велися дослідні лісові посадки в посушливому степу. Цим спостережен-ням і присвячена його перша невели ка публікація «Із Бердянського лісниц тва» в 1893 р.

З дипломом агронома він їде в Петербург, мріючи про лісниць-ку служ бу. В цей час там комплектувалась експедиція В.В. Доку-чаєва з вивчення і перетворення степів, і Василь Васильович бере

Введення до спеціальності агрономія

Г.М. Висоцького у свій штат для роботи на найскладнішій ділянці у Велико-Анадолі, поблизу Азовського моря, на вододілі Дінця і Дні-пра. Експедиція В.В. Докучаєва через декілька років була припине-на, Велико-Анадоль став дослідним лісництвом, але Г.М. Висоцький не розлучається з ним і працює тут уп родовж 12 років. В центрі його дос ліджень — грунт, улюблений об’єкт — ліс у степу, зв’язуюча лан-ка — воло га. Формула Висоцького: «Вода в ґрунті — все одно, що кров в організмі». Він добився в побудові водного балансу ґрунту великої точ ності. Вивчав ґрунтову вологу до ве ликої глибини, дій-шов висновку про існування «мертвого горизонту» в степових ґрун-тах. І перше, але дуже повне опи сання водного режиму звичайного чорнозему степу ми знаходимо в кла сичних працях Г.М. Висоцького про чорнозем Велико-Анадоля.

У 1904 р. Г.М. Висоцький переїхав до Петербургу, де інтен сивно публікує статті про степові ліси і їх екологію, про окремі лісові поро-ди, і про багато інших питань лісо знавства і лісівництва.

У ці роки оформлюється вчення про типи лісу, яке відіграло вирішаль ну роль у всьому подальшому розвит ку наукового лісо-знавства.

У 1913 р. вчений переїжджає до Києва, «ближче до степів», пра-цює приват-доцентом Київського універси тету, читає курс ґрунто-вої гідрології. Новоросійський (нині Одеський) уні верситет без за-хисту дисертації при своює йому ступінь доктора агрономії. У 1920 р. він попадає в Сімферополь, де викладає в Кримському універси-теті, потім в Сільськогосподарському інституті. У 1922 і 1923 рр. він здійснив поїздки в Асканію-Нову, результатом яких стали дві статті: перша — про перспективи південно-степового рільництва і тваринництва — і друга — про «глибокогрунтові розкопки» на те-риторії Асканії-Нови.

Восени 1926 р. учений переїжджає до Харкова, де залишається до кінця свого життя. Тут він спочатку працює завідувачем кафе-дри лісівництва і лісознавства в Сільськогосподарсько му інституті (колишньому Ново-Олек-сандрійському), з 1930 р. — спеціалі стом, а пізніше — консультантом Українського науково-дослідного інсти-туту лісового господарства і аг ролісомеліорації, який нині носить його ім’я.

Можна виділити три головні напря ми діяльності вченого хар-ківського періоду. Передусім він прагнув свої екологічні, лісівничі і грунтоохоронні ідеї впровадити в Україні: за період з 1921 до 1940

2. Поняття про агрономію

рр. ним опубліковано 35 праць українською мовою, що сприя ло по-пуляризації його ідей. Значна кількість статей присвячена степово-му смуговому лісорозведенню, його захисній ролі.

Другий напрям можна назвати ґрун товим, переважно грунтово-гідрологічним. Дуже цікавою є серія, розпочата в 1927 р. з «Тез про грунт і вологу» і за вершена в 1937 р. статею «Дедукція і колектив-ний водопідйом». Г.М. Висоцький перший виділив типи водного ре-жиму, дав характеристики грунтово-гідрологічних профілів, нероз-ривно зв’язаних з цими типами.

Третій напрям можна назвати грунтово-лісогідролого-екологічним, а в прикладному плані — лісомеліоратив ним, або природоперетворюючим. Учений переходить до більш загальних географічно широких, грандіозних ідей перетво рення середовища проживання за до помогою лісу.

У своїх останніх працях Г.М. Висоцький виступає не тільки як гідролог, лісівник, ґрунтознавець, але як мислитель-еколог, який захищає державні інтереси. Йдеться про всі ліси країни, які разом справляють гігантський вплив на режим і водність наших річок, по м’якшення клімату, сталість землероб ства, життя біосфери і сус-пільства.

У 20-30-ті роки ХХ ст. розвиток ґрунтознавства в Україні багато в чому пов’язаний з ім’ям професора Г.Г. Махова, який продовжив докучаєвську традицію польового обстеження ґрунтів, підготував на матеріалах експедицій В.В. Докучаєва, М.О. Дімо, М.К. Клепініна, В.В. Курилова, О.Г. Набоких, Ф.І. Левченка та своїх власних карту ґрунтів України (масштаб 1 : 1 050 000), видану в 1926 р. сільського-сподарським науковим комітетом і секцією ґрунтознавства Нарком-зему України. У тому ж році він разом з Є. Лавренком опублікував роботу про вертикальну зональність ґрунтового покриву Донецько-го кряжа, виділивши там «лісостеп» на вершинному полотні його

кряжової частини. Його моно графія «Ґрунти України» (1930) надала другого дихання докучаєвським методам дослідження ґрун-тів у природних (ландшафт них) умовах. Тоді ж він розробив і свою оригінальну зональну про граму «агроінвентаризації» зе мель Укра-їни.

Професор Г.Г. Махов (1886-1952) народився у м. Рибінську Череповецького повіту Новгородської губернії. Після закінчення в 1906 р. гімназії переїжджає із сім’єю на постійне проживання до Києва і вступає до університету Святого Володимира на фізико-Введення до спеціальності агрономія

математичне відділення за спеціальністю «агрономія». З 1913 до 1919 рр. працює помічником завідувача з досліджень ґрунтів колек-тивних дослідів, що здійснює Київське Губернське Земство. В 1919 р. переходить на посаду завідувача Секції ґрунтознавства сільсько-господарського відділу Київського Губернського Земельного управ-ління і організовує у Києві зразковий Сільськогосподарський музей при Сільбудинку. На Крайовому агрономічному з’їзді робить допо-відь «Організація сітки музеїв при Сільбудинках Правобережжя».

З 1920 до 1924 рр. працює доцентом, а згодом професором агро-номічної кафедри Київського інституту Народної освіти (КІНО). З 1 серпня 1921 р. виконує обов’язки директора Центрального сіль-ськогосподарського музею і голови музейного бюро Сільськогос-подарського Наукового Комітету Наркомзему УРСР (СГНКУ). З 1922 р. – член Геологічної секції Української Академії Наук (УАН), член і секретар Комітету районізації України та член Виставочного Комітету при СГНКУ.

Один із організаторів дослідної справи в Україні, вчений із ши-роким науковим кругозором активно сприяє розвитку прогресив-них напрямів у агрогрунтознавстві. Махов Г.Г. займається деталь-ним обстеженням ґрунтів України (зокрема ‘Київщини, Донбасу, Степу, Західної України).

У квітні 1923 р. він організовує Перший з’їзд ґрунтознавців України.

У 1924 р. колекція ґрунтів України, зібрана за методикою Д. Ві-ленського і Г. Махова, була представлена на 1-му Міжнародному Ґрунтознавчому Конгресі у м. Вашингтон. У зв’язку з переводом Секції ґрунтознавства СГНКУ з Києва до Харкова вчений приїж-джає до м. Харків, де працює на посаді спочатку в.о. завідувача, а згодом професора кафедри ґрунтознавства Харківського інституту сільського господарства та лісівництва.

У 1925 р. у Держвидаві УСРР (м. Харків) опублікував перший у

країні підручник для вищих та середніх навчальних закладів «Ґрунтоз-

навство», в 1927 р. склав і видав першу детальну карту ґрунтів України

на новій генетичній основі. Результатом його багаторічних до-

сліджень стала монографія «Ґрунти України» (1930), яка була пере-кладена багатьма мовами світу, та десятитомне видання «Матеріали дослідження ґрунтів України». Г.Г Махов, який багато зробив для ста-новлення і розвитку вітчизняної сільськогосподарської науки та осві-ти, значну увагу приділяв виданню галузевих журналів, збірників, на-2. Поняття про агрономію

укової літератури. Професор Г.Г. Махов належить до плеяди видатних діячів України, чия діяльність сприяла формуванню київської школи ґрунтознавців-генетиків. Григорій Григорович один з фундаторів та перших керівників теперішнього Інституту гідротехніки і меліорації УААН. Працюючи в інституті, він першим з вітчизняних учених теоре-тично обґрунтував науковий напрям «меліоративне ґрунтознавство».

З кінця 20-х років ХХ ст. фактично розпочалося цькування представників морфологічного ґрунтознавства, найвідомішим орто-доксальним послідовником якого був, безперечно, Г.Г. Махов. Тому саме ліквідацію його переслідувала Спеціальна комісія Всеукраїн-ської академії сільськогосподарських наук у 1931 р., перевіряючи «чистоту» наукових тематик Інституту сільськогосподарських ме-ліорацій, де вчений працював заступником директора.

Треба зазначити, що ще в 1929 р. Махову Г.Г. було заборонено викладати у вищих навчальних закладах.

Працюючи в Інституті сільськогосподарських меліорацій (з бе-резня 1930 р.), він згідно з пропозицією Наркомзему УСРР та від-повідною постановою техради інституту, очолює експедицію з до-слідження пісків, захисних смуг і подів.

З 12 червня до 20 липня 1930 р. Г.Г Махов представляв інсти-тут на II Міжнародному конгресі ґрунтознавців, відвідав Ленінград, Москву та інші міста.

Розпорядженням НКЗС УСРР з 5 грудня 1930 р. НДІ сільсько-господарських меліорацій переводять до Одеси. Всім працівникам, які не погодилися на переїзд, виплатили грошові компенсації. На-казом № 1 від 1 січня 1931 р. Махов Г.Г. був звільнений з посади на-укового керівника відділу досліджень і заступника директора. Після звільнення вчений певний час не міг працевлаштуватися. У 1932 р. заборонили використовувати його наукові праці.

Подальша його наукова діяльність була пов’язана з Науково-дослідним інститутом ґрунтознавства (м. Харків, 1931-1935 рр.), Українським НДІ соціалістичного землеробства (м. Київ, 1935-1941 рр.); з 1944 до 1952 рр. він працює в Німеччині та США.

У 1937 р. вчений отримав науковий ступінь доктора сільського-сподарських наук, у 1942-1943 рр. створює і керує Науково-дослідним інститутом ґрунтознавства, живлення рослин та агротех-ніки, що розміщувався у приміщенні колишнього Українського НДІ соціалістичного землеробства (м. Київ). Махов Г.Г. створив першу повну класифікацію ґрунтів США (1951 р.).

Введення до спеціальності агрономія

Помер 22 серпня 1952 р. у США в м. Бірмінгемі (штат Мічи-ган).

Ім’я професора О.А. Янати (1888-1938) назавжди увійде в ан-нали вітчизняної історії. Перші складні кроки становлення та орга-нізації ботанічної і сіль ськогосподарської науки, заповідної справи, української наукової тер мінології й галузевої бібліографії в Україні пов’язані, насамперед, з О.А. Янатою. Це різноплановий таланови-тий вчений, ботанік-флорист, спеціаліст у галузі луківництва, насін-ництва, ентомології, гербології, української ботанічної термінології, є фундатором природознавства та заповідної справи.

О.А. Яната провів величезну організаторську роботу щодо станов лення української науки у 20—30-х роках ХХ ст. Він засну-вав Ботанічну секцію Українського Наукового Товариства, яка зго-дом увійшла до системи академічних установ, створив й редагував її науко вий орган «Український ботанічний журнал». О. Яната —один з фунда торів та керівників Сільськогосподарського Наукового Ко-мітету Укра їни (1919—1927) при Наркоматі земельних справ. Уче-ний також органі зував та редагував журнали «Вісник сільськогоспо-дарської науки», «Праці сільськогосподарської ботаніки», «Вісник природознавства», заснував Термінологічну комісію Українського Наукового Товариства, очолив природничий відділ Інституту укра-їнської наукової мови. Акти вною була науково-педагогічна діяль-ність вченого, він поширював сільськогосподарські знання та ви-давав наукову літературу, сільсько господарську бібліографію. Ось неповний перелік того, чим займався професор О.А. Яната —з не-втомністю, послідовністю і наполегливіс тю, гідною подиву і захо-плення. Вчений-педагог упродовж трьох деся тиліть опрацьовував надзвичайно широкий і різноманітний аспект тео ретичних, при-кладних та науково-організаційних питань у різних галу зях біоло-гічної і сільськогосподарської науки.

О.А. Яната, чех за національністю, на початку 30-х років ХХ ст. був безпідставно звинувачений в українському націоналізмі та протягуван ні буржуазних екологічних теорій у галузі боротьби з бур’янами й охо рони природи, заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Не вдовзі його життя обірвалося в Соловецьких сталінських таборах, а його книги були знищені; статті, що були над-руковані в різних періодичних виданнях, вирвано, а назви цих ро-біт у розділі «Зміст» було ретельно витерто. Тривалий час ім’я О.А.

2. Поняття про агрономію

Янати свідомо замовчувалося в радянській науковій пресі і ще дале-ко неповною мірою висвітлено в сучасних українських виданнях.

Олександр Яната народився у м. Миколаєві в родині садів-ника. Початкову освіту отримав у приватній підготовчій школі й реальному училищі; продовжував навчатися водночас у Ново-Олександрівському інституті сільського господарства й лісництва та в Політехнічному інституті в Києві (на агрономічному відділен-ні).

Неординарна особистість, талановитий дослідник і педагог, не-втомний організатор науки й громадського життя О. Яната зробив вагомий внесок у фітобіологічну й агрономічну науки, в етноботані-ку і наукову ботанічну термінологію, у справу охорони природи та в історію науки. Він – один із фундаторів Миколаївського товариства аматорів природи (1908). Працював у Історично-природничому музеї Таврійського губернського земства, вивчав флору північної Таврії, створив на Ай-Петрі дослідну біологічну (лучну) станцію, розробив наукову програму дослідження флори Кримської Яйли. Йому були цікаві і метелики Миколаєва, і лікарські рослини Бер-дянщини, й бур’яни північної Таврії, і флора мелітопольських сте-пів, і луки Криму.

Під час флористичних досліджень О. Яната зібрав багаті гер-барії, які зберігаються в Інституті ботаніки ім. М. Холодного НАН України (Київ), Нікітсь-кому ботанічному саду УААН (Ялта), Бо-танічному інституті ім. В. Комарова РАН (Петербург). За його збо-рами описані нові для науки рослини.

У 1913 р. О. Яната обраний керівником контрольно-насіннєвої станції Харківського сільськогосподарського товариства. Займався опрацюванням і застосуванням нових методик обстеження посів-ного матеріалу, швидкого визначення його схожості. Велику увагу приділяв організації насіннєвого контролю в Україні.

Він автор декрету «Про охорону пам’яток культури та природи» (1926), ініціатор скликання природоохоронних з’їздів. Упродовж останніх років працював у Харківському сільськогосподарському інституті. У 1933 р. його було заарештовано за фальшивими звину-ваченнями і засуджено.

Історична епоха на межі ХІХ – ХХ ст. потребувала людини, яка повинна була дати поштовх у розв’язанні ряду проблем у галузі зем-леробських машин і знарядь. Такою людиною став К.Г. Шіндлер (1869-1940 ).

Введення до спеціальності агрономія

Розпізнав і оцінив науковий потенціал у молодому, працелюб-ному, рішучому та вольовому, з широкими і глибокими знаннями викладачеві креслення Харківського технологічного інституту його перший директор – визначний організатор вищої школи, відомий російський учений в галузі теоретичної і прикладної механіки та опору матеріалів, автор багатьох класичних наукових праць, голова Південноросійського товариства технологів, таємний радник, про-фесор Кирпичов В. Л. (1845-1913), який згодом став першим рек-тором Київського політехнічного інституту (КПІ) і запросив К.Г. Шіндлера на роботу в цей навчальний заклад.

Професор К. Г. Шіндлер крокував по українській землі трі-умфальною ходою дослідника й випробувача, педагога і вченого, був визнаним провідним фахівцем у галузі землеробської техніки держави. Короткий період його трудової діяльності в стінах КПІ (1899-1911 рр.) припав на складний соціально-політичний період нестабільності в країні (становлення вузу, масове невдоволення іс-нуючим режимом, страйки студентів із вимогою автономії навчаль-них закладів, неодноразова призупинка навчального процесу), коли КПІ був не тільки центром науково-технічного потенціалу, а й, за тодішнім висловом Департаменту поліції, «революційним гніздом».

Професора К.Г. Шіндлера знали й шанували студенти та ко-леги в КПІ як лектора і декана, виробничники – як конструктора-машинобудівника, сільські господарі – як випробувача і блис-кучого машинознавця, наукові кола – за нестандартні підходи, сміливі рішення в наукових дослідженнях. Не зраджуючи науково-педагогічному покликанню все своє життя невтомний шукач, мрій-ник і реаліст професор К.Г. Шіндлер залишив глибокий слід у галузі сільськогосподарської механіки, механізації обробітку грунту та ви-пробувальної справи зокрема.

Надзвичайно багато корисного, цікавого, оригінального внесено науковим розумом та інтуїцією конструктора і випробувача у сіль-ськогосподарське машинобудування його засновником – професо-ром К.Г. Шіндлером. А скільки було б ще зроблено ним для України в цій галузі, якби не той чорний день 5 лютого 1911 року безпідстав-ного звільнення його в розквіті творчих сил з КПІ?

Достовірно не відомо, коли і за яких обставин з’явилася родина швейцарських громадян Гаврила Шіндлера та Емілії Мюллер, лю-теранського віросподівання, на землі російській, яка надала їм при-тулок, чи прийняла в свої обійми. Але суха мова фактів пожовклих

2. Поняття про агрономію

від часу аркушів архівних документів повідомляє, що в цій родині у м. Твері, що на Волзі, 15 червня 1869 р. народився третій син із п’яти дітей – Камілл.

Надавши сину домашню освіту, в колі сім’ї було вирішено від-дати його в 1879 р. на навчання до Тверського Реального 6-класного з додатковим класом училища, в якому викладалися математика, німецька і французька мови, креслення, фізика, хімія, природознав-ство, історія та інші дисципліни. Додатковий клас цього училища, випускникам якого надавалося право вступати у вищі навчальні за-клади, він закінчив у 1887 р. Саме тут був закладений міцний фун-дамент технічного спрямування юнака, що визначило подальший його життєвий шлях.

У тому ж році Камілл вступає до Імператорського Москов-ського технічного училища і закінчує його в 1893 р., набувши фаху інженера-механіка з правом носити на грудях відзнаку, встановле-ну імператором. В атестаті також відмічалося, що він, як інженер-механік, згідно із Статутом Училища зараховується до особистих почесних громадян і користується всіма відповідними правами.

Після здобуття вищої технічної освіти до 1895 р. К.Г. Шіндлер працював механіком цукрового заводу братів Гарденіних що біля м. Липецька Тамбовської губернії. Але така діяльність не задовольняла розмах мрій молодого дипломованого інженера-механіка. І Камілл у тому ж році приватно перебуває сім місяців у Німеччині, Австрії та Швейцарії, займаючись поглибленим вивченням землеробських ма-шин і знарядь. Вивчав машини не по книжках, а в реальних умовах життя, розширяв горизонти пізнання, збагачувався знаннями, фор-муючи свій науковий світогляд.

Шукаючи застосування своїм знанням, після повернення з-за кордону К.Г. Шіндлер займався деякий час приватними робота-ми по монтажу обладнання на фабриках, а влітку 1896 р. керував практичними заняттями студентів з сільськогосподарських машин у Московському сільськогосподарському інституті. Саме тут він зустрівся і працював зі своїм ровесником, майбутнім почесним ака-деміком В.П. Горячкіним, який викладав новий курс «Сільськогос-подарські машини і двигуни». Ці два юнаки, захоплені технікою, у 1896 р. були в числі організаторів першого конкурсу-виставки сіль-ськогосподарських машин на Бутирському хуторі, де Московське товариство сільського господарства влаштувало сім разів виставВведення до спеціальності агрономія

ки сільськогосподарських машин і знарядь (1897, 1898, 1903, 1908, 1909 і 1910 рр.).

І коли постало питання про півторарічне закордонне стажування кращого спеціаліста, Міністерство Землеробства і Державного майна на-правило Шіндлера в Німеччину, Францію, Англію і Північну Америку для вивчення закордонного досвіду землеробського машинобудування.

Із закордонного відрядження Камілл Гаврилович повернувся у червні 1898 р. і восени почав працювати лаборантом сільськогоспо-дарської станції при Харківському технологічному інституті, а з 25 вересня 1898 р. – викладачем креслення цього ж інституту. На той час першим директором Харківського інституту (1885-1898 рр.) був професор Кирпичов В. Л., який, реалізовуючи свою основну життє-ву ідею піднести рівень освіти на базі наукових досліджень при май-стерному поєднанні теорії і практики, звернув увагу на молодого, працелюбного, рішучого і вольового, з глибокими знаннями праців-ника, належним чином оцінив його науковий потенціал, потенціал блискучого викладача і організатора дослідної справи.

Після призначення в 1898 р. ректором новоствореного Київ-ського політехнічного інституту професор В.Л. Кирпичов запрошує поряд з відомими вченими молодого фахівця К.Г. Шіндлера на ро-боту до вузу.

Зустрівши такого соратника й однодумця, взірця і керівника, як Віктор Львович, тридцятирічний К. Шіндлер без вагань прийняв запрошення, а з ним і відповідальну посаду екстраординарного про-фесора кафедри прикладної механіки КПІ. З цього часу веде свій відлік блискучий період його наукової, організаторської діяльності.

Життєвим кредо К.Г. Шіндлера було золоте правило – доскона-ло володіти питанням, яким займаєшся. І перш ніж розпочати ви-кладацьку роботу в КПІ, з дозволу Департаменту торгівлі і ману-фактур Міністерства фінансів він вирушає на місяць до Німеччини для ознайомлення з новітніми досягненнями виробництва сільсько-господарських машин.

Рідкісна інтуїція, велика працездатність, почуття нового, ши-роке коло наукових інтересів, талант інженера-конструктора і пе-дагога – все це незабаром висунуло К.Г. Шіндлера в ряди кращих викладачів Київського політехнічного інституту. А глибоке знання вітчизняної й іноземної сільськогосподарської техніки дозволило йому незабаром стати одним із провідних фахівців у галузі земле-робської техніки Росії.

2. Поняття про агрономію

Професор Київського політехнічного інституту К.Г. Шіндлер зробив значний внесок у розвиток аграрної науки і техніки, а саме: вперше в Європі науково обґрунтував функції станції випробуван-ня землеробських машин і знарядь, які стали орієнтиром багатьом поколінням випробувачів сільськогосподарської техніки і не втра-тили своєї актуальності і нині; у 1900 р. при Київському політехніч-ному інституті створив першу випробувальну станцію, чим закрі-пив пріоритет України, яка стала провідним центром зі створення і уточнення теорії землеробських машин і знарядь і майже 10 років була єдиною діючою станцією в країні; вдало поєднав основну ді-яльність випробувальної станції, де відпрацьовувалися рекоменда-ції конструкторам стосовно удосконалення землеробських машин і знарядь, з навчальним процесом вищого навчального закладу, за-початкувавши Київську школу підготовки спеціалістів вищої ква-ліфікації; запропонував систему перепідготовки кадрів для мережі випробовувальних станцій шляхом започаткування спеціальних ін-ститутів для осіб, які мають вищу інженерну або сільськогосподар-ську освіту, що виявилось фундаментом організації сучасних кур-сів, факультетів чи інститутів підвищення кваліфікації; теоретично обґрунтував, поєднавши інженерний та агрономічний напрями до-сліджень, доцільність створення і використання різноманітних кон-струкцій плуга відповідно до грунтово-кліматичних умов; зробив значний внесок у теорію деформації ґрунту при обробітку його плу-гом як основоположник машинознавства і землеробської механіки, що відображено в його науковій праці «Теорія і конструкція орних знарядь (1904)»; першим в Україні в 1899 р. у стінах КПІ започат-кував кафедру прикладної механіки, ставши її професором, на якій читав спеціальний курс сільськогосподарського машинобудування, який не тільки не втратив своєї цінності, а й збагатився послідовни-ками вченого і використовується при вихованні нового покоління творців сільськогосподарських машин; першим у світовій практиці в 1902 р. видав фундаментальну працю – атлас сільськогосподарських машин і знарядь під загальною рубрикою «Вчення про землеробські машини і знаряддя: політипажі, ескізи і креслення машин-знарядь сучасного сільського господарства», який успішно використовував-ся в навчальному процесі КПІ, а нині – в Університеті біоресурсів і природокористування України; започаткував тісний зв’язок між дослідником, виробником і споживачем, впроваджуючи у виробни-цтво результати аналізу даних випробування сільськогосподарської

Введення до спеціальності агрономія

техніки та власні конструкторські удосконалення і розробки: прила-ди, устаткування та динамометри, що виготовлялися в майстернях КПІ і використовувались дослідними станціями та навчальними закладами; створив культурний плуг ГПЗ, який виготовлявся то-вариством «Работник» на Олександрівському заводі, оригінальну полицю до «колоністських» плугів та панцирну полицю до «ново-російських» плугів, пристрій для регулювання глибини оранки, що вироблялися відповідно Брянським і Коломенським паровозобу-дівними заводами; залишив вагому наукову спадщину в друкованих фундаментальних працях, журнальних статтях, популярних брошу-рах, звітах по експертизах і конкурсах землеробських машин.

У 2008 р. Інститут рослинництва ім. В.Я. Юр’єва (м. Харків) Української академії аграрних наук відсвяткував 100-річчя свого заснування.

У 1908 р., після наполегливих зусиль Харківського товариства сільського господарства за підтримки Департаменту землеробства, Головного управління землевпорядкування і землеробства Харків-ського губернського земства на теренах України була заснована пер-ша самостійна дослідна установа – Харківська селекційна станція, яка на сьогодні має назву Інститут рослинництва ім. В.Я. Юр’єва УААН. Інститут неодноразово реорганізовували, змінювали, пере-йменовували, але основною функцією завжди було створення но-вих, перспективних сортів зернових культур. 53 роки свого життя віддав установі видатний вітчизняний вчений, селекціонер й орга-нізатор сільськогосподарської дослідної справи в Україні Василь Якович Юр’єв (1879-1962). Невипадково у 1962 р. інституту було присвоєно ім’я цього видатного вченого.

Після закінчення Ново-Олександрійського інституту В.Я. Юр’єв чотири роки працює повітовим агрономом у себе на батьківщині. У грудні 1909 р. на запрошення першого директора станції, відомого вже на той час вченого-аграрія професора П.В. Будріна, приїздить на станцію, щоб більше ніколи її не залишити. Діяльність перших років станції була спрямована на зібрання якомога більшої кількості зраз-ків насіннєвого матеріалу з метою їх подальшого вивчення. Організо-вані В.Я. Юр’євим експедиційні дослідження (1914, 1925, 1938) дали змогу зібрати місцевий матеріал з головних сільськогосподарських культур і визначити співвідношення їх площ у динаміці.

Доповіді та звіти, зроблені В.Я. Юр’євим за перші роки діяль-ності, є цінним матеріалом з методики та організації селекційного

2. Поняття про агрономію

процесу і сьогодні. Ще до утворення державного сортовипробуван-ня він порушує питання про необхідність проведення колективних дослідів з оцінки головних сортів сільськогосподарських культур.

Поряд з індивідуальним добором, за допомогою якого створені цінні юр’євські сорти, вчений використовує як внутрішню, так і між-видову гібридизацію. Запропонований ним метод проморожування гібридних рослин в ящиках широко використовується і нині.

Василь Якович неодноразово підкреслював, що успіх селек-ційної роботи потребує тривалої праці, і тому селекціонер повинен довго жити, йому слід відпустити два життя, бо він змушений вести осілий спосіб життя і бути однолюбом, щоб не відхилятися від го-ловної мети.

В.Я. Юр’єв – селекціонер за покликанням – створив 21 сорт зернових культур. Найбільше розповсюдження мали сорти пшени-ці озимої Ферругінеум 1239 і Еритроспермум 917, які сприяли по-ширенню цієї цінної культури на північ і схід. Не менш відомий і сорт ярого ячменю Європеум 353/133. Великий ареал мали сорти пшениці ярої Народна й жита озимого Харківське 55.

Багато сил і часу віддав Василь Якович вихованню молоді. Впродовж 25 років він був професором Харківського сільськогоспо-дарського інституту ім. В.В. Докучаєва (нині Харківський НАУ). Не одному поколінню висококваліфікованих селекціонерів і агрономів-насінників він відкрив шлях у науку.

За життя В.Я. Юр’єва вийшло з друку три видання підручника «Загальна селекція і насінництво польових культур», підготовлених колективом Харківської селекційної станції на чолі з академіком. У підручнику використано великий досвід організаторської, методич-ної і практичної роботи в галузі селекції.

Наукова робота Юр’єва не обмежувалась кабінетом і лаборато-рією. Досягти успіху Василю Яковичу допомогла незбагненна пра-цездатність: для нього не існувало ні вихідних, ні свят, а життя було як вічні трудові жнива. Його захопленість роботою завжди була прикладом для оточуючих.

Поряд з дослідницькою В.Я. Юр’єв проводив і велику органі-заторську роботу: з 1944 р. – він директор Харківської селекційної станції, у 1946 р. очолює Інститут генетики і селекції Академії наук УРСР, а з 1956 р. – утворений в результаті об’єднання цих двох установ Український науково-дослідний інститут рослинництва, селекції і генетики УААН.

Введення до спеціальності агрономія

У 1945 р. його обирають дійсним членом Академії наук УРСР, у 1949 р. присвоєно звання заслуженого діяча науки УРСР, а з 1956 р. він є почесним академіком ВАСГНІЛ.

Впродовж багатьох років В.Я. Юр’єв був депутатом Харківської міськради, а з 1950 р. – він депутат Верховної Ради УРСР IV та V скликань.

Заслуги В.Я. Юр’єва високо оцінені. Його нагороджено ордена-ми, медалями. Василь Якович першим з селекціонерів двічі удосто-єний звання Героя Соціалістичної Праці.

Для увічнення пам’яті Академія наук України заснувала премію імені видатного вченого. Вона присуджується, починаючи з 1965 року. Цієї премії були удостоєні такі видатні селекціонери і генети-ки як В.М. Ремесло, Т.Є. Тарасенко, В.П. Зосимович та інші.

Розвиток ґрунтознавчої наукової думки XX ст. нерозривно пов’язаний з ім’ям доктора геолого-мінералогічних наук Д.Г. Вілен-ського (1892-1960).

Дмитро Гермогенович Віленський народився 1.08.1892 р. у м. Шепетівці Із’яславського повіту Волинської губернії в сім’ї свяще-ника. Початкову освіту отримав у Любарській 2-класній школі. У 1906 р. закінчив навчання в Кременецькому духовному училищі та вступив до Волинської духовної семінарії. Виховуючись у сім’ї священика, він був високоморальною та високоосвіченою людиною, вільно володів п’ятьма іноземними мовами. Після закінчення Духо-вної семінарії в серпні 1911 р. Д.Г. Віленський вступає до Київсько-го політехнічного інституту на сільськогосподарське відділення.

В цей час на сільськогосподарському відділенні КПІ працювало сузір’я відомих вітчизняних вчених, таких як професори М.П. Чир-вінський, Є.П. Вотчал, П.Р. Сльозкін, К.Г. Шіндлер, В.Г. Бажаєв та інші. Найбільший вплив на становлення майбутнього науковця мав завідувач кафедри рослинництва професор П.Р. Сльозкін, який пра-цював над проблемами родючості грунтів, агрохімії, вирощування зернових і технічних культур, а для студентів читав курс лекцій із загального землеробства.

З 1917 до 1921 рр. Д.Г. Віленський працював викладачем на ка-федрі рільництва агрономічного факультету Саратовського держав-ного університету, де розпочав свою наукову роботу як геоботанік з дослідження рослинності грунтів і флори Новоузенського повіту Самарської губернії, зокрема вивчав лікарські рослини, рослинність пісків і засолених луків та солонців кормових угідь.

2. Поняття про агрономію

Після переїзду до Грузії Дмитро Гермогенович отримав посаду асистента кафедри ботаніки Тіфліського (Тбіліського) політехніч-ного інституту. З 1922 р. – доцент кафедри загального рільництва цього ж вузу. У 1924 р. виходять друком його дві фундаментальні праці: «Засолені грунти, їх походження, склад і способи покращен-ня» та «Аналогічні ряди в ґрунтоутворенні і їх значення для побудо-ви генетичної класифікації грунтів». Перша робота привернула до себе увагу наукової спільноти різнобічністю та широтою підходу до вивчення однієї із найскладніших проблем ґрунтознавства – меліо-рації засолених грунтів.

У 1924 р. в Харківському сільськогосподарському інституті була організована науково-дослідна кафедра ґрунтознавства по лі-нії НКО УРСР. До складу кафедри увійшли три секції: 1) динаміки та хімії грунтів; 2) географії та морфології грунтів і 3) геоботаніки. Останній підрозділ після повернення в Україну очолював Д.Г. Ві-ленський. Кафедра та геоботанічна секція на той час проводили на-укові дослідження щодо пошуку нових для України родів рослин, а також реліктових видів, характерних як провідників у виявленні післяльодовикової історії, вивчення рослинності Олешківських пісків, району Донбасу, Чорноморських степів тощо. У 1926 р., за дорученням комісії Дніпробудівництва при Наркомземі УРСР, про-фесор Д.Г. Віленський провів обстеження грунтів нижньої частини долини річки Самари від Дніпропетровська до Новомосковська, результати яких виклав у своїй праці «Почвы долины р. Самары в районе работ Днепростроя». Крім того, на кошти науково-дослідної кафедри ґрунтознавства ХСГІ було розпочато систематичні дослі-дження солонців України, особливо в зоні солонцевого району, що охоплював Полтавську, Чернігівську і Харківську губернії, де Д. Г. Віленським було закладено спеціальну дослідну ділянку для ви-вчення галофітів.

Влітку 1927 р. під керівництвом ученого проводилися дослі-дження земель державного меліоративного фонду в Мелітополь-ському окрузі на північному узбережжі Сиваша, в районі станції Ново-Олексіївки, на Чонгарському півострові, островах Чурюк, Бі-рючому та інших.

Від імені науково-дослідної кафедри ХСГІ Д.Г. Віленський брав участь у з їздах ґрунтознавців і як представник Укрголовнауки на Першому Міжнародному Конгресі Ґрунтознавців у Вашингтоні ви-ступав з двома доповідями про солонці України. Українська деле-Введення до спеціальності агрономія

гація представляла низку експонатів: Д. Віленський разом із Г. Ма-ховим репрезентував колекцію 32 монолітів найголовніших типів грунтів, виготовлену за власною оригінальною методикою, карту грунтів України (25-верстного масштабу), виготовлену ще секцією ґрунтознавства СГНКУ; карту ґрунтоутворюючих порід України (25-верстного масштабу); карту ґрунтоутворюючих порід Донбасу (10-верстного масштабу); геоботанічний та ґрунтовий профіль тера-си Дніпра; ґрунтовий профіль Донецького району від річки Лугань до річки Міус.

На Першій Всеукраїнській нараді ґрунтознавців у 1928 р. Д.Г. Віленський запропонував створити Український Інститут Ґрунтоз-навства, який би об`єднав усі роботи з ґрунтознавства. На початку 30-х років ХХ ст. такий інститут було створено. На думку Д.Г. Ві-ленського та інших членів наради, лише така організація робіт у га-лузі ґрунтознавства приведе до найбільш доцільного використання ґрунтознавчих сил і заощадить державні кошти.

У 1930 р. Д.Г. Віленського на Другому міжнародному конгресі ґрунтознавців обирають секретарем Міжнародної комісії з класифі-кації, географії і картографії грунтів. В цей же рік Д.Г. Віленський переїхав із Харкова до Києва і очолив кафедру ґрунтознавства та гідрології Київського інженерно-меліоративного інституту й одно-часно з 1931 р. працює заступником директора з наукової роботи, а з червня 1933 року – директором інституту та керівником сектору Всеукраїнського науково-дослідного інституту агрогрунтознавства та хімізації сільського господарства. В цей час він займався дослі-дженнями виробничо-генетичної класифікації грунтів і рослин-ного покриву УРСР, а також карти грунтів України в масштабі 1 : 1000000 і карти басейну Дніпра та тексту до неї.

Однак не всі дослідження були завершені, оскільки політична ситуація в країні та зокрема в інституті дуже загострилася. Постійні перевірки різних органів влади, фінансові проблеми, кадрова лихо-манка і продовження «чвар» у галузевому середовищі спонукали Д.Г. Віленського у грудні 1933 р. прийняти запрошення працювати в Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова, де він згодом, у 1939 р. створив кафедру географії грунтів і керував нею до кінця свого життя.

Після переїзду до Москви сфера діяльності вченого розширю-ється. У 1935 р. у зв’язку з проблемами інвентаризації земельного фонду країни, хімізації і механізації землеробства, вивчення агро-2. Поняття про агрономію

хімічних і агрофізичних властивостей грунтів, Академія наук СРСР провела спеціальну сесію, присвячену ґрунтознавству і агрохімії, на якій Д.Г. Віленський виступив з узагальнюючою доповіддю на тему «Стан питання про структуру грунтів». На той час ця проблема була однією з найдискусійніших, і прихильники різних поглядів на агро-номічне значення ґрунтової структури навіть поділялися на «струк-турників» та «антиструктурників». Д.Г. Віленський вважав струк-турність грунтів одним із найважливіших показників родючості. Ще на початку 30-х років ХХ ст., працюючи в Україні, він почав за-йматися питаннями вивчення закономірностей структуроутворен-ня у ґрунтоутворюючому процесі, розробкою методів визначення водостійкості ґрунтової структури, стійкості її проти ерозії.

У роки Другої світової війни вчений працював для потреб тилу й особливо продовольчого забезпечення країни. У 1942 р. співробіт-ників кафедри на чолі з Д.Г. Віленським евакуювали в Ашгабат, де вони займалися обстеженням грунтів такирів як об’єктів для будів-ництва тимчасових аеродромів.

У серпні 1948 р. відбулася сесія Всесоюзної академії сільсько-господарських наук імені В.І. Леніна, яка відіграла драматичну роль в історії радянської біологічної та сільськогосподарської науки вза-галі й ґрунтознавства зокрема. Всі напрями в біології, що не відпові-дали вимогам доповіді та діяльності Т.Д. Лисенка, були названі ре-акційними, а в галузі ґрунтознавства єдино вірним напрямом було визнано вчення В.Р. Вільямса. Більшість учених ґрунтознавців, не згодних з канонізацією вчення Вільямса, зазнали різних адміністра-тивних покарань, навіть звільнення з роботи, позбавлення права викладацької діяльності тощо. На жаль, Д.Г. Віленський опинився в числі тих учених, котрі підтримали рішення серпневої сесії ВАС-ГНІЛ, і виступив із критикою діяльності Інституту ґрунтознавства ім. В.В. Докучаєва. Як наслідок, творча діяльність Д.Г. Віленського та його прихильників стала не тільки об’єктом обговорення на засі-данні Президії Академії наук СРСР 13 серпня 1949 р., а й предметом гострих дискусій на спеціальних засіданнях вчених рад провідних ґрунтознавчих установ країни та в періодичному друці.

Можна виділити шість основних напрямів наукової діяльності Д.Г. Віленського: розробка теорії походження солонців, теоретичних основ класифікації грунтів, дослідження проблем агрегації грунтів, географії грунтів, історії науки ґрунтознавства, наукова робота з геоВведення до спеціальності агрономія

ботанічних проблем. З’ясовано, що всі вони розвивалися в контексті вітчизняної і світової ґрунтознавчої науки.

У роботах Д.Г. Віленського подано глибокий аналіз тісних зв’язків різних типів засолених грунтів із властивою їм рослинніс-тю, особливостями гідро-геоморфних умов їх розміщення на річ-кових терасах. На основі загального фактичного матеріалу вчений сформував пропозиції про способи меліорації засолених грунтів, що сприяло організації перших стаціонарних досліджень на півдні України. Низку публікацій він присвятив засоленим грунтам Укра-їни, Росії, Азербайджану, США.

Одержали широке визнання роботи Д.Г. Віленського стосовно розробки теоретичних основ класифікації грунтів. Дмитро Гермо-генович запропонував оригінальну класифікацію грунтів на основі ідеї аналогічних рядів ґрунтоутворення (1924 – 1946 рр.). Вчений вважав, що різноманітність грунтів визначається з одного боку, пе-реважанням певного фактора ґрунтоутворення (клімату, ґрунтоут-ворюючої породи, рослинності тощо), а з іншого – ступенем роз-витку ґрунту. Він стверджував, що на загальному шляху еволюції всі грунти проходять аналогічні фази розвитку. Виходячи з цих по-ложень вчений розділив всі грунти на 11 відділів за переважаючою участю ґрунтоутворювачів: термогенний, фітогенний, гідрогенний, галогенний, термофітогенний, термогідрогенний, термогалогенний, фітогідрогенний, фітогалогенний, гідрогалогенний і ерогенний. У межах відділів він виділив ряди, які відповідають ступеню розвитку грунтів і за характером рослинності поділяються на 6 типів у меж-ах кожного відділу (відповідно всього 66 типів грунтів). Запропо-нована класифікація Д.Г. Віленського приваблювала стрункістю по-будови за координатним принципом, відображенням еволюційного підходу у вирішенні класифікаційної проблеми. Д.Г. Віленський вперше запропонував нові індекси генетичних горизонтів грунтів – Н, Е, І, Р та інші (замість А, В, С ), які стали загальноприйнятими у ґрунтознавців України. Класифікація професора Д.Г. Віленського викликала великий інтерес у країні і за кордоном.

Проблеми походження солонців і класифікації грунтів були до-сить актуальними на той час, оскільки ними займалися багато вче-них із світовим ім’ям. Тому свої ідеї Д.Г. Віленський презентував на Міжнародному Конгресі Ґрунтознавців в Америці, де надзвичайно яскраво позначився вплив нових ідей російської “докучаєвської”

2. Поняття про агрономію

школи ґрунтознавства, яка за радянської доби була зовсім відірвана від розвитку іноземної науки.

Д.Г. Віленський вивчав грунти США, Західної і Східної Європи й опублікував перші генетичні карти Північної та Південної Амери-ки, Китаю і Світову ґрунтову карту.

Під керівництвом Д.Г. Віленського на кафедрі географії грун-тів Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова (1939-1941) розгорнулася науково-дослідна робота з методики ве-ликомасштабного картування грунтів, вивчення генезису і географії південних чорноземів, лісових буроземів, червоноземів Криму та Кавказу, солонцевих і солончакових комплексів Заволжя та Азер-байджану, підзолистих і сірих лісових грунтів центральних облас-тей Росії.

Велике теоретичне і популяризаційне значення для сьогодення має монографія Д.Г. Віленського “История почвоведения в России” (1958). Автор вказує, що причиною такого вагомого впливу в цій га-лузі здобутків російської науки є плідність і наукове обґрунтування теорії та методів дослідження, які були внесені в науку основопо-ложниками ґрунтознавства – видатними представниками російської науки В.В. Докучаєвим, П.А. Костичевим, В.Р. Вільямсом і багатьма іншими. У книзі Д.Г. Віленський запропонував власну періодизацію історії становлення й розвитку ґрунтознавства в Росії.

На початку 50-х років ХХ ст. на хлібні ниви України прийшла “пшенична революція”, яка майже подвоїла врожаї провідної зерно-вої культури. Значну роль у цьому відіграли всесвітньо відомі сорти пшениці озимої Миронівська 264, Миронівська 808, Миронівська ювілейна, Іллічівка та інші. Їх автором був В.М. Ремесло. Роботи цього видатного вченого зі створення високоінтенсивних сортів зернових культур, розробки теоретичних основ і методів веден-ня селекційного процесу належать до надбань світової біологічної науки. Багато його наукових ідей та здобутків і в наші дні звучать по-сучасному. Звернення до наукової спадщини вченого стає акту-альним особливо сьогодні, коли для вирішення долі продовольчої безпеки України важлива роль відводиться науково обґрунтованій сортовій політиці. Саме сорт нині – основний чинник подальшого розвитку наукового землеробства.

В.М. Ремесло (1907-1983) прожив надзвичайно яскраве жит-тя у вітчизняній науці. Його надзвичайна працездатність та ціле-спрямованість допомогли пройти шлях від агронома-апробатора

Введення до спеціальності агрономія

до всесвітньо відомого вченого-селекціонера. Успіх роботи селек-ціонера полягав, за його ж словами, в оволодінні обраним методом спрямованої зміни ярих форм зернових культур в озимі під впливом чинників зовнішнього середовища. Багато дослідників намагалися використовувати його у своїй науковій роботі, але бажаних резуль-татів не досягли.

Академік В.М. Ремесло увійшов до історії вітчизняної агроно-мічної науки також і як автор понад 500 наукових праць з селекції рослин, землеробства, рослинництва, які відзначаються фундамен-тальністю та практичною значимістю, свідчать про широкий світо-гляд їх автора.

В.М. Ремесло народився 10 лютого 1907 р. у с. Теплівка Пиря-тинського району Полтавської області у багатодітній сім’ї селян, де передусім шанувалася хліборобська праця. Виняткову роль у його житті відіграв Маслівський інститут селекції та насінництва ім. К.А. Тімірязєва, не тільки надавши найкращу на той час освіту за фахом, а й у становленні як особистості. Це був унікальний навчальний за-клад. Він проіснував всього 16 років (1921-1937), але залишив в іс-торії великий, незабутній слід.

Велике значення в організації та плідній діяльності Маслівсько-го інституту мала близькість до нього Миронівської селекційно-дослідної станції, яка стала пізніше для В.М. Ремесла постійним місцем роботи. Вона була зразковою базою для освоєння студента-ми навичок наукових досліджень, організації селекційних і дослід-них робіт. Майже всі провідні науковці станції були одночасно й викладачами інституту. Найважливішою особливістю навчального процесу був тісний зв’язок теоретичних і практичних занять.

Після закінчення в 1928 р. Маслівського інституту Василь Ре-месло активно включається в бурхливе життя молодої країни – СРСР. Упродовж двох років він працює за фахом на теренах України агрономом-насіннєводом, агрономом-апробатором. Наступні більше ніж десять років життя В.М. Ремесла були тісно пов’язані з Росією. Ця обставина стала однією з низки тих, що мали вирішальне значен-ня у формуванні майбутнього видатного селекціонера. На початку 1933 р. В.М. Ремесла направляють до Ново-Уренської селекційної станції (пізніше Державна селекційна станція, нині Ульяновська), яка підпорядковувалася тоді Всесоюзній Державній Сортовипробу-вальній Мережі Всесоюзного інституту рослинництва (ВІР). Пра-цюючи на посаді завідувача сортодільниці ВІРу, директором якого

2. Поняття про агрономію

на той час був М.І. Вавилов, В.М. Ремесло зарекомендував себе як висококваліфікований науковий працівник. Безпосередня участь у селекційних дослідах з використанням яровизації рослин, які впро-довж п’яти років (1932-1936) проводилися тут, відіграла в майбут-ньому вирішальну роль у виборі його власного методу селекції пше-ниці.

Селекційну роботу вчений продовжив на посаді заступника ди-ректора Північно-Донецької державної селекційної станції, на яку його направили восени 1938 р.

Після війни у березні 1948 р. В.М. Ремесло приїздить до Миро-нівської селекційно-дослідної станції ім. Старченка і приступає до роботи на посаді заступника директора з наукової частини і одно-часно завідувача відділу селекції та насінництва зернових культур. Заснована у 1914 р., станція була однією з перших подібних установ в Україні та відрізнялася високою результативністю усіх напрямів своєї наукової роботи. Саме тут у 1923 р. селекціонери Л.І. Ковалев-ський, В.С. Желткевич та І.М. Єремеєв вивели сорт пшениці озимої Українка, визнаний світовим стандартом якості хліба.

Починаючи працювати на Миронівській станції, Василь Мико-лайович добре уявляв, що означає створити сорт, який перевершить Українку, – тобто із самого початку він поставив перед собою за-вдання надзвичайної складності. Вчений активно включається в се-лекційну роботу. Виконуючи завдання, що стояли перед станцією, він починає займатися селекцією ярої та озимої пшениці. Як першо-чергове, В.М. Ремесло визначив питання вибору методу селекційної роботи. Він обрав два шляхи. Найкращих успіхів на той час на Ми-ронівській станції було досягнуто за допомогою відбору з популяцій та гібридизації. Водночас, вчений мав власні напрацювання з вико-ристанням методу спрямованої зміни ярих сортів в озимі. Так було покладено початок створення нових миронівських сортів пшениці.

Селекційну роботу В.М. Ремесло проводив по-новаторському, творчо. Розроблений і вдосконалений ним метод створення озимої пшениці з ярої, який дав світові оригінальні сорти зернових куль-тур, став доказом його самобутності як вченого-селекціонера.

Першим успіхом був сорт пшениці озимої Миронівська 264. За його створення В.М. Ремесло отримує у 1963 р. Ленінську премію. Наступним став сорт Миронівська 808, який перевершив свого по-передника і за показниками врожайності, і за рядом інших біологіч-них та господарських ознак. Цей сорт усе більше впливав на рівень

Введення до спеціальності агрономія

виробництва зерна по всій країні, оскільки до кінця 60-х років ХХ століття займав у СРСР понад 8 млн гектарів посівних площ. Зго-дом Миронівська 808 одностайно була визнана одним із шедеврів вітчизняної селекції, а її автору було присуджено ступінь доктора сільськогосподарських наук без захисту дисертації. У 1964 році В.М. Ремесла обирають дійсним членом (академіком) ВАСГНІЛ.

За своє життя В.М. Ремесло вивів близько сорока сортів різних зернових культур. Його багаторічна науково-дослідна, організатор-ська та громадська діяльність отримали всебічне визнання – і від держави, і від наукової спільноти, і від виробничників. За особливі досягнення у збільшенні виробництва пшениці В.М. Ремесла чоти-ри рази було нагороджено орденом Леніна і двічі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1967 р. він отримав звання заслуже-ного діяча науки УРСР, у 1974 р. обраний дійсним членом – ака-деміком Академії наук СРСР, а у 1976 році українські науковці за виведення та впровадження у виробництво високопродуктивних інтенсивних сортів пшениці озимої (Миронівська 808, Іллічівка, Миронівська ювілейна) присудили селекціонеру премію ім. В.Я. Юр’єва АН УРСР.

Головною складовою підвищення урожайності сільськогоспо-дарських культур вчений вважав науково розроблені технології їх вирощування. За розробку сортової агротехніки пшениці озимої у 1977 році академік В.М. Ремесло отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки. За виведення нових сортів пшениці озимої інтенсивного типу, які набули широкого розповсюдження, академік В.М. Ремесло разом з академіками ВАСГНІЛ Д.О. Долгушиним та І.Г. Калиненком, а також академіком АН СРСР П.П. Лук’яненком (посмертно) отримав у 1979 році Державну премію СРСР в галузі науки і техніки.

В.М. Ремесло був обраний почесним членом академії наук Ні-меччини та Чехословаччини, а також Європейської асоціації селек-ціонерів. Уряди Польщі, Угорщини, Чехословаччини, НДР нагоро-дили В.М. Ремесла вищими національними орденами.

У 1979 р. вчений став професором за спеціальністю “селекція і насінництво”. Вже після смерті вченого, віддаючи належне його пам’яті та з метою виховання молоді на кращих традиціях провід-них учених нашої країни, Українська академія аграрних наук за-твердила “Положення про премію імені академіка Ремесла Василя Миколайовича для заохочення науковців Миронівського інституту

2. Поняття про агрономію

пшениці за високоефективні наукові досягнення у вирішенні акту-альних проблем аграрної науки і сільськогосподарського виробни-цтва України”.

На честь двічі Героя Соціалістичної Праці академіка В.М. Ре-месла на його батьківщині у м. Пирятині Полтавської області в 1982 році було споруджено бронзовий бюст.

У 1984 р. Президія ВАСГНІЛ прийняла рішення щодо прису-дження Золотої медалі імені В.М. Ремесла за видатні роботи з се-лекції пшениці.

Історія сільськогосподарської освіти в Україні нерозривно пов’язана з розвитком її в Росії. Перша сільськогосподарська (зем-леробська) школа в дореволюційній Росії була організована в 1790 р. професором М.Г. Лівановим (1751-1800) в селі Богоявленському (на сьогодні це Корабельний район міста Миколаєва).

У 1797 р. в м. Павловськ колишньої Петербургської губернії заснована практична школа землеробства, яка готувала керівників для так званих “зразкових ферм”.

У 20-х рр. ХVІІІ ст. були створені два сільськогосподарських то-вариства: Московське і Вільне Економічне. На початку ХІХ ст. було відкрито вузькоспеціалізовані школи.

У 30-х рр. ХІХ ст. в поміщицьких маєтках починають широко розвиватись різні галузі сільського господарства, такі як зразкові сади, тутові плантації, пасіки. Для обслуговування цих галузей по-міщики відкривають свої сільськогосподарські школи.

У 1832 р. було відкрито землеробську школу в Красному селі біля Петербурга, а в 1836 р. – під Горками колишньої Могильов-ської губернії засновано Горигорецьку середню землеробську шко-лу. В 1855 р. середню школу було відкрито в Харкові.

У 1840 р. в м. Бюрки створена землеробська школа, яка у 1848 р. була реорганізована у два окремих учбових заклади: середнє земле-робське училище для освіти сільських управителів і Горигорецький землеробський інститут. Цей інститут у 1864 р. було переведено в Санкт-Петербург. В ньому було створено два відділення: сільсько-господарське та лісове.

На кінець ХІХ ст. в царській Росії налічувалося 6 середніх сіль-ськогосподарських навчальних закладів, з яких два (Харківська і Уманська школи) знаходились в Україні.

У 1878 р. при Імператорському Вільному Економічному Това-ристві створена спеціальна комісія, результатом роботи якої став

Введення до спеціальності агрономія

проект Положення про нижчі сільськогосподарські школи, затвер-джений 27 грудня 1883 р.

Поряд з нижчими сільськогосподарськими школами, які по-чинали виникати як з ініціативи уряду, так і з ініціативи місцевих суспільних установ і приватних осіб, створюються учбові заклади із спеціальних галузей сільського господарства.

Так, у 1895 р. в Полтаві була заснована Полтавська нижча школа садівництва і городництва.

«Положення…» 1883 року про нижчі сільськогосподарські за-клади недостатньо сприяло розширенню мережі сільськогоспо-дарських шкіл нижчого типу і особливо – шкіл спеціального при-значення для розповсюдження знань з окремих галузей сільського господарства, тому з 1904 р. згідно з новим «Положенням…» нижчі сільськогосподарські заклади були розділені на нижчі сільськогос-подарські училища, нижчі сільськогосподарські школи першого та другого розрядів і виробничі сільськогосподарські школи.

Нове «Положення…» про сільськогосподарську освіту внесло істотні зміни у постановці сільськогосподарської шкільної освіти: більш високі норми фінансування з боку казни, місцевих суспільних установ і приватних осіб в побудові та утриманні сільськогосподар-ських учбових закладів, завдячуючи чому не тільки забезпечувалося саме відкриття нових шкіл, але й значно підвищувалася матеріальна забезпеченість учбових закладів тощо. З того часу, Відомство ви-знало необхідним не тільки створювати нові учбові заклади згідно з цим Положенням, а й почати поступову перебудову існуючих шкіл.

В міру зростання ролі суспільної агрономії, місцеві організа-ції розпочали ставити особливі вимоги до нижчих сільськогос-подарських шкіл щодо підготовки нижчих агентів для суспільно-агрономічної служби. З цією метою сільськогосподарські школи почали перетворюватися у нижчі сільськогосподарські училища з додатковими при них спеціальними класами.

Вперше викладання сільськогосподарських наук у вищих на-вчальних закладах Росії запроваджено у XVIII ст. у відкритому уні-верситеті в м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ).

Першим спеціальним сільськогосподарським закладом з чо-тирирічним строком навчання був Інститут землеробства в Гори-Горках (колишній Оршанський повіт Могильовської губернії).

У 1869 р. при Петербурзькому інституті землеробства було від-крито лісовий факультет.

2. Поняття про агрономію

У 1865 р. відбулося відкриття другої вищої сільськогосподар-ської школи в Росії – Петровської землеробської і лісової академії.

У 1916 р. було засновано Воронезький сільськогосподарський інститут, який став великим навчальним і науковим центром.

Ветеринарних інститутів у дореволюційній Росії було чотири – в Харкові, Казані, Юр’єві і Варшаві.

Перед революцією в Росії налічувалося всього 7 сільськогоспо-дарських вищих шкіл і 9 агрономічних факультетів при університе-тах та політехнічних інститутах. З них в Україні було два інститути (в Харкові) та агрономічний факультет при Київському політех-нічному інституті , 8 середніх і 74 нижчих сільськогосподарських шкіл.

Після революції 1917р. кількість сільськогосподарських на-вчальних закладів зросла в десятки разів.

У 1921 році в с. Маслівка Миронівського району Київської об-ласті почав свою діяльність унікальний вищий навчальний заклад з підготовки висококваліфікованих спеціалістів в галузі селекції і насінництва – Маслівський інститут селекції і насінництва. Цей ін-ститут за 16 років свого існування дав країні багато відомих учених, видатних організаторів сільськогосподарського виробництва та ви-сококваліфікованих спеціалістів. Із 500 випускників цього ВНЗ – 5 стали академіками: В.М. Ремесло, П.Х. Гаркавий, Ф.Г. Кириченко, А.В. Пухальський, М.О. Ольшанський. Присвятили своє життя ге-нетиці доктори біологічних наук П.К. Шкварніков та С.Я. Краєвий. Докторами наук стали також А.А. Краснюков, Ф.Є. Немлієнко, І.А. Коломієць, П.А. Лубенець та ін.

Видатним організатором і першим директором цього єдино-го в Україні спеціалізованого інституту з підготовки фахівців-селекціонерів, спеціалістів вищої кваліфікації з насінництва і контрольно-насінницької справи був В.І. Іванов. Він закінчив агро-фак Київського політехнічного інституту, тому й поїхав у Київ за підтримкою до свого вчителя-професора Д.К. Ларіонова і не поми-лився, тому що став провідною фігурою в інституті, згуртував весь професорсько-викладацький колектив, студентів. Професора Д.К. Ларіонова, який викладав рослинництво, землеробство, насінництво і насіннєзнавство, любили і поважали як викладачі, так і студенти. І називали його лагідно – «дєд». Директори інституту змінювались, а Дмитро Костьович докладав усіх зусиль, аби зберегти створений в ньому сприятливий творчий клімат і кращі традиції.

Введення до спеціальності агрономія

В інституті працювали великі ентузіасти професор А.С. Мо-лостов, відомий генетик Л.М. Делоне, професор-хімік О.Р. Ветцер, доцент-ботанік В.У. Дирдовський і провідні вчені Миронівської до-слідної станції І.М. Єремеєв (автор сорту пшениці Українка), С.А. Смірнов (фітопатологія), І.В. Ліндеман (ентомологія) та інші.

Маслівський інститут не випадково називали навчальним комбі-натом. Він мав відпрацьовану систему ступеневої освіти. Наприклад, у 1931-1932 рр. в інституті навчалися 192 особи, в технікумі – 130 осіб, в семи робфаках (філіалах інституту) у Богуславі, Кагарлиці, Таращі, в с. Тхорівці Сквирського району – 446 осіб. Всього ж здобувало ква-ліфікацію 768 людей. Термін навчання на робфаці становив 2 роки, в агропрофшколі – 3 роки, інституті – 4 роки. Особливістю діяльності цього ВНЗ було органічне поєднання дослідницької, навчальної і ви-робничої роботи. Скажімо, майбутній академік В.М. Ремесло під ке-рівництвом професора Д.К. Ларіонова проводив оцінку шести тисяч зразків пшениці.

На жаль, в 1937 р. інститут був розформований (залишився лише технікум): частина студентів була переведена на навчання до Харківського СГІ, інша – до Одеського СГІ. Існував навіть такий термін «масловець». Студенти Маслівського інституту, які продо-вжили навчання в Харкові й Одесі, визначалися своєю жагою до знань, умінням терпляче і послідовно досягати поставленої мети, старанністю і наполегливістю.

Випускник 1925 р. відомий письменник-публіцист, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка О.С. Левада в своїй “Повісті про ранній ранок”, згадуючи навчання в Маслівці, писав: “Знайте ж, люди, що був це цвіт селянської трудової молоді, справжня еліта, золоті розсипи талантів, пробуджених революцією і покликаних ве-лінням часу до висот науки, до дії, життя. І був у цьому, якщо хочете, голос епохи, її неабиякий здобуток…”