2.15. Історичні передумови становлення органічного удобрення в землеробстві України


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 

Загрузка...

Формування удобрення як традиційної цілісної системи про-йшло складний шлях. У ранній період вирощування зернових куль-тур хлібороби спиралися виключно на природну родючість грунту. Виняток становив етап в історії хліборобства лісової і лісостепової зон, коли доводилось повалені стихією чи сокирою дерева спалюва-ти і тим самим підживлювати, а заодно обробляти грунт. Але тут спа-лення деревини розумілося не як удобрення грунту. Усвідомлення корисної для урожаю ролі попелу прийшло для селянина емпірично, у процесі вирощування зернових культур на вирубно-вогневих пло-щах. Набуті знання уже звільняли селянина від повної залежності від природних даних грунту, а тим самим похитнули містичну сис-тему уявлень і поглядів. Можна припустити (Павлюк С. П., 1991), що активне усвідомлене підживлення грунту попелом передувало внесенню в грунт гною і припадало на етнічній території України на I тис. н. е. У цей період зростає продуктивність хліборобського виробництва, з’являються найпростіші орні знаряддя, стабілізуєть-ся демографічний фактор. Стаціонарні укріплені і неукріплені по-селення стають нормальним явищем. Довкола них вирощують ріль-ничі культури, впорядковуються сіножаті, пасовища тощо.

Можна вважати, що у цей період було звернено увагу на пожив-ні якості гною. При заліжній і перелоговій системах землеробства, коли до виснажених ділянок не повертаються, або повертаються че-рез тривалий час, однією з умов забезпечення безперервного виро-щування зернових необхідна була наявність величезних просторів.

Введення до спеціальності агрономія

Часто розорювались пасовища і навіть площі, на яких утримували худобу. Угноєні під час стійла худоби ділянки давали добрий вро-жай. Емпіричний хліборобський досвід формував раціональні хлі-боробські знання (Павлюк С.П., 1991).

Стаціонарний спосіб життя, що існував у середині I тис. н. е. на більшості слов’янських територій, детермінував інтенсифікацію рільничого виробництва. За допомогою тяглової орної техніки роз-орювали значні площі новини. Можливо, саме тоді хлібороб збагнув корисність попелу і гною, які спорадично застосовувались на хлібо-робських полях.

Л. Нідерле термін “гній” вважає загальнослов’янським, а похо-дження його виводить від слова “гнити”, тобто перегнивання рос-линних решток (Niderle L., 1921).

Але щоб ввести підживлення грунту гноєм у певну систему агро-технічного процесу, потрібен був тривалий час. Для цього необхідно було реорганізувати господарство і створити технічні умови для за-готівлі гною. Тобто необхідно було стаєнне стаціонарне утримання свійських тварин.

Зведення приміщень для стаціонарного утримання великої ро-гатой худоби, коней активно захищалось феодальною державою і диктувалося не лише функцією збору удобрення для поля, новими соціальними відносинами, які виникли при розкладі родового ладу і виділення сімей з індивідуальним господарством. Майновий поділ і виникнення соціальної нерівності з виділенням племінної верхівки зумовили індивідуальне збереження свого майна. Спільне утриман-ня худоби, коней переходить у функції кожного господарства. По-стала потреба у тваринницьких приміщеннях не лише для зимівлі худоби, а й захисту її від злодіїв. Отже, розвиток землеробства йшов у руслі розвитку суспільно-економічних відносин.

Можна говорити про удобрення полів як агротехнічний захід, запроваджений уже в XI ст. Цю думку підтверджують і матеріали про загальний суспільно-економічний розвиток Київської Русі, про досягнення агротехнічного процесу – поле оброблялося плугом, ви-сівалися озимі і ярі культури, здійснювалося стійлове утримання худоби. Саме із систематичним внесенням добрив у грунт агрови-робничий процес в землеробстві набув завершеної структури. Орга-нізоване, систематичне внесення добрив, вироблення технологічної традиції розкриває ступінь пізнання давньоруськими хлібороба-ми багатьох явищ, пов’язаних із вирощуванням зернових культур.

2. Поняття про агрономію

Створилися умови для прогресу землеробства, раціоналізувалися світоглядні уявлення.

У давньоруський період удобрення грунту існувало вже як пев-на система і здійснювалось кількома способами. У лісовій і лісо-степовій зонах на вирубно-вогневих ділянках підживлювали грунт попелом, уже усвідомлюючи значення цього заходу. Синхронно з цим способом підживлення грунту на розчищених і вільних від лісу ділянках вдавалися до літнього утримання худоби у загонах і випа-сання в обгорожених місцях (загонування, кошарування).

Співвідношення способів удобрення диктувалось ландшафтно-кліматичними умовами, господарсько-культурним типом, існуючи-ми традиціями. У лісовій і лісостеповій зонах користувались усіма відомими способами удобрення грунту. У степовій зоні основними були ті, що пов’язані з внесенням гною. Попелом удобрювали лише тоді, коли спалювали трав’яну рослинність.

Із подальшим розвитком землеробства стає дедалі інтенсивні-шим спосіб удобрення грунту гноєм. Відбувалися зміни у веденні господарства з огляду на потреби рільничого виробництва. Худобу вже утримували у приміщенні цілорічно, а не сезонно. Розорюван-ня великих площ за парової системи вимагало значної кількості стаєнного удобрення. Відчували нестачу удобрення середні і дріб-ні селянські господарства, що мали небагато голів великої рогатої худоби. Зимовий збір удобрення був незначним. Це детермінувало перегляд структури земельних угідь з тим, щоб виділити площу для пасовищ поблизу поселень, що дозволяло б цілорічно утримувати худобу у стайні і тим самим збільшити збір стаєнного удобрення, а певною мірою удобрювалися б і пасовища. Лише у регіонах з тва-риницьким напрямом господарства, яким на Україні була Гуцуль-щина, продовжував існувати літній відгінний випас. Тут подекуди зводили стаціонарні приміщення для зимівлі худоби.

Основна схема удобрення грунту, яка виробилась у хлібороб-ському господарстві Київської Русі, продовжувала функціонувати. Почасти вдосконаленою протягом феодальної епохи і дещо якісно зміненою зустрічаємо її на початку XX ст. Вдосконалення і зміни стосувались кількісного та якісного внесення гною під ті чи інші культури.

Технологічний рівень удобрення гноєм на етнічній території України можна вважати подібним в усіх її географічних регіонах з тими чи іншими відхиленнями. Очевидно, що і на території інших

Введення до спеціальності агрономія

східнослов’янських народів стан удобрення був аналогічним. Тех-нологічна усталеність порушується із капіталізацією деякої частини великопоміщицьких земель, яка почалася у XVIII ст. і більш інтен-сивно проходила на полях Росії, де жваво розвивалася агрономічна наука.

Наявні писемні, етнографічні дані XVIII, а особливо XIX ст. де-тально розкривають рівень удобрення в селянських господарствах України. Окремі, хоч і фрагментарні, матеріали попередніх століть засвідчують технологічну подібність в діахронії. Закономірність такого стану пояснюється консервативним характером феодальної суспільно-економічної системи, оскільки кріпацтво гальмувало роз-виток і удосконалення аграрного виробництва.

Отже, в селянських господарствах України XIX ст. побутували основні способи підтримання родючості грунту, відомі селянам з ча-сів Київської Русі. Їх можна розділити на дві групи. До першої групи слід віднести найпростіші способи, за яких підтримання родючості грунту відбувається за рахунок регулювання періоду використання ріллі, тобто оперування примітивними системами рільництва. Не-маловажну роль відігравало агротехнічно ефективне чергування висіву відповідних культур. Друга група передбачала інтенсивність технології, коли в грунт уже вносяться добрива або покращується будова його відповідним обробітком.

На початку XIX ст. польський дослідник А. Касперович, ко-ристуючись матеріалами з Галичини, виділив три види удобрення грунту – поправляння, удобрення, обробіток. Поправляння – це внесення вапна, гіпсу тощо; удобрювалося поле внесенням гною, приорюванням зеленого добрива; обробіток грунту – підсилення його родючості за допомогою орних знарядь (Kaspierowicz A., 1826). Наведені дані засвідчують досить високе розуміння хліборобом про-цесу підтримання родючості грунту.

Елементом технології підтримання родючості був обробіток грунту, тобто доведення його до сприятливої будови і структурного стану шляхом багаторазової оранки на відповідну глибину і в пев-ний період – весною, влітку, восени.

Власне найпростішим, але уже спрямованим способом підтри-мання родючості поля було виділення орних площ під пасовище. У карпатській хліборобській зоні (Бойківщина і Лемківщина), з огля-ду на агрофізичний стан грунту, була вироблена дворічна, так звана толоко-царинна система, коли регулярно частину поля у перший рік

2. Поняття про агрономію

засівали вівсом (саме вівсом, бо після цієї зернової культури поле заростало “калорійною” трав’яною рослинністю), а на другий – там випасали худобу (Павлюк С. П., 1986).

У Передкарпатті вздовж річки Стрий побутував інший порядок зміни ріллі на пасовище. Інколи навіть два-три роки поспіль розо-рювали поле, а потім на рік-два залишали для пасовища. Аналогічна форма використання поля зустрічалась у XIX ст. Це був допоміж-ний спосіб підтримання родючості грунту, оскільки він лише пев-ною мірою забезпечував вихід із становища, коли бракувало стаєн-ного добрива на все поле. Такі ділянки розташовувались віддалік від польових посівних площ і висівались на них найбільш невибагливі культури – переважно овес. Не сильно угноювалась земля, коли вона була відведена на тривале пасовище, хоча у цьому випадку діяв інший фактор – природна регенерація родючості. У відведенні ви-снаженої ріллі під переліг була закладена ідея відновлення родю-чого потенціалу, що слід розглядати як примітивну організаційну форму забезпечення родючості грунту. Саме прадавні примітивні системи рільництва, функція яких полягала у відновленні родю-чості грунту, були нічим іншим, як найпростішою формою підтри-мання поживного потенціалу грунту. Технологічні рудименти цієї форми залишались і в більш прогресивних системах рільництва, коли уже з’явилася практика внесення добрив у грунт. Спорадично удобрювали грунт у трипільній (паровій) системі – один раз на три роки під озимі культури (дуже рідко відбувалось внесення гною під кожний посів), що вказує на існуючу вже комбінацію при удобренні грунту, коли використовується практика природного відновлення поживного потенціалу грунту із додаванням удобрення. Виникнув-ши ще у господарствах русичів, цей спосіб підтримання родючості грунту став найпоширенішим у подальшому розвитку традиційного рільництва.

Важливим агротехнічним заходом підтримання родючості грун-ту є правильне чергування вирощуваних культур на одному полі. Якщо в первісних формах хліборобства така практика не відігравала істотної ролі, то при більш інтенсивних системах, починаючи з паро-вої, такий фактор був уже вагомим.

Тривалий час залишався найпоширенішим варіант послідовнос-ті висіву культур, коли після озимих, зокрема жита, висівали інші культури ярого клину. Селянин був переконаний, що жито поліп-шує грунт, і після нього добре родять інші зернові культури.

Введення до спеціальності агрономія

У Херсонській губернії хлібороби широко застосовували після жита чи гречки, які вважались такими, що підживлюють грунт, сівбу більш цінних сортів хліба. Їх досить часто сіяли на уже виснажених ділянках, або гірших, малопродуктивних грунтах, підсилюючи цим самим родючість ниви (Постников В. Е., 1891).

Емпіричне пізнання біологічних особливостей культурних рос-лин, зокрема їх агрономічної дії на грунти, сприяло введенню досить прогресивної сівозміни. Остерігались, наприклад, овес висівати пер-шим, бо він виснажував грунт. Спосіб господарської діяльності вно-сив належні корективи. Радикально помінялась послідовність висі-ву культур, коли у сівозміни ввели бобові і коренеплідні рослини. Це розширювало розміри городніх ділянок, на яких було заведено багатопільну сівозміну, або й плодозміну. При цьому вирощування основних зернових культур залишилось традиційним.

Таким чином, виникають ще два варіанти комбінованого під-тримання родючості грунту. Один з них – це підсилення природно-го процесу відновлення поживного потенціалу грунту ефективним чергуванням відповідних культур. Наступний варіант, уже далеко складніший і більш продуктивний, коли відбувалась комбінація трьох складових – природного відновлення, внесення добрив і ефек-тивного чергування культур. Він, починаючи з трипільної сівозміни, ускладнювався і посилювався при більш інтенсивних системах.

Складним і тривалим був механізм творення основ традиційної культури народу. Однією із простіших форм удобрення поля було випасання на ньому худоби. Побутуюча в Карпатах упродовж три-валого часу практика кошарування худоби, особливо овець, розкри-ває ще один ефективний спосіб удобрення грунту, у якому поєдна-лось випасання худоби на парових полях і стійлове її утримання. Гірський рельєф ускладнював процедуру вивезення гною на ділян-ку, а подекуди і унеможливлював, тому інколи горянам доводилось вручну доставляти стаєнне добриво в поле у мішках. Водночас ко-шаруванням ця процедура вирішувалась без значних затрат праці. Вважалось, що добре угноювався морг поля, якщо на ньому 14 днів перебуло 150 овець (Kaspierowicz A., 1826).

Здавна внесення добрив у грунт пов’язано із спалюванням дере-вини у лісовій зоні і трав’янистої рослинності на степових просто-рах. На території України у різних історико-етнографічних регіонах виробились своєрідні агротехнічні традиції. На піщаних грунтах Полісся виникло допосівне спушування пропаленої ділянки, чому

2. Поняття про агрономію

сприяло побутування орного тяглового знаряддя, яким спочатку було рало, а потім соха. Через нестачу достовірних даних важко судити про періодичність спушування пропаленої ділянки за часів племінних союзів і на початку державоутворення східних слов’ян. Однак уже на початку II тис. і особливо у пізньому середньовіччі часто зустрічається переорювання пропалених ділянок у полісько-му, волинському лісовому ландшафті. Фактично маємо справу з первісним технологічним елементом заробки добрив у грунт.

У карпатській зоні, де утвердився хліборобський господарський тип, внаслідок відносно пізнього активного хліборобського осво-єння схилів і річкових долин (кінець I – початок II тис. н. е.), при відсутності тяглових знарядь типу рала чи сохи, якими зручно було обробляти ще не викорчувані лісові ділянки, так і не з’явився тех-нологічний прийом спушування пропаленої площі. Уже в XIX чи на початку XX ст. лише слабко пропалені місця перекопували мо-тиками чи лопатами (Павлюк С. П., 1986). Проте удобрення грун-ту стало системою, коли хлібороби почали застосовувати стаєнний гній і виробились певні агротехнічні схеми його внесення в грунт. Це певною мірою спричинило внутрішнє впорядкування індивіду-альних господарств, зокрема, зведення приміщень для стійлового утримання худоби, споруд для збереження сільськогосподарських продуктів та ін.

З появою рільничих знарядь, за допомогою яких стало можли-вим перевертати грунт, а заодно і приорювати рослини, післяжнивні рештки, гній, відбулася принципова зміна агротехніки. Отже, сис-тематичне удобрення грунту розглядається як закономірний про-цес суспільно-економічного розвитку. Саме господарські потреби детермінували появу досконалішої рільничої техніки, завдяки якій стало можливим агротехнічно ефективне використання органічних добрив. Це стосується майже всіх хліборобських народів.

Безперечно, об’єктивним фактором для технологічної корекції і періодичності внесення органічного добрива був сам грунт – його агрономічна оцінка на вміст гумусу і елементів живлення, струк-турність, будову, фітосанітарний стан тощо. При цьому важливу роль відігравали кліматичні умови – температура повітря, кількість опадів, а також орографічна характеристика – рівнинна чи горбиста місцевість, прирічкова намулиста долина, чи глинистий верх горба. Соціально-економічні потреби та зумовлений цим стан загальної і, зокрема, господарсько-виробничої культури, рівень традиційних

Введення до спеціальності агрономія

знань, були основою, спонукальним механізмом пізнання природних явищ. Емпірично набуті знання активізували людську діяльність з метою їх використання у практиці. Це закономірний взаємозв’язок об’єктивних факторів суспільного розвитку та феномена людини – постійно діяти і творити.

Однією з найбільш характерних ознак традиційного трипілля була та, що підживлення грунту здійснювалось під озимі культури, тобто удобрювалось фактично парове поле. Такий принцип удо-брення, який можна кваліфікувати як періодичний через певний пе-ріод, простежується в усіх народів за парової системи землеробства. Поширення такого агротехнологічного явища на значній території і в багатьох етносів могло відбутися автономно, як результат роз-витку, узагальнення емпіричного господарського досвіду. Це могло бути і наслідком культурно-виробничих міжетнічих контактів чи міграційних процесів. Очевидно, що учасниками цього агротехніч-ного заходу були обидва фактори складного механізму становлення, а також часової і територіальної трансформації здобутків аграрної культури. Що стосується етнічної території України, то поширення системи удобрення за трипілля в усі господарсько-культурні типи відбулось, найбільш ймовірно, в результаті тісних економічних і культурних контактів.

У селянському господарстві усталились основні засади внесення гною при трипільній системі рільництва. Вірогідно, що на території України найшвидше сформувалася система удобрення за парової системи землеробства у хліборобській лісостеповій зоні, яка постій-но була заселена з часів трипільської культури. Такі досягнення, як введення трипілля у рільничу систему, повинні були базуватися на відповідному оснащенні відвальними знаряддями, а також належно-му рівні знань про грунти і культурну флору. Той факт, що на третій рік використання поле залишали на «відпочинок» під пар, вказує, що саме це поле вважалось виснаженим і його намагались удобри-ти гноєм. Чи вносили давні хлібороби добриво під ярі культури, важко судити. З огляду на невпорядкованість збору стаєнного до-брива і його недостатню кількість, С. П. Павлюк (1991) припускає, що вносили це добриво спорадично. Аналіз матеріалів із Поділля, центральної частини України засвідчує активне побутування ще на початку XX ст. класичної форми удобрення саме озимого клину у селянських господарствах. Регулювалась кількість внесення гною. Більше угноювали малопродуктивні площі. Проте часто бувало, що

2. Поняття про агрономію

у високопродуктивному стані підтримувались саме родючі землі. Аналіз польових та інших документальних даних дає підстави для твердження – у певних місцевостях вироблялась майже однакова міра удобрення поля, яка поширювалась на території з подібним типом грунтів. Якщо селянинові бракувало удобрення, щоб дотри-матись умовного нормативу, він підживлював лише частину поля, щоб «не дурити землю». Вважали, що тільки відповідна норма удо-брення дасть користь.

Для українського селянина кількісною одиницею виміру слу-гував віз. Оскільки вози у різних етнографічних регіонах України були різними, важко з’ясувати точну кількість удобрення на оди-ницю поля. У центральній частині України на селянську десятину парового поля припадало приблизно 50 возів (хур). Гірське населен-ня Карпат вивозило на морг близько 100 возів (дещо менших, ніж хури).

Для етнічної території України XIX ст. була характерною за-гальна нестача органічних добрив. Бракувало їх у господарствах середніх і великих землевласників, які розпоряджались значними площами орної землі, але не мали достатньої кількості худоби, щоб зібрати потрібну кількість гною. Тому траплялося, що селяни як по-винність вивозили частину свого гною на панські поля.

Отже, удобрення парового поля – як основний елемент давньої системи удобрення, сформувалося у трипільному рільництві і зали-шалося функціональним упродовж усього часу існування парової системи землеробства у більшості хліборобських народів.

Проте зустрічалися регіональні особливості внесення добрив в грунт у трипільній системі рільництва. Так, у поліській зоні, де пе-реважали різні відміни легких грунтів, селяни стримували досить високі врожаї озимих культур. Крім того, тут і клімат був надмірно вологий. Закласти у таких грунтово-кліматичних умовах органічне добриво під зиму в грунт означало б позбутися його агрономічно-поживних властивостей, фактично втратити його як добриво. На піщаних грунтах гній швидко розкладається, а елементи живлення вимиваються атмосферними опадами. Тривала хліборобська прак-тика підказувала, що краще удобрювати піщані грунти навесні, не-задовго до сівби ярих культур. З огляду на це виробився своєрідний принцип угноєння орних земель на Поліссі. Найбільше удобрювали городи, дещо менше так звані «помірки», які прилягали до городів і на яких було введено трипілля. Тобто ці землі виконували осно-Введення до спеціальності агрономія

вну економічну функцію забезпечення сім’ї зерновими культурами. Ще менше вивозили добрив на «погнойки» – віддалені орні землі. У поліському варіанті трипілля акцентувалась основна увага на удо-бренні ярих помірків. І лише при надлишку гною в господарстві удобрювали і так звані житні помірки – озимі клини (Филимонов Е. С., 1884). Стаєнного добрива не вистачало на угноєння ярого поля. Удобрювали на Поліссі в окремих місцевостях лише одну сороко-ву чи одну тридцяту частину орних ярих земель. У районах, розта-шованих ближче до Десни, зокрема в Бондарівці, угноювали одну десяту ярої зміни, в Угині – одну шосту, в Осьмаках – половину, а в Бураківці – майже усе яре поле (Филимонов Е.С., 1884).

Селяни спостерегли, що добре угноєний супісок шість років три-матиме достатню родючість, сіро-піщані грунти родитимуть чотири роки, а піщані – лише два (Филимонов Е. С., 1884). Так виникали локальні варіанти удобрення поліської землі. У Вільшанці Сосниць-кого повіту і в багатьох інших місцевостях із піщаним грунтом не-великі ділянки землі удобрювали періодично через рік, причому на десятину ішло 500 возів добрива (Филимонов Е. С., 1884). Неорди-нарність екологічних умов краю зумовила своєрідність поліського рільництва, багатство оригінальних агротехнічних рішень.

Синхронно, із обов’язковим угноєнням парового поля, побуту-вав спосіб внесення добрива під ту чи іншу культуру, що було жит-тєвою необхідністю в даній місцевості. Саме цей спосіб є другим важливим елементом цілісної системи удобрення. Час його появи важко встановити. Можливо, що спорадичне удобрення практи-кувалось іще в докиївські часи. У XVIII і особливо в XIX ст. така практика була дуже поширеною. Це, зокрема, стосується культур торгово-ринкової номенклатури, таких як буряк, тютюн, технічних культур, основних зернових – пшениці, рідше жита чи вівса. У се-лянських господарствах до цього почали вдаватися із активізацією вирощування картоплі, до якої пристосовували усі існуючі рільничі системи, а так само і систему удобрення.

У різних регіонах України, зокрема на більшій території Поді-лля, в Галичині, центральній частині України, Лівобережжі, у степо-вій зоні у XIX – на початку XX ст. залишився панівним традиційний принцип удобрення парового поля під озимі культури. Траплялись випадки, зокрема в селянських господарствах Полтавщини і Черка-щини, коли зосереджували увагу на удобренні поля під пшеницю як яру, так і озиму. Водночас на Волині, у південній частині Поділля,

2. Поняття про агрономію

Галичині, Поліссі у більшості господарств стала типовою практика максимально удобрювати якусь одну, економічно вигідну культуру. У Літинському повіті Подільської губернії намагались удобрювати поля під коноплі; на Волині у панських маєтках у XVIII ст. активно вносили удобрення під пшеницю, а з XIX ст. важливою культурою став цукровий буряк. Якщо у господарствах селян надавали перева-гу вирощуванню картоплі і пшениці, то це означало якісний і кіль-кісний відбір гною під ці культури. Подібний підхід до удобрення поля під пшеницю та картоплю побутував і на Тернопільщині, рів-нинних місцевостях північної Буковини, у деяких районах Галичи-ни, на Поліссі.

Вартий уваги і селянський розподіл добрив відповідно до струк-тури угідь. Типовою для всієї України була така схема: город, трохи далі за ним, принаймні неподалік садиби – основні орні поля, далі – віддалені чи зовсім відірвані від орного масиву малоінтенсивні пло-щі. Значна частина удобрення припадала саме на городи, бо саме з них і жила сім’я, вирощуючи найнеобхідніші продукти харчування. Городи щорічно удобрювали гноєм чи попелом, бо ці клаптики зем-лі постійно використовувались, були введені у своєрідну систему багатопілля.

Найбільш інтенсивно удобрювалася економічно ефективна час-тина поля, яка звалася на Поліссі помірками, на Лівобережжі – під-метом, іще їх називали конопляники. Конопляниками називалася інтенсивно використовувана площа і на території Поділля. У хлі-боробській зоні Українських Карпат (Бойківщині і Лемківщині) цю функцію виконували загороди.

Дуже мало або й зовсім не удобрювались віддалені чи відірвані від основного орного масиву поля. Інколи причина полягала у тому, що вони розташовувались за панськими фільварками і господар до-стеменно не знав, які землі за ним будуть закріплені. Орендні ж зем-лі взагалі не угноювались, хіба що під промислову культуру. Лише у селянських господарствах поліщуків удобрення віддалених ділянок мало свою традиційну систему. “Погнойки” на чорноземі удобрю-вались через 15 років, на сірій землі – через десять, на супіску – че-рез п’ять-шість, на сіро-піщаній – через три-чотири, а піщані грунти через два роки (Филимонов Е.С., 1884). На відміну від поліщуків, білоруські селяни Мінської губернії “погноями” іменували добре угноєні землі. На Поліссі утвердилась певна схема внесення гною. Поліські хлібороби переконалися, що піщаний грунт, під яким за-Введення до спеціальності агрономія

лягає глибокий шар щирцю, не слід угноювати, а удобрювати треба лише ті площі, де ближче виступає глина (Филимонов Е. С., 1884). Крім того, не знайшлося раціональних засобів, щоб “змусити” со-лончаки давати врожай. У відчаї говорили: “Труда с солонцем мно-го, да только хлеба от него маловато” (Филимонов Е. С., 1884). Як узагальнення емпіричних знань про синтез грунту з удобренням звучить широко побутуюча народна оцінка: “На песку гной замета-ет, на дуброве вытягает, а на чорнолесье толк мает» (Филимонов Е. С., 1884).

Як видно, у кожному окремому випадку вироблялися досить ра-ціональні заходи. Для становлення ефективної системи удобрення потрібні були й знання грунтів, і процесів живлення, які набувались у результаті практичної діяльності. Здебільшого селяни уявляли зв’язок рослини і удобрення безпосереднім, коли необхідні для рос-ту і розвитку поживні речовини рослина брала з добрива. Це зна-йшло втілення у такому прийомі удобрення, коли вносили гній безпосередньо під рослину, коли у ямку чи борозну під картоплю клали гній або розкидали його на підготовленій для сівби технічних культур ріллі тощо. Навесні, помітивши, що сходи озимих культур кволі, слабо проросли, намагались покращити ситуацію тим, що по полю розкидали компост (Rolnik, 1871).

Цікава народна класифікація типів гною. На початку XIX ст. зафіксовано, що селяни Галичини виділяли коров’ячий гній як уні-версальний, яким можна було удобрювати гарячий і сухий грунти. Водночас у холодному та мокрому грунтах період розкладу тривав два роки. Зате агрономічно ефективно на холодних і мокрих важких грунтах дає віддачу кінський гній, його вважали «гарячим гноєм», від якого земля спушується, огрівається. Добре цінувався селянами і овечий гній, який відносили до гарячих. Особливо він був корис-ним, якщо його змішували з коров’ячим. Остерігалися вносити його на піщані та вапнякові грунти (Kaspierowicz A., 1826).

У хліборобській практиці рідко користувалися чистим незміша-ним стаєнним добривом. Здебільшого гній від усіх тварин складали у купу біля стайні, де він якийсь час перегнивав. Взагалі стаєнне до-бриво вважалося готовим до вжитку, тобто таким, що набрало най-більше поживних якостей, коли воно два роки відлежалося у кагатах біля стайні або було закагатоване у полі. При цьому дотримувалися належної санітарії при зберіганні гною – найперше, він мусив бути обгородженим. У П’ятигорах Тетіївського району на Київщині се-2. Поняття про агрономію

ляни розповідали, що у їхньому селі і в усій околиці побутувала практика влітку обпалювати купи гною, щоб на ньому не розво-дились мухи. За два, а інколи і три роки гній “перегорить”, загине в ньому за цей час насіння бур’янів. Така практика була типовою для всього українського селянства, хоч подекуди, зокрема в Укра-їнських Карпатах, вивозили стаєнне добриво свіжим, тобто таким, яке перележить на “гноївці” хоч би з півроку – з літа через осінь до зими (Павлюк С. П., 1986). У такому стані, вважали хлібороби, гній здатний більше підживлювати рослини і важка глиниста земля стає пухкішою. Дещо інакше готували свіжий гній на Волині, сусідній частині Полісся. Стайню довгий час не вичищали від гною, його роз-правляли і поверх вистеляли солому чи листя. У міру накопичення одразу вивозили у поле під озимі чи ярі культури. Подібний спосіб приготування стаєнного добрива зустрічався в Галичині, зокрема на Золочівщині. Тут стійло для корови вкопували так, щоб не підтікала вода. Підстелені відходи (солома, листя дерев), перемішані із гноєм, впарювались, перегнивали. Через тиждень-два господар вичищав стійло від гною, якого набиралось три – п’ять возів, і відвозив їх у поле, складаючи у кагати. Таким чином, за зимовий період нагрома-джувалось калорійного добрива від однієї корови понад 50 возів.

У такий спосіб селяни домагалися не лише якісного приготу-вання органічних добрив, а й забезпечували худобу теплом у зимову морозну пору. У такого типу стайнях не було дерев’яного настилу, а втоптане добриво виконувало його функцію, оскільки у процесі гниття виділялось багато тепла. У степовій частині України (Кіро-воградщина) усе стаєнне добриво зберігали поблизу приміщення у так званій “гноярці” (обгороджена ділянка, площею 25 кв. м.), куди періодично запускали худобу, щоб та перемішувала гній з домішка-ми і заодно притоптувала його.

Проте не завжди побутували продуктивні прийоми удобрення грунту. Так, у закарпатській частині Карпат (Свалявський район) у грунт вносили стаєнне добриво тоді, коли воно за два-три роки зовсім розкладається (Павлюк С. П., 1986). Як бачимо, у народній практиці удобрення грунтів різних типів і неоднакової зволоженос-ті існувала диференційована схема внесення гною. Якщо у глинисті грунти було агрономічно виправданим вносити майже свіже орга-нічне добриво, то у багатих на гумус грунтах за сухого клімату це загрожувало вигоранням рослин, внаслідок швидкого проходження

Введення до спеціальності агрономія

процесу мінералізації, а при надмірній зволоженості призводило до буйного росту рослин і вилягання (Spausta A., 1897).

Український хлібороб, вирощуючи врожай на продуктивних землях (“тучних”) із великим вмістом гумусу, помічав, що найопти-мальнішим варіантом було внесення перепрілого гною, бо інакше він довго буде засвоюватись і даватиме мало користі. Вважалося, що на “малокалорійних” грунтах, типу піщаних, гній швидше перетво-рювався у перегній (Земледельческая газета, 1836, № 29, с. 787).

У традиційній аграрній культурі помітна взаємозумовленість усіх стадій. Це стосується і системи удобрення. Селянин, маючи набутий досвід не тільки власного, а й минулих поколінь, не лише користувався ним, а постійно вдосконалював його, наповнював но-вими знаннями уже не тільки емпірично, а й свідомо здобутими.

Поширеною серед українського селянства була практика при-готування добрива з гноївки. Досвідчені хлібороби говорили, що гноївка – це найкраще добриво (Земледельческая газета, 1836, № 95, с. 757).

В Галичині побутувала своєрідна класифікація гною, виходячи із кількості домішок, часу “перегорання”, а також, від яких тварин його одержано. Тому часто можна було почути, що це масний гній, який забезпечить нормальне підживлення, а цей худий, ще не пере-гнив, і мало принесе користі рослині, у ньому багато соломи, тому він “слабий”. Розрізняли селяни бистрий гній, що сприяв швидкому розвитку рослин; тривалий, а також лінивий, приготовлений із кіс-ток, тирси (Kaspierwicz A., 1826).

Час доставки добрив у поле не був довільним. Під озимі культу-ри переважно вивозили гній восени. Рідко вивозили добриво влітку чи навесні. Наприклад, у фільваркових господарствах Вишневець-кого ключа (на Волині) обов’язково вивозили стаєнне добриво на парове поле ранньою весною, причому гній, у якому були значні до-мішки соломи, складали у великі купи (Баранович А. И., 1952), бо там він швидше перегорав.

Деякі господарі вивозили гній у поле навесні, удобрюючи ді-лянки під ярі рослини, виходячи з того, що перемерзлий гній може втратити живильну силу. Проте більшість селян вважала, що мороз не завдає шкоди добриву, але припиняє процес гниття рослинних решток.

Щоб доставити у поле в зимовий період стаєнне добриво, до-водилось крім звичних знарядь, якими були дерев’яні, а з XIX ст. і

2. Поняття про агрономію

залізні вила, застосовувати і сокиру для нарубування брикетів. На Українському Поліссі для накладання брикетів на сани користува-лись знаряддям, яке називали “мач” (“метач”). На значній території Полісся аналогічне знаряддя називали “меч” до “гною”.

На переважній більшості етнічної території існувала практика рівномірно накривати гноєм орну ділянку. Проте були й локальні особливості, як, наприклад, на Річицькому Поліссі, де жінки грабля-ми зсували гній у кожну борозну (Pietkiewicz Cz., 1929).

Органічне добриво не тільки забезпечувало рослини поживними речовинами, а й покращувало структуру грунту, фізичні, біологічні, хімічні його властивості, впливало на водний і повітряний режими. Селянин не міг цього пояснити, але хліборобська інтуїція, набутий досвід підказували йому як ефективно використати добриво у від-повідних геоекологічних умовах.

Український хлібороб у середньовіччі уже усвідомлено корис-тувався агротехнічно ефективним способом, коли посеред літа при-орював зелену трав’яну масу для удобрення землі. Така практика побутувала на всій етнічній території у XIX ст. Можна гадати, що таким способом удобрювали грунт на своїх полях ще давньоруські хлібороби. Це стало можливим із широким впровадженням плуга, за допомогою якого здійснювалось механічне перевертання відора-них скиб грунту.

У Західній Європі, зокрема в Італії, практика приорювання рос-лин як зеленого добрива існувала давно. Маємо дані з XIII–XIV ст., що свідчать про усталену технологічну систему, коли у травні приорювали люпин, у червні ще раз орали, а в серпні здійснювали оранку під посів. На Україні відома і подібна технологія, і своєрідні варіанти.

Показовим стосовно цього є раціональне використання хліборо-бами України зеленого добрива, що було суттєвим доповненням у регіонах із переважанням малородючих грунтів легкого чи важко-го гранулометричного складу. Сидератом у XIХ – на початку XX ст. повсюдно слугував люпин. Його приорювали, що набагато по-кращувало агрофізичний стан грунту. Підтримання родючого стану поля зеленим добривом стало системою у селянських господарствах західноукраїнських земель, на Поліссі. Вважалося ефективним при-орати люпин, коли він набере найбільше зеленої маси, тобто у червні, не чекаючи утворення бобів. Хоча подекуди, зокрема на Золочівщи-ні, приорювали якраз люпин на початку утворення бобів, пояснюю-Введення до спеціальності агрономія

чи це тим, що тоді він має найбільшу масу і добре підживлює грунт. До зеленого добрива належить і приорювання післяукісних решток рослин (отави), спеціально підсіяних до тієї чи іншої культури.

Система удобрення грунту на етнічній території України сфор-мувалася протягом багатовікової рільничої практики. Пропозиції економічного, технологічного вдосконалення системи удобрення, які надходили з наукових центрів, не сприймалися селянами. Не-зважаючи на нестачу гною, селяни не купували штучних добрив. Мінеральними добривами на початку XX ст. підживлювали поля посівів товарної пшениці, як правило, крупні орендатори земель у Мостиському та Сяноцькому повітах. Значно інтенсивніше відбу-вався процес переходу до застосування мінеральних добрив у госпо-дарствах великих землевласників у центральній і степовій частині України, Лівобережжі, Слобожанщині – саме у тих, які розпочали капіталізувати сільськогосподарське виробництво.

До активного способу підтримання родючості грунту належить система його обробітку, зокрема оранка. При малоефективній сі-возміні, коли за зерновими висівали зернові, при нерегулярному відпочинку поля і недостатньому удобренні втрачалась агрономіч-но цінна структура грунту, він надмірно ущільнювався, а посіви забур’янювались. Оранка виконувала важливу агротехнологічну функцію щодо відновлення основних фізичних властивостей грун-ту. Навіть просте спушування родючого шару таким знаряддям як рало, справляло позитивний вплив. Підрізана у такий спосіб коре-нева система трав мінералізувалась, збагачуючи тим самим грунт поживними речовинами, а водночас сприяючи поліпшенню його агрофізичного стану.

Радикально змінилася ситуація з інтенсифікацією родючос-ті грунту, коли на полях з’явився плуг, за допомогою якого стало можливим приорювати післяжнивні рештки, рослини, здійснювати перемішування і перевертання грунту тощо. Технологічно ефектив-ні способи обробітку грунту полягали перш за все у кількаразовій оранці. Ще на підсічних ділянках на четвертий чи третій рік вико-ристання хлібороби Київської Русі “намагались відновити родю-чість підсічних ділянок шляхом багаторазової оранки і відпочинку ділянки” (Кочин Г. Е., 1965). Цей важливий агротехнічний захід під-тримання родючого потенціалу грунту діяв до початку XX ст. Удо-сконалення його полягало у вмілому варіюванні глибини оранки, часу її проведення тощо. З’явилася кількаразова оранка парового

2. Поняття про агрономію

поля з відповідною глибиною весняної, літньої і зяблевої оранок. Невеликий пласт намагались одразу проорати на повну глибину, а стерню під зяблеву оранку переорати мілко. Отже, оранка була важ-ливим елементом інтенсивної цілісної системи підтримання родю-чості грунту.

Жоден із охарактеризованих прийомів традиційної системи удобрення не мислився хліборобам ізольовано. І черговість впли-ву культур, і періодичність відпочинку поля, і система внесення до-брив, і оранка – усе це разом становило цілісну систему підтриман-ня та подовження продуктивного стану грунту.

Становлення системи удобрення як невід’ємної ланки будь-якої системи землеробства, нерівномірність цього процесу в кожному окремому випадку, його локальні варіанти на величезних просторах зумовлені об’єктивними факторами суспільного розвитку у певних геоекологічних умовах. Простіші форми підтримання родючості грунту, такі як періодична зміна ріллі перелоги, послідовність чер-гування висіву культур, а також обробіток грунту первісними орни-ми знаряддями могли з’явитися у різних етносів, у різних регіонах спонтанно – як результат культурно-господарського розвитку. В їх основі лежали природні чинники, які не вимагали спеціального усві-домленого спрямування на вдосконалення цього агротехнічного еле-менту. Інша справа з репродукцією у різних історико-етнографічних регіонах певної схеми внесення органічних добрив у грунт. В осно-ві механізму поширення цього агротехнічного заходу на підсилен-ня родючості грунту лежало два принципи: автономний, який міг з’явитися у тій чи іншій місцевості без іноетнічних втручань, і мігра-ційний, коли в результаті міграційних рухів етносів переносяться певні технологічні аграрні навики. Можна вважати, що на етнічній території України внесення стаєнного добрива в грунт у простішій формі мало автономний характер. Складніші, організованіші еле-менти системи удобрення, зокрема регулярне удобрення парового поля під озимі культури могло репродукуватись у різні зони етніч-ної території в результаті культурно-господарських контактів.

Аналогічний процес становлення системи удобрення харак-терний і для інших слов’янських народів. Зокрема, виділяється подібність удобрення у трипільній системі як панівної у всьому слов’янському етнокультурному масиві.

Для етнічної історії аграрної культури особливо цікава регіо-нальна корекція цілісної системи удобрення, яка відбулась у період

Введення до спеціальності агрономія

середньовіччя. У цій стадії агротехнічного процесу знайшов відо-браження цілий спектр народних традиційних знань про космоло-гічні явища природи, грунти, ботаніку культурної флори, метеоро-логію та ін. Саме з цього погляду цінним для дослідження етнічної аграрної культури є вивчення стадії удобрення. Тим більше, що її формування як завершеної системи припадає на період від утворен-ня Київської Русі до початку XX ст., тобто протягом усього періоду зусилля українського хлібороба були спрямовані на вдосконалення аграрно-господарської системи.

Розвиток товарно-ринкових відносин у XIX ст. на Україні, про-дукування товарного зерна та інших сільськогосподарських культур вплинули на систему удобрення. Більше уваги почали приділяти ринковим культурам – пшениці, технічним культурам, які вирощу-вали на полях середніх і великих землевласників.