2.14. Історія розвитку землеробських знарядь обробітку грунту


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 

Загрузка...

Вирощування злаків насамперед пов’язане з обробітком грун-ту, агротехнічною його підготовкою, чим створювались сприятливі умови для проростання та розвитку рослин. У природному середо-вищі регулювання процесу розвитку рослин здійснювалося шляхом природного відбору. Створювався такий вид рослин, який у певно-му біоценозі не лише проростав, а й плодоносив.

Перший і найнеобхідніший догляд за злаками полягав насампе-ред у підготовці грунту, в який потрапляло насіння. Уже не випадок

2. Поняття про агрономію

панував над злаком – чи добереться насінина до життєдайного грун-ту, щоб на шляху до нього не загинути, а воля людини. Спочатку хай і випадково підібраною палицею – рівною чи зігнутою, загостреною чи тупою, порушувався грунт на м’яких намулистих площах, щоб, насіявши на них злаки, очікувати врожаю.

Від спушування грунту примітивними знаряддями, яким була палиця, і бере свій початок хліборобська культура. Початки засто-сування палиці археологи простежують у найдавніших центрах людської цивілізації. За допомогою палиці-копачки можна було підтримувати агротехнічну ідею необхідності обробітку грунту для успішного розвитку рослин. До того ж, цим знаряддям можна було працювати лише на відповідного типу легких за гранулометричним складом наносних грунтах у долинах рік і саме там, де формувалася своєрідна флора злакових приматів, природних попередників куль-турної флори. Науково доведено, що в ареалах виникнення хлібо-робства, які визначив М.І. Вавілов, і що підтверджується сучасними дослідниками, де відбулась демостикація дикої флори, грунти мали розсипчасту структуру, яку з успіхом можна було спушувати при-мітивними загостреними палицями. М. І. Вавілов (1965) підкреслив важливість складення грунту у виникненні культурного продуктив-ного хліборобства, яке з’явилося на плоскогір’ях, а не в долинах рік з важким гранулометричним складом грунтів. Подальший розвиток аграрної культури пов’язаний із вдосконаленням грунтообробних знарядь, особливо на ранніх етапах, коли обробіток землі був єди-ним агротехнічним заходом, спрямованим на підтримання його ро-дючості шляхом покращення будови.

Науково з’ясувати первісні знаряддя, якими проводили перед-посівний обробіток грунту на етнічній території України, немож-ливо через відсутність археологічного матеріалу з дотрипільського періоду. Дані з неолітичних стоянок прямо не вказують на вирощу-вання поселенцями культурних злаків, хоча можливо припусти-ти таку форму занять, оскільки уже ранньотрипільські поселенці володіли певними навиками у плеканні деяких зернових культур, зокрема проса, ячменю чи навіть пшениці, застосовуючи для агро-технічного процесу такі знаряддя, як найпростішої моделі мотики, виготовлені з рогу, каменю чи дерева, а також серпи. Можливо, що прототрипільське населення і навіть трипільці використовували для спушування грунту палиці-копачки. Це лише гіпотеза, висунута на основі історичних аргументів і теоретичних положень. Так, пере-Введення до спеціальності агрономія

важна більшість дослідників трипільської епохи сходяться на дум-ці, що ранньотрипільські племена вели мотичне хліборобство горо-днього типу, вирощували злаки. Це означає, що вони вже оволоділи певними агротехнічними навиками. Наявність мотик різних видів, зернових культур, серпів спростовує думку про спорадичність, сти-хійність зерновирощування. Хліборобство більш імовірно було вже постійною господарською формою занять. Слід вважати, що й три-пільські племена мали своїх попередників (Павлюк С. П., 1991).

Опосередкованим підтвердженням неолітичного прототрипіль-ського хліборобства можуть слугувати висновки польських вчених про сусідні з трипіллям території, де неолітичне хліборобство мало мотичний характер із застосуванням для спушування грунту палиці чи мотик з рогу або каменю (Podwinska Z., 1962).

Міграційний характер первісних засад зерновирощування на етнокультурний простір трипільських племен зумовлюється не стільки відсутністю слідів аграрної форми занять попередніх епох, скільки тим, що ця територія випадає з ареалу, де формувалася хліборобська культура, головно, відбувався важливий ботанічний процес введення в культуру злакових рослин. Якщо брати до уваги моноцентричну чи поліцентричну наукову концепцію походження хліборобства, то їхні центри розташовані далеко від території, яку охоплює сучасне слов’янство. Отже, стає зрозумілим, що зернові культури (і не тільки зернові) були занесені на територію Східної Європи в результаті міграцій племен доісторичного періоду. Можна припустити, що із злаками одночасно поширилась існуюча тоді тех-нологія обробітку грунту з відповідними знаряддями. Важко суди-ти про етнотериторіальну належність первісних знарядь обробітку грунту, виходячи з їх конструктивної простоти – загостреної палиці у формі лопатки чи піки або кам’яної мотики, чи мотики з рогу, а також кісток тварин, які майже нічим не відрізнялися між собою на археологічному просторі Європи неолітичної епохи. Коструктивна уніфікація цього типу мотик полягала саме в ідентичності заготі-вельного матеріалу. Для з’ясування етапів формування аграрної культури на етнічній території України важливо визначити генезис основного компонента цієї культури, яким були знаряддя і техно-логія обробітку грунту. Безумовно, що археологічні дані основопо-ложні у тій проблемі, матеріал якої дає підстави для припущення стосовно давнього періоду.

2. Поняття про агрономію

Здебільшого із арсеналу неолітичних знарядь потрапили до нас ті, які виготовляли із міцних матеріалів – каменю, рогу, кістки, часто лише їх фрагменти. Дерев’яних знарядь налічуються одини-ці. На правобережній частині етнічної території кінця неолітичної епохи носіями господарської культури, до структури якої входило хліборобське заняття, були трипільські племена. Власне з їхньою культурою пов’язується хліборобська діяльність на цьому етно-культурному масиві, коли вже існували хліборобські знаряддя. По-мітні сліди примітивних форм хліборобства у II тис. до н. е., тобто у період побутування у Подніпров’ї та на Лівобережній Україні се-редньостогівської культури, з культурного пласта якого розкопано рогові мотики, уламки зернотерок. Дедалі частіше в різних місце-востях української етнічної території серед розкопаного археоло-гічного матеріалу з’являються сільськогосподарські, зокрема, різні хліборобські знаряддя. Ранній період бронзового віку означений пожвавленням аграрних занять, судячи із численних аграрних мате-ріалів. Так, на хліборобську діяльність носіїв середньодніпровської культури вказують рештки зернотерок, розтиральників, знайдених біля села Янковиці. А численні знахідки крем’яних та мідних сокир можуть засвідчити застосування їх для підготовки залісених діля-нок до сівби зернових при підсічному хліборобстві. Вирощуванням зернових культур у ранній період бронзи була охоплена степова смуга України. При розкопках поселень носіїв ямної культури у ранній період бронзи, яка панувала у степовій смузі України, було виявлено мотики, зернотерки, а також крем’яні серпи. Подібний асортимент знарядь обробітку грунту знайдений у пластах культури лійчастого посуду, що охоплювала західноукраїнські землі, а також у Прип’ятському басейні, де були поширені пам’ятки тшинецької культури.

Отже, упродовж кількох тисячоліть (з кінця неоліту і до піз-ньої доби бронзи) одним із основних знарядь обробітку грунту була мотика, яка зазнала значних змін як у матеріалі, так і конструкції. Зміни насамперед торкалися як форми, так і принципу кріплення з держаком. Винайдення мотики, а на слов’янські землі вона могла прийти під час міграцій племен і культур, спочатку потіснило, а по-тім і витіснило з ужитку палку-копачку, яка за продуктивністю по-ступалася мотиці. На сьогодні ще точно невідомий час появи у хлібо-робстві дерев’яної лопати, для якої першоосновою могла слугувати та ж палка-копачка. Однак головним грунтообробним знаряддям за-Введення до спеціальності агрономія

лишалася мотика з огляду на її технологічну особливість – входити в грунт у результаті удару, а не натискання. Саме використовуючи потенціальну силу, яка утворювалася при ударі, первісні хлібороби могли підкоряти задернілі перелоги, можливо, попередньо спалив-ши трав’яну рослинність. Трипільські мотики, виготовлені з рогу чи кісток тварин, були досить гострими і міцними, щоб витримати навантаження при обробітку перелогів, а тим більше уже культиво-ваних ділянок. Можливо, що племена епохи бронзи користувалися мотиками, виготовленими із міцних порід дерев.

В епоху пізнього неоліту і раннього періоду бронзи, коли об-робіток здійснювався вручну, грунт в основному обробляли моти-кою. При підготовці його під посів зернових насамперед намагались знищити густу кореневу систему трав’янистої рослинності, поліп-шити будову грунту. Мотика була тим грунтообробним знаряддям, за допомогою якого не тільки знищували дернину, а й проводили більш суттєве розпушення грунту, ніж це робилося при застосуван-ні палиці-копачки. Таку перевагу мотика мала завдяки її техноло-гічному принципу – вдаряти. Мотики з вертикальним отвором для держака чи вертикальним крапленням ще не мали такої здатності. Це стало можливим зі зміною способу кріплення – з вертикального на горизонтальне. Для господарських потреб виникла необхідність мати натискне знаряддя, яке б застосовувалося там, де використан-ня мотики вважалося неможливим, оскільки вона функціонально визначилась як хліборобське знаряддя. Копання ж ям (навіть під житло), очищення лісових ділянок під оселю тощо легше здійснюва-лося натискним знаряддям типу широколезової палки – прототипу заступа. При цьому її застосовували і на вже оброблюваних ділян-ках другого чи третього року використання, або для перемішування грунту на випалених лісових площах.

Якщо насправді лопатоподібне знаряддя вже існувало, почина-ючи з пізньої неолітичної доби, то його призначення було відмінним від аналогічних знарядь, які побутували в інших кліматичних і етно-культурних масивах, зокрема в ареалах виникнення хліборобства. Тому навіть у ранньому первісному періоді існування хліборобства як певної сталої і уже усвідомленої форми людської діяльності весь агротехнічний процес уже вирізнявся, був позбавлений технологіч-ної ідентичності. Формувалася територіальна історико-культурна своєрідність.

2. Поняття про агрономію

На слов’янському етнокультурному просторі мотичний обробі-ток грунту залишався переважним до пізнього періоду бронзи, до часу, коли простішого типу рало почали застосовувати при підго-товці поля під посів зернових. На передпосівному обробітку грунту частка ручних знарядь стала меншою і звелася до мінімуму після оснащення тяглових спушувальних знарядь металевими частина-ми.

При появі більш досконалих рал мотики і далі спорадично за-стосовували при освоєнні уже задернілих площ перелогів або обро-бітку важкодоступних чи підсічних ділянок, а також городу.

Можна вважати, що на всіх етапах розвитку хліборобства пара-лельно з мотикою покращувало свої виробничі характеристики інше грунтообробне знаряддя – дерев’яна лопата, яку у період бронзово-го віку могли використовувати переважно на окультурених легких грунтах. Перевершити ж мотику за продуктивністю лопата могла лише при її технічному вдосконаленні, коли її ріжучу частину об-ладнали гострою металевою пластиною.

Побутування рала, а також мотики, виготовленої із заліза, давало змогу підготувати різного типу грунти. І саме тоді, коли конструк-тивно прогресує рало, з’являється продуктивніше ручне хлібороб-ське знаряддя з обкованим лезом – заступ. Справа, очевидно, поля-гала в тому, що рало не могло забезпечити освоєння різних угідь, різної експозиції схилів, і саме тому ручний інструментарій був не-обхідним. Археологічний матеріал не дає можливості говорити про технічну насиченість населення тягловими знаряддями і тягловою худобою. При багатьох розкопках не виявлено предметів аграрної культури, а в деяких – лише окремі фрагменти. Важко скласти за-гальну картину забезпеченості родового господарства орною тех-нікою, але можна думати, що її було недостатньо. При цьому ручні знаряддя відзначалися робочою надійністю, завжди були під рукою. Більше того, обробивши поле ралом, для його передпосівного ви-рівнювання застосовувалася мотика. Згодом, аж до початку XX ст. (зокрема на Закарпатті) мотики, призначені для обробітку грунту, зберегли первісні характеристики – масивність, видовженість робо-чої частини, у міру широке лезо, обух та ін. Така модель мотики ста-ла ефективною при освоєнні лісових ділянок, коли нею можна було перерубувати негрубе коріння дерев, перекопувати поле при корчу-ванні лісу тощо. Можливо, що в той період, коли назріла проблема посівних площ у лісовій та лісостеповій смузі при осілому способі

Введення до спеціальності агрономія

життя племен епохи заліза, відбувалось і технічне вдосконалення іншого знаряддя – лопати.

Таким чином, у технічному арсеналі протослов’янських чи слов’янських хліборобів були уже досить досконалі знаряддя об-робітку грунту як тяглові, так і ручні. Спосіб життя, соціально-економічні умови детермінували вдосконалення агротехнічних заходів вирощування культурних злаків. На цьому етапі розвитку домогтися сталих врожаїв можна було шляхом якісної підготовки грунту під посів, тобто покращенням його будови і структурного стану. Обробіток грунту, особливо за умови природного відновлен-ня його родючості, був фундаментальною основою хліборобства. Продуктивність грунту залежала від рівня культури його обробітку, яка забезпечувалась досконалістю грунтообробних знарядь.

Усвідомлення необхідності якісного обробітку грунту, як за-поруки високого врожаю і тривалої родючості грунту, прийшло у процесі багатовікової хліборобської практики. Спонтанно, як діа-лектична єдність, розвивалися й знаряддя праці. Тобто, через мотив суспільної потреби, як спонукальної сили, реалізувалися конкретні виробничі задуми, ідея спушування грунту, заходи обробітку.

На ранній стадії формування хліборобських навиків переосмис-люються первісні уявлення про природні явища, ускладнюється від-повідно світоглядна система, твориться культ землі-годувальниці. Нелегко доводилося хліборобу скопати хоч невелику ділянку за-дернілого грунту. Здійснювалося це у два прийоми: верхній, сильно задернілий шар грунту розпушували мотиками з рогу оленя чи лося, які були дещо слабші, але гострі, а глибші шари – кам’яними клино-подібними мотиками (Пассек Т., 1941). Не виключено, що рогови-ми і кістяними мотиками, робоча частина яких була досить довгою, прокопували грунт в один прийом, а кремінними – підсобляли на ущільнених чи уже оброблених площах. Глибина обробітку не могла бути значною, очевидно, тільки в межах 10 см. Уже залізною моти-кою, а особливо лопатою можна було глибше обробляти грунт і від-повідно краще перемішати його, заробити рослинні рештки тощо. Лопатою-заступом здійснювався порівняно глибокий обробіток гумусового шару, майже до 20 см, що власне і забезпечувало фор-мування агрономічно сприятливої структури і будови грунту для розвитку культивованих рослин. З огляду технологічної підготов-ки грунту під посів з наявного грунтообробного інвентаря це було найдосконаліше знаряддя. Спушувальна дія рала поступалася перед

2. Поняття про агрономію

лопатою-заступом. Може саме в цьому і полягала одна з умов трива-лої консервації ручних знарядь для передпосівного обробітку грун-ту. У такому аспекті і мотичний обробіток був агротехнічно ефек-тивнішим за обробіток, проведений за допомогою найпростішого типу рала, яке мало все-таки перевагу щодо продуктивності. Що ж було важливіше для хлібороба: чи більші площі, підготовлені ралом, чи вищий врожай упродовж кількох років на невеликих площах руч-ного обробітку? Очевидно, і те, й інше. Ще на початку осілого спосо-бу життя наявні площі ріллі дозволяли вести перелогове господар-ство, однак згодом виникла потреба дедалі частіше повертатись до ділянок, зменшених під переліг. Виходячи з опосередкованих даних, таких як синхронне існування ручних знарядь обробітку грунту і найпростіших орних, їх активне використання до часу винайдення плуга, можна лише припустити, що хлібороб на емпіричному рівні усвідомлював агротехнічну перевагу обробітку грунту ручними зна-ряддями. На глибоко обробленому полі завжди краще родило зер-но, можна було довше використовувати цю ділянку. Господарсько-виробничі обставини склалися так, що функціонування обох типів обробітку грунту сприяло вирішенню господарсько-економічної ситуації. Рівень технічної досконалості рала, особливо простішого безполозового типу, не відповідав господарським потребам. Соці-альні умови родових і родо-племінних взаємин епохи заліза, осілий спосіб життя спричинили радикальні зміни господарсько-технічної структури. В цей період хліборобство стало провідним заняттям, здатним більш-менш постійно забезпечувати продуктами харчуван-ня. Постійною стала потреба освоєння нових площ. Ралом не можна було обробити сильно задернілі площі, з цією метою застосовували гостроріжучі лопати-заступи і залізні мотики.

Таким чином, на етнічній території України, як і на всьому слов’янському етнокультурному масиві, в епоху заліза до виник-нення орних знарядь включно, підготовка грунту під посів здійсню-валася ручними і уже простішими орними типами знарядь. Мож-ливість цими конструктивно досконалими знаряддями проводити оранку ефективніше, ніж ручним інвентарем, остаточно витіснила мотику і лопату з польового обробітку, залишивши за ними догляд за городом і участь в освоєнні лісових площ.

Селянське господарство, починаючи з періоду давньоруської держави, забезпечене орною технікою, із спорадичним використан-ням ручного інвентаря, було здатне вирішувати складні технологіч-Введення до спеціальності агрономія

ні завдання, пов’язані із ефективною та продуктивною підготовкою площі під посів на різного типу грунтах. У зв’язку із зміною мотик відбувається переосмислення їх моделі як грунтообробного знаряд-дя для важких грунтів, виникають регіональні моделі стосовно но-вих завдань і властивостей грунтових відмін.

Занепадає первісна модель мотики на Поліссі, де ще довго, аж до XIX ст. освоюватимуть селяни лісові площі для посіву, але уже за допомогою сохи, кирки і модифікованої мотики. Лише на Закар-патті масивною мотикою із сокироподібним обухом («сокирянки», «іртувки») ще на початку XX ст. користувались горяни при роз-копуванні та очистці від пнів і коріння лісових ділянок, що можна пояснити відсутністю тяглової орної техніки за підсічно-вогневої і лісопільної систем землеробства.

Аналогічний процес заміни ручних знарядь на орні відбувся у селянських господарствах Росії, Білорусі, у слов’янських народів на Балканах, західних слов’ян, але з різницею в часі.

Саме орудуючи мотикою різної технічної довершеності, люди-на створила основу розвитку аграрної культури, як матеріального гаранту поступу цивілізіції взагалі. Не зникли безслідно набуті на-вики з підготовки грунту неолітичною мотикою епохи трипілля. Їх підхоплювали і розвивали спадкоємні археологічні культури пізніших епох. Так поступово створювалася аграрна культура на етнічній території України у процесі синтезу традиційного і мігра-ційного матеріалу. На ранній стадії мотичного обробітку грунту сам технологічний процес у більшості хліборобських народів мав багато спільного. І лише з появою нестандартного, природно не сформова-ного матеріалу (на відміну від кісток чи рогів), почали виготовляти мотики локальної варіативності, що можна розцінювати як один з перших проявів формування регіональних традицій. У середньо-віччі на Слов’янщині побутували десятки моделей мотик і засту-пів, на формуванні яких відбилися геоекологічні умови та існуючі місцеві традиції. Наприклад, поліські легкі типи грунтів, обробі-ток яких можна було проводити заступом навіть з округлим лезом. При цьому ширина робочої частини була більшою за відомі в інших слов’янських народів, що пояснюється тими ж грунтовими власти-востами. На поширення власне цієї моделі майже на всій етнічній території і частково Росії та Білорусії вплинули етносоціальні умо-ви й етнокультурні активні зв’язки періоду Київської Русі, подеку-ди навіть всупереч природним властивостям грунту, як це сталося,

2. Поняття про агрономію

наприклад, у передгірській зоні Карпат, де для підзолистих грунтів потрібно було загострене знаряддя (згодом така технічна еволюція лопати і відбудеться). Водночас на етнічній території Польщі, по-части у Білорусії був поширений гостроклинний варіант заступа (Сержпутовський А. К., 1910; Moszynski K., 1929).

Отже, ручний обробіток грунту на території України починаєть-ся з культурного пласта трипільської епохи і триває аж до початку XX ст. За цей період відбулися значні зміни стосовно матеріалу і конструкції знарядь, їх агрофункціонального призначення, а також відповідно й участі у підготовці поля – від повного технологічного обсягу обробітку, до лише незначної допоміжної ролі. Саме з руч-ним обробітком грунту пов’язане утвердження ідеї агронотехніч-ної ефективності розпушування грунту для вирощування врожаю і дальший розвиток через комплекс удосконалень як самих знарядь, так і технологій. Формування ареальних аграрних традицій теж сто-сується цього процесу. З технологічних глибин ручного обробітку народжується ідея обробітку грунту за допомогою тяглової сили од-омашнених тварин. Власне, досягнутий рівень мотичного хлібороб-ства, що став неодмінною умовою способу життя, без якого уже не мислилось існування, спонукав до вдосконалення, до підвищення продуктивності. В епоху бронзи на досліджуваній території склали-ся об’єктивні умови для реалізації поступу в хліборобстві. Зокрема, населення опановувало найпростішу технологію вирощування ряду зернових культур. Це не що інше, як існування своєрідного агро-технічного процесу ручного хліборобства. Відтак первісні емпіричні навики вирощування культурних злаків стабілізуються, переходять у певного рівня сталі аграрні знання.

Важливою об’єктивною умовою переходу до так званого у ранній період орного хліборобства було приручення, одомашнення тварин. Їх використання як тяглової сили знаменувало собою новий етап у хліборобстві і його прогрес. Поява нових тяглових можливостей значною мірою детермінувала розвиток тяглових орних знарядь. Цей факт став основоположним при подальшому вдосконаленні знарядь обробітку грунту, а заодно спричинив зростання агрономіч-них знань про грунти, їх властивості, знання ботаніки культур тощо, які сукупно становили традиційні аграрні знання. В історії хлібо-робства відомі приклади використання людської сили як тяглової при підготовці намулистих легких грунтів (Китай, Єгипет та ін.), проте це не могло привести до прогресу аграрної культури (Семенов

Введення до спеціальності агрономія

С. А., 1974), хоча перекопування мотикою порушувало усталений технологічний принцип обробітку землі.

Виник ряд наукових припущень щодо еволюції орного знаряд-дя, а також стосовно того, у яку епоху стався цей радикальний пере-лом у процесі розвитку аграрної культури на слов’янських землях, у тому числі в Україні. Не лише недостатність фактичного матеріалу, а й суб’єктивність концептуального підходу зумовили значну хро-нологічну амплітуду у визначенні часу з’явлення орного хлібороб-ства – від раннього трипілля до другої половини I тис. н. е.

Підсічне хліборобство могло стати матеріальною базою для роз-гортання польового орного при сукупності кількох факторів: осілий спосіб життя, наявність відповідно досконалого інструментарію і розклад родово-племінних суспільних відносин. На слов’янському грунті, на думку С.П. Павлюка (1991), це могло співпасти з почат-ком залізного віку, коли з’явився новий матеріал для виготовлення досконаліших знарядь праці – залізо.

Залізними мотиками, сокирами родовому об’єднанню було під силу розкорчувати підсічну ділянку, яка знаходилася неподалік від поселення, щоб увести її в польовий і перелоговий масиви. Взаємо-зумовленість обох типів на цьому етапі інтенсифікується суспіль-ним розвитком. Можна вважати, що підсічні ділянки наступних років використання готували під посів ручними грунтообробними знаряддями. Проте викорчувані площі вже могли розорювати ралом і не полозового, а безполозового типу з вільним кріпленням тяги, тобто емпірично, у процесі практичної діяльності, відбулася еволю-ційна зміна робочої частини – ральника. Вона насамперед стосува-лася його розміщення – із горизонтального до майже вертикально-го, перемістилась і система кріплення тяги – із низького до високого положення.

Завершальний етап оволодіння підсічного господарства орною технікою припадає на першу половину I тис. до н. е., коли сформу-валися відповідні конструктивні типи орних знарядь, оснащені за-лізними робочими частинами.

У лісовій смузі, як зазначає П. М. Третяков (1948), орне хлі-боробство з’явилося і набуло поширення у середині I тис. н. е., що співпадає з періодом розвитку орної техніки, оснащення її залізни-ми деталями, а заодно підтверджує думку, що в період раннього ме-талу підсічне хліборобство не могло створити умов для виникнен-ня орного. Справа в тому, що для кожної ландшафтної смуги цей

2. Поняття про агрономію

процес відбувався своєрідно, у специфічному руслі навіть у рамках однієї археологічної культури. Для степової смуги хліборобство мо-гло бути лише орним, і воно було найдавнішим на етнічній території України (знахідка безполозового рала у кургані “Висока Могила”, що належить до ямної культури), тоді як у лісостеповій смузі (зона Полісся) сліди хліборобства значно раніші (трипільська культу-ра), проте орний рівень (за археологічними знахідками) стосуєть-ся лише періоду ранньої бронзи. На думку С.П. Павлюка (1991), не слід ставити питання про походження орного хліборобства від вирубно-вогневого, імовірніше, що вони співвіснували і органічно доповнювали одне одного, хіба що підсічне виникло значно раніше.

Таким чином, підсічне, а згодом і вирубно-вогневе хліборобство за своєю агротехнологічною суттю, при синхронному існуванні уже простіших орних знарядь створювало сприятливі умови у відповід-ному ландшафті для розвитку та поширення, а не виникнення орно-го хліборобства.

Дальший прогрес орного типу хліборобства стверджують чис-ленні археологічні знахідки аграрних пам’яток, зокрема злаків і зна-рядь праці. При цьому їх географія охоплює всю етнічну територію України (за винятком гірської частини). Феномен цього прогресу полягав у розвитку упряжних знарядь оранки з використанням тя-глової сили тварин.

Поступове нагромадження аграрних знань, соціально-економічні, традиційно-культурні і екологічні умови були тією основою, що зу-мовила організацію хліборобства у певну систему.

Родоплемінний стан суспільної організації при осілому спосо-бі життя вимагав регулярного виробництва продуктів харчування. Цього можна було домогтися шляхом збільшення хліборобської продукції, тобто покращення усього агротехнічного процесу, в осно-ві якого лежав розвиток орної техніки. Тому важливо підкреслити такий факт як поява знарядь оранки, які маємо на території України за етнографічними матеріалами (рало, плуг і соха).

Дані археологічних розкопок значною мірою розкривають дина-міку конструктивних змін робочої частини рал у різних історико-культурних ареалах, а також засвідчують їх переміщення. У сте-повому Подніпров’ї більше як на два тисячоліття законсервувався безполозовий тип рала (рало з кургану “Висока Могила”). Цікаво, що такий тривалий час у цьому ареалі збереглася модель рала, що не відповідала будові і гранулометричним складом грунту, на яко-Введення до спеціальності агрономія

му ефективніше працювало б полозове рало. А полозові рала набу-ли поширення у цьому регіоні лише починаючи з другої половини I тис. н. е. Аналогічний процес простежується у лісостеповій смузі етнічної території, де полозовий тип рала залишався основним зна-ряддям оранки буквально до перших століть н. е., незважаючи на агротехнічні потреби безполозового типу для розкорчованих угідь і грунтів із строкатим гранулометричним складом. Йдеться про най-давніше полозове рало із села Полісся (Чернігівщина), що належить до епохи бронзи. Це підтверджує і знахідка рала із Бельського го-родища (Полтавщина) скіфської епохи (Шрамко Б.А., 1967), тока-рівського (Сумщина) та ін. До перших безполозових рал, відомих із лісостепової зони, належить рало IV ст. н. е. із села Лепесівка на Волині (Рыба-ков Б. А., 1962).

На початку нашої епохи, особливо із середини I тис. н. е., просте-жується усвідомлений підхід до організації агротехнічного процесу. Перш за все це виявилося в узгодженні певних типів грунтів з відпо-відною конструкцією знарядь оранки. Для лісової і лісостепової зон вони відзначалися високим кріпленням тяги і похилим до грунту розташуванням ральника. Дерев’яних деталей такого типу рала архе-ологам не вдалось знайти, зате були знайдені залізні вузьколопатеві ральники, які інтерпретуються як ральники безполозових рал. Зо-крема, до давніших знахідок належать наральники села Волинцеве (Полтавщина), які датуються другою половиною I тис. (Довженок В. Й., 1961). І це в історико-культурному регіоні, де ще у скіфську добу рільники послуговувалися полозовим ралом. З наявних архе-ологічних матеріалів, з їх датування можна зробити висновок про радикальні техніко-конструктивні зміни за відносно короткий пері-од, а не тисячолітній еволюційний процес. Хоча припустима думка і про етнокультурне проникнення на певну територію відповідної конструкції рал у результаті контактів ранньослов’янських, а мож-ливо, і протослов’янських племен. Це узгоджується з фактом, що в середині I тис. н. е. відбувалися значні переміщення народів, мігра-ційні процеси. Проте на цьому рівні суспільної організації і госпо-дарської культури важко уявити випадкове проникнення рала, що відповідало б даним ландшафтно-грунтовим умовам. Механізм вдо-сконалення міг визрівати у конкретному господарсько-історичному середовищі. Поки що поодинокі знахідки, опосередковані факти не дають підстав для наукових висновків стосовно місцевого похо-дження рал того чи іншого типу (Павлюк С. П., 1991).

2. Поняття про агрономію

З більшою повнотою розкривається стан аграрної культури на етнічній території і взагалі слов’янському етнокультурному ма-сиві, починаючи з I тис. н. е. Багаті археологічні дані, а серед них і аграрні пам’ятки, складають грунтовне першоджерело для оцінки суспільно-економічного рівня розвитку східнослов’янських племен напередодні державоутворення.

Наведений матеріал переконує, що на території України в епоху бронзи побутували обидва типи рал – полозові і безполозові. Проте в археологічній і етнографічній літературі зустрічаємо твердження про пізнє виникнення рільництва – перша половина I тис. н. е. Ви-знаючи, що орне хліборобство з’явилося у Східній Європі в епоху бронзи, В. Й. Довженок (1961) відносить виникнення вузьколопа-тевого рала (без полоза) на території східних слов’ян до першої по-ловини I тис. н. е., тоді як у цьому ж дослідженні вже згадується про рало із села Полісся, яке датується XVI–XV ст. до н. е. (епоха брон-зи). Можна припустити, що автор говорить про безполозове рало (поліське було полозовим) саме з того часу, коли його робоча час-тина була виготовлена уже із заліза. Проте далі він стверджує, що пізніше вузьколопатеве рало працювало із широколопатевим, яке могло еволюціонувати із простішого типу (Довженок В. Й., 1961), тим самим доводячи ранньо-середньовічне формування рільництва як системи.

Вищий рівень аграрної культури, новий етап у її розвитку зумов-лений виникненням заліза і виготовленням з нього робочих частин орної техніки. Найдавніші залізні наральники на території Украї-ни відкриті археологами у перших століттях до н. е. у Північному Причорномор’ї (Щеглов А. Н., 1978) і Закарпатті (Бідзіля В. І., 1969). Масове поширення залізних наконечників орних знарядь припадає на черняхівську епоху. Вони знайдені на Поліссі, у Подніпров’ї, на Буковині та інших місцевостях і всі належать до вузьколопатевого типу, якими, на думку В. Й. Довженка (1961), були оснащені рала без полоза, тобто їх форма виключала можливість роботи знарядь у горизонтальному положенні.

За класифікацією Ю. О. Краснова (1987), рала, оснащені вузь-колопатевими наральниками, могли мати розташування ральника близьке до горизонтального, здебільшого – під гострим кутом до поверхні. Вже сама конструктивна форма наконечників вказує на обов’язкове робоче вертикальне розміщення. З цього випливає ці-кавий факт – залізними робочими частинами забезпечувались не

Введення до спеціальності агрономія

полозові, а безполозові рала. Сьогодні важко дати вичерпну від-повідь – чому набули технічного вдосконалення насамперед рала простішого типу, менш ефективні з погляду в агрономії. Цього типу рала здатні були лише розривати грунт, борознити його, тоді як по-лозові, підрізаючи кореневу систему, забезпечували продуктивність оранки. Вдосконалення полозових рал відбудеться лише у другій половині I тис. н. е.

Знахідки вузьколопатевих наральників підтверджують, що на рубежі епох і в перших століттях нашої ери безполозові рала були поширені майже в усіх ландшафтно-географічних зонах України. Але при цьому неясно: чи до цього спричинилися черняхівські ріль-ники, чи безполозові рала існували тут і раніше. Можна погодитись із культурно-господарською активністю черняхівських пле- мен, які поширили оснащене залізними деталями орне знаряддя на весь за-селений ними регіон. На думку Ю. О. Краснова (1987), наральники цього типу прийшли «на цю територію із заходу, очевидно, у резуль-таті провінційно-римського впливу».

Із виготовленням рал, обладнаних залізними наральниками, ак-тивізується процес технічного вдосконалення існуючих конструк-цій рал, бо ні тодішній агротехнічний рівень підготовки грунту, ні продуктивність орних знарядь не задовольняли ранньослов’янських хліборобів. Нагромаджений досвід переходив у нову якість, насам-перед щодо знарядь виробництва.

Якщо перші залізні наральники і потрапили сюди із Західної та Центральної Європи, то подальше вдосконалення орних знарядь і, зокрема, їх робочої частини, виготовленої із заліза, відбувалося на слов’янських землях. Упродовж I тис. н. е. сталися радикальні техніко-конструктивні зміни орної техніки: від простих знарядь, що борознили грунт, до оснащених череслом, полицею і колісним передком, здатних відвалювати скиби грунту. Базовою одиницею такого вдосконалення було рало – в одних випадках безполозове прямогрядільне, в інших – полозове.

Немає узгодження в науковій літературі стосовно використання чересел у найпростішого типу рал з вузьколопатевим наральником черняхівського періоду. В. Й. Довженок (1961) відносить чересло до частин плуга, у той же час Ю. О. Краснов (1987) допускає можли-вість існування рал, оснащених череслом. Щоправда, характеризую-чи знайдені чересла черняхівського періоду, дослідник не говорить про їх застосування. Лише у контексті оцінки середньовічної іконо-2. Поняття про агрономію

графії Центральної і Західної Європи, на яких зображені рала із че-реслами, Ю. О. Краснов (1987) робить висновок, що до появи плуга череслами більше оснащувались однорукоятні прямогрядільні рала і рала з чотириелементною конструкцією.

Достовірно, що у другій половині I тис. н. е. на слов’янських землях уже існувало в побуті технічно досконале знаряддя, здатне провести підготовку грунту на належному агротехнічному рівні, перевертаючи відвалену скибу, поліпшуючи тим самим будову і структуру грунту. Причому, наявні вузьколопатеві і широколопате-ві типи рал дозволяли здійснити диференційований підхід до під-готовки різних грунтових відмін.

Залізні частини орних знарядь другої половини і кінця I тис. н. е. свідчать про інтенсифікацію виробництва продукції землеробства, початкову стадію диференціації орних знарядь за типами і фізич-ними властивостями грунтів. Ще панують на всій території вузько-лопатеві наральники, але дедалі частіше зустрічаються чересла, а також широколопатеві наральники і уже лемеші.

Для лісостепового ландшафту характерне побутування обох ти-пів рал у VII–VIII ст. н. е. На Черкащині, при розкопках Пастирсько-го городища знайдені вузьколопатеві наральники та наральники з помітним розширенням лопатей, які могли уже застосовуватись для горизонтального ралення (Довженок В. Й., 1961). Розкопками Сах-нівського поселення виявлено наральники, аналогічні пастирським із ширшою ріжучою частиною (Приходнюк О. М., 1980). На цьому ж поселенні, але періоду Київської Русі, уже виявлено сім широко-лопатевих наральників, лемеші, що вказує на активне вдосконален-ня знарядь праці і хліборобської культури (Довженок В. Й., 1961).

Інтенсивний стан хліборобства на лівобережній частині Українського Полісся підтверджується знахідками у Подесенні вузьколопатевого на-ральника (Терпиловський Р. В., 1984). Цікаво, що Лівобережжя VIII–XI ст. н. е., представлене пам’ятками роменсько-борщівської культури, ви-діляється конструктивно різнотипними залізними робочими частинами орної техніки. Дещо раніші аграрні пам’ятки із села Волинцевого (Сум-щина) засвідчують існування як вузьколопатевого, так і вже широколо-патевого наральників, а вже у VIII–IX ст. в цьому історико-культурному масиві з’являються наральники з явно вираженим розширенням ріжучої частини і навіть асиметричний сошник (Довженок В. Й., 1961).

У період Київської Русі рало різного рівня технічної досконалос-ті ще довго залишалось основним орним знаряддям для підготовки

Введення до спеціальності агрономія

грунту під посів у неоднакових ландшафтно-грунтових умовах та системах хліборобства. На це однозначно вказує наявність залізних робочих частин рал, знайдених при розкопках поселень давньорусь-кого часу. При цьому помітна технологічна диференціація, пристосо-ваність до типу грунту і ландшафту. У лісостеповій смузі співіснува-ли обидва основні типи рал: для оранки незадернілого, неущільненого грунту і вже як допоміжне знаряддя – для остаточного обробітку поля чи розпушування староорних земель, легких і середніх за грануломе-тричним складом грунтів та ділянок поля, недоступних для розорю-вання удосконаленим широколопатевим ралом. Однак поява плуга в лісовій і почасти у лісостеповій зоні – сохи – суттєво вплинула на агротехнічний перерозподіл орних знарядь для підготовки поля. Зна-чна кількість рал у господарствах русичів опосередковано вказує на невелике поширення орних знарядь другого покоління – плуга і сохи. Саме відносно цього періоду важко говорити про функціональний поділ та інтенсивність насичення знаряддями. Можна припустити, що в господарстві або були рала, або плуг і рало, але останнє – вже як допоміжне знаряддя. Розподіл орних знарядь залежав насамперед від природно-географічних умов. Наприклад, для степової зони на-бір знарядь міг доповнюватись широколопатевим ралом і плугом, а в лісостеповій могла бути уся відома орна техніка: рала, плуги і на-віть сохи. Безперечно, подібна сукупність типів орних знарядь при-водила до витіснення одних і конструктивного та функціонального переродження інших, залишивши якийсь тип як найбільш відповід-ний. Саме так сталося і з ралом: в одних місцевостях воно було ви-тіснене, в інших – конструктивно видозмінившись, набуло іншого технологічного призначення, повсюдно втративши давню функцію – бути основним знаряддям оранки. Початок цього процесу пов’язаний із технічним вдосконаленням рала (середина I тис. н. е.), коли рало було оснащене відвальною дошкою (можливо з обох боків), широко-лопатевим наральником і, можливо, череслом. Відтак, у новій якості рало конструктивно еволюціонізується у плуг, у своє заперечення. Другу половину I тис. н. е. можна розглядати як еволюційний про-цес. З’являються залізні наральники із легко розширеною ріжучою частиною, що передбачало її горизонтальне розташування, з чим тех-нологічно можна поєднати виникнення чересел, які археологічно на-лежать до того ж періоду.

Чересло і відвальна полиця в орному знарядді агротехнічно змі-нили технологію оранки (грунт ще не повністю перевертався, а лише

2. Поняття про агрономію

частково, або тільки розсувався у боки), орне знаряддя уже переста-ло бути ралом у класичному первісному розумінні і значенні. Це ще не плуг, але уже не рало – це перехідна еволюційна модель.

Із моменту принципової реконструкції рала почався біфунк-ціональний його розвиток як знаряддя зяблевої оранки і допоміж-ного обробітку – розпушування. У функції знаряддя для оранки рало існувало до часу масового поширення орних знарядь другого покоління – плугів і сох. Перехід до нового агротехнологічного при-значення у розпушуванні грунту зумовив іще один етап у технічній реконструкції знаряддя. З’являються додаткові ральники – зуби: два, три, чотири і більше. Міняється і сам корпус, який набуває ви-гляду трикутника із різними моделюваннями чи прямокутника із трьома паралельними брусками, скріпленими між собою планками і відповідним розташуванням ральників. Фактично орне знаряддя із певною технологічною функціональністю, окреслене як рало, при-пинило своє існування у пізньому середньовіччі. Ще подекуди спо-радично зустрічалось його застосування у властивій для рала функ-ції, навіть у кінці XIX – на початку XX ст. (у поліській зоні). Власне, навіть таке локальне використання рала надовго зберегло за ним і назву. У іншому випадку предковічна назва механічно перейшла і до знарядь, які уже мали інше технологічне призначення, але ще конструктивно нагадували рало. Процес переродження рала відбув-ся внаслідок поступової втрати ним основних функцій, іще зберіга-лась конструктивна будова рала, але воно вже виконувало допоміж-ні технологічні завдання при підготовці грунту. І дальша поступова реконструкція цього знаряддя (другого технологічного етапу обро-бітку грунту) відбувалась із збереженням давньої назви, проте не повсюдно на етнічній території. Однозубі знаряддя, призначені або для міжрядного обробітку просапних культур, або для багатьох ін-ших допоміжних операцій агротехнічного процесу, іменувались за давньою традицією «рало» чи «орало» (Чернігівщина), а подекуди назва змінилася на «окучник» (Житомирщина), «підгортач» (Київ-щина), (Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С., 1971). Була змінена традиційна назва багатозубих рал. На Харківщині іменува-ли знаряддя з трикутною рамою «радлом», а в центральній Україні, на півдні Чернігівщини та на східному Поділлі, за даними В. Ф. Гор-ленка, – «драпаком» чи «дряпаком», іноді гаком (Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С., 1971).

Введення до спеціальності агрономія

Таким чином, після короткого узагальнення стосовно генезису орної техніки на етнічній території України, який аналогічно від-бувався серед багатьох слов’янських народів і народів Європи, стає очевидною роль рала як базового знаряддя експлікаційного процесу утворення техніко-конструктивних досконаліших знарядь другого покоління – плугів і сох, а також значної частини знарядь другого технологічного етапу у підготовці грунту для посіву. На першому етапі відокремлюються від формотворчої моделі плуг і соха, а далі перероджуються у культивуючі знаряддя.

Другий важливий момент, пов’язаний із функціонуванням рала, полягає в тому, що простежується генетичний техніко-конструктивний зв’язок археологічних рал і рал за етнографічними даними. При цьому помітний процес зміни конструктивного вдо-сконалення, який можна визначити декількома періодами. Перший період хронологічно окреслюється від часу появи рал як упряжних спушувальних знарядь до оснащення їх залізними частинами. Тех-нологічний процес характеризується певною ідентичністю, його можна оцінити як такий, що утверджує ідею оранки при викорис-танні тяглової сили тварин і підготовлює конструктивну еволюцію рала.

Агротехнічна ефективність рал із залізними робочими частина-ми дає підстави говорити про них як про досконаліші знаряддя і тим самим виділити у конструктивній еволюції як другий етап. Саме під час цього етапу відбувся експлікаційний процес відділення нових типів орних знарядь та дальше технічне покращення усіх конструк-тивних вузлів із тенденцією їх зміцнення і збільшення, що поясню-ється зростанням традиційних знань про грунт. Утвердилося розу-міння глибокої оранки і необхідність перевертання пластів грунту.

Наступний етап характеризується регенерацією основних вуз-лів рала до їх найпростішого первісного безполозового типу, з по-дальшим процесом їх остаточного переродження.

В археологічній науці дискутується питання походження плуга взагалі і появи його на слов’янських землях. Розбіжність у поглядах виникла перш за все через відсутність чітких критеріїв визначення знарядь оранки, а також неповної і відповідної оцінки матеріалу першоджерел. Саме з цим пов’язана хронологічна амплітуда, яка окреслюється більше як тисячоліттям (перші століття I тис. – перші століття II тис. н. е.) і різні концепції ареалу походження плуга. Ви-знаючи за основу техніко-конструктивний і функціональний підхід,

2. Поняття про агрономію

дослідники водночас по-своєму трактували той чи інший технічний елемент (чересло, леміш, полицю), відводячи їм вирішальну роль у формотворчому процесі.

Вчені сходились у поглядах на функціональну характеристику плуга (перевертання пластів грунту), але по-своєму визначали кон-структивну модель, спираючись на археологічні знахідки і етногра-фічні аналоги, яка була б здатна здійснити це на практиці. З точки зору значної групи вчених орне знаряддя могло провести агротех-нічно ефективну оранку, коли було оснащено симетричним леме-шем і полицею.

З кінця черняхівської епохи на етнічній території України, коли полозове рало домонтували череслами, які могли викликати тех-нологічну потребу відвальної дошки, або навпаки – з відвальними дошками постала потреба чересла, почався емпіричний процес фор-мування знаряддя оранки. Рало у своїй класичній будові продовжу-вало існувати ще не одне століття. Уже технічно дооснащені рала, які польські дослідники називають або pluzyca або просто плужне рало (Hensel W., 1965), були у стадії технічної реконструкції до плуга. Зафіксоване у Сербії, Болгарії на початку XX ст. існування в побуті плужиць вказує на законсервованість саме перехідного типу орного знаряддя (Moszynski K., 1929).

У такому ралі синхронно використовувались впродовж другої половини I тис. н. е. і класичні двотипні рала, і уже їх антиподи.

Власне у цей півтисячолітній проміжок часу, як вказує С. П. Павлюк (1991), очевидно, наприкінці тисячоліття завершився про-цес становлення плуга в основних техніко-конструктивних пара-метрах. З цього приводу існує багато наукових міркувань. Чимало вітчизняних і зарубіжних вчених сходяться на думці про давньоки-ївське його виникнення. Для Ю. О. Краснова (1987) таким часом було XI–XII ст. Доказово звучить теза вченого про значне терито-ріальне поширення плуга, коли він став основним орним знаряддям у відповідних ландшафтно-кліматичних умовах. Тому логічно, опи-раючись на літописні згадки та археологічні знахідки, припустити його технічне завершення у IX–X ст. і лише епізодичне господар-ське вжиткування у той час. Впровадження нових технічних засобів, ще емпірично неапробованих і при цьому технічно незавершених, могло тривати століття. Не виключено, що іще в XII ст. плуг не був звичним знаряддям для всіх категорій давньоруських селян. “Русь-ка Правда” говорить про якусь форму оренди плуга селянами: “дал

Введення до спеціальності агрономія

єму господинъ плуг и борону», а у випадку втрати – «погубивше єму платити» (Руська Правда, 1940, с. 287). Лише соціально-економічна ситуація із оформленням феодального законодавства на землю мо-гла бути каталізуючим імпульсом в утвердженні вже історично ра-дикального орного знаряддя. К. Мошинський на основі лише писем-них згадок прийшов до висновку про неодночасне поширення плуга серед слов’янських народів, вважаючи, що найраніше з’явився він на Русі (XII ст.), а потім у Польщі (XIII ст.), Сербії та Чехословаччи-ні (XIV) (Moszynski K., 1929). Про поширення у XII–XIII ст. плуга на землях західних слов’ян вказує Г. Домбровський (Dabrowski H., 1962).

Провівши детальну класифікацію першоджерел аграрного ма-теріалу Західної, Центральної та Східної Європи, Ю. О. Краснов (1987) незаперечно довів поліцентричне становлення плуга, тобто у зоні Західної, Центральної і автономно у зоні Східної Європи. Вче-ний наголошує: “Наявні дані, швидше за все, підтверджують тезу про місцеве східноєвропейське походження плугів східних слов’ян і волзьких болгар; надто велика конструктивна різниця між ними і одночасними плугами Західної та Центральної Європи, щоб можна було ставити питання про запозичення готового сформованого зна-ряддя із Заходу”. Далі вчений ще чіткіше уточнює місце становлен-ня плугів східних слов’ян і вважає такою територією лісостеповий район Середнього Подніпров’я, “де спостерігалась найбільша кон-центрація знахідок їх наконечників домонгольського періоду”.

Технічна реконструкція рала у плуг і дальше вдосконалення дав-ньоруської моделі спонукалось спектром соціально-економічних, демографічних, а також екологічних особливостей. Зростання тра-диційних аграрних знань і, зокрема, знань про землю, спостереження за технікою обробітку грунту теж стимулювали конструктивну до-вершеність плуга, при цьому із урахуванням грунтово-ландшафтних умов. Аграрний етнографічний матеріал розкриває різноманітність конструктивних варіантів класичного українського плуга. Дослід-ники хліборобської техніки на Україні відзначили, що “український плуг виступає в численних варіантах і формах, що проявлялися в особливостях його конструкції, форми і розмірів” (Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С., 1971).

Однією із основних формотворчих засад, завдяки чому виділя-ються регіональні моделі плуга, виступає ландшафтно-грунтова ха-рактеристика тієї чи іншої етнографічної провінції. Формується на

2. Поняття про агрономію

базі українського традиційного плуга його класичний степовий тип, утворюється карпатсько-гірська модель (Павлюк С. П., 1986), кон-структивно видозмінюється плуг поліської зони, дещо своєрідним виглядає плуг волинського історико-культурного ареалу тощо. Ще включно до XIX ст. у гуцульській частині Карпат законсервувався плуг із перекладною полицею, який можна розглядати як конструк-тивний рудимент широколопатевого двополицевого рала. Основні конструктивні вузли поширюються на сусідні етнічні території, зо-крема, Молдавію, Росію, Білорусію, навіть на Кавказ.

Різноманітне регіональне моделювання класичного варіанта плуга, безперечно, свідчить про зростання народного грунтознав-ства і одночасно вказує на залежність конструктивної моделі від властивостей грунтових відмін. Тобто основний імпульс ідеї відпо-відної моделі детермінувався властивостями, зокрема грануломе-тричним складом грунту, а її реалізація залежала від рівня аграрної культури і традиційної культури взагалі. Таким чином у XIX ст. у селянських господарствах України зустрічаємо декілька конструк-тивних варіантів традиційного українського плуга, поширених у різних місцевостях, які не співпадають ні з історико-культурним, ні з господарсько-культурним, ні з природно-географічним району-ванням. Зокрема, варіант українського традиційного плуга перева-жав в етнокультурному масиві Полісся, на Поділлі, і в центральних районах, і на Лівобережжі. Щоправда, намічалися деякі регіональні технічні особливості. У Карпатах, на Волині були змодельовані ре-гіональні варіанти.

Запровадження у поміщицьких господарствах різних районів України фабричних зразків типу Менцеля, Сакка, Еккерта та інших промисловців не мало значного поширення у селянському середови-щі. Не лише через їх ціну, але й через техніко-конструктивну недо-сконалість стосовно функціональної невідповідності типам грунтів. Тривав процес удосконалення традиційних моделей, на яких при-лаштовували металеву гвинтоподібну полицю, суцільно з’єднавши її з лемішом, долучивши стрілу тощо.

Яскравим підтвердженням постійного творчого пошуку селя-нина, поглиблення його агрономічних та інженерних знань і нави-ків, було конструювання ще одного орного знаряддя для роботи в екстремальних ландшафтно-грунтових умовах лісу та лісостепу – сохи.

Введення до спеціальності агрономія

Існуюча підсічно-вогнева форма хліборобства лісового ланд-шафту із мотичним дообробітком грунту у середині I тис. н. е. уже не відповідала економічним і господарсько-культурним потребам. Стабілізація способу життя східнослов’янського етнічного елемен-та було однією з причин розширення хліборобського заняття, тобто спочатку йшло забезпечення орними знаряддями технологічного процесу підсічного хліборобства із дальшим переходом до польово-го, коли лісові ділянки очищались від пнів і коріння.

Серед дослідників орних знарядь східних слов’ян не викликає заперечення теза, що соха стала продуктом розвитку підсічного хлі-боробства східнослов’янського населення. Виникали різні міркуван-ня стосовно генезису сохи, її праоснови. Однією з перших наукових концепцій обгрунтовувалась мотична праоснова сохи, виходячи з її двозубості, а корпус виводився із боронисуковатки, що виглядало як технічний синтез простіших розпушувальних знарядь (Сержпу-товский А.К., 1910). Так само, як і для О.К. Сержпутовского, для П.М. Третякова (1932) основним мотивом виникнення сохи було існування підсічного способу і відповідних спушувальних знарядь, яким була суковатка. Проте П.М. Третяков випускає з уваги мотику як першооснову. Він у суковатці бачить генетичну праоснову сохи. Саме з її будови вчений виводить походження одно- і багатозубих сох, конструктивна еволюція яких до двозубості відбувалась завдя-ки зменшенню зубів.

Факти регіонального становлення техніко-конструктивних мо-делей сох стверджують визначальний вплив локальних аграрних традицій (грунтові, ландшафтні характеристики співпадають) і, безумовно, соціально-економічних факторів. Успіх сохи в етнокуль-турній зоні Полісся пов’язаний з її виробничою економічністю – при достатній продуктивності (більша за рало, але менша від плуга) вона значно переважала існуючі орні знаряддя простотою в експлуатації. Легкі за гранулометричним складом грунти за участю сохи можна було підготувати до посіву, маючи одного коня, тоді як для рала, а особливо плуга потрібно було не менше двох волів чи коней.

У комплексі грунтообробних знарядь вагоме місце займали зна-ряддя другого етапу підготовки поля. До них у різний час належали мотики, суковатки, драпаки, борони різних конструкцій, рала.

Технологічна потреба поля у вирівнювальних упряжних зна-ряддях з’явилася з проведенням оранки. Ралом здійснювалась пе-рехресна оранка і проводилось розпушування розораного грунту,

2. Поняття про агрономію

однак для технологічного завершення підготовки поля потрібен був додатковий інвентар. На думку вчених, таким знаряддям могла бути суковатка, або волокуша, описана О. К. Сержпутовським (1910) із білоруської частини Полісся (Довженок В. Й., 1961). Безумовно, перші розпушувальні знаряддя були найпростішої конструкції – вершки хвойних дерев із відповідно обрубаними гілками або самі гілки із гострими шипами (глід, терен тощо).

Уже в давньоруський час хлібороби доводили поле до техноло-гічної завершеності брусковими боронами, частіше плетеного типу (Довженок В. Й., 1961), які набули згодом найрізноманітнішої фор-ми і способів кріплення зубів.

Еволюційна динаміка розвитку типів орної техніки мобілізува-лася насамперед соціальною потребою, потребою існування. Лише агротехнічно ефективне окультурення обмеженого простору навко-ло стаціонарних поселень давало перспективи буття. Багатовіковий аграрний досвід племен, які послідовно населяли досліджуваний етнокультурний масив, був запорукою прогресу хліборобської ді-яльності.

Одним із найважливіших періодів у дальшому прогресі куль-тури хліборобства усіх слов’янських народів була черняхівська культура. З цього періоду у слов’янському етнокультурному масиві археологами знайдені залізні частини орних знарядь, що стали ви-хідним етапом зростання аграрної культури. Саме тоді хліборобські господарства (протослов’янські і далі слов’янські племена) були оснащені дерев’яними ралами полозового і безполозового типу, а також ралами уже із залізними робочими частинами і найпростіши-ми пристроями для розпушування зораного поля. Упродовж другої половини I тис. н. е. відбувається динамічний формотворчий процес орної техніки другого покоління. З’являється плужне рало (плужи-ця), простішої конструкції плуг, у лісовій смузі формується соха.

Напередодні державного об’єднання союзів східнослов’янських племен їх соціально-політична структура, соціально-культурна і господарська організація способу життя детермінували виробничий хліборобський прогрес як основну форму занять. Родоплемінна ор-ганізація суспільних відносин пережила себе, утвердилась і набула сили нова форма суспільної організації – сім’я. Виокремлення сім’ї як економічно-господарської одиниці справило активізуючий вплив на творчий процес удосконалення традиційної агротехнології виро-щування культурних злаків.

Введення до спеціальності агрономія

Зримо виявився прогрес хліборобської техніки в давньоруську епоху. Археологічні писемні пам’ятки доносять до нас свідчення їх високого техніко-конструктивного рівня, пристосованості до геое-кологічних умов. І надалі модернізоване рало залишалося основним орним знаряддям. Синхронно з ралом, очевидно, у господарствах феодальної верхівки, побутував плуг. Факти минулого засвідчують різне кількісне побутування плуга на окремих територіях. За багат-ством аграрних археологічних матеріалів виділяється як плужна зона Середнє Подніпров’я. Але більше чи менше поширення він мав майже на всій території східнослов’янського етнокультурного про-стору. Письмові джерела XIV ст. несуть інформацію про те, що у ра-йонах північно-східної і північно-західної Русі часто разом з сохою використовувся плуг (Кочин Г. Е., 1965). Як єдине орне знаряддя відомий плуг у карпатському історико-етнографічному регіоні. На той час відбувається конструктивне завершення простішого, невід-вального варіанта сохи, що незабаром поширився на значних про-сторах лісового ландшафту Київської держави.

Отже, наявна ситуація змішаного, синхронного побутування в одній місцевості двох, а то і трьох типів орних знарядь. Взагалі на етнічній території України у період Київської Русі (крім гірської її частини) у різних співвідношеннях користувалися русичі для оранки і ралами різних моделей, і плугом. Зате у північно-східній і північно-західній частинах Русі могли співвіснувати усі три види орних знарядь – рало, соха і, можливо, плуг. Складно з’ясувати їх точний розподіл за локально-територіальним чи соціальним прин-ципом.

Подальший розвиток хліборобства йшов у руслі територіальної локалізації орної техніки, тісно пов’язаної з функціональним і кон-структивним вдосконаленням знарядь. Така тендеція детермінува-лась феодалізацією суспільного життя, у тому числі й поширення феодального (ленного) права на рільничі угіддя. Тому уже в пізньо-му середньовіччі виділяються суцільні зони сошної оранки (північ Росії, Білорусія); плужного обробітку (більшість території Украї-ни) із застосуванням сохи, плуга і рала. Аналогічна зональність по-ширення основних орних знарядь серед східнослов’янських народів затрималась до XIX – початку XX ст., до часу капіталізації сільсько-господарського виробництва, хоча окремі господарства переходили на фабричні моделі орної техніки.

2. Поняття про агрономію

Можна говорити, що подібний процес заміни орних типів зна-рядь більш досконалими простежувався і в інших слов’янських на-родів, де користувались двома типами знарядь: ралом та плугом, оскільки соха на цих землях не була відома. Зокрема, у Польщі, як зазначає Г. Домбровський, у XII ст. рало було іще основним орним знаряддям, а згодом провідні позиції в обробітку грунту займає плуг, ще довго співвіснуючи з ралом (Dabrowski H., 1962).

У творчій атмосфері, викликані господарською потребою тво-рилися агротехнічно ефективна оранка і загалом підготовка грун-ту. Відомий російський вчений-агроном XVIII ст. І. Комов назвав оранку основним етапом у хліборобській справі. Шлях до агротех-нології обробітку грунту, який панував у XIX – на початку XX ст. у селянських господарствах, пройшов ряд етапів, тісно пов’язаних із техніко-конструктивним вдосконаленням орних знарядь.

Д. К. Зеленін (1907) першим провів класифікацію наявної орної техніки за агротехнологічним принципом, визначивши три її групи: черкальні (“черкающие”), орні (“пашущие”) і ті, що перекидають пласт грунту (“орющие”). Та ж класифікація повністю прийнята Ю. О. Красновим (1987), хіба що з іншою термінологією: не “черкаю-щие”, а “бороздящие”, не “орющие”, а “оборачивающие” чи “плуж-ного типа”.

Наведена типологізація стосується знарядь оранки, а не само-го заходу. В такому аспекті, тобто коли йдеться про агротехнічний вплив знарядь на зміну структури і будови грунту, вона може бути прийнята як класифікаційна система основних знарядь оранки. Усі простіші знаряддя (рала, сохи) без відвальних пристроїв лише роз-ривали, борознили грунт. При підготовці під посів грунт тільки по-рушувався, спушувався виключно верхній шар, частково підрізалась коренева система. У свою чергу спосіб боронування залежав від типу знарядь. Безполозовим ралом із встановленим ральником так само, як і найпростішого типу однозубою сохою, неглибоко розпушували верхній шар грунту, залишаючи між борознами непорушену смугу, і тому доводилося ще раз проходити ралом упоперек (“хрестити”). Але й при цьому залишалися нерозпушеними маленькі клаптики. Значно ефективнішою була оранка ралом полозового типу, хоча і в цьому випадку спушувався лише верхній шар грунту.

Обробіток грунту орною технікою з відвальними дошками був проміжним етапом між двома технологічними операціями: розпушу-ванням (кришінням) і перевертанням оброблюваного шару грунту.

Введення до спеціальності агрономія

Відвальні пристрої на полозовому ралі (плужне рало), чи обладнана ними соха уже здатні були не лише борознити поле, а й частково пе-ремішувати грунт, поліпшувати його фізичні властивості. Відвальні пристрої відомі симетричні (двосторонні) та асиметричні (односто-ронні). Симетричні – як давніші – розсували розклинений полозом грунт на обидва боки, тоді як односторонньою полицею можна було домогтися при вправній оранці часткового перекидання підрізаної скиби. Незначна різниця була помітна при роботі сохи із сошника-ми, які встановлюються під різним кутом до поверхні. Значно біль-ший ефект давала оранка сохою із майже горизонтально встановле-ним сошником.

Найвищим досягненням народної агротехніки, матеріалізацією багатовікових зусиль хліборобів стала оранка грунту плужною тех-нікою (плугом, сохою, сабаном, косулею та ін.).

Агротехнічна ефективність цього заходу полягала у значному підвищенні продуктивності одиниці поля, подовженні часу вико-ристання грунту із високим коефіцієнтом корисності. З’явилася можливість господарсько-ефективного використання сільськогос-подарських угідь, організації планомірного агрономічного порядку їх вжиткування. Зросла культура землеробства, яка забезпечувала належну будову грунту і відповідно – прорастання зерна, активні-ший доступ повітря і затримання вологи, що сприяло ефективному проходженню грунтових мікропроцесів у період вегетації рослин, зниженню забур’яненості поля.

Таким чином, агротехнологічний процес підготовки грунту за допомогою упряжних орних знарядь пройшов три основні етапи вдосконалення. Дію усіх відомих упряжних знарядь доцільно при-йняти як орну, лише окресливши її етапи, що відповідало певній технології і якості обробітку. Тобто оранку простішими знаряддями можна назвати борознуванням; оранку другого, досконалішого тех-нологічного етапу – як оранку із перемішуванням грунту, і нарешті третій етап – як класичну оранку із перекиданням пластів грунту, тобто плужна оранка і нині дефінітивно не скорегована.

Як уже зазначалось, певної конструкції знаряддя могли здійсни-ти лише їм відповідні способи оранки: ралом можна було лише бо-рознувати поле; технікою із відвальним пристроєм – перемішувати грунт, плугом домогтися перекидання відкраєної скиби.

Багато вчених давнє орне хліборобство називали плужним, ото-тожнюючи два поняття – орне хліборобство і плужне. Але плужна

2. Поняття про агрономію

оранка – це якісно найвищий агрономічний ступінь обробітку грун-ту. Оранку можна проводити багатьма відомими нам орними зна-ряддями, а плужну – лише плугом і подібними моделями, що здатні перевертати грунт.

Лінгвістичний матеріал дає підстави вважати вираз “орати” спільним для всіх слов’ян. На думку Л. Нідерле, етимологічно цей термін належить до індоєвропейського мовного масиву, у нього виділяється спільний корінь (Niderle L., 1921). Саме від нього піш-ли – “orac”, “rataj”, “oralo”, “ralo”. К. Мошинський пов’язує виник-нення терміну “орати” із первісним знаряддям – ралом (Moszynski K., 1929).

Побутування цього слова у мовах слов’янських народів вка-зує на наявність у них словотворного предмета, яким було рало. Агротехнологічну дію ралом називали праслов’яни раленням, а зралену ділянку – близьким за значенням словом – рілля. У та-кому звучанні воно збереглося на Україні – рілля, у чехів – “role”; у сербів, словенців – рал, ral; поляків – rola; полабських слов’ян – rula; лужичан – rola; росіян – раля, ролья (Niderle L., 1921). Селяни Білорусії ще у XIX ст. підготовлене ралом поле називали “раля” (Сержпутовський А. К., 1910). Рало у більшості слов’янських на-родів звучало як “орало”; у словаків-словенців і болгар – як орало, рало (Niderle L., 1921). А це й привело до появи виразу “орати” – як функціональної дії “оралом”.

За цією методикою аналогічно пояснюється походження назви колись ораної площі – “ораниця”, відомої на Україні та мало знаної і вживаної іншими слов’янськими народами.

Певному конструктивному типу орного знаряддя відповідала певна технологія оранки, яка корегувалася ландшафтом і фізич-ними властивостями грунту. На формотворчий процес мали вплив регіонально набуті навики обробітку грунту і загальний етнокуль-турний рівень. Для нас стає достовірним фактом робота різнотип-ними знаряддями, але уже оснащеними робочими деталями. Можна вважати, що не було технологічної різниці і в значно раніші часи, навіть у доісторичний період. Опосередкованим аргументом такого припущення слугує насамперед конструктивна подібність рал.

Разом із тим наявні матеріали, що стосуються епохи Київської Русі, XVI –XVIII ст. – як періоду формування і регіональної стабі-лізації комплексів орної техніки, XIX ст., коли активізувався перехід

Введення до спеціальності агрономія

до фабричної техніки, – вказують на особливості роботи класичних типів рал у різних географічних і технологічних умовах.

Як зазначалось, в епоху Київської Русі уже стабілізувались ло-кальні зони із відповідними типами рал. У селянських господар-ствах лісової і значної частини лісостепової смуг довгий час, включ-но до початку XX ст., залишилось одним із знарядь основної оранки безполозове рало. У XVIII і навіть у XIX ст. полозове рало було ще відоме на значній території України – Лівобережжі, Поділлі, Воли-ні, але ним користувалися на той час переважно незаможні селяни.

Безполозове рало у своїй первісній технологічній функції на етнічній території України найдовше затрималось у господарствах поліщуків. Аналіз польових етнографічних відомостей у зіставленні з науковими, літературними, архівними даними XIX – початку XX ст., а також з матеріалами XVI–XVII ст. і Київської Русі розкриває технологічну подібність роботи рала – як знаряддя основної оран-ки.

Процес оранки виглядав так: запрягали пару волів чи коней (із середини XIX ст. частіше тягловою силою слугували коні) і ралом обробляли ділянку в двох взаємно перпендикулярних напрямках. Збороздивши в один бік поле, хлібороб, щоб остаточно розпушити верхній шар грунту, робив іще поперечне ралення (“хрестив”). Лише у такий спосіб вдавалось повністю розпушити грунт. Ділянку після оранки ралом необхідно було вирівняти і розбити грудки грунту, для чого застосовували борону, смик чи драпак, а давніше – ще й мотику.

Уже із впровадженням плуга або сохи у селянських господар-ствах рало, зберігаючи ще традиційну конструкцію, набуває іншої технологічної функції. Бідніші селяни ще спорадично розорювали староорні ділянки чи піднімали стерню на зяб включно до XX ст. на Волині, Поліссі, однак рало слугували уже як знаряддя другого етапу підготовки грунту. Тому, використовуючи почасти конструк-тивну і вже нову технологічну ідею (культивація поля), сільські “інженери” створили різноваріантні кустарні моделі, але уже бага-тозубих рал. Уже у XVIII ст. українські селяни послуговувалися ралами-культиваторами трьох видів: 1) граблеподібними; 2) з три-кутною рамою; 3) бороноподібними (Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Куницький О.С., 1971). Аналогічні зразки були поширені в Росії, Білорусії, Молдавії. У другій половині XIX ст. у багатонадільних господарствах утверджуються фабричні культиватори, але в сіль-2. Поняття про агрономію

ських кузнях продовжували майструвати моделі багатозубих рал, які мали місцеві особливості. На Харківщині, в центральній частині України виготовляли рала з трикутною рамою. Цей тип, пошире-ний на півдні Чернігівщини, на східному Поділлі, називався драпа-ком, а подекуди гаком, тоді як на Слобідській Україні залишалася за цим знаряддям предковічна назва – “радло”. Рала з трапецієпо-дібною чи квадратною рамою (шкрапатор, сапатор, крамар) були у вжитку на Лівобережжі (Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С., 1971). На Волині, Поліссі тризубі рала-культиватори називали “троян”. Були в ужитку і п’ятизубі рала. Типи і моделі кустарних та фабричних культиваторів були спрямовані на радикальну, продук-тивну технологічну процедуру обробітку грунту. Поперечною чи поздовжньою культивацією перемішували грунт, робили його одно-рідним, знищували бур’яни тощо. Часом селяни ще “поправляли” закультивоване поле однозубим ралом, яким глибоко проникали у ріллю і виривали коріння пирію, а заодно надолужували лише по-верхове спушування багатогаковими культиваторами.

До початку XX ст. включно у поліському краї затрималась соха різної модифікації. Живучість сохи на Поліссі обумовлюється на-самперед гранулометричним складом грунту. Саме на прикладі поліського хліборобства розкривається незаперечний вплив емпі-ричних знань селян про грунти на конструювання грунтообробної техніки і вміння проводити якісний обробіток.

На Поліссі існували два основні види сохи: так звана московка (або плашка, безпередкова однокінка) і литовка (передкова чи па-рокінна). Їх поширення залежало від типу грунтів. Оскільки типи грунтів могли не залягати суцільними масивами, то відповідно і приживалися різні моделі сохи. І все ж простежується, що у регіо-ні, суміжному із російською територією, тобто у північній частині краю, більше користувалися московкою-плашкою, а литовку за-стосовували більше у західній і середній частині Полісся. Точно окреслити побутування типів сох неможливо, оскільки частіше можна було обидва типи зустріти в одному селі. Хоча московкою орати було важко, її вжиткування на піщаних грунтах було техноло-гічно виправдене і доцільне. Орач повинен був постійно натискати, щоб утримати сошники в грунті, що становило значну трудність і незручність. Сошники лише частково перемішували грунт, але для піщаного типу цього було досить.

Введення до спеціальності агрономія

Більш досконалою конструктивно була передкова соха (литов-ка), за допомогою якої здійснювалась оранка, майже як плугом: під-різаний пласт припілком піднімався і подавався на полицю, яка за-вершувала його перевертання дерном донизу.

Тривав постійний пошук варіантів знарядь, що відповідав би природно-грунтовим умовам і господарській спроможності ріль-ника. Лише на Чернігівщині побутували чотири основні різновиди сох: передкова литовка і литовка без передка, московка однокінна і парокінна, а також багато їх варіантів. Хлібороб прагнув реалізувати свої аграрні емпіричні знання, усвідомлюючи значення підготовки грунту для майбутнього врожаю.

Але рало, як і соха, через свою конструктивну недосконалість не могли виконати і забезпечити потрібний рівень якості механіч-ного обробітку грунту. Із відомих середньовічних орних знарядь лише плуг справлявся із комплексом завдань. Це вже було під силу плугам первісної конструкції, хоча і не завершеними технологічно (недостатня глибина оранки, трудність із перевертанням скиби) і з обмеженими продуктивними їх можливостями. Подальше вдоско-налення плуга у селянських кузнях привело до більш досконалої моделі. Він отримав назву – український традиційний плуг і став основою для регіональних варіантів – карпатського, молдавського, російського (у степовій частині). З’явилося багато регіональних ва-ріантів на Херсонщині, Полтавщині, Волині та інших місцевостях, які тяжіли конструктивно до полегшеного типу, до зменшення при-кладання до нього тяглової сили. Виникли модифіковані плуги двох типів: плуг з передком і безпередковий (Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С., 1971).

На Херсонщині майстрували так званий колоністський плуг, на Поліссі побутував свій варіант – поліський, мали свої моделі плугів на Поділлі, Буковині, в Карпатах тощо.

Саме вони становили в XIX ст. основу орної техніки в Україні. Хоч активно торували для себе шлях у селянське господарство за-кордонні фірми, однак їх техніка здебільшого приживалася лише в деяких поміщицьких господарствах, а також у господарствах із за-родками капіталістичного товарно-ринкового виробництва. Серед-ньо- і малонадільне селянство успішно працювало на своїх полях традиційною технікою. І все-таки у XIX ст. англійські фірми Рансо-ма та Говарда, німецькі промисловці Еккерт і Сакк зуміли заповни-ти внутрішній український ринок своїми виробами. Взагалі ринок

2. Поняття про агрономію

фабричної орної техніки пропонував багато моделей вітчизняного виробництва (Менцеля у Білій Церкві, Гена у Одесі та ін.). Ці, за-галом зручні у роботі, плуги не завжди відповідали місцевим грун-товим умовам, рельєфу.

Віддавна українські селяни використовували на оранці волів, або коней. Переважно з плугом, ралом чи іншими знаряддями пра-цювали воли, оскільки необхідна була значна сила і при цьому ви-тривалість, щоб відорати скибу задернілого грунту ще недоскона-лим знаряддям, яким було спочатку рало, а потім плуг і соха. Уже в Київській Русі кінь та віл однаково шанувались і мали однакову соціальну оцінку. У регіонах із переважанням важких грунтових відмін участь вола у підкоренні цілини була значною. На легких грунтах, зокрема на Поліссі, були створені спеціально кінні орні знаряддя – соха-однокінка чи парокінка, перевага використання ко-ней була очевидна. Фактично сформувався функціональний розпо-діл тяглової сили: цілину розорювали волами, а решту технологіч-них операцій по завершенні підготовки ріллі відводили коням. Саме цим пояснюється значна кількість коней, залучених до обробітку грунту, оскільки на них припадала дальша дво- чи триетапна дія із застосуванням рала або навіть плуга і спушувальних пристроїв.

Феодальне обезземелення українського селянства, відокрем-лення невеликих ділянок землі, на яких не було можливості вести класичне трипілля із паровим клином, для розорювання якого по-трібні були воли, і призвели до витіснення вола, як тяглової сили. Ця тенденція набула масовості у зв’язку із проведеними в Україні аграрними реформами, особливо після скасування кріпосного права у 1861 р. Обмеження пасовищних масивів було ще однією з причин зменшення волів у селянських господарствах. Вартість вола сягала 100 крб., а кінь коштував приблизно 50 крб. Безперечно, що значну роль відігравала продуктивність оранки, яка із кінною запряжкою була далеко вища. Якщо волами виорювали чорноземного грунту приблизно одну десятину, то кіньми за той же час – півтори деся-тини.

Повний запряг традиційним плугом давав змогу проорювати чорноземи на три – чотири вершки* (20–28 см), а іноді й на шість (40–42 см). Безумовно, оптимальна глибина борозни насамперед залежала від товщини гумусного горизонту і від тяглової сили. Практичний досвід підказував, що чим глибше виореш землю, тим урожай буде вищий. У народі побутувала приказка: “З глибокої бо-Введення до спеціальності агрономія

розни високий хліб росте”. Різного типу грунти розорювали на аг-рономічно доцільну глибину, поліські піщаники – щонайбільше на 1-1,5 вершка, у дібровну землю заглиблювались плугом чи сохою на 2-2,5 вершки. Поліщуки самі помічали, що орють чимраз мілкіше. Якщо давніше на Поліссі на кращих землях плугом проходили 3-3,5 вершки, то пізніше дійшли до 1,5-2 вершків. З цього приводу гово-рили: “Батьки живали, то на чверть орали, а діти живуть, так і на долоню в глибину не беруть” (Филимонов Е. С., 1884).

Погіршення життя українського селянства призводило до пев-ного погіршення і аграрної культури. Постійна мілка оранка не за-безпечувала належну чистоту полів, не створювала агрономічно ефективну будову та структуру грунту і як результат – зниження врожайності.

Не могла зарадити селянинові і широко побутуюча на Україні традиція взаємодопомоги – супряга. Як соціальна форма колек-тивної праці супряга водночас виражала статус моральних, етич-них і виробничих взаємовідносин українського селянства. У цьо-му соціально-культурному феномені закладені віковічні традиції товариськості, взаємомовиручки тощо. Саме цей феномен етико-моральних стосунків неодноразово рятував сім’ї від матеріальної скрути, був певною психологічною рівновагою, особливо між бідні-шим селянством. Селянська виробнича спілка базувалась насампе-ред на взаємній повазі, довір’ї і найголовніше – на паритетній рівно-сті.

Наведені дані переконують, що переважна кількість господарств не мала свого повного запрягу, тому користувалася традиційною формою взаємодопомоги. Виходячи із виконуваних робіт, супрягу умовно можна розділити на однофункціональну і багатофункціо-нальну, тобто йдеться про здійснення якоїсь однієї технологічної орної процедури і проведення усіх хліборобських робіт. Господар-ства, які мали три або чотири голови робочої худоби, як правило, спрягалися для оранки новини. Така супряга була спорадичною. Більш тривалі і більш масові ті супряги, які укладалися між селя-нами, що мали одну чи дві голови худоби. Якщо у першому випадку до спілки вступали два господарі, то у другому випадку переваж-но три, а іноді й чотири. Частіше такі спілки були традиційними, постійними. Двокінні чи двоволові господарства укладали між со-бою угоду на проведення усіх видів оранки, а подальший обробіток здійснювали самі, оскільки для запрягання у спушувальні знаряддя

2. Поняття про агрономію

досить було двох і навіть однієї робочої худоби (переважно коня). Господарства із одним волом чи конем уже проводили далеко біль-ше спільних технологічних операцій, спрямованих на якісну підго-товку грунту.

Треба зауважити, що бідніші, так звані супряжні господарства, спрягалися тією робочою худобою, яку мали, часто це були висна-жені тварини, а відповідно й оранка не могла бути агротехнічно якіс-ною. Оскільки супряга лише частково допомагала селянину, то не могло бути й мови про прогрес аграрної культури, продуктивність оранки не була високою. Соціально-виробнича спілка не однаковою мірою була поширена і серед різних категорій селянства, і в різних природно-географічних регіонах. Активність побутування супряги знаходилась у прямій залежності від динаміки переходу від тради-ційних орних знарядь до конструктивно досконалих і полегшених відносно тяглової сили. Оскільки традиційна орна техніка на біль-шості території України затрималась у селянських господарствах включно до початку XX ст., так само існувала і супряга.

Отже, у другій половині XIX ст. активно виявилася тенденція до вдосконаленої традиційної орної і спушувальної техніки. Різни-ми були темпи цього прогресу в історико-культурних та природно-географічних регіонах етнічної території. Швидко відбувалось осна-щення технікою в центральній частині України, на Лівобережжі, Поділлі, Поліссі, Волині, в Карпатах. За темпами освоєння фабрич-ної техніки найінтенсивніше цей процес здійснювався у степовому півдні України.

Рало як первісне тяглове знаряддя стало базовим для агротехніч-ного вдосконалення підготовки ріллі під посів. Сам технологічний процес оранки за принципом залучення до нього орної техніки мож-на поділити на монознарядевий і полізнарядевий (переважно дво-знарядевий). Монознарядева оранка – це робота одним знаряддям. Виділяється первісний період роботи рала, що тривав до виникнен-ня багатоопераційної підготовки грунту, яка могла уже з’явитися в епоху давньоруської держави, коли плуг був домінуючим грунтоо-бробним знаряддям. Однознарядева підготовка грунту в селянських господарствах України була лише спорадичною і регіональною, що зумовлювалося або агрофізичним станом грунту (піщані грунти на Поліссі), або існуючими системами хліборобства, коли технологіч-но умотивовувалася лише одноразова оранка (під ярі посіви на стаВведення до спеціальності агрономія

роорних землях), або функціонуванням одного орного знаряддя – рала, плуга чи сохи (у Карпатах побутував лише плуг).

У численних інвентарях XVI – XVIII ст. у господарствах за-фіксовані різної категорії типи орної техніки. Переважно це були плуг і рало. Така номенклатура знарядь охоплювала значну тери-торію України. Подібна ситуація залишалася незмінною до XIX ст., надільний селянин у своєму господарстві розпоряджався плугом та ралом, а часто ралом з наральником і без нього, як це було на Черка-щині (Чубинський П. П., 1872). А в зонах побутування сохи, зокре-ма на Поліссі, часто можна було зустріти усі три типи орної техніки. У Чернігівській губернії у XIX ст. у багатьох господарствах були в ужитку соха двох видів, плуг і рало (Русов А., 1898). Аналогічний набір орних знарядь побутував у господарствах сусідньої Курської губернії.

Загальний рівень аграрної культури визначається технологіч-ною системою обробітку грунту. Мірилом цього стану може слу-гувати багаторазова оранка із залученням наявних орних знарядь, переважно плуга і рала, рідко плуга і сохи, іще рідше – усіх трьох знарядь чи рала і сохи.

Ускладнена технологічна підготовка грунту на Україні за участю двох знарядь стосувалася, зокрема, парової системи хліборобства, здебільшого озимих посівів. Початки її, очевидно, сягають періоду XIII – XV ст., коли стали наявними такі фактори – технічна база, соціально-господарські потреби і достатні аграрні знання.

З використанням кількох знарядь для багаторазової оранки ви-робилися певні технологічні традиції – кожному знаряддю відво-дилася певна операція у системі обробітку грунту. Наприклад, плу-гом розорювали селяни новини, а ралом рвали скиби (“хрестили”) або через деякий час, якщо це був чорний пар, ним ще проходили вздовж скиб (“довжили”). Подекуди довжили ріллю повторно плу-гом, а також переораний сохою пар. Таким чином, полізнарядевий обробіток грунту значною мірою характеризує творчі потенції хлі-боробів, спрямовані на підвищення як продуктивності землероб-ської праці, так і аграрної культури взагалі. На рівні середньовічної селянської емпіричної агрономії при наявній технічній базі випро-дуковану технологічну систему оранки можна розцінювати як агро-технічний етап, коли для створення ефективної структури і будови грунту ощадливо і доцільно залучались відповідні засоби. Активне

2. Поняття про агрономію

застосування двох і більше знарядь для оранки тривало в селян-ських господарствах до початку XX ст. (зокрема на Поліссі).

Із етнографічних матеріалів XIX ст. видно, що селяни для об-робітку поля застосовували дво-, три-, і навіть чотириразову оранку. Наявні першоджерела не дозволяють визначити побутування бага-торазової оранки ралом до періоду існування Київської Русі, хоча про таку можливість можна вести мову. Немає свідчень про таку оранку і з давньоруської епохи, хоча існування парового поля у дво-пільній чи трипільній сівозміні передбачало такий агротехнічний захід. Як свідчать документи XIV – XVI ст., у селян до пару було особливе ставлення. Ця ділянка перебувала в активному агротех-нічному процесі, тобто тут здійснювалась кількаразова періодична оранка. Російський дослідник О. В. Совєтов (1867) підкреслив зна-чення пару для покращення фізичного стану грунту саме за допо-могою багаторазової оранки. Наведені у монографії Г. Є. Кочина (1965) “Сельское хозяйство на Руси конца XIII – начала XVI вв.” уривки з документів XVI ст. із Вологодщини розкривають техноло-гічну практику триразової і навіть чотириразової оранки: “А нам … пар орати влітку чотири рази. Перший раз під гній, і гній з двору вивозити та заорювати двічі, а в третій під жито”.

В етнографічних, документальних, літературних матеріалах XVIII – XIX ст., що стосуються питань хліборобства на Україні, йдеться про механізм і критерії диференціації багаторазової оран-ки. Одним із визначальних критеріїв виступає соціально-виробнича організація при використанні наявних сільськогосподарських угідь, орієнтованих на вирощування певних культур, технічну базу, тра-диції тощо. Отже, йдеться про системи хліборобства, які включають і локально-територіальні технологічні особливості оранки у різних полях сівозмін: парове поле, поле другого чи третього року вико-ристання (при трипіллі). Одноразова оранка була єдиним техноло-гічним способом обробітку грунту при перелоговій системі хлібо-робства. З появою продуктивніших систем хліборобства, таких як парова, обсяг технологічного обслуговування одноразовою оранкою під посів значно зменшився, однак залишився функціонально до-цільним. Більше того, в окремих регіонах етнічної території, зокре-ма в Карпатах, на Поліссі, обробіток грунту при одній оранці був переважним.

Емпірично набуті знання про агрофізичні властивості грунтів дозволяли поліському хліборобові вибрати оптимальний техноло-Введення до спеціальності агрономія

гічний варіант оранки. Особливо це стосувалося піщаних грунтів, які могли перетворитись у піщану пустелю (“видими”), якщо не до-тримуватися розумно допустимої інтенсивності використання і об-робітку.

Одноразове проорювання піщаного грунту здійснювали лише під жито – здебільшого проводили обробіток грунту раз на три роки, бо навіть спушування його двічі за три роки призводило до втрат поживних речовин і вітрової ерозії. Вважалося, що на таких типах грунтів краще було орати сохою, за допомогою якої здійснювало-ся перемішування задернілої частини грунту. На Чернігівщині така оранка мала локальний характер і була поширена у Городнянсько-му, Новозибківському, Сосницькому повітах, почасти у Новгород-Сіверському повіті, а також вздовж лівого берега ріки Снов (Русов А., 1898).

З агротехнологічних міркувань поліщуки на грунтах з дещо ви-щим вмістом гумусу практикували обов’язкову одноразову оранку під жито і овес, яку проводили сохою, а подекуди й плугом. Таку оранку називали “одноором” чи “однооранкою”, навіть “однора-льєм”, причому, окремо виділялася назва переораної ділянки сохою чи плугом – “одноорьє” чи “однорилля” (Русов А., 1898).

Цей технологічний спосіб оранки хоч і мав на Поліссі лише ре-гіональне вкраплення, проте його традиції були міцними і їх суворо дотримувалися. У цих грунтово-кліматичних умовах були знайдені своєрідні агротехнологічні варіанти. Наприклад, крім загальнопо-ширеної одноразової оранки сохою під жито, щоб створити кращі умови для насіння, у Глухівському повіті посіяне озиме зерно при-орювали тією ж сохою, а в Остерському повіті лівобережного По-лісся засівали жито по ріллі, обробленій плугом (Русов А., 1898). Хлібороби сіл Данилівки, Угині, Стольного Сосницького повіту ро-зуміли перевагу дворазової оранки, вони вважали, що той, “хто два рази оре, той і дві користі бере” (Филимонов Е.С., 1884).

На решті етнічної території одноразова оранка в одних місце-востях була спорадичною, в інших – традиційною. Це стосувало-ся переважно підготовки грунту під ярі культури. У селянських господарствах Волині існувала традиція, коли ярі поля засівалися після того, як їх орали або один раз восени на зяб, або напровесні. Подібний обробіток проводили гірські хлібороби, у степовій части-ні (Кіровоградщина), центральних областях України. Широке по-бутування одноразової оранки у регіонах із важкими грунтами, де

2. Поняття про агрономію

існувала потреба дворазової оранки, спричинялось господарською неспроможністю селянина провести таку підготовку грунту. Напри-клад, на Полтавщині бідніші селяни під жито і ярі орали лише один раз. У той же час “більш заможні селяни орють звичайно восени і двоять весною плугом чи ралом” (Василенко В.И., 1889).

Аналогічні технологічні елементи одноразової оранки при ло-кальній своєрідності зустрічалися у селянських господарствах Біло-русії, Росії та інших слов’янських народів. Так, у Курській губернії, як і в сусідніх областях української території, зоране восени поле навесні засівали ярими без повторної оранки. Правда, восени ріллю іще вирівнювали боронами.

Український селянин був переконаний в агротехнічній ефектив-ності кількаразової оранки поля. Багатовікова виробнича практика розкрила перед хліборобом агротехнічні можливості вирощування добрих врожаїв. Насамперед це стосувалося технологічного процесу оранки, коли закладались основи майбутнього врожаю. Саме в дво-, чи навіть триразовій оранці вбачали селяни ту агротехнологічну дію, яка підсилювала природну родючість грунту, подовжувала три-валість використання одиниці поля і значною мірою протистояла забур’яненню.

Як уже зазначалося, кількаразова оранка могла з’явитися за парової системи землеробства, яка, у свою чергу, є наслідком орга-нічної обумовленості стану орної техніки і рівня народного грун-тознавства. Об’єктивні умови для дворазової оранки уже існували в епоху Київської Русі: трипілля, наявність плуга, удобрення тощо. На початку ІІ тис. н. е. у писемних пам’ятках багатьох європейських країн зафіксована дворазова оранка як обов’язкова, зокрема на важ-ких грунтах. Так, у текстах (VІІІ – ІХ ст.) вказувались строки оран-ки пару: з початку квітня до середини травня, а згодом тривала так звана літня оранка. Англійські селяни у XIII ст. двоїли парові поля: у квітні “двоїти ж добре після дня Івана, коли за плугом підіймаєть-ся порох” (Агрикультура в памятниках западного средневековья, с. 196). Для італійських хліборобів характерною була триразова оран-ка тучних і вологих грунтів: у квітні проводилась перша оранка, у липні друга, а в серпні третя (Агрикультура в памятниках …, с. 335– 336).

Відсутність достатньої документальної бази не дає змоги про-стежити процес технологічної зміни оранки у різних природно-географічних зонах етнічної території з часу розпаду давньоруської

Введення до спеціальності агрономія

держави до початку XX ст. включно. У проміжку між XII і, очевид-но, XVI ст. стався процес регіональної технологічної стабілізації, зумовлений становленням комплексів орної техніки. Дальший роз-виток аграрної культури, уже як традиційної, стосувався вдоскона-лення окремих деталей агротехнічного процесу. Один із дослідни-ків традиційного рільництва Чернігівщини XIX ст. відзначав, що за століття (1786- 1883 рр.) способи обробітку землі “збереглись до найменших подробиць до теперішнього часу” (Русов А., 1898). Кон-сервації технології обробітку грунту сприяли насамперед феодальні виробничі відносини із напівнатуральним господарством, по-друге – майже незмінні щодо техніко-конструктивних показників знаряд-дя оранки, по-третє – достатнього рівня продуктивна організація се-лянського землекористування із використанням традиційних знань про землю і способів підтримання її родючості.

Таким чином, як вказує С.П. Павлюк (1991), можна припусти-ти, що у XVIII – першій половині XIX ст. українське селянство ви-рощувало хліб, користуючись традиційними знаннями, набутками попередніх поколінь. Цей період являє собою синтез багатовікової етнічної господарської культури, де зафіксовані первісні елементи рільництва і найновіші агротехнологічні досягнення.

Традиційне рільництво XVIII – початку XX ст. характеризу-валось багатством способів технологічної підготовки грунту. Се-лянин максимально використовував доступні йому ресурси, аби тільки щедро плодоносила земля, хоч це і не завжди вдавалось. Ба-гатство різноманітних прийомів і способів підготовки грунту під посіви можна умовно розділити на дві групи. Тобто мова йдеться про агротехнологічні способи, які стосувалися підготовки пару, а також про ті, що були зорієнтовані на обробіток поля під ту чи іншу культуру. Вирізняється технологічними особливостями підготовка пару, спрямована на підтримання і покращення родючості грунту у трипільній сівозміні. У всіх історико-культурних регіонах етніч-ної території існували весняний і літній періоди обробітку пару, які обумовлювалися господарськими потребами, наявністю надільної землі і громадськими традиціями випасання худоби. Першим пері-одом були весняні місяці (переважно квітень-травень, що залежало від кліматичної зони); другим – червень-липень, що зумовлюва-лося потребою пасовищ. Для цього відводились родючі землі, які при спрощеній технології мали резерви хороших врожаїв упродовж трьох років вжиткування.

2. Поняття про агрономію

Весняна оранка пару проводилась обов’язково тим орним зна-ряддям, яке було здатне перекидати скибу дерном донизу. При наяв-ності плуга і сохи здебільшого орали плугом, намагаючись проорати землю глибоко, щоб якомога краще виорати її і позбутися бур’янів. Саме цей момент яскраво простежується у поліському рільництві: якщо у господарстві був плуг і соха, то парове поле майже на всіх ти-пах грунтів (крім піщаного) обов’язково проорювали плугом. Першу оранку поліщуки називали “взметом”, подекуди “підпаркою” (Русов А., 1898). Таке найменування стосувалося оранки новини, у який би період це не відбувалось. Оранку пару проводили одразу після сівби пізніх ярих культур (гречки). Побутуюча на Поліссі приказка говорила: “Посіявши гречку, рано лізти на піч”. Показником стро-ків проведення технологічних операцій обробітку пару були інші сільськогосподарські роботи. Тому “підпарювали” грунт на Поліссі, як і в інших регіонах України, непередодні жнив, десь наприкінці червня – на початку липня (Филимонов Е.С., 1884). А передпосівну оранку проводили восени, коли починалася сівба озимих культур, і називали її “довження” (тобто оранка вздовж навесні прокладених скиб). “Довження” поля здійснювали переважно ралом, якщо воно було у господарстві, або боронами (Pietkiewicz Cz., 1929).

В інших місцевостях України частіше щодо першої оранки вжи-вали понят- тя – орати пар. Частка чорного пару відносно інших тех-нологічних форм була зовсім незначною, особливо у мало- і серед-ньонадільних селян. Потреба в пасовищах змушувала вільне поле залишати компактно в одному місці, щоб розорати його серед літа. В Україні не виробилось єдиного технологічного процесу підготовки чорного пару, що пояснюється різною номенклатурою орної техні-ки, агрофізичною характеристикою грунтів і певними традиціями. Наприклад, на Дніпропетровщині зорана весною толока впродовж літа “підроблялась” багатозубим або однозубим ралами і лише перед сівбою знову переорювалась. Так само і на Кіровоградщині протя-гом літа ріллю “декілька разів сапаторували” спушувальними при-строями: сапатором (багатозубе рало), бороною. На Волині процес технологічної розробки пару називався драпакуванням (драпак – п’ятизубе рало), а на Поділлі – скородженням або гакуванням (ско-родили боронами, а гакували багатозубими гакоподібними ралами). Модифікація розпушувальних пристроїв привела до деякої зміни технологічного процесу підготовки парового поля. Однак у XIX ст. залишився дійовим традиційний елемент, який в Україні існував

Введення до спеціальності агрономія

упродовж багатьох століть, – “рвати” впоперек скиби. Поперечне ралення продовжували застосовувати для обробітку пару полісь-кі хлібороби, переважно після плужної оранки, і лише спорадично проходили ралом поле, зоране сохою.

У такому руслі проводився селянами літній обробіток пасовища, відведеного під пар (толоку). Цей період оранки пару мав значно більше застосування у рільничій практиці українського хлібороба, ніж весняний. Як уже згадувалось, такий спосіб сприяв розвитку тваринництва, у цей період у господарстві вивільнялася тяглова сила тварин. Як розповідали поліські селяни, часто приступали ора-ти толоку тоді, коли завершили сінокоси, щоб туди перевести худо-бу.

Увесь набір знарядь оранки спрямовувався селянином для пев-ної культури. Підготовка чорного пару для сівби на ньому озимих культур була завданням другого порядку. Основне завдання поля-гало у створенні запасу родючості на трирічний цикл шляхом по-ліпшення агрофізичних властивостей грунту багаторазовим розпу-шуванням, коли заодно перегнивало коріння і насіння рослин, які засмічували поле.

Скорочення часу підготовки грунту під озимі культури селя-нин надолужував технологічною інтенсивністю. Різниця полягала в ущільненні строків виконання. Практично проводились усі заходи (оранка, культивація і повторна оранка), характерні й для чорного пару.

Для хліборобів було важливо, щоб підготовлене під озимі куль-тури поле, як часто говорили, влягалося, дало осадку до часу сівби, тому оранку не відтягували на пізніші строки. Під осіданням парової землі розуміли, як пояснили селяни з Богуславщини (Київщина), перетворення рослинних решток у перегній, що відбувалося уже тоді, коли “нива впарилась”. Червневого строку приорювання толо-ки дотримувались селяни Волині, Полісся, Поділля, передгірських і гірських районів, центральної, південної, степової частин етнічної території. Водночас на Кіроводградщині, Полтавщині здебільшого переорювали парове поле у липні, у період жнив. Старші за віком хлібороби пояснювали відносно пізню оранку пару і у досить заван-тажений жнивами період тим, що “так було завжди”. Можливо, що оранка в липні пов’язана із особливостями погоди, коли внаслідок високої температури гинуло коріння бур’янів, не могла прорости інша рослинність (Павлюк С.П., 1991).

2. Поняття про агрономію

У ці ж строки хлібороби намагались провести приорювання спеціально висіяного для удобрення грунту люпину – як зеленого добрива. Такий агротехнічний захід практикувався на досить висна-жених ділянках поля і мав вищий ефект, ніж чорний пар. Проте його частка стосовно всього парового поля була зовсім незначною і при цьому сидеральний пар мав не системний, а вибірковий характер. Селяни розглядали його як спосіб зміцнення потенціалу родючості грунту. На західноукраїнських землях справа із сидеральними зе-леним паром виглядала так. У перші дні червня вивозили гній, при-орювали його й висівали люпин. І тільки на початку вересня відгор-тали пар, а через деякий час, коли рілля відлежиться, висівали жито (Ziemianin Galicyjski, 1836).

Підготовка парового поля відзначалася регіональною своєрід-ністю, що пояснюється перш за все існуючим арсеналом орної техні-ки і відповідного типу грунтів. Крім Полісся та районів з піщаними грунтами, на всій території України першу оранку толоки проводи-ли плугом і, на відміну від весняної, орали всього на два-три вершки (14–21 см), фактично піднімаючи лише задернілий шар. Цей спосіб мав на меті, швидко позбувшись дикоростної рослинності, перетво-рити її на перегній. При глибокій оранці коріння і насіння бур’янів залягало у середині скиби і навіть подрібнення їх не давало потріб-ного ефекту.

Дальший інтенсивний обробіток пару не дозволяв прорости рос-линності. Зоране поле негайно поперечно ралили (“рвали скиби”), подрібнювали задернілі скиби.

У XIX ст. у селянських господарствах дедалі частіше традиційне поперечне подрібнення скиб ралом замінюється іншими спушуваль-ними пристроями, у основі яких лежав конструктивний принцип рала. Якщо на Поліссі, у центральних областях України для попере-чного ралення більше застосовували традиційне однозубе рало при спорадичному користуванні багатозубими ралами-культиваторами, то на Волині, Поділлі, Лівобережжі і Слобідській Україні уже пе-реважали різнотипні варіанти традиційних рал. Зокрема, на Волині культивували ріллю п’ятизубими, так званими драпаками, від чого і технологічна операція носила назву “драпакувати”.

У поліській зоні хоча й дробили скиби трилапними ралами (“трояни”) чи п’тилапними (“п’ятерики”), однак називали цю робо-ту драпакуванням.

Введення до спеціальності агрономія

Для Поділля теж було характерним застосування для обробіт-ку парової ділянки драпака і так само називали цей захід, але тут уже відомий був термін “культиватор”, бо були у вжитку фабрич-ні п’яти- і семилапові культиватори. Водночас у степовій частині України, на Слобожанщині давній термін “драпакувати” витіснив новіший – “сапаторити”, що з’явився разом із знаряддям – сапато-ром, фактично тим же драпаком.

Таким чином подібна технологічна операція привела до транс-формації давно побутуючого терміну “драпак”. Давніший драпак – це ніщо інше, як гілляка, якою найчастіше заскороджували висіяне зерно, чи вирівнювали ріллю. Хоч не повсюдно багатозубе рало на-зивали драпаком, однак назва заходу залишалася давньою – “драпа-кувати”.

Можна із впевненістю сказати, що заміна однозубого рала ба-гатолаповими культиваторами викликана була господарською по-требою підвищення продуктивності землеробства. Хоча традиційне рало глибше переривало скиби, проте його продуктивність була незначною, порівняно із багатолаповими культиваторами. Селяни спостерегли і те, що зі зміною знаряддя не погіршився агротехнічний ефект. Проте ще довго, до початку XX ст., можна було зустріти, що порівняно окультурене поле проходили й ралом, яким краще мож-на було підривати пирій. Заміна рала драпаками пояснюється ще й мілкою оранкою пару, коли тонкі скиби легко можна було роздро-бити багатолаповими культиваторами. Постійне вжиткування рала при обробітку чорного пару зумовлювалось глибокою оранкою, при якій робота драпаками не була ефективною.

Повторно орали пар перед самою сівбою, цей захід на Поліссі, Волині, у Середньому Подніпров’ї називали “довжити”, тобто про-ходили плугом, а подекуди і сохою вздовж скиб першої оранки, але вже у протилежному напрямі; тому на Чернігівщині другу оранку називали “одворочка”, на Рівненщині – “одсипка”. На лівобереж-ному Поліссі другу оранку називали ще “мешка” або “перепашка” (Русов А., 1898).

У всіх відомостях із XIX ст. вказується на обов’язкову повтор-ну оранку пару. На Волині під озимий посів селяни два рази орали плугом. У центральній частині України після ралення неодмінно “довжили” ріллю плугом, незалежно від типу грунтів. На Київщині ущільнений грунт піднімали плугом на глибину від двох до шести вершків, проралений впоперек скиб грунт повторно орали, але уже

2. Поняття про агрономію

вздовж скиб, після чого рілля кілька днів влягалася. Проте легкі грунти засівали одразу, щоб зберегти вологу у грунті (Фундуклей И., 1852).

У місцевостях із надмірною зволоженістю грунту чи навіть із затоплюваними долинами, зокрема у Передкарпатті і Карпатах, ви-робився своєрідний спосіб обробітку грунту, який включав не лише поздовжнє і поперечне спушування поля, а й певну організацію ді-лянок, що мали бути невеликими (загінки), між якими прорізува-лась глибока борозна для стоку води. Така практика побутувала, зо-крема, на Самбірщині (Східна Галичина) (Haur J., 1979).

Важко назвати усі локальні нюанси технології обробітку чорно-го чи сидерального пару. Подекуди, наприклад, переоране і культи-воване поле проходили ще бороною і боронували після повторної оранки перед сівбою.

Проте хочеться звернути увагу на багатство технологічних опе-рацій щодо підготовки ріллі під озимі культури, які побутували на Поліссі до початку XX ст. включно. Різноманітність технологій по-яснюється насамперед наявністю великої кількості грунтових від-мін, які часто мали клаптиковий характер. Наприклад, у Суразькому повіті на Чернігівщині селяни розрізняли шість грунтових відмін. І кожну із них обробляли по-різному. Емпіричне землеробство полі-щуків було основою творення своєрідного технологічного процесу. Усі грунти вважалися піщаними, але із різною силою родючості, що залежало від різних причин – ландшафту, рельєфу, відсотку піску.

Малородючою, із мінімальним вмістом гумусу, була піщана зем-ля. Її якомога менше намагалися розпушувати. Про неї говорили, що цю землю і засівати не варто, це не земля, а пустеля (Филимо-нов Е.С., 1884). Майже така сама була “борова” земля, розчищена з-під сосни. Не завжди застосовували рільники троєння землі со-хою, остерігаючись повного її виснаження і перетворення на пусте-лю. Зате на чорнолісних грунтах, які утворилися на площах, де ріс дуб, липа, утвердилося трипілля із повним традиційним арсеналом технологічних прийомів підготовки ріллі. Цей тип грунту, зокрема на лівобережному Поліссі, вважався найпотужнішим (крім окремих островів чорнозему). Менш родючою була дібровна земля (з-під березових гаїв); і складними, з погляду агротехніки через надмірну зволоженість, вважались так звані “мохові” і “вересові” грунти. Ба-гатовіковий досвід дозволяв визначити тип грунту, для чого рільВведення до спеціальності агрономія

никові треба було заглянути “під землю, да по сторонам”, тобто на підгрунтя та лісову рослинність (Филимонов Е.С., 1884).

Інші регіони України не вирізняються такою строкатістю грун-тів, через що у селянина не виробилось навику надзвичайно уважного ставлення до найменших перепадів якості грунтів і відповідно – до аг-ротехнічних заходів. На Поліссі, навіть в одному селі, застосовували різні способи оранки, навіть один господар по-різному обробляв свої поля. В описі Чернігівської губернії, проведеному наприкінці XIX ст., зафіксовані існуючі тоді способи технологічної підготовки ріллі із ви-значенням ареалу їх поширення.

Вибір строків проведення тих чи інших технологічних прийомів мотивувався типом і станом грунту, наявними знаряддями оранки, господарською потребою. Зустрічалося, що усталений технологічний процес зазнавав поточної корекції. Здебільшого дотримувалися іс-нуючих на решті території України ранньої весняної оранки чистого пару і літньої оранки толоки та сидерального пару. Орієнтирами для проведення оранки слугували для хліборобів церковні свята. Пер-шу оранку при троєнні проводили до св. Трійці (травень – червень), другу – у Петрівку (у липні), а третю – безпосередньо перед сівбою. Якщо проводили літню оранку пару, то починали орати із середини червня, лише в серпні ралили впоперек і перед сівбою здійснювали спушування (Забелин А., 1887). Якщо застосовували більше техно-логічних прийомів, то проміжки між ними зводились до двох тижнів.

Найбільше технологічних операцій припадало на підготовку грунту під посів озимих – жита і пшениці. На Поліссі під жито обро-бляли грунт такими способами: 1 – один раз орють плугом і один раз ралять; 2 – один раз орють плугом і два чи навіть три рази ралять; 3 – два рази орють і один раз ралять. Без рала, коли послуговувались лише плугом, здебільшого здійснювали подвійну чи потрійну оран-ку (Русов А., 1898).

Кожна технологічна операція обробітку грунту мала свою на-зву. Перше поперечне ралення поліщуки називали “ломити скиби”, друге поздовжнє ралення – “довжити”, а коли два рази орали плу-гом і один раз ралили, то називали таку роботу “трираллям”, при-чому, кожна операція називалася по-своєму: “орати плугом”, “рвати ралом”, “одвертати плугом”. При подвійній оранці плугом другий раз проходили ним впоперек скиб, а при потрійній (“троєнні”) – дві перші операції (основний і поперечний прохід) називали оранкою, а третій захід іменували “довження” (Русов А., 1898).

2. Поняття про агрономію

На піщаних землях Полісся частіше обробляли грунт за допо-могою сохи. Зокрема, у лівобережній частині Полісся (Чернігівщи-на) існував одинарний, подвійний, а на ущільнених чорноземних грунтах і потрійний обробіток сохою. Обробіток грунту сохою мав ту особливість, що технологічно він здійснювався у парі з бороною. При подвійній оранці поле обов’язково раз або двічі проходили бо-роною, що називалося волочити і “скородити”. Такий технологічний спосіб був поширеним на півночі і в середній смузі Чернігівської гу-бернії (Русов А., 1898). Назви операцій такої технології дещо різ-нилися від плужно-ральної технології. Основну оранку називали “пахать” чи “орать” сохою, роботу бороною іменували “боронити” чи “скородити” (більше на півдні), друга оранка – “мешка” або “од-ворочка”. Остаточний прохід бороною – “волочити” або й “заорюва-ти”, “запахивать” тощо.

Якщо подвійна оранка побутувала у регіоні обох типів сох (мос-ковки і литовки передкової), то потрійна оранка переважала у зоні побутування передкової сохи і, звичайно, плуга. Нею користувалися у селянських господарствах Стародубського, Новгород-Сіверського і Сосницького повітів на важких за гранулометричним складом грунтах. З приводу потрійної оранки говорили хлібороби, що “тіль-ки лінивий не троїть” (Русов А., 1898).

Ті ж самі технологічні способи застосовували для підготовки ріллі під озиму пшеницю, а подекуди (Кролевецький, Ніжинський повіти) орати поле під пар починали восени, пізньою весною пере-орювали, а перед сівбою орали іще раз. Траплялося, що після оранки поля восени, його навесні двічі боронували.

Своєрідним регіоном щодо обробітку грунту у XIX ст. був сте-повий південь України (Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії). Етнічна строкатість регіону склалася у другій половині XVIII–XIX ст. У цей період тут селились великими компактними групами росіяни, німці, євреї, болгари, греки та інші народи. Кожен з цих народів привіз із собою етнічні рільничі традиції. Як зазна-чав один із дослідників селянського господарства кінця XIX ст. Є.С. Постников (1891), етнічні традиції довго зберігалися в чистоті, але господарський детермінізм провокував технологічну асиміляцію. Майже до половини 70-х років XIX ст. болгари дотримувались чіт-кого розподілу сільськогосподарських угідь на рільні, які щороку розорювались, і толочні – для випасу худоби. Дедалі частіше у 70– 80-х роках болгарські селяни, а також росіяни почали розорювати

Введення до спеціальності агрономія

толоки, як це робило місцеве українське населення, однак проводи-ли оранку своїм традиційним знаряддям. Тобто йдеться про станов-лення регульованого перелогу. Лише німецькі колоністи практику-вали сувору сівозміну із обробітком поля чистого пару. Піднімали пар у квітні – на початку травня, а здійснювали боронування тоді, коли проростали бур’яни, інколи і три рази, тобто перший раз – 25 травня – 1 червня, друге боронування (багатолемішний плуг) – з 20 по 25 червня, переважно перед жнивами і третє – приблизно 15–20 серпня. Підготовка чистого пару німцями-колоністами за своєю аг-ротехнічною суттю багато в чому співпадала із віддавна існуючим у більшості господарств українського селянства технологічним про-цесом. Тут не йдеться про етнокультурне запозичення, а швидше про автономний еволюційний процес агротехніки.

На прикладі степового півдня України можна спостерігати над-звичайно повільний асиміляційний процес аграрної культури. У кін-ці XIX ст., тобто впродовж більше ніж столітнього етнокультурного спілкування, лише окремі елементи агротехніки зазнали еволюції. Навіть побутування ідентичної техніки оранки (букер поширився у всьому регіоні) синхронно із традиційною не привело до різкої ломки усталених агротехнологічних форм. Дещо динамічніше ішов процес агровиробничої етнокультурної асиміляції, коли в якомусь регіоні корінного населення опинилась одна чи дві (але небагато) етнічні меншості. Саме така ситуація створилась на Черкащині із ні-мецькою етнічною меншістю. Тривалий час відмовляючись від міс-цевої орної техніки і технології, німецькі господарі згодом звиклися із ралом і плугом (Русов А., 1898). Аналогічні процеси відбувалися на Волині (німецький етнос, євреї), дещо консервативніше – на За-карпатті, де угорське населення значною мірою зберегло свої тради-ційні форми хліборобства.

Завершували селяни сезонну оранку підняттям зябу, тобто під-готовкою грунту під ярі культури. У зоні побутування класичного трипілля чи подекуди багатопілля на зяб піднімали виключно стер-ню з-під озимих культур. Такий зяблевий обробіток грунту був по-ширений на всій етнічній території, за винятком Карпат, де часто для зяблевої оранки (“покладили”, “паренували”) відводили толо-ку чи новину, хоча інколи “покладили” і стерню. Горяни зосеред-жували зусилля на зяблевій оранці новин, щоб встигнути до зими чи осінніх дощів, а стерню обробляли навесні, безпосередньо перед сівбою вівса. Цей технологічний варіант узгоджувався не стільки з

2. Поняття про агрономію

агротехнічними вимогами, скільки із розподілом продуктивних сил, своєрідністю гірського землекористування, у якому класичне три-пілля було відсутнє повністю або існувало лише спорадично (Пав-люк С.П., 1986). На Поліссі у районах із піщаними грунтами стерню все ж намагались зорати восени. Інколи орали весною, але уже не проводили спушування бороною перед сівбою (Забелин А., 1887).

Зяблеву оранку здійснювали на всій етнічній території у період післяжнивного затишшя. Переважно її починали із середини верес-ня. У матеріалах по Київській губернії вказувалося, що хоч жнива завершувались на початку жовтня, зяблеву оранку починали ще з 1 вересня (Фундуклей И., 1852). Зачіпали лише верхній шар грунту, здебільшого на 12–15 см глибиною, чим створювалися умови для ефективного проходження мікробіологічних процесів. Знаряддям при цьому слугував виключно плуг, що зумовлювалось функціо-нальним завданням – перекинути відрізаний пласт грунту. Пере-кинуті скиби залишали на зиму непорушеними, чим домагалися за-тримання снігу, особливо, коли йшлася про степові простори.

Технологічна тотожність зяблевої оранки, поширеної на всьому українському етнічному просторі, мала все-таки регіональні осо-бливості весняного обробітку. Господарі в окремих регіонах здій-снювали весною переорювання зябу, його поглиблення, а в інших – обмежувались лише розпушуванням скиб відповідними спушу-вальними знаряддями, здебільшого уже заводського виробництва. Друга особливість полягала у застосуванні різних знарядь оранки – плуга, рала чи сохи. Майже на усьому Поділлі, Поліссі, Лівобережній Україні, центральній частині України хлібороби проводили весняну глибоку оранку. У Галичині традиційно для весняної оранки засто-совували плуг, а хлібороби решти території України користувалися ралом. Першочерговим завданням у рільників Київщини було пе-реорати впоперек ралом осінню ріллю (Фундуклей И., 1852). Це ж завдання стояло перед подільськими і лівобережними хліборобами. На Волині, у степовій частині України, почасти в Галичині (більше в Карпатах) зоране восени поле спушували побутуючими у тій чи іншій місцевості знаряддями. Деякі селяни Волині лише боронува-ли, а інші проходили поле багатозубим драпаком. На Кіровоградщи-ні “крумерували” чи “букерували”. Багато селянських господарств Поділля, Київщини не завжди переорювали поля напровесні, а за-довольнялися драпакуванням (Вінниччина, Хмельниччина), сапа-торенням (Черкащина), гакуванням (Тернопільщина) або просто

Введення до спеціальності агрономія

заскороджували (Рівненщина). Однак траплялось і так, що одного року господар “підкладав” стернянку, на другий рік з різних причин не зумів провести зяблевий обробіток, і тоді вже розорював поле весною під ярі культури. Хлібороби емпірично усвідомлювали агро-технічну ефективність зяблевої оранки, проте не завжди вдавалось реалізувати свої знання.

Оранка на зяб відома давно, але уклалася у певну систему із ста-новленням трипілля, коли стерню з-під озимих культур піддавали очищенню від бур’янів, підоравши її під зиму. Осіння оранка стерні стала обов’язковою, як така, що покращує будову і структурний стан грунту, посилює його мікробіологічну діяльність. Якщо порівняти регіональні назви осінньої оранки, розкривається агротехнічне ро-зуміння суті цієї операції, яка насамперд іде від того, що первісно на зиму орали пар, тому і назви здебільшого творяться від цього сло-ва – “паренувати”, “паринувати”, “парнувати”, “орати на параніну”, “парит” або “горат на пар” (Никончук И.В., 1985). Простежується також розуміння “подпарувати”, “підпарувати”, “спарити” тощо, тобто початкової дії в повному циклі зяблевого обробітку грунту. Уже з XIX ст. з’являється термін “зяб”, який лише частково потіс-нив традиційні означення.

Для поліського господаря не дотримуватись усталеної техно-логії підготовки поля під овес означало свідомо йти на зниження врожаю. Оранка під озимі культури і під ярі знала багато локаль-них варіантів. Наприклад, на Чернігівщині існувало три техноло-гічні підзони обробітку ріллі. У місцевостях із переважанням лег-ких грунтів (Городнянський, Чернігівський та деякі інші повіти) лише один раз орали новину. Незважаючи на малогумусні грунти, у Суразькому, Млинівському та інших повітах навесні орали двічі, переважно сохою. Навесні могли підключати для оранки рало, але здебільшого послуговувались сохою (Русов А., 1898). Сприятливий час для весняної оранки наставав уже тоді, як тільки “снег стает и земля пообсохнет” (Филимонов Е.С., 1884). Треба підкреслити ще один важливий момент народного пізнання процесу обробітку грун-ту – це вибір стану спілості грунту. Можливо хлібороби і не усві-домлювали такого поняття як спілість, але на практиці застосову-вали властивості саме такого – дозрілого грунту. Тоді грунт легко і якісно розпушується, кришиться, перемішується, перевертається, вирівнюється без надмірних затрат тяглової сили. Недарма селяни вичікували погоди сухої чи з періодичними дощами, що відповідало

2. Поняття про агрономію

грунтам того чи іншого типу – чорноземним, дерново-підзолистим тощо – щоб вони не пересохли, але щоб і не прилипали до робочих органів знарядь.

Усі хлібороби намагались дотримуватися періодичної зміни укладання скиб, коли поле було зоране, орали способом “врозгін” (оранка із країв ділянки до середини), а вже наступне проходження плугом здійснювали способом “у склад” (розорювання із середини ділянки). Черговістю цих способів оранки домагалися стабілізації однорідності фізичних властивостей грунту, вирівнювання поля тощо. У районах із частими дощами і грозами, коли поля розташо-вані на схилах різної крутизни і експозиції, зміна способів оранки виконувала й захисну функцію – відведення води, або обмежено-го зволоження грунту. Безумовно, у виборі способів оранки вирі-шальну роль відігравав рельєф і стан зволоженості масиву. Некруті схили розорювали і вздовж, і впоперек, застосовуючи поперемінно обидва способи, а в гірській місцевості надміру похилі площі орали “в один бік”. Деякі хлібороби вбачали агротехнічну користь, коли пар зорати “в розгін”, а зяб покласти “усклад”. Зберігся на Поліссі (в Овруцькому районі) давній вираз “розорування”, а також деякі мало-поширені – “розклад” (Рівненський район), “розвал” (Малинський район Житомирської області) чи “врозліт”, “нарозліт” (Корецький район Рівненської області) (Никончук Н.В., 1985). Характерно, що аналогічні поліським виразам на означення способу оранки відомі і в Сербії – “на розор”, “ла розору”.

Очевидно, що ці способи мають давню історію і були відомі уже русичам. Принаймні у грамотах XVI ст. згадується “плужний склад” (Акты феодального землевладения и хозяйства XIV–XVI в., с. 13, № 11а), який в інтерпретації Ю.О. Краснова (1987) є нічим іншим, як “відвалюванням”, складуванням “піднятої землі на одну сторону”.

Покращення традиційної технології культури синхронізувалося із магічними діями, спектром раціональних та ірраціональних риту-алів, обрядів, звичаїв. Український хлібороб створив ряд своєрідних ритуалів заорювання, завершення польових робіт та ін.

Зокрема, наприкінці XIX ст. вони ще збереглися на Поліссі, частково на Поділлі і Лівобережжі, а також в Карпатах. На Вінничи-ні для заорювання пару або новини (“новоріллі”) пекли хлібину, яку брали з собою в поле. У полі клали її на розстелену хустку на май-бутній ріллі, розрізали, і усі присутні частувались. Багато варіантів із хлібиною зустрічається серед хліборобів Карпат (Павлюк С.П.,

Введення до спеціальності агрономія

1986). На Полтавщині перед першою оранкою пекли “хрестики” з тіста, які у полі з’їдали. Повсюдно зустрічалися перекази про те, що на першу оранку виходили із освяченою водою, якою кропили і ро-бочу худобу, і знаряддя, і поле. Ритуал цей був органічно народним, у нього вірив хлібороб, він створював для нього психологічну рівно-вагу.

Необхідність проведення ритуалів містично-культового змісту була переконанням селянина, традиційним атрибутивним елемен-том усього агротехнічного процесу. Хоча в кінці XIX – на початку XX ст. віра в ефективність магічних дій уже похитнулась, однак світоглядна рефлексія зобов’язувала їх здійснювати. Але століттям раніше здійснення саме такого роду процедур було такою ж необ-хідністю, як і здійснення технологічних операцій. Обидві форми: світоглядна (духовна) і технологічна (матеріальна) розцінювались рівнозначно, можливо навіть із деякою перевагою світоглядної. Так, при неврожаї причину вбачали в неточності проведення магічних ритуалів.

Душевно-психологічна рівновага рільника була не менш важли-вою в агротехнічному процесі, ніж усі технологічні прийоми і тех-нічні засоби праці.

Виїзд в поле на першу борозну і всі пов’язані з цим ритуали були загальною тенденцією хліборобських народів, але сюжетно-сценічна картина мала не лише етнічний, а й регіональний характер. Завдан-ня цих оберегових актів були спрямовані на те, щоб на період про-ведення оранки сили, до яких зверталися і яким приносили жертву, оберігали худобу від хвороби, недуги, а реманент – від поломки. Це одна охоронно-виробнича частина обрядово-ритуального сюжету, інша стосувалась результату праці – урожаю і була спрямована у перспективу.

У кожному елементі аграрної культури в тому чи іншому історико-культурному регіоні впродовж віків сформувалися своє-рідні традиційні риси. Якоюсь мірою механізм творення локальних особливостей стосується і такого елемента технологічного процесу механічного обробітку грунту, як техніка оранки і побут плугата-рів. У всіх хліборобських народів створилися місцеві особливості, пов’язані з процесом оранки. У подальшому місцевий колорит фор-мувався під впливом ряду об’єктивних факторів: типу знаряддя і його конструктивної модифікації, виду тяглових тварин та їх кіль-кісного і якісного запрягу, рельєфу, типу грунтів тощо. Наприклад,

2. Поняття про агрономію

багатопарний запряг вимагав двох погоничів і одного плугатаря. У гірській місцевості оранка проходила при участі двох людей: по-гонича і плугатаря. У той же час на рівнинній місцевості (Полтав-щина) з добре навченими волами можна було і одному здійснювати оранку. Суттєво відрізнялася техніка роботи плугом від роботи ра-лом чи сохою. Не було потреби прикладати зусилля, щоб утримати плуг у грунті, тоді як оранка ралом чи сохою в основному і базувала-ся на зусиллі плугатаря втримати знаряддя на відповідній глибині у грунті. Саме тут виникала взаємодія плугатаря і погонича, коли останній допомагав плугатареві (наступав ногою на гряділь плуга у кам’янистому грунті, рівномірно поганяв робочу худобу тощо).