2.11. Наукові підходи до раціонального використання земельних ресурсів України


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 

Загрузка...

Найбільше багатство нашої держави – це її земля. Загально-визнано, що за природною родючістю українські ґрунти є одними з найкращих у світі, їх видовий склад надзвичайно різноманітний і включає кілька десятків типів: від родючих чорноземів і півден-них каштанових до значно менш родючих сірих лісових і опідзоле-них та майже непридатних для аграрного виробництва піщаних та кам’янистих ґрунтів. Тому використання землі значно диференці-йоване, залежно від регіону, типу ґрунтового покриву та основних видів діяльності, які історично склалися в певній місцевості.

Загальна територія нашої держави складає 60,37 млн га, з них понад 71 % – сільськогосподарські угіддя, 15,6 % – землі лісового

Введення до спеціальності агрономія

фонду, 4 % – водна поверхня, 4 % – забудовані землі, 5,6 % – інші землі.

Забудована територія, а це понад 2,3 млн га, включає в себе як житлову, так і промислову забудову, а також дороги з твердим по-криттям, трубопроводи та інші комунікації. Площа забудованої те-риторії неухильно зростає, що пов’язано з суттєвою необхідністю за-безпечення населення житлом, розвитком аграрного і промислового виробництва та комунікацій. Під забудову відводяться землі різного ґатунку, в тому числі високородючі.

Водна поверхня займає понад 2,4 млн га території України і скла-дається з великої кількості озер, прісноводних водоймищ, великих і малих річок. Екологічний стан вод в Україні визначається великою мірою станом малих річок, які формують гідрологічний режим вод та їх склад. Більшість річок протікають по рівнинній території, серед розораних полів. Багато з них перетворені на своєрідні каналізацій-ні системи для побутових і виробничих стоків підприємств. Багато джерел і струмків замулені: втрачені назавжди. Те ж стосується і озер та штучних водойм. Навіть національна перлина – Шацькі озе-ра – поступово замулюються і перетворюються в болота.

Лише лісові насадження бережуть річки від виснаження. Ліси і лісосмуги вбирають практично всю вологу, яка стікає схилами і спрямовують її вглиб до водоносних горизонтів, поновлюючи запа-си ґрунтових вод і річок.

Площа лісового фонду України складає понад 10,7 млн га. При цьо-му лісистість, тобто вкриті лісовою рослинністю землі, становлять лише 9,4 млн га або 15,6 % від загальної площі. Для такої держави як Україна цього явно замало. В середньому в світі лісистість досягає 29 %, а по Єв-ропі перевищує 41 %. Наші найближчі сусіди – Польща, Болгарія, Чехія наближаються до оптимального рівня лісистості – понад 30 %.

Оптимальним рівнем лісистості вважається той, який забезпе-чує водний баланс території. За оптимальної лісистості формується стабільне середовище, найбільш повно проявляється комплекс ко-рисних властивостей лісу, ефективно використовуються земельні ресурси. Науково обґрунтована лісистість для Полісся складає 34 %, а маємо 27 %, Лісостепу відповідно 18 і 13 %, Степу – 9 і 5 %, Кар-пат – 45 і 42 % і для Криму 19 і 10 %.

Законом України «Про загальнодержавну програму формуван-ня національної екологічної мережі на 2000-2015 рр.» передбачено створення нових лісів на площі 1,7 млн га за рахунок залісення не-2. Поняття про агрономію

угідь і малопродуктивних сільськогосподарських земель та ство-рення полезахисних лісосмуг. Проте розрахунки свідчать, що навіть таке збільшення недостатнє для нашої країни. Необхідно довести площу лісів хоча б до рівня 25-27 %, тобто посадити додатково 2-2,5 млн га. Потенційними для заліснення передусім є непридатні для сільськогосподарського використання землі.

Предметом особливої уваги має стати створення протиерозій-них захисних лісових насаджень та полезахисних лісосмуг. Площа неугідь, на яких можливе створення протиерозійних лісових наса-джень в Україні складає 1030 тис. га, в т.ч. пісків 166 тис. га, ярів і балок – 142 тис. га, кам’янистих земель – 318 тис. га, інших – 404 тис. га.

Особливого значення набуває проблема збереження вже існую-чих захисних насаджень. Фактична полезахисна лісистість складає лише 1,4 % від загальної кількості лісів, у той час як за розрахунками вчених мінімально необхідна в межах 3-3,5 %. З наявних сьогодні 438 тис. га площ полезахисних смуг лише близько половини перебу-вають у відносно задовільному стані. Є випадки повного знищення лісосмуг. Найбільш гостро ця проблема постає у посушливих степо-вих регіонах України.

Важливою ланкою в діяльності людини є збереження і охорона особливо цінних земель, ценозів, ландшафтів та окремих природ-них об’єктів, що визначається Законом України «Про природно-заповідний фонд України».

До природно-заповідного фонду (ПЗФ) відносять ділянки суші і водного простору, природні комплекси й об’єкти, які мають особли-ву екологічну, наукову, естетичну та народногосподарську цінність і призначені для збереження природного різноманіття, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балан-су і фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Мережа природно-заповідного фонду включає 7010 територій та об’єктів загальною площею понад 2,5 млн га. На землях природно-заповідного фонду забезпечується режим охорони відповідно до за-конодавства – від повного невтручання людини в екобіоценози до певних обмежень господарської діяльності. Заповідники виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції. Крім того в них ведеться господарська та освітня діяльність, зокрема обмежене невиснажливе використання природних ресурсів, культи-вується екологічний туризм, екологічне виховання населення.

Введення до спеціальності агрономія

Аналіз показує, що існуюча мережа ПЗФ не повністю забезпе-чує вирішення актуальних завдань охорони природи та не відобра-жує різноманітність земельних ресурсів України і тому потребує пе-регляду. Крім того, необхідність залучення об’єктів ПЗФ до мережі контрольних пунктів моніторингу земель вимагає докорінних змін у системі спостережень за об’єктами, доповнення їх обов’язковими загальними показниками. Формування мережі ПЗФ є пріоритет-ним напрямом екологічної політики.

До ґрунтів, які в першу чергу повинні бути захищені від ан-тропогенних перетворень, віднесені: залишки цілинних земель як категорія «зникаючі, а також унікальні, рідкісні та раритетні». До зникаючих видів ґрунтів віднесено такі, які внаслідок великого ан-тропогенного навантаження перетворені на сільськогосподарські угіддя і як природні тіла в своєму первинному стані збереглися лише на залишках екосистем, що залягають невеликими острівця-ми. До раритетних ґрунтів належать рідкісні за поширенням та уні-кальні за генезисом і властивостями ґрунти, які становлять велику наукову цінність.

Необхідно розширити буферні зони навколо заповідників та привести їх стан відповідно до міжнародних рекомендацій, за якими буферні зони повинні мати екосистеми, близькі до природних ядер резерватів.

Усі розглянуті категорії земель займають менше 30 % території країни.

Переважна її більшість під сільськогосподарськими угіддями, загальна площа складає 41,8 млн га, в тому числі понад 32 млн га ріллі. Тотальна розораність земель, що є найвищою у світі і стано-вить 56,7 % до загальної території України (у країнах Європейсько-го Союзу вона становить 25,6 %, а у високорозвинутих країнах у цілому 11,8 %), поряд з потужним техногенним навантаженням то-тальна розораність призвела до різкого порушення співвідношення в агроландшафтах між ріллею і природними комплексами (луки і пасовища, ліси, водойми) в структурі земельних угідь, а це в свою чергу, – до прояву активних деградаційних процесів, що охопили майже всю площу землі в обробітку (понад 80 %), а заодно і при-родні біоценози.

І як наслідок усіх цих та інших факторів – дефляція й ерозія ґрунтів; переущільнення; засолення; підкислення; заболочування; оглеєння; руйнація гідрографічної мережі; зникнення малих річок;

2. Поняття про агрономію

замулення природних і штучних водойм; природне й техногенне опустелювання, а в кінцевому результаті загострення екологічних проблем, що вийшли вже за межі галузі сільського господарства й набули загальнодержавного значення.

Незважаючи на сучасне екстенсивне ведення землеробства, де-градаційні процеси ґрунтового покриву України продовжують по-силюватися у зв’язку з невизначеністю у співвідношенні між сіль-ськогосподарськими угіддями; незбалансованістю біогеохімічних речовин і енергії в агроландшафтах; відсутністю моніторингу та недосконалістю протиерозійних заходів. Сучасний стан сільського господарства за ринкових умов господарювання вимагає кардиналь-них змін в організації виробництва сільськогосподарської продукції на основі нових підходів щодо систем землеробства і оптимізації структури землекористування.