2.3. Виникнення землеробської техніки


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 

Загрузка...

Ріст чисельності населення, яке отримало більш сталу і неза-лежну від екологічних криз економічну базу, привело до міграції древніх землеробів у пошуках зручних для сівби земель. Міграційні рухи відбувалися в напрямку від вододілів вниз за течією рік. Саме так і відбувалося заселення землеробськими племенами долин Дво-річчя, Амудар’ї, Інди, Хуанхе, а можливо, і Нілу. Тут мігруючі пле-мена знаходили подібні умови для заняття рослинництвом, як, на-приклад, в долині Нілу.

Введення до спеціальності агрономія

Особливістю гідролічного режиму Нілу є сувора періодичність розливів. Восени вода заливає величезні прибережні простори, за-лишаючи після спадання шар надзвичайно родючого мулу, товщина якого досягає на сьогодні 10 м. Неабияке значення мають і пороги у верхній течії Білого Нілу та в Нубії. Вони слугують природними загатами, що сприяють подовженню періоду високого стояння ніль-ських вод.

Найбільш примітивною системою зрошення в Єгипті є басейно-ва, впроваджена, очевидно, ще в архаїчні часи, а на сьогодні зустрі-чається відносно рідко.

Лиманне землеробство за умов рівнини, в долині ріки, залишив-шись за формою таким же, що й раніше в передгір’ях, приводить до необхідності почати іригаційні роботи. Спочатку вони охоплювали лише ближчі до Нілу улоговини, потім розповсюдились на більш віддалені райони, доступні для зрошення самовпливом. Це, в свою чергу, спонукало до необхідності проведення робіт по спорудженню каналів, штучних водосховищ, регулюванню річного стоку.

Приблизно таким же чином складалась і історія колонізації Дво-річчя, за тим виключенням, що Тигр і Євфрат не мають такого по-стійного характеру як Ніл. Розливи цих порожистих рік, приносячи родючий мул, одночасно спричиняли повені. Характер гідрологіч-ного режиму рік повинен був дуже рано передбачити необхідність великого обсягу іригаційних робіт, що почалися тут відразу після заселення території. У всякому разі, умови для широкого розпо-всюдження лиманного землеробства в Дворіччі були обмежені. Так, нижня течія рік була дуже заболоченою і, як свідчать древні доку-менти, поля за відсутності догляду швидко заростали бур’янами і підвищувалась концентрація солей в грунтовому розчині. Все це повинно було сприяти більш ранньому з’явленню, ніж в Єгипті, і більш бурхливому розвитку грунтообробних знарядь.

Як і в країнах Древнього Сходу, первісне землеробство на території Середньої Азії базувалось на використанні природно-зволожених ділянок на лиманах Амудар’ї та інших рік, а також в їх заплавах. Але вже в 3-2 тис. до н.е. розпочинається епоха зрошення (штучної подачі води на поля).

Одночасно з цим відбувається створення оазисних ландшафтів, використання місцевих, менш крупних водних джерел. Обидва ці процеси поступово призводять до збезлісення ландшафту і вторин-ного засолення грунтів.

2. Поняття про агрономію

Активне збезлісення території призвело в рух піски. Очевидно, саме з цим фактором пов’язаний, наприклад, поступовий відступ на південь обжитих територій крупного Мервського оазису у другій половині 2 тис. до н.е.

Там, де ріка перестає постачати землероба водою і родючим грунтом, закінчується епоха рівноваги між ним і навколишнім се-редовищем. Власне, лише в цей час людина стає в повному смислі землеробом. До цього часу сівба частіше всього проводилася в нео-броблений грунт. Після сівби, як свідчать древньоєгипетські баре-льєфи, по полям проганяли худобу, яка втоптувала насіння в грунт, що забезпечувало їх краще збереження і схожість.

Мотика стала звичним знаряддям єгиптян уже, в крайньому разі, в 4 тис. до н.е. Проте це не означає, що вона була основним засобом обробітку, швидше всього її використовували для іригаційних робіт. Обробіток грунту в широких масштабах в Єгипті розпочинається, очевидно, лише в 3 тис. до н.е., в так звану додинастичну епоху. Саме в цей час з’являються і перші орні знаряддя.

Перехід до систематичного обробітку грунту за умов тради-ційного зрошуваного землеробства в річних долинах свідчить про його подальше екстенсивне розширення. При цьому освоювалися все більш віддалені від ріки площі, які за зрошення самопливом не отримували достатньої кількості води і мулу. Мотика, а за нею і плуг повинні були перетворити ці землі в мулисті, “м’які”, вільні від будь-якої природної рослинності. Грунтообробні знаряддя вини-кають, таким чином, як знаряддя знищення бур’янів і розпушення ущільненого грунту з метою отримання штучного мулу. Розпуше-ний грунт-штучний мул – продукт тієї ж ерозії, але тепер уже ерозії повністю антропогенної. З’явлення землеробської техніки стало ве-ликою перемогою первісного землероба, який став більшою мірою, ніж раніше, незалежним від умов середовища, зумів вийти із зони розливу рік і розширити тим самим базис рільництва.

Уже в Древньому Єгипті, в пізній період його історії і особливо в епоху еллінізму, єгиптянам стає відомим поняття “бросова земля” (Крюгер О.О., 1935). Цей факт, а також ряд інших непрямих даних дають підставу припускати, що Єгипту в ті часи була відома свого роду заліжна система землеробства, за якої відбувалося періодичне вилучення з експлуатації засолених і виснажених грунтів. За першо-го випадку причиною полишення земель було збільшення загальної протяжності зрошуваної мережі, дуже великі норми поливу за недо-Введення до спеціальності агрономія

статку стоку, за другого – виснаження грунту культурами парової системи землеробства, що практикувалась в ті часи.

На сьогодні вилучення земель із обробітку – тут явище рідкісне, проте виснаження грунту – проблема для Єгипту не менш важлива, ніж для будь-якої іншої країни. Вона виникла відразу після того, як в практику землеробства був впроваджений цілорічний обробіток зрошуваних полів (Исави Ш., 1958).

Як показали численні дослідження, грунти древньоземле-робських оазисів Середньої Азії на 30 % складаються із різного виду солончаків антропогенного походження (Костюченко В.П., Лисицына Г.Н., 1977). Такі ж грунти і в районах древнього зрошен-ня Кура – Араксинської низовини (Бабаев М.И., 1977). На сьогодні, вторинного засолення зазнає біля 50 % всіх зрошуваних земель; су-марна ж площа засолення (в більшості антропогенного походжен-ня) перевищує загальну сільськогосподарську площу (Ковда В.А., 1977). Іншими словами, за всю історію землеробства людина зруй-нувала принаймні стільки ж земель, скільки й освоїла. Цей висновок стосується як первинних осередків землеробства, так і вторинних, розташованих у середніх широтах.

Очевидно, найбільш древній осередок європейського землероб-ства виник на Балканах, причому знову-таки в гористих місцях на території сучасної Югославії, Боснії, Герцеговини, Хорватії, Сло-венії. Тут землеробство відоме з середини 7 тис. до н.е. (Кларк Г., 1953). Дещо пізніше воно з’являється в древній Македонії, а з 6 тис. до н.е. – в південній і західній частинах Балканського півострова, а також на території Румунії і Молдови (Попова Т.А., 1980; Янушевич З.В., 1976).

Як свідчить Платон, ще на початку 1 тис. до н.е. гори Греції, у всякому випадку Аттики, були вкриті лісами, що давали добрий буді-вельний матеріал. Але уже в часи Платона вони були знищені, а гори, втративши рослинний покрив, перетворилися в майже голі скелі.

Дослідження палеогеографів, палеоботаніків і грунтознавців показали, що зона Північно-Західного і Північного Причорномор’я в середньому голоцені, коли тут існували трипільські племена, була також суцільно залісена широколистяними породами дерев (Нейш-тадт М.И., 1955). У всякому випадку сучасний лісостеповий ланд-шафт Румунії, Молдови і південної частини України виглядав в ті часи значно більш залісеним (Янушевич З.В., 1976). В минулому тут росли граб, дуб, ясень, клен, в’яз (Попова Т.А., 1980).

2. Поняття про агрономію

В описаних умовах землеробство на Балканах, як і в Північному Причорномор’ї, могло бути тільки підсічно-вогневим. На це вказу-ють як свідчення древніх письменників про Грецію, Скифію і Кав-каз (Латышев В.В., 1898), так і сучасні археологічні дані. Останні, зокрема, дають повну підставу стверджувати, що в Дністровсько-Прутському межиріччі, як і на всій території, зайнятій трипільськи-ми племенами, в 4-3 тис. до н.е. практикувалися лісовий переліг і підсічно-вогнева система землеробства (Новиков Ю.Ф., 1959; Биби-ков С.Н., 1953; Слободин В.М., 1952).

Слід відмітити, що у відносно посушливих умовах Балканського півострова і Північного Причорномор’я лісопильна система земле-робства, що прийшла на зміну підсічно-вогневій, ніколи не була на-стільки екологічно стійкою, як у вологих тропічних районах Афри-ки і Азії. За умов вологого клімату відновлення лісів на покинутих ділянках забезпечувало замкнутість агроекологічної системи протя-гом багатьох тисячоліть (Зибер Н.И., 1937; Гуру П., 1956). За умов недостатнього зволоження на покинутих ділянках ліс відновлював-ся через дуже тривалий проміжок часу або й зовсім не відновлював-ся (Новиков Ю.Ф., 1961; 1962), що робило агроекологічну систему нестійкою і вимагало пошуків нових форм землеробства.

В Центральній, особливо в Східній і Північній Європі підсічне землеробство проявлялось в класичній формі. В лісовій смузі Росії воно практикувалося ще з доісторичних часів. Найбільш древньою і розповсюдженою формою підсічної системи було так зване “лісо-ве лядо” (Третьяков В.Н., 1932). Ділянку під лядо вибирали дуже ретельно, оскільки від цього залежала якість отримуваної при спа-люванні дерев золи, її хімічний склад. Добре випалене попелище за-сівалось. Насіння кидали прямо в золу і накривали його рубленою ялиною (так званим смиком). В перший рік експлуатації лядо давало жита і ячменю сам – 40, інколи до сам – 60, в наступні роки урожаї падали. На другий рік експлуатації цього грунту ділянка давала не більше сам – 20, причому поле необхідно було обробляти. Розпушу-вали грунт мотикою, де-не-де сохою, досить недбало. Через чотири роки урожаї падали настільки, що людина вимушена була полишати ці ділянки і переходити на інші. Ліс на покинутих ділянках віднов-лювався за сприятливих умов через 25-30, а частіше – через 50-70 років (Громов Г.Г., 1958; Третьяков В.Н., 1932; Советов А.В., 1867).

Цілком очевидно, що приблизно такий же вигляд мала і первіс-на підсічна система землеробства в Північному Причорномор’ї (По-Введення до спеціальності агрономія

пова Т.А., 1980), хоча тут вона повинна була, на думку Ю.Ф. Нові-кова (1966), відносно швидко привести до спроб освоєння цілинних степових земель.

Величезне значення для зміни клімату і ландшафту мало підсіч-не землеробство також і для країн Західної і Центральної Європи.

Екологічна нестійкість викладеної міжгосподарської систе-ми протягом тривалого історичного періоду привела до істотних її трансформацій, які достатньо повно висвітлені в роботах Ю.Ф. Но-вікова (1961, 1962, 1966), І.Д. Примака та ін. (2004), І.Д. Примака, О.І. Примак (2006, 2007, 2008).

Якщо виникнення землеробства було першою господарською революцією, то впровадження в практику вирощування рослин об-робітку грунту стало першою революцією в землеробстві.

Обробіток грунту – фундамент урожаю. Одним з головних за-вдань його є створення на певній глибині вирівняного, ущільненого і зволоженого насіннєвого ложа, прикритого зверху дрібногрудочку-ватою агрономічно цінною структурою грунту, через яку до висіяно-го насіння вільно надходить вода і повітря. Застосування найбільш примітивних мотик або палок-копалок дає можливість звільнити ділянку від диких рослин і підготовити грунт під сівбу тієї чи іншої культури. Використання грунтообробних знарядь дало можливість, таким чином, перейти від виключно заплавного землеробства до примітивного зрошуваного за посушливих умов, і до заліжної сис-теми в зволожених районах за одночасного істотного зростання про-дуктивності праці.

З іншого боку, використання грунтообробних знарядь для осво-єння нових земель мало суперечливий, діалектичний характер.

На початковому етапі освоєння цілинних земель механічний об-робіток, як вказує В.А. Ковда (1973), відіграє виключно важливу і, по суті, меліоративну роль в грунтоутворенні.

З’явлення грунтообробної техніки виявилось можливим перш за все тому, що ще в доземлеробський період значне розповсюджен-ня і розвиток отримали землерийні знаряддя, які в епоху палеоліту широко застосо-вувалися для будівництва землянок, викопування ям і їстівних рослин (Семенов С.А., 1952).

Археологами встановлено, що з самого початку як мотики використо-вували цілі частини дерев, а також кістки і роги тварин. Останні особливо добре відомі і представлені численними знахід-ками.

2. Поняття про агрономію

Зокрема, подібні знаряддя знайдені в Молдові (Попова Т.А., 1980). Проте вже в цей час зустрічаються і складові мотики, нако-нечник якої виготовлявся, наприклад, із сланцю. В енеоліті Серед-нього Придністров’я такі мотики зустрічаються уже досить часто (Черныш Е.К., 1962).

Виготовлення мотики із двох частин – держака і наконечника – стало першим великим досягненням на шляху еволюції грунтооброб-них знарядь. Наконечник робили з різних матеріалів – дерева, рогу, кістки і каменю, а пізніше – з бронзи і заліза. Перехід від найбільш древнього легкого наконечника, що робили з дерева, до більш важко-го кам’яного означав перш за все прагнення збільшити глибину об-робітку грунту. Водночас це дозволило створити знаряддя з кращими механічними властивостями (Новиков Ю.Ф., 1961).

Співвідношення довжини держака до довжини наконечника мо-тики може бути досить різним. Звертають на себе увагу мотики з держаками і наконечниками майже однакової довжини. Найбільш типовою із цієї групи є древньоєгипетська мотика, в якої довжина держака і довжина наконечника майже однакові, а інколи друга на-віть перевищує першу, а кут між ними дуже малий. Застосовували її на алювіальних грунтах долини Нілу. Конструкція її настільки ори-гінальна, що з першого погляду здається сумнівним, щоб робота нею була достатньо зручною.

Тезис про первісність мотичного землеробства зазнав свого часу критики деяких закордонних етнографів і, перш за все, H. Kothe (1949). Відправною точкою для них була та обставина, що мотичний спосіб обробітку грунту здається надто складним для первобутного господарства. Спираючись на цей факт, а також враховуючи, що при розкопках найдавніших землеробських поселень Єгипту і Близько-го Сходу мотики не були знайдені, H. Kothe вважає, що первинною формою землеробства було так зване “паличне господарство”.

Палиця для копання – дійсно одне з найдавніших знарядь, відо-мих людині. Техніка викопування рослин за характером близька до техніки нарізання лунок для посадки, так що з цього боку гіпотеза H. Kothe не викликає особливих сумнівів. Технічні заходи палич-ного землеробства могли виникнути ще в рамках збирального гос-подарства, щоб потім відразу увійти в землеробський побут. Значно більше сумнівів викликає твердження H. Kothe про широке розпо-всюдження паличного господарства, навіть про його повсюдність. Перш за все, початкова форма такого господарства могла бути ефек-Введення до спеціальності агрономія

тивною лише за умови вирощування крупних рослин, стійких до пригнічення оточуючою їх дикою рослинністю. Прикладом може бути таро, що вирощується в Океанії. Але землеробство в Європі і на Близькому Сході почалось з вирощування злаків, що вимагали зни-щення дикого рослинного покриву, а це в свою чергу зумовлювало необхідність застосування вогню чи інтенсивного обробітку грунту. Крім того, за допомогою палиць можна обробляти тільки брилисті, відносно ущільнені грунти. На пухких грунтах заплав рік, в райо-нах найдавнішого землеробства копальна техніка могла принести результат лише за умови використання заступа. Але ж заступ – зна-ряддя порівняно досконале, продукт тривалого розвитку копальних палиць, а отже, і копальної техніки.

Таким чином, застосування паличного землеробства на початку розвитку культури вирощування рослин не могло не бути обмеженим в силу природних умов. Разом з тим теорія H. Kothe дозволила дати більш чітку і послідовну картину еволюції заступа із палиць-копачок, а також по-новому підійти і до проблеми походження плуга.

Найбільш примітивна палиця-копачка зроблена у вигляді пря-мого стержня, загостреного на кінці. Подібне знаряддя мало чим від-різняється від незміненої рукою людини палиці і може вважатися найдавнішим зразком знаряддя виробництва, відомим задовго до виникнення землеробства. Палка-копачка не належить до грунто-обробних знарядь, вона могла слугувати хіба що для нарізування лунок під посадку насіння. Проте, Н.Н. Міклухо-Маклай (1940) на-водить дані і про застосування її як важеля при обробітку грунту.

З переходом від гніздової посадки насіння без суцільного обро-бітку грунту навколо гнізда до розпушення пригніздової ділянки (з метою знищення бур’янів і покращення агрофізичних властивостей грунту) конструкція копачки змінилася. Необхідність підрізання кореневих систем бур’янів зумовила розширення робочого кінця знаряддя, а для видалення із грунту добре розвинутого коріння його обважнювали спеціальним вантажем. Накінець, з’явилась пе-даль для упора ноги, що забезпечило збільшення глибини обробітку грунту. З часом намітився прогрес і в напрямі переходу до суціль-ної або грядкової культури. За такого способу вирощування рослин палиці для копання цілком непридатні і перетворюються в заступ, конструкція якого наближається до сучасної.

З’явлення такого роду знарядь характерне для дуже ранніх ста-дій землеробства. Вони, наприклад, характерні для неоліту Серед-2. Поняття про агрономію

нього Подністров’я. Виготовляли їх звичайно із рогів оленя, лося або косулі (Попова Т.А., 1980).

З’явлення копальних інструментів відбувалось не тільки пара-лельно з інтенсифікацією землеробства, але й разом з екстенсивним освоєнням нових земель. Важливим наслідком, наприклад, спроб обробітку задернілих грунтів за допомогою копачок стало викрив-лення їх держаків.

Процес роботи заступом (або копальним знаряддям взагалі) мож-на розділити на дві фази. Протягом першої працюючий, натискуючи ногою на лопать заступа, вводить її в грунт під деяким кутом £. Вели-чина роботи за цього визначається рівнянням:

Е = q • F • b,

де F – площа контакту робочої частини (лопаті) заступа з грунтом, см2; b – шлях, пройдений наконечником лопати в грунті, см; q – пито-мий опір грунту, кг/см2.

Оскільки глибина обробітку (h) дорівнює b•sin £, то b = h / sin £. За зменшення кута £ до певної граничної межі £ гр величина питомого опору q грунту не змінюється. Але за £ ≥ £ гр лопать по-чинає працювати як клин, що рухається в грунті в горизонтально-му напрямку. При цьому за випадку обробітку задернілого грунту отримують виграш в роботі за рахунок зниження q, що і сприяло, очевидно, прагненню створити кривий заступ – більш раціональне знаряддя для обробітку таких грунтових відмін.

Проте значному зменшенню кута заважає погіршення зручності роботи. За малого значення £ доводиться прикладати до заступа зу-силля, спрямоване надто полого до горизонту для того, щоб працю-ючий міг повністю використати для його заглиблення в грунт свою власну масу. Подібна обставина повинна була привести до створен-ня викривлених заступів. До такого знаряддя зусилля Р може бути прикладено більш прямовисно, проте незважаючи на це робоча час-тина заступа за рахунок здатності грунту чинити опір знаряддям об-робітку на розрив, роздавлювання і подрібнення грудок (тильною стороною) набуває напрямку руху, близького до горизонтального.

Викривлення заступа мало значення і для другої фази роботи зна-ряддям – відриванні шару грунту. Якщо за цього випадку користуватися прямим заступом, то доведеться надто низько нахиляти держак під час роботи. Це вимагає значного нахилу працюючого. За решти рівних умов кривому заступу властиві переваги над прямим і в цьому випадку.

Введення до спеціальності агрономія

Точно так само, протягом третьої фази роботи заступом – від-кидання частини скиби – використання кривого держака дозволяє зменшити або нахил працюючого, або ж висоту підняття лопаті з вантажем.

Усі ці переваги використання криволінійних заступів були по-мічені людиною давно. З часом почали з’являтися заступи з дуже круто поставленим наконечником по відношенню до держака. При-кладом є відома шотландська cashrom, що застосовувалась до не-давнього часу. З’явлення подібних конструкцій пояснюється перш за все спробами обробити задернілий грунт без допомоги плуга. З цим, ймовірно, пов’язане і з’явлення викривлених заступів на Уралі (Толмачов В., 1915).

Обробіток задернілого грунту – не єдина область застосування кривих заступів. Робота на піщаних грунтах або з сипучими матері-алами привела до розвитку із заступа сучасної лопати-грабарки.

Таким чином, технологія роботи заступом значно змінювалась за обробітку різних грунтів і технологій вирощування рослин. Це і спричинило, з одного боку, значну диференціацію знарядь, з іншо-го – розвиток їх робочих частин у відносно широку лопать, що була відсутня в конструкції примітивної копачки. Цим шляхом була під-вищена продуктивність роботи заступом, і він з успіхом міг засто-совуватися на різних грунтових відмінах за існуючих систем земле-робства.

Розвиток і диференціація конструкцій мотик і заступів ство-рили технічні передумови для виникнення орного землеробства і орних знарядь.

Цьому питанню присвячено багато досліджень. Найбільш часто висловлювалась думка про походження плуга від мотики. Крім «ге-нетичної» подібності плуга і мотики прихильники цієї гіпотези, на жаль, звичайно не наводять інших доказів.

Значно обрідніше висловлюється думка про походження плуга від заступа. Прихильники цієї гіпотези спираються на дослідження H. Kothe (1949). Проте і для них головним доказом подібності плуга і заступа є та ж, чисто формальна подібність.

Формальне перетворення конструкції знаряддя часто здається надзвичайно простим, якщо ігнорувати різницю в характері засто-сування ручних і тяглових грунтообробних знарядь. Тим часом тех-нології обробітку грунту плугом і мотикою або ж заступом цілком різні.

2. Поняття про агрономію

Першим серйозну увагу на цю обставину звернув P. Leser (1931), який висловив гіпотезу походження орних знарядь від ручних, але пристосованих до проведення борозен. На його думку, борозна з’явилась раніше, ніж плуг. Прямими попередниками плуга в зв’язку з цим називають корейську тягову лопату, вірменське ручне тягове знаряддя, яким користувалися для вирівнювання поля перед зро-шенням, створення насипу (гребенів) по краях ділянки тощо. Пра-цювали цими знаряддями два чоловіки, один з яких втикав його в грунт, тримаючись за рукоятку, а другий – тягнув за вірьовку, утво-рюючи борозну. Подібні знаряддя були широко розповсюджені або застосовувалися в минулому в Гімалаях, Гіндукуше, Белуджистані, виявлені вони і при розкопках Ніневії тощо. P. Leser (1931) вказує на їх значну подібність з безгрядильним китайським плугом, різні варіанти якого зустрічаються у багатьох країнах.

Плуг виникає на певному ступені розвитку господарства, його з’явлення сприяє, в свою чергу, подальшому швидкому прогресу землеробства. Перше орне знаряддя, порівняно з мотикою і засту-пом, значно підвищує продуктивність праці. Його застосування під-риває спосіб виробництва, що панує в первісному суспільстві, поси-лює поділ праці, знаменує кінець суспільної і виникнення приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, в тому числі і на землю. Разом з іншими великими технічними досягненнями плуг приво-дить до краху родового устрою і становлення рабовласницького.

Як зазначено раніше, впровадження в практику обробітку грун-ту ручних знарядь дозволило перейти в широких масштабах до за-ліжної і підсічно-вогневої систем землеробства. На землях, що по-требували зрошення, використання мотики привело до створення мережі системи штучного зрошення полів.

Розвиток техніки обробітку грунту дозволив людині вийти за межі заплав рік. З цього часу розпочинається безперервна експансія земле-робських і тваринницьких культур. Необхідність масових і далеких міграцій є наслідком тривалого процесу концентрації виробництва за зростаючої щільності населення. Ці два процеси призводять до місце-вих агроекологічних криз і деградації земель. Таким чином, ріст про-дуктивних сил, що відбувається в рамках старих екологічно нестійких методів ведення господарства, примушує в одних випадках шукати нові його форми, в інших – переходити в нові географічні райони.

Однак колонізація, освоєння нових земель негайно ставлять перед землеробом ряд нових завдань, одним з яких є зміна техніки

Введення до спеціальності агрономія

рільництва. В заліжній системі, наприклад, зустрічається техніка, що докорінним чином відрізняється від старої, властивої первіс-ному городництву або лиманному способу вирощування рослин. Водночас ці перші кроки розвитку заліжної системи мають багато подібних рис.

Цілком ймовірно, як зазначають Ю.Ф. Новіков, А.К. Істраті (1983), що за мотичної і паличної техніки важкі і задернілі грунти спочатку не могли бути освоєні. З іншого боку, випалювання дерни-ни за заліжної системи землеробства давало надто мало золи. Тому природно припустити, що степові важкі за гранулометричним скла-дом грунти на великих площах були введені в ріллю уже значно піз-ніше, із з’явленням плуга; справжнє і швидке освоєння їх розпоча-лось, коли плуг був оснащеним полицею. Спочатку обробляли легкі лісостепові і лісові грунти, причому головним знаряддям освоєння був вогонь, мотика ж відігравала допоміжну роль.

Лісове вогневе господарство було найбільш ефективним. Уже сиросіка, тобто валка і спалювання дрібного чагарнику, була менш ефективною. За свідченням О.В. Совєтова (1867), сиросіка, що мала розповсюдження в лісовій смузі Росії, давала всього до чоти-рьох жнив (урожаїв зернових). Частіше під неї вибирались ділян-ки, вкриті підліском і чагарником. З цієї точки зору сиросіка може вважатися перелеговим господарством, за якого покинуті ділянки не встигають зарости лісом і відносно часто знову і знову вводяться в оборот.

Спалювання степової рослинності з метою наступного вирощу-вання культурних рослин на початку ХХ ст. було майже невідомим в Європі, проте О.В. Совєтов (1867) ще вказував на випадки його застосування.

Техніка обробітку грунту протягом всього періоду існування за-ліжної системи не залишалась постійною. Саме з’явлення цієї сис-теми виявилося можливим тільки завдяки прогресу ручної техніки в більш ранні періоди розвитку землеробства. В початковий період вогнева система обмежувалась мілким мотичним обробітком грун-ту, і то не у всіх випадках.

Проте за дво-трирічного строку використання підсіки, а осо-бливо за спалювання рослинності, обробіток грунту стає абсолютно необхідним агрозаходом і незабаром досягає такого ступеня розви-тку, якого не знало лиманне землеробство і який йому був не по-трібний.

2. Поняття про агрономію

Важливим результатом підсічно-вогневої і заліжної систем зем-леробства було з’явлення технологічної операції заробки висіяного насіння за допомогою спеціального знаряддя – суковатки, яке, мож-ливо, було першим тягловим знаряддям в лісовій зоні Росії.

Суковатка являла собою стовбур ялини довжиною 2-2, 5 м з під-рубленими і загостреними сучками (Сержпутовский А., 1910).

Суковатка з розвитком підсічного землеробства поступово перетво-рюється із знаряддя для заробки насіння в розпушуюче зна-ряддя, за допомогою якого здійснювали, очевидно, навіть суцільний обробіток грунту, для чого необхідно було протягти його по одному й тому полю не менше десяти разів (Сучинский А.К., 1949).

Подальший розвиток суковатки і перетворення її в соху відбу-валися шляхом зменшення кількості зубів (Третьяков В.Н., 1932). Завдяки цьому збільшувався питомий тиск зубів на грунт і, отже, зростала глибина розпушення.

В практиці російського землеробства є свого роду перехідні зна-ряддя – від суковатки до сохи. Такі багатозубі сохи – дещо середнє між бороною і сохою (Сучинский А.К., 1949). За конструкцією ці знаряддя подібні до класичної сохи, проте особливості їх роботи на-гадують швидше процес боронування.

Таким чином, за умов заліжного землеробства техніка обробітку грунту розвивалася в напрямі все зростаючої інтенсифікації; необ-хідність більш ретельного розпушення, порівняно з епохою лиман-ного землеробства, обумовлювалась властивостями щільного грун-ту, який не міг бути засіяним без обробітку і швидко виснажувався та заростав бур’янами.

Подібні умови складуються і за використання систем штучно-го зрошення. Суцільний мілкий обробіток був тут необхідним, по-перше, для усунення інтенсивного випаровування вологи з поверхні поля, а по-друге – для боротьби з засоленням. Остання проблема набуває все більшого значення із зростанням довжини каналів і пе-реміщенням районів землеробства в понижені безстічні області.

Отже, як за богарного, так і зрошуваного землеробства інтен-сифікація обробітку грунту була об’єктивною необхідністю. Стара ручна техніка не могла виконати поставлене завдання, оскільки не забезпечувала швидкого суцільного обробітку, а за зростаючих розмірів полів – і достатньої продуктивності. Невідповідність про-дуктивності праці при роботі копалками і мотиками новим вимогам обумовлює спроби перейти до нових способів (технологій) обробіт-Введення до спеціальності агрономія

ку грунту – спочатку за допомогою тих же ручних знарядь, а потім знарядь, пристосованих до нових умов роботи. Виникають зміни в кострукціях ручних грунтообробних знарядь, які могли спрямову-ватися лише по одному шляху – переходу від локального впливу на грунт до проведення борозен, перетворення мотики і заступа в бо-розноутворюючі знаряддя.

Розповсюдження одного із таких знарядь описано H. Kothe, який показав широке застосування в давнину пристосованих до про-ведення борозен заступів різного конструктивного виду. Наведені ним матеріали достатньо переконливі, проте за ними приховуються факти не менш широкого розповсюдження інших борозноутворюю-чих знарядь – мотик.

Однією з таких мотик була древньоєгипетська. Вона, як відмі-чалось раніше, є знаряддям ударного типу і слугувала для копання грунту, а в деяких випадках і для руйнування кріпосних стін.

Незначна величина кута £ між рукояткою і наконечником в цій мотиці і пов’язане з цим співвідношення їх довжини, на думку Савченко-Бельського (1924), що досліджував конструкцію серед-ньоазіатського кетменя, обумовлюються особливостями техно-логії роботи цим знаряддям. Саме в цьому і слід шукати розгадку оригінальної конструкції древноєгипетської мотики: залишаючись знаряддям ударного типу, вона одночасно є інструментом для нарі-зання борозен, оскільки за зниження кута £ зменшується і зусилля, що прикладується до мотики при розпушенні грунту. Ця гіпотеза підтверджується і археологічними даними. Наприклад, на багатьох древньоєгипетських малюнках землеробських робіт сівба і плугатар (людина, що обробляє грунт) звернені обличчям до одного (Авдиев В.И., 1953). Це означає, що оброблюваний грунт залишається перед обличчям працюючого з мотикою, що можливо тільки за умови про-ведення борозен.

На підставі проведених досліджень Ю.Ф. Новіков, А.К. Істарті (1983) дійшли висновку про те, що плуг міг походити від різних зна-рядь як мотичного, так і заступоподібного типів. Але з точки зору механіки ці вчені перевагу надають використанню мотики, ніж за-ступа. Проведення борозен останнім є досить непродуктивною пра-цею, експлуатація такого знаряддя незручна через його нестійкість, що вимагає до того ж деяких ускладнень конструкції.

Головним результатом винайдення плуга була зміна технологіч-ної дії його на грунт. Штучна борозна, що з’явилася разом з плугом, –

2. Поняття про агрономію

це не тільки різке зростання продуктивності праці, не тільки можли-вість освоєння нових земель, але й посилення антропогенного впливу на грунт.

Плуг не виключав з ужитку мотику; він забезпечував лише первинний обробіток грунту. Заключний обробіток проводили мо-тикою. Зростання кількості обробітків посилювало мінералізацію органічної речовини, а, отже, сприяло мобілізації грунтової родю-чості.