2.2. Виникнення землеробства


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 

Загрузка...

Виникненню землеробства передував тривалий період розвитку полювання і збирання. Така форма господарства справила досить іс-тотний перетворюючий вплив на довкілля (Новиков Ю. В., 1959).

На ранній стадії палеоліту допотопна людина поряд із збиран-ням займалася полюванням, що мало велике господарське значення в забезпеченні її повноцінним білком, а в кінцевому підсумку – мож2. Поняття про агрономію

ливості розвитку головного мозку. Збирання ж вимагає більших ви-трат часу і дає відносно небагато харчів, до того ж, як правило, низь-кокалорійних. Саме тому полювання займало важливе місце в житті гомінід (Дж. ван Лавик-Гудолл, 1974). Уже в ранньому палеоліті люди починають полювати на крупних тварин.

Здавався спочатку парадоксальним факт полювання на самих великих тварин слабко озброєної людини древньокам’яного сто-ліття, та насправді він має достатньо просте пояснення. Справа в тому, що в епоху палеоліту люди не мали в своєму розпорядженні досконалої мисливської техніки (лук, списокидалка, пастки), що до-зволяло б ефективно добивати тварин, які швидко рухаються. Ве-ликі тварини, зокрема мамонти, більш повільні й безпечні у зв’язку з практичною відсутністю ворогів – хижаків. Полювання на них, за умов використання загінних методів, ям-пасток і, накінець, вогню, цілком ефективне.

Не підлягає сумніву, що протягом тривалих періодів своєї істо-рії людина була всього лише незначною ланкою сталих біоценозів. В положенні такої ланки вона мала можливість, поряд з іншими чле-нами ценозу, вилучати із системи деякий надлишок вироблюваної нею енергії у вигляді плодів рослин і тварин. Племена, що полюва-ли на крупних тварин в середніх широтах, за певний проміжок часу могли спричинити істотну зміну складу біоценозів (Будыко М. И., 1980).

Мисливцю палеоліту вдалося істотно змінити не тільки склад біоценозів, але певною мірою і увесь ландшафт. Так, використання вогню аборигенами Австралії і Тасманії в мисливських цілях про-тягом декількох тисячоліть призвело до створення на цих територі-ях штучного середовища. Те саме можна сказати і про африканські племена, особливо на півночі континента ( Кларк Дж. Д. , 1977). Лю-дина, як складова екосистеми, уже в ранньому палеоліті виступає як сила, що її регулює (Кабо В. Р., 1980). Навіть дуже незначний вплив на екосистему, що синхронно повторюється впродовж тривалих періодів часу, призводить до збільшення амплітуди коливань – до явища, подібного до резонансу, в кінцевому підсумку – до катастро-фічного руйнування, екологічної кризи.

Екологічні кризи в історії людства – не виключення, а постійне явище. Одна з таких криз, спричинена мисливською діяльністю лю-дини впродовж декількох тисячоліть і посилена кліматичними змі-нами, відбулася в кінці палеоліту. Виснаження мисливських запасів

Введення до спеціальності агрономія

крупної дичини, зникнення старого господарського базису стиму-лювали подальший технологічний розвиток і наступ комплексу явищ, що отримав назву «неолітичної революції».

Так чи інакше, але в кінці верхнього палеоліту в Європі і Пів-нічній Азії, а дещо пізніше в Америці й Австралії різко зменшилась кількість крупних промислових тварин. Людина була вимушена змінити свою техніку, щоб пристосовувати її до нових умов (Кларк Дж. Д., 1977).

Винайдення лука і пов’язане з ним з’явлення пасток-самострілів слугувало умовою становлення нової, більш прогресивної форми мисливського господарства, що дала можливість наблизитися до осілості.

Розрахунки за формулами та побудованими на їх основі графі-ками (Новиков Ю. Ф., Істраті А. К., 1983), а також етнографічні і археологічні матеріали (Козинцев А. Г., 1980) свідчать, що чисель-ність групи (племені) мисливців-збирачів коливалася залежно від величини річної продуктивності природних фітобіоценозів у широ-ких межах: від 40-100 (Австралія, зони сухих степів і напівпустель) до 700-1900 чоловік (помірні широти, савани, ліси тропіків та суб-тропіків).

Таким чином, вже за умов примітивного мисливсько-збиральницького господарства людина певною мірою впливає на середовище, причому це проявляється локально на деяких ділянках. Концентрація тиску могла призводити і, безумовно, призводила до місцевих екологічних криз. Ліквідувати їх наслідки можна було змінами господарського ареалу або технології виробництва. Так, екологічна криза призводить до кризи господарської, до зміни еко-номічного базису. Наростання кризових ситуацій на межі палеоліту зумовлює зміну «мисливської технології», а в неоліті – виникнення землеробства.

Землеробські племена ранньої трипільської культури уже знали не тільки м’яку, але й тверду пшеницю, а також багаторядний (шес-тирядний) ячмінь (Якубинцер М.М., 1956).

Проведені за матеріалами розкопок дослідження показали, що у племен, які мешкали на території Румунії і Молдови, землеробство виникло ще в 6 тис. до н. е. (Попова Т.А., 1980). Воно базувалось на вирощуванні пшениці – однозернянки і двозернянки (полби), спельти, а також карликової голозерної пшениці (Янушевич З. В., 1976).

2. Поняття про агрономію

Такий же вік мають і рештки культурних рослин, знайдених на території Єгипту, Індії і Китаю (Авдиев В.И., 1953; Чайлд Г., 1956). Всі вони належать орієнтовно до тих же епох, протягом яких відбу-вався перехід від простого(звичайного) збирання до землеробства. Це, на перший погляд, природна обставина, як вказують Ю.Ф. Но-віков і А.К. Істраті (1983), призводить до глибокого протиріччя між історико-археологічними і палеоботанічними даними.

Справді, ретельні дослідження рослинних решток переконують в тому, що вони, за визначенням видатного систематика пшениць К. Фляксбергера (1934), того ж культурного виду, що й сучасні. По суті, виявляється, що ми вирощуємо злаки того ж типу, що й древні єгиптяни. Ні серед решток дикої флори, ні серед решток древнього житла не знайдено таких диких форм, які можна було б прийняти за вихідні форми пшениць. Палеоботаніки вважають, що між древ-ньоєгипетською і сучасними сортами пшениці майже така ж вели-ка безодня, як і між цією першою і її дикими предками, взятими в культуру. Ця обставина наводить палеоботаніків до висновку про виникнення землеробства в значно більш віддалені епохи, ніж ті, що встановлені історико-археологічними дослідженнями. Не дивно, тому що Деттвайлер вважає, що пшениця культивувалась за 50 тис. років до н.е. (Комаров В.Л., 1938). А. Декандоль (1885) стверджує, що культура рослин старіша найдревніших мов, а В.Л. Комаров (1938) цілком некритично відноситься до гіпотези Я. Марра про по-ходження землеробства в епоху, коли людина ще не користувалася членороздільною мовою, і вважає, що землеробство було відоме в палеоліті. К.Фляксбергер (1934) висунув «антропохорну» теорію походження культурних рослин, за якою останні з’явилися як би самостійно, у вигляді бур’янів, що були супутниками ще поселень мавполюдини.

Вказане протиріччя між даними палеоботаніків і археологів може бути вирішене, якщо припустити, що землеробство почалося з вирощування не диких, а культурних рослин, створених людиною ще в епоху збирання шляхом штучного відбору.

Штучний відбір здійснювався впродовж тисячолітнього існу-вання епохи збирання, носив несвідомий характер, але, незважаючи на свою крайню примітивність, міг дати відчутні результати пере-творенню природи диких рослин. Такий штучний відбір, на відміну від відбору, що практикувався землеробом, Ю.Ф. Новіков і А.К. Іс-траті (1983) назвали докультурним, першою і необхідною умовою

Введення до спеціальності агрономія

якого є наявність в певній місцевості рослин, збирання насіння, пло-дів або інших їстівних частин яких відіграє важливу роль в житті того чи іншого племені збирачів. Проте не будь-яка рослина могла бути перетворена в культурну за допомогою примітивної доісторич-ної селекції.

Для метаморфози дикої рослини в культурну необхідна наяв-ність у першої нестійкої початкової спадковості. За цього випадку рослина легко утворює популяції, в яких спостерігаються переком-бінування ознак, що спадково передаються, але не властиві даній рослині. Більшість культурних рослин утворилися внаслідок пере-запилення.

Таким чином, необхідною умовою дієвості докультурного від-бору є наявність достатньо пластичного матеріалу, що легко зазнає зовнішнього впливу. Серед різноманіття диких рослин, наприклад, злаків, за умов їх концентрації на одній площі відбувається інтен-сивне перехресне запилення (за рахунок відкритого цвітіння), рос-лини стають гетерозиготними, що сприяє утворенню у них здатності давати зміни і обумовлює значну неоднорідність покоління. В попу-ляції, що утворилася, з’являються різні форми, наприклад, за масою насіння, періодом вегетації тощо. Природно, що серед таких диких рослин людина вибирала дозріле і більш крупне насіння або те, яке вважала більш цінним.

Відомо, наприклад, що між масою плода рослини і строком його дозрівання можна встановити деякий кореляційний зв’язок. Так, дрібноплідні форми моркви і буряку в однакових диких популяціях ранньостиглі, крупноплідні – дозрівають пізніше. Збирання урожаю подібних рослин зумовлює штучне відокремлення ранніх форм від пізніх крупноплідних особин тобто, відповідно, відокремлення осо-бин з крупними коренеплодами від дрібноплідних.

Звичайно, такий відбір дуже грубий, проте, враховуючи його тривалість, вчені вважають, що він міг забезпечити деякі зміни при-роди рослин.

Другою формою докультурного відбору могла бути ненавмисна сівба насіння в злегка удобрений грунт древніх поселень, в розпуше-ну землю могил тощо. За цього випадку ми маємо справу із зміною середовища, в якому росте рослина. Вона ставиться в більш сприят-ливі умови живлення мінеральними елементами, повітрям і водою, забезпечується кращим фітосанітарним станом ґрунту, що підви-щує стійкість її до бур’янів, збудників хвороб і шкідників. На вищій

2. Поняття про агрономію

стадії епохи збирання до цих форм відбору приєднується і догляд за рослинами.

В епоху збирання людина сприяла швидкому розповсюдженню рослин, що використовувалися нею для харчування. Рослини та їх насіння переносилися людиною часто-густо дуже далеко від місця їх початкового зростання. Така різка зміна грунтово-кліматичних умов життя рослини, з одного боку, значно послаблювала її спадко-ву стійкість, з іншого – сприяла посиленню боротьби за існування, завдяки чому могли з’явитися рослини з іншими властивостями. Тисячолітній відбір тієї чи іншої раси гібридного походження за умов жорстокої боротьби за існування приводив до з’явлення не-значних зрушень в складі популяцій, а з часом – до нових екотипів окультуреного виду.

Звичайно, форми докультурного відбору здаються надмірно слабкодіючими, але ж вони застосовувалися вже на зорі людського суспільства, за сотні тисяч років до наших днів. Про те, яке величез-не значення має навіть ненавмисне втручання людини в природу, свідчать бур’яни, що теж є витвором її рук. Тривале контролювання їх призвело до появи на полях таких злісних бур’янів як осот польо-вий і пирій повзучий. І це відбулося хоча й поза волею людини, але завдяки застосуванню нею своєрідного відбору.

Таким чином, одним з найважливіших зв’язків між землероб-ським господарством і господарством епохи збирання була наявність і в тому, і в іншому примітивних форм штучного відбору. До числа «завоювань» епохи збирання, що дісталися в спадок землеробству, належать, на думку Ю.Ф. Новікова і А.К. Істраті (1983), і культурні рослини. Землеробство якби виростало із збираючого господарства, всередині якого з’являлися і міцніли особливості, специфічні для землеробства.

Для вирішення питання про причини і форми переходу люди-ни до землеробства неабияке значення має проблема центрів похо-дження культурних рослин, яких, за М.І. Вавіловим (1926), в світі налічується вісім. Цілком очевидно, що ці географічні центри пови-нні співпадати з центрами виникнення землеробства, а отже, можуть дати уявлення про екологічну специфіку, яка сприяла переходу від «присвоюючої» економіки до «виробничої».

Наукові дані підтверджують гіпотезу М.І. Вавілова про наяв-ність чотирьох основних осередків формоутворення культурних рослин: передньоазіатського, річкових долин гірського і Східного

Введення до спеціальності агрономія

Китаю, мексиканського і перуанського, звідки походить більшість зернових культур, коренебульбоплодів, а також бобових. В цих цен-трах встановлені абсолютні максимуми формоутворення найголо-вніших культурних рослин (Якубинцер М.М., 1956). Усі центри ле-жать в гірських зонах, передгір’ях і плоскогір’ях субтропіків Малої Азії, Ірану, Кавказу, Паміру, Тібету, Анд і Кордильєр.

Перехід від збирання рослин до їх вирощування, здійснений людиною в епоху раннього неоліту, був першою і, безспірно, най-більшою господарською революцією, оскільки вона покінчила з так званою «присвоюючою» економікою і дозволила «збудувати» перші цивілізації.

Ще Ч. Дарвін (1940) вказував на те, що землеробство розвива-ється із систематичного збирання диких рослин.

В епоху, що безпосередньо передувала виникненню землероб-ства, люди вже пізнали багато загальних законів життя рослин, мали високорозвинуту на ті часи техніку збирання і переробки плодів і, можливо, за деяких випадків практикували догляд за дикорослими рослинами. Ці припущення підтверджуються багатим етнографіч-ним матеріалом (Кунов Г., 1929; Морган Л.Г., 1934).

На період виникнення землеробства людина мала відносно роз-винуті продуктивні сили, що забезпечили можливість переходу до продуктивної економіки. Технічний рівень був настільки високим, що дослідники часто вагалися провести межу між землеробськими і неземлеробськими племенами.

За К. Вейле (1923), «земледелие розвилось очень легко, почти шутя, из забавы или простого случая и быстро повело к поверхност-ному использованию почвы, которое мы называем мотыжным хо-зяйством».

Проте, подібна теорія переходу до землеробства не підтверджена етнографічними фактами. Особливо характерні в цьому відношенні намагання ввести землеробство у деяких неземлеробських племен Південної Америки і Африки. Так, наприклад, в Бразилії робили спробу в свій час привити землеробство племені бороро шляхом наділення його землею, насіннєвим матеріалом і знаряддями праці. Земля була засіяна насінням, проте повного дозрівання посіяного вони не дочекалися і викопали посаджене насіння маніокі. Зерна були з’їдені, а отримані сокири використані для рубання дерев, з яких збирались плоди (Зибер Н.И., 1937). Відомі й інші випадки від-мови від заняття землеробством (Тэйлор Э., 1939; Липс Ю., 1954).

2. Поняття про агрономію

Спроби нав’язати заняття землеробством неземлеробським пле-менам нерідко закінчувалися повним провалом. Тому Ю.Ф. Нові-ков, А.К. Істраті (1983) та інші вчені рішуче відкидають гіпотезу про розповсюдження землеробства як процесу дифузії.

Більшість науковців далекі як від того, щоб заперечувати зна-чення розповсюдження культури, так і від постулювання автохтон-ності землеробства в будь-які точці земної кулі. Принаймні не слід перебільшувати роль процесу дифузії (тим більше шляхом торгівлі між первісними народами). Ю. Ліпс (1954) в 1928 р. висуває гіпоте-зу про виникнення землеробства із ускладненого збирання, на ви-щій стадії якого людина переходить від кочового до напівосілого чи осілого способу життя, коли вона постійно повертається до одних і тих же місць зростання корисних рослин, що їх збирає. Перехід до осілого способу життя, до побудови господарства на планомірному, а не випадковому, збиранні одного або декількох видів диких рос-лин з високо- розвинутою технікою збирання і зберігання є, за Ю. Ліпсом, психологічною підготовкою переходу до землеробства.

Безумовно, цінною в цьому міркуванні є думка про розвиток збирання, про те, що вирощування рослин було підготовлено тися-чолітньою еволюцією так званого присвоюючого господарства. Таку ж думку, хоча й менш чітко, висловили до Ю. Ліпса, Г. Кунов (1929) і Ч. Дарвін (1948).

Проте, як вказують Ю. Ф. Новіков, А. К. Істраті (1983), незважа-ючи на ліпсовську психологічну підготовку збирача, між ним і зем-леробом лежить безодня і спроби перекинути через неї психологічні мости мети не досягають. Землеробство не могло виникнути ні із випадку, ні із однієї лише обізнаності людини про можливість ви-рощування рослин, ні тим більше із яких-небудь ритуальних актів, як це допускає Д. Бернал (1956).

К. Маркс і Ф. Енгельс вказували, що розвиток суспільства є перш за все процесом розвитку засобів і способів виробництва мате-ріальних благ, який обумовлює і суспільну ідеологію та психологію людей. У зв’язку з цим необхідно вважати, що перехід до нової фор-ми виробництва, тобто до нового способу добування матеріальних благ (від збирання до землеробства і від приручення диких тварин до організованого тваринництва), визначається умовами матеріаль-ного життя людини і її виробничою діяльністю.

Із російських істориків, хто наблизився до розуміння цієї дум-ки, слід відзначити Н. І. Зибера (1937). Він переконливо довів, що

Введення до спеціальності агрономія

примусове привчання первісних народів до землеробської праці не може досягнути мети, оскільки економічний устрій життя цих на-родів суперечить такому переходу.

Ряд вчених схиляються до думки про те, що землеробству лю-дину навчили голод, нужда і злидні (Вейле К., 1923), які вже давно розглядалися, мабуть, чи не як єдині джерела технічного прогресу. Одним з положень, що випливають з цієї теорії, є теза про пере-населення. Згідно з нею, розвиток будь-якої форми виробничої діяльності, особливо землеробства, розглядається як результат нестачі продуктів, що постачаються виробництвом, внаслідок об-меженості даної його форми, з одного боку, і зростання щільності населення, – з іншого. Поява землеробства з цих позицій висвіт-люється як необхідність переходу до продуктивної економіки за умов кризи попередньої форми, що присвоює готові продукти при-роди. Ця криза господарської діяльності людей характеризується нездатністю забезпечити харчуванням даний район, щільність на-селення якого перевищила певну величину.

Г. Г. Громов, Ю. Ф. Новіков (1974) стверджують, що помилково було б вважати, що збирання, в силу своєї примітивності, залиша-лось увесь час на одному й тому ж низькому технічному рівні і не зазнавало ніяких змін. Як і будь-який трудовий процес, що здійсню-ється між людиною і природою, збирання не може носити пасивний характер, на що вказує і К. Маркс в праці «К критике гегелевской философии права».

Збирання прогресувало від простого підбирання плодів і з’їдання їх свіжими до складної технології приготування і зберігання страв (Кунов Г., 1929).

Збирання на певній стадії розвитку опирається також на тех-нічні пізнання людини, не пов’язані безпосередньо з приготуван-ням страв і зберіганням запасів. Крім вміння поводитися з вогнем (підпалювання обмеженої ділянки степу), з’являється і перше зна-ряддя, яким користується людина безпосередньо в процесі збиран-ня – палка-копалка.

Осіле або напівосіле господарство племен, що базувалося в основному на систематичному збиранні одного або декількох видів рослин, передбачає наявність досить розвинутих продуктивних сил. На його вищих ступенях людина використовує добуваючі (палку-копалку) і обробляючі (зернотерка, ступа, примітивний ланцюг) знаряддя, засоби зберігання продуктів (плетені, шкіряні, дерев’яні,

2. Поняття про агрономію

берестяні і гончарні вироби). На цьому ступені людині відома склад-на технологія утилізації великої кількості різноманітних продуктів фауни і флори. В зв’язку з виключно величезним значенням збиран-ня рослин людині відомі також їх властивості, біологічні особливос-ті, закономірності росту і розвитку.

Саме в цей період люди, знаходячись ще на доземлеробській ста-дії розвитку, переходять до догляду за рослинами і усвідомленої їх сівби. Сівба в ряді випадків здійснювалася збирачами і як жертво-приношення (Бернал Д., 1956).

Таким чином, на стадії усвідомленої сівби людина володіла зна-ннями природи рослин; ідея їх вирощування уже усвідомлена нею; вона знає, що рослина виросте і дасть урожай якщо в грунт посадити (висіяти) її плід (насіння). Ця обставина разом з розвинутою тех-нікою збирання, мисливства і рибальства, з осілим укладом життя становлять необхідні передумови виникнення землеробства. Рівень розвитку продуктивних сил, що характеризується перерахованими факторами, як це встановлено археологією і підтверджується етно-графією, був досягнутий в епоху раннього неоліту.

Таким чином, життя племені, а отже, і виробництво матеріаль-них благ замикаються всередині певної території: виникає локаліза-ція виробництва.

Подібна характерна ситуація, як зазначає Д. Кларк (1977), скла-лася в кінці плейстоцена в долині Нілу в зв’язку з погіршенням клі-мату і виснаженням природних ресурсів в районі Сахари.

Збирання було замінене землеробством не тому, що людина пізнала секрети вирощування, а перш за все тому, що стара форма господарства, з одного боку, призводила до деградації середови-ща, а з іншого – уже не відповідала рівню розвитку можливостей і потреб людини. Протиріччя, що виникло, могло бути вирішеним лише шляхом відмови від попередньої економіки і переходу до но-вих форм господарства. Звідси і випливає необхідність виникнення землеробства, для якого на той час були підготовлені всі умови – від ідеї вирощування рослин до самих культурних рослин.

Землеробство виникло спочатку як підсобна форма господар-ства і не відігравало значної ролі в силу своєї примітивності і майже такої ж залежності від природи, як і попередніх форм господарства. Воно давало лише деякий додатковий продукт. Проте землеробство прогресувало, з’являлись і удосконалювались нові види культурних рослин, людина все більш свідомо проводила в життя методи штуч-Введення до спеціальності агрономія

ного відбору, шляхом зміни зовнішніх умов впливала на природу рослин, добиваючись нового розвитку продуктивних сил.

Первинні заходи древнього землеробства могли базуватися, очевидно, лише на досвіді, що був набутий людиною на попередніх ступенях розвитку господарства. Виходячи з цього випливає, що первинна форма землеробства не знала ніяких способів підтриман-ня родючості ґрунту, в тому числі і обробітку його. Із всього циклу сільськогосподарських робіт першому землеробу були відомі лише сівба і збирання урожаю.

Грунтово-кліматичні умови, що дозволяли землеробу знімати урожай без обробітку ґрунту, що в багатьох випадках був родючим, зустрічалися досить часто. Класичним прикладом залишається до-лина Нілу, хоча її освоєння, очевидно, почалося значно пізніше за освоєння долин малих річок, що текли по передгір’ях.

Ще в кінці ХІХ ст. М. Клінген спостерігав, що сівба насіння в долині Нілу відбувається часто прямо в мокрий мул, «без всяких попередніх робіт».

Древньогрецькі джерела підтверджують розповсюдження цього спо-собу в ряді інших районів древнього світу. Так, Страбон, описуючи древ-ню Албанію, вказує на родючість долин, що зволожуються їх ріками.

Проте долини річок не були єдиним місцем такого землеробства. Особливо характерні в цьому відношенні передгірні і гірські райони посушливої Передньої і Середньої Азії. Якщо врахувати, що центри виникнення культурних рослин є одночасно вогнищами древнього землеробства, то саме в ізольованих від зовнішнього світу горах слід шукати сліди найбільш примітивного землеробського господарства. Одним з цікавих прикладів є описання Д. Д. Букінічем (1924) за-ходів землеробства по р. Сумбару і в Кюрен-Даге (Туркменістан): «Для посева выбираются площадки, не более одной – двух десятин у подошвы мергелистых склонов, имеющих небольшую водосбор-ную площадь… Микрорельеф этих площадок настолько удобен для устройства на них поля, что земледельцу не требуется даже прибе-гать к какому-нибудь выравниванию или сооружениям для напуска воды…Ему даже не приходилось, по-видимому, заботиться первое время о какой бы то ни было предварительной обработке почвы».

Цілком ймовірно, що таким же було і оазисне землеробство в районах Близького Сходу. Один з таких оазисів, розташований в глибокій улоговині долини Йордана, відомий під назвою Ієріхона (Букинич Д. Д., 1924).

2. Поняття про агрономію

Лиманне землеробство передгірських і гірських районів субтро-піків, є, очевидно, найбільш древнім і первинним.

Таким чином, передгір’я і долини гірських річок, а пізніше – до-лини рівнинних річок, багаті на щорічні алювіальні наноси, були найбільш зручними для початку ведення землеробства. Ці наноси могли періодично знищувати природні поля диких рослин первіс-них збирачів. Природним шляхом вони заростали не в один рік, а отже, притягували людей, які вбачали в них резерв пустої і при-датної під сівбу землі. З самого початку такий посів давав лише до-датковий продукт до основного, що збирався за традицією. Але по-ступово людина все більше і більше переконувалася в тому, що ці ділянки дають більш гарантований урожай, ніж традиційні ділянки, що використовувалися для збирання.

Саме тому, цілком ймовірно, що центри походження землероб-ства розташовані не в кліматичних зонах, а в так званих «пульсацій-них», що зазнавали сезонних і випадкових змін (перезволоження, приливи і відливи, заморозки, пожари, дефляція, ерозія, градо-бої, сильні зливи і вітри тощо). Всі ці зміни, що поглиблювалися мисливсько-збиральною діяльністю людини на обмеженій (гео-графічно або внаслідок розподілу між племенами) території, спри-чиняли локальні екологічні кризи і примушували людей засівати незайняті землі алювіального походження, що періодично виника-ли. Початкові стадії сукцесій, що виникали внаслідок цього, могли неодноразово полишатися людьми і перетворюватися в нормально-природні зарості тих чи інших рослинних форм. Але рано чи пізно, знову і знову кризові екологічні ситуації, що виникали, на думку Ю. Ф. Новікова і А. К. Істраті (1983), приводили врешті-решт до спроб постійного вирощування.