Розділ ІІ Історія земельного права 1. Земельне право Росії до 1917 р.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 

Загрузка...

Історія земельного права Російської імперії, до складу якої на протязі декількох століть входила й Україна, – це історія державних політичних та економічних перетворень, формуван-ня земельного права як галузі і як дисципліни, це також історія розвитку земельного законодавства. Вплив суспільного еконо-мічного та інтелектуального розвитку на формування земель-ного права і його інститутів був безумовно визначальним. Дер-жава і громадянське суспільство визначали свої погляди на земельний режим і переводили його на мову права відповідно до рівня знань, який був властивий конкретному часу.

Головною визначальною рисою земельних відносин у Росії на протязі великого історичного відрізку часу було те, що при-ватне землеволодіння визначалось за становими ознаками. Цю особливість не зачепили перетворення ні XIX, ні початку ХХ ст.

Усе суспільство Росії, як відомо, було поділено на певні ста-нові групи (“сословия”) землевласників: дворян і селян, духо-венства і міщанства тощо. Практично кожна із цих станових груп (селяни – з 1861р.) володіла відповідними правами на землю. Обсяг прав і обов’язків здебільшого залежав від належ-ності землевласника до тієї чи іншої станової групи. Одночас-но право Росії визнавало землю нерухомим майном, на яке розповсюджувалось загальне громадянське законодавство.

Законодавче регулювання земельних відносин у Росії було складним, і багато інститутів перебувало в стадії розвитку, як і саме земельне право. Лише на початку ХХ ст. почала створю-ватися наука про земельне право як про самостійну галузь. У даному випадку розвиток рухався в двох напрямах. З одного боку, із громадянсько-правового регулювання, за прикладом німецького права, стало поступово виділятися право на неру-хомість, у тому числі і на землю. Одна з перших книг, виданих

Земельне право України

на цю тему, була написана професором Московського універ-ситету Л.А.Кассо і називалась “Русское поземельное право”. Термін “поземельное” визначав право на майно, пов’язане з землею, і саму землю, тобто нерухомість. З іншого боку, право-знавці звернули значну увагу на станове землеволодіння, зок-рема на селянське. На цю тему видавались теоретичні і прак-тичні роботи.

З часу створення Російської імперії та існування станового ладу довгий час земельні відносини в Росії зберігалися з незнач-ними змінами до того часу, коли суспільство не випробувало в середині ХІХ ст. значне потрясіння – аграрну і наступну за нею судову і земську реформи.

Аграрна реформа 1861 р. носила прогресивний характер. Обсяг прав, наданих аграрним виробникам на землю, – це один із наочних показників відношення державної політики до сільського господарства. На кого покладається основний тягар господарювання на землі, хто цікавий державі як основ-ний суб’єкт використання сільськогосподарських земель; які заходи приймаються щодо охорони сільськогосподарських земель – усі ці питання набувають специфічну якість у періо-ди аграрних реформ.

Початок значній роботі щодо підготовки аграрної реформи середини ХІХ ст. безпосередньо пов’язаний з початком царю-вання Олександра ІІ (1855р.)

Обстановка в країні, що склалася на момент сходження Олександра ІІ на царський трон, була надзвичайно тяжкою. Економічна криза в країні з причини відставання виробницт-ва ускладнювалась падінням міжнародного авторитету, пов’я-заного з невдачами під час кримської війни. Росія втрачала колишні позиції на міжнародному сільськогосподарському рин-ку. Сільськогосподарське виробництво залишалось відсталим, кріпосний лад не залишав більше надій на його розвиток. І прямим доказом цього був ріст селянських заворушень.

Олександр ІІ прийняв рішення про проведення реформ, і перш за все аграрної. Однак відомому Маніфесту 1861 р. пере-дувала майже п’ятирічна робота щодо підготовки умов прове-Розділ II. Історія земельного права

дення перетворень і основних документів. Спочатку було ут-ворено Таємний комітет (1857р.), головним завданням якого був неоголошений збір інформації про становище селянства в даний час. Слідом за цим у деяких губерніях відкривались свої комітети з питань обговорення селянського питання. В 1858 р. Головний комітет з селянського питання зайняв місце Таємно-го комітету, після чого робота щодо підготовки реформ стала проводитись відкрито.

Робота була поставлена таким чином, що спочатку губерн-іям були розіслані питання, відповіді на які лягли в основу проекту проведення реформ. Спеціальна Комісія Головного комітету була зобов’язана вивчити прислані із губерній відповіді і пропозиції щодо реформи.

У 1858 р. спеціально для проведення остаточних законопро-ектних робіт був створений особливий орган, названий Редак-ційними комісіями. Він складався наполовину із представників петербурзьких чиновників і наполовину із осіб, що зарекомен-дували себе як спеціалісти в селянському, аграрному та інших питаннях, що мали відношення до реформ. Таким чином, склад Редакційних комісій був різноманітним і авторитетним. Очо-лював їх Ростовцев.

Робота Редакційних комісій була відкритою і доступною. Відомості про роботу друкувались, обговорювались у російській пресі. Під час підготовки проекту реформ не обійшлось і без зіткнення різних концепцій їх проведення.

Крупне російське дворянство, що володіло великими зе-мельними територіями, в першу чергу було зацікавлене в про-веденні реформ з найменшими втратами для себе. Втрата зе-мельних площ у ході реформ була не в їх інтересах. Боялись вони і посилення селянських заворушень. Тому крупне дворян-ство просувало проект, на підставі якого селяни звільнялися б “особисто”, тобто без землі. Звільнення повинно було прохо-дити поступово – від губернії до губернії.

Вплив консервативних кіл, до яких входили і крупні дер-жавні урядовці, і представники відомих у Росії дворянських

Земельне право України

сімей, був надзвичайно великий. Більш прогресивному політич-ному блоку прийшлось проявити немале політичне уміння, щоб подолати цей тиск і не довести справу до державної кризи.

Прибічники більш прогресивних перетворень відстоювали необхідність звільнення селян одночасно по всій російській імперії і наділенні їх землею. В цілому і загальному ця концеп-ція реформ перемогла. Єдина поступка вимогам консерваторів полягяла в тому, що селяни наділялись землею не безоплатно, а з зобов’язанням виплатити поміщику викупні платежі.

Нове законодавство про селян, введене в 1861 р., деклару-вало скасування кріпосної залежності, встановило право селян на земельний наділ і порядок здійснення викупних платежів за нього. За цим законодавством земля була селянам виділена, але, як уже згадувалось, використання земельних ділянок істотно обмежувалось зобов’язаннями перед колишніми власниками щодо їх викупу.

Зобов’язання ці були настільки довгостроковими, що в теорії склалась думка про надільне землекористування як про різно-вид довгострокової оренди.

Суб’єктом земельних відносин у центральних губерніях імперії визнавалась селянська земельна община. Внутрі земель-ної общини, селянській сім’ї надавалось право користування часткою земельного наділу общини. Для того, щоб зрівноважи-ти права селянських сімей на наділ для общини було встанов-лено право періодичного “переділу” землі – особливої проце-дури обміну земельних ділянок, як правило, одночасно всіма членами общини.

В інших (українських, прибалтійських) губерніях суб’єктом земельних відносин було визнано селянський двір, який над-ілявся правами на наділ.

Установлена різниця в режимі селянського землеволодіння в центральних і периферійних територіях Російської імперії була обумовлена низьким добробутом селян центральних гу-берній. Під час проведення реформ передбачалось, що в общині селянам буде простіше налагодити прибуткове господарство і

Розділ II. Історія земельного права

справитися з викупними платежами. Як показав подальший розвиток подій, дане передбачення виправдало себе не в повно-му обсязі.

Закони від 26 липня 1863 р. і від 24 листопада 1866 р. про-довжили реформу тим, що зрівняли статус державних і по-міщицьких селян, об’єднавши їх у станові групи селян з єди-ною юрисдикцією.

18 травня 1882 р. засновується Селянський поземельний банк. У тому, що стосувалося прав селян на землю, його роль полягала в деякому спрощенні отримання земельних ділянок селянами на праві особистої власності, не розповсюдженої се-ред даного прошарку. Однак до реформи початку ХХ ст. опе-рації Банку не відігравали істотну роль у розширенні прав влас-ності на селянські землі.

Таким чином, починаючи з 1861 р. селяни чи одноосібно, чи в межах земельних общин виступали в якості носіїв прав і обов’язків на землю за законодавством.

Для аграрної реформи Росії 1906 р. було характерно те, що вона проходила в умовах ще сильнішої кризи, що охопила май-же всі сторони політичного й економічного життя країни. І однією з найскладніших виявилась ситуація в аграрній сфері.

Відомо, що в проведенні перетворень П.А.Столипін опирав-ся на програму, розроблену раніше відомим діячем С.Ю.Вітте, але відкинуту на користь іншої програми, підготовленої міністром внутрішніх справ В.К.Плеве. Відмінність між цими двома програмами була суттєвою. Якщо програма Плеве перед-бачала активне втручання держави в сільське господарство, підтримку селянства і крупного поміщицького землеволодіння, то Вітте пропонував робити ставку не на державну підтримку старої структури, а розвивати і підтримувати господарську ак-тивність селян шляхом установлення приватної власності на землю і ліквідації общинного ладу.

Революція 1905 р. наочно показала, наскільки був правий Вітте, говорячи про необхідність застосування більш радикаль-них заходів. Однак до цього часу С.Ю.Вітте був уже відсторо-Земельне право України

нений від державних справ, і за проведення реформи взявся П.А.Столипін.

Основним, серед інших, напрямом реформи була реоргані-зація селянського господарства та зміна змісту прав селян на землю.

У цей час не лише розширювались права селян на землю (відміна викупних платежів Указом від 3 листопада 1905 р. сприяла цьому особливо), але й був зроблений крок у напряму реалізації приватного права власності на землю. Реформа, якщо розглядати її з даної точки зору, була направлена на перехід від права загальної власності на землю серед селян (общинне зем-леволодіння) до права особистої власності глави господарства.

Першим кроком реформ була заборона проведення пе-реділів землі в общині і повсюдний перехід від права общини на земельний наділ до права селянського двору на частку над-ілу, закріплену за ним останнім переділом. Цим самим повсюд-но було здійснено перехід до подвірного землеволодіння, а об-щина як суб’єкт земельного права переставала існувати.

Слідом за цим на підставі законодавства селянин – член общини отримував право виходу із неї зі своїм земельним над-ілом для створення хутора.

Реформа передбачала виключно добровільний порядок переходу до хутірського землеволодіння. І, незважаючи на значні труднощі, до 1917 р. кількість хутірських землево-лодінь збільшилась. Однак сама реформа до цього часу не була завершена.

Таким чином, у період з 1861 по 1917 рр. законодавство рухалось у напрямі надання селянству прав на землю, рівних існуючому в Російській імперії праву приватної власності на землю. Дане право включало володіння землею, право викори-стовувати землю обмежувалось зобов’язанням не порушувати права власників сусідніх ділянок і права сервітута. Право ко-ристування земельною ділянкою полягало в праві укладати усі види угод, передбачених цивільним законодавством для неру-хомості, а також вчиняти інші дії, передбачені правом для ко-Розділ II. Історія земельного права

ристування нерухомістю. Законом була передбачена мож-ливість викупу земель для державних потреб. Існувало також регульоване законодавством право сервітута.

Рух цей проходив через довгі перехідні етапи, в рамках яких права селян на землю значно обмежувалися правами общин на наділ, правами колишніх власників на отримання викупної плати, становими обмеженнями. Зміст цих обмежень носив у більшості випадків політичний характер і обумовлювався знач-ним впливом консервативних кіл, що складалися з крупних землевласників.

Община, здійснюючи свої права, могла продавати, здавати в оренду земельний наділ після погодження з користувачем.

З реформою Столипіна, радикалізм якої був продиктований станом російської економіки після поразки у війні з Японією і революційних подій у самій державі, було розпочато наступ на ідеологію общинного землеробства.

Підставами були передбачувані економічні переваги приват-ного хутірського сільськогосподарського виробництва перед общинним. Наслідком цього було закріплення і розповсюджен-ня права приватної власності на землю серед селян.