7.2.3. Ведення землеробства в Степу


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 

Загрузка...

Агрокліматична характеристика зони Степу

Степова зона України займає південну та південно-східну частини України і ста-новить 46,5% площі сільськогосподарських угідь країни. За умовами ґрунтового по-криву, теплового режиму та зволоження території зону поділяють на північну та пів-денну підзони. Природною межею між ними є лінія переходу чорноземів звичайних у південні.

Північний Степ. До підзони входять Дніпропетровська, Луганська, Донецькі об-ласті, південні та південно-східні райони Кіровоградської, Полтавської і Харківської областей, північні райони Миколаївської, Херсонської та Запорізької областей, пів-нічна і центральна частини Одеської області.

Клімат підзони континентальний. Середньомісячна температура повітря в січні перебуває в межах — 4-ь8°С, у липні — від 21 до 23°С. Середньомісячна кількість опадів 425-450 мм. Розподіляються вони протягом року нерівномірно, бездощові періоди часто тривають 25-30 днів. Високі температури при низькій відносній воло-гості повітря нерідко спричинюють посуху, особливо в другій половині літа. Сильні вітри призводять до дефляції ґрунту. Рельєф зони переважно рівний порушений по околицях Донецьким кряжем і відрогами Середньоросійської, Приазовської та По-дільської височини.

Південний Степ об’єднує південні та південно-західні райони Одеської області, південні райони Херсонської області та Автономну Республіку Крим. Для цієї під-зони характерні температури повітря в літні місяці, низька відносна вологість пові-тря, часті суховії, ґрунтові та повітряні посухи. У січні середня температура повітря становить від мінус 1,5 до мінус 5°С, у липні від 23 до 24°С. Середньорічна кількість опадів становить 300-450 мм, з них у теплий період року — 200-250 мм, часто у ви-гляді злив, які супроводжуються градом, грозою чи бурею, що завдають значної шко-ди сільському господарству. Бездощові періоди різної тривалості протягом року мо-жуть тривати понад 40 днів.

На більшій території Степу характерні бурі. Особливо часто вони повторюються в Херсонській, Миколаївській і Запорізькій областях, у центральних районах Криму і східних районах Луганської області.

Серед різноманітних природних багатств вагоме місце займають кліматичні ре-сурси. Від їх відповідного використання значною мірою залежать результати госпо-дарської діяльності людини. Встановлено, що одержувати високі врожаї можна лише в разі застосування сільськогосподарських культур на належному агротехнічному рівні з урахуванням особливостей погоди та клімату.

Комплексна оцінка закономірностей формування врожаю рослин у системі ґрунт — рослина — атмосфера, його прогнозування та програмування можливі лише на підставі кількісної оцінки кліматичних факторів.

Ґрунтовий покрив Степу. Степова зона розміщена на південь від Лісостепу. Вона простягається з південного заходу на північний схід на 1100 км, а з півночі на південь — до 500 км. Загальна територія Степу 25 млн га (40% території рес-публіки), сільськогосподарські угіддя займають 16,4 млн га з яких рілля 13,3 млн га, або 82%. Зона розташована на території Одеської, Миколаївської, Херсонської,

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Кіровоградської, Запорізької, Донецької, Дніпропетровської, Луганської областей та АР Крим.

Рельєф зони не одноманітний. Це зумовлено тим, що українські степи розміщені на чотирьох різних за будовою геоморфологічних рівнях: бузько-дністровському, до-нецькому, придніпровському і причорноморському. Їхня структура, висота і харак-тер поверхні та генетична різноманітність визначилися своєрідністю неотектонічних та екзогенних процесів. У центральній і південно-західній частинах зони розкину-лась плоска або незначно розчленована неглибокими балками Причорноморська низовина. Характерними для чорноморського степу є поди — западини площею до кількох гектарів і більше, що простяглися в південно-західному напрямку з пологи-ми лівими і досить крутими правими схилами. Північна частина зони на Правобе-режжі Дніпра розчленована відрогами Придніпровської височини, на Лівобережжі в її межі заходять південні окраїни Придніпровської низовини. На північному заході розчленований глибокими балками рельєф визначили південні відроги Подільської і Центрально-молдавської височин. На сході зони Донецька і Приазовська височини порізані глибокими річковими долинами.

Ґрунтоутворювальними породами в Степу є лесоподібні, алювіальні, озерні, со-льові, делювіальні, пролювіальні відклади. Серед них важлива роль належить лесам, які шаром 10–30 м вкривають територію Степу, за винятком молодих терас річкових долин та місць активної сучасної денудації. Для порід властивий важкосуглинковий гранулометричний склад, пористість, карбонатність.

Рослинність степової зони, під впливом якої сформувався ґрунтовий покрив, представлена трав’яною формацією — головним чином багаторічними сухолюбни-ми видами. Серед них переважають ковила, типчак, кореневищні злаки, а також дво-дольні та ефемери. Деревна рослинність трапляється лише в глибоких долинах, на заплавах річок, чагарники — в ярах і балках.

Ґрунтотворні процеси в цій зоні тривалий час визначались особливістю накопи-чення і розкладу органічної маси степової рослинності. Із загального щорічного над-ходження 25–30 т/га органічної маси більше ніж 75% її у вигляді відмерлих коренів накопичується у верхніх ґрунтових горизонтах. Завдяки порівняно короткому циклу розвитку трав’яних рослин кругообіг мінеральних речовин під їхнім покривом у кіль-ка разів більший порівняно з лісовими.

У степовій зоні сформувались чорноземи звичайні, які займають 66,3% серед сільськогосподарських угідь і 66% серед орних земель, та чорноземи південні — від-повідно 20,2 і 22,7%.

Чорноземи звичайні залежно від природних умов ґрунтотворення за глибиною і рівнем гумусованості гумусних горизонтів поділяються на глибокі середньо- і мало-гумусні, середньоглибокі середньо- і малогумусні та неглибокі малогумусні.

Ці ґрунти мають високу природну родючість. В них порівняно великі запаси осно-вних поживних елементів. Вміст азоту в межах 0,17–0,24%, причому більшість його міс-титься в шарі 0–50 см , де розташована основна маса кореневої системи. Запаси фосфо-ру (0,13–0,15%) зосереджені переважно у верхньому гумусному горизонті як результат біологічної акумуляції, причому серед них переважають важкорозчинні, малодоступні для рослин сполуки з кальцієм. Чорноземи звичайні добре забезпечені калієм, в тому числі й рухомими та обмінними формами. Сума ввібраних основ — до 40, гідролітична кислотність 1,0–2,5 мг.-екв. на 100 г ґрунту. Ступінь насичення основами понад 95%.

7. Системи землеробства

Чорноземи звичайні глибокі середньогумусні на лесах поширенні в північній час-тині Степу та на Донецькому кряжі, займають міжрічкові ділянки та пологі схили. Їхній профіль подібний до чорнозему типового, але гумусований на меншу глибину. Орний шар пилувато-грудочкової структури, пухкий, перехід до наступного горизон-ту поступовий.

Чорноземи південні розповсюдженні переважно на Причорноморській низовині на схід від Дністра; на них припадає 3322 тис. га, в тому числі ріллі 3031 тис. га, або 91,2%.

Для чорноземів південних характерна диференціація профілю: виділяється ущіль нений горизонт, збагачений на мулисту гранулометричну фракцію, а його ви-раженість зростає з півночі на південь.

Гумусованість профілю значною мірою залежить від географічного положення і гранулометричного складу ґрунтоутворювальної породи. Вміст гумусу у важкосу-глинистих і легкоглинистих ґрунтах становить 3–3,5%, середньо-суглинистих 2–3%, легкосуглинистих і супіщаних 0,4–2%.

За гранулометричним складом серед південних чорноземів переважають важко-суглинисті та легкоглинисті (86,1%), середньо- (10,4%) і легко-суглинисті (1,8%), су-піщані (1,7%) площі ґрунтів сільськогосподарських угідь. Ці ґрунти мають досить до-бру мікроструктуру. Серед мікроагрегатів переважають (78–90%) фракції >0,01 мм.

Чорноземи південні менш родючі, ніж чорноземи звичайні, оскільки в них менше гумусу та лужна реакція — pH 7,6-7,9. Загальний вміст азоту в межах 0,1–0,2, фосфо-ру 0,1–0,15%, в тому числі рухомого від 4 до 12 мг, обмінного калію 0,3–1,2 мг на 100 г ґрунту.

Степові чорноземи давно зазнали антропогенного впливу. З введенням їх у сільськогосподарське виробництво, як і інших типів ґрунтів, змінився характер кругообігу речовин, органічних речовин надходить менше, ніж на природних угід-дях. Крім того, розорювання та внесення добрив значно підвищили їх біологічну активність, що прискорює мінералізацію органічних решток і веде до поступової втрати гумусу.

Довготривалий обробіток ґрунтів Степу дещо погіршив структуру, вона розпи-лилася, втратила стійкість до руйнівної дії води. Пилувата фракція закупорює пові-тряні ходи, через що погіршується аерація, ґрунт ущільнюється, утворюються груд-ки, міцна кірка, яка в окремі роки затруднює появі сходів насіння. Тому родючість цих ґрунтів і придатність для вирощування сільськогосподарських культур значною мірою визначається рівнем їх окультурення, системи удобрення, обробітку, меліора-тивних заходів та структурою посівних площ.

У чорноземах звичайних внесення органічних і мінеральних добрив у нормах, що компенсують винесення поживних елементів з урожаєм, забезпечує їхню високу ро-дючість. Високий вміст гумінових кислот, перевага їх над фульвокислотами зумови-ли добре забезпечення азотом, запаси якого в шарі 0–20см чорноземів звичайних гли-боких досягають 4,0–5,6, середньоглибоких 4–5, а в шарі 0–50 см — відповідно10–11 і 8–10 т/га. Фосфору в цих ґрунтах міститься 0,13–0,15%, більше його у верхньому гумусному горизонті в органічних сполуках.

Чорноземи південні також мають порівняно високу потенційну родючість, висо-кий вміст азоту, фосфору, калію та інших елементів, вони здатні забезпечувати високі врожаї районованих культур.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Сухий Степ України займає крайню південну частину Причорноморської низо-вини і прилеглу до неї вузьку смугу Кримського степу над Сивашем на площі 4,7 млн га, в тому числі сільськогосподарські угіддя 1,8 млн га, з них ріллі 1,2 млн га, або 85%. Перехід від степової зони як з півночі в Причорномор’ї, так і з півдня Криму неши-рокий — до 25 км, де солонцюваті чорноземи переходять у темно-каштанові слабо-солонцюваті ґрунти.

Материнською ґрунтотворною породою тут є важкоглинисті і глинисті лесопо-дібні відклади. Причому залягають вони в декілька ярусів, чергуються з поховани-ми ґрунтами. Підвищена концентрація розчинних солей у материнських породах чи похованих ґрунтах призводить до засолення і зниження продуктивності ґрунтового покриву цієї зони.

Сухостепові ґрунти утворилися за умов посушливого клімату, зрідженої трав’яної рослинності з поверхневою кореневою системою і висхідної течії ґрунтових вод, яка підтягувала до поверхні легкорозчинні солі.

Переважаючими ґрунтами в сухому Степу, на фоні яких сформувалися ґрунтові комплекси, є темно-каштанові, що займають 70,2% в сільськогосподарських угіддях, або 76% серед орної землі, та каштанові — відповідно 5,8 і 5,2%.

Характерною морфологічною ознакою темно-каштанових ґрунтів є диференціа-ція профілю за елювіальним типом. Особливо вона добре помітна на цілинних ґрун-тах, які не зазнали впливу агрокультури.

Гумус міцно зв’язаний з мінеральною частиною. В глинистих і важкосуглинистих каштанових ґрунтах кримського сухого Степу його міститься 1,7–3, а в легкосугли-нистих і супіщаних різновидностях Азово-Причорноморської смуги лише 0,7–1,5%.

Легкорозчинні солі і гіпс зосередженні на глибині 150–200 см, а на правобереж-жі Дністра навіть глибше. Реакція водного розчину нейтральна або слаболужна (pH водне 6,8–8,0). Ці ґрунти поділяються на слабо- і сильно- солонцюваті.

Каштанові ґрунти утворилися в найпосушливіших районах сухо- степової підзо-ни — на території, що прилягає з півночі і з півдня до Сиваша. Серед сільськогоспо-дарських угідь зони їх площа 100 тис. га, з яких 80 тис. га перебуває в обробітку. Су-цільних масивів вони не мають, а залягають у комплексі із солонцями каштановими. Профіль цих ґрунтів, на відміну від темно-каштанових, слабший і на меншу глибину гумусований. Солі вимиті на значну глибину (70–80 см), за ступенем солонцюватості поділяються на каштанові слабо- і сильносолонцюваті.

Окультурення та особливості використання ґрунтів сухого Степу. Ґрунти сухого Степу, які перебувають в обробітку, зазнали докорінних змін. Елювіальність кашта-нових ґрунтів можна помітити тільки за крем’янковою присипкою на структурних агрегатах, а ілювіальний горизонт — за горіхуватою або призматичною структурою.

У процесі використання каштанових ґрунтів спостерігаються зміни в морфоло-гічній будові лише у верхній частині профілю. В орному шарі руйнується зерниста і формується пилувато-грудочкувата структура, а підорний ущільнюється, стає чіткі-ше вираженою горіхувата.

Під впливом обробітку змінилися фізико-хімічні властивості цих ґрунтів. Внаслі-док руйнування колоїдного комплексу зменшується ємність вбирання в орному шарі й підвищується в підорному. Мулиста фракція з верхнього шару перемістилася вниз по профілю. У прямій залежності від глинистих часток з поверхні до підорного шару зростає і загальна вбирна здатність. В окультурених ґрунтах завдяки вирощуванню

7. Системи землеробства

насамперед зернових культур з часом зменшується сума обмінних катіонів, зокрема кальцію.

При освоєнні каштанових ґрунтів поступово змінюється їх поживний режим. Якщо в природних угіддях у верхньому горизонті (0–10 см) разом з органічною речо-виною нагромаджується і значна кількість азоту, то при обробітку їх із зменшенням вмісту гумусу втрачаються і азотовмісні сполуки. У підорному шарі разом з нагрома-дженням гумусу підвищується і вміст азоту. В орних ґрунтах за рахунок оптимізації мікробіологічних процесів поліпшується фіксація азоту з повітря. Що ж до рухомих, доступних для рослини азотистих сполук, то їх у розораному ґрунті виявляється зна-чно менше, ніж на цілині. В темно-каштановому ґрунті в паровій сівозміні вже через п’ять років використання азоту, що легко гідролізується, міститься 11 мг/кг проти 108 на цілині і 65 мг/кг у травопільній сівозміні. Ця різниця зумовлена нерівномір-ністю мінералізації природних запасів гумусу за різних умов використання ґрунту.

Аналогічна залежність спостерігається і з динамікою фосфору в основних ґрун-тах. Фосфатний режим орного шару окультурених ґрунтів значною мірою визнача-ється не тільки характером використанням природних запасів, а й системою удобрен-ня, особливістю перетворення внесених добрив.

Калійний режим для більшості каштанових ґрунтів склався досить сприятливо. Це зумовлено значним вмістом калію в мінералах материнської породи, тому валові запаси його досягають 2,1–2,3%. За тривалий час використання загальний вміст ка-лію змінився мало, але водорозчинних його сполук помітно зменшилося.

Поліпшення засолених ґрунтів пов’язано із складними меліоративними захода-ми, які потребують значних матеріальних витрат.

Використання солончаків і сильно засолених ґрунтів можливе лише після про-мивання їх прісною водою. Найкраще це робити в осінньо-зимовий період, коли підґрунтові води найглибше, а випарування з поверхні найменше. При цьому дуже важливо правильно встановити норму води для поливу, не допустити з’єднання її з підґрунтовою, яка може підніматися вгору капілярами і призводити до поверхневого засолення. Промивні води відводяться з поля за допомогою дренажу.

У солонцях на глибині 20–40 см залягає ущільнений горизонт, у якому нагрома-джуються вимиті з верхніх шарів колоїди і мулисті частини. Цей горизонт не про-пускає води і повітря, внаслідок чого створюється несприятливий водно-повітряний режим для коріння рослин.

Поліпшення солонців можливе в разі поєднання хімічної і біологічної меліорації та агротехнічних заходів. Необхідно витіснити катіони натрію з ГПК кальцієм, вна-слідок чого зменшиться дисперсність колоїдів та поліпшиться структура ґрунту. Це досягається внесенням гіпсу.

Для біологічної меліорації використовують люцерну, буркун, лисохвіст. Вони глибокою кореневою системою піднімають сполуки кальцію з нижніх горизонтів, який потім витісняє натрій із вбирного комплексу.

Ефективною в поліпшенні солонців є плантажна оранка, за допомогою якої на поверхню із значної глибини виорюється гіпсовий горизонт. Крім того, відбувається дегідратація колоїдів і фізичні властивості солонців значно поліпшуються. Під таку оранку необхідно вносити органічні добрива.

Особливість меліоративних і агротехнічних заходів та їх економічна доцільність визначається ступенем солонцюватості ґрунту, глибиною залягання карбонатів, гіп-сового і сольового горизонтів та інших факторів.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Продуктивність ґрунтів сухого Степу визначається насамперед забезпеченістю посівів польових культур вологою. Тому агротехнічні заходи повинні бути спрямова-ні на нагромадження, збереження чистих парів, посів куліс із високостеблових куль-тур, безполицевий обробіток ґрунту. Вирішальним фактором у підвищенні родючос-ті ґрунтів цієї зони є зрошення.

Сонячна радіація. Рослини використовують сонячну енергію протягом усього свого життя. При чому Сонце діє на рослин не тільки безпосередньо, а й через нагрі-вання ґрунту і повітря.

Для характеристики сонячного режиму певного району потрібно зважати також на таку характеристику, як тривалість сонячного сяяння. Це час, протягом якого сон-це не було закрите хмарами і його промені безпосередньо досягали земної поверхні.

Рослини потребують якісного тривалого денного освітлення. Без світла прак-тично не можна їх вирощувати. Ті, що вирощені при малому освітленні характери-зуються низьким вмістом хлорофілу, поживних речовин, цукрів, азотистих сполук, мікро- та макроелементів, вітамінів. В умовах затінення збільшується висота рослин, але ослаблюється кущення, знижується маса надземних органів, погіршується роз-виток кореневої системи. Недостатня кількість освітлення зі значною хмарністю є причиною слабкості, диференціації тканин рослини, вони занадто витягуються, що часто призводить до переростання та вилягання зернових культур, а коренеплоди та бульбоплоди при цьому слабко розвиваються.

Сонячна радіація помітно впливає на хімічний склад рослин. При достатньому освітленні рослини і посіви формують високу врожайність доброї якості. Так, зерно сільськогосподарських культур містить більше білка, клейковини, мінеральних ре-човин, вітамінів. Вміст цукру в коренеплодах і плодах овочевих, баштанних культур зростає із збільшенням кількості сонячних днів протягом вегетаційного періоду.

Однією з важливих характеристик радіаційного режиму є тривалість сонячного сяйва. Знаючи річний хід сонячного сяйва, можна провести вчасну сівбу та здійснити інші технологічні елементи.

Тривалість сонячного сяйва в Степу становить 2000–2200 годин (найбільша вона в середньому за рік 2150–2450 годин) спостерігається в Криму і на узбережжі Чорно-го та Азовського морів.

Найбільш сонячним є період травень-серпень (в Криму до 70–75%), а найменш сонячними є листопад-лютий (в Криму 17–32%).

У північному Степу мінімальні значення тривалості сонячного сяйва становлять до 35–45 год (15–20% можливої), а в південному збільшуються до 45–60 год (19–25% можливої).

У житті сільськогосподарських культур важливу роль відіграє сонячна радіація і для умов зони Степу вона має свої особливості.

У річному ході найбільше зростання сумарної радіації спостерігається від зими до весни. У березні сумарна радіація збільшується порівняно з лютим від 44–48% на півночі до 38–40% у південному Степу, зокрема в Криму. Найістотніше зменшення її (на 35–45%) спостерігається від жовтня до листопада і зумовлено зменшенням пря-мої радіації. Добові суми сумарної радіації більші, ніж за умов хмарності: у грудні у 2,0–2,7 разу, у червні — в 1,2–1,4 разу. Добові суми збільшуються від грудня до черв-ня в 5–7 разів. За ясної погоди добова і річна динаміка сумарної радіації проста — з

7. Системи землеробства

одним максимумом у близькополуденні години протягом доби і максимумом улітку протягом року.

У сільському господарстві використовують ряд науково обґрунтованих агротех-нічних заходів для регулювання, збільшення або зменшення кількості сонячної ра-діації, одержуваної окремою рослиною. Серед них поширені: проріджування посівів, зменшення або збільшення норми висіву, напрямку сівби, насадження куліс, сумісні посіви, екранізація рослин захисною плівкою, додаткове штучне освітлення тощо.

Рослинні ценози — це складна оптична система, яка здатна перерозподіляти по-тік сонячної енергії. Основним фактором, від якого залежить поглинання і пропус-кання ФАР, є відношення площі листової поверхні до площі поля. Встановлено, що найбільше ФАР поглинається тоді, коли площа листової поверхні перевищує площу поля в 4 рази і більше, тобто коли вона становить не менше ніж 40 тис. м2 на 1 га.

Поглинання ФАР залежить від густоти стояння рослин у посівах. Для кожної культури вона різна. Оптимальна густота стояння для озимої пшениці становить 3–3,5 млн шт./га (табл. 52), ярих зернових 3,5–4, кукурудзи на зерно 45–55, цукро-вих буряків 80–100, картоплі — не менше ніж 50–60 тис. шт./га.

У збільшенні поглинання сонячної радіації важливе значення має спосіб сівби. Для рівномірного використання сонячного світла застосовують сучасні способи сів-би: пунктирні, вузькорядні, смугові, перехресні. Зернові хліба не можна висівати дуже густо, щоб рослини не затінювали одна одну і внаслідок цього не вилягали. Льон, навпаки, висівають густіше, щоб стебла були тонші, із кращою якістю волокна. При вирощуванні просапних культур важливе значення має вчасне прорідження рослин, якщо з цим запізнитися, то рослини від нестачі світла «стікають». Для поліпшення світлового режиму необхідно вчасно знищувати бур’яни, оскільки вони забирають у культурних рослин, крім поживних речовин і води, багато світла.

Таблиця 52

Поглинання ФАР посівами озимої пшениці, МДж га/хв. (за даними В. П. Гудзя)

 

Норма висіву

насіння млн,

шт./га  Без добрив     40 т/га гною

 

            Площа листя, тис. м2/га       Поглинуто ФАР        Площа листя, тис. м2/га       Поглинуто ФАР

5,0       29,3     146,5   30,5     180,4

4,5       29,2     143,3   36,5     189,4

4,0       26,5     130,2   40,2     190,5

3,5       25,6     126,4   42,3     184,7

3,0       25,1     121,1   40,2     180,5

2,5       21,1     116,5   31,5     175,8

Температурний режим. Життєдіяльність рослин можлива лише тільки в межах певного інтервалу температур. Потреба в теплі неоднакова в різних культур і в однієї рослини протягом періоду розвитку. Для кожної фази росту і розвитку рослин існу-ють мінімальні, оптимальні і максимальні температури.

Протягом року показники температури відрізняються між собою. Середня тем-пература повітря найхолоднішого місяця — січня коливається від мінус 8°С на

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

північному сході зони до мінус 2°С на південному заході та в степовій частині Кри-му. Абсолютний мінімум температури змінюється від мінус 42°С до мінус 20°С, вони бувають один раз на 50-60 років. Середньодобова температура лютого наближається до січневої. Зима характеризується тривалими та інтенсивними відлигами з підви-щенням температури до 15-18°С.

Зима в Степу нестала, з частими відлигами, інколи температура підвищується до +10-15°С. Сніг тане, частина ґрунту цілком розмерзається, збагачуючи його воло-гою. За зимовий період буває 6-7 таких глибоких відлиг.

Весна починається найраніше на півдні Одеської області — 17 лютого та в сте-повому Криму — 21 лютого. На півночі весняні процеси (перехід температури через 0°С, розмерзання ґрунту) настають пізніше — на Херсонщині 2 березня; на Кірово-градщині 14 березня; в Луганській області 16 березня; на Донецькому кряжі 25 бе-резня. Починаючи з березня температура кожного наступного місяця підвищується на 4-8°С, а влітку на 1,5-4°С. Влітку спостерігаються високі і сталі температури без значних змін на території зони. Середня температура найтеплішого місяця — липня на півночі зони становить 21°С, а на півдні 23°С. Абсолютні максимуми температури досягають 39-41°С.

У період зерноутворення (третя декада червня — перша декада липня) середньо-добова температура на півночі зони становить 18,5-22°С, на півдні 19,5-23°С. Ймо-вірність високих температур (25-30°С) при таких середніх багаторічних температу-рах становить 4-17%.

Перехід середньодобової температури повітря до плюсових температур у Півден-ному Степу припадає на першу декаду березня, за винятком південно-західних ра-йонів Одеської області та Криму, де цей перехід відбувається в третій декаді лютого. Тривалість періоду з плюсовими температурами у східних районах зони дорівнює 240 днів, а в крайніх південно-західних районах і в Криму — 305, на решті території 250-280 днів.

Початок вегетаційного періоду, який приблизно збігається з переходом серед-ньодобових температур через 5°С, у південному Степу настає в кінці березня, в пів-нічному Степу — на початку квітня. В сільськогосподарському виробництві важливо враховувати перехід температури повітря через 0, 5, 10 і 15°С.

Для більшості районів північного Степу морозонебезпечний період навесні три-ває 10-20 днів. У районах з розчленованим або підвищеним рельєфом він затягується до 20 днів і більше за рахунок пізніших строків закінчення весняних заморозків. У те-плішому південному Степу морозонебезпечний період не перевищує 10 днів. Початок періоду з середньою добовою температурою вище 15°С, що збігається з початком най-інтенсивнішої вегетації, в зоні Степу припадає на другу декаду травня, а кінець цього періоду в північному Степу — на другу і в південному — на третю декаду вересня.

Для визначення теплозабезпечення сільськогосподарських культур найчастіше користуються сумами середньодобових температур вище 10°С (сумами активних температур). Середні багаторічні суми активних температур у північному Степу ко-ливаються від 2900 до 3100°С, а в південному — від 3200 до 3500°С. Суми цих темпе-ратур з імовірністю до 90% дещо менші; в північному Степу вони становлять 2550-3000°С, а в південному — 3000-3200°С.

Отже, на півночі зони щороку можуть достигати середньостиглі та середньопізні, а на півдні — й пізні сорти кукурудзи, винограду та інших теплолюбних культур. Цих

7. Системи землеробства

ресурсів тепла достатньо для вирощування післяжнивних культур. Проте умови зво-ложення тут дуже обмеженні, тому вирощування післяжнивних культур може бути адаптованим лише за умов зрошення.

Вологозабезпечення культур. Вода є регулятором температури рослини: волога випаровується через листки, що знижує температуру і запобігає перегріву рослин. Близько 0,2–0,3% увібраної рослинами води витрачається на утворення маси рос-лини, а понад 99% випаровується, забезпечуючи транспортну роль і теплозахисний ефект. Випарування води листками та іншими надземними органами називається транспірацією. Завдяки транспірації в клітинах листків виникає всисна сила, яка за-безпечує переміщення води з розчиненими в ній речовинами від коренів до листків. Якщо процес випарування води рослиною переважає надходження її з ґрунту, рос-лина втрачає тургор і в’яне. У такій рослині знижується інтенсивність фотосинтезу, посилюються процеси гідролізу і розкладу органічних речовин, бо порушується узго-дженість дій ферментів.

Ступінь відповідності потребам рослин для формування високих урожаїв запасів продуктивної вологи, яка є в ґрунті, називають вологозабезпеченістю рослин. Для багатьох культурних рослин велике значення має зволоження орного шару ґрунту (0–20 см), де розміщена основна маса кореневої системи. Зниження запасів продук-тивної вологи в цьому шарі нижче 20 мм починає негативно впливати на формування врожаю.

Для оптимального проходження біологічних процесів сільськогосподарські рос-лини потребують певної кількості засвоюваної вологи. Не завжди ця кількість відпо-відає потребам. Надмірна зволоженість порушує повітряний режим, внаслідок чого пригнічується розвиток рослин. Але в степовій зоні вологозапаси частіше бувають недостатні, а ґрунтові пори надмірно заповнені повітрям. Рослини пригнічуються надмірним висушуванням і при різкій нестачі вологи гинуть. Таким чином, волого-забезпеченість в основному визначається співвідношенням кількості вологи, яка є в ґрунті, і тієї кількості, яка потрібна для нормального розвитку рослин.

Встановлено, що запаси продуктивної вологи до 5 мм в орному шарі ґрунту під час сівби не забезпечують сходів, при 10 мм запасах сходи з’являються, проте вони починають частково засихати і дуже зріджуються. При запасах 11–20 мм умови для появи сходів задовільні, а при запасах понад 20 мм завжди з’являються дружні сходи.

У зоні Степу величину врожаю озимої пшениці дуже часто вирішують запа-си продуктивної вологи в період сівби. Незадовільні запаси продуктивної вологи в орному шарі ґрунту в період сівби озимої пшениці по чистому пару в північному Степу бувають приблизно в один, а в південному — в один-два роки з десяти. Після непарових попередників у цей період вони бувають відповідно один раз на 4–5 і 6–7 років з десяти.

Отже, на непарових попередниках і на зайнятих парах треба застосовувати всі за-ходи, щоб нагромадити і зберегти якнайбільше вологи в ґрунті.

З початком весняної вегетації озима пшениця, маючи на цей час розвинену коре-неву систему, починає використовувати вологу з метрового шару ґрунту. Осінньо-зимові опади збільшують запаси вологи в ґрунті, завдяки чому навесні в період від-новлення вегетації озимої пшениці в більшості випадків запаси вологи в метровому шарі ґрунту після пару і непарових попередників мало відрізняються.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Запаси продуктивної вологи в метровому шарі ґрунту 90–150 мм і більше на час відновлення вегетації за нормальних погодних умов забезпечують добрий стан озимини; 60–90 мм — задовільний; запаси вологи менше ніж 60 мм не забезпечують нормального розвитку рослин. Отже, весняні запаси вологи, що забезпечують добрий стан озимини як після парів, так і після непарових попередників, у північному Степу становлять 90–95, а в південному — 85–90%.

Можливість років із запасами вологи понад 90 мм в період сівби ярих культур у північному Степу становить 85, а в південному — 70%; задовільні запаси (60–90 мм) складають відповідно 10 і 20%, а незадовільні (менше ніж 60 мм) — 5–10%, тобто при-близно в один рік із десяти.

Користуючись даними про весняні запаси продуктивної вологи в ґрунті і виходя-чи з конкретних умов, які складаються, щорічно навесні можна уточнювати структу-ру посівів і співвідношення культур.

Міжфазний період вихід у трубку — колосіння є критичним у житті зернових культур. В цей час відбувається найбільший приріст вегетативної маси, у зв’язку з чим рослини потребують найбільшої кількості води. За даними наукових досліджень, сприятливі умови зволоження для росту і розвитку рослин створюються за таких за-пасах продуктивної вологи у метровому шарі: на легких ґрунтах — 70 мм, на важ-ких — 150 мм. При запасах вологи понад 150 мм спостерігається посилений розвиток хвороб і вилягання рослин. Задовільними запасами продуктивної вологи для цього періоду вважається 50–70 мм, незадовільними — 30–50 мм.

Стан ранніх ярих зернових при запасах вологи в метровому шарі ґрунту менше ніж 45 мм погіршується. Добрими запасами продуктивної вологи в метровому шарі ґрунту для періоду колосіння — молочна стиглість є 50–70, задовільними — 30–50, незадовільними — 20–30 мм.

Ймовірність добрих і задовільних запасів вологи під озимою пшеницею як після пару, так і після непарових попередників у північному Степу в період колосіння — молочна стиглість становить 85–90%, у південному — 65–85%, під ранніми ярими зерновими культурами — відповідно 80 і 70%.

Користуючись наведеними даними про можливі вологозапаси, а також врахо-вуючи те, що інші метеорологічні фактори не є обмежуючими, можна мати уявлен-ня про стан колосових культур у період від виходу в трубку до молочної стиглості, а разом з цим і про стан майбутнього врожаю. Озимі культури, розвиваючися з осені, продуктивніше використовують ранні весняні запаси вологи, ніж ранні ярі зернові.

Ще менш продуктивно використовує весняні запаси вологи кукурудза, строки сівби якої за умовами теплозабезпеченості настають пізніше. За час до сівби цієї культури волога на полях випаровується непродуктивно. Її можна зберегти лише за умов правильної агротехніки. Встановлено, що кукурудза протягом вегетації нерів-номірно використовує вологу. Максимальна потреба її у воді настає за 10 днів до ви-кидання волоті і через 20 днів після цього періоду.

Наведені дані свідчать про те, що в період найбільшої потреби кукурудзи у воді фактичні запаси продуктивної вологи в цьому шарі ґрунту в більшості років менші від тієї кількості, яка потрібна для нормального її розвитку. Тому в зоні Степу сталі врожаї кукурудзи на зерно можливі лише за умов повного забезпечення посівів воло-гою в другій половині літа.

7. Системи землеробства

Наукою і виробничою практикою доведено, що оптимальна вологість ґрунту для більшості рослин у період вегетації перебуває в межах 65–80% польової вологоєм-ності. Різні культури характеризуються неоднаковими потребами до запасів вологи в різні періоди вегетації.

Дослідженнями встановлено, що найвищу врожайність різні рослини забезпечу-ють за вологості: кукурудза на силос, овочеві культури, багаторічні трави — 80% НВ, озима пшениця, жито, ярі зернові, кукурудза на зерно, цукрові та кормові буряки, морква — 70, соняшник — 60% НВ.

У кукурудзи найвищий врожай зерна забезпечується при запасі 70–80 мм у шарі 0–50 см. Для картоплі оптимальні запаси продуктивної вологи в півметровому шарі досягають 60–70 мм.

Існують критичні періоди, коли рослини особливо чутливі до нестачі вологи. Зо-крема зернові культури витрачають багато вологи під час кущення, але ще більше вологи вони потребують під час виходу в трубку і до кінця колосіння. У кукурудзи критичний період щодо потреби у волозі припадає на період цвітіння — молочна сти-глість, у проса — утворення волоті — наливання зерна, у гречки — цвітіння. Корене-плідні і бульбоплідні найбільше потребують вологи під час утворення коренеплодів і бульб. Ці особливості необхідно враховувати при вирощуванні культур і застосо-вувати заходи щодо забезпечення вологою взагалі і в критичні періоди зокрема. Зва-жаючи на те, що на території зони Степу найбільші запаси вологи в ґрунті бувають у ранньовесняний період, з метою найбільш повної її використання культури потрібно висівати в якнайраніші строки.

Система сівозмін

Отримання урожаю — головний результат сільськогосподарського виробництва, і кількість його визначається дією факторів навколишнього середовища та продук-тивними можливостями культури. Чим повніше фактори середовища задовольняють біологічні вимоги культур, тим краще проявляються генетичні можливості продук-тивності рослин.

Спільна дія таких факторів, як умови зволоження, поживний режим, особливості агрофізичних характеристик, дія біологічних факторів у ґрунті після кожного з по-передників з впливом метеорологічних умов вегетації у кінцевому підсумку й зумов-лює рівень продуктивності вирощуваних сільськогосподарських культур у ґрунтово-кліматичній зоні.

Землеробство в Степу спеціалізоване на вирощуванні зерна. Основними польо-вими культурами є озима пшениця, кукурудза, ячмінь, з технічних — соняшник. Тому зона Степу є одним з найважливіших районів виробництва продовольчого і фураж-ного зерна та насіння соняшнику.

У Степу добре розвинуте молочно-м’ясне скотарство, а в південних його райо-нах — вівчарство. Більшість господарств багатогалузеві — зерно-олійно-скотарські. Навколо великих міст і промислових центрів господарства спеціалізуються на ви-робництві молока та овочів.

Враховуючи біологічні особливості провідних культур, їхня частка в сівозміні за умов забезпечення кращих попередників має становити: для озимої пшениці — у пів-нічних районах Степу до 40–50%, у центральних та південних — 30%. Можливе роз-ширення посівів озимої пшениці за умов збільшення у складі попередників частки чистих та зайнятих парів.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Склад попередників для кукурудзи за впливом на її продуктивність не має такого важливого значення, як для пшениці. Тому в усіх районах Степу частка кукурудзи може підвищуватися до 40–50%, а в спеціалізованих сівозмінах — і до 75–80%.

У структурі посівних площ ячмінь не повинен перевищувати 10–15%, оскільки збільшення площі, зайнятої цією культурою, як правило, призводить до зменшення виходу зерна з 1 га.

На чорний пар у структурі посівних площ північних районів зони припадає не менше ніж 5%, у центральних — 5–10, у південних — 10–20%.

У господарствах зерно-олійно-тваринницького напряму під зернові відводять 55–60%, технічні — 10–20%, кормові — 20–25% площі з таким чергуванням:

у північній частині Степу

I.          1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — ярі; 5 —

кукурудза на силос; 6 — озима пшениця; 7 — кукурудза на зерно; 8 — горох, кукурудза

на силос; 9 — озима пшениця; 10 — соняшник.

II.        1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки, кукурудза

на зерно; 4 — кукурудза на силос; 5 — озима пшениця, ячмінь; 6 — зернобобові одно-

річні трави на зелений корм; 7 — озима пшениця; 8 — соняшник, кукурудза на зерно;

у південній частині Степу

I.          1 — чорний пар; 2 — озима пшениця; 3 — кукурудза на зерно; 4 — ячмінь + лю-

церна; 5 — люцерна; 6 — озима пшениця; 7 — кукурудза на силос; 8 — озима пшениця;

9 — соняшник.

II.        1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — кукурудза на зерно і силос;

4          — ячмінь + 1/2 люцерни; 5 — люцерна, зернобобові; 6 — озима пшениця; 7 — соняшник.

Для господарств, що спеціалізуються на виробництві свинини і продукції птиці, орієнтовними схемами чергування культур у польовій сівозміні можуть бути: у північній частині Степу

I.          1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — ячмінь +

багаторічні трави; 5 — багаторічні трави на один укіс; 6 — озима пшениця; 7 — куку-

рудза на силос і зерно; 8 — зернобобові, кукурудза на зерно; 9 — ярі; 10 — соняшник.

II.        1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — яч-

мінь + багаторічні трави; 5 — багаторічні трави на один укіс; 6 — озима пшениця; 7 —

кукурудза на зерно; 8 — соняшник, кукурудза на зерно.

у південній частині Степу

I.          1 — чорний пар; 2 — озима пшениця; 3 — кукурудза на зерно; 4 — ячмінь + 1/2

люцерни; 5 — люцерна, горох; 6 — озима пшениця; 7 — озима пшениця; 8 — кукурудза

на силос, однорічні трави на зелений корм; 9 — озима пшениця; 10 — соняшник;

II.        1 — чорний пар; 2 — озима пшениця; 3 — кукурудза на зерно; 4 — ярі; 5 — зер-

нобобові, кукурудза на силос; 6 — озима пшениця; 7 — ячмінь + 1/2 багаторічних трав,

просо, сорго; 8 — багаторічні, однорічні трави; 9 — озима пшениця; 10 — соняшник.

Для господарств, що спеціалізуються на виробництві молока та овочів (приміські райони):

1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — овочі, картопля; 4 — ячмінь;

5          — однорічні трави на зелений корм + люцерна; 6 — люцерна; 7 — люцерна; 8 — озима

пшениця; 9 — кукурудза на зерно, коренеплоди, рицина; 10 — ячмінь, овес.

Лабораторія сівозмін Інституту зернового господарства УААН рекомендує такі орієнтовні схеми спеціалізованих кукурудзяних сівозмін короткої ротації:

7. Системи землеробства

I.          1, 2, 3 — кукурудза на зерно; 4 — кукурудза на силос; 5 — ячмінь або озима пше-

ниця.

II.        1, 2, 3 — кукурудза на зерно; 4 — кукурудза на силос + люцерна; 5, 6 — люцерна;

7 — озима пшениця.

III.       1, 2, 3, 4 — кукурудза на зерно; 5 — горох або ячмінь, просо, сорго.

IV.       1, 2, 3 — кукурудза на зерно; 4 — соя; 5 — озима пшениця або ячмінь. Пшеничні спеціалізовані сівозміни доцільно мати такого типу:

у північних районах

I.          1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — ячмінь

+ еспарцет, люцерна; 5 — еспарцет, люцерна на один укіс; 6 — озима пшениця; 7 —

зернобобові; 8 — озима пшениця; 9 — соняшник.

II.        1 — чорний і зайнятий пар; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — ку-

курудза на силос; 5 — озима пшениця; 6 — зернобобові; 7 — озима пшениця; 8 — со-

няшник.

Основою ґрунтозахисних сівозмін у Степу є багаторічні трави. На родючих ґрун-тах тут можна вирощувати такі бобові трави, як люцерна, на інших — еспарцет. Із зла-кових — стоколос безостий, райграс високий, пирій безкореневищний, а в південних районах — житняк посухостійкий. На південних схилах польова схожість насіння ба-гаторічних трав у 1,5–2 рази менша, ніж на північних.

У цій зоні рекомендуються такі орієнтовні схеми ґрунтозахисних сівозмін:

I.          1, 2 — багаторічні трави; 3 — кукурудза у фазі викидання волоті; 4 — озима пше-

ниця; 5 — ярі зернові + багаторічні трави.

II.        1, 2 — багаторічні трави; 3 — озиме жито; 4 — кукурудза на зелений корм та

ранній силос; 5 — озима пшениця + післяжнивний посів багаторічних трав.

На дуже еродованих ґрунтах висівають культури суцільної сівби. Прикладом може бути така схема: 1, 2 — багаторічні трави; 3 — озиме жито або однорічні трави на зелений корм; 4 — озима пшениця; 5 — ярі + багаторічні трави.

Використання поливних земель у країні підпорядковано основному напряму спе-ціалізації сільського господарства — виробництву зерна та тваринницької продукції. Частка зернових культур у структурі посівних площ у північних областях становить 30–33%, кормових — 48–52, а в південних — відповідно 38–42 і 42–50%.

Удосконалення структури посівних площ відбувається головним чином шляхом розширення на поливних землях посівів найбільш продуктивних культур, сортів, гібридів, установлення їх доцільного співвідношення з урахуванням водозабезпече-ності, наявності поливної техніки та інших умов.

На поливних землях, на відміну від неполивних, при визначенні продуктивності культур враховують не лише урожайність, а й період часу, потрібний для вирощуван-ня цієї рослини та загальний вихід продукції з поливного гектара.

Із зернових культур на поливних землях найбільшу продуктивність забезпечу-ють кукурудза та озима пшениця, з кормових — люцерна, кукурудза на силос, цукрові та кормові буряки, а в проміжних посівах — злаково-бобові сумішки та кукурудза, овочі та картопля. У проміжних посівах розміщують більш скоростиглі сорти з ура-хуванням основного місця їх у сівозміні, потреби в продукції, забезпеченості водою, теплом тощо.

Орієнтовні схеми чергування культур у сівозмінах основних напрямів викорис-тання поливних земель можуть бути такими.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Польові сівозміни:

I.          1, 2 — люцерна; 3 — озима пшениця, пожнивні посіви; 4 — цукрові буряки; 5 —

соя; 6, 7- кукурудза на зерно; 8 — кукурудза на силос; 9 — озима пшениця + літній

посів люцерни.

II.        1, 2 — люцерна; 3 — озима пшениця; 4 — озима пшениця, пожнивні посіви;

5 — кормові буряки; 6, 7, 8 — кукурудза на зерно; 9 — кукурудза на зелений корм +

люцерна.

III.       1, 2 — люцерна; 3 — озима пшениця; 4 — озима пшениця, пожнивні посіви; 5,

6, 7 — кукурудза на зерно; 8 — ячмінь + люцерна.

У польових сівозмінах з посівами цукрових буряків розміщення культур може бути таким:

I.          1, 2 — люцерна; 3 — озима пшениця; 4 — цукрові буряки; 5 — кукурудза на зер-

но; 6 — кукурудза на силос; 7 — озима пшениця, післяжнивні посіви; 8 — ячмінь +

люцерна.

II.        1, 2 — люцерна; 3 — озима пшениця; 4 — цукрові буряки; 5 — кукурудза на си-

лос; 6- озима пшениця; 7 — цукрові буряки; 8 — ячмінь + люцерна.

З рисових сівозмін найбільш поширені восьмипільні сівозміни з таким чергуван-ням культур: 1, 2 — люцерна; 3, 4, 5 — рис; 6 — агромеліоративне поле; 7, 8 — рис.

Обробіток ґрунту в сівозміні. Серед ґрунтово-кліматичних зон України най-більше еродованої та ерозійно небезпечної ріллі (понад 66%) знаходиться в Степу. Враховуючи велике ґрунтозахисне значення безполицевого обробітку, його слід ширше застосовувати в сівозмінах. Так, у типовій для південного Степу польовій де-сятипільній сівозміні, за даними Інституту охорони ґрунтів УААН, доцільно застосо-вувати ґрунтозахисну систему основного обробітку, подану в табл. 53, 54.

Таблиця 53

Система ґрунтозахисної системи основного обробітку ґрунту в південному Степу

 

Культура сівозміни   Рекомендована система обробітку ґрунту Знаряддя обробітку, марки агрегатів

Пар чорний   Лущення дисковими лущильниками на глиби-ну 6–8 см, внесення гною. Оранка плугами на глибину 28–30 см, щілювання ґрунту на схилах до замерзання на глибину 50–60 см через 8–12 м, ранньовесняне боронування, культивація з боронуванням на глибину 12–14 см, 8–10 см, 6–8 см  БИГ-3А; КПЭ-3,8; КПШ-9; ОПТ-3-5; КПГ — 250; КПГ-2-150; ЧКУ-4

Озима пше-ниця       Передпосівна культивація на глибину 5–6 см, сівба        КПС-4; СЗП-3,6

Кукурудза на зерно   Лущення ґрунту на глибину 6–8 см або куль-тивація на глибину 8–10 см та наступна на глибину 10–12 см. Обробіток плоскорізами на глибину 28–30 см. Щілювання на схилах до замерзання ґрунту на глибину 50–60 см через 8–14 м, ранньовесняне боронування, культива-ція на глибину 10–12 см, передпосівна культи-вація на глибину 6–8 см, сівба       БИГ-ЗА; КПЗ-3,8; КПГ-250; КПГ-2-150; ЧКУ-4; ЗККШ-6А

7. Системи землеробства

Продовження табл. 53

Ярий ячмінь  Лущення ґрунту на глибину 6–8 см, на глибину 10–12 см, оранка на глибину 25–27 см, щілю-вання на глибину 50–60 см через 8–12 м, ран-ньовесняне боронування, передпосівна культи-вація на глибину 5–6 см, сівба           БИГ-3А; ПН-4-5; ЧКУ-4; КПС-4; СЗП-3,6

Пар зайнятий            Лущення на глибину 6–8 см, 10–12 см, оранка на глибину 25–27 см, щілювання на глибину 50–60 см через 8–12 м, ранньовесняне боро-нування, передпосівна культивація на глибину 6–8 см, сівба    БИГ-3А; ПН-4-5; ЧКУ-4; КПС-4; СЗП-3,6

Озима пше-ниця       Обробіток на глибину 10–12 см, щілювання на глибину 40–50 см через 8–12 м, плоскорізний обробіток на глибину 8–10см, передпосівна культивація на глибину 6–8 см, сівба    КПЗ-3,8; КПШ-5; АКП-2,5; ОПТ-3-5; ЧКУ-4; КПС-4; СЗП-3,6

Кукурудза на силос   Лущення на глибину 6–8 см або комбінований обробіток на глибину 8–10 см, плоскорізний обробіток на глибину 28–30см, щілювання на глибину 50–60 см через 8–12 м, ранньовесняне боронування, культивація на глибину 10–12 см, передпосівна культивація на глибину 6–8 см, прикочування            БИГ-3А; КПЭ-3,8; КПШ-5; ОПТ-3-5; КПГ-250; КПГ-2-150; ЧКУ-4; КПС-4; 3ККШ-6А

Озима пше-ниця       Лущення на глибину 6–8 см, щілювання на гли-бину 40–50 см через 8–12 м, комбінований об-робіток на глибину 8–10 см, сівба       БИГ-3А; ЧКУ-4; КПЭ-3,8; КПШ-5; АКП-2,5; ОПТ-3; БДТ-7; СЗП-3,6

Соняшник      Лущення на глибину 6–8 см або комбінований обробіток на глибину 8–10 см, плоскорізний обробіток на глибину 25–27 см, щілювання на глибину 50–60 см через 8–12 м, ранньовесняне боронування, передпосівна культивація на гли-бину 6–8 см     БИГ-3А; КПЭ-3,8; КПШ-5; ОПТ-3-5; КПГ-250; КПГ-2-150; ЧКУ-4

Таблиця 54

Система обробітку зрошуваних чорноземних і темно-каштанових ґрунтів

північного і південного Степу в зерно-травяно-просапній сівозміні

(Інститут зрошувального землеробства УААН)

 

№ поля           Культура сівозміни   Рекомендована система обробітку ґрунту Знаряддя обробітку, марки агрегатів

1          Ячмінь ярий на зерно або кукурудза на зе-лений корм з підсівом люцерни    Дворазове лущення на глибину 8–10 см і 10–12 см. Оранка або безполицевий обробіток ґрунту на глибину 20–22 см, чизелювання на глибину 12–14 см перед входом в зиму. Фрезерний передпосівний обробіток на глибину 6–8 см і сів-ба. Прикочування           БДТ-7,0; ПН-4-35; КПГ-2,2; ПГ-3-5; КПШ-9; ЧКУ-4; КПЭ-3,8А; КТС-10-1; КА-3,6; СЗТ-3-6; 3ККШ-6

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Продовження табл. 54

2, 3      Люцерна        Ранньовесняне розпушення пру-жинними або голчастими борона-ми. Після другого укосу — щілю-вання на глибину 35–40 см           БП-8; БИГ-3А; ЩН-2-140

4          Озима пшениця        Лущення в два сліди з інтервалом в 10–12 днів на глибину 8–10 і 10–12 см   БДТ-7,0; БД-10

 

           

            Плоскорізний обробіток на глиби-ну 12–14 см в агрегаті з голчасти-ми боронами    ОПТ-3-5; КЛШ-5; КЛШ-9; БИГ-3А

 

           

            Щілювання перед сівбою на гли-бину 35–40 см. Передпосівна куль-тивація на 5–6 см або сівба комбі-нованим агрегатом   ЩП-000; КПС-4; КА-3,6

Пожнивна кукурудза Сівба стерньовою сівалкою            СЗС-2,1

 

5          Цукрові буряки          Лущення в двох напрямках на 8–10 см, ярусна оранка на 32–35 см з наступним чизелюванням на 14–16 см, ранньовесняне вирівню-вання поверхні поля, передпосівна культивація і сівба            БДТ-7,0; БД-0; ПНЯ-4-40; ЧКУ-4; ШБ-2,5; УСМК-5,4Б; ССТ-12Б

6          Кукурудза на силос   Лущення в два сліди на глиби-ну 8–10 см і 10–12 см, оранка на глибину 20–22 см з наступним чизелюванням на глибину 14–16 см, ранньовесняне боронування, культивація на глибину 10–12 см, передпосівна культивація на гли-бину 6–8 см, прикочування        ПН-4-35; ЧКУ-4; БЗТС-1,0; КПС-4; 3ККШ-6А

7          Озима пшениця        Лущення на глибину 8–10 і 10–12 см, плоскорізний обробіток на глибину 12–14 см в агрегаті з гол-частими боронами або підготовка ґрунту комбінованим агрегатом, передпосівне щілювання на глиби-ну 35–40 см, сівба. Сівба в стерню без попереднього обробітку ґрунту           БДТ-7,0; БД-10; КПШ-9; КПШ-5; БИГ-3А; АКП-5,0; АКП-2,5; ЩП-000; СЗП-3,6; КА-3,6

 

            Післяжнивні злаково-бобові сумішки         Сівба стерньовою сівалкою СЗС-2,1

8          Кукурудза на зерно   Лущення на глибину 8–10 і 10–12 см, оранка на глибину 28–30 см, ранньовесняне боронування, дві культивації на глибину 10–12 і 6–8 см, сівба  БДТ-7,0; БД-10; ПН-4-35; БЗТС-1,0; КПС-4; СПЧ-6М

7. Системи землеробства

Система обробітку ґрунту на зрошуваних землях

У сівозмінах на зрошуваних землях рекомендується застосовувати диференці-йовані системи обробітку ґрунту, в яких поєднують протягом ротації оранку з без-полицевим обробітком на різну глибину, щілювання або ґрунтопоглиблення важких за гранулометричним складом ґрунтів та пряму сівбу культур проміжних посівів. За таких систем обробітку ґрунту зменшуються затрати сукупної енергії, порівняно із системою різноглибинної оранки, на 500-600 Мдж, а витрати пального — на 5-6 кг на один гектар сівозмінної площі.

Овочеві, кормові культури та цукрові буряки на зрошуваних землях за ретель-ного післязбирального подрібнення рослинних решток слабо реагують на спосіб обробітку ґрунту. Тому перевага полицевій звичайній або ярусній оранці надається за необхідності заробки в ґрунт органічних і сидеральних добрив, а також соломи в більш глибокі частини орного шару. За умов внесення цих добрив під попередні культури найбільш раціональний під овочеві і буряки глибокий безполицевий об-робіток ґрунту. При засміченні полів коренепаростковими бур’янами після збирання озимої пшениці проводиться пошаровий обробіток за типом напівпарового.

Рекомендовані для впровадження ґрунтозахисні сівозміни на зрошуваних схилах крутістю понад 3° повинні займати близько 10% зрошуваних земель. Щорічні втрати ґрунту зі зрошуваних схилів при поливах, сніготаненні і зливових опадах у літній період досягають 13-15 т/га, що значно перевищує допустимі межі.

У ґрунтозахисних сівозмінах рекомендується застосовувати безполицевий обро-біток знаряддями плоскорізного, чизельного типу, пряму сівбу проміжних культур і щілювання посівів багаторічних трав у період вегетації перед поливом, а також щілю-вання зябу перед входом у зиму з метою забезпечення вбирання талих вод. Така сис-тема обробітку призводить до збільшення енергетичних і експлуатаційних затрат на 3-5%, проте забезпечує значний екологічний ефект, знижуючи стік води і змив ґрунту в 2-3 рази порівняно з оранкою. Додаткові затрати на протиерозійний обробіток оку-повуються приростом врожаю в 7-10 ц зернових одиниць на 1 га сівозмінної площі.

Система удобрення культур

Гній у сівозмінах Степу слід вносити на полях чорного та зайнятого парів, під ку-курудзу на силос, яка є попередником озимої пшениці, а в бурякосіючих районах — і під цукрові буряки. Розкидають його так, щоб поживні речовини використовували три-пять культур із розрахунку на 1 га сівозмінної площі 8-10 т.

За реакцією на внесення мінеральних добрив у оптимальних співвідношеннях і нормах основні польові культури розміщують у такій послідовності: озима пшениця, ячмінь, овес, просо (прирости врожаю становить 7-12 ц/га), кукурудза (6-8 ц/га), горох (2-4 ц/га). Достатню кількість мінеральних добрив для допосівного внесення слід забезпечити під соняшник і цукрові буряки.

Найвищі урожаї озимої пшениці одержують у разі сумісного застосування в сівоз-міні органічних і мінеральних добрив. Гній в умовах недостатнього зволоження вно-сять переважно в чорні та зайняті пари, під просапні (кукурудза на силос), де озима пшениця використовує його післядію. Оптимальна доза гною під озиму пшеницю по чорних і зайнятих парах становить 30-35 т/га. При розміщенні озимої пшениці після кукурудзи на силос гній краще вносити під попередник у дозі 35-40 т/га. Приріст урожаю зерна пшениці при цьому дещо знижується, проте врожай силосної маси ку-курудзи зростає. При збільшенні дози гною на 20-40 т/га абсолютні прирости врожаю

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

зростають, а відносні (на 1 т гною) — зменшуються. Через обмежене виробництво ор-ганічних добрив під озиму пшеницю гній у дозі понад 40 т/га вносити не доцільно.

Перехід на інтенсивну технологію вирощування озимої пшениці потребує про-гресивних способів застосування мінеральних добрив. Так, локальне внесення фосфор но-калійних або різних комплексних добрив (РКД) на глибину 10–12 см у допосівний період і азотних навесні забезпечує рослини елементами живлення про-тягом усього періоду вегетації при меншій їх втраті порівняно з розкидним способом.

Локальне внесення добрив доцільно поєднувати із стартовим добривом у рядки при сівбі у розрахунку по 20 кг/га Р2О5. Для стартового удобрення доцільно викорис-товувати комплексні добрива.

Як правило, азотних добрив за інтенсивної технології вирощування озимої пшени-ці в допосівний період не вносять, оскільки надмірне азотне живлення призводить до переростання рослин, поганого їх загартовування та незадовільної перезимівлі. Саме тому основну кількість азотних добрив тут вносять під час підживлення посівів навесні.

Встановлено, що внесення 60 кг/га азоту у два строки (навесні по тало-мерзлому ґрунту й у фазу виходу в трубку) забезпечує додатковий приріст врожаю зерна до 4 ц/га порівняно з разовим внесенням азоту в допосівний період у дозі 120 кг/га. Так, для забезпечення врожаю зерна озимої пшениці 50–60 ц/га і при середній забезпече-ності ґрунту фосфором потрібно внести 70–90 кг/га Р2О5.

Дозу фосфорних та калійних добрив коригують залежно від вмісту рухомих їх форм у ґрунті. Ці добрива краще вносити під основний обробіток ґрунту. Ефектив-ним є застосування рядкового добрива в дозі 10–20 кг/га Р2О5. На чорноземах зви-чайних доза калійних добрив становить 40–60 кг/га К2О. На південних чорноземах і каштанових ґрунтах калійні добрива застосовувати не доцільно.

За вмістом в орному шарі понад 25 мг мінерального азоту на 1 кг ґрунту вносити азотні добрива перед сівбою озимої пшениці не слід. При менших запасах необхідно застосовувати під допосівну культивацію в районах достатнього зволоження 20–30, а недостатнього — до 50% загальної розрахункової дози азотних добрив.

Під озиму пшеницю на чорноземах звичайних середньо- і малогумусних північ-ного Степу після чорного пару вносять N30–60P60K30, після зайнятого — N60–90P60–90K30, після зернобобових — N60P60–90K30. На чорноземах південних, темно-каштанових і ка-штанових солонцюватих ґрунтах південного Степу після чорного пару — N60Р45–60, після зайнятого пару — N90Р45–60.

Внесення під кукурудзу 20 т/га гною підвищує врожайність зерна на 2,5–5 ц/га. Враховуючи, що кукурудза досить ефективно використовує добрива, внесені під по-передні культури сівозміни її можна вирощувати після озимої пшениці, розміщеної по угноєному пару. Під кукурудзу доцільно застосовувати сирий пташиний послід у нормі 7,5–10 т/га, який за ефективністю в цій зоні дорівнює 20 т/га напівперепрілому гною.

Позитивна дія гною істотно зростає в напрямку з півдня на північ зони. Збіль-шення дози гною до 60 т/га при дефіциті продуктивної вологи в ґрунті не сприяє зростанню врожаю порівняно з внесенням 40 т/га.

У несприятливі за зволоженням роки внесення мінеральних добрив під оранку ефективніше, ніж застосування під весняну культивацію. За достатньої кількості во-логи ефективність добрив зростає незалежно від строків їх внесення. Найбільш до-цільно вносити їх навесні локальним способом.

Перенесення всієї дози добрив або її частини із основного в підживлення, як пра-вило, не сприяє подальшому зростанню врожаю кукурудзи. Однак, враховуючи той

7. Системи землеробства

факт, що добрива надходять протягом року нерівномірно і в обмеженій кількості, не слід зовсім відмовлятися від вегетаційних підживлень. Вони доцільні на полях, де восени та в допосівний період було недостатньо внесено добрив. Для підживлення кукурудзи у фазі 5–6 листків застосовують переважно азотні або азотно-фосфорні добрива у нормі 20–30 кг/га діючої речовини. У сприятливі за зволоженням роки цей захід забезпечує навіть вищий приріст урожаю, ніж внесення всієї рекомендованої норми мінеральних добрив у допосівний період.

Позитивно на врожай кукурудзи впливають мінеральні добрива, внесені у неве-ликих дозах під час сівби. Для цього доцільно використовувати складні мінеральні добрива в дозах за фосфором 10–15 кг/га.

При вирощуванні кукурудзи за інтенсивною технологією орієнтовні норми міне-ральних добрив становлять: у північному та північно-західному Степу — N60–0Р60–90К40–60; у центральному та східному — N60–90Р60–90К40; у південному та південно-східному Степу і Криму — N60–90Р60К40.

Під ячмінь слід вносити повне мінеральне добриво в помірних нормах з перевагою азоту і фосфору над калієм (N60Р60К30). Дуже важливо забезпечити ячмінь фосфором на початку вегетації внесенням під час сівби в рядки Р10–20, що сприяє інтенсивному розвитку кореневої системи і поліпшує використання рослинами поживних речовин.

У різних ґрунтово-кліматичних умовах ячмінь неоднаково реагує на строки і способи внесення мінеральних добрив. Тому в північних, центральних та східних ра-йонах Степу перевагу віддають весняному строку внесення, у тому числі й локаль-ним способом. У більш посушливих районах ефективність обох строків внесення добрив однакова або переважає осіннє застосування. Під ячмінь, який вирощують за інтенсивною технологією, норми мінеральних добрив становлять: у північній, південно-західній, центральній та східній частинах Степу — N45–60Р40–50К30, південних і південно-західних частинах зони та в Криму — N40–50Р40–50К20.

На відміну від озимих культур, визначальним фактором у підвищенні білковості зерна ячменю при роздрібненому внесенні азоту є оптимальне забезпечення рослин цим елементом на початку вегетації та дотримання відповідного співвідношення між передпосівною нормою і нормою, що використовується для підживлення. При спів-відношенні між ними 1:1 досягається найбільш оптимальний зв’язок між азотним і вуглеводним обмінами на перших етапах органогенезу. У цьому випадку забезпечу-ється як висока зернова продуктивність, так і підвищення вмісту білку в зерні. Одно-часно підвищується стійкість рослин проти вилягання.

При співвідношенні норм азоту 2:1 потенційна продуктивність рослин зростає, проте посилюється можливість вилягання посівів внаслідок зниження кількості віль-них вуглеводів у запасному фонді листкового апарату рослин, що звичайно використо-вують на синтез клітковини та інших вуглеводів, необхідних для посилення механічної стійкості соломи. При співвідношенні норми азоту 1:2 знижується як урожайність, так і білковість зерна ячменю через стимулювання додаткового стеблоутворення разом з відведенням значної кількості азоту ґрунту на вегетаційний ріст пагонів. Встановлено, що поряд з підвищенням урожайності мінеральні добрива, насамперед азотні, внесені окремо або разом з фосфорно-калійними, позитивно впливають на якість зерна.

Овес так само, як і ячмінь, позитивно реагує на внесення в допосівний період на-самперед азотних добрив окремо або азотних у поєднанні з фосфорними.

Овес менше від ячменю реагує на строки внесення мінеральних добрив. Проте за весняного використання їх локальний спосіб ефективніший, ніж внесення врозкид.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Позитивно впливає на врожайність внесення N60Р60К30–40 до сівби. Значні при-рости врожаю забезпечує внесення в рядки під час посіву складних добрив у дозі за фосфором 10–15 кг/га.

При вирощуванні вівса за інтенсивною технологією норми внесення мінеральних добрив у Степу становлять: у північній і північно-західній частинах — N40–50Р30–40К30–40, цент ральній і східній — N30–40Р30–40К20–30, південній та південно-західній і в Криму — NР.

30–40 30–40

Просо краще реагує на внесення мінеральних добрив навесні, ніж восени. Най-більш ефективне локальне внесення. Частину азотних добрив на широкорядних по-сівах у дозі 15–20 кг/га діючої речовини доцільно застосовувати у підживлення при першому обробітку міжрядь.

За нестачі добрив для допосівного внесення доцільно використовувати їх малими дозами в рядки під час сівби переважно у вигляді складних добрив (10–15 кг/га за фосфором).

При вирощуванні проса за інтенсивною технологією мінеральні добрива ви-користовують у таких орієнтовних нормах: у північному і північно-східному Сте-пу — N40–60Р40–50К40–50; центральному та східному — N40–60Р40–50К30–40; південному та південно-західному Степу і Криму — N30–45Р30–40 (менша норма — після угноєних по-передників, більша — після неугноєних).

Елементи мінерального живлення в рослини гороху надходять майже протягом усього вегетаційного періоду. При цьому фосфор та калій засвоюється в основному до фази формування і наливання насіння, а азот — майже до повної стиглості.

Позитивно впливають на врожай гороху фосфорні добрива, внесені окремо або з невеликою кількістю калійних. Дози фосфорно-калійних добрив слід диференціюва-ти залежно від особливостей ґрунту. На чорноземах звичайних малогумусних збіль-шення дози фосфорних добрив з 30 до 60 кг/га Р2О5 забезпечує приріст урожаю до 4 ц/га, а в поєднанні з калійними (30 кг/га діючої речовини) — до 5 ц/га. Ефективним є рядкове внесення фосфорних або складних добрив з розрахунку 15–20 кг/га Р2О5.

Соняшник у сівозміні найбільш раціонально розміщувати після угноєних попере-дників, оскільки він добре використовує післядію гною.

Важливе місце в системі удобрення соняшнику належить мінеральним добривам. У допосівний період слід вносити насамперед фосфорні добрива у поєднанні з азотни-ми. Дія калійних добрив, як правило, менш ефективна, ніж фосфорних і азотних. Це пояснюється достатньою забезпеченістю більшості ґрунтів Степу обмінними формами калію. Однак застосування калійних добрив підвищує стійкість рослин проти виля-гання, зменшує загрозу поширення різних збудників хвороб. Норма мінеральних до-брив під соняшник повинна становити 30–60 кг/га азоту і калію та 60 кг/га фосфору.

Для ефективного використання добрив важливе значення мають строки та спо-соби їх внесення. При розкидному способі їх доцільно вносити восени під основний обробіток ґрунту, ніж навесні під культивацію. Близькі або навіть більш високі при-рости врожаю насіння соняшнику одержують від таких самих доз добрив, якщо їх вносять навесні локальним способом і загортанням у ґрунт на глибину 10–12 см.

За умов недостатнього забезпечення добривами цю культуру слід розміщувати після добре удобрених попередників. Висока ефективність мінеральних добрив при рядковому внесенні (15–20 кг/га Р2О5) спостерігається на полях, недостатньо удо-брених у допосівний період.

7. Системи землеробства

У різних ґрунтово-кліматичних районах Степу і залежно від попередників спів-відношення елементів живлення в добривах (зокрема між азотом і фосфором) може змінюватись у той чи інший бік. При сівбі озимої пшениці після кукурудзи на силос, яка з урожаєм виносить з ґрунту багато азоту, у складі повного мінерального добри-ва азотні добрива повинні переважати над фосфорними. Після багаторічних трав та гороху, які збагачують ґрунт на азот, навпаки, більше значення для формування уро-жаю цієї культури мають фосфорні добрива.

Для насичення сівозміни добривами, які сприяють підвищенню її продуктив-ності щодо зерна на 25–40%, наближаються до оптимальних такі дози: гною близько 8–10 т/га сівозмінної площі, мінеральних добрив — 45–60 кг/га азоту та фосфору і калію 30–40 кг/га.

Щоб одержати високоякісне зерно озимої пшениці та підвищити вміст протеїну в листковій масі кукурудзи, посіви цих культур слід підживлювати позакоренево сечо-виною з розрахунку 30–45 кг/га азоту.

Згідно з даними досліджень і практики передових господарств зони рекомендують-ся системи застосування добрив у сівозмінах різної спеціалізації показані в табл. 55.

Таблиця 55

Орієнтовані схеми розміщення добрив у польових сівозмінах Степу (за даними Г. Р. Пікуша)

 

Чергування культур у сівозміні        Основне добриво     Рядкове добриво       Підживлення

Північні та північно-західні райони

Чорний і зайнятий пар        Гній — 30 т/га + Р60К60     —        —

Озима пшениця        —        —        —

Цукрові буряки          N 90 wtPua no^qo 110           NPonK

10 ^0 10          —

Ячмінь з підсівом еспарцету           NnPnK

40 40 40          —        —

Еспарцет        —        —        —

Озима пшениця        Гній — 30 т/га           NPK

10 20 10          30-bO

Кукурудза на зерно   N„Pon „nK on

90 bu-90 40-bu           —        N

30-45

Кукурудза на силос   Гній — 30–40 т/га     NnPn „K

10 10-20 10    30-45

Озима пшениця        NonPnK

bu 40 40          —        N

30-45

Соняшник      N„PcnK

40 bO 40         —        —

Центральні та східні райони

Чорний пар   Гній — 30 т/га + Р60К60     —        —

Озима пшениця        —        —        30-bO

Кукурудза на зерно   N РК

60-90 60 40    —        —

Ячмінь            NnPnK

40 40 40          —        —

Зайнятий пар            Гній — 30 т/га           NnPn „K

10 10-20 10    —

Озима пшениця        NonPonK

bO bO 40        —        N

30-bO

Кукурудза на зерно і силос  Гній — 30 т/га           NnPn „K

10 10-20 10    —

Зернобобові   РК

60 30   —        —

Озима пшениця        NonPon „K bO bO-90 40      —        N

30-bO