Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
7.1. Поняття про системи землеробства та їх історичний розвиток : Землеробство. Підручник : Бібліотека для студентів

7.1. Поняття про системи землеробства та їх історичний розвиток


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 

Загрузка...

Система землеробства — історично визначений спосіб установлення співвідно-шення між заходами і засобами використання земельних, рослинних, агрокліматич-них та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства — це сукупність взаємопов’язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного характеру із використанням землі на певній території за землевпорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продукції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Система землеробства вміщує сукупність систем організації території і здійснення виробничого процесу вирощування рослинної продукції за такими провідними лан-ками, як сівозміна, система обробітку ґрунту, система удобрення, захисту рослин, система насінництва, система машин і знарядь та ін. Засобом поєднання різнорідних ланок систем землеробства є агрофітотехнології. Одним із принципів упорядкуван-ня систем землеробства за місцевих природних умов є агрокліматична класифікація систем землеробства.

Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов’язані з розвитком у сус-пільстві виробничих сил та виробничих відносин.

У другій половині XVIII ст. перші російські вчені агрономи А. Т. Болотов, І. М. Ко мов, В. О. Левшин присвятили свої дослідження вивченню систем землероб-ства. Болотов, зокрема, писав: «Належне співвідношення між скотарством і хлібороб-ством є головною увагою в сільському господарстві». Своїм баченням він визначив концепцію інтегрованого землеробства, рослинництва і тваринництва.

В основу назв систем землеробства бралися переважаючий характер використан-ня землі або спосіб відновлення родючості ґрунту (переліг, пар) та найбільш поши-рені в посівах культурні рослини. А тому систему землеробства спочатку трактували переважно як спосіб розведення культурних рослин на полях і називали її способом нивоведення, системою рільництва, системою хліборобства тощо.

У примітивних системах землеробства — залежній, перелоговій, підсічно-вогневій та лісопильній — в обробітку знаходилася частина орнопридатних земель. Ці системи відповідали рівню розвитку виробничих сил того історичного часу.

Розвиток науки про системи землеробства пов’язаний з іменами відомих росій-ських економістів О. П. Людоговського, О. С. Єрмолова, І. О. Стебута та О. І. Сквор-цова. На їхню думку, основними складовими системи землеробства є співвідношення між земельними угіддями (ріллею та природними луками) і різними групами куль-тур, а також спосіб підтримання родючості ґрунту. Їх вчення зайняло належне місце в торговому землеробстві, яке розвивалося, та спеціалізації господарства. Виникло поняття «система господарства», яке мало ширший, насамперед економічний, зміст з включенням виробничого напряму та системи землеробства. Системи господарства розрізняли за головними видами сільськогосподарської продукції, від якої одержува-ли основний прибуток.

7. Системи землеробства

Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства зробив видатний вчений — агроном і економіст у кінці XVIII ст. Іван Михайлович Комов.

Вихованець Московської слов’яно-греко-латинської академії тривалий час у складі експедиції Академії наук вивчав стан сільського господарства європейської частини Росії, а вже скоро знайомився із сільським господарством Англії. Маючи ве-ликий фактичний науковий матеріал, професор землеробства І. М. Комов у 1785 р. випустив у світ свою капітальну працю «О земледельных орудиях», а в 1788 р. — «О земледелии», що стало подією в сільськогосподарській літературі. В цих працях він узагальнив досвід світової агрономічної науки і практики, опираючись на передові природнонаукові та економічні ідеї свого часу, зробив глибокі наукові висновки.

На відміну від А. Т. Болотова, який стояв ближче до мінеральної теорії живлення рослин, Комов обґрунтував «гумусову» теорію живлення рослин та визначив най-важливішим завданням землеробства відновлення і підтримку родючості ґрунту. Він також рекомендував перехід від трипільної сівозміни парової системи до розробленої семипільної сівозміни, як більш інтенсивної плодозмінної системи землеробства.

Проте, як і А. Т. Болотов, професор І. М. Комов піддавав критиці недоліки па-рової системи і обґрунтував нову, досконалішу систему землеробства — по співвід-ношенню між хліборобством і скотарством, між зерновими і кормовими культура-ми, що визначає не лише економічний, а й агротехнічний бік системи землеробства. Комов вчиняв правильно, коли від аналізу співвідношення між скотарством і зем-леробством ішов до агротехнічних заходів і навпаки — від агротехнічних заходів до визначення співвідношення культур у господарстві, їх урожайності й прибутковості господарства, що й зараз є найбільш актуальним.

І. М. Комов уже в той час виступав за необхідність перетворення одноманітно-го польового господарства в багатогалузеве розвинуте господарство. Він поставив на наукову основу питання спеціалізації землеробства з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов держави. Проте агрономічна наука того часу тільки почала ви-вчати можливість та доцільність вирощування тих або інших сільськогосподарських культур відповідно до ґрунтово-кліматичних та економічних умов їх вирощування.

Вчені-аграрники Болотов та Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підвищення родючості ґрунту, а як і засіб одержання прибут-ку, розрізняючи дві сторони системи землеробства — агрономічну (збереження і під-вищення родючості землі) і економічну (співвідношення між культурами). За цими сторонами системи землеробства слід розглядати як початок вчення про системи сільського господарства.

Як наслідок, у кінці XVIII — початку XIX ст. прогресивні російські вчені-агрономи і практики сільського господарства наполегливо займалися проблемою підвищення врожайності хлібів, яка тоді повністю залежала від рівня розвитку скотарства. В роз-робку перших наукових методів вирішення цієї проблеми помітний вклад внесли А. Т. Болотов і І. М. Комов, а слідом за ними — В. О. Левшин, Д. М. Полторацький та І. І. Самарін. Їх цінні досліди з удосконалення сівозмін і польового травосіяння визначили шляхи усунення недостачі кормів — основи для розвитку скотарства і удобрення полів гноєм. Левшина справедливо вважають піонером дослідного тра-восіяння в Росії і творцем паро-зернової системи землеробства з чотирипільною сі-возміною, а Д. М. Полторацького, який вперше застосував плодозмінну сівозміну, та І. І. Самаріна — засновниками польового травосіяння на великих площах.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Ці та інші факти з історії формування вчення про системи землеробства на терені Росії переконливо засвідчують пріоритет російської сільськогосподарської науки пе-ред німецькою. Доведено, що наша вітчизняна сільськогосподарська наука має свою самостійну історію, яка виникла ще в XVIII ст., що першість у створенні основ вчення про системи землеробства належать виключно вітчизняним агрономам-економістам. Класична праця І. М. Комова «О земледелии» вийшла в світ за 21 рік, а відома пра-ця А. Т. Болотова «О разделении полей» — за 37 років до публікації першого тому «Основы рационального сельского хозяйства» Теєра.

Сучасні поняття щодо сутності системи ведення сільського господарства зво-дяться до наукового обґрунтування організаційних, економічних і технологічних принципів побудови та управління сільськогосподарським виробництвом з голо-вним завданням задоволення потреб суспільства в продуктах харчування. Складо-вою основою системи ведення господарства, безперечно, є система землеробства.

Проте агрономи-економісти першої половини ХІХ ст. не створили та і не могли ще створити чіткого науково послідовного вчення про системи сільського господар-ства. Систему сільського господарства вони ще змішували із системою землеробства або вважали її частиною — економічною стороною системи землеробства. Під агроно-мічною стороною системи землеробства розумілось забезпечення родючості ґрунту. В цілому систему землеробства вони трактували як спосіб розведення культурних рослин на полях заради прибутку.

З розвитком і зміною економічних умов і способів виробництва суспільство і час поставили перед вченими питання спеціалізації та географічного розміщення галу-зей сільського господарства.

Помітний вклад у зв’язку з новими вимогами часу внесли агрономи О. В. Совє-тов і О. М. Енгельгард, професори О. П. Людоговський, І. О. Стебут, О. С. Єрмолов та О. І. Скворцов.

Основний внесок у цю важливу справу належить відомому вченому професорові Петровської академії І. О. Стебуту. У своїх лекціях про основи польових культур і заходах їх покращення він вперше ставив і вирішував ряд злободенних і ключових питань. Серед них були такі: з яких елементів і частин складається система сільського господарства; які головні системи сільського господарства в державі; яка залежність системи сільського господарства від економічних і ґрунтово-кліматичних умов місце-вості; який взаємозв’язок між різними елементами системи сільського господарства?

Під системою сільського господарства І. О. Стебут, як і його однодумці, розумів три взаємопов’язаних між собою частини:

—        виробниче спрямування господарства;

—        система землеробства відповідна до спрямованості господарства та природним умовам;

—        сівозміна, в якій, як правило, знаходить зміст виробнича спрямованість госпо-дарства і яка в той же час є основною ланкою системи землеробства.

Видатний вчений, послідовник В. В. Докучаєва, П. А. Костичева та К. А. Тіміря-зева — академік Д. М. Прянішніков системою рільництва, або землеробства, називав спосіб використання землі різними культурами. Вона, на його думку, залежить від системи господарства і визначається співвідношенням площ під кормовими, техніч-ними та зерновими культурами або ж рослинами, які більше чи менше накопичують органічних решток в ґрунті.

7. Системи землеробства

Д. М. Прянішніков був переконаним противником монокультури, за винятком сівозміни. Сівозміну він вважав об’єктивною необхідністю і однією з вирішальних умов підвищення врожайності і продуктивності полів. Різні ґрунтово-кліматичні умови, на думку вченого, зумовлюють необхідність застосовувати різні сівозміни і за-ходи щодо вирощування сільськогосподарських культур. Найбільш прогресивними він вважав плодозмінні сівозміни, що передбачають чергування трьох головних ти-пів культур: хлібних, просапних і кормових трав, головним чином бобових, здатних вільно фіксувати азот повітря і збагачувати на нього ґрунт. Плодозмінні сівозміни йому вважалися радикальним засобом швидкого і одночасного підвищення зерново-го господарства і тваринництва, а також виробництва технічних культур. Основним шляхом інтенсифікації і підвищення продуктивності вітчизняного землеробства він вбачав у його хімізації.

В. Р. Вільямс вніс вагомий вклад в агрономічну науку, розробив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, закономірності розвитку і порушення умов ро-дючості ґрунту, дрібногрудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, відновлення структури ґрунту введенням сівозміни посіву багаторічних бобових і злакових трав. Він дослідив, які саме біологічні та фізико-хімічні процеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрунту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

Академіку В. Р. Вільямсу належать загальновизнане агрономічне визначення системи землеробства як комплексу агротехнічних заходів, спрямованих на віднов-лення, підтримку і постійне підвищення родючості ґрунтів.

На підставі свого агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень ін-ших напрямів сільськогосподарської науки В. Р. Вільямс розробив і запропонував систему агрономічних заходів по відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, яку він назвав травопільною системою землеробства. У ній він вимагав: 1) раціональну організацію і використання усієї території господарства із системою двох сівозмін — польової та кормової; 2) правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами; 3) правильну систему добрив; 4) систему насінництва та посів відбірним насінням, пристосованих до місцевих умов високоврожайних сортів; 5) систему меліорації — зрошувальну в районах недостатнього зволоження та осушувальну в районах над-лишкового зволоження; 6) насадження полезахисних лісових смуг.

Перевага травопільної системи виявляється при зіставленні її з тими системами землеробства, які історично їй передували, а саме: паро-зернова, перелогова, поліп-шена паро-зернова, багатопільна трав’яна, плодозмінна. Ні про одну з них не можна сказати, хто їх створив. Усі вони з’являлися стихійно в міру розвитку суспільних від-носин. Вчені лише при цьому їх відкривали і описували, вдосконалювали або видо-змінювали залежно від умов місця і часу.

Травопільна система землеробства була наслідком історичного розвитку сіль-ськогосподарської науки і насамперед — агрономічного ґрунтознавства. Вона відо-бражала практичні рекомендації щодо піднесення землеробства, ґрунтуючись на природно-наукових основах. Проте В. Р. Вільяме помилявся, вважаючи травопільну систему землеробства заходом одночасного вирішення як зернової, так і тваринниць-кої проблеми зразу на всій території країни з обов’язковим упровадженням траво-пільних сівозмін. Вчений помилково вважав, що в межах існуючих виробничих відно-син система землеробства мало або ж зовсім не залежить від природно-економічних

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

особливостей різних регіонів країни, і вважав її підпорядкованою частиною системи ведення сільського господарства. Це був певний крок назад до поглядів агрономів-економістів О. В. Совєтова і І. О. Стебута, запереченням усієї попередньої історії землеробства та історії науки про системи землеробства. У визначенні В. Р. Вільямса зневажалась економічна сторона системи землеробства, спосіб використання землі, тобто співвідношення земельних угідь і структури посівних площ, а основне те, що надто вузько бачилися шляхи підвищення родючості ґрунту. Травосіяння і траво-пільні сівозміни за всіх умов він вважав головним, найбільш надійним засобом від-новлення і підтримання ґрунтової родючості. Категорично стверджував, що одноріч-ні рослини в усіх випадках призводять до неминучого погіршення структури, а тому і зниження рівня родючості ґрунту.

З наступним розвитком науки та економіки для виправлення допущених поми-лок у травопільній системі землеробства потрібно було розробити такий комплекс заходів, які забезпечували б, поряд з раціональним і високопродуктивним викорис-танням землі, підвищення її родючості. Це зумовить одержання в окремих природних і економічних умовах найбільшої кількості високоякісної сільськогосподарської про-дукції з кожного гектара за найменших затрат праці і коштів на одиницю продукції. Саме ці принципи і стали визначальними під час розроблення і впровадження адап-тивних систем землеробства в різних за природно-кліматичними умовами та еконо-мічним розвитком окремих зонах країни.

За твердженням професора В. П. Нарцисова, в сучасному розумінні науково об-ґрунтована система землеробства повинна стосуватися не тільки землі, яка обробля-ється, а також і тієї іншої частини, яка придатна для використання в сільськогоспо-дарських цілях. Це лучні та пасовищні угіддя, заболочені і порушені землі, а також ті, що заросли чагарниками, але за певних умов можуть бути окультурені.

Сучасна система землеробства повинна вирішувати проблеми боротьби з посу-хою, охорони навколишнього природного середовища від забруднення пестицидами, мінеральними та органічними добривами, створення оптимальних умов для посівів сільськогосподарських культур, життя і діяльності людей.

Раціональні сучасні системи землеробства передбачають широке застосування досягнень науки і техніки — хімізації, селекції, меліорації, комплексної механізації, енерго-, ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій, що забезпечують отри-мання сталих, високих і якісних урожаїв вирощуваних культур.

Сільськогосподарська галузь, як ніяка інша, потребує всебічного врахування усіх особливостей природних і економічних умов кожного регіону нашої держави. Вихо-дячи з цієї основовизначальної вимоги, розвиток сучасного землеробства за єдиною схемою, придатною для всієї країни, не можливий.

Будь-яка без винятку система землеробства повинна характеризуватись наявніс-тю співвідношень усіх сільськогосподарських угідь, раціональною структурою посів-них площ і найбільш доцільним комплексом підтримування і підвищення родючос-ті ґрунту. Ці основні фактори визначають раціональність та інтенсивність системи землеробства, які повинні бути пов’язані між собою, оскільки суттєве порушення їх обов’язково ведуть до зміни основних способів підвищення родючості ґрунту різних типів ґрунтів.

Значення відповідності сучасних систем землеробства географічним умовам у цей історичний період людської цивілізації істотно зросло внаслідок вагомих досяг7. Системи землеробства

нень агрономічної науки в цілому та окремих її напрямів зокрема, і вони повинні бути враховані при розробленні основ кожної конкретної системи землеробства.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва забезпечує високу агротехнічну та еконо-мічну ефективність кожної ланки і всієї системи землеробства в цілому.

Вони не можуть декретуватися адміністративними заходами, тому що за своєю суттю народжуються самим життям як закономірний наслідок їхніх внутрішніх мож-ливостей і особливостей розвитку виробництва. Надумані штучні, відірвані від ре-альних природних умов рекомендації не витримують перевірки часом і часто завда-ють великих збитків суспільству. Так було з просапною, травопільною та системою землеробства Фолькнера і Овсіневого.

Необхідності повного врахування різноманітних особливостей землеробства як під час розроблення теорій, так і в процесі впровадження в практику далеко не за-вжди дотримуються.

Сутність безперервного вдосконалення методів раціонального використання зем лі регулюється істиною про безперервний розвиток землеробства, оскільки з досягнен-ням прогресу настає якийсь наступний лімітуючий фактор. Вивчення обмежу вального фактора в конкретних умовах є одним з найважливіших завдань як науковців, так і фа-хівців сільськогосподарського виробництва.

Причини, внаслідок яких знижуються урожайність сільськогосподарських куль-тур та їхня якість, бувають різними. Із зовнішніх причин це найчастіше є особливості клімату в конкретному районі, зокрема недостатність або надлишкова кількість опа-дів чи їх несприятливій розподіл у часі, малосніжні зими з низькими температурами, заморозки рано восени та пізно навесні, суховії, різкі коливання температур, зливи, градобої та ін.

Особливо важливе значення продуктивності землеробської галузі є причини, що зумовлюються відмінностями ґрунтового покриву, станом родючості та окультуре-ності ґрунтів. Серед комплексу складових ґрунтового середовища для культурних рослин є гранулометричний склад і структура, наявність гумусу і доступних елемен-тів мінерального живлення рослин, несприятлива реакція ґрунтового розчину, рівень підґрунтових вод та характер рельєфу.

Причина низької родючості ґрунтів визначаються не тільки природними умо-вами, а часто рівнем культури землеробства. Збіднення ґрунту на окремі елементи живлення, підкисленість та засоленість, еродованість, велика засміченість насінням і вегетативними органами розмноження бур’янів, погіршений агрофізичний та фітоса-нітарний стан — усе це дуже часто є наслідком неправильного антропогенного впливу як наслідок безгосподарської діяльності землероба. Порушення при визначенні ви-користання землі, опрацюванні раціональної структури посівних площ, застосуванні технології вирощування районованих культур та сортів значною мірою визначають ефективність загального комплексу в системі землеробства.

Завершеною система землеробства і її складові можуть бути стосовно певного часу, рівня розвитку науки і техніки та інтенсивності ведення сільського господар-ства. Від складових системи господарювання та умов, які змінюються, заходи земле-робства набувають різного значення і повинні адекватно змінюватися.

Системи землеробства мають бути характерні і адаптовані для ґрунтово-клі ма-тичних зон або їхні частин, які набагато не відрізняються за ґрунтовими, кліматичними

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

та економічними умовами. Ці адаптовані системи схожі в цих умовах структурою по-сівних площ, комплексом основних заходів до реалізації кожної зі складових їх ланок та в цілому вирішенням основної цілі — найбільш продуктивного використання землі при одночасному вирішенні головних завдань підвищення врожайності вирощуваних культур та розширеному зростанню рівня родючості ґрунтів.

Землеробство як галузь сільського господарства тисячоліттями накопичувало досвід практики і передавало досягнуте від одного покоління до іншого, не маючи будь-яких теоретичних викладок. Тривалий час багато систем землеробства не мали спеціальних назв і лише через століття отримали їх.

В основу визначення назви системи землеробства був узятий головний спосіб ви-користання землі (вогнева, лісопильна та ін.), найбільш поширені культури (зернова, просапна, травопільна). Проте здебільшого назву системи землеробства пов’язували зі способом забезпечення підвищення родючості ґрунту та ефективності всієї систе-ми (перелогова, парова, сидеральна, плодозмінна та ін).

За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем землеробства: примі-тивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.

До примітивної системи землеробства віднесені: підсічно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова. Вони відображали низький рівень розвитку продуктивних сил суспільства — первіснообщинний, рабовласницький та феодальний.

У цей період розвитку суспільства на території, яку заселяли люди, значні пло-щі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали і освоювали нові. Залишені площі під впливом природних процесів з ча-сом відновлювали родючість ґрунту. Провідну роль у цьому відігравали рослинність, ґрунтова біота та інші чинники.

За цих систем землеробства оброблялась і засівалася незначна частина придат-них для обробітку земель — у межах 20–25% від можливого. Як правило, ці площі використовували під зернові культури. Використану протягом 3–4 років ріллю за-лишали в переліг. Однією з головних причин при цьому було не стільки виснаження ґрунту, як усе більше засмічення посівів культурних рослин бур’янами, розпилення верхнього шару ґрунту і внаслідок цього погіршення його водних властивостей.

За час перебування площ під перелогом, внаслідок зміни однорічної трав’яної рослинності на багаторічну, ґрунт очищувався від бур’янів, у ньому збільшувався вміст гумусу і азоту та поліпшувався структурно-агрегатний склад ґрунту.

Для цього історичного відрізка розвитку рільництва характерними були низька примітивна агротехніка, відсутність добрив та тяглової сили. Використання сил при-роди було головним і єдино можливим засобом підвищення родючості ґрунту. Саме такі можливості і визначали екстенсивний і малопродуктивний рівень сільського господарства.

Історичний час застосування примітивних систем землеробства в різних части-нах світу і окремих країнах був неоднаковим.

На території Російської імперії примітивні системи землеробства зберігалися аж до XVI ст., а в північних губерніях європейської частини та в Сибіру вони лишали-ся до кінця ХІХ ст. На території сучасної України примітивні системи землеробства мали місце в XVII та XVIII ст.

Підсічно-вогнева і лісопильна системи землеробства. Це примітивні системи землеробства. Сутність підсічно-вогневої полягала в тому, що після вирубування лісу,

7. Системи землеробства

корчування пеньків, спалювання залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рос-лини, переважно зернові, вирощували протягом 2–5 років. Після цього ріллю зали-шали для заростання лісом через зниження родючості ґрунту і сильну забур’яненість посівів.

В основі лісопильної примітивної системи землеробства лежало використання для вирощування сільськогосподарських культур площ після розкорчовування лісу, що вже колись були в сільськогосподарському виробництві. Використовувалась у заліснених районах і була аналогом перелогової системи в степовій зоні. Родючість ґрунту при ній відновлювалася під лісом природним шляхом та з допомогою спалю-вання решток лісу.

До цього способу освоєння нових земель люди дійшли в результаті спостережень за природною рослинністю, що з’являється на ділянках, звільнених після лісових по-жеж. На цих ділянках землі буйно розвивалася природна трав’яна рослинність.

Внаслідок спалювання лісу ґрунт збагачувався на елементи мінерального жив-лення за рахунок золи. Разом з тим зола сприяла нейтралізації кислої реакції цих ґрунтів. Азотне живлення наступних культур формується при цьому за рахунок роз-кладу лісової підстилки, решток трав’яної рослинності, а також життєдіяльності азо-тофіксувальних мікроорганізмів.

Протягом 2–3-х років на цих ділянках після спалювання лісової рослинності от-римували непогані врожаї з наступним різким зниженням у зв’язку з примітивними за-ходами вирощування. Для наступного продовження використання освоєних із-під лісу ділянок землі в ряді випадків залишали площі на рік-два без посіву і вносили на них мізерні кількості гною. На цих ділянках дозволялося слаборозвинуте тваринництво.

Лісопильна система землеробства прийшла на зміну підсічно-вогневій. Причин до її виникнення було декілька. По-перше, в цей час уже з’явилася приватна влас-ність на землю, що обмежувала територіальне переміщення селян; по-друге, збільши-лась потреба в зерні, а наявних площ для його виробництва уже в достатній кількості не вистачало; по-третє, зросла потреба в лісоматеріалах; по-четверте, зросли пошуки можливостей для підвищення врожаїв.

Для поліпшення властивостей ґрунту за цієї системи землеробства намагалися більше використовувати гній, а кращі лісоматеріали не спалювали як раніше, а ви-користовували для господарських потреб.

В умовах степу з потенційно родючими чорноземними ґрунтами використовува-лися залежна та перелогова системи землеробства.

Суть їх полягала у відтворенні родючості ґрунту за допомогою багаторічної трав’яної рослинності. Внаслідок високої природної родючості ґрунтів степової зони і більш ефективної ролі трав у відтворенні родючості період їх росту для поліпшення ґрунту порівняно з лісовою рослинністю тривав значно менше. Сівбу сільськогос-подарських культур проводили протягом 6–8, інколи 10 років, а потім після висна-ження і засмічення ґрунту такі землі залишалися на 20–30 років і переходили на нові цілинні ділянки.

Із зростанням потреб населення в продукції сільського господарства, розвитком знарядь виробництва і торгівлі гостро постало питання раціонального і продуктивно-го використання землі. Залежна система землеробства при цьому вже стала гальмува-ти розвиток продуктивних сил суспільства через те, що ще за рабовласницького ладу земля перейшла у приватну власність рабовласника і вільне пересування хлібороба

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

на нові місця стало нездійсненним. Коли були розорані всі цілинні землі, селянин ви-мушений був повернутися до обробітку земель, які раніше вже використовувалися, але були покинуті у свій час як виснажені, що втратили родючість.

Якраз саме так залежна система землеробства поступилася перелоговій. Проте різкої межі між цими системами було дуже мало. Основною відмінністю є те, що при залежній системі, як правило, не поверталися до залишених раніше оброблюваних ділянок. Освоювалися нові, ніколи не оброблювані землі.

За перелогової системи земельний масив розбивали на декілька ділянок. Частину з них використовували під хлібні злаки, інша тривалий час, до 10–20 років і більше, перебувала під перелогом. Зрештою перелоги знову брали до обробітку для вирощу-вання сільськогосподарських культур. Починаючи з цього часу, оранку ґрунту стали проводити ґрунтообробними знаряддями на живій тязі.

Саме ці дві системи землеробства характеризуються найпримітивнішими спосо-бами відновлення родючості ґрунту. Вони мали місце за умов наявності великих нео-своєних земельних масивів. За таких умов процес відновлення показників родючості ґрунту проходив без антропогенної дії і лише за допомогою природи. Тому чим довше землі перебували під перелогом, тим більше природна трав’яна рослинність на них за своїм складом наближалася до флори цілинних степів, тим повніше відновлювалася родючість ґрунту.

Працями А. А. Костичева і В. Р. Вільямса доведено, що в природних умовах про-цес відновлення родючості ґрунту відбувається під впливом зміни природної рослин-ності, або рослинних формацій.

Земельна ділянка, що залишена без обробітку, вже в перший рік суцільно зарос-тає однорічними і дворічними бур’янами. Рілля переходить у стадію бур’янового пе-релогу.

Навесні та восени переліг насичується водою на велику глибину через порожни-ни, утворені в ґрунті, при відмиранні кореневої системи однорічних бур’янів. На цих ділянках землі в ґрунті переважає аеробний процес, за якого безперервно утворюють-ся зольні елементи та азот внаслідок мінералізації кореневих систем рослинності.

На другий рік переліг переходить у пирійний, що може бути використаний як сіножать з потенційною можливістю до 50–60 і більше центнерів сіна з гектара.

Як відомо, відповідно до біологічних особливостей кореневища пирію розміщу-ються у верхньому шарі ґрунту на глибині 8–10 см. Густа сітка кореневищ, пронизую-чи ґрунт у різних напрямках, ущільнює стінки утворених нею порожнин. При цьому ґрунт має можливість добре пропускати в себе воду. Ґрунтова вода міцно утримуєть-ся органічною речовиною, що набрякає. Ця речовина, на думку професора Я. Я. Вер-біна, утворюється в результаті безперервного процесу щорічного відмирання веге-тативних органів пирію на початку зими і утворення нових кореневищ рано навесні.

За час пирійного перелогу в ґрунті нагромаджуються великі запаси органічної ре-човини, які забезпечують скріплення розпилених частинок ґрунту в окремі структур-ні грудочки, водотривкість яких з роками зростає. При дальшому розвитку пирійного перелогу в ґрунті збільшується вміст органічної речовини. У зв’язку з цим аеробні умови поступово змінюються на анаеробні.

Через 7–10 років пирій починає зріджуватись і урожай його поступово знижу-ється. Не чекаючи різкого його зниження, пирійний переліг іноді орють на 4–5-й рік після появи пирію. У цьому випадку його називають м’яким перелогом.

7. Системи землеробства

У разі якщо переліг не оброблюють, після зрідження пирію його заміщають нещіль-нокущові злаки, більш пристосовані до нових умов ґрунтового середовища, з перева-жанням анаеробіозу. Такий переліг називається клерійовим. До нього належать злаки, що слабко вкриті листям, а саме — тимофіївка степова, стоколос прямий та житняк.

Цей вид перелогу менш продуктивний за врожаєм наземної маси, ніж пирійний, а тому його частіше використовують як пасовище.

У період клерійового перелогу нагромадження органічної речовини відбувається більш уповільненими темпами і може тривати до 15 років. При цьому запас елементів ґрунтового живлення переходить в органічну форму, недоступну для засвоєння її не-щільнокущовими злаками. Внаслідок таких умов ґрунтового середовища нещільно-кущові злаки змінюються на щільнокущові типчаки, а келерія випадає. Тобто настає типчаковий, або твердий, переліг, який прийшов на зміну клерійовому.

Навесні на твердих перелогах з’являться багато ефемерів, які добре використо-вують вологу та зольні елементи поживи верхнього шару ґрунту. Серед бобових зна-чне місце в травостої займає астрагал, що має глибоко проникаючу кореневу систему. Наявність бобових на типчаковому перелозі сприяє нагромадженню в ґрунті великої кількості азоту.

При такій зміні рослинної формації стадія перелогів закінчується і настає кови-ловий степ. Він за травостоєм менш однорідний. У ньому трапляються окремі кущі типчаків, полину, астрагалу та ін. Ковиловий степ, на відміну від перелогів, нази-вається цілинним. Ґрунт характеризується тут водотривковою агрономічно цінною структурою з великими запасами органічної речовини, яка є потенціалом азотного та зольного живлення для рослин.

За перелогової системи землеробства значна частина земель не засівалася, пере-буваючи тривалий час під різними стадіями перелогу.

Така система землеробства була можлива у віддаленому часі, коли завдяки ве-ликим просторам придатної для обробітку землі можна було використовувати під посіви не більше половини або навіть однієї третини орних земель.

У міру помітного зменшення кількості вільних площ земель і зростаючих потреб у продуктах землеробства виснажені ділянки стали залишати в переліг на 8–15 років. Повернення до розорювання раніше оброблюваних, а потім залишених ділянок землі призвело до еволюції залежної системи в перелогову, за якої ґрунт під ріллею висна-жувався ще швидше.

З розвитком природничих наук, особливо теорії живлення рослин, змінювалося і обґрунтування обох систем землеробства. Виходячи з гумусової теорії живлення рос-лин за Теєром, підвищення родючості ґрунту під природною трав’яною рослинністю пояснювали нагромадженням гумусу. Такої наукової точки зору дотримувались і ві-тчизняні вчені І. М. Комов та М. Г. Павлов.

Відповідно до відкритої теорії мінерального живлення рослин мінеральними ре-човинами, зниження врожайності зернових при їх розміщенні протягом ряду років на одному місці після освоєння цілини вчені стали пояснювати збідненням ґрунту на фосфор та інші поживні речовини. У міру з’ясування процесів азотного живлення рослин підвищення родючості уже оброблюваних, а потім залишених під переліг або цілину земель пояснювали відновленням у них запасів азоту.

В. Р. Вільямс пояснював падіння врожаїв і причини залишення земель під пере-ліг втратою водотривкої структури під впливом вирощування однорічних злакових

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

культур. Після залишення таких земель у переліг на них під дією трав’яної рослиннос-ті відновлюється водотривка структура ґрунту. Професор А. А. Костичев пов’язував падіння врожаїв при тривалому беззмінному вирощуванні зернових культур їх забур’яненням.

Незважаючи на те, що скорочення строку перелогу не забезпечувало ні очищен-ня полів від бур’янів, ні відновлення водотривкої ґрунтової структури, під впливом господарсько-економічних умов строк перелогу все більше зменшувався, внаслідок чого скорочувалась і тривалість використання розораного перелогу під посівами сільськогосподарських культур.

Для знищення бур’янів і раціонального використання землі під посіви стали впроваджувати паровий обробіток ґрунту. Саме тому між посівами зернових вводи-лось парове поле. Внаслідок цього перелогова система перейшла в перехідну паро-перелогову форму, а в більшості — в парову.

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи землеробства, до яких від-несені, зокрема, паро-перелогова, парова і багатопільна трав’яна або вигінна.

Однією з причин їх виникнення було зростання кількості населення і обмеже-на земельна територія, що не дозволяло розширювати площу під посівами культур-них рослин. Другою суттєвою причиною відмови від підсічно-вогневої і лісопильної систем землеробства була дуже велика трудомісткість освоєння земель з-під лісу. Удосконалення знарядь обробітку ґрунту від сабана, багатозубової сохи до появи плуга були передумовою на перехід до парової системи. Однією з головних причин, що визначили перехід селян царської Росії до нових форм землекористування, були соціально-економічні — кріпацтво і приватна власність на землю. Із розвитком крі-пацтьва права обмежувалося переміщення селян. Основна маса землеробів стала пра-цювати на постійних ділянках.

При екстенсивних системах землеробства більша частина придатних для об-робітку земель використовувалися під посіви. Серед культур переважали зернові і кормові, а технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для від-новлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, траво-сіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювалися.

У непростих умовах існування, опанування досвідом вирощування зерна селя-нин інтенсифікує його виробництво шляхом покращення системи відновлення при-родної родючості землі, періодично залишаючи її під паром.

Керуючись недопущенням повного виснаження ділянки в одному виробничо-му циклі, систематичний її «відпочинок» характеризує цей агротехнічний захід як першу усвідомлену дію рільництва, спрямовану на інтенсифікацію землеробського процесу. Тогочасне пасивне присвоєння природної сили землі на підсічках і пере-логах набуло активної організованої форми забезпечення тривалої родючості землі. Організовано збереження і відновлення природних ресурсів ґрунтів у паровому полі стало переломною віхою в історії розвитку хліборобства. Застосування пару при ви-рощуванні зернових колосових культур можна розцінювати як важливе джерело іс-нування людства, беручи до уваги усвідомлення необхідності цього важливого про-цесу. Землеробство завдяки цьому піднялось із рівня примітивного стану до стану культурного, творчого, що зумовило прогрес хліборобства і його систем.

Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тільки тоді, коли відве-дене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спря7. Системи землеробства

мована технологічна операція — оранка, тобто в паровий період поле піддають одно-, дворазовому обробітку з метою покращення структури ґрунту, максимально можли-вого знищення бур’янів тощо.

На паровому двопіллі вирощували переважно зернові