5.1. Суть ерозії та інших форм деструкції ґрунтів


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 

Загрузка...

Термін «ерозія ґрунтів» походить від слів «роз’їдання», «руйнування». До недо-внього часу його використовували в широкому значенні, розуміючи під ним будь-яке руйнування (деструкцію) і знесення верхньої частини ґрунту, незалежно від того, якими силами вони спричиняються.

Ерозія — процес руйнування ґрунту та підґрунтя під впливом природних тіл або явищ і господарської діяльності людини. Ерозія буває фізична і хімічна. Серед фізич-ної ерозії розрізняють водну, вітрову, агротехнічну, технічну і пасовищну.

В Україні особливо великої шкоди ріллі завдають водна і вітрова ерозії.

Водна ерозія — фізична ерозія, при якій руйнування ґрунту відбувається під дією талих, дощових або поливних вод. Серед неї виділяють площинну, краплинну, ірига-ційну.

Ерозія вітрова — фізична ерозія, за якої руйнується ґрунт під впливом вітру в разі відсутності на поверхні рослинного покриву, при значній розпиленості ґрунту, недостатній кількості води в ньому і при швидкості вітру вище від порогової. Більше вона виявляється на легких ґрунтах з частинками діаметром менше 1 мм. Нині уже еродовано понад 15 млн га, і ерозія продовжує наступати далі на кожний п’ятий гек-тар із тих, що ще цілі. Проте і на цих землях втрати органічної речовини (гумусу) з ґрунту досягли 25-35%.

За підрахунками, на землях, що розміщуються на схилах крутістю понад 1°, а їх у складі ріллі близько 52%, в Україні без користі для врожаю, а то із шкодою для на-вколишнього середовища й самого ґрунту втрачається до 60% талих та зливових вод, з якими виноситься в річки, озера і ставки 15-25% біогенних речовин, добрив і пес-тицидів. Ростуть старі й виникають нові яри, ускладнюється екологічна обстановка.

Внаслідок зростаючої інтенсифікації землеробства, на жаль, розвиваються проце-си деградації гумусу ґрунтів і знижується їхня родючість. Аналіз стану їх свідчить, що рівень гуміфікаційних процесів у сучасних агроландшафтах знизився в середньому на 30-50% порівняно з рівнем екстенсивного господарювання. Прискорене розкла-дання свіжої органічної речовини посилює і мінералізацію гумусу. Відомо, що втрати останнього в чорноземах країни становлять 25-35% вихідних його запасів. Так, чор-ноземи середньогумусні, які існували до 30-х років, нині трансформувалися в мало-гумусні.

Особливо великі втрати енергії з агроекоситем під впливом інтенсивної водної ерозії. У середньому в Україні з кожного гектара змивається до 15 т ґрунту щороку. Насамперед це явище характерне для Степу і Лісостепу. Внаслідок цього втрачається 500 кг/га гумусу, 500-700 кг елементів живлення, що в 2-3 рази більше, ніж їх вно-сять з добривами.

На більшій частині Лісостепу, особливо в Західноукраїнській і Дністовсько-Дніпровській фізико-географічних провінціях, за даними О. Г. Тараріко, змив ґрунту на сучасних агроландшафтах становить 31-36 т/га, а в окремі роки під просапними

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

культурами він сягає 200 т/га при допустимому рівні 4-6 т/га. При цьому енерге-тичний потенціал агроекосистеми знижується, а її функціонування стає нестійким. Загальна площа сільськогосподарських угідь, розміщених на схилах різної крутості, в країні становить майже 20 млн га, зокрема орних земель — 14 млн га.

Ерозія відбувається внаслідок розмиву водними потоками поверхні ґрунтів, пере-ведення зміщених часток у завислий стан і перенесення їх на інші ділянки. У місцях, де швидкість потоку спадає, мінеральні частки осідають, утворюючи перевідкладені пролювіальні й делювіальні наноси і намиті ґрунти.

Явище змиву ґрунтів пов’язане з відривом від поверхневого шару окремих часток і цілих агрегатів. Механізм змиву ґрунтів можна представити як взаємодію еродую-чої сили потоку у, що діє на частки, із силою зчеплення частки з ґрунтом F Ероду-юча сила потоку, що діє на частку, залежить від швидкості потоку v , товщини шару води h і відношення маси частки до площі її поперечного перерізу S:

Fep=f(FpxVXm/S).

Сила F зростає із збільшенням v і h і зменшенням m/S.

Сила зчеплення ґрунтової частки F , в свою чергу, залежить від її щільності р і

 зч       г

міцності зв’язку з іншими частками F , яка залежить від вмісту в ґрунті колоїдів і

 зв

багатьох інших факторів:

F„=f(j>,F).

У поширених рівняннях для розмиваючої сили потоку товщина шару води, як пра вило, не вказується. Проте очевидно, що сила бічного тиску на частки в приземно-му шарі води при одній і тій самій швидкості зростатиме в міру збільшення рухаючої маси води.

Ерозія відбувається тоді, коли F стає більшою від F . Швидкість водного потоку, за якої починається відрив твердих часток від поверхні ґрунту, називається критич-ною швидкістю потоку V .

 кр

При однаковій щільності сумарний поперечний переріз часток на одиницю об’єму зростає в міру зменшення їх часток. Тому критична швидкість потоку менша на ґрун-тах з дрібними мікроагрегатними і гранулометричними частками, ніж на ґрунтах з крупними частками.

Таким чином, інтенсивність відриву поверхневим стоком ґрунтових часток і агре-гатів тісно пов’язана з текстурою і гранулометричним складом ґрунтів і ґрунтоутво-рюючих порід і з тим, наскільки наявні швидкості поверхневого стоку перевищують критичні (нерозмиваючі) значення для певного ґрунту.

Крім названих факторів, на інтенсивність відриву часток від ґрунту дуже впливає турбулентність потоку, яка пов’язана з нерівністю поверхні ґрунтів. У турбулентно-му потоці частки, що відірвалися, інтенсивніше піднімаються до поверхні потоку і переносяться далі.

Види ерозії ґрунтів спеціалісти розглядають із двох позицій: за характером впливу на ґрунт, тобто за формою проявлення, і за походженням води, яка надходить на ґрунт.

За формою проявлення розрізняють поверхневу (площинну) ерозію, або змив ґрунту; струменеву ерозію; розмив ґрунту, або яружну ерозію. Результати проявлен-ня цих форм ерозії можна бачити на окремих масивах земель, але часто вони спосте-рігаються сумісно.

5. Захист ґрунтів від ерозії і дефляції

Площинна (поверхнева) ерозія — водна ерозія, при якій руйнується верхній, найбагатший на поживні речовини, шар ґрунту і переноситься водою в інше місце. Спостерігається цей вид ерозії на вирівняних схилах, що характеризуються рівномір-ним розподілом стану. Вона призводить до рівномірного по території змиву ґрунту. В результаті площинної ерозії відбувається «зрізання» верхніх родючих шарів і уко-рочення профілю ґрунтів.

Інтенсивність ерозії Q вимірюється втратою ґрунтом його маси m з одиниці пло-щі S за одиницю часу t і виражається в т/га або мм/год:

Q = m/St.

У цих самих одиницях вимірюють і швидкість ґрунтоутворення. Тому із зістав-лення швидкості ерозії і швидкості ґрунтоутворення судять про ступінь ерозійної не-безпеки ґрунтів. Ерозійно небезпечними ґрунти вважають тоді, коли швидкість ерозії перевищує швидкість розвитку ґрунтового профілю в глибину. У тому ж випадку, коли швидкість ерозії ґрунтів виявляється меншою, ніж швидкість ґрунтоутворення, ґрунти не вважають ерозійно небезпечними, а ерозію називають нормальною.

Швидкість росту гумусового профілю при формуванні різних ґрунтів дещо різна, проте в середньому її вважають рівною 0,2 мм/рік. Виходячи з цього, при інтенсив-ності ерозії, що не перевищує 0,2 мм/рік, або 2–3 т/га за рік, її вважають нормальною. У цьому випадку ерозію не беруть до уваги. При втраті ґрунтами 3–6 т/га за рік еро-зію відносять до середньої, при втраті 5–10 т/га за рік — до великої, а при знесенні дрібнозему в кількості, що перевищує 12 т/га за рік, — до дуже великої.

Струменева ерозія виникає тоді, коли по схилу стік перерозподіляється і утворює струмені різної інтенсивності, які призводять до появи вимоїн глибиною до 0,5–1 м. Іншими словами, до струменевих форм ерозії відносять розмив ґрунту з утворенням малих негативних форм рельєфу, які усуваються обробітком ґрунту.

Форми струменевої ерозії завдають великих збитків сільсько-господарському ви-робництву не тільки тим, що призводять до змиву родючого гумусового шару, а й тим, що руйнують поверхню ріллі, утруднюють обробіток ґрунту. За відсутності за-ходів захисту ця форма ерозії переростає в яружну.

Яружна ерозія — форма лінійної ерозії, коли вимоїни досягають глибини понад 1 м і за їх наявності відсутня можливість суцільного обробітку поля. На відміну від форм струменевої ерозії, яри мають свій поздовжній профіль, що відрізняється від профілю поверхні, в яку він врізаний. Яри особливо шкідливі тим, що руйнують по-верхню ландшафту і виводять із сільськогосподарського використання землі не тіль-ки на місці самих ярів, а й на прилеглих територіях.

Інтенсивна ерозія ґрунтів, яка нині спостерігається, зумовлена головним чином діяльністю людини, тому її називають антропогенною. Крім антропогенної, виділя-ють геологічну ерозію, яка розвивається на незораних територіях повільніше.

Антропогенна ерозія виникла з появою скотарства і особливо з початком земле-робства, коли природний рослинний покрив спасувався худобою або зводився по-вністю, а земля зорювалася.

Ерозія ґрунтів, як було відмічено вище, виникає за наявності стоку, тобто для її проявлення необхідні поява на поверхні ґрунту шару води і схил, що забезпечує її стік. Залежно від специфіки появи стоку на поверхні ґрунту розрізняють три види ерозії: талих вод, зливову, іригаційну. Кожний із цих видів ерозії може породжувати площинну, струменеву та яружну ерозію.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Ерозія від талих вод — змив ґрунту водами, які надходять при таненні снігу. Вона характеризується великою тривалістю процесу, охоплює великі території, але, як правило, відзначається невеликою інтенсивністю, оскільки в період сніготанення ґрунт більшу частину часу перебуває в мерзлому стані і не піддається помітному зне-сенню.

Незважаючи на відносно малу інтенсивність ерозії від талих вод з розрахунку на одиницю об’єму стоку, в цілому за певних природних умов (особливо на зябу і під посівом озимих) вона може досягати значної величини і завдавати великих збитків сільськогосподарському виробництву.

Зливова ерозія — змив ґрунту водами, що з’являються на поверхні при випаданні дощів. Тривалість її дії на ґрунт вимірюється годинами і хвилинами. Проте кількість змитого ґрунту при цьому, як правило, більша, ніж при сніготаненні, і досягає 10–100 т/га за рік.

При зливовій ерозії руйнування ґрунтів відбувається з двох причин: в результаті змиву і розмиву ґрунтів потоками стікаючих по поверхні вод, що не встигли увібра-тися в ґрунт, і внаслідок руйнування ґрунтових агрегатів краплями дощу. Потужність розмиваючого потоку поверхневих вод залежить від інтенсивності дощу і його трива-лості, а також від довжини схилу та інших факторів. Руйнуюча дія дощу на ґрунтові агрегати визначається кількістю крапель, що надходять за одиницю часу, та їхніми розмірами. Чим крупніша крапля, тим більшу швидкість і кінетичну енергію вона має і тим більше руйнування спричинює. При ударі крапля руйнує ґрунтовий агрегат і частки ґрунту разом бризками потрапляють у струминки води на поверхні ґрунту і виносяться з поля. Ерозійна роль дощу велика, оскільки дощові краплі при зливах мають велику енергію. Про це свідчить те, що бризки від дощових крапель, які вда-ряються об ґрунт, разом з мінеральними частками піднімаються на висоту 40–60 см. Крім того, крупні краплі створюють турбулентність тимчасових потоків і збільшують їхню транспортуючу і «риючу» здатність.

Іригаційна ерозія виникає при зрошенні. Залежно від способу зрошення вона по-діляється на підвиди: ерозія при поливі по борознах, при поливі по смугах, при по-ливі по чеках, при поливі дощуванням.

При різних способах поливу кількість знесеного ґрунту істотно відрізняється. Найменша ерозія спостерігається при поливі дощуванням і по чеках, а найбільша — при поливі по борознах, коли вона може бути набагато інтенсивнішою, ніж дощова ерозія чи ерозія від сніготанення. Тому полив по борознах намагаються замінити по-ливом дощуванням, який при правильній його організації забезпечує мінімальний стік. Ерозія в сухі сезони за такого способу поливу взагалі виникати не повинна. Вона з’являється лише за неправильного поливу, коли швидкість надходження води на ґрунт перевищує швидкість її вбирання ґрунтом, яка змінюється в міру набухання і руйнування ґрунтових агрегатів.

Утворення стоку пов’язане з нездатністю ґрунтів увібрати всю воду, що подаєть-ся при поливі дощування. Запобігти цим негативним явищам на значно поширених слабкооструктурених ґрунтах чорноземного і каштанового типів можна тільки в ре-зультаті застосування ґрунтозахисної технології поливу, яка ґрунтується на вико-ристанні ерозійно допустимих поливних норм, застосуванні агротехнічних заходів, спрямованих на збільшення вбирної здатності ґрунтів, дотримання оптимальних строків поливу.

5. Захист ґрунтів від ерозії і дефляції

Збільшення вбирної здатності ґрунтів (а отже, ерозійно гранично допустимих по-ливних норм) досягається включенням у систему основного обробітку ґрунту безпо-лицевого розпушування культиватором КПГ-250 або ГУН-4 на глибину 30–35 см, проведенням передполивних культивацій просапних і овочевих культур, внесенням високих (до 100–200 т/га) норм органічних добрив.

Крім ерозії, існують інші форми деструкції ґрунтів: дефляція, суффозія, карст, соліфлюкція, техногенне руйнування та ін.

Дефляція — це руйнування ґрунту і перенесення дрібнозему вітром. Необхідна умова проявлення дефляції — наявність вітру із швидкістю, достатньою для перене-сення ґрунтових часток. Максимальне проявлення дефляції спостерігається під час ураганних вітрів, коли в повітря піднімається велика маса пилоподібних часток. Деф-ляція — це другий за величиною після ерозії негативний вплив на ґрунтовий покрив, що призводить до знищення родючих ґрунтів на величезних територіях. Це явище часто супроводжує ерозію.

Дефляція є двох видів: повсякденна і пилові (чорні) бурі.

Повсякденна дефляція виникає при вітрах малих швидкостей (5 м/с і більше). Вона протікає непомітно, але тим не менше шкідлива, оскільки повільно і постійно руйнує і виснажує ґрунт. При цьому виді ерозії може спостерігатися оголення насін-ня, загорнутого в ґрунт, і пошкодження молодих сходів рослин. Особливо повсякден-на дефляція проявляється на вітроударних схилах, позбавлених рослинності.

Пилові бурі — найбільш активний і шкідливий вид дефляції, за якої дуже сильно руйнується ґрунт. За короткий строк пилові бурі, що спричинюються сильним вітром (швидкість понад 12–15 м/с), можуть поширитися на велику територію, знищити по-сіви на сотнях тисяч гектарів, знести значну частину ґрунту.

Із зіставлення обох видів дефляції випливає, що для проявлення пилових бур необхідна більш-менш тривала робота повсякденної дефляції. Пилові бурі не можуть сформуватися над вітростійкою поверхнею, вони є лише показником ступеня руйну-вання ґрунту за час, що передував пиловій бурі. Іншими словами, пилові бурі — не причина, а наслідок руйнування ґрунту. Але виникнувши, вони самі стають факто-ром великої руйнівної сили. За темпами проявлення ерозію ґрунтів і дефляцію по-діляють на нормальну і прискорену. За нормальної ерозії ґрунтів і дефляції втрати дрібнозему не перевищують природного ходу ґрунтоутворення.

Прискорена ерозія ґрунтів відбувається в результаті господарської діяльності людини, при цьому втрати ґрунту перевищують темпи ґрунтоутворення. За розра-хунками М. М. Шелякіна та ін., у Степу і Лісостепу щорічно в середньому з 1 га схи-лових земель відчужується водою і вітром 17–22 т дрібнозему.

Допустимі норми ерозії (втрат ґрунту при ерозійних процесах, т/га за рік), як правило, розраховують за швидкістю ґрунтоутворення за певний період (США, 50 років) і можливості компенсації втрати продуктивності за економічно обґрунтовани-ми нормативами.

Останнім часом запропоновано допустиму ерозію встановлювати за швидкістю гумусоутворення у верхньому шарі ґрунту і за потребою для цих цілей органічного ма-теріалу. Норма ерозії — це та гранична інтенсивність ерозії, яка компенсується ґрунто-утворенням, а точніше, як зазначає М. М. Заславський, гумусонагромадженням.

М. К. Шикула, А. Г. Рожков і П. С. Трегубов установили для різних ґрунтів такі норми: дерново-підзолисті — 1 т/га, сірі і світло-сірі лісові — 2, темно-сірі лісові — 3,

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

чорноземи вилуговані — 5, чорноземи глибокі — 6, чорноземи звичайні — 4, чорнозе-ми південні й темно-каштанові ґрунти –3 т/га.

Проте А. Райн, узагальнюючи дані міжнародного союзу охорони природи і при-родних ресурсів, указує, що в природних умовах потрібно 1–2 тис. років для створен-ня високородючого шару товщиною 25 мм. У цьому випадку допустима річна норма ерозії буде не більшою ніж 150–300 кг/га.

Допустимі втрати ґрунту не повинні перевищувати 0,2–0,5 т/га за рік: 0,2 — на менш родючих ґрунтах і до 0,5 — на найбільш родючих. Річні втрати ґрунту класифі-кують за такою шкалою: незначні — до 0,5 т/га; слабкі — 0,5–1 т/га; середні — 1–1,5; сильні — 5–10; дуже сильні — понад 10 т/га.

Перенесення часток ґрунту вітром (дефляція) починається під впливом взаємодії динамічних і статистичних сил, які виникають при обтіканні їх повітряним потоком. При русі потоку повітря на кулясту частку, яка лежить вільно на поверхні ґрунту, діє декілька сил: тяжіння, лобового напору повітря, атмосферного тиску, зчеплення, підіймальна сила.

Якщо сумарне значення сили тяжіння часток, атмосферного тиску і сили зче-плення виявиться приблизно рівним силі лобового напору повітря, частка починає рухатися, тягтися по поверхні. Якщо сума сили тяжіння частки, атмосферного тиску і зчеплення буде меншою за підіймальну силу, то частка піднімається в повітря.

Підіймальна сила частки виникає внаслідок того, що в межах висоти, рівної діа-метру частки, швидкість руху повітря різна. Потік, що надходить під нижню частку кулястої грудочки, через шорсткість поверхні ґрунту має меншу швидкість і більшу щільність. Внаслідок цього над часткою утворюється область зниженого тиску, під нею — підвищеного. Виникає піднімальна сила, що діє на частку.

Мінімальна швидкість вітру, при якій починаються відрив, підйом і перенесення в повітряному потоці часток ґрунту, називається критичною (граничною) швидкістю вітру.

Найлегше по поверхні переміщуються ґрунтові агрегати розміром 0,1–0,5 мм у діаметрі, які під впливом вітру набирають руху з частотою обертання 200–1000 хв-1. Агрегати від 0,6 до 1 мм пересуваються, перекочуючись, труться один об одного, співударяються, руйнуються і кількість грудочок, найбільш ерозійно активних, роз-міром 0,1–0,5 мм, збільшується.

Для пересування агрегатів ґрунту, крупніших за 1 мм, необхідна швидкість вітру понад 11 м/с на висоті 0–15 см. Швидкість повітряного потоку, за якої починають пересуватися ґрунтові агрегати розміром 0,25; 0,25–0,5; 0,5–1; 1–2; 2–3 і 3–5 мм у діа-метрі, становить відповідно 3,8; 5,3; 6,8; 11,2; 13,1 і 17,6 м/с.

Слід зазначити, що на граничну швидкість вітру, а значить, і на інтенсивність дефляції, впливає багато факторів: кліматичні умови, гранулометричний склад ґрун-ту, щільність мінеральних часток (питома маса твердої фази), сила зчеплення з інши-ми частками, захищеність поверхні ґрунтів, господарська діяльність людини.

Залежність критичної швидкості вітру, або швидкість дефляції ґрунтів, від розмі-ру мінеральних часток (гранулометричного складу) ґрунтів складна, оскільки, крім прямого впливу розміру часток на опірність ґрунту дефляції, існує багато побічних взаємозалежностей, які можуть призводити до прямо протилежного ефекту. Зупини-мося спочатку на чисто фізичних закономірностях залежності критичної швидкості вітру від ряду факторів.

5. Захист ґрунтів від ерозії і дефляції

Критична швидкість вітру (м/с), за М.І. Долгілевичем, виражається таким рів-нянням:

1,05d(r - P)g + 1,57Р0 +1,57 К0Рз

V         КР

u =

кр

де d — діаметр частинок, м;

у — щільність частинок, г/см3;

Р — щільність повітря;

g — прискорення вільного падіння, 9,8 м/с2;

Р0 — атмосферний тиск, г/см2;

Р — сила зчеплення частинок, г/см2;

К0 і К — коефіцієнти, які визначаються експериментально.

Більш просте вираження критичної швидкості вітру (м/с) дав У. Чепіл:

V = 4dR,

де d — питома маса частинок; R — діаметр частинок.

Наведені формули справедливі для ґрунтових часток діаметром понад 0,05 мм. Для часток діаметром менше 0,05 мм ця залежність має інший вигляд, а саме, зі змен-шенням діаметра часток критична швидкість вітру знову починає збільшуватись. Це явище пов’язане із збільшенням сил зчеплення між малими частками.

Різною критичною швидкістю вітру для часток різного діаметра пояснюється сор-тування мінеральних часток за їх діаметром в аридних районах. Це сортування призво-дить до утворення піщаних і глинистих пустель, а також лесових відкладів на оточую-чих пустелі територіях. Прикладом можуть бути пустелі Середньої Азії. Сортування відкладів за гранулометричним складом на піски і глини пояснюється тим, що при пере-важаючій швидкості вітру в Каракумах від 2 до 5 м/с на місці залишаються частки мен-ші ніж 0,01 і більші за 1 мм, а крупнопилуваті частки розміром 0,01-0,05 мм виносяться з території на велику відстань, що вимірюється сотнями і тисячами кілометрів, і осіда-ють у вигляді лесів. Саме в результаті такого сортування утворилися відклади лесів на периферії пустель. При сильних вітрах частки крупніші за 0,5 мм переміщуються на не-значну відстань, внаслідок чого утворюються піщані бугри і бархани, а дрібні глинисті частки через велику силу зчеплення утворюють щільні кірки і залишаються на місці між буграми. Вони можуть переміщуватися лише з водними потоками в найнижчі міс-ця. Це явище спостерігається в період весняних і осінніх дощів. Саме так на місці розли-вів каламутних потоків утворюються такири — глинисті відклади з плоскою поверхнею.

У перезволоженому стані такирна маса не піддається руйнівній дії вітру, а при висушуванні такири набувають зцементованості і також не знають дефляції. Саме з цими властивостями пов’язане стійке співіснування в пустинях такирів і рухомих піщаних ґрунтів.

Проте в нашій країні немає таких контрастних умов, що характеризуються різкою зміною висушування і зволоження, а поверхня ґрунту покрита рослинністю. Тому різкої диференції ґрунтів за гранулометричним складом — на глинисті й піщані згід-но з формами рельєфу — не спостерігається. Внаслідок цього на практиці при розра-хунку критичної швидкості вітру специфічну поведінку часток, діаметром менше за 0,01 мм, не беруть до уваги, а беруть середній їх діаметр.

В. П. Гудзь, І. Д. Примак, Ю. В. Будьонний, С. П. Танчик «Землеробство»

Частки ґрунту, менше 1 мм в діаметрі, ерозійно небезпечні, крупніші 1 мм — ві-тростійкі, ґрунтозахисні. Стійкість ґрунту проти ерозії можна оцінювати за грудоч-куватістю поверхні, тобто за наявністю вітростійких агрегатів. При вмісті ґрунто-захисних агрегатів менше ніж 50% від маси повітряно-сухого ґрунту настає процес видування, тому цей ступінь грудочкуватості вважають критичним, тобто ерозійно небезпечним. Поріг стійкості ґрунту проти вітрової ерозії, якщо на поверхні його немає післяжнивних решток, перебуває в ступені грудочкуватості в межах 50–55%, при співвідношенні у верхньому шарі ґрунту ґрунтозахисних і ерозійно небезпечних агрегатів 1:1.

Дефляційна стійкість часток залежить від їхніх розмірів та вмісту гумусу в ґрунті. Швидкість дефляції сильно гумусованих ґрунтів може зростати. Особливо велика швидкість руйнування вітром осушених торфовиків, які після розорювання інтен-сивно розвіюються.

Таким чином, вітрова ерозія залежить від ступеня розпорошення верхнього шару ґрунту і швидкості вітру. Сильне розпорошення 5-сантиметрового шару ґрунту є на-слідком надмірного механічного обробітку і перетирання ґрунтових часток ходовими системами тракторів, комбайнів і автомобілів під час проведення польових робіт.

Суфозія — руйнування ґрунтового покриву в результаті осідання, що виникає в процесі розчинення і винесення із ґрунту та з підстилаючої породи гіпсу і карбонатів. Внаслідок локальності осідання при суфозії на поверхні ґрунту утворюються мікро-зниження глибиною 10–100 см.

Карст — руйнування ґрунтового покриву в результаті осідання, що виникає при розчиненні підстилаючих ґрунт вапняків з утворенням у них порожнин. Карстування вапняків призводить до утворення на поверхні ґрунтів карстових ям глибиною до 1–5 м.

Техногенна деструкція — руйнування і зміщення гумусового горизонту ґрунтів сільськогосподарською оброблювальною технікою. Вона найчастіше спостерігається в районах розвитку мікрорельєфу. В цьому випадку з мікропідвищень висотою 0,3– 0,5 м і діаметром 10–20 м під час оранки і боронування тракторні причіпні знаряддя стягують гумусовану частину ґрунту в мікрозниження. До техногенної ерозії ґрунтів належать також усі види руйнування їх і підґрунтової товщі, зумовлені будівельними роботами, видобуванням корисних копалин відкритими способом та ін.

Найбільшої шкоди сільському господарству завдають ерозія і дефляція. Решта форм деструкції ґрунтового покриву носять локальний характер. Вони розвиваються на крутих схилах, в районах із засоленими або карбонатними породами, на гірничо-добуваючих промислових об’єктах, які мають невелике значення для сільського гос-подарства.