2.3. Соціально-психологічні методи виправлення правопорушника


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 

Загрузка...

Виправлення та перевиховання особистості — одна з головних проблем цілого ряду наук: педагогіки, етики, медицини (психіатрія, невропатологія, психотерапія), психології та інших. Кожна з наук розглядає свій аспект проблеми. Так, наприклад, педагогіка дослі-джує закономірності перевиховання дітей, підлітків, юнаків, дорос-лих. Вона визначає оптимальні засоби, методи й форми організації перевиховання. Психіатрія, невропатологія й психотерапія дослі-джують патологічні психічні й нервові відхилення й визначають за-соби повернення хворих до норми.

Оскільки всі ці науки об'єктом дослідження визначають людину як свідому особистість, то цілком зрозуміло, що вони не можуть не опиратися на дані ряду психологічних дисциплін, які досліджують виник-нення й розвиток відхилень у психологічній сфері у зв'язку із соціаль-ними умовами життя й біологічними задатками, цілісним складом психіки особистості, яка відображає історію її взаємин із суспільним, навколишнім середовищем. Однією з найважливіших проблем психо-логії є вивчення внутрішніх процесів перевиховання людини.

Так як психологія є теоретичною основою виправлення право-порушника залежно від віку й характеру відхилень (патологічні, кримінальні), то природно, що вона сама опирається, з одного боку, на правові принципи, враховує їх приписи, з іншого боку — дослі-дження із психології виправлення можуть внести свої корективи як в правову теорію, так і практику.

Центральним питанням у дослідженні закономірностей виправ-лення є питання, як і під впливом яких факторів (педагогічних або об-ставин життя) відбувається зміна психологічного стану, що дозволяє привести поведінку та діяльність суб'єкта до соціальної норми, з'ясування стадій виправлення і їхніх психологічних характеристик.

Дослідження перебудови особистості неминуче відбувається ра-зом з дослідженням як діяльності установ виконання покарань у ці-лому, так і їх окремих посадових осіб. Наприклад, необхідно ви-вчити можливості виправних впливів у процесі суду, у місцях позбавлення волі, на підприємствах, куди повертаються звільнені, і т. ін. Великий психологічний інтерес має питання про вплив пове-дінки і діяльності судді, прокурора, адвоката на пробудження по-чуття провини у правопорушника й бажання виправитися.

I, нарешті, значна група проблем стосується психологічних ос-нов організації й методики виправлення правопорушників. Зокре-ма, питання про значення прикладу в перевихованні, про психоло-гічні основи навіювання й переконання тощо. Нарешті, не можна нехтувати явищами самовиправлення, самовиховання правопоруш-ників, які мають свою складну психологічну природу. Всі перера-ховані питання й визначають основні завдання дослідження.

Вирішення зазначених проблем можливо при тісному контакті та взаємодії вчених-психологів, педагогів і практиків. Основою для побудови педагогічної теорії перевиховання служать психологічні знання. Але треба враховувати й те, що сам процес перевиховання, іншими словами, перебудова психології правопорушника, залежить від рівня розробленості педагогічної теорії й умілого її використан-ня. Тому дослідження із психології виправлення можливо тільки в процесі практичного виправлення правопорушників у повному ко-нтакті з представниками права й спеціальної педагогіки.

Філософською психологією виправлення є теорія відображення. Зовнішнє природне й суспільне середовище впливає на мозок людини й відображаються в ньому у формі образів, думок, переживань, настанов і т. ін. Процес відображення дійсності не простий, не дзер-кальний, він складний і динамічний. Кожне нове враження, як наслі-док дії об'єктивної дійсності, не тільки порівнюється зі старим або досвідом, що відбився у свідомості, а й перетворюється залежно від настанови, яка склалася раніше. Крім того, нове враження впливає на наявний досвід, який також змінюється залежно від сили, життєвої значущості нового впливу дійсності. I, нарешті, між старим і новим у свідомості можуть виникнути конфліктні відносини.

Таким чином, психічне відображення перебуває в постійному русі та зміні. Психіка постійно розвивається, якісь елементи її пе-ребудовуються, одні відмирають, інші затверджуються, треті кори-гуються. Особливості поводження людини визначаються не тільки якістю дійсних впливів, зовнішніх вимог, а й залежать від раніше визначених настанов, схильностей, характеру в цілому.

Разом з тим кожен вчинок, який одержав особливо значущу су-спільну оцінку й відповідно схвалюється особистістю, може впли-нути на сформовану психіку й змінити її. Врахування саме цього має важливе значення для розуміння психології злочинця і її пере-будови. Однин судовий розгляд кримінальної дії може бути почат-ком перебудови психології злочинця.

Академік I. I. Павлов, спираючись на вчення про діяльність мо-зку, експериментально обгрунтував рефлекторну природу відобра-жаючої, або психічної, діяльності мозку. В умовному рефлексі він побачив єдність фізіологічного й психічного. Цим він обґрунтував не лише механізм психічної діяльності, а й механізм регуляції по-ведінки особистості, процесу впливу психічних станів на соматич-ні. I. I. Павлов встановив, що всякий новий вплив стає сигнальним. Отже, в умовному рефлексі вже є елемент передбачення. У людини утворяться зв'язки між умовними подразниками, що створює май-же безмежне орієнтування в зовнішньому світі. Численні умовні рефлекси взаємозалежні, у єдності вони утворюють складну систе-му, що лежить в основі наших думок, рухів і складних дій.

Рефлекси нашаровуються один на одного, підсумовуються. Та-ким чином формується система. Одні з них можуть вгасати й знову пожвавлюватися при певних умовах. Інші актуалізуються, тобто проявляються в полі оптимальної збудливості й зізнаються індиві-дом як спрямована психічна діяльність, у той час як треті проявля-ються в злегка заторможеній частині мозку, внаслідок чого особис-тість не усвідомить процесу, а виявляє тільки фізіологічні зміни, якщо вони явно виражені. Неусвідомлювані процеси стають усві-домлюваними лише тоді, коли наступає оптимальне порушення у відповідній частині мозку. Діяльність мозку, яка не виражалася у

свідомості індивіда, зазвичай називається несвідомою діяльністю. Раптове «просвітління», «осяяння», «інтуїція», «здогад» і т. ін. — все це результат неусвідомленої діяльності, який став надбанням свідомості. Таким чином розкриваються психолого-фізіологічні за-кономірності рефлексивних утворювань, які лежать в основі різних форм відображення дійсності та поводження людини.

Сучасні фізіологи розвивають і доповнюють вчення про вищу нервову діяльність. При цьому характерним є те, що фізіологи ста-ли тісніше співпрацювати із психологами. Вони прагнуть підійти до пояснення найбільш складних явищ психіки. Особливо щодо цього плідними є дослідження зворотного зв'язку, яке дозволяє більш правильно представити рефлекторну дугу як кільцеву. Від-повідна реакція на подразник служить сигналом нової реакції й т. ін. Відкриття механізму випереджального порушення пояснює акт передбачення на основі сформованого досвіду. Все це проливає світло на механізм свідомої, вольової активності особистості.

Таким чином можливо дійти висновку про те, що методи випра-влення значною мірою залежать від особистісних якостей правопо-рушника та навколишнього оточення. Особлива роль при цьому належить спрямованості особистості, особливостям її темперамен-ту і характеру, особистісним здібностям.

Під спрямованістю особистості слід розуміти систему спону-кань, яка визначає вибірковість відносин й активність людини.

Про людину судять по її дійсних вчинках і висловленнях, але за всім цим стоять певні спонукання, одні з яких є стійкими й станов-лять характерні властивості особистості, у той час як інші є тимча-совими й визначаються зовнішньою ситуацією або внутрішнім ста-ном людини. Спонукувати людину до дії або певного вчинку можуть матеріальні або ідеальні мотиви. У якості основних зазви-чай виступають усвідомлені потреби й інтереси, певні настанови й ідеали як компоненти погляду й переконань, почуття й помисли.

Вивчення мотивів людини має важливе значення для розуміння її морально-психологічної сутності. Одна людина, наприклад, сум-лінно відноситься до праці в силу потреби, інша — свідомості бор-гу, а третя — тимчасово, в інтересах досягнення кар’єристських за-думів. Всі ці характеристики представляють соціальні рівні розвитку різних особистостей. У кожної людини в основі її поведі-нки і діяльності лежать потреби. I це зрозуміло: для того щоб жити, люди повинні задовольняти свої потреби в їжі, житлі й одязі, як і багато в чому іншому.

Потреби й інтереси можуть бути нормальними та з відхиленнями.

Потреба— це необхідність людини в певних умовах життя й розвитку. Потреби відображають стійкі вимоги внутрішнього середовища організму або зовнішніх умов життя. Будучи усвідомлени-ми, вони проявляються у формі мотивів поведінки. Потреби спону-кують людину до активності.

Потреби позначаються на переживаннях, мисленні й волі люди-ни. Людина мислить, щоб обрати потрібний спосіб задоволення по-треб. Особистості властиві різні переживання у зв'язку з задово-ленням або незадоволенням потреб. Незадоволена потреба викли-кає почуття напруги й невдоволення. Процес задоволення знімає цю напруженість, при задоволенні має місце почуття заспокоєння і задоволення.

Широта потреб залежить від рівня розвитку людини й матеріа-льних умов життя. Людина свідомо регулює свої потреби, і цим во-на відрізняється від тварини. При регуляції потреб вона враховує не тільки зовнішні умови, а й моральні норми поведінки людини в суспільстві. Тому вихованою людиною є не та, яка не має міри у своїх потребах, а та, яка розумно їх задовольняє з врахуванням по-треб та інтересів суспільства, інших людей.

Потреби людини різноманітні. Матеріальні потреби є первин-ними, вони лежать в основі життєдіяльності людини. Щоб жити, необхідно одягатися, мати житло і т. ін. Ці потреби сформувалися в процесі філогенетичного, суспільно-історичного розвитку людини й становлять її родові властивості. Вся історія боротьби людей із природою, боротьба людей у суспільстві була боротьбою за задо-волення насамперед матеріальних потреб.

Духовні потреби — специфічні людські утворення, вони характе-ризують високий рівень розвитку особистості. Потреба в пізнанні дійсності, природної і соціальної, відкриває шлях до творчості. По-треба в пізнанні виступає і як загальна потреба в орієнтації у навко-лишньому світі. Потреба в естетичній насолоді займає в житті люди-ни значне місце. Завдяки їй людина прагне зробити свій побут, свій відпочинок, своє життя гарним. Споглядання естетичних цінностей у навколишній дійсності та у мистецтві облагороджує особистість. Споглядання естетичних цінностей може перерости в потребу худо-жньої творчості. Тоді людина опановує естетичні цінності.

Суспільні потреби наочно виражають соціальну природу люди-ни. Однією із суспільних потреб є потреба в спілкуванні. Потреба в спілкуванні стимулює розвиток особистості. У спілкуванні людина пізнає не тільки інших, але й себе. У процесі спілкування людина опановує досвід соціального життя. Потреба в спілкуванні стиму-лює обмін знаннями й досвідом, почуттями й думками. Вона може проявлятися й у формі приватної потреби в дружбі. Потреба в дру-жбі як виборчому спілкуванні переростає у потребу в спільній тво-рчості. Потреба особистості в суспільній діяльності випливає з характеру життя людей у суспільстві, де кожний може обирати й бути обраним.

У структурі всебічно розвиненої людини представлені всі люд-ські потреби при домінуванні високих суспільних і духовних по-треб.

Потреби людини завжди регулюються моральними принципа-ми. Перш ніж виявити активність у напрямку задоволення потреби, вона співвідносить потребу із соціальними умовами, зважує мож-ливі наслідки дій для себе й для колективу.

На базі потреб, здатностей й ідеалів формуються інтереси лю-дини. Інтерес можна визначити як специфічне відношення особис-тості до об'єкта в силу його життєвої значущості. Інтерес виражає особисту приязнь до будь-якої діяльності. Інтерес може формува-тися стихійно, неусвідомлено, в силу емоційної привабливості об'єкта, а вже потім відбувається усвідомлення його життєвої зна-чущості. Емоційна привабливість об'єкта визначається властивос-тями як об'єкта, так і сприймаючого його суб'єкта.

Інтереси індивіда, хоча й залежать від особливостей об’єкта і якостей самого індивіда, в остаточному підсумку формуються ін-шими людьми, колективом, суспільством в цілому. Отже, інтереси людей суспільно-історичного походження. Вони залежать від рівня розвитку виробництва й духовної культури, розвитку суспільних відносин і т. ін. Інтерес проявляється в позитивних емоційних про-цесах і станах, таких, наприклад, як радість і задоволення від ціка-вої роботи, легка зосередженість уваги на об'єкті інтересу й, наре-шті, у підвищеній працездатності людини.

Інтереси мають істотне значення в житті й діяльності особисто-сті. Повноту і щастя життя людина відчуває тоді, коли в неї є інте-реси. Інтереси спонукають до діяльності й активізують особистість. Робота, якщо вона відповідає інтересам, виконується легко й про-дуктивно.

Інтереси людей надзвичайно різноманітні, як і вся людська дія-льність. їх насамперед розрізняють за спрямованістю на об'єкт. У цьому можна виділити матеріальні й духовні інтереси. Ті й інші но-сять вибірковий характер. Матеріальний інтерес може відобража-тися в прагненні до житлових зручностей, до задоволення гастро-номічних потреб, інтересі до одягу тощо.

Духовні інтереси характеризують високий рівень розвитку осо-бистості. Це насамперед пізнавальні інтереси, які виступають у фо-рмі навчальних і спеціально-наукових інтересів до різноманітних галузей знання. До них також відносяться різні професійні інтере-си. До духовних інтересів відносяться й естетичні: інтерес до теат-ру, живопису, музиці і т. ін.

Наступну групу становлять суспільно-політичні інтереси. До них відносяться інтереси до дипломатичної діяльності, інтерес до керівної роботи в громадських організаціях, інтерес до політичних партій тощо.

Розрізняють також безпосередній й опосередкований інтереси. Безпосередній інтерес — це інтерес до самого процесу діяльності: процесу пізнання — оволодінню знаннями, процесу праці, творчос-ті. Опосередкований інтерес — це інтерес до результатів діяльнос-ті: наприклад, до освіти, здобутої професії, певного службового й суспільного становища, вченого звання; або, нарешті, до матеріа-льних результатів праці. Найбільш сприятливим для активної дія-льності особистості є правильне співвідношення безпосереднього й опосередкованого інтересів.

За рівнем дієвості інтересів їх можна підрозділити на пасивні і активні. Пасивні — це споглядальні інтереси, коли людина обме-жується сприйняттям об’єкта, який її цікавить, наприклад любить слухати оперу, музику, зазнає насолоди при сприйнятті картин, але не проявляє активності до глибокого пізнання об'єкта, оволодіння ним. Активний інтерес — діючий, коли людина не обмежується сприйняттям, а діє з метою оволодіння об’єктом інтересу. Він один із спонукальних мотивів розвитку особистості, формування знань і навичок, здатностей і характеру.

Розрізняють також інтереси за обсягом. Можуть бути люди із ши-рокими різнобічними та глибокими інтересами і люди із широкими, але поверховими інтересами. До першої групи можна віднести людей, інтереси яких багатосторонні і які глибоко у всьому розбираються. Інші проявляють допитливість до всього, але глибоко не проникають в сутність об'єктів. Є люди із глибокими, але дуже вузькими інтересами. Це однобічні люди, які живуть у вузькому світі свого інтересу. Най-більш позитивним є такий тип людини, у якої на тлі широких, багато-сторонніх інтересів є центральний, основний інтерес.

Інтереси хоча й не збігаються з потребами, але формуються на їхній основі, а тому і відображають загальний склад особистості.

Характерним для структури потреб й інтересів правопорушни-ків є: порушення рівноваги між різними видами потреб та інтересів, перекручений характер деяких потреб, бідність тих й інших, амо-ральність способу задоволення.

Із всіх потреб й інтересів правопорушника на першому плані стоять матеріальні, до того ж вони нерідко мають перекручений ха-рактер. Так, потреба в їжі приймає форму обжерливості, статева потреба виступає як розпуста. Нерідко можна зіштовхнутися з на-явністю пристрасті до гри, алкоголю, крайньої скнарістю й аскети-змом з метою накопичення грошей або матеріальних цінностей.

Що ж стосується духовних потреб, інтересів, то — в одних вони заглушені, загальмовані, в інших дуже бідні.

Що ж стосується суспільних потреб й інтересів, той вони слабко розвинені, a то й перекручені. Візьмемо хоча б потребу в дружбі. Іноді здається, що існує злодійська дружба і відданість. Однак це не так: «дружба» ця заснована на страху або грошах. Вона носить ситуаційний характер.

Суспільна діяльність сама по собі не становить інтересу для правопорушників. Якщо вони її і виконують, то лише для маску-вання злочинних дій і своєї особистості. Злочинці-рецидивісти цу-раються праці, при цьому вказують на те, що їх ціль полягає в тому, щоб «прожити життя красиво, без праці».

Потреби й інтереси правопорушник задовольняє, порушуючи моральні та правові норми. Для рецидивіста «всі засоби гарні, якщо вони ведуть до мети». Звідси такі риси, як черствість до людей, безсердечність, готовність на все в ім'я того, щоб випити або соло-дко поїсти, і т. ін.

Світогляд й ідеали. Вищим регулятором людської поведінки є світогляд. Під світоглядом розуміють систему поглядів на природу, суспільство й людське мислення як результат відображення дійсно-сті. Світогляд у вузькому розумінні цього слова — це система по-глядів на громадське життя, тобто моральні погляди, які відобра-жають суспільне буття людей.

Варто розрізняти світогляд класу, суспільства в цілому та окре-мої особистості. Світогляд класу виражається в ідеології або систе-матизованій узагальненій суспільній свідомості. Світогляд особис-тості становить ядро її спрямованості, її відносини до різнома-нітних сторін громадського життя. Суспільна свідомість класу та особистості збігається у своїй сутності, але може розрізнятися за обсягом, глибиною та ступенем.

Світогляд особистості відображає не тільки особисте буття, а й буття цілого класу, а також і психологію цього класу, соціальної групи, нації, суспільства в цілому. Погляди особистості формують-ся під впливом певної ідеології. Із процесом розвитку суспільства значення ідеології у формуванні свідомості мас зростає усе більше й більше. Світогляд особистості проявляється у висловлюваннях, вчинках і діях, поводженні в суспільстві.

Якщо знання, в яких формуються погляди на життя, спонукують по-чуття, то в цьому випадку маємо переконання. Під переконаністю по-трібно розуміти глибоку й обірунтовану віру людини в принципи й іде-али. Переконана людина та, у якої ідеї злилися з почуттями й волею.

У моральному ідеалі ніби в концентрованому виді проявляють-ся переконання людини, її життєва позиція. Ідеал виступає одним із

мотивів, яким керується особистість. Наявність високого морально-го ідеалу означає високий рівень розвитку особистості, характери-зує споріднення її помислів і дієву цілеспрямованість.

Моральний ідеал відображає життя. He можна собі уявити що-небудь, чого не було б у реальності. Позитивний ідеал виникає в результаті узагальнення всього кращого, що є в дійсності. Як ідеал може служити образ конкретної особистості, історичної і сучасної, яка втілила в собі те краще, що є в житті. Разом з тим ідеал — це той образ, зразок, який передбачає майбутнє.

Правопорушник піддається тому ж ідеологічному впливу, що й інші члени суспільства. Однак внаслідок особливостей виховання, які заклали дефективні соціальні настанови, або в результаті спе-цифічного способу життя, яке знайшло своє відображення в погля-дах людини на життя, і, нарешті, низького рівня освіти правопору-шники відрізняються своїми поглядами на життя, суспільство і своє покликання в ньому, на працю, на свої обов'язки.

Основними принципами «філософії» злодія є: «гроші не пах-нуть», «треба вміти жити красиво», «роботу люблять дурні», «не пійманий — не злодій» і т. ін. Злодії із презирством ставляться до тих, хто «не вміє жити». Вони не розуміють і не розділяють висо-ких і шляхетних прагнень людей і вказують на те, що «все це слова, неправда», що — «не можуть люди безкорисливо служить ідеалу» і т. ін. Правопорушники, як правило, не мають морально-ціннісних ідеалів. Для деяких з них ідеальними є люди, які вміють «робити справу», тобто без шуму обкрадати інших людей.

Поводження людини залежить не тільки від соціальних умов, a й від особливостей її темпераменту та характеру.

Темперамент (від лат. temperamentum — належне співвідношення частин, домірність) — характеристика індивіда з позицій його дина-мічних особливостей; інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психі-чних процесів і станів. Два компоненти темпераменту — активність й емоційність присутні в більшості класифікацій і теорій темпераме-нту. Активність характеризує ступінь енергійності, стрімкості, швидкості і, навпаки, повільності, інертності, а емоційність — особ-ливості протікання емоцій, почуттів, настроїв і їхню якість: знак (по-зитивний, негативний) і модальність (радість, горе, страх, сум, гнів і т. ін.). Розрізняють темперамент як певне стійке сполучення психо-динамічних властивостей, які проявляються в діяльності та поведін-ці, і його органічну основу. Відомі три основні системи пояснень її сутності, з яких дві перші мають лише історичний інтерес. Перша (гуморальна) пов'язує стан організму з співвідношенням різних соків (рідин), у зв'язку із чим виділялися чотири типи темпераменту: санг-вінічний, холеричний, меланхолійний, флегматичний (Гіппократ,

Гален та ін.); ця термінологія стала широко вживаною; друга (кон-ституціональна) походить з розходжень у конституції організму — його фізичної будови, співвідношення його окремих частин, різних тканин (Кречмер, Шелдон та інші); третя пов'язує типи темперамен-ту з діяльністю центральної нервової системи. Вчення I. П. Павлова про вплив центральної нервової системи на динамічні особливості поводження виділяє три основні властивості нервової системи : силу, урівноваженість, рухливість збуджувального і гальмівних процесів і чотири основні типові їхні сполучення у вигляді чотирьох типів ви-щої нервової діяльності: сильний, урівноважений, рухливий; силь-ний, урівноважений, інертний; сильний, неврівноважений; слабкий. Першому типу відповідає темперамент сангвініка, другому — флег-матика, третьому — холерика, четвертому — меланхоліка. Структу-ра основних властивостей нервової системи набагато складніша, a число комбінацій набагато більше. Проте зазначені чотири типи те-мпераменту як найбільш узагальнені можуть бути використані для вивчення індивідуальності. Темперамент відносно стійкий і мало піддається змінам під впливом навколишнього середовища та вихо-вання, однак він змінюється в онтогенезі.

Темперамент не характеризує змістовну сторону особистості (спрямованість мотиваційної сфери, ціннісні орієнтації) і не визначає безпосередньо змістовні риси особистості. Однак властивості темпе-раменту можуть як допомагати, так і протидіяти формуванню певних рис особистості, оскільки темперамент може модифікувати значення факторів навколишнього середовища та виховних впливів, від яких у вирішальному значенні залежить формування особистості в цілому.

Як уже зазначалося, історично визначилися чотири типи темпе-раменту.

Сангвінік (від лат. sanquis — кров) — суб'єкт, який характери-зується високою психічною активністю, енергійністю, працездатні-стю, швидкістю рухів, розмаїтістю й багатством міміки, швидким темпом мовлення. Сангвінік прагне до частої зміни вражень, легко й швидко реагує на навколишні події, товариський. Емоції — пере-важно позитивні — швидко виникають і швидко змінюються. По-рівняно легко й швидко переживає невдачі. У сангвініка збуджува-льний і гальмівний процеси досить сильні, урівноважені, рухливі. При несприятливих умовах і негативних виховних впливах рухли-вість може вилитися під час відсутності зосередженості в невипра-вдану поспішність учинків.

Флегматик (від гр. phlegma — слиз) — суб’єкт, який характе-ризується низьким рівнем психічної активності, повільністю, не-виразністю міміки. Флегматик важко переключається з одного виду діяльності на інший і пристосовується до нової обстановки.

У флегматика переважає спокійний характер. Почуття та настрій відрізняються постійністю. При несприятливих умовах може з'являтися в'ялість, схильність до виконання одноманітних дій. Флегматика відрізняє сильний, інертний тип нервової системи.

Холерик (від гр. chole — жовч) — суб'єкт, який характеризуєть-ся високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю рухів, їхнім швидким темпом, поривчастістю. Холерик схильний до різких змін настрою, запальний, нетерплячий, підданий емоційним зривам, іноді буває агресивним. Холерика відносять до сильного неврівноваженого типу. При відсутності належного виховання не-достатня емоційна неврівноваженість може призвести до нездатно-сті контролювати свої емоції у важких життєвих обставинах.

Меланхолік (від гр. melanos — чорний, chole — жовч) — суб’єкт, який володіє одним із чотирьох основних типів темпера-менту, характеризується низьким рівнем психічної активності, спо-вільненістю рухів, стриманістю моторики та мови, швидкою стом-люваністю. Меланхоліка відрізняють висока емоційна сенситив-ність, глибина та стійкість емоцій при слабкому їхньому зовніш-ньому вираженні, причому переважають негативні емоції. При не-сприятливих умовах у меланхоліка може розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість. У представників меланхолійного темпераменту переважає гальмівний процес при слабкості як збудження, так і гальмування.

Сором'язливість меланхоліка може вплинути на його співучасть у злочині, тому що в нього недостатня внутрішня вираженість волі щодо іншої людини. Під впливом страху (залякування) з боку ре-цидивіста меланхолік може стати на шлях співучасті в злочині.

Очевидно, що існує певний зв'язок між темпераментом людини і характером злочину. В одному випадку він детально продуманий, ви-конаний методично, в іншому почувається «розмах» і безтурботність.

Визнаючи непрямий зв'язок між деякими властивостями темпе-раменту і кримінальними діями, слід підкреслити, що цей зв'язок не носить фатального характеру і що зазначені наслідки мають міс-це при слабкому розвитку інших властивостей особистості, особли-во вольових рис характеру.

На основі темпераменту під впливом обставин життя та вихо-вання складається характер.

Характер — це сформований, певний стиль відношення і пове-дінки людини. Коли говорять про характер особистості, то в першу чергу мають на увазі відношення людини до інших людей. Про од-ну людину говорять, що вона чуйна, доброзичлива, готова завжди прийти на допомогу. Про іншу говорять, що вона у центрі ставить себе, свої егоїстичні цілі, у всьому шукає тільки вигоди для себе,

люди для неї лише засіб досягнення мети, а якщо вони для неї бай-дужі, то ставиться до них грубо, цинічно.

Про характер говорить і те, як людина виконує свої обов'язки і як діє. Рішучість або нерішучість, сміливість або боягузтво, наполегли-вість або відступ при перших труднощах, твердість або м'якоті-лість— усе це представляє вольові риси характеру. Характер роз-кривається в емоціях. Є люди м'які й грубі, ласкаві й черстві. Отже, характер людини виражає певний склад його потреб й інтересів, пра-гнень і цілей, почуттів і волі, що проявляються у вибірковості його сприйняття й поведінки, у відносинах і манерах поводження.

У процесі пізнання та діяльності в певних соціальних умовах життя складаються специфічні для даної людини або групи людей відношення до навколишнього та способи дії і поведінки. Сформо-вані домінуючі відношення людини до суспільства, праці, людей і манера поведінки складають характер людини.

Характер включає такі основні якості: моральну вихованість, повноту, цілісність, визначеність, силу, урівноваженість.

Моральна вихованість характеризує людину як з боку її відно-син, так і форми поводження.

Цілісність проявляється у внутрішній єдності психічного складу особистості й погодженості її відносин до різних сторін дійсності, єдності слова і справи. У житті можна зустріти людей, у яких вияв-ляється роздвоєність помислів і почуттів, розбіжність між словом і справою.

Визначеність характеризує твердість і непохитність поводжен-ня, які постійно відповідають сформованим переконанням, що ста-новить сенс життя і діяльності людини.

Сила виражає енергію, з якою людина добивається поставленої перед собою мети, здатність жагуче захоплюватися.

Урівноваженість характеризує найбільш оптимальне для діяльнос-ті і спілкування з людьми співвідношення стриманості й активності.

Всі ці основні властивості характеру перебувають у складному відношенні. Так, можна спостерігати однобічність і вузькість хара-ктеру, що поєднуються з великою силою, або повноту характеру без достатньої його визначеності. Повнота, цілісність, визначеність і сила характеру — це результат життєвих впливів і виховання.

На характер людини впливає тип нервової системи. Так, людина невтримного типу схильна до сильних і різких реакцій на роздрату-вання навколишнього середовища. Людина з рухливим типом про-являє жвавість у поведінці, легко встановлює контакт із людьми й добре орієнтується в нових умовах і т. ін.

Людина може керувати своїм темпераментом. Особистість може проявляти стійкість і мужність, але не тільки тому, що в неї сильний тип нервової діяльності, а головним чином тому, що у неї ви-ховане відповідальне відношення до справи, вироблені певні мора-льні поняття й звички, завдяки яким вона може переборювати тру-днощі, долати або маскувати страх. Звичайно, що у випадку маскування типу він не залишається зовсім незмінним.

Характер формується в процесі активної взаємодії особистості і навколишнього середовища. Тому індивід може змінити свій хара-ктер, хоча для цього потрібні неабиякі зусилля.

Відхилення від норми в характері правопорушників можуть бу-ти патологічними. До них можна віднести істеричні риси, патологі-чні афекти, риси, пов'язані з маніакально-депресивним психозом, і т. ін. Люди з такими рисами характеру соціально небезпечні і під-лягають лікуванню.

Інші відхилення в характері, не будучи патологічними, можуть призвести до хвороби або стати суб’єктивною передумовою кримі-нальних дій. До них можна віднести жадібність. Надмірна сексуа-льна збудливість у сполученні з неповажним відношенням до жін-ки складає суб'єктивну готовність до зґвалтування і т. ін. Підвищена імпульсивність у сполученні з легковажністю може призвести до хуліганства. До такого роду злочинних дій призво-дить і така риса, як неповага до людської особистості в сполученні з розв'язністю й брутальністю.

Щодо здібностей особистості. Здібності — це сукупність або синтез властивостей людської особистості, які відповідають вимо-гам діяльності і забезпечують високих досягнень у ній. При цьому маємо на увазі не просте співіснування властивостей, а їхній орга-нічний зв'язок між собою, їхню взаємодію в певній системі.

Наукова абстракція дозволяє виділити два рівні розвитку здіб-ностей: рівень відбивально-репродуктивний і рівень відбивально-творчий. Людина, яка перебуває на першому рівні, виявляє високу вмілість засвоювати знання, опановувати діяльністю й здійснювати її за зразком (виконавці). На другому рівні людина здатна створю-вати нове, оригінальне. He можна, звичайно, метафізично розгляда-ти ці рівні. По-перше, слід мати на увазі, що всяка відбивально-репродуктивна діяльність включає елементи творчості, а відбива-льно-творча діяльність включає й репродуктивну, без чого вона немислима. По-друге, зазначені рівні не є щось дане й незмінне. Людина в процесі оволодіння знаннями та уміннями, у процесі дія-льності переходить із одного рівня на інший, відповідно й зміню-ється структура її здібностей.

Крім рівнів слід розрізняти здібності за їхньою спрямованістю або спеціалізацією. У цьому плані зазвичай в психології розрізня-ють загальні й спеціальні здібності.

Під загальними здібностями розуміється така система інтелек-туальних властивостей особистості, що забезпечує відносну лег-кість і продуктивність в оволодінні знаннями.

Під спеціальними здібностями потрібно розуміти таку систему властивостей особистості, що забезпечує досягнення високих ре-зультатів у пізнанні і творчості в спеціальній області діяльності, як, наприклад, літературній, музичній, сценічній тощо.

Крім цих двох видів виділяється й третя група— здібності до практичної діяльності (конструктивно-технічної, організаторської, педагогічної і т. ін.).

Підставою для такої класифікації здібностей служить наявність різних видів діяльності (наука, мистецтво, практика), кожен з яких пред'являє свої специфічні вимоги до людини, її здібностей.

Спеціальні здібності органічно пов'язані із загальними здібнос-тями. Чим вище розвинені загальні здібності, тим кращі внутрішні умови для розвитку спеціальних здатностей. У свою чергу розвиток спеціальних здібностей при певних умовах позитивно впливає на розвиток інтелектуальних сил особистості. Без високого рівня інте-лектуального розвитку не можуть розвиватися практичні здібності.

Здібності мають свої природні передумови у вигляді задатків. У задатках варто вбачати не стільки анатомо-фізіологічні, скільки психофізіологічні властивості, у першу чергу ті, які виявляє дитина в самій ранній фазі оволодіння діяльністю. Задатки виявляються при зіткненні індивіда з певними подразниками, об'єктами, адеква-тними якоюсь мірою цим задаткам.

Іншими словами, під задатками варто розуміти первинну при-родну здібностей, ще не розвинену, але яка може розвинутися при перших пробах діяльності.

Здібності — не ізольований прояв особистості, вони перебува-ють в органічній єдності з іншими її властивостями, у цілісному складі життя людини.

Серед правопорушників зустрічаються люди із загальними й спе-ціальними здібностями, наприклад, нерідко можна зустріти людей з досить вираженими здібностями до живопису, музики і т. ін. У право-порушників здібності можуть мати злочинну спрямованість. Так, ві-домо, що деякі кишенькові злодії мають виняткову чутливість і тонку координацію рухів пальців і руки в цілому, що вони можуть непомітно обкрадати в будь-яких умовах і положеннях. Квартирні злодії, зло-мники можуть моментально розбиратися в замикаючих механізмах, підборі до них ключів. Усякого роду аферисти мають часом таку спритність, якій можуть позаздрити професіонали-ілюзіоністи.

Виходячи з вищезазначеного, можна окреслити загальні зако-номірності виправлення особистості правопорушника.

Виправлення правопорушників підлягає певним закономірнос-тям, які визначають зв'язок між зовнішніми впливами та внутрі-шньою перебудовою.

Можливість зміни психологічних властивостей особистості правопорушників залежить від ряду причин: динаміки зовнішніх умов і зростання вимог, віку, індивідуальних особливостей, вихо-вання, властивостей особистості, які підлягають перевихованню.

Для виправлення правопорушника вирішальне значення мають такі обставини, які виключають можливість порушення права. По-зитивно впливає і спілкування з людьми високої моральності, які можуть прищепити нормативно ухвалені нові соціальні настанови та інтереси, захопити суспільно корисною діяльністю, прилучити до культури тощо.

Особистість швидше розвивається в дитинстві, її легше вихову-вати й перевиховувати саме в цьому віці. Можна з повною підста-вою говорити про те, що мінливість особистості прямо пропорцій-на віку людини. I це зрозуміло. Дитина дуже сприйнятлива, у неї ще немає стійких поглядів, а звідси й мінімум опору виховним впливам. Доросла людина має сталі погляди на життя з певними звичками, які мають як позитивне значення, так і негативне. Усяка спроба змінити погляди і відносини (у цілому спосіб життя дорос-лої людини) зустрічає опір.

Перевиховання закоренілих злочинців представляє значні труд-нощі. Сформоване аморальне уявлення, оцінки, відношення до лю-дей у цілому і до себе часто роблять злочинця сліпим і глухим, не-сприйнятливим до всякого роду перевиховних дій.

Мінливість правопорушника значною мірою залежить від інди-відуальних особливостей людей.

Одні люди легко піддаються різного роду впливам, у той час як інші — навпаки. Відносна стійкість або піддатливість різних інди-відів залежить, по-перше, від наявності певних поглядів або їхньої відсутності, переконаності. По-друге, від типу нервової системи. Перебудова динамічних стереотипів у слабкого типу утруднена і може навіть призвести до нервових зривів: у сильного, але інертно-го, йде повільно, у сильного рухливого типу, навпаки, перебудова зв'язків відбувається відносно легко і безболісно.

Можна припускати, що ті правопорушники, які легко перевихо-вуються, легко і дають рецидиви, тобто повернення до старих від-носин, особливо якщо вони попадають у колишнє несприятливе морально-психологічне оточення.

Перевиховання залежать від обставин життя. Як показує досвід, якщо ув'язнений, відбувши строк, повертається в порочне оточення (злодійська компанія), то він незабаром стає тим, ким був колись, і

знову попадає в колонію за новий злочин. I, навпаки, якщо попадає в здоровий колектив, нормальні ЛЮДСЬКІ ВІДНОСИНИ, TO його погля-ду змінюються, і нові стають ніби другою натурою людини.

Провідну роль у зміні й перевихованні людини відіграє вихо-вання. 3 досвіду відомо, що те, чого не досягає один вихователь, блискуче вдається іншому. Все вирішує не тільки знання, а й мис-тецтво вихователя, уміння підійти до правопорушника. Здавався б, зовсім непіддатливий правопорушник при певних обставинах і від-ношенні до нього змінюється в позитивну сторону. Таких випадків досить як у звичайній педагогічній практиці, так й у практиці пере-виховання в колоніях.

I, нарешті, необхідно враховувати й те, що різні властивості мають різну стійкість. Так, наприклад, відомо, що знання про дійс-ність легко засвоюються і без особливих зусиль перебудовуються, якщо вони ще не перетворилися в особисті переконання.

Менш податливі до змін погляди, але і їх можна змінювати. Од-нак перебудова поглядів не відразу веде до зміни поведінки. Звич-ки, які стали потребою у певному способі життя та поведінці, зава-жають цьому. Отже, найбільш стійкі звички стають стереотипними, неусвідомленими, а нерідко мають тенденцію проявлятися, штов-хати особистість на певні злочинні дії.

Цим, мабуть, і пояснюються невдачі в перевихованні правопо-рушників, коли обмежуються зміною свідомості, не зачіпаючи зви-чок. При цьому правопорушник начебто розуміє, усвідомлює, як необхідно жити в суспільстві, більше того, він засуджує колишній спосіб життя (не можна думати, що завжди вдавано), але як тільки вийде з колонії й зустрінеться зі своїми «друзями-приятелями», так відразу вчиняє нову крадіжку або хуліганські дії. Щоб змінити зви-чки, необхідні постійний контроль і самоконтроль за поведінкою. Таким чином, головна мета перевиховання — це формування нових звичок замість викорінених. Разом з тим не можна виправити пра-вопорушника, змінюючи тільки його звички без перебудови свідо-мості в цілому. Поводження будь-якої нормальної людини визнача-ється в кінцевому рахунку його свідомістю. Звідси і при перевихованні вирішальне значення треба віддати перебудові мо-ральної свідомості, звичайно, у єдності з перебудовою звичок.

Процес зміни поведінки особистості можна представити так: сильне враження або колективний вплив утворить новий, який га-льмує раніше сформовані тимчасові зв'язки, протилежні новим ви-могам, і тим самим змінює поведінку людини. Таким чином утво-рюється процес морального переживання, потрясіння, морального відновлення у силу певної події. У цей момент людина суб'єктивно переживає стан відчуженості від старого способу життя, вона відчуває необхідність рішуче змінити свою поведінку, назавжди покі-нчити зі старим. I, дійсно, поки сильне нове враження, а старі зв'язки загальмовані, особистість із успіхом реалізує свої нові на-міри. Однак із часом, якщо не зміцнювати нові зв'язки, вони почи-нають руйнуватися, а старі, навпаки, розгальмовуватися і проявля-тися, виникає стан боротьби мотивів, боротьби нового зі старим.

Взаємодія правопорушника з правоохоронцями більшою мірою побудована на вимозі. Система вимог забезпечує формування ди-намічного стереотипу або звичної поведінки, яка відповідає мора-льним, нормоутворюючим принципам. Поступово вимоги усе гли-бше засвоюються й стають вимогами правопорушника до самого себе. Тоді ми маємо справу з людиною, для якої виконання якого-небудь правила стає внутрішньою потребою.

Вимога повинна бути короткою і чіткою, викладеною в усній або письмовій формі, безумовною, але обґрунтованою і ясною. Не-обхідно також роз'яснити правопорушнику, що вимоги — це не прояв капризу або примхи, а необхідна умова життя і діяльності колективу як цілісної організації.

Вихователь заздалегідь зобов'язаний зважити всі обставини й нас-лідки вимог, але якщо він вже віддав розпорядження, то повинен до-магатися його реалізації. Виконання вимог повинно заохочуватися, і чим складніше й відповідальніше були розпорядження, тим більшим повинне бути заохочення за його виконання. У міру успіху в переви-хованні ускладнення до вимоги повинні неухильно зростати.

Паралельно з вимогами повинна проводитися робота з переко-нання правопорушника. Переконання — це такий метод впливу на психіку правопорушника, при якому досягається розуміння того, що доказується, формується істинність. Завдяки переконанню пра-вопорушник переосмислює власну позицію. Переконання вимагає строгої логіки міркувань, їхньої реалістичності і доказовості. Якщо вихователь хоче в чомусь переконати правопорушника, він зо-бов'язаний підібрати достовірні дані, яскраві факти, які підтвер-джують або ілюструють основну думку.

Переконання відбувається в процесі бесіди. Система добре про-думаних і підготовлених бесід має величезне значення для зміни старих поглядів і формування нових. Щоб переконання було ефек-тивним, правопорушник повинен бачити у вихователі вимогливу, але уважну людину, яка бере участь у його долі, а не просто вико-нуючий свій службовий обов'язок.

Обов'язковою умовою ефективності переконання є знання пра-вопорушника. Дуже важливо вміти знайти в його помилкових по-глядах і відносинах пункти коливання, щоб потім їх розширювати та поглиблювати.

Для того, щоб переконати правопорушника, потрібно провести не одну бесіду. Особливо важливо, якщо бесіду підтримують, по-годжуючись із доводами вихователя. В окремих випадках її варто проводити наодинці, віч-на-віч. Іноді в роботі із засудженими можна використати метод навіювання. Навіювання — це метод впливу на психіку людини, один із провідних методів психотера-пії (лікування хворого словом). Навіювання засноване на автори-теті того, хто його здійснює. Без цього навіювання неможливо, тому що воно зустрічає внутрішній опір. Навіюванням іноді мож-ливо змінити відносини ув'язненого, прищепити нові позитивні думки та прагнення. Навіювання повинне бути твердим, таким що вселяє впевненість у виправленні і розкриває перспективи пода-льшого життя людини. Успіх досягається при багаторазовому впливі словом.

Навіювання може бути прямим і непрямим. При першому вихо-ватель звертається безпосередньо до особистості правопорушника і силою свого слова призупиняє старі звички та вимагає нового спо-собу поводження. При непрямому вихователь, наприклад, розпові-дає про те, як виправився колишній ув'язнений, і тим самим вселяє слухачам той же шлях виправлення, про який був наведений при-клад. При цьому способі вихователь нічого не нав'язує і не вимагає від присутніх, у противному випадку вони можуть зрозуміти, що розказане є лише химерою для слухачів і нічого більше.

Як і переконання, навіювання вимагає багаторазового повто-рення, для того щоб утворити в мозку певну домінанту, яка б спо-нукала до відповідної поведінки. Терпіння та контроль — необхідні умови досягнення успіху в цьому виді впливу.

Виняткове значення у перевихованні має позитивний приклад. I дійсно, людина схильна іти за прикладом іншої людини. Так не тільки поширюється мода, а й різноманітні інтереси, настанови, манери поведінки. Позитивний приклад двох-трьох чоловік у коло-нії може зробити більше, ніж десяток бесід. Правда, і бесіди спри-яють формуванню зразкової поведінки.

У перевихованні правопорушника застосовується метод приму-су. Для виправлення особистості потрібна організація певного спо-собу життя, поведінки, які закріплюються у звичках. Цьому слугує режим утримання правопорушників. Дотримання його формує в ув'язнених дисциплінованість, організованість, уміння цінувати час праці та відпочинку, жити відповідно до встановлених правил.

Цілком природно, що ті з ув'язнених, які систематично по-рушують певний порядок життя та праці, піддаються не тільки осуду, а й покаранню як одній з форм попередження недисцип-лінованості.

Покарання заставляє думати про те, яка поведінка виявляється не тільки більш необхідна у цей час, але й у перспективі самови-правлення. I в тому, і в іншому випадку покарання виконує свою позитивну функцію. Тільки коли покарання виявляється не відпові-дним провині, тобто, власне кажучи, є несправедливим, воно ви-кликає гнів і ненависть до всієї виправної системи. При цьому по-карання не виконує позитивної функції, а, навпаки, закріплює негативне відношення правопорушника до суспільства та окремих людей. До покарань необхідно ставитися з великою обережністю. Все повинно бути зважене. Вихователь зобов'язаний довести до свідомості правопорушника правомірність і необхідність покарання та справедливість вжитого заходу. Крім того важливо, щоб актив, якщо не весь колектив, підтримав рішення вихователя та своєю ду-мкою підкріпив переконаність порушника в об’єктивності та необ-хідності покарання.

Покарання не виключає наступного заохочення. Необхідно саме прагнути до того, щоб покараний незабаром заслужив заохочення. Така тактика єдино правильна, тому що вона розрахована на усві-домлення правопорушником контрастності свого положення при покаранні та заохоченні. Правопорушник не тільки зрозуміє, але і відчує, що жити й працювати сумлінно куди приємніше, ніж пору-шувати встановлені правила. Крім того, у нього виникає позитивне відношення до вихователя, бо він буде впевнений в тому, що вихо-ватель справедливий, принциповий та об'єктивний у своїх діях, що він зацікавлений у виправленні правопорушника.

Покарання повинне бути індивідуальним. Одному можна прос-тити провину і обмежитися зауваженням, у той час як іншого необ-хідно строго покарати. Справедливість покарання не знімає індиві-дуалізації примусу. Тут проявляється складна діалектика, і нею потрібно користуватися, не допускаючи ніякої особистої упере-дженості. Успіх перевиховання досягається застосуванням не одно-го якого-небудь методу, а їхнім комбінуванням залежно від індиві-дуальних особливостей і станів правопорушників.

Індивідуальний підхід вимагає врахування не тільки сформова-них, відносно стійких особливостей і темпераменту правопоруш-ника, а й різних тимчасових психологічних станів (зокрема стани підвищеної подразливості або пригніченості, радісного емоційного стану або туги, озлобленості, утоми або бадьорості і т. ін.).

В індивідуальній роботі досить важливо врахувати характер си-туації, в умовах якої здійснюється вплив. В одних випадках більш користі для перевиховання, коли навіювання (схвалення або осуд) робиться віч-на-віч, а в інших випадках — привселюдно. По від-ношенню до рецидивіста корисніше почати з більше сильного колективного або публічного осуду, а схвалювати віч-на-віч. Рециди-віст повинен зрозуміти, що суспільне схвалення треба заслужити. Пізніше можна й схвалення робити привселюдно.

При визначенні засобів колективного або особистого індивідуа-льного впливу необхідно враховувати безліч умов. Тому той самий метод в одних обставинах і стосовно одного ув'язненого буде ефе-ктивним, у той час як до іншого — неефективним.

Необхідно використовувати різні прийоми і методи впливу в ін-дивідуальній роботі. Іноді більшу користь приносить організація спільної роботи двох ув'язнених, один із яких може позитивно впливати на іншого.

Треба використати зв'язки ув'язненого з іншими людьми поза колонією, головним чином з тими, з якими він разом працював, з родиною тощо.

Успіх у перевихованні залежить від багатьох причин. Голо-вне ж — знання психології правопорушника, його життєвої по-зиції, настроїв і бажань, а також уміння тактовно, але вимогливо підійти до нього.

Для індивідуального підходу дуже важливо вивчити не тільки особливості особистості ув'язненого, а й ступінь його піддатливос-ті виховним впливам. 3 цією метою необхідно постійно спостеріга-ти за всіма змінами в поведінці правопорушника, намагаючись з'ясувати, які обставини або виховні впливи необхідні, як вони впливають на нього.

Людина формується не тільки обставинами та вихованням, але і власними зусиллями. Тому при перевихованні не можна не врахо-вувати самовиховання або самоперевиховання.

Більшість з ув'язнених, особливо спочатку, внутрішньо проти-діють перевихованню. При такій установці вони зазвичай відгоро-джуються від виховного впливу. Інша справа, коли ув'язнені щиро незадоволені собою, своїм колишнім життям.

Як же бути, якщо більшість ув'язнених спочатку не бажають, щоб їх перевиховували, не відчувають у цьому ніякої потреби? У та-ких випадках треба насамперед розхитати, а потім і знищити пороч-ну позицію ув'язненого. Часто вона надумана та необґрунтована.

Формування в кожного ув'язненого потреби в самовихованні — обов'язкове спрямування діяльності установ виконання покарань. Причому необхідне поєднання індивідуальної допомоги ув'язненому в роботі над собою та роботи з колективом у цілому. Керувати самовихованням треба через колектив і за його підтрим-ки. У цьому випадку воно виявляється не тільки більше результа-тивним, але й таким, що відповідає психології формування особис-тості колективіста.

V