2.1. Загальна характеристика методології та методів пізнання в юридичній психології


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 

Загрузка...

Юридична психологія вирішує значну частину поставлених перед нею завдань шляхом розроблення спеціальних психологічних методів для застосування їх у практичній діяльності по здійсненню правосуд-дя. Методи юридичної психології забезпечують застосування теорії в практичній діяльності для вирішення процесуальних завдань, реалізу-ються в процесуальній формі, застосовуються безпосередньо особами, уповноваженими здійснювати цю діяльність. Все це призводить до необхідності при розробленні цих методів ураховувати не тільки роз-виток психічних закономірностей, а й цілий ряд процесуальних вимог. Методи юридичної психології обов'язково повинні розроблятися 3 урахуванням правових та процесуальних регламентацій.

Можна окреслити кілька основних процесуальних вимог, які обов'язково повинні дотримуватися при розробці методів юридич-ної психології:

—        методи повинні бути спрямовані на надання допомоги у ви-рішенні завдань, які виникають у діяльності по здійсненню право-суддя;

—        вони повинні бути глибоко науковими й у той же час грани-чно простими, доступними для практичного застосування;

—        методи повинні бути надійними, надавати об'єктивні факти;

—        методи і результати їхнього застосування по можливості по-винні бути відображеними в процесуальних документах для вико-ристання встановлених фактів як доказів у справі;

—        практика застосування психологічних методів повинна від-повідати всім конституційним і процесуальним гарантіям особис-тості в кримінальному й цивільному процесах. Обов'язково пови-нні враховуватися особлива роль і процесуальне положення обвинувачуваного, підозрюваного, потерпілого в процесі.

Дані методи не тільки реалізуються в процесуальній формі, у процесуальній діяльності, але завдяки цьому самі стають деякою мірою носіями й процесуальних методів установлення, пізнання істини; вони ніби сполучають у собі психологічні й процесуальні ме-тоди: вони обумовлені й психологічно і юридичною наукою, що й визначає їх специфічність як юридично-психологічних. Мета, умо-ви, можливість, форма їхнього застосування залежать від юридич-них передумов, а їхній вплив на людину, на процес установлення об'єктивної істини обумовлюється закономірностями, розкритими психологічною наукою. Розроблення такого роду психологічних методів можлива тільки на основі пізнаних психологічних законо-мірностей, які проявляються в діяльності по здійсненню правосуд-дя. При розробленні цих методів обов'язково треба враховувати всі особливості протікання психічних процесів, станів у різних учас-ників, їх психологічні відносини, які виникають як у процесі здійс-нення правосуддя в цілому, так і на окремих його стадіях або при виконанні окремих юридично-процесуальних дій.

Методи юридичної психології відрізняються від методів загаль-ної психології та інших прикладних психологічних наук цілями й сферою застосування, особливими процесуальними обмеженнями у впливі їх на психіку людини, умовами застосування, специфічністю суб’єктів, до яких ці методи застосовуються.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок про те, що при використанні та розробленні методів юридичної психології можуть і повинні бути використані досягнення:

—        загальної психології — її методологічних основ, конкретних методів і встановлених закономірностей;

—        прикладних психологічних наук, які розробляють спеціальні методи (вивчення особистості, установлення контакту і т. ін.), ви-значають психічні закономірності в конкретних сферах діяльності, полегшують здійснення діяльності;

—        юридичної науки, насамперед процесуальних її галузей: за-кріплені у процесуальній формі прийоми й способи спілкування між людьми, установлення об'єктивної істини;

—        вивчення (аналіз та узагальнення) слідчої й судової практики.

Діяльність людей в будь-якій її формі (наука, практика тощо)

визначається цілим рядом чинників. Кінцевий її результат залежить від того, як здійснюється даний процес, які способи, прийоми, за-соби при цьому застосовуються. Це і є проблеми методу. Метод (гр. — спосіб пізнання) — в найширшому сенсі слова «шлях до чо-го-небудь», спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі.

Поняття «методологія» має два основні значення: система пев-них способів і прийомів, вживаних в тій або іншій сфері діяльності; вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія у дії.

Історія і сучасний стан пізнання й практики переконливо пока-зують, що далеко не всякий метод, не будь-яка система принципів

та інших засобів діяльності забезпечують успішне рішення теоре-тичних і практичних проблем. He тільки результат дослідження, а й шлях, що веде до нього, повинні бути істинними.

Основна функція методу — внутрішня організація і регулюван-ня процесу пізнання або практичного перетворення того або іншого об'єкта. Тому метод (у тій або іншій своїй формі) зводиться до су-купності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.

Він є система розпоряджень, принципів, вимог, які повинні орі-єнтувати в рішенні конкретної задачі, досягненні певного результа-ту в тій або іншій сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) економити сили і час, рухатися до ме-ти найкоротшим шляхом. Дійсний метод служить своєрідним ком-пасом, по якому суб’єкт пізнання і дії прокладає свій шлях, дозво-ляє уникати помилок.

Проте неприпустимо впадати в крайності: недооцінювати метод і методологічні проблеми, вважаючи все це незначною справою, «відволікаючою» від справжньої роботи, справжньої науки і т. ін. («методологічний негативізм»); перебільшувати значення методу, вважаючи його важливішим, ніж той предмет, до якого його хочуть застосувати, перетворювати метод на якусь панацею, в простий і доступний інструмент наукового відкриття («методологічна ейфо-рія»). Річ у тому, що жоден методологічний принцип не може ви-ключити, наприклад, ризику зайти в безвихідь у ході дослідження.

Головне призначення будь-якого методу — на основі відповідних принципів (вимог, розпоряджень і т. ін.) забезпечити успішне рішен-ня певних пізнавальних і практичних проблем, накопичення знання, оптимальне функціонування і розвиток тих або інших об'єктів.

Слід мати на увазі, що питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрішньо науковими рамками, а повинні ставитися в широкому соціокультурному кон-тексті. Це означає, що необхідно враховувати зв'язок науки з прак-тикою, взаємодію науки з іншими формами суспільної свідомості, співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, «особові особливості» суб'єкта діяльності і багато інших чинників.

Застосування методів може бути стихійним і свідомим. Ясно, що тільки усвідомлене застосування методів, засноване на розу-мінні їх можливостей і меж, робить діяльність людей, за інших рів-них умов, раціональнішою та ефективнішою.

Методологія як загальна теорія методу формувалася у зв'язку з необхідністю узагальнення і розробки тих методів, засобів і прийо-мів, які були відкриті й у інших формах діяльності людей.

Методологія в певному значенні це теорія пізнання, оскільки остання не обмежується дослідженням форм і методів пізнання, a

вивчає проблеми природи пізнання, відношення знання і реальнос-ті, суб'єкта і об'єкта пізнання, можливості і межі пізнання, критерії його істинності. 3 іншого боку, методологія ширша за гносеологію, оскільки її цікавлять не тільки методи пізнання, а й всі інші форми людської діяльності.

3 нефілософських дисциплін методологія найтісніше пов'язана з логікою (формальною), де головна увага спрямована на прояснення структури готового знання. Логічне дослідження — це засоби сучасної формальної (математичної або символічної) логіки, які використову-ються для аналізу наукової мови, виявлення логічної структури науко-вих теорій і їх компонентів (визначень, класифікацій, понять, законів і т. ін.), вивчення можливостей і повноти формалізації знання тощо.

Загальним методом наукового мислення, що охоплює всі явища матеріального і духовного світу, є матеріалістична діалектика. її за-гальний характер виявляється в тому, що вона адекватна вимогам до теоретичних форм мислення. Спираючись на визнання об'єктивного характеру загального зв'язку, взаємозв'язку і взаємо-обумовленості предметів, явищ, процесів, діалектика вимагає від дослідника розглядати об’єкт, який вивчається, як обов'язкову і ви-значену ланку в нескінченному ланцюзі зв'язків, вивчати відносини і залежність предмета від інших предметів.

Діалектика застерігає дослідника від того, щоб розглядати пред-мет, який вивчається, як щось постійне і незмінне, а не в процесі його розвитку — виникнення, становлення, функціонування з визначенням можливих перспектив його майбутнього. Тільки володіючи цим зага-льним методом, дослідник бачитиме суперечливу суть явищ, процесів, предметів, чітко розрізнятиме в мисленні суперечності, суперечності досліджуваного об'єкта, які об'єктивно відображаються, і суперечнос-ті суб'єктивні, пов'язані з порушенням законів логіки мислення; розу-міти, чому єдність і боротьба протилежностей є джерелом, рушійною силою розвитку природи, суспільства, мислення.

Ці методологічні норми, якими діалектика озброює дослідника, можуть бути сформульовані так: для дійсного знання предмета по-винні бути охоплені, вивчені всі його закони, всі зв'язки.

Таким чином можливо визначити загальні вимоги до наукових методів юридичної психології:

—        науковий метод повинен бути відносно строгим. Він викори-стовується для отримання певних знань і рішення цілком певних задач. Такими особливостями метод пізнання володітиме тоді, коли загальні закономірності будуть реконструйовані у вигляді системи категорій і законів психолого-юридичної науки;

однозначність. Знання, які отримують за допомогою конкре-тного методу, не повинні бути логічно суперечливими. Однозначність методу не виключає можливості різних точок зору по одному і тому ж питанню;

—        стійкість. Методи повинні бути відносно постійними, стій-кими. Ця постійність зберігається в основних рисах методу, хоча один і той же метод досягши істини може найбільш рельєфно ви-ступати в якійсь із сторін;

—        ефективність. Ефективність методів виражається в можливо-сті досягти мети з мінімальними зусиллями і максимальним ре-зультатом за певну кількість послідовних кроків;

—        економічність. Якщо метод економний, то мета в пізнанні досягається без введення ряду додаткових допоміжних правил, по-нять, принципів;

—        простота. Метод повинен бути простим, тобто доступним для розуміння і використання в пізнанні. Метод простий, якщо він сам по собі, або без істотних змін і доповнень, достатній для пізнання предмета;

—        плідність. Плідність методу означає, що метод повинен дава-ти можливість отримувати знання, організовані в систему, де кожен елемент строго позначений і може бути охарактеризований по тому місцю, яке він займає в системі.

Будь-який науковий метод розробляється на основі певної тео-рії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою.

Ефективність того або іншого методу обумовлена змістовністю, фундаментальністю теорії, яка відображається в методі.

У свою чергу, «метод розширюється в систему», тобто викорис-товується для подальшого розвитку науки, поглиблення і розгор-тання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об'єктивізації в практиці.

Тим самим теорія і метод одночасно тотожні і різні. їх схожість полягає в тому, що вони взаємозв'язані і в своїй єдності відобра-жають реальну дійсність.

Будучи єдиними в своїй взаємодії, теорія і метод не відокремле-ні жорстко один від одного і в той же час не є безпосередньо одне і те ж саме.

Вони взаємооб'єднуються: теорія, відображаючи дійсність, пе-ретворюється, трансформується в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, правил, прийомів, які повертаються в теорію (а через неї — в практику).

Таким чином, твердження про те, що метод — це теорія, звернена до практики дослідження, не є точним, тому що метод обернений та-кож і до самої практики як соціально-перетворюючої діяльності.

Метод — та ж теорія, приведена в дію і повернена не тільки на по-дальше, глибше пізнання дійсності, а й на її зміну в ході практики.

Розвиток теорії і вдосконалення методів дослідження і перетво-рення дійсності, по суті, один і той же процес з цими двома нероз-ривно пов'язаними сторонами. He тільки теорія розгортається в ме-тодах, але й методи розгортаються в теорію, істотно впливають на її формування і на хід практики.

Проте не можна повністю ототожнювати наукову теорію і методи пізнання й стверджувати, що всяка теорія і є разом з тим метод пізнання і дії. Метод не тотожний прямо і безпосередньо теорії, а теорія не є безпосередньо методом, бо не вона є метод пізнання, а необхідно похідні з неї методологічні установки та вимоги.

Основні відмінності теорії і методу полягають в наступному:

—        теорія — результат попередньої діяльності, метод — почат-ковий пункт і передумова подальшої діяльності;

—        головні функції теорії — пояснення і прогноз (з метою від-шукання істини, законів, причини і т. ін.), головна функція мето-ду — регуляція і орієнтація діяльності;

—        теорія — система ідеальних образів, які відображають суть, закономірності об'єкта, метод — система регуляторів, правил, роз-поряджень, що виступають як знаряддя подальшого пізнання і змі-ни дійсності;

—        теорія спрямована на вирішення проблеми — що собою яв-ляє даний предмет, метод — спрямований на виявлення способів і механізмів його дослідження і перетворення.

Таким чином, теорії, закони, категорії та інші абстракції ще не складають метод. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з пояснювальних положень теорії в орієнтаційно-діяльні, регулятивні принципи (вимоги, розпорядження, установки) методу.

Будь-який метод детермінований не тільки передуючими і спі-віснуючими одночасно з ним іншими методами, і не тільки тією те-орією, на якій він заснований. Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується (окремі об'єкти або їх класи).

Метод як спосіб дослідження іншої діяльності не може залиша-тися незмінним, завжди рівним самому собі в усіх відношеннях, a повинен змінюватися у своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Це означає, що істинним повинні бути не тільки кінцевий результат пізнання, а й шлях, який веде до нього, тобто метод, що осягає і утримує саме специфіку даного предмета.

Метод будь-якого рівня спільності має не тільки чисто теорети-чний, але і практичний характер: він виникає з реального життєво-го процесу і знову йде в нього.

Метод не може бути даний цілком до початку дослідження, він повинен значною мірою формуватися всякий раз наново відповідно до специфіки предмета.

Як показує досвід розвитку науки і практики, у всякій науково-теоретичній концепції методологічні моменти органічно зливаються з наочно-змістовними. Слід мати на увазі, що в сучасній науці по-няття «предмет пізнання» вживається у двох основних значеннях.

По-перше, як наочна сфера— сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і які протистоять суб’єктові в його діяльності (об'єкт пізнання). Пред-мети пізнання можуть бути як матеріальними, так і ідеальними (сам процес пізнання, його форми, рівні, різного роду абстракції, духов-на культура або такі стани, як «дух народу», «дух часу» і т. ін.).

По-друге, як система законів, яким підкоряється даний об'єкт. He можна «розводити» предмет і метод, бачити в останньому тіль-ки зовнішній засіб по відношенню до предмету.

Метод не нав'язується предмету пізнання або дії, а змінюється відповідно до їх специфіки. Дослідження припускає ретельне знан-ня фактів та інших даних, що відносяться до його предмета. Воно здійснюється як рух в певному матеріалі, вивчення його особливос-тей, зв'язків, відносин тощо.

Спосіб руху (метод) і полягає в тому, що дослідження повинне детально освоїтися з конкретним матеріалом (фактичним і концеп-туальним), проаналізувати різні форми його розвитку, прослідкува-ти їх внутрішній зв'язок.

Таким чином, істинність методу завжди детермінована змістом предмета. Тому метод завжди був і є свідомість про форму внутрі-шнього саморуху її змісту, сам себе конструюючий шлях науки і практики. Таке розуміння завжди було і залишається дуже важли-вим та актуальним, у тому числі і для розвитку сучасної науки.

Отже, неприпустимо розглядати метод як якийсь механічний набір розпоряджень, правил, на основі яких можна нібито вирішити будь-які питання, що виникають в житті.

Крім того, він не є жорсткий алгоритм, по якому строго регла-ментовано здійснюються пізнання або інші форми діяльності. За-стосування ж того або іншого методу в різних сферах не є форма-льне зовнішнє накладення системи його принципів на об'єкт пізнання або дії, а необхідність використання цих принципів не привноситься ззовні.

У цьому сенсі не існує методу, який можна було б вивчити і си-стематично застосовувати для досягнення меті. Метод не є спосо-бом, який однозначно визначає шляхи і форми діяльності, дозволяє вирішувати будь-які пізнавальні і практичні проблеми. Тому необхідно шукати походження методу не в головах людей, не в свідо-мості, а в матеріальній дійсності.

Таким чином, метод існує, розвивається тільки в складній діа-лектиці суб’єктивного і об’єктивного при визначальній ролі останнього.

У цьому сенсі будь-який метод перш за все об'єктивний, зміс-товний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як чисте свавілля, суб'єктивність, а як продовження і завершення об'єктивності, 3 якої він походить.

Суб'єктивна сторона методу виражається не тільки в тому, що на основі об'єктивної сторони (пізнані закономірності реальної дій-сності) формулюються певні принципи, правила, регулятиви.

Кожен метод суб'єктивний і в тому сенсі, що його носієм є кон-кретний індивід, суб’єкт, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений.

Метод не є застиглим списком абстракцій або закостенілих загаль-них формул-розпоряджень. Він не існує поза його конкретним реаль-ним носієм — особою дослідника, колективного суб'єкта і т. ін. їх роль у реалізації методологічних принципів виключно велика.

Будь-який метод (навіть найважливіший) — лише один з бага-тьох чинників творчої діяльності людини. Остання не обмежується тільки сферою пізнання і не зводиться лише до логіки і методу. Во-на включає й інші чинники — силу і гнучкість розуму дослідника, його критичність, глибину уяви, розвиненість фантазії, здібність до інтуїції тощо.

Таким чином, будь-який метод не є щось безсуб’єктне, він фо-кусується на реальній людині. Тим самим рух методу з необхідніс-тю здійснюється в процесі життєдіяльності реальної людини — суб’єкта, який творить перш за все своє суспільне буття і на цій ос-нові — інші формоутворення, включаючи свідомість, пізнання, ми-слення, принципи і методи своєї діяльності.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює багатий спектр методів, які можуть бути класифіковані за різними підста-вами (критеріями).

Перш за все слід виділити методи духовної, ідеальної (зокрема наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності.

В наш час стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона пови-нна виходити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то підстав їх поділу на групи мо-же бути декілька. Так, залежно від ролі та місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіри-чні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження й викладу тощо.

До характерних ознак наукового методу найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конк-ретність і т. ін.

У сучасній науці достатньо успішно використовується багаторі-внева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на такі основні групи (за ступенем спільності і широтою застосування).

1.         Філософські методи, серед яких найбільш стародавніми є діа-лектичний і метафізичний. По суті кожна філософська концепція має методологічну функцію, є своєрідним способом розумової дія-льності. Тому філософські методи не вичерпуються двома назва-ними. До них також відносяться такі методи як аналітичний (харак-терний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтика (розуміння) і т. ін.

2.         Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які отримали широкий розвиток і застосування в науці. Вони виступають як своєрідна методологія між філософією і фундаментальними теоре-тико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загаль-нонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як «інфор-мація», «модель», «структура», «функція», «система», «елемент», «оптимальність», «вірогідність» тощо.

Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, поєднання в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять ряду приватних наук і філософських категорій. По-друге, можливість (на відміну від останніх) їх формалізації, уточнення засобами матема-тичної теорії, символічної логіки.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які й забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально-науковим знанням, його методами.

До загальнонаукових принципів і підходів належать системний та структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний, мо-делювання, формалізація і ряд інших.

Особливо бурхливо останнім часом розвивається така загально-наукова дисципліна, як синергетика — теорія самоорганізації і роз-витку відкритих цілісних систем будь-якої природи — природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних). Серед основних понять синергетики такі поняття, як «порядок», «хаос», «не лінійність», «невизначеність», «нестабільність» та ін. Синергетичні поняття ті-сно пов'язані і переплітаються з рядом філософських категорій,

особливо таких, як «буття», «розвиток», «становлення», «час», «ці-лий», «випадковість», «можливість» та ін.

Важлива роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що завдяки своєму об’єднуючому характеру вони опосередковують взаємоперехід філософського і суто наукового знання (а також відповідних методів). Річ у тому, що перше не накладається чис-то зовнішнім, безпосереднім чином на друге. Тому спроби відра-зу виразити спеціально-науковий зміст на мові філософських ка-тегорій бувають, як правило, неконструктивними і малоефек-тивними.

3.         Суто наукові методи— сукупність способів, принципів пі-знання, дослідницьких прийомів і процедур, вживаних у тій або іншій науці.

4.         Дисциплінарні методи — система прийомів, вживаних у тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь на-уки або виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука є комплексом дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

5.         Методи міждисциплінарного дослідження — сукупність ряду синтетичних, інтеграційних способів (які виникли як результат по-єднання елементів різних рівнів методології), спрямованих голо-вним чином на різні наукові дисципліни. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось од-ного, навіть дуже важливого, методу. Методологія не є також прос-та сума окремих методів, їх механічна єдність. Методологія — це складна, динамічна, цілісна система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей, змісту, структур і т. ін. Як вже вказувалося, для вирішення конкре-тних завдань у різних науках використовуються спеціальні методи дослідження, які базуються на загальнонаукових.

Загальнонаукові методи охоплюють лише певні аспекти науко-во-пізнавальної діяльності, будучи одним із засобів рішення дослі-дницьких задач. До загальнонаукових методів відносяться:

—        загальні прийоми (узагальнення, аналіз, синтез, абстракція, моделювання, порівняння, аналогія, індукція, дедукція, класифіка-ція та ін.);

—        методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірю-вання, експеримент);

—        методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, експеримент, математичні методи і т. ін.).

Розглянемо загальнонаукові методи пізнання, які найчастіше за-стосовуються в психолого-юридичній практиці дослідження.

Аналіз (від гр. analysis — розкладання) — метод дослідження, суть якого в тому, що предмет вивчення в думках практично розчле-новується на складові елементи (частини об'єкта або його ознаки, властивості, відносини) і кожна з частин досліджується окремо. За-стосовується як в реальній (практика), так і в розумовій діяльності. Види аналізу: механічне розчленовування; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури тощо.

Аналіз повинен враховувати якість предметів. У кожній галузі знання є ніби своя межа розчленовування об'єкта, за яким ми пере-ходимо в інший світ властивостей і закономірностей. Різновидом аналізу є також розділення класів (множин) предметів на підкла-си — класифікація і періодизація.

Синтез (від гр. synthesis — з'єднання) — цей метод дослідження дозволяє здійснювати з'єднання елементів (частин) об'єкта, роз-членованого в процесі аналізу, встановлювати зв'язки між ними і пізнавати об'єкти дослідження як єдине ціле. Синтез — це не дові-льне з'єднання частин, шматочків цілого, а діалектичне ціле з виді-ленням суті. Для сучасної науки синтез характерний не тільки все-редині, а й як міждисциплінарний синтез, а також синтез науки і інших форм суспільної свідомості. Результатом синтезу є абсолют-но нове утворення, властивості якого не є тільки зовнішнє об'єднання властивостей компонентів, а й результат їх внутрішньо-го взаємозв'язку і взаємозалежності. Аналіз і синтез діалектично взаємозв'язані, але деякі види діяльності є переважно аналітичними або синтетичними.

Індукція (від. лат. inductio — наведення) — це такий метод пі-знання, при якому за приватними чинниками і явищами виводяться загальні принципи і закони. Це висновок від фактів до деякої гіпо-тези (загального твердження). У такому висновку загальний висно-вок про ознаки сукупності елементів робиться на основі дослі-дження частини елементів цієї сукупності. При цьому досліджувані факти відбираються по наперед виробленому плану.

Розрізняють такі різновиди індукції:

— повна індукція — узагальнення відноситься до зазвичай ося-жної області фактів, і зроблений при цьому висновок вичерпно роз-глядає явище, що вивчається. В такого роду індукції робиться ви-сновок про те, що всім представникам множини, яка вивчається, належить певна властивість на підставі отриманої при дослідженні інформації. Розглядаючи повну індукцію, необхідно мати на увазі що, по-перше, вона не дає нового знання і не виходить за межі того, що міститься в її посиланнях. Проте загальний висновок, отрима-ний на основі дослідження окремих випадків, підсумовує інформацію, що міститься в них, дозволяє узагальнити, систематизувати її; по-друге, хоча висновок повної індукції має в більшості випадків достовірний характер, але і тут іноді припускаються помилок. Останні пов'язані головним чином з пропуском якого-небудь окре-мого випадку (іноді свідомо, навмисно — щоб «довести» свою пра-воту), унаслідок чого висновок не вичерпує всі випадки і тим са-мим є необґрунтованим.

Неповна індукція — узагальнення відноситься до нескінченної або звичайно-неозорої області фактів, а зроблений при цьому ви-сновок дозволяє скласти лише орієнтовну, попередню думку про об'єкт, що вивчається. Ця думка може бути недостовірною. Ро-биться висновок про те, що всім представникам множини, що ви-вчається, належить певна властивість на тій підставі, що вона на-лежить деяким представникам цієї множини. При використанні методу неповної індукції можуть виникнути помилки, причинами яких є: поспішність узагальнення; узагальнення без достатньої під-стави за другорядними або випадковими ознаками; підміна при-чинного зв'язку звичайною послідовністю в часі; необґрунтоване розповсюдження отриманого висновку за межі конкретних умов, в яких він був отриманий, тобто підміна умовного безумовним.

Індукція популярна, коли властивості, що регулярно повторю-ються, спостерігаються у деяких представників множини (класу), що вивчається, і такі, що фіксуються в посилках індуктивного висновку, переносяться на всіх представників множини (класу), — у тому числі і на недосліджені його частини. Отже, те, що правильно у випадках, що спостерігалися, правильно в наступному або у всіх випадках, які схожі з ними. Проте отриманий висновок часто виявляється помил-ковим. Цей вид індуктивного узагальнення існує до тих пір, поки не зустрінеться випадок, що суперечить йому. Популярну індукцію не-рідко називають індукцією через перерахування випадків.

Індукція наукова, в якій, окрім формального обґрунтування отриманого індуктивним шляхом узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності, — зокрема за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висно-вок завдяки тому, що тут акцент робиться на необхідні, закономірні і причинні зв'язки.

Індукція математична— використовується як специфічний ма-тематичний доказ, де органічно поєднуються індукція з дедукцією, припущення з доказом.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — це такий метод пі-знання, при якому приватні положення виводяться із загальних. За допомогою дедукції висновок про окремий елемент деякої сукуп-ності робиться на основі знань про ознаки всієї сукупності, тобто

вона є методом переходу від загальних уявлень до приватних. Для підвищення вірогідності висновків необхідно прагнути до того, щоб: були охоплені внутрішні, а не зовнішні властивості об'єктів, що зіставляються; ці об'єкти були подібні в найважливіших і істот-ніших ознаках, а не у випадкових і другорядних; коло співпадаю-чих ознак було якнайширше; враховувалася не тільки схожість, а й відмінності — щоб останні не перенести на інший об'єкт. He див-лячись на свою протилежність, індукція і дедукція в процесі науко-вого пізнання завжди використовуються спільно, представляючи різні сторони єдиного діалектичного методу пізнання — від індук-тивного узагальнення до дедуктивного висновку, до перевірки ви-сновку і глибшого узагальнення — і так до безкінечності.

Аналогія (від гр. analodgia — відповідність, схожість) — це ме-тод наукового пізнання, за допомогою якого досягається знання про одні предмети, або явища на підставі їх схожості з іншими. Ви-сновок аналогічно — це коли знання про який-небудь об'єкт пере-носиться на інший менш вивчений об’єкт, але схожий з першим за істотними властивостями, якостями. Такі висновки є одним з осно-вних джерел наукових гіпотез. Завдяки своїй наочності метод ана-логій набув широкого поширення в науці. Метод аналогій є осно-вою іншого методу наукового пізнання — моделювання.

Моделювання (від лат. modulus — міра, зразок) — це метод наукового пізнання, що полягає в заміні об'єкта, його спеціально створеним аналогом або моделлю, по яких визначаються або уточ-нюються характеристики оригіналу. При цьому модель повинна мі-стити істотні риси реального об'єкта. Моделювання є однією з ос-новних категорій пізнання, на його ідеї базується практично будь-який метод наукового дослідження як теоретичний, при якому ви-користовуються різні абстрактні (ідеальні) моделі, так і експериме-нтальний, такий, що використовує наочні (матеріальні) моделі. До абстрактних моделей відносять логічні, уявні (логіко-математичні) і математичні моделі. Останні описуються тотожними з оригіналом рівняннями. Метод моделювання спирається на змістовне знання об'єкта дослідження і передбачає рішення таких важливих питань, як відношення моделі і об'єкта дослідження, ступінь схожості мо-делі з оригіналом, правомірність перенесення отриманої при ви-вченні моделі інформації на об’єкт.

Абстрагування. Абстракція: сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось нерозвинене, одностороннє, фрагментарне (абстрактне); процес уявного відвернення від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виділенням тих, що цікавлять суб'єкта; результат абстрагуючої діяльності мислення (аб-стракція у вузькому сенсі). Це різного роду «абстрактні предмети»,

якими є як окремо взяті поняття і категорії («білизна», «розвиток», «мислення» і т. ін.), так і їх системи (найбільш розвиненими з них є логіка і філософія). З'ясування того, які з даних властивостей є істо-тними, а які другорядними, — головне питання методу абстрагуван-ня. Питання про те, що в об'єктивній дійсності виділяється абстра-гуючою роботою мислення, а від чого мислення відволікається, у кожному конкретному випадку вирішується в залежності перш за все від природи предмета, а також від завдань пізнання. В ході свого іс-торичного розвитку наука та практика походять від одного рівня аб-страктності до іншого, вищого. Існують різні види абстракцій: абст-ракція ототожнення, в результаті якої виділяються загальні властивості і відносини предметів, що вивчаються (від решти влас-тивостей при цьому відволікаються). Тут утворюються відповідні їм класи на основі встановлення рівності предметів в даних властивос-тях або відносинах, здійснюється облік тотожного в предметах і від-бувається абстрагування від всіх відмінностей між ними. Ізолююча абстракція— акти, при яких виділяються деякі властивості і відно-сини, які починають розглядатися як самостійні індивідуальні пред-мети («доброта», «білизна» і т. ін.). Абстракція потенційної здійс-ненності — заснована на тому, що може бути здійснене будь-яке, але кінцеве число операцій в процесі математичної діяльності.

Абстракції розрізняються також за рівнями (порядками). Абст-ракції від реальних предметів називаються абстракціями першого порядку. Абстракції від абстракцій першого рівня називаються абс-тракціями другого порядку і тому подібне. Найвищим рівнем абст-ракції характеризуються філософські категорії. Ідеалізація найчас-тіше розглядається як специфічний вид абстрагування. Ідеаліза-ція — це уявне конструювання понять про об'єкти, які не існують, але таких, для яких є прообрази в реальному світі. В процесі ідеалі-зації відбувається граничне відвернення від усіх реальних власти-востей предмету з одночасним введенням в зміст утворюваних по-нять ознак, що не реалізовуються насправді. В результаті утво-рюється так званий об'єкт, який ідеалізується, яким може оперува-ти теоретичне мислення при віддзеркаленні реальних об'єктів. У результаті ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якої характеристики і сторони пізнаваного об'єкта не тільки відвернуті від фактичного емпіричного матеріалу, але й шляхом уявного конс-труювання виступають в різкіше і більш повно вираженому вигля-ді, чим в самій дійсності. Об'єкт, який ідеалізується, кінець кінцем виступає як віддзеркалення реальних предметів і процесів. Утвори-вши за допомогою ідеалізації по такого роду об'єктах теоретичні конструкти, можна і надалі оперувати ними в міркуваннях як з реа-льно існуючою річчю і будувати абстрактні схеми реальних процесів. Таким чином, предмети, що ідеалізуються, не є чистими фікція-ми, а є результатом вельми складного і опосередкованого її віддзер-калення. Об'єкт, який ідеалізується, представляє в пізнанні реальні предмети, але не за всіма, а лише за деякими жорстко фіксованими ознаками. Він є спрощеним образом реального предмета, що схема-тизував. Теоретичні твердження, як правило, безпосередньо відно-сяться не до реальних об'єктів, а до об'єктів, що ідеалізуються, пі-знавальна діяльність з якими дозволяє встановлювати істотні зв'язки і закономірності, недоступні при вивченні реальних об'єктів, узятих у всьому різноманітті їх емпіричних властивостей і відносин. Об'єкти, які ідеалізуються, — результат різних розумових експери-ментів, які направлені на реалізацію деякого випадку, що не реалізо-вується насправді. У розвинених наукових теоріях зазвичай розгля-даються не окремі об'єкти, які ідеалізуються, і їх властивості, a цілісні системи об'єктів, що ідеалізуються, і їх структури.

Узагальнення — процес встановлення загальних властивостей і ознак предметів. Тісно пов'язано з абстрагуванням. Гносеологіч-ною основою узагальнення є категорії загального і одиничного. За-гальне — це категорія, яка відображає схожі риси і ознаки, які на-лежать декільком одиничним явищам або всім предметам даного класу, які повторюються. Необхідно розрізняти два види загально-го: абстрактно-загальне як проста подібність, зовнішня схожість, поверхнева подібність ряду одиничних предметів (так звана «абст-рактно-загальна ознака». Даний вид загального, виділеного шляхом порівняння, відіграє в пізнанні важливу, але обмежену роль; конк-ретно-загальне як закон існування і розвитку ряду одиничних явищ в їх взаємодії у складі цілого, як єдності в різноманітті. Даний ви-гляд загального виражає внутрішню, глибинну, таку, що повторю-ється у групах схожих явищ, — суть в її розвиненій формі, тобто закон. Загальне невідривне від одиничного (окремого) як своєї про-тилежності, а їх єдність — особливе. Одиничне (індивідуальне, окреме) — категорія, яка виражає специфіку, своєрідність саме да-ного явища (або групи явищ однієї і тієї ж якості), його відмінність від інших. Тісно пов'язана з категоріями загального і особливого. Відповідно до двох видів загального розрізняють два види науко-вих узагальнень: виділення будь-яких ознак (абстрактно-загальне) або істотних (конкретно-загальне, закон). За іншою підставою мо-жна виділити узагальнення: від окремих фактів, подій до їх вира-ження в думках (індуктивне узагальнення); від однієї думки до ін-шої, більш загальної (логічне узагальнення). Уявний перехід від більш загального до менш загального є процес обмеження. Уза-гальнення не може бути безмежним. Його межею є категорії, які не мають родового поняття і тому узагальнити їх не можна.

Системний підхід — сукупність загальнонаукових методологіч-них принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. Система (гр. — ціле) — загальнонаукове поняття, яке ви-ражає сукупність елементів, які знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним і з середовищем, утворюючих певну цілісність, єд-ність. Типи систем вельми багатообразні: матеріальні і духовні, не-органічні і органічні, біологічні і соціальні, статичні і динамічні, відкриті і замкнуті тощо. Будь-яка система є безліччю різноманіт-них елементів, які мають певну структуру і організацію. Структура: сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його ціліс-ність і тотожність; відносно стійкий спосіб (закон) зв'язку елемен-тів того або іншого складного цілого.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієн-тує дослідження на розкриття цілісності об'єкта і механізмів, які забезпечують її, на виявлення різноманітних типів зв'язків склад-ного об'єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину. До основних вимог системного підходу відносяться :

—        виявлення залежності кожного елемента від його місця і фу-нкцій в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зво-дяться до суми властивостей його елементів;

—        аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як осо-бливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

—        дослідження механізму взаємозалежності, взаємодії системи і середовища;

—        вивчення характеру ієрархічності, властивого даній системі;

—        забезпечення множинності описів з метою багатоаспектного охоплення системи;

—        розгляд динамізму системи, представлення її як цілісності, яка розвивається.

Важливим поняттям системного підходу є поняття «самооргані-зація». Дане поняття характеризує процес створення, відтворення або вдосконалення організації складного, відкритого, динамічного, саме системи, яка розвивається, зв'язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер. У сучасній науці саме систе-ми, що організовуються, є спеціальним предметом дослідження си-нергетики.

Орієнтація системного підходу на структуру, зв'язки і відноси-ни не означає, що він несумісний з принципом історизму. Навпа-ки — він дуже тісно пов'язаний з ним через перш за все «антологі-чні обставини». Річ у тому, що системний підхід має справу головним чином з системами, які розвиваються, тобто які мають свою найважливішу характеристику — час. Кажучи про єдність ге-нетичного (історичного) і системно-структурного підходів, треба

мати на увазі наступне: по-перше, обидва положення неоднакові, бо провідною стороною (і за рівнем, і за значущістю) тут є істо-ризм. По-друге, вивчаючи структуру цілісності, яка «склалася», її сьогодення (а тим більше її генезис і еволюцію), треба виходити з того, що ця структура не статична, а процес.

Імовірнісні (статистичні) методи — засновані на врахуванні дії безлічі випадкових чинників, які характеризуються стійкою часто-тою. Це і дозволяє розкрити необхідність, яка відображається через сукупну дію безлічі випадковостей. Імовірнісні методи спираються на теорію вірогідності, яку часто називають наукою про випадко-вість, а в уявленні багатьох учених вірогідність і випадковість практично нероздільні.

Для розуміння суті названих методів необхідно розглянути по-няття «динамічні закономірності», «статистичні закономірності» і «вірогідність». Вказані два види закономірностей розрізняються за таким критерієм, як характер витікаючих з них прогнозів.

У законах динамічного типу прогнози мають точний, певний, однозначний характер. Динамічні закони характеризують поведін-ку щодо ізольованих об'єктів, які складаються з невеликого числа елементів, в яких можна абстрагуватися від цілого ряду випадкових чинників. У статистичних законах прогнози носять не достовірний, а лише імовірнісний характер. Подібний характер прогнозів обумо-влений дією безлічі випадкових чинників, які мають місце в стати-стичних колективах або масових подіях (число людей в певних ко-лективах і т. ін). Статистична закономірність виникає як результат взаємодії великого числа елементів, складових колективу, і тому характеризує не стільки поведінку окремого, скільки колективу в цілому. Необхідність, що виявляється в статистичних законах, ви-никає унаслідок взаємної компенсації і урівноваження безлічі ви-падкових чинників. Статистичні закони, хоч і не дають однознач-них і достовірних прогнозів, проте є єдино можливими при дослідженні масових явищ випадкового характеру. За сукупною ді-єю різних актів випадкового характеру, які практично неможливо охопити, статистичні закони розкривають щось стійке, необхідне, що повторюється. Вони служать підтвердженням діалектики пере-творення випадкового в необхідне. Динамічні закони виявляються граничним випадком статистичних, коли вірогідність стає практич-но достовірністю. Вірогідність — поняття, яке характеризує кількі-сну міру (ступінь) можливості появи деякої випадкової події за пе-вних умов, які можуть багато разів повторюватися. Одне з основних завдань теорії вірогідності полягає в з'ясуванні закономі-рностей, які виникають при взаємодії великого числа випадкових чинників.