1.3. Історія розвитку юридичної психології


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 

Загрузка...

Незважаючи на те, що юридична психологія — одна з порівняно молодих галузей психології, застосування психологічного знання з метою забезпечення правосуддя й інших напрямків правоохоронної діяльності бере початок у далекій давнині. В античному і середньо-вічному процесі основним доказом було особисте визнання підо-зрюваного. Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числі з використанням катувань, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутова психологія. Щоб змусити людину давати показання, спеціально створювалася шоко-ва ситуація, яка провокувала до вираження певних почуттів та пев-ного відношення до розслідуваної події.

На зміну феодальному середньовічному пошуковому процесу приходить буржуазний процес із властивою йому гласністю. Важ-ливого значення набувають показання свідків і дані про особистос-ті підсудного, потерпілого позивача й відповідача. Безумовно, і тут для правильної оцінки зацікавлених осіб з'являється потреба у ви-користанні психологічного знання.

Про необхідність враховувати психологію злочинців у XVIII ст. висловлювався І.Т. Посошков, який пропонував різні способи до-питу обвинувачуваних і свідків. Він пояснював, як деталізувати по-казання лжесвідків, щоб одержати певний матеріал для їхнього викриття, рекомендував класифікувати злочинців. М.М. Щербатов, історик і філософ, вказував на необхідність знання законодавцем «людського серця» і створення законів з урахуванням психології народу. Він одним з перших підняв питання про можливості дост-рокового звільнення злочинця і необхідність залучати осіб позбав-лення волі до робіт.

В.Ф. Ушаков розкривав психологічні умови впливу покаран-ня на злочинця. Головним він вважав приведення злочинця до каяття.

Поширення ідеї виправлення й перевиховання злочинця призвело до застосування права у психології як наукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX ст. в Росії працювали Т. Д. Лодій, В.К. Елпатьєвський, Г.С. Гордієнко, Х.Р. Штельцер та інші вчені.

Однак загальна психологія, яка носила в той час умоглядний ха-рактер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити наукові критерії й методи вивчення людської особистості.

Значна кількість робіт, присвячених юридичній психології, з'явилася при проведенні правової реформи останньої третини XI ст. Це роботи І.С. Баршева «Погляд на науку кримінального за-конодавства», К.Я. Яневич-Яновського «Думки про кримінальну юстицію з погляду психології й фізіології», О.У. Фрезі «Нарис су-дової психології», Л.Е. Владимирова «Психічні особливості злочи-нців по новітніх дослідженнях» і деякі інші. У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного дослідження психологі-чних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець XIX і початок XX ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії й ряду юридичних дисциплін. Ряд вчених, які представляли ці науки в той період, займали передові, прогресивні позиції (I. М. Сєченов, В. М. Бехтерєв, С. С. Корсаков, В. П. Серб-ський, А. Ф. Коні та ін.).

Розвиток психіатрії й права призвели до необхідності оформ-лення юридичної психології як самостійного наукового напряму. П. I. Ковалевський у 1899 р. порушив питання про розмежування психопатології й правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропо-логічною і соціологічною школами кримінального права. Родона-чальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, який обґрун-товував теорію «уродженого злочинця», що у силу своїх природних особливостей не може бути виправлений. Представники соціологі-чної школи надавали вирішального значення в поясненні причин девіантної поведінки соціальним факторам. Деякі ідеї соціологічної школи несли прогресивні для свого часу елементи.

Ha початку XX ст. у юридичній психології починають викорис-товуватися експериментальні методи дослідження. Значна кількість робіт цього періоду присвячена психології свідків. Це роботи I. Н. Хол-чова «Мрійлива неправда», Г. Португалова «Про показання свідків» (1903), Є. М. Кулішера «Психологія показань свідків і судовий на-слідок» (1904). На цю же тему були зроблені доповіді М. М. Хо-м’яковим «До питання про психологію свідка» (1903), О. В. Завадським і О. I. Єлістратовим «Про вплив питань на вірогі-дність показань свідків» (1904), О. Б. Гольдовським «Психологія показань свідків» (1904).

У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кро-ком було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один із творців цього методу, французький психолог Альфред Біне, першим став експериментально вивчати питання ди-тячих показань. Він доходить до висновку про те, що: відповіді на запитання завжди містять помилки; з метою правильної оцінки по-казань у протоколах судових засідань варто докладно викладати й питання, і відповіді на них.

В 1902 р. експерименти по визначенню ступеня вірогідності свідчих показань робив німецький психолог Вільям Штерн. Він стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, поро-чні, оскільки «забування є правило, а спогад — виключення». Під-сумки свого дослідження В. Штерн висловив на засіданні Берлінсь-кого психологічного суспільства, і в Європі вони викликали ве-ликий інтерес у юридичних колах. Згодом В. Штерн створив пер-соналістичну концепцію пам’яті, яка мала яскраво виражений ідеа-лістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам’ять не є від-биттям об’єктивної реальності, а виступає лише як її перекру-чування на догоду егоїстичним інтересам особистості, її індивідуа-льним намірам, гордості і т. ін. Доповідь В.Штерна викликала бур-хливу реакцію й у європейських юристів. Прихильниками В. Штер-на в Росії стали професор Петербурзького університету О. Б. Голь-довський і професори Казанського університету О. В. Завадський та О. I. Єлістратов. Вони самостійно провели дослідження і зроби-ли аналогічні висновки. О. Б. Гольдовський говорив: «Психологічні підстави помилок дуже різні, і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумлінний».

У Німеччині питаннями судової психології займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Ліст, С. Яффа та інші. 3 1903 р. В. Штерн у співпраці з Лістом став випускати журнал «Доповіді по психології показань».

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали також М. М. Хом’яков, М. П. Бухвалова, А. Н. Берштейн, Е. М. Кулішер та ін. У 1905 р. вийшов збірник «Проблеми психології. Не-правда й показання свідків «. Багато статей збірника пронизувала ідея про невірогідність показань свідків.

Однак необхідно відзначити, що далеко не всі юристи й психо-логи того періоду розділяли негативне відношення до показань сві-дків. Серед них насамперед варто назвати найвідомішого російсь-кого юриста О. Ф. Коні. Він різко виступив проти висновків В. Штерна і О. Гольдовського. Він говорив: «He можна приховувати, що дослідження Штерна вкрай однобічні, не можна також прихо-вувати й той факт, що в сутності це проти свідків, суддів й особли-во присяжних засідателів».

Вчені М. О. Лазарєв і В. I. Валицький вказували на те, що поло-ження Штерна не будуть мати значення для практики, що найваж-ливіше зло при показаннях свідків — не мимовільні помилки, а сві-дома неправда свідків, що поширена більш, ніж прийнято вважати: майже три чверті свідків говорять неправду. Відомий психолог Б. М. Теплов відзначав, що навіть при повній суб'єктивній сумліннос-ті авторів результати психологічних експериментів будуть визнача-тися теорією, якою вони керуються.

У своїх психологічних дослідженнях В. Штерн та інші вчені проявляли нерозуміння особливостей психічного відбиття об’єк-тивної дійсності. Так, сутність мимовільної пам'яті вони розгляда-ли як випадковий результат пасивного відображення мозком дію-чих на нього факторів. Огляд різних теорій пам'яті в психології по-казав, що «основним і загальним для них пороком є те, що пам'ять не вивчалась як продукт діяльності, і насамперед практичної діяль-ності суб'єкта, а також й як особлива, самостійна ідеальна діяль-ність». Це було однією з основних причин, що породжували як ме-ханістичні, так й ідеалістичні теорії пам'яті.

Розвиток суспільних наук породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обґрунтування діяльності со-ціальних інститутів, які займаються її попередженням. Таким чи-ном, у XIX ст. починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення розкрити причини злочинної поведінки і на цій основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами й злочинністю.

У середині XIX ст. Ч. Ломброзо одним з перших спробував нау-ково пояснити природу злочинної поведінки з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників й у наш час. Ії відобра-ження можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосом-них аномалій Клайн-фельтера, у фрейдистських і неофрейдистсь-ких вченнях про агресію й руйнівні потяги. Очевидно, що якщо додержуватися логіки антропологічної теорії Ч. Ломброзо, то боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного «знищення або довічної ізоляції засуджених». Такий підхід у пояс-ненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній, спра-ведливій критиці вже з боку сучасників Ломброзо, коли злочин-ність досліджувалась з позицій соціального явища.

У цілому дослідження в галузі юридичної психології мали ши-рокий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання, психологічні про-блеми правопорушень, а й проблеми щодо особистості правопору-шника, психології судочинства і т. ін. В той час складається ціла школа юридичної психології, яку гідно представляють такі імена юристів і психологів, як О. Р. Ратінов, В. Ф. Пірожков, О. Д. Глото-чкін, О. Г. Ковальов О. M. Столяренко, В.О. Бакеєв, В. Л. Василь-єв, О. В. Дулов, К.І. Шихриманян, М. И. Енікеєв, Г. Г. Шиханцов, Ф. В. Глазирін, М. М. Коченов, В. Г. Деєв, А. I. Ушатіков, О. Н. Су-хов, В. В. Романов, О. А. Сітковська та ін.

У закордонній юриспруденції першими монографічними робо-тами з юридичної психології традиційно вважають публікації німе-цьких вчених — К. Еккартегаузена «Про необхідність психологіч-них пізнань під час обговорення злочинів» (1792) і І.Х. Шауманна «Думки про кримінальну психологію» (1792).

Кінець XIX — початок XX ст. знаменні й тим, що з’явився ряд фундаментальних психолого-юридичних праць. Так, німецьким уче-ним Гансом Гроссом в 1898 р. публікується монографія «Криміналь-на психологія». У ній автор знайомить юристів з досягненнями пси-хології для поліпшення слідчої й криміналістичної діяльності.

На рубежі століть у роботах німецьких психологів В. Штерна, К. Марбе, М. Вертгеймера ретельним дослідженням стали піддава-тися питання п’авдивості/облудності показань свідків, прояву об’єктивних і субєктивних факторів у суді.

Значним досягненням у розробці психологічного інструмента-рію є створення методики асоціативного експерименту, який до-зволяв виявляти правдивість/облудність у показаннях злочинців (Карл Густав Юнг, К. Марбе, В. Штерн, М. Вертгейнер).

У 20—30-ті pp. XX ст. закордонні вчені стали активно впрова-джувати в практику правового регулювання методичні наробітки таких шкіл психології, як психоаналіз, біхевіоризм, психотехніка. Так, завдяки дослідженням психоаналітиків Ф. Александера, Г. Штауба, А. Адлера, Б. Карпмена, Б. Бромберга й ряду інших вчених була виявлена роль неусвідомлюваної сфери особистості в злочинній поведінці, а також доведено, що злочинні наміри й особ-ливості девіантної поведінки часто є наслідком ранньої психічної травматизації, яка визначилася неадекватним механізмом психологічного захисту й життєвого стилю, дефектом у таких підструкту-рах особистості, як «Супер-его» і «Его».

В 20—30-ті pp. XX ст. пік активності спостерігався й у психоте-хнічному забезпеченні правового регулювання. Керуючись методо-логічними орієнтирами, сформульованими засновником психотех-ніки Гуго Мюнстербергом, його послідовники прагнули розробити психологічний інструментарій для вирішення таких основних за-вдань: по-перше, щодо попередження порушень права; по-друге, щодо з’ясування складу злочинів; по-третє, щодо трактування юридичних випадків (рішення й приведення у виконання покаран-ня); по-четверте, щодо психологічного забезпечення праці співро-бітників правоохоронних органів (розробка професіограм, профе-сійний відбір, наукова організація праці і т. ін.). Як серед закор-донних, так і вітчизняних вчених у психотехнічних розробках пріо-ритетним було вивчення особливостей насамперед слідчої і судової діяльності (А. Хельвнг, К.І. Сотонін та ін.).

У закордонних країнах в 30—70-ті pp. одержали подальший багатоплановий розвиток як теоретичні розробки, так і різнобічні підходи в створенні інструментарію психодіагностики, психоко-рекції й психотерапії. Для пояснення причин злочинності й осо-бистості злочинця у цей період було запропоновано багато психо-логічних теорій. У закордонних оглядових публікаціях з юридич-ної психології в якості вузлових виділяються такі підходи: біо-психологічні теорії; психоаналітичні теорії; теорії рис особистос-ті; теорії емоційних проблем; теорії класичного, соціально-когні-тивного навчання; теорії Я-концепції; теорії інформаційного соці-ального контролю; теорії соціопатичної особистості; теорії розу-мових моделей та ін.

3 огляду на психологічну складність феномена особистості де-якими авторами здійснювалися спроби інтеграції різнопланових ідей з вищевказаних підходів. Так, Х.Ю. Айзенком (1977), Дж. Уи-лсоном і Р. Херрштайном (1985) проводилися дослідження по об’єднанню ідей з теорій навчання і теорії рис особистості, a Т. Хі-рши, Д. Елліотом, А. Оліном і Дж. Уілсоном (1985) — ідей з теорій емоційних проблем та інформаційного соціального контролю.

В останні десятиліття XX ст. активізуються дослідження в таких галузях, як проблематика комплексної науки віктимології (дослі-дження злочинів з позицій відносин й особистості жертви), як ви-явлення ролі феномена «стигматизації», тобто «суспільного своєрі-дного таврування» на розвиток злочинців (no Е. Сатерленду), як вивчення «системи злочинної поведінки» (через вивчення групово-го способу життя злочинців, генезису їхніх специфічних субкуль-тур), як аналіз ефективності різних виправних програм (по Кларку,

через вивчення впливу психотехнологій ресоціалізації та реабіліта-ційного впливу на зниження рецидиву).

Проблеми юридичної психології завжди привертали пильну увагу українських дослідників. На початку XX ст. вивчалися такі проблеми:

—        динаміка злочинності і її співвідношення із соціально-економічною динамікою розвитку держави;

—        соціальні джерела злочинності;

—        процес утворення злочинної особистості;

—        вплив діяльності пенітенціарних органів на особистість зло-чинця;

—        загальні питання юридичної психології (предмет, система, методи, історія, зв'язки з іншими науками);

—        правосвідомість і правова психологія;

—        психологічна характеристика юридичної діяльності;

—        кримінальна психологія, психологія злочинця й злочину;

—        психологія попереднього слідства;

—        психологія кримінального судочинства;

—        судово-психологічна експертиза;

—        психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

—        кримінально-виконавча психологія;

—        етика й психологія правовідносин у сфері підприємницької діяльності;

—        психологічні закономірності виникнення й розвитку «тіньо-вої економіки»;

—        психологія організованої злочинності та ін.

У ці роки в Україні були перекладені й видані праці таких уче-них, як Г. Гросс, О. Липман, Е. Штерн, М. Герінг, Г. Мюнсберг, А. Гельвіг та інших, що, звичайно, вплинуло на вітчизняні дослі-дження. Особливе значення цьому приділяли юридичні суспільства Києва, Харкова й інших міст. Спеціальні кабінети й лабораторії бу-ли організовані у всіх великих містах України: Києві, Харкові, Оде-сі, Львові. Однак у 30—60-ті pp. дослідження в галузі юридичної та іншій галузях психології були згорнуті. Вони відновилися тільки в середині 60-х pp., коли було прийнято постанову про поліпшення юридичної освіти й подальший розвиток юридичної науки. 3 1971 р. стали проводитися наукові конференції по юридичній психології. У цей час рішенням теоретичних і прикладних питань юридичної психології займалися багато видних українських юристів і психо-логів (М.В. Костицький, В.Е. Коновалова, У.Ю, Шепитько, 3.1. Мі-трохіна, B.C. Медведєв, Н.В. Алікіна та ін.). Вони розглядали не тільки проблеми особистості злочинця, психічних механізмів вчи-нення злочину, а й питання профілактики правопорушення, психо-логічних основ проведення попереднього слідства. Українські вчені

вивчали різні аспекти особистості співробітників органів правосуд-дя, вирішували завдання щодо профвідбору, профпідготовки і т. ін. Тепер у правоохоронних органах працює багато психологів. Крім того, є значна кількість спеціалізованих наукових центрів й академічних інститутів, де ведуться цілеспрямовані дослідження із проблематики юридичної психології.

V

Питаннядлясамоперееірки

1.         В чому полягає різниця між побутовою і науковою психологію?

2.         Яких людей можна назвати психологами по професії?

3.         Які чинники впливають на формування індивідуального стилю про-фесійної діяльності юриста?

4.         Чим визначався розвиток сучасної юридичної психології?

5.         Яку роль у розвитку юридичної психології й кримінології займають праці Ч. Ломброзо?

6.         Які дослідження українських учених в галузі юридичної психології Ви можете назвати?

 

Завдання для самопідготовки

1.         Визначте об’єкт та предмет юридичної психології.

2.         Порівняйте поняття «спеціальна професійна компетентність юрис-та» і «особистісна професійна компетентність юриста».

3.         Визначте основні завдання юридичної психології.

4.         Охарактеризуйте розвиток юридичної психології наприкінці XIX — на початку XX ст.

5.         Напишіть твір на тему: «Моя майбутня професія».

 

1.         Васильев В. Л. Юридическая психология. — СПб.: Питер-Пресс, 1997.

2.         Загальна теорія держави та права: Підручник / Авт. кол. А.М.Колодій, С.Л.Лисенков, М.Ю.Олійник. — К.: Юрінком Інтер, 2003.

3.         Коваль Н. В. Введение в юридическую специальность. — Донецк, 1998.

4.         Макарчик В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2001. — 592 с.

5.         Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Ґенеза, 1996.

6.         Михеєнко М. М., Hop В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 1999.

7.         Немов Р. С. Психология. В 2 кн. — Кн. 1. Общие основьі психоло-гии. — М., 1994. — 455 с.

8.         Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М., Просвеще-ние, 1986. — 430 с.

9.         Общая психология / Под ред. В. В. Богословского, А. Г. Ковалева, А. А. Степанова. — М., Просвещение, 1991. — 544 с.

 

10.       Петровский А. В. Введение в психологию. — М., 1995. — 332 с.

11.       Психологічний словник / За ред. В.І. Войтка. — К., 1982. — 655 с.

12.       Романов В. В. Юридическая психология. — М.: Юрист, 2000.

13.       Рубинштейн С. Л. Основьі общей психологии: В 2 т. — М., 1989. — 311 с.

14.       Рубшштейн С .Л. Проблемьі общей психологии. — М., 1976. — С. 141.

15.       Тимченко О. В. Предмет, задачі та методи експериментальної юри-дичної психології // Право і безпека. — №3. — 2004. C.218—221.

16.       УзнадзеД. Н. Общая психология. — Тбилиси, 1964. — 636 с.

17.       Хрестоматия по истории государства и права зарубежньіх стран. — М.: Юридическая литература, 1984.

18.       Хрестоматия по общей психологии: Психология мьішления. — М., 1981. — 344 с.

19.       Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология. — М.: Право и закон, 1997.

20.       Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хресто-матія. — К.: Вентурі, 1995. — 199 с.

21.       Юридична енциклопедія / Відповід. ред. Ю. С.Шемшученко. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2000—2001. Т. 1—5.

РОЗДІЛ 2

СУТНІСТЬ МЕТОДОЛОПЇ

ТА МЕТОДІВ ЮРИДИЧНОЇ психолопї