6.2. Соціально-психологічнахарактеристика рецидивістів та особливості їх виправлення


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 

Загрузка...

Найбільш раціональний шлях дослідження проблематики, що стосується особистості засудженого, — це вивчення окремих кате-горій засуджених, тому що родове поняття в порівнянні із загальним більш специфічне та змістовніше. На основі такого підходу може бути забезпечена необхідна конкретність у дослідженні зако-номірностей формування антигромадських властивостей, виник-нення відхилень у морально-психічній сфері особистості, у визна-ченні методики виправлення особистості засудженого.

Найбільш складний розділ науки про особистість правопоруш-ника складає та система знань, яка покликана обгрунтовувати най-більш прийнятні та ефективні шляхи, засоби та методи виправлен-ня й перевиховання засуджених-рецидивістів, тобто осіб, які неодноразово засуджувалися до позбавлення волі. Удосконалюван-ня методики виправлення та перевиховання рецидивістів припускає вивчення їх соціальних, індивідуально-психологічних та інших особливостей і використання цих даних на практиці.

Висновок про те, що сутність особистості, основна її спрямова-ність формуються під впливом суспільних відносин, висуває на пе-рший план завдання вивчення особистості засудженого-рецидивіс-та з погляду її місця й ролі у всій сукупності відносин і зв'язків. Соціально-психологічні особливості засуджених-рецидивістів зна-ходять своє висвітлення у різноманітті статусу, який характеризує їх положення в системі міжособистісних відносин. Соціально-психологічні параметри особистості рецидивіста можуть бути різ-ними як за ступенем спільності, значущості (починаючи зі статусу громадянина й закінчуючи статусом члена малої неоформленої групи), так і за сферою їхнього прояву (виробнича сфера, побут, оточення). В одному випадку статуси рецидивіста пов'язані з його антигромадською діяльністю, в іншому— цей зв'язок не просте-жується (стать, соціальне походження й т. ін.).

При характеристиці соціально-психологічних особливостей осо-бистості рецидивіста варто мати на увазі, що окремі статусні показ-ники людина «одержує» ззовні. Немаловажне значення мають при цьому стать, вік, чи народився він у родині алкоголіка або особи, яка веде антигромадський спосіб життя, або ж у родині зі здоровою мо-ральною атмосферою. He можна зовсім замовчувати матеріальні й інші можливості батьків. Ще більше значення мають уроджені ано-малії здоров'я. Хоча статуси, які людина одержує ззовні, не мають тієї вирішальної ролі, певною мірою можуть опосередковано вплива-ти на процес соціалізації, на формування інтересів, поглядів, очіку-вань, ціннісних орієнтацій, установок особистості.

Важливою соціально-психологічною ознакою особистості реци-дивіста є вік. У процесі життя людина зазнає впливу соціального се-редовища, здобуваються досвід, навички, звички, формуються цінні-сні орієнтації та установки, потреби й інтереси, формується характер. Знання психологічних особливостей віку, як і ряду інших

даних, є необхідною умовою ефективної попереджувальної роботи та удосконалювання діяльності по виправленню й перевихованню рецидивістів. Без врахування вікових особливостей неможливо дати повної оцінки багатьом властивостям людини й до кінця усвідомити механізм формування особистості з кримінальними відхиленнями.

Вік рецидивістів значно вищий за середній вік інших засудже-них. За даними сучасних учених, серед уперше засуджених найбі-льшу питому вагу займає група віком 25—29 років (відносна щіль-ність розподілу— 4,0 %), за нею ідуть 18—24-літні (3,0 %), потім 14—17-літні (2,6 %) і лише після них засуджені старше 30 років. Для рецидивістів більш характерний вік 29—50 років (55,3 %). Ця обставина пов'язана не тільки з фактом відбування певного строку покарання за перший злочин, а насамперед з тим, що значна части-на рецидивістів вчиняє ряд злочинів, інтервал між якими складає час відбування ними покарання у місцях позбавлення волі. Порів-няння вперше засуджених і рецидивістів віком 24—29 років начеб-то не підтверджує помічену закономірність, тому що середній по-казник у перших вищій (4,6 %), у рецидивістів він становить (2,8 %). Видимо, вік 24—29 років для рецидивістів є свого роду «проміжним», тобто до 25 років багато хто з них вчиняє два або на-віть більше злочини й у підсумку, як правило, вони засуджуються потім до більш тривалих строків позбавлення волі. 3 іншого боку, частка рецидивістів стає на шлях вчинення злочинів у віці 30 років і більше.

Наведені дані дозволяють зробити висновок про те, що джерела формування особистості рецидивіста в багатьох випадках беруть початок від неповнолітнього або молодого віку. Генезис антигро-мадської установки, спрямованості дорослих злочинців необхідно «шукати» у психології неповнолітнього правопорушника, оскільки фундаментальні властивості особистості формуються вже в цьому віці. В цьому переконує той факт, що 21,5 % обстежених рецидиві-стів перший раз засуджувалися до позбавлення волі, як правило, за тяжкі злочини у віці до 18 років, 42,8 % — у віці від 18 до 24 років, і тільки 19,3 % рецидивістів вчинили злочини, за які вони були за-суджені до позбавлення волі, в 30 і більше років. Отже, проблема викорінювання рецидивної злочинності повинна вирішуватися не тільки в плані недопущення повторних злочинів з боку раніше за-суджених, але й у рамках більш загального завдання ліквідації зло-чинності, усунення причин й умов, які їй сприяють, і, нарешті, шляхом удосконалювання виховної, організаційно-управлінської, попереджувальної роботи, особливо серед молоді. Характерно, що ті, хто вчинили перший злочин у неповнолітньому віці або у віці 18—24 років, частіше, ніж інші засуджені, вчиняють повторні злочини. Відносна щільність розподілу рецидивістів у віці 14—16 ро-ків становить 2,7 %, у віці 16—18 років — 8,0 % (найбільший пока-зник), 18—24 років— 7,1 %, 24—29 — 3,5 %, 29—49 років — 0,9 %, 50 років і більше —10,1 %. Серед рецидивістів, таким чином, переважна більшість тих, хто вчинив перший злочин у віці до 24 років. Цей вік характеризується як період неповноліття й початко-вий етап самостійного життя, винятково складними й часом супе-речливими процесами соціалізації. На нього доводиться й форму-вання основних компонентів особистості — ціннісних орієнтацій, характеру, здатностей, світогляду; виробляються й закріплюються відповідні вольові, інтелектуальні, емоційні, моральні якості. Там, де немає підтримки дорослих, відсутні належне виховання, сприят-лива моральна атмосфера й зустрічається байдужість, найчастіше в силу всіляких обставин неповнолітні стають на шлях вчинення правопорушень. Надалі ж, не маючи позитивного досвіду, не пізна-вши почуття задоволення від істинно людських відносин, окремі 3 них виносять із місць позбавлення волі ще більшу переконаність у своїй «правоті», егоїзм, індивідуалізм, зневагу до інших і суспільс-тва в цілому й тим самим прирікають себе на нові злочини. От чо-му завдання попередження злочинів серед молоді, особливо серед неповнолітніх, має по суті справи стратегічне значення в боротьбі за викорінювання злочинності, у тому числі й рецидивної.

У міру збільшення кількості засуджень до позбавлення волі зро-стає питома вага кількості осіб віком 29 до 49 років. Найвищий по-казник у даній групі при вчиненні третього злочину — 24,3 %. Та ж закономірність виявлена й у відношенні найстаршої групи — 50 років і більше. Якщо у вчиненні першого злочину брали участь 0,1 % осіб даної групи, то в другому, третьому й останньому зло-чинах вони становили в порівнянні з усіма віковими категоріями відповідно 2,2 %; 3,1 % й 5 %. Хоча частка осіб у віці 40—50 років і більше й не є переважною, проте вона заслуговує на пильну увагу. Як правило, рецидивісти цього віку характеризуються стійкою ан-тигромадською установкою, набутими навичками, зв'язками зі зло-чинним світом й у той же час — ослабленими соціально корисними зв'язками та ціннісними орієнтаціями. Найчастіше рецидивісти старшого покоління виступають у ролі охоронців ідей і традицій злочинного світу. Нейтралізувати негативний вплив на інших засу-джених, завчасно вирішувати питання їх трудового та побутового влаштування після звільнення — основні напрямки роботи із реци-дивістами цього віку. Вікові особливості повинні враховуватися при розробленні методики їхнього виправлення та перевиховання.

Значне пізнавальне та практичне значення має виявлення спе-цифіки вікової структури рецидивістів залежно від характеру вчинених злочинів. Наприклад, із всіх осіб, які вчинили перший зло-чин — хуліганство, 56,6 % мали вік до 24 років, а вчинили убивст-во в цьому віці — лише одна людина. У той же час здійснення ряду інших насильницьких злочинів більш характерно для осіб молодого віку (грабіж — 87 %, умисне нанесення тілесних ушкоджень — 62,8 % тощо). У той же час для рецидивістів старшого віку менш характерні грабежі, розбійні напади, частіше вони вчиняють так звані ненасильницькі злочини.

При подальшому аналізі соціально-психологічних особливостей правопорушника зазвичай звертається увага на соціальний стан. Однак не менш важливо виявити характер зв'язків рецидивістів з відповідними соціальними структурами суспільства.

У результаті дослідження виявлено, що 61,2 % рецидивістів по-ходять з родин робітників, 27,8 % — із селян, 9,1 % — із службов-ців й 1,9 % — з інтелігенції. Співвідношення отриманих даних в основному відповідає соціальній структурі нашого суспільства. Однак не можна не відзначити той факт, що вихідці із селян у стру-ктурі засуджених-рецидивістів становлять меншу частину в порів-нянні з питомою вагою селян у структурі населення. Це пояснюєть-ся тим, що в місті більше обставин, які сприяють вчиненню злочинів. Якщо зіставити дані про соціальне походження та поло-ження засуджених-рецидивістів перед останнім засудженням, то не можна не помітити значну розбіжність питомої ваги селян по похо-дженню та соціальному стану. Ця обставина пояснює міграцією сільського населення, перехід частини його в інші соціальні струк-тури. 3 іншого боку, частина вихідців з робітників й інших соціаль-них структур перед останнім засудженням ніде не працювали.

Паразитизм — характерна риса особистості засудженого, особ-ливо рецидивіста. Більша частина рецидивістів перед засудженням ухилялися від суспільної праці. Ця обставина підтверджується да-ними анкетування засуджених-рецидивістів. Згідно з цими даними більше половини рецидивістів становлять ті, хто або зовсім не за-ймався суспільно-корисною діяльністю (19,0 %), або ж працював перед останнім засудженням не більше одного року. Серед парази-тично настроєних рецидивістів виділяються особи молодого віку (79,0 % від всіх засуджених віком до 24 років) і засуджені старшого віку (40,3 % від всіх осіб віком 30 років і більше). Про небажання рецидивістів трудитися говорить і те, що понад 10 % 3 них систе-матично порушували або допускали окремі порушення трудової дисципліни як перед засудженням за злочини, так і у різних уста-новах позбавлення волі. Однак слід зазначити, що обов'язковість участі в суспільно корисній праці в колоніях позитивно впливає на засуджених, дисциплінуючи їх. Завдання вихователів повинно полягати не в механічному залученні у суспільно корисну діяльність, а швидше за все у вихованні, прищеплюванні їм свідомого відно-шення до такого роду діяльності.

Розкриваючи статус соціального походження й положення осо-бистості засудженого-рецидивіста, варто мати на увазі, що частина рецидивістів у відомій мірі втратила відповідний зв'язок з тими со-ціальними структурами (громадами, прошарками, професійними групами), вихідцями й представниками яких вони є. Цей розрив виникає тому, що деякі з них ведуть протягом тривалого часу анти-громадський спосіб життя. Без врахування даної обставини не мо-жна правильно усвідомити роль і значення даної соціально-психологічної ознаки у формуванні особистості рецидивіста. Зро-зуміло, що ця особливість особистості засудженого рецидивіста повинна враховуватися при здійсненні кримінально-виконавчого впливу: навчання відповідним професійним прийомам, виховання поваги до професії, гордості за людину, ощадливого відношення й любові до землі, природи й т. ін.

Однією з особливостей рецидивістів є низький рівень освіти. Серед обстежених, зокрема, виявлено 2,4 % малограмотних, 16,6 % з початковим рівнем освіти, 47,6 % мали незакінчену середню осві-ту, 26,1 % — середню, 1,5 % — вищу.

У порівнянні з іншими категоріями засуджених, зокрема із упе-рше засудженими до позбавлення волі, рівень освіти рецидивістів нижче. Майже половина засуджених у момент анкетування не на-вчалися ні в школі, ні в інших навчальних закладах. Причиною то-му служать різні обставини: небажання відвідувати школу (7 %), вік (7 %), короткий строк позбавлення волі (5,3 %), мають освіту або спеціальність (12 %) тощо.

Рівень освіти в структурі з іншими факторами в тому або іншо-му ступені впливає на процес ресоціалізації.

Сам по собі низький рівень освіти, узятий ізольовано^від інших ознак, не може розглядатися як криміногенний фактор. Його недо-статній рівень у рецидивістів свідчить про вузькість, утилітарність ціннісних орієнтацій. Якщо виходити з того, що навчання виконує освітню та виховну функції, той або інший рівень освіченості відо-бражає певний етап у соціальному розвитку особистості. Навчання засудженого — це не тільки розширення кола знань, розкриття по-тенційних здатностей і задатків, придбання спеціальності, а й пев-ний процес соціалізації особистості, подолання негативних і фор-мування моральних, естетичних якостей, спонукання її до корисної соціальної активності і т. ін. Якщо зрівняти, наприклад, групу ма-лограмотних та освічених людей, то можна дійти висновку про те, що перші мають більшу кількість засуджень до позбавлення волі. 3

малограмотних 66 % засуджувалися двічі, 19 % — три рази, 12,5 % — чотири й 12,5 % — п'ять разів, у той час як з осіб, які мають освіту, двічі засуджувалися 63,2 %, три рази — 25,7 %, чо-тири — 7,6 %, п'ять — 0,5 %, шість і більше разів — 3 %.

Однак рівень освіти не перебуває в безпосередньому зв'язку з такими показниками, як дотримання вимог режиму й т. ін. Кіль-кість допущених порушень засудженими зазначених вище груп приблизно перебуває в такому ж співвідношенні, як і чисельність цих груп.

Значною своєрідністю відрізняються властивості особистості ре-цидивіста в сфері родини та побутового оточення. Тривалий антигро-мадський спосіб життя не може не впливати на сімейне положення за-судженого. Лише 47,7 % з них мали родини 28,1 % були самотні, 24,2 % розлучені. Таким чином, були одружені тільки 47,7 % рециди-вістів, хоча слід зазначити, що середній вік рецидивістів у порівнянні із уперше засудженими вище. Як показує дослідження, і серед цієї групи виявилася значна частина рецидивістів, які не проявляють якої-небудь турботи про благополуччя, інтереси своєї родини. I все-таки заперечувати роль родини, її можливості у виправленні рецидивістів було б неправильно. Засуджені, які не мали родини, частіше порушу-вали громадський порядок, вимоги режиму тощо.

3 наведених даних видно, що інтенсивність порушень громадсь-кого порядку й режимних правил у процесі відбування покарання в рецидивістів, не одружених, набагато вище. Навіть у рецидивістів, тобто в осіб, у яких значною мірою ослаблені соціально корисні зв'язки, родина виступає в якості стримуючого, стабілізуючого фа-ктора. Уміле використання позитивного впливу родини може бути одним з факторів успішної ресоціалізації рецидивіста.

Негативне відношення рецидивістів до родини проявляється й у тому, що переважна більшість із них зловживала спиртними напо-ями (близько 20 %). За визнання навіть самих засуджених, майже в половини з них обстановка в родині була ненормальна. Природно, засуджені не надавали власне кажучи, ніякого значення тому, що вони зловживали спиртними напоями, вели аморальний спосіб життя тощо. Тим самим вони негативно впливали на членів родини, руйнували їх моральні підвалини. Багато хто з них ухилялися від надання матеріальних засобів на утримання своїх неповнолітніх ді-тей, непрацездатних і відмовляли у матеріальній допомозі батькам, a 10 % рецидивістів заявили, що взагалі ніякого боргу або відпові-дальності перед батьками, жінкою, або чоловіком і родиною в ці-лому не відчувають.

Для рецидивістів характерне протиставлення родини своїм «друзям». Такий висновок можна зробити з того, що, згідно з даними обстеження, 13 % засуджених підтримували свою «дружбу» тільки на основі спільного вживання спиртних напоїв, 24 % — на основі «подібності характерів.

Аморальні, індивідуалістичні властивості особистості засудже-ного проявляються й в інших сферах. Нерідко цинічне відношення проявляють вони до громадського порядку, правил гуртожитку. За даними дослідження, третя частина рецидивістів перед останнім засудженням притягувалася до адміністративної відповідальності.

Найбільш важливим показником антигромадської орієнтації особистості рецидивіста виступає злочин — як той, за який він за-суджувався до позбавлення волі раніше, так і той, який спричинив засудження до іншої міри покарання. Нерідкі випадки, коли в силу недостатньо чіткої роботи слідчих органів, несвоєчасного розкрит-тя злочину винний вчиняє ряд суспільно небезпечних діянь, веде аморальний спосіб життя. I незалежно від того, чи засуджувався він раніше до позбавлення волі чи ні, уже в цьому випадку може йти мова про цю особу як злісного злочинця.

Зрозуміло, основна увага при характеристиці особистості реци-дивіста повинна бути спрямована на злочини, які спричинили по-карання винного до позбавлення волі. Відповідно до чинного зако-нодавства рецидивістів виділяють в окрему категорію на основі того, що всі вони раніше відбували покарання за вироком суду. Значна частина з них відбуває дане покарання не двічі, а три й бі-льше рази; 59,5 % засуджених двічі втрачали волю, 25,4 % — три рази, 10,2 % — чотири, 2,9 % — п'ять, 2,0 % — шість і більше раз.

Звертає на себе увагу той факт, що рецидив з боку осіб, що від-бували позбавлення волі у колоніях строгого режиму, тобто реци-дивістів, вище, ніж у тих, хто вперше засуджувався до позбавлення волі й відбував таке покарання в колоніях загального й посиленого режиму. Як уже зазначалося, 40,5 % обстежених рецидивістів засу-джувалися до позбавлення волі три й більше рази. Даний показник набагато вищий у порівнянні з рівнем рецидиву з боку осіб, які від-були покарання в колоніях загального й посиленого режиму. Як основні причини тут виступають:

—        винятково важкий за соціальною занедбаністю, ступенем де-

моралізації контингент засуджених і у зв'язку з цим складні за-

вдання щодо організації та здійснення процесу ресоціалізації;

—        спільне утримання різних категорій рецидивістів.

Практика свідчить про те, що в колоніях строгого режиму від-

бувають покарання засуджені, які значно відрізняються один від одного й за ступенем суспільної небезпеки, і за мірою вчинених злочинів, і за минулою злочинною діяльністю: засуджені до позба-влення волі двічі, з одного боку, п'ять і більше разів — з іншого;

засуджені як за тяжкі злочини, так і менш тяжкі, у тому числі й не-обережні. Завдання підвищення ефективності кримінально-вико-навчого впливу вимагає відмови від практики спільного утримання всіх категорій засуджених-рецидивістів і диференціації їх в залеж-ності від інтенсивності й змісту антигромадської установки.

Кількаразове відбування рецидивістами позбавлення волі де-якою мірою притупляє попереджувальне значення покарання. То-му, щоб підвищити попереджувальну роль покарання позбавлен-ням волі, було б доцільно створити для небезпечних рецидивістів, але не визнаних особливо небезпечними, й інших рецидивістів різні режимні умови позбавлення волі.

Структура взаємодії особистості рецидивіста з іншими елемента-ми системи «особистість— суспільство» характеризується певною сталістю й стійкістю. Це проявляється не тільки в негативному від-ношенні до суспільно корисної праці, громадського порядку, родини й інших соціальних цінностей, а й у характері та мотивах злочинів. Якщо порівняти за характером перші й останні злочини, які вчинили рецидивісти, то можна виявити досить велику подібність з цілого ря-ду злочинів. Перед першим й останнім засудженням до позбавлення волі вчинили хуліганство відповідно 33,8 % і 34,9 %, розкрадання державного й громадського майна— 17,6 % й 13,0 %, крадіжку — 15,6 %, і 17,1 %, шахрайство — 0,5 % й 0,6 %. Це дає підставу ствер-джувати, що для особистості засудженого-рецидивіста, з одного бо-ку, характерно певна сталість проявів у тій або іншій сфері антигро-мадської діяльності. Подібна сталість є не що інше, як вираження в засуджених-рецидивістів певного типу антигромадської орієнтації. 3 іншого боку, аналіз вчинених рецидивістами злочинів показує, що для рецидивістів (у порівнянні із уперше засудженими) більше хара-ктерний насильницький, агресивний тип антигромадської орієнтації. Це проявляється в збільшенні при останньому засудженні питомої ваги осіб, винних у хуліганстві з 33,8 % при першому засудженні до 34,9 %, у вбивствах — з 6 % до 27 тощо.

До числа специфічних характеристик особистості рецидивіста відносяться підстави звільнення з місць відбування покарання за попередній злочин. Особистість — це й певним чином виражене відношення людини до навколишнього світу, насамперед суспільс-тва, і соціально значуща оцінка людини з боку суспільства. Такі ак-ти, як засудження до того або іншого виду покарання, дострокове звільнення від покарання, поліпшення або погіршення умов його відбування, містять у собі певну оцінку особистості засудженого. Застосування, наприклад, умовно-дострокового звільнення є не що інше, як констатація того, що особистість засудженого набула ін-шої соціальної якості. У той же час різні можливості звільнення від

відбування позбавлення волі покликані не тільки фіксувати ті або інші етапи виправлення засуджених, а й повинні стимулювати, прискорювати бажаний процес їхньої соціалізації. Очевидно й ін-ше — попередження рецидиву значною мірою залежить від того, наскільки обґрунтовано, вчасно застосовуються ті або інші види звільнення з місць позбавлення волі.

Необґрунтоване застосування інституту дострокового звільнен-ня від відбування покарання знижує як попереджувальне значення кримінального закону так і ефективність самого процесу виправ-лення й перевиховання правопорушників і в остаточному сенсі веде до того, що окремі з них звільняються незаслужено й передчасно. Звичайно, не можна забувати, що питання про визначення ступеня виправлення винятково складне, тому що в цьому випадку мова йде про завдання проникнення в глибини людської натури, уміння все-бічно оцінити особистість засудженого й прогнозувати майбутнє. Тому тут об’єктивно можуть бути певні труднощі. Але в той же час, як показує практика, ефективність окремих видів дострокового звільнення знижується через незадовільне рішення ряду питань у законодавстві й на практиці. Одне з них полягає у відсутності чіт-кого визначення поняття виправлення й перевиховання, поняття доказів виправлення, а також визначення кола цих доказів.

Обґрунтований висновок про виправлення й перевиховання за-судженого може бути зроблений лише на основі сукупності різного роду факторів, глибокий аналіз яких вимагає кваліфікованого під-ходу, у тому числі з позицій принципу розвитку, а також з'ясування значущості тих або інших критеріїв та їхнього співвідношення між собою в оцінці факту виправлення й перевиховання. Однак, як по-казує практика, при умовно-достроковому звільненні засуджених використовується обмежене коло доказів виправлення й перевихо-вання, наявність яких не завжди може свідчити про відповідну змі-ну особистості. Серед критеріїв зазвичай вказуються: сумлінне від-ношення до праці, зразкова поведінка, участь у суспільному житті, підвищення освітнього рівня і т. ін. Лише в деяких випадках бе-реться до уваги усвідомлення засудженим своєї провини. Недоста-тньо враховуються або зовсім не враховуються такі показники ви-правлення, як засудження злочинного минулого й відкритий розрив з ним, відношення до спиртних напоїв і лікування від алкоголізму, прагнення до самовиховання, а також світоглядні — моральні пока-зники особистості засудженого. Особлива увага повинна бути спрямована на виявлення таких показників, проявів особистості за-судженого, які характеризують її ціннісні орієнтації й мотиви пове-дінки. На основі аналізу відношення засудженого до суспільства, колективу, родини, інших осіб, до самого себе й своїх обов'язків

можна зробити відповідний висновок про виправлення засуджено-го, а отже, вирішити питання про застосування умовно-достро-кового звільнення, як інших видів звільнення до закінчення строку покарання.

Ще більш обережно необхідно застосовувати умовно-достро-кове звільнення, помилування відносно рецидивістів. Рецидив се-ред звільнених достроково в міру збільшення судимостей зростає. Рецидив серед неодноразово засуджених вище, ніж серед вперше засуджених до позбавлення волі. Особлива активність відзначаєть-ся серед осіб, які відбували позбавлення волі другий і третій раз, що зв'язано очевидно з особливостями віку, характеру соціальних зв'язків даної категорії рецидивістів й, природно, з передчасним рішенням питання про умовно-дострокове звільнення. Потрібно бі-льше часу, протягом якого засуджений-рецидивіст всебічно виявив би себе з позитивної сторони. Необхідно враховувати й те, що час-тина з них намагається пристосуватися до обставин, приховати, за-вуалювати своє негативне ставлення до заходів, які вживаються працівниками установ виконання покарань для їх перевиховання. Важливо тому вміти зовнішні форми поведінки зіставити із щири-ми намірами й помислами, виявити, чи не суперечить одне іншому.

Рецидивісти, як правило, більш тривалий час перебувають у мі-сцях позбавлення волі, в силу чого деякі із соціально корисних зв'язків, що були в них, слабшають. Було б доцільніше ширше ви-користати у відношенні до них, там, де це можливо, переведення у колонію-поселення. Там засуджені поступово під наглядом адміні-страції й контролем громадськості можуть остаточно прилучитися до умов життя на волі й одночасно показати, наскільки вони випра-вилися.

За своєю природою психологія рецидивіста не відрізняється від психології інших людей. Але оскільки остання є головним чином результат суспільної практики, конкретної діяльності людини, вона не може не мати іншого змісту й проявів залежно від умов форму-вання й розвитку самої особистості. До такого роду факторів фор-мування особистості рецидивіста відносяться:

—        вплив соціально-економічних, ідеологічних факторів на ви-ховання членів суспільства;

—        значний вплив на особистість— через мікросередовище — антигромадських, несприятливих для гармонійного розвитку особис-тості факторів, включаючи й відому ущербність позбавлення волі;

—        як правило, тривалий антигромадський спосіб життя рециди-віста, тобто вчинення ним цілого ряду злочинів й інших антигро-мадських діянь. Якщо спрямованість психічної діяльності рециди-вістів визначається переважно соціальними умовами, то ступінь її

активності залежить і від індивідуальних психофізіологічних влас-тивостей (темперамент, емоційна сфера, уроджені задатки і т. ін.).

Властиві правопорушнику протиріччя між приватновласниць-кою й соціалістичною мораллю, між негативними й позитивними рисами набувають, як правило, яскраво виражену, гостру, конфлік-тну форму. Особистість рецидивіста характеризується більш широ-ким комплексом стійких негативних властивостей, і в той же час, на відміну від інших злочинців, менш помітні позитивні якості. Ха-рактерно й те, що внутрішні протиріччя у рецидивіста виступають на користь кількаразового вчинення злочинів й інших антигромад-ських діянь, що призводить при відсутності належної виховної ро-боти до формування й закріплення інших негативних рис і відпові-дно «витіснення» позитивних якостей. Особливості складу «давніх злочинців», не зазнають зміни, тому що вони виступають скоріше наслідком злочину, а не його причиною. Вони визначають розвиток у людини злочинної спрямованості.

При вивченні психології рецидивістів важливого методологіч-ного значення набуває завдання науково обґрунтованої класифіка-ції психічних явищ і встановлення існуючих між ними зв'язків. У різноманітті індивідуальних особливостей та їхніх причин неважко заблудитися й навіть засумніватися в принциповій можливості ґрунтовно, точно вивчити конкретну особистість. Мета психологіч-ного вивчення особистості правопорушника полягає у виявленні його системи поглядів і намагань, моральних критеріїв, рівня інте-лектуального розвитку, обсягу знань, широти поглядів й інших ха-рактерологічних особливостей. Психологічну характеристику осо-бистості рецидивіста можна дати лише на основі аналізу її соціальних та індивідуально-психологічних, внутрішніх властивос-тей. Але головне, у цій характеристиці — це його морально-психологічні властивості, ціннісні орієнтації й соціальні ролі, тобто його відношення до виконання обов'язків, що випливають із соціа-льного, професійного, сімейного й інших статусів.

При характеристиці особистості рецидивіста більш прийнятним уявляється підхід, при якому в структурі психіки правопорушника виділяється три взаємопов'язаних психічних явища— процеси, стани й властивості. Достоїнство цього підходу в тому, що він ґру-нтується на принципі розвитку, внаслідок чого представляється можливість простежити все різноманіття психічних явищ, особли-востей психології рецидивістів у їхньому генезисі й розвитку.

Споконвічними в психічному житті виступають процеси, які за-безпечують відображення дійсності, формування знань, життєвого досвіду, ціннісних орієнтацій, регуляцію діяльності й активне від-ношення особистості до навколишнього світу. Психічні процеси

відрізняються відносною однорідністю своєї структури. У сучасній психологічній літературі ці процеси розділяють на пізнавальні, емоційні й вольові.

Пізнавальні процеси у рецидивістів не відрізняються якими-небудь істотними особливостями в цілому. Відчуття, сприйняття, мислення, уявлення, пам'ять і т. ін відповідають нормі. Однак три-валий антигромадський спосіб життя певною мірою корелює окре-мі з них. Так, мислення більшості рецидивістів відрізняється вузь-кістю, а в окремих випадках і примітивністю, особливо це проявляється тоді, коли мова йде про оцінку своєї поведінки. Само-стійність мислення, уміння зіставити свої й суспільні інтереси зна-чною мірою обмежуються рамками його утилітарно-споживчого підходу рецидивіста, грубо індивідуалістичної позиції у відношенні до суспільства й оточуючих людей. Невміння, а не тільки небажан-ня, осмислити призначення, позитивну перспективу свого життя, історичну значущість суспільства — характерний показник цієї ву-зькості мислення. Тому навчання засуджених відповідним законам і прийомам мислення повинне бути одним з важливих завдань ви-хователів.

Звернемося до процесу спогаду, який близько примикає до пі-знавальних процесів. Спогади переслідують будь-яку людину, осо-бливо тоді, коли різким виявляється контраст між її сьогоденням і минулим. Позбавлення волі — це саме той привід, що, за свідчен-ням ряду дослідників, у тому числі й тих, хто на власному досвіді випробував це, стимулює даний процес. Тюремні спогади, навіть і про давню давнину, відрізняються такою жвавістю, що вражають своєю силою самих авторів спогадів. Можна припустити певну схильність до спогадів й у рецидивістів. Правда, як показує практи-ка, їх спогади не відрізняються такою жвавістю, яскравістю, точні-стю, яку ми бачимо у вперше позбавлених волі. Відомо, що в біль-шості рецидивістів «за плечима» не один рік відбування по-збавлення волі. Таким чином відсутня в багатьох з них оптимістич-ність, життєстверджуюча сили в спогадах. Предметом спогадів не-рідко виступає злочинний спосіб життя, що знаходить своє вира-ження в переказах про вчинені злочини. Характерними для рецидивістів є також спогади про несправедливості щодо них. До-сить характерно, що близько половини рецидивістів вважають при-значену міру покарання несправедливою, надмірно суворою, a 56 % вважають, що органи слідства й суд всебічно не розібралися в об-ставинах злочину.

Однак не відповідало б дійсності твердження про те, що серед рецидивістів немає таких, які віддаються спогадам про окремі діло-ві соціально значущі фактори, приємні періоди свого життя. Частина з них, незважаючи на кількаразові засудження до позбавлення волі, не втратила інтерес до людських відносин, не втратили пев-них соціально-корисних зв'язків, якостей і якоюсь мірою почуттів відповідальності перед суспільством, окремим колективом, роди-ною тощо. Тут важливо, щоб вихователі стимулювали й закріплю-вали схильність до такого роду спогадам і використовували їх у процесі здійснення виправного впливу.

У звичайних умовах люди найчастіше не зауважують різнома-ніття вражень. Розмаїтість явищ, сприйманих різними органами почуттів, — застава, необхідна умова нормальної психічної діяль-ності людини. У місцях позбавлення волі такого різноманіття He-Mae. Тому засуджені деякою мірою відчувають своєрідний „сенсо-рний голод”, тобто обмеженість подразників, що йдуть у мозок від зовнішнього середовища. Його зазнають особливо ті, хто відбуває позбавлення волі у в'язниці, перебуває в приміщенні камерного ти-пу або ізоляторі. Відома одноманітність, монотонність у порівнянні з життям на волі характерна й для звичайних умов відбування по-карання в установах виконання покарань. Тривалість строку позба-влення волі збільшує «сенсорний голод» у рецидивістів. Відсут-ність необхідного кола зовнішніх «подразників» нерідко призводить до того, що на незначні явища в них можуть виникати надмірні емоційні зриви.

У більшості рецидивістів не розвинені естетичні почуття, тому, наприклад, почута музика, побачена картина і т. ін не викликають у них вибуху вражень. Коло усвідомлюваних відчуттів рецидивістів обмежується тим самим не тільки відсутністю відомого кола вра-жень у місцях позбавлення волі, але і їх моральною, естетичною та соціальною недорозвиненістю. Зрозуміло, сенсорний голод не всі-ма засудженими переноситься однаково, у цьому випадку можна встановити таку закономірність: чим менше подразників він усві-домлювалося раніше, тим, видимо, легше переносяться умови ізо-ляції, і навпаки, більші страждання переносить той засуджений, який раніше жив більш-менш повнокровним життям, відчував та усвідомлював різноманіття його проявів. Однак тією чи іншою мі-рою цей «голод» змушені переносити усі засуджені. Відомо, на-приклад, з якою підвищеною увагою рецидивісти сприймають по-яву шефа, лектора, вихователя й навіть новоприбулого. 3 інтересом сприймаються ними й виховні заходи, які відрізняються новизною, у той же час застарілі засоби та методи виховної роботи зустріча-ються засудженими з недовірою.

Сенсорний голод стимулює в людині схильність до спогадів, однак він негативно діє на мислення та інші процеси й стани. Од-номанітність і монотонність вражень при відсутності зовнішніх подразників різко знижують енергетичний рівень кори мозку й нерід-ко призводять до порушення психічних функцій.

Певною специфікою характеризуються здібності рецидивістів. Так, К. К. Платонов визначає здібності як ступінь відповідності даної особистості в цілому вимогам певної діяльності, розкриття через структуру даної особистості та структуру вимог до особистості й пе-вного виду діяльності з урахуванням можливої компенсації одних якостей особистості іншими. Психологи поділяють здібності на зага-льні й особливі, елементарні й складні, актуальні й потенційні тощо.

Для рецидивістів характерна нерозвиненість як загальних, так і спеціальних здібностей. Недостатня їхня розвиненість — наслідок вузькості, суперечливості ціннісних орієнтацій, соціально корисних зв'язків. Оскільки формування здібностей залежить від складності й значущості відповідної діяльності, необхідно на основі виявлення в засуджених відповідних задатків і загальної обдарованості знахо-дити найбільш раціональні шляхи розвитку в кожного з них певно-го виду здібностей. Чим складніші й значущі будуть практичні зу-силля засудженого в сфері трудової діяльності, суспільного життя колективу колонії, тим ефективніше та успішніше повинен відбува-тися цей процес. Однак не можна забувати, що здібності можуть позитивно характеризувати особистість лише при необхідній пого-дженості їх з її соціально корисними зв'язками й відносинами, спрямованістю та основними рисами характеру. Окремі здібності можуть бути спрямовані на досягнення антигромадських цілей. Так, у значної частини рецидивістів відзначаються різні професійні навички вчинення злочинів, елементи професійної пам'яті. Багато хто з них вміє не тільки виконувати різного роду технічні дії в на-прямку антигромадської діяльності (наприклад, відкрити запірний механізм, непомітно „перевірити" чужі кишені, сконструювати й створити якесь технічне або інше пристосування тощо), а й показа-ти організаторські здібності, уміння втягнути в злочинну діяльність інших осіб, особливо неповнолітніх, і часом незвичайні знання психології «своєї справи». Ці обставини необхідно враховувати в кримінологічній, слідчій та кримінально-виконавчій практиці. Зок-рема необхідно вживати всіх заходів до запобігання «обміну досві-дом» між розкрадачами, особливо злодіями, шахраями і т. ін.

Пізнавальні процеси тісно взаємопов'язані з емоційними, тобто всякого роду переживаннями особистості. Емоції, як первісна фор-ма відбиття об'єктивної реальності, займають важливе місце в ре-гуляції поведінки людини. Емоції, почуття, переживання здатні як активізувати, так і гальмувати психічну діяльність і відповідно впливати на прояви особистості. У поєднанні з іншими психічними явищами емоції виступають як будівельний матеріал більш складних психічних компонентів — почуттів, відчуттів, сприйняття; та-ких якостей, як цілеспрямованість, самовладання, наполегливість і т. ін. Іноді, як відзначає К.К. Платонов, емоції накладають відбиток у свідомості на тривалий час, проявляючись ніби в «чистому» виді в специфічних емоційних станах (стан нудьги або ейфорії з неусві-домленими причинами тощо).

Для багатьох рецидивістів характерне ослаблення системи соці-альних критеріїв поведінки, що гальмує функції волі та об’єктивно висуває на перший план емоційні аспекти поведінки. Звідси неви-триманість, імпульсивність у поведінці.

В цілому ж емоції відіграють підлеглу роль у порівнянні 3 ін-шими компонентами психіки — моральними, вольовими та іншими властивостями особистості. Характер цієї взаємодії визначають як загальні, так і специфічні прояви в емоційній сфері засуджених. Мабуть, у багатьох рецидивістів поєднується туга за волею, що з особливою силою проявляється у тих, хто повинен відбувати знач-ний строк покарання. Туга — супутник одноманітності життя. По-дібні настрої часто відображаються й у своєрідному тюремному фольклорі: інакомовленнях, піснях, віршах і т. ін. Тому винятково важливе значення має завдання відродження перед таким засудже-ним перспективи, тобто емоційно насиченого уявлення про майбу-тнє, для того, щоб він відмовився від поглядів на своє життя як безперспективне, як на безглузде й безцільне існування.

У значної частини рецидивістів відсутні позитивні емоційні пе-реживання (сором, каяття, моральний самоосуд) у зв'язку із вчине-ними злочинами. За даними дослідження, понад 50 % рецидивістів вказали, що в житті, у тому числі й при вчиненні злочину, не вва-жають аморальним використання слабості інших. Помітно також прагнення перекласти свою провину, помилки в житті на інших, пред'явити «рахунок» за свою знівечену долю іншим або суспільс-тву в цілому. Формування в даної категорії засуджених позитивних емоцій, почуттів повинне відбуватися з необхідною умовою закріп-лення позитивних властивостей та якостей особистості.

Часом емоції в рецидивістів проявляються досить бурхливо, швидкоплинно, з афектами. Надмірна імпульсивність особливо влас-тива особам з холеричним і сангвінічним темпераментом, що відріз-няється мотивацією насильства та агресії. Подібні емоційні прояви «оголюють» найбільш негативні риси особистості: жорстокість, оз-лобленість, черствість, грубий індивідуалізм та егоїзм, імпульсив-ність тощо. У поєднанні з із цими негативними рисами характеру емоції служать базою суспільно небезпечних дій — гостро афектив-них дій, істеричних реакцій, злісних порушень режиму в місцях по-збавлення волі, покалічення, завзятого небажання стати на шлях виправлення. Таким чином, ряд емоцій збільшує енергетичний рівень проявлення негативних рис, властивостей особистості рецидивіста.

Значна частина рецидивістів уважають себе нерішучими, при-гніченими. Це, як правило, морально нестійкі особи, з відсутніми вольовими якостями, які йдуть на поводі в інших. Для них процес ухвалення рішення не відрізняється зазначеними вище психологіч-ними ознаками, тому що суперечливість світогляду, відсутність твердих поглядів, навичок, установок вступають в протиріччя з мо-тивами і поведінкою. Зазначена особливість повинна враховуватися при організації та здійсненні виправного впливу на рецидивістів ці-єї категорії. Зокрема, спочатку від них не слід вимагати непосиль-ної психічної перенапруги, а швидше за все прагнути по можливос-ті спрощувати роботу та процес ухвалення рішення. Інакше можна лише підсилити невір'я у свої сили, спровокувати негативне від-ношення засудженого до виховних заходів.

Таким чином, поряд з формуванням світогляду, свідомості як основного завдання виховної роботи повинне розглядатися й сти-мулювання в засуджених необхідних вольових процесів. Засудже-ний, виправлений морально, але який не вміє правильно приймати рішення й виконувати їх, у майбутньому знову може стати на шлях вчинення злочинів.

Механізм перетворення, трансформації психічних процесів у властивості, риси характеру не можна зрозуміти без врахування станів людини. Однакові, часто повторювані психічні стани поряд із психічними процесами виступають у якості основи індивідуаль-них властивостей особистості. Психічні стани — сполучна ланка між процесами та властивостями особистості. Виділяють такі осно-вні ознаки станів психіки: цілісність, рухливість і відносна стій-кість, індивідуальна своєрідність і типовість.

Рецидивістам властиві, як правило, стани особистісні, глибокі, що негативно діють на їх поведінку. Специфіку психічних станів рецидивістів можна зрозуміти лише виходячи з того способу життя, який вони вели до останнього засудження, умов відбування позбав-лення волі і їхніх індивідуально-психологічних особливостей.

У більш ніж половини рецидивістів перспектива знову попасти в колонії не викликала особливих потрясінь: 40,2 % — після остан-нього засудження обстановку в колонії сприйняли як звичайну. Якщо у них і проявлявся стан тривог, то він був, звичайно, не та-ким, як після першого засудження. Слід звернути увагу на те, що майже десята частина засуджених виявила байдужість до своєї долі як після першого, так і після останнього засудження до позбавлен-ня волі. Можна припустити, що для них характерний стан апатії, байдужості до всього того, що відбувається навколо. Він викликається не тільки фактом кількаразового відбування позбавлення во-лі, знайомством з обстановкою в місцях позбавлення волі. У неод-норазово засуджених апатія часто викликається пересиченістю вра-жень від злочинного способу життя. Апатію супроводжують такі психологічні особливості особистості рецидивіста, як безцільність, безперспективність, відсутність або дефекти вольових якостей.

Стан апатії, байдужності викликає інші негативні психічні про-цеси та стани — вольову пасивність, підпорядкування долі, невір'я в можливість виправитися й вести нормальний спосіб життя, гото-вність проявляти непримиренне (відкрите або приховане) відно-шення до виправно-трудових заходів і т. ін. Для рецидивістів менш характерні стани оптимізму, життєрадісності, бадьорості, лояльно-го відношення до навколишніх. У місцях позбавлення волі, особли-во в перші місяці після прибуття в колонію, у них проявляються інші, протилежні за своїм характером і змістом стани: пригніче-ність, песимізм, приреченість, озлобленість тощо.

Більшість рецидивістів після останнього засудження (але менша частка в порівнянні із уперше засудженими до позбавлення волі) пе-ребувають у стані пригніченості (64,9 %) і безперспективності (8 %). Характерно також, що стан озлобленості характерний для рецидивіс-тів більше молодого віку. Озлобленість — стан глибокого та негати-вного впливу на засудженого. Щоб зняти, перебороти його, більшою мірою необхідні такт, доброзичливість, бажання і терпимість при проведенні індивідуальної виховної роботи. При спробі форсувати, прискорити цей процес може з'явитися негативний ефект: стан озло-бленості може поглибитися, стати більш стійким і призвести до за-кріплення тих або інших негативних рис характеру засудженого.

Необхідно звернути увагу на те, що 16,7 % обстежених осіб у момент прибуття в колонію після останнього засудження перебува-ли в стані щиросердечної рівноваги, тобто байдуже ставилися до різкої зміни умов свого життя. Серед рецидивістів виявився ще бі-льший відсоток осіб, яким було байдуже, якому покаранню вони будуть піддані (30,0 % ). Можна припустити, що у міру збільшення судимостей притуплюється попереджувальний вплив покарання взагалі й позбавленням волі — зокрема. Тому для засуджуваних до позбавлення волі необхідно створювати такі умови відбування по-карання, які б мали на них відповідний психологічний вплив.

Розповсюдженим психічним станом серед засуджених, особли-во серед рецидивістів, є стан удаваної захищеності. У розумінні «захисних» рецидивісти нерідко вдаються до об’єднання в угрупо-вання, «лідерами» яких виступають, як правило, злісні злочинці. Однак у подібних групах створюється лише видимість захищеності слабких від диктату злісних і вольових злочинців.

Іноді психічні стани проявляються комплексно, якщо вони нега-тивні, то можуть викликати більш глибокі та руйнівні стани. До них зазвичай відносять фрустрацію, яка поєднує тугу та тривогу, безнадійність та приреченість, апатію та песимізм. Вкрай агресив-ний, озлоблений стан, яким відрізняється фрустрація в окремих ре-цидивістів, направляється в русло антигромадської поведінки не само по собі, а бере свій початок від антигромадської установки особистості, диспозиції особистості.

Характер і сила психічних станів рецидивістів залежать від ба-гатьох факторів об'єктивної та суб’єктивної дійсності. Зокрема, ве-лике значення мають умови відбування покарання, морально-психологічна атмосфера в колективі засуджених або в малій групі, характер взаємин працівників колонії та засуджених, строк пока-рання, моральні, вольові та психофізіологічні властивості і т. ін. Наприклад, для рецидивістів, засуджених на короткі строки, влас-тивий стан байдужості до всього, що відбувається. У той же час для тих, хто засуджується на тривалі строки, більш характерні стани пригніченості, агресії, які характеризуються відкритим, часто афек-тивним станом гніву, імпульсивною безладною активністю.

Уже були розглянуті найбільш типові психічні процеси та стани рецидивістів, на основі яких формуються та закріплюються відпо-відні властивості особистості. Властивості особистості, риси її ха-рактеру на відміну від психічних процесів і станів мають відому стійкість, менш піддані змінам і тому найвищою мірою відобража-ють достоїнства та недоліки особистості. Вони визначають не тіль-ки реакцію особистості на події, але й відображають її відношення до навколишнього світу і самої себе.

Основне, що виділяє особистість рецидивіста, — це наявність у ній стійкого комплексу негативних властивостей, рис, ознак, які ві-дображають однобічність і вузькість ціннісних орієнтацій, специ-фіку її соціальних ролей та очікувань.

У змісті антигромадської орієнтації особистості рецидивіста ви-діляються:

—        зневага інтересами суспільства в цілому;

—        ігнорування праці як форми життєдіяльності індивіда в сус-пільстві;

—        невміння контролювати свою поведінку, неповажне, байдуже відношення до інтересів інших людей;

—        алкоголізм і наркоманія;

—        інші аморальні спонукання, звички, властивості.

Поширення ряду наведених ознак серед осіб, що раніше суди-

лися, майже у два рази перевищує їхню поширеність серед уперше засуджених. Це свідчить про серйозну деградацію особистості.

Одне з головних місць у структурі негативних властивостей особистості рецидивіста займають такі риси, як невміння й неба-жання контролювати сою поведінку, зважати на інтереси інших людей, черствість, жорстокість, прагнення до самоствердження шляхом агресії та насильства тощо.

На відміну від корисливих і деяких інших зазіхань насильниць-ка, агресивна поведінка найчастіше являє собою «самоціль». У си-лу всього цього конфліктна ситуація в рецидивістів з насильниць-ким типом антигромадської орієнтації здобуває більш глибоко виражений характер. Більшість рецидивістів скоюють насильницькі злочини. Притім, при останньому засудження збільшується частка рецидивістів з насильницьким типом антигромадської орієнтації.

Типова для рецидивістів і така риса, як недисциплінованість. Остання є наслідком або «злої» волі, свідомого, обміркованого по-рушення законів і моральних норм суспільства, або відсутності відповідних вольових якостей. Про недисциплінованість свідчать кількаразові злочини, а також весь спосіб життя рецидивіста.

Важливим фактором формування у рецидивістів дисциплінова-ності є режим. Тому важливо забезпечувати точне, неухильне до-тримання всіх вимог режиму, вести послідовну боротьбу 3 його по-рушниками.

Рецидивіст може володіти й деякими позитивними або «нейтра-льними» якостями — такими, як сміливість, спрямованість, рішу-чість, наполегливість, завзятість у досягненні поставлених цілей. Однак, як правило, ці якості рецидивіст використає на шкоду сус-пільству. Серед рецидивістів більше, ніж серед уперше засуджених, осіб з негативно спрямованою сильною й злою волею. Вони праг-нуть до лідерства, гегемонізму, не зупиняючись ні перед чим. По-єднання зазначених вольових властивостей з деякими іншими іноді призводить до надмірного підвищення вольової активності рециди-віста — гіпорбулії, що характеризується швидкістю рухів, енергій-ністю ходи та міміки, гарячковістю та безсистемністю рухів.

Негативна спрямованість багатьох вольових якостей рецидивіс-та проявляється й у тому плані, що він, як правило, не може їх за-лучити для свідомого виправлення та перевиховання. Тут, як пра-вило, рецидивісти проявляють і нерішучість, і непослідовність, і відсутність дійсної сили волі.

У той же час деяку частину рецидивістів складають люди з па-ралізованою волею. Безуспішні спроби покінчити зі злочинним ми-ром і відомим ступенем соціальної деградації та деморалізації зро-били їх безвладними. Тією чи іншою мірою усвідомлюючи порочність, хибність злочинного способу життя, такі рецидивісти в результаті дефектів волі та механізму соціального обумовлення

знову йдуть на злочин. Тим самим породжується непевність чесно трудитися, нормально жити на волі.

Кількаразове вчинення злочинів й засудження до позбавлення волі породжують у рецидивіста небажану асоціацію «знаходження на волі — злочин». Своєрідне психологічне явище обумовлене не тільки відсутністю необхідних вольових якостей, а, головним чи-ном, відсутністю в цієї категорії рецидивістів належного механізму соціального обумовлювання, недостатнім ступенем соціалізації. Виникає своєрідний психологічний бар’єр, який неможливо подо-лати, легше знову переступити закон, вчинити злочин. Ніж менш типовий для особистості характер поведінки, тим більше вольових та емоційних зусиль потрібно від неї, щоб відмовитися від злочин-ного світу та почати повнокровне життя.

В особистості рецидивіста є й певні позитивні риси. У деякої частини рецидивістів бачимо прихильність до праці, почуття патрі-отизму, окремі елементи колективізму та взаємодопомоги, щирість, презирство до неправди і т. ін. Однак наявні позитивні якості у ре-цидивіста проявляються у взаємодії з негативними властивостями, рисами, через призму його специфічних відносин і зв'язків. Усві-домити цей процес можна лише на основі дослідження антигро-мадської установки, яка характерна для рецидивіста. Це активна установка. її можна визначити як вибіркове встановлення зв'язків і відносин, прямо пов'язаних зі вчиненням злочинів. У антигромад-ській установці закладена свого роду соціально-психологічна «про-грама» відповідної діяльності, і тому власник цього феномена від-різняється готовністю до вибірковості поведінки в антигромад-ському напрямку.

Установка на антигромадську діяльність ніби генералізує усі особливості особистості рецидивіста, надає відповідну якісно зміс-товну характеристику й виділяє її в окремий тип — найбільш де-градований у соціальному відношенні. Однак антигромадська або іншого роду установка не може фатально прирікати людину на ті або інші дії. Вчинення злочину, поведінка у місцях позбавлення во-лі і т. ін завжди є результатом свідомого рішення та поведінки ін-дивіда.

Перш ніж прийняти те або інше рішення й об'єктивувати його, людина свідомо оцінює прийнятність конкретного вчинку і його на-слідків з погляду своєї моральної платформи. Злочин у своїй осно-ві— це відкритий виклик загальнозначущим моральним, правовим нормам і цінностям. Тому як би не «вжився» рецидивіст в антигро-мадську діяльність, яким би звичним, стереотипним не було для ньо-го те або інше злочинне діяння, він завжди, у меншому або більшому ступені, стоїть перед дилемою: або вчинити злочин, або ні. Головна

роль у вирішенні цього питання належить ціннісним орієнтаціям і мотивам особистості, у яких наче акумулюються й соціальний до-свід, і спрямованість, і очікування, погляди й інші особливості осо-бистості. Правда, у рецидивістів цей процес проходить менш супе-речливо, болісно, тому що моральна, соціальна деградація їхньої особистості значною мірою послаблює або взагалі руйнує механізм саморегулювання, самоконтролю. Проте й у цьому випадку немає достатніх підстав підводити під злочинну діяльність якусь фізіологі-чну основу. Принаймні необхідні для цього достовірні, науково об-ґрунтовані висновки фізіологів, психологів тощо.

Винятково великого значення набуває й питання про природу антигромадської установки особистості рецидивіста. Ряд авторів намагається при цьому залучити вчення про установку Д. Н. Узна-дзе. Якщо антигромадську установку розуміти неправильно, то можна легко відійти від матеріалістичних позицій у поясненні при-чин конкретних злочинів і звести їх до області несвідомого. Начеб-то правильне судження. Однак необхідно визначити соціальну установку як неусвідомлювану тенденцію діяльності й готовність до її певного виду.

При подібному розумінні соціальної (у тому числі й антигро-мадської) установки взагалі можна засумніватися в принциповій можливості ресоціалізації, переорієнтації тих осіб, які мають не-усвідомлену тенденцію до злочинної поведінки. На формування антигромадської установки рецидивіста впливають головним чи-ном соціальні компоненти — недоліки у вихованні, минулий досвід та антигромадські прояви особистості, інтереси, ціннісні орієнтації і т. ін. Крім того, щоб виникла подібна установка, необхідно, щоб суб’єкт «переплавив» і зробив всі ці й деякі інші соціальні фактори внутрішнім надбанням. Процес заміни одних відносин особистості іншими, нівелювання її орієнтації та формування антигромадської установки проходить не тільки під впливом зовнішніх подразників, факторів, але й при особистій участі свідомості самого суб’єкта. Формування антигромадської установки одночасно означає й за-кріплення певної структури компонентів її змісту та особистості в цілому. У зміст антигромадської установки входять:

—        певна сукупність соціальних ролей (несумлінний, поганий сім'янин і т. ін.;

—        орієнтації, які пов'язані з потребами й способами їхнього за-доволення, які лежать в антигромадській сфері; антигромадські по-гляди, принципи;

—        мотиви злочинної поведінки;

—        ідеали суб’єкта— відсутність соціально значущих ідеалів тощо;

—        певний ансамбль вольових й емоційних рис особистості (не-

критичне наслідування, невміння контролювати свою поведінку,

безвільність або завзятість і т. ін.

При наявності єдності зазначених компонентів установки осо-бистості злочинець одержує ніби «готові знання», стійкий особис-тісний орієнтир у засвоєнні впливу зовнішнього середовища й ви-значенні своєї поведінки. Про стан готовності, схильності до сприйняття негативних факторів й антигромадської діяльності як основної функції антигромадської установки можна говорити тоді, коли, ця сфера діяльності, її характер відповідають ціннісним оріє-нтаціям, поглядам й ідеалам особистості.

У значної частини рецидивістів антигромадська установка від-різняється глибиною, стійкістю й достатньою виразністю. Це пояс-нюється тим, що вони, як правило, тривалий час перебувають під впливом несприятливих з погляду формування особистості соціа-льних умов і тривалий час ведуть антигромадський спосіб життя. 3 іншого боку, установка в рецидивістів найчастіше ґрунтується на ідейних мотивах (злочинної «філософії») і глибоко продуманих ан-тигромадських цілях. I нарешті, ті ціннісні орієнтації, спонукання, інтереси, які не входять у зміст установки й, можливо, навіть супе-речать їй, у визначенні поведінки рецидивіста мають менше зна-чення, ніж, скажімо, у вперше засуджених.

За ступенем інтенсивності, стійкості установки рецидивістів на антигромадську діяльність можна виділити такі її види:

—        антигромадська установка, заснована на світогляді, ідейних мотивах особистості, що припускає цілком усвідомлену спрямова-ність поведінки. Уже наводилися дані про те, що певна частка реци-дивістів відповіли, що крали й будуть красти після звільнення. Цим особам саме властива антигромадська установка подібного роду;

—        установка, заснована на суперечливій моральній, світогляд-ній платформі й суперечливих мотивах поведінки. У цих випадках рецидивіст може мати такі ціннісні орієнтації й керуватися такими мотивами, які в якомусь ступені суперечать установці на злочинну діяльність. Рецидивісти, яким властива подібна установка, не пере-слідують глибоко обмірковані цілі, а вчиняють злочини при наяв-ності певних обставин (незначного впливу з боку інших осіб тощо). До цієї групи можна віднести тих рецидивістів, які не знають, не «ручаються» за себе.

Резюмуючи викладені міркування, варто підкреслити, що осо-бистість рецидивіста виступає як найбільш соціально запущена, яка володіє сукупністю негативних властивостей й ознак. Головне, що характеризує її, — це негативне відношення до соціальної ролі, включаючи кількаразове вчинення злочинів і відбування покарання

щодо позбавлення волі, а також стійка установка на антигромадсь-ку діяльність.

Для теорії та практики установ виконання покарань велике зна-чення має виявлення тих факторів, які сприяють формуванню осо-бистості засудженого.

Процес формування особистості рецидивіста як типу особисто-сті злісного злочинця — це процес відображення наявного проти-річчя між суспільною та індивідуальною свідомістю. На рецидивну злочинність впливають обставини двоякого роду: причини й умови, які впливають на злочинність у цілому, з одного боку, і специфічні умови, які впливають саме на рецидивну злочинність, — з іншого. Всі суперечливі явища, процеси, що лежать в основі злочинності взагалі й формування особистості засудженого, найбільш концент-ровано впливають на формування особистості рецидивіста.

У конкретних ситуаціях, де формуються стандарти поведінки, істотну роль відіграють вольові, інтелектуальні та емоційні особли-вості суб'єкта. Як уже зазначалося, у значної частини засуджених-рецидивістів спостерігаються істотні порушення інтелектуальної, вольової та емоційної сфер.

Усі наведені фактори присутні й у формуванні особистості ре-цидивіста, оскільки рецидивна злочинність «виростає» зі злочинно-сті первинної. Очевидно, що особистість рецидивіста формується, як правило, при наявності винятково складного комплексу й сукуп-ності негативних умов та обставин. Однак питома вага їх у форму-ванні особистості рецидивіста не однакова і змінюється. Так, на-приклад, менше значення в цьому випадку має фактор впливу родини, оскільки тут ми маємо справу із уже сформованою особис-тістю. 3 іншого боку, на рецидивістів особливо впливає злочинний світ. У цьому випадку зростають і суб’єктивні фактори, рецидивіст відповідно до своїх орієнтацій, поглядів, установок обирає відпові-дні зв'язки та відносини, намагається підвести під свою антигро-мадську діяльність якесь обгрунтування («філософію» злочинного світу). Таким чином може бути прискорений процес становлення типу злісного злочинця.

Інша група негативних обставин, яка впливає на формування особистості рецидивіста, — це специфічні фактори, які пов'язані з недоліками покарання, пенітенціарної та постпенітенціарної діяль-ності. Останні наче нашаровуються на причини та умови загально-го характеру й переплітаються з ними. Умови рецидивної злочин-ності — це обставини, які здатні прискорити реалізацію її об'єктивних причин. У плані боротьби з рецидивною злочинністю набагато важливіше установити, які конкретні умови можуть спри-яти рецидиву, тому що без цього не можливо визначити практичні

міри боротьби з ним. В аспекті умов, які сприяють рецидиву, від-бувається приєднання нових негативних факторів до тих, які діяли раніше й не були усунуті. Загальні причини та умови, що сприяють вчиненню злочинів, у результаті продовжують діяти відносно тако-го роду осіб й у випадку, якщо вони поєднуються з обставинами, що специфічно впливають на рецидивну злочинність. При дослі-дженні специфічних факторів формування особистості рецидивіста необхідно, таким чином, враховувати й загальні причини, і умови збереження в окремих громадян індивідуалістичної психології.

Спостерігається прямий зв'язок між умовами морального фор-мування неповнолітніх правопорушників та антигромадською по-ведінкою цих осіб надалі. Досліджуючи юнацький рецидив, можна дійти висновку про те, що джерела рецидиву виявляються вже в ранньому віці, у таких сферах формування й прояву особистості, як родина, школа, навчальний заклад і т. ін. Більшість рецидивістів з неблагополучних родин. Вже у неповнолітньому віці до першого засудження в рецидивіста складаються досить чіткі антигромадські погляди та установки, які багато в чому визначають долю цих осіб у майбутньому. Найчастіше вже перед першим засудженням це ці-лком сформований тип злісного злочинця. Можливо, в силу цього покарання позбавленням волі у колоніях або інших установах ви-являється неефективним з позиції досягнення основної мети — ви-правлення й перевиховання правопорушника.

Всі ці фактори можуть одночасно розглядатися як специфічні умови формування особистості рецидивіста. Різниця між рецидиві-стом та злочинцем, який вперше вчинив злочин, саме в тому, що перший вже знайомий з механізмом правосуддя — він «засвоїв» досвід, придбаний в ізоляторі тимчасового утримання, у залі судо-вого засідання, у місці виконання вироку.

Відбування позбавлення волі не може проходити безслідно: або правопорушник дійсно виправляється, або, незважаючи на всі пе-рипетії та тяготи засудження і відбування позбавлення волі, він може ще більше утвердитися в своїй антигромадській орієнтації.

У місцях позбавлення волі функціонують суспільні відносини, яким притаманні специфічні риси. Призначення цих відносин, уре-гульованих нормами установ виконання покарань, — це реалізація покарання позбавленням волі. Засуджений до позбавлення волі знаходиться під впливом цілого комплексу каральних елементів, обмежень, які випливають або пов'язані зі змістом даного виду по-карання. Основний їх зміст — ізоляція засудженого з кола учасни-ків тих суспільних відносин, які діють в умовах вільного життя. Ізоляція засуджених підсилюється строгою та послідовною регла-ментацією їхнього способу життя та поведінки, у тому числі й тих

його аспектів, рішення яких перебуває у вільному розпорядженні інших громадян, і рядом істотних обмежень у сфері основних прав, цивільних, трудових та інших правовідносин.

Специфічні умови відбування покарання, їх реалізація допов-нюються іншими, чисто виховними за своїм характером засобами впливу. У результаті здійснення процесу виконання покарань у за-суджених, як правило, викорінюються негативні, формуються та закріплюються необхідні позитивні властивості, якості особистості. В одних випадках досягається повне моральне виправлення, доко-рінно змінюються орієнтації та установки особистості. Про таких засуджених говорять, що вони виправилися; в інших — досягають-ся більше скромні результати; окремі позитивні якості в особистос-ті засудженого можуть поєднуватися з певним колом антигромад-ських, негативних рис та ознак. I, нарешті, відносно третьої категорії засуджених — злісних порушників режиму вплив виявля-ється нейтральним, тобто не досягає цілей, поставлених перед по-каранням. Останні дві групи засуджених в основному й служать «резервом» рецидивістів.

У плані впливу умов відбування позбавлення волі на особис-тість засудженого заслуговує на увагу питання про особливості се-редовища в місцях позбавлення волі. Найстрашніше для засудже-ного — це не начальники, не ґрати, не замок і не правила режиму. Найстрашніше, виявляється, це свої ж «брати». Зло, загнане в чоти-ри стіни, намагається й тут бути злом, вишукує способи насильства над людиною, сильного над слабким, нахабного над жертвою своєї нахабності.

Говорячи про завдання нейтралізації негативного впливу зліс-них злочинців на інших засуджених, не слід змішувати різні малі, неоформлені групи засуджених з негативною спрямованістю з усім колективом засуджених колонії, загону, ланки, бригади. Сам по со-бі колектив не може мати негативної спрямованості, тому що біль-шість його членів, хоча й мають певні вади, раніше пройшли ту або іншу школу колективізму, товариськості. Труднощі нейтралізації впливу негативних елементів полягає в тому, що вони «мимовіль-но» з'єднуються в групи, в основі яких багато емоційного й навіть емоційно-рефлекторного. Ступінь інтенсивності різних форм пси-хічного зараження перебуває в прямій залежності від ступеня од-норідності, від рівня властивої цій спільності свідомості та почуття «ми», а також ступеня внутрішньої солідарності, взаємної довіри тощо. Саме в місцях позбавлення волі, де колектив формується без врахування волі його членів і де внаслідок цього виявляються люди різних орієнтацій, поглядів, установок, створюється досить сприят-лива основа для появи різних неоформлених груп, у тому числі й

негативно спрямованих до виправлення. Всіх засуджених об'єднує те, що кожен з них вчинив злочин або кілька злочинних діянь. По-збавлення волі руйнує сформовану раніше систему відносин люди-ни з іншими людьми, утворюється певний вакуум. У результаті во-на починає підшукувати собі друга, що, у свою чергу, пов'язаний з іншими засудженими. Так і формується мала група, де діє з особ-ливою силою рефлекс наслідування. Якщо один з її членів, особли-во найбільш авторитетний, стає порушником, то слідом за ним у порядку солідарності наслідування на шлях порушення режиму можуть стати інші члени цієї групи.

Вплив позбавлення волі як покарання на формування особисто-сті засудженого має й інший аспект — пов'язаний з його попере-джувальним впливом. Покарання виступає як складова частина си-стеми запобіжних заходів у боротьбі зі злочинністю та іншими антигромадськими діями.

Саме існування покарання забезпечує психологічний вплив на нестійких людей у цілому й на самого злочинця. Кримінальний за-кон і покарання, яке передбачається ним, — це реальний фактор, який разом з багатьма іншими впливає не тільки на поведінку осо-бистості, а й на сам механізм її становлення. He слід забувати, що й завдяки зведенню тих або інших соціальних цінностей у ранг охо-ронюваних законом відбувається формування відповідного відно-шення до них. Особливо сильний психологічний вплив на нестій-ких громадян має можливість застосування за злочинну поведінку позбавлення волі.

У той же час попереджувальний вплив покарання відносно пев-ної групи осіб, які раніше перебували в місцях позбавлення волі зна-чно знижується. Якщо не звідане суб'єктом кримінальне покарання ще може втримувати його від вчинення злочину, то вже застосоване до нього покарання, і яке не дало належного ефекту, різко знижує відносно цієї особи попереджувальний вплив. Більше втримує від вчинення злочину покарання, яке не звідане, ніж уже один раз засто-соване і яке дало належного ефекту. Дане правило стосується тільки засуджених, які свідомо не стали на шлях виправлення, чесного тру-дового життя, неухильного дотримання законів і правил.

Очевидно, що в міру зростання числа судимостей попереджува-льне значення покарання знижується ще більше. У ряді інших ви-падків цьому сприяє, зокрема, те, що засуджені-рецидивісти, якщо вони не визнані особливо небезпечними, відбувають покарання не-залежно від числа засуджень до позбавлення волі в колоніях того самого виду (строгого режиму), як і інші.

Досвід кількаразового відбування покарання, тривалого перебу-вання в місцях позбавлення волі виробляє в окремих засуджених

відому пристосовність до режимних умов. Рецидивісти, прагнучи «заслужити» можливі пільги, найчастіше створюють видимість свого виправлення, маскуються під тих, що «усвідомили свою про-вину», «активістів» і т. ін. Природно, після звільнення на волю такі особи не припиняють антигромадської діяльності.

У плані попередження рецидиву гостро постає питання про вдо-сконалювання системи покарань. Оскільки покарання до позбав-ленням волі об'єктивно сполучене з рядом небажаних наслідків, варто більш послідовно дотримуватися принципу економії репресії. 3 одного боку, покарання виступає як добро, оскільки ліквідує про-тиріччя злочинця із суспільством, забезпечує суспільну безпеку. 3 іншого — воно виступає як вимушене зло, тому що являє собою певні обмеження.

Необхідно ширше застосовувати до осіб, які можуть бути ви-правлені без ізоляції від суспільства, покарання, не пов'язані з цією ізоляцією. Підвищення попереджувального ефекту покарання може досягатися не тільки шляхом посилення його суворості. Щонай-краще забезпечує виправлення правопорушників лише справедливе покарання. Із цих же позицій необхідно підходити й до питання про співвідношення каральних та виховних засобів у процесі впливу на засудженого. Таке рішення треба шукати не стільки в збільшенні кримінальних заходів, скільки в подальшій диференціації засобів та методів кримінально-виконавчого впливу, включаючи й можливі послаблення режиму або введення додаткових обмежень для відпо-відних категорій правопорушників.

Серед передумов підвищення результативності виконавчого впливу, підвищення попереджувального значення покарання та кримінального закону в цілому, попередження рецидиву виступає й проблема стабільності кримінального покарання. Характерно, що не набагато більше як половина рецидивістів були засуджені за останній злочин після відбуття повного покарання у вигляді позба-влення волі. Особливо високий рівень рецидиву серед звільнених достроково. Умовно-дострокове звільнення може бути застосовано лише в тому випадку, якщо засуджений зразковою поведінкою та чесним відношенням до праці довів своє виправлення. Закон, як уже згадувалося, не містить визначення поняття виправлення, не дає чітких і певних його ознак, критеріїв. Запобіганню рецидиву серед звільнених достроково сприяло б і введення додаткових умов, при наявності яких рішення про звільнення винного могло б бути скасовано. Умовно-дострокове звільнення (як і більшість ін-ших видів дострокового звільнення) повинне виконувати ніби дві функції: з одного боку, воно покликане виконувати роль бажаної перспективи, яка стимулює засуджених, з іншого — воно не повинне підривати стабільність призначеного за вироком суду покаран-ня. Знайти оптимальний варіант співвідношення зазначених функ-цій — стрижень проблеми ефективності цього інституту. Тому не-обгрунтоване застосування умовно-дострокового звільнення підриває стабільність покарання, створює ілюзію, якщо не повної безкарності, то, принаймні, недостатньо послідовної боротьби зі злочинністю. В остаточному підсумку значна частка осіб, що їх звільняють за різними підставами достроково, так і не зазнала від-повідного кримінального впливу. Важливо не те, щоб за злочин бу-ло призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не проходив нерозкритим. Найчастіше боротьба мотивів у злочин-ця викликається не тільки його внутрішніми сумнівами та особис-тими особливостями, а рівнем роботи правоохоронних органів.

Однією з важливих проблем запобігання рецидиву є підтримка необхідної наступності в роботі щодо звільнених з місць позбав-лення волі. Завдання першочергової важливості полягає в тому, щоб істотно підвищити ефективність постпенітенціарної роботи 3 цими особами. Після звільнення від покарання значне число осіб продовжували вести антигромадський спосіб життя. В результаті відсутності необхідного контролю та відповідної виховної роботи й впливу несприятливих умов багато рецидивістів вчинили черговий злочин протягом року після звільнення.