5.3. Загальні закономірності впливу на зміну психічних станів засуджених до позбавлення волі


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 

Загрузка...

Причинна обумовленість психічних станів засуджених як зов-нішніми, так і внутрішніми чинниками відкриває перед працівни-ками установ виконання покарань перспективу впливу на зміну їх психічних станів. Перед вихователем постає завдання: знімати пси-хічні стани, які негативно впливають на процес виправлення засу-джених, підтримувати і викликати стани, що позитивно впливають на їх особистість. Мова, йде не про те, щоб ув'язнені взагалі не пе-реживали стани очікування, розкаяння совісті, туги, сумніву, від-чаю, безнадійності і т. ін. Без такої важкої внутрішньої боротьби втрачається і притупляється гострота самого факту позбавлення волі, а колонія дійсно може стати «рідною домівкою». Йдеться про те, щоб попередити виникнення повного відчаю, не допустити пе-реростання глибоких внутрішніх конфліктів у психічні зриви. У цьому полягає суть наукового підходу до управління психічними станами ув'язнених.

Узагальнення досвіду роботи установ виконання покарань пока-зує важливість спеціальної психологічної підготовки засуджених, яка полягає в активізації етичних почуттів, переконань і звичок ви-сокоморальної поведінки, а також у завчасному формуванні наста-новлення на сприйняття нових умов.

У результаті таких дій в ув'язненого формується психологічна готовність жити в нових умовах, яка забезпечує швидке його вклю-чення в суспільну (колективну) і виробничу діяльність без додатко-вої витрати енергії на подолання внутрішнього опору і напруги.

Для цілісного розуміння проблеми психологічної готовності її достатньо повно можна розкрити через Я-концепцію та смислові настановлення, ціннісні орієнтації суб'єкта.

У багатьох психологічних теоріях Я-концепція є одним із центральних понять. Разом з тим ще не існує ні її універсального визначення, ні єдності в теорії. Терміни, які одні автори вживають для визначення Я-концепції в цілому, інші використовують для по-значення її окремих елементів. За Р.Бернсом [1] Я-концепція пред-ставлена у вигляді ієрархічної структури. На її вершині розташову-ється глобальна Я-концепція, яка вміщує всі грані індивідуальної самосвідомості. Це струмок свідомості, або почуття особистої по-слідовності та неповторності. У ньому виділяються два елементи: Я-усвідомлююче та Я як об’єкт. Ці розмежування умовні, і станов-лять лише семантичну модель. В реальному житті елементи ці на-стільки сильні, що створюють єдине, практично нероздільне ціле. За визначенням Р.Бернса, глобальне Я — це центр особистості, його можна назвати послом внутрішнього боку особистості. Воно представляє душевні процеси, почуття, бажання, мету та інше. Глобальне Я включає всі пізнавальні, емоційні вольові функції та одночасно має свій образ світу, а також образ себе та са-морозуміння.

Образ себе, саморозуміння як образ світу та поняття світу — ре-зультат пізнавальної, практичної та творчої діяльності людини. Структуру глобального Я можна представити так: 1. Процесуальне Я. 2. Структурне Я. З.Образ світу та розуміння його. Всі складові глобального Я функціонально взаємопов'язані. Процесуальне Я сприймає, мислить, фантазує, забуває, згадує, вибирає та приймає рішення, діє, вчиться, здійснює контроль, ЩОСЬ ПІДСИЛЮЄ, ВІД 40-гось відмовляється, висловлює міркування про цінності. Це центр хвилювання, переживання та усвідомлення, це внутрішній простір, в якому ми застосовуємо наш повсякденний досвід.

Кожна складова становить собою певну відповідно обмежену тематику життєвих уявлень і її можна виразити як судження про себе, наприклад: «Я вмію, я пізнаю», «У мене є ( я маю)», «Яким я хочу бути» та інші. Кожна окрема складова в онтогенетичному роз-витку виникає поступово. Перш за все, утворюється основна вісь «Я є». Потім на неї можуть спиратися виникаючі утворення. Кожне окреме утворення має складний шлях розвитку, встановлюється структурна ієрархія. Кожна нова складова вміщує багато мізерних часток, і становить певну підтему життєвих уявлень, поєднання яких і формує її.

Необхідно уточнити ще раз, що дрібні будівельні частини скла-даються із багатьох уявлень, думок, які відображаються в пам'яті. Ці почуття стосуються тієї чи іншої частини глобального Я, або ж глобального Я в цілому. В результаті виникає високе чи навпаки, низьке самопізнання або самоповага. Під самоповагою ми розуміє-мо відповідно стійке ставлення до загального (глобального) Я. Під самооцінкою ми розуміємо чуттєво забарвлене ставлення до себе в різних конкретних ситуаціях і різних видах діяльності. Самооцінка може змінитися після досягненого успіху або невдачі, тобто вона може змінюватися від ситуації до ситуації, в той час як самоповага залишається відносно стійкою і синтезує багато минулих та тепе-рішніх самооцінюваних моментів.

Самоповага будується з окремих конкретних самооцінок та оці-нок індивіду іншими людьми. Протягом онтогенезу розвивається певна автономія самоповаги, зменшується її залежність від окремих успіхів або невдач та від конкретних самооцінок в різних галузях людської діяльності. Переживання від невдачі — це захист від того, що загрожує самоповазі. Збереження позитивної самоповаги, всупереч особистим недолікам, — складова частина процесу, ціліс-ність особистості, яка забезпечує потрібне регулювання діяльності та ставлення до неї.

Образ свого Я та самопізнання є те ж саме, що й свідомість. Окремі сторони свого Я та самоpозуміння можуть «виходити» з неї. Причому здатність входження в свідомість у різних сторін структу-рного Я різна. Деякі з них залишаються в області несвідомого, як зазначає З.Фpейд [19], але їх прояв можна знайти в поведінці лю-дини, в її фантазіях, у жестах, силі голосу та ін.

Розділяти результат та процес ми можемо тільки в понятійному плані; у психологічному плані вони існують невідокремлено. Так само обpаз Я та самооцінка піддаються лише умовному концептуа-льному розpізненню, через те що в психологічному плані вони не-розривно пов’язані. Образ та оцінка свого Я зумовлюють індивіда до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію можна розгляда-ти як сукупність настановлень індивіда, спрямованих на самого се-бе. Але ці настанови можуть мати різні ракурси або модальності. Як підкреслює Р.Беpнс [1], існує три основні модальності самона-становлень:

1.         Реальні Я-настанови, пов’язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленням про те, який він є насправді.

2.         Дзеркальні (соціальні) Я-настанови, пов’язані з уявленням ін-дивіда про те, як його бачать інші.

3.         Ідеальні Я-настанови, пов’язані з уявленням індивіда про те, яким він хотів би стати.

Ці уявлення бувають відірвані від дійсності. Велике розходжен-ня між дійсним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, зумовленої недосягненням ідеалу. Допомогти людині відмовитися від нездійс-ненних мрій, продиктованих ідеальним Я, дуже відірваних від дій-сності, є одним з найбільших полегшень, яких може досягти люди-на. Ідеальне Я відображає мету, яку індивід пов’язує із своїм майбутнім. Сучасні психологи розглядають ідеальне Я як образ людини, яким індивід хоче або може стати, тобто як набір рис осо-бистості, які необхідні, з її точки зору, для досягнення адекватнос-ті, а інколи і суперництва. Багато авторів пов’язують ідеальне Я з засвоєнням культурних ідеалів, уявлень та норм поведінки, які стають особистими ідеалами, завдяки механізмам соціального під-кріплення. Такі ідеали властиві всякому індивіду. Логічно із викла-деного зробити висновок, що Я-концепція — це сукупність всіх уявлень індивіда про себе разом з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я, або картиною Я. Складову, пов’язану зі ставленням до себе або окремої своєї якості і, називають сприйняттям себе. Я-концепція, в дійсності, визначає не просто те, що собою являє індивід, а й те, що він про себе думає, як оцінює свою активність та можливість розвитку в майбутньому. Виділення описового та оцінного складників дозволяють розглядати Я-концепцію як сукупність настанов, спрямованих до самого себе. В більшості літературних джерел при визначенні настанови підкрес-люються три головні її елементи:

—        позитивна складова настанови. Твердження, яке може бути як обґрунтованим, так і необґрунтованим;

—        емоційно-оцінна складова. Емоційне ставлення до цього тве-рдження;

—        поведінкова складова. Відповідна реакція, яка, зокрема, може виявлятись у поведінці.

Застосовуючи до Я-концепцій ці три елементи настанови, мож-на конкретизувати це таким чином:

—        образ Я — уявлення індивіда про самого себе;

—        самооцінка — ефективна оцінка уявлення, яке може бути рі-зної інтенсивності, оскільки конкретні риси образу Я можуть ви-кликати більш або менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям або осудом;

—        потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я та самооцінкою.

Предметом самосприйняття та самооцінки індивіда можуть, зо-крема, стати його тіло, його здібності, його соціальні стосунки та безліч інших особистих проявів, внесок яких в Я-концепцію дуже значний.

Оцінна складова Я-концепції — це якості, які ми надаємо влас-ній особистості. Далеко не завжди вони є об'єктивними і, цілком ймовірно, з ними не завжди готові погодитися інші люди. Можли-во, лише вік, стать, зріст, професія та деякі інші дані, що володіють достатньою безперечністю, не викличуть незгоди. Взагалі, в нама-ганнях, спробах себе охарактеризувати, як правило, присутній си-льний особистісний, оцінний момент, інакше кажучи, Я-концепція — це не тільки констатація, опис рис своєї особистості, але й вся сукупність їх оцінних характеристик і пов'язаних з ними переживань.

Людина засвоює оцінну суть різних характеристик, присутніх в його Я-концепції. Під час цього засвоєння нових оцінок може змі-нювати значення засвоєних раніше. Термін «образ Я» або ж «Я», які часто вживаються в літературі як синоніми Я-концепції, недо-статньо передають динамічний, оцінний, емоційний характер уяв-лень індивіда про себе. Деякі віддають перевагу застосуванню їх для позначення лише першої складової Я-концепції. Щоб підкреслити наявність іншої (другої) оцінної складової, більшість авторів звертається до терміну «самооцінка». Вони називають самооцінкою ставлення індивіда до себе, яке складається поступово і набуває звичного характеру, воно виявляється як схвалення або несхвален-ня, ступінь якого визначає впевненість індивіда в своїй самоціннос-ті, значущості. Таким чином, самооцінка— це особистісне су-дження, міркування про свою цінність, яке відбивається в наста-новах, властивих індивіду.

Дані практики та літературних досліджень переконують у тому, що мотиваційні та настановчі структури є для людського Я справді всюдисущими. Тому можна відзначити, що в Я-концепції фіксуєть-ся не тільки її позитивна складова, а й емоційно-оцінна та потен-ційно-поведінкова. Таким чином, Я-концепцію необхідно розгляда-ти як динамічну сукупність властивих кожній особистості настанов, спрямованих на саму особистість.

Позитивна Я-концепція ґрунтується на позитивному ставленні до себе, самоповазі, усвідомленні себе та власної цінності; складо-вими негативної Я-концепції є негативне ставлення до себе, не-сприйняття себе, відчуття своєї неповноцінності.

Отож, третій елемент, що визначає настанову, — поведінкова складова. Це відповідна реакція, яка, зокрема, може проявлятись у поведінці. Той факт, що люди не завжди поводяться відповідно до своїх переконань, добре відомий. Нерідко прямий, безпосередній прояв настанови в поведінці модифікується або ж зовсім стриму-ється завдяки його соціальному неприйняттю, моральним сумнівам індивіда або ж його страху перед можливими наслідками. Будь-яка настанова— це емоційно забарвлене переконання, яке пов'язане з певним об'єктом.

Особливість Я-концепції як комплексу настановлень полягає в тому, що об’єктом, в даному випадку, є сам носій настановлення. Таким чином, на формування Я-концепції значний вплив мають настанови особистості. Як відзначає Д. М.Узнадзе [16;17], наста-нови — це експозиції суб’єкта, які на першому етапі носять попе-редній характер (попередні експозиції), але потім в процесі по-вторної пропозиції їх у суб’єкта спрацьовує якийсь внутрішній стан, який готує його до сприйняття подальших експозицій. Я-концепція формується під впливом різноманітних зовнішніх впливів (дій) та настанов, яких зазнає індивід. Особливо важли-вими є для нього контакти із значущими іншими, які, по суті, і ви-значають уявлення індивіда про самого себе. У цьому контексті необхідно звернутися до поняття диспозиції особистості 3 позиції діяльнісного підходу, розробленого В.О.Ядовим [21]. Головна ідея полягає в тому, що людині притаманні складні системи різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку і діяль-ність. Ці диспозиційні утворення ієрархічно, тобто в системі, мо-жна позначити як більш низькі і більш високі їх рівні. Визначення цих рівнів диспозиційної регуляції соціальної поведінки особис-тості відбувається на основі схеми, яку запропонував у свій час Д. М.Узнадзе [17], а саме на основі того розуміння настанови, яка з'являється завжди при наявності певної потреби, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби — з іншого.

Якщо розглядати ієрархію рівнів різних диспозиційних утво-рень, то можна виділити чотири рівні диспозицій:

Перший рівень складають елементарні фіксовані настанови, які формуються на основі елементарних потреб, у простих ситуа-ціях (в умовах сімейного оточення і найбільш низьких «предмет-них ситуаціях»). Цей рівень диспозиції можна позначити як «на-станова». Фіксована настанова— настанова, яка виникає після ряду спеціальних «фіксуючих» досвідів, де вирішальну роль віді-грає не те, що специфічне для умов кожного з них, а що-небудь інше, характерне для них. Вирішальне значення в цьому процесі мають наші попередні експозиції. Д.М.Узнадзе [17] виділяє ще й так звані первісні установки. Вони виникають під час зустрічі де-якої потреби, яка є у суб’єкта, з одного боку, і ситуації задоволен-ня цієї потреби — з іншого. Як правило, достатньо однієї зустрічі, щоб виникла установка — спрямованість поведінки на якийсь пе-вний об'єкт.

Другий рівень — це найбільш складні диспозиції, які форму-ються на основі потреб людини в спілкуванні, яке відбувається в малій групі, і відповідно в тих ситуаціях, які пов'язані з діяльністю в цій групі. У цьому випадку регулятивна роль диспозиції полягає в тому, що особистість уже виробила деяке певне ставлення до тих соціальних об'єктів, які введені в діяльність на певному рівні. Дис-позиція такого роду відповідає соціально фіксованій настанові, або атитюду, що відповідає цьому рівню логічного виділення «атитюду на об’єкт» і «атитюду на ситуацію». Атитюд є порівняно елемента-рною фіксованою настановою і має когнітивний, афективний і по-ведінковий компоненти.

Третій рівень має справу з такими диспозиціями, в яких фіксу-ється загальна спрямованість інтересів особистості відносно конк-ретної сфери соціальної активності. Диспозиції такого роду фор-муються в тих сферах діяльності, де особистість задовольняє свою потребу в активності, проявленій як конкретна «робота», конкретна область дозвілля та інше. На цьому рівні диспозицією є загальна спрямованість інтересів особистості (або базові соціальні настано-ви), яка пояснює сконцентрованість особистості на якійсь сфері діяльності, її ставлення до цієї сфери. Так само, як і атитюди, базові соціальні настанови мають трикомпонентну структуру.

Четвертий, вищий рівень диспозицій, утворює систему цін-ностей особистості. Особливо важливе місце в цій структурі за-ймають ціннісні орієнтації. Поняття ціннісні орієнтації тлума-чаться як :

—        ідеологічна, політична, моральна, естетична й інші основи

оцінок суб'єктом навколишньої дійсності і орієнтації в ній;

—        спосіб диференціації об'єктів індивідом за їх значущістю.

Обидва ці напрямки використовуються як основні для розкрит-

тя діяльнісного розуміння особистості. Цей процес може відбува-тися як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, які іноді мають характер різноспрямованих факторів, так і в умовах виховання, тобто цілеспрямованого фор-мування особистості. Через ціннісні орієнтації відбувається само-актуалізація Я-концепції особистості і виявляється в цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та інших її формах.

Людина постійно прилучена до різноманітної діяльності та здійснює ту або іншу поведінку. В основі аналізу людської поведі-нки лежить самодетермінація та внутрішня мотивація особистості. Сам термін «мотивація» був введений психологами для відповіді на запитання чому або заради чого виконується певна діяльність.

Поведінку людини можна охарактеризувати з різних сторін. У процесуальному плані певний поведінковий акт має початок, про-тікання та завершення. Він може бути охарактеризований з точки зору інтенсивності та спрямованості. В більшості мотиваційних те-орій аналізуються три основні параметри поведінкової активності: ініціація, інтенсивність та спрямованість. Мотиваційна поведінка є результатом дії двох факторів: особистого та ситуативного. Під особистим фактором розуміють мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, настанови, цінності), а під ситуативним — зов-нішні, оточуючі людину умови (поведінка інших людей, стосунки, оцінки, реакція оточуючих, фізичні умови). Треба відзначити, що коли йдеться про зовнішні фактори, то аналізуються перш за все не об'єктивні параметри середовища, а оцінки та інтерпретації особи-стістю контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб’єктивне відображення об'єктивних умов та значення, якого во-на цим умовам надає.

Людина поводить себе відповідно до того, як вона оцінює на-вколишню дійсність. Роль мотиваційних диспозицій зводиться не стільки до прямої детермінації, скільки до участі у формуванні по-зитивних оцінних схем, за допомогою яких людина інтерпретує си-туацію. Наступні дії є результатом цієї інтерпретації. Більшість

психологів погоджується з виділенням двох типів мотивації або двох типів поведінки: зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня моти-вація — конструкт для опису детермінації поведінки в тих ситуаці-ях, коли фактори, які його ініціюють та регулюють, знаходяться за Я-особистістю або за поведінкою. Достатньо ініціюючому та регу-люючому фактору стати зовнішнім, як вся мотивація набуває зов-нішнього характеру. Внутрішня мотивація — конструкт, який опи-сує такий тип детермінації поведінки, коли ініціюючі та регулюючі фактори проходять в середині особистого Я і повністю знаходяться в середині самої поведінки. Внутрішні мотиваційні дії не мають винагород, окрім самої активності. Люди займаються цією діяльні-стю заради неї самої, а не для досягнення яких-небудь внутрішніх винагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досяг-нення якоїсь іншої мети.

Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість в цілому має внутрішня мотивація. Внутрішня мотива-ція може мати перевагу під час вирішення різних завдань.

Аналізуючи викладене, можна зробити висновки: по-перше, на-явність наміру, інтенції до виконання діяльності є головною озна-кою мотиваційної поведінки людини. В залежності від сприйняття людина може знаходитися в одному з трьох мотиваційних станів: стан зовнішньої мотивації або стан амотивації. Стан внутрішньої мотивації, опосередкований потребами в самодетермінації, які є одними з провідних психологічних потреб Я людини. У зв'язку 3 цим людина відчуває, що вона є дійсною причиною поведінки. Стан внутрішньої мотивації обумовлений зовнішніми причинами стосовно Я. Вони спрямовані на регуляцію поведінки людини. В такому стані людина сприймає причини своєї поведінки як зовніш-ні, нав'язані зовні. У цьому стані людина може сприймати себе компетентною та ефективною, але це почуття не буде сприяти вну-трішній мотивації. По-друге, будь-яка подія, повідомлення, комуні-кація, тобто будь-який стимул, на який людина налаштовується під час діяльності, може мати для неї контролююче та інформуюче значення. Контролюючими є такі стимули, які сприймаються, як примус думати, відчувати або поводитись певним чином, ін-формуючими є такі стимули, які не сприймаються як надання сво-боди вибору, можливості самовизначення. По-третє, формування Я-концепції проходить під впливом різних зовнішніх факторів та настанов, які випробовують індивіда. Уявлення індивіда про самого себе визначає його контакти з іншими. Через ціннісні орієнтації проходить самоактуалізація Я-концепції в різних проявах особис-тості. Дана система виражає внутрішню основу ставлення особис-тості до дійсності. По-четверте, ієрархія диспозиційних утворень в

цілому виступає як регуляційна система стосовно поведінки особи-стості. Кожен з рівнів диспозиції можна співвіднести з регуляцією певних типів прояву діяльності: перший рівень регулює безпосере-дню реакцію суб’єкта на виникаючу предметну ситуацію, другий рівень означає регуляцію тих вчинків особистості, які здійснюють-ся в первинних ситуаціях, третій рівень перетворює вже деякі сис-теми вчинків або поведінки; четвертий — відповідає за регуляцію діяльності особистості.

Відомо, що ув'язнені, потрапляючи в нові умови життя в коло-нії, зустрічаються із специфічними труднощами, до подолання яких вони не завжди психологічно готові. Зустріч з труднощами для ув'язнених в цих випадках буває несподіваною і викликає негатив-ні психічні стани. Адміністрація ж і вихователі установ виконання покарань нерідко навмисне посилюють труднощі, чим викликають надмірну активізацію всієї психіки ув'язненого. А перенапруження, перезбуджування і надмірні гальмівні реакції ведуть до зривів. У таких станах ув'язнений починає неправильно оцінювати життєві ситуації, свої вчинки, поведінку інших людей і, як наслідок, непра-вильно діяти.

Морально-психологічну підготовку засуджених до умов відбу-вання покарання і до життя на волі слід проводити послідовно: при направленні їх із слідчих ізоляторів в колонії після набрання виро-ку до законної сили, при різних переміщеннях в системі установ виконання покарань за принципом прогресивної системи. Це допо-магає засудженим завчасно настроїтися на життя в нових умовах, скоротити період адаптації, тим самим швидше включитися в ритм суспільної і виробничої діяльності, оберігає їх від негативного впливу рецидивістів, створює передумови для швидшого виправ-лення. Особливу увагу при цьому слід звернути на обґрунтування майбутніх перспектив засудженого.

Велике значення в знятті негативних і формуванні позитивних психічних станів має попередження, запобігання і локалізація всі-ляких порушень взаємовідносин у колективі ув'язнених, а також між ув'язненими і співробітниками установ виконання покарань, умілий підхід до вирішення конфліктних ситуацій серед ув'яз-нених. Практика показує, наприклад, що в підрозділах, де колектив ув'язнених недостатньо згуртований, пануючими є негативні від-носини, формується стан помилкової психологічної захищеності. Зняття стану помилкової захищеності або подолання стану психо-логічної незахищеності тим успішніше, чим успішніше йде робота по об'єднанню колективу ув'язнених.

Необхідно щоб жоден ув'язнений, якою б він не був слабосиль-ною або самотньою людиною в колективі, не відчував себе відособленим і беззахисним. Для цього потрібно роз'яснювати, що в да-ній колонії ніхто не тільки не має права, але і не має можливості безкарно знущатися, куражитися, чинити насильство над іншим. 3 перших днів перебування у колонії для кожного ув'язненого пови-нно бути відомо, що всякі спроби насильства в колонії одних осіб над іншими присікаються найрішучішим чином.

Подоланню негативних і формуванню позитивних станів у за-суджених до позбавлення волі допомагають відверті, довірливі ін-дивідуальні бесіди вихователя, лікаря, майстра, вчителя загально-освітньої школи. В ході таких бесід з'ясовуються причини, які викликали негативні психічні стани, розкривається значущість психічних станів для особистості, колективу, визначаються шляхи усунення цих причин. Однією з основних психологічних умов сти-мулювання позитивних і подолання негативних психічних станів є звернення до позитивних рис особистості, до моральних цінностей, нагадування про минулі заслуги і т. ін.

Нерідко зняття негативних станів відбувається швидше, якщо стороння особа надасть підтримку засудженому у вигляді конкрет-ної поради, підбадьорення або схвалення його дій і вчинків, спря-мованих на виправлення, а також заохоченням за досягнуті успіхи і старанність у трудовій діяльності.

Допомагають подолати стани невпевненості, тривоги і боязкості ув'язненого перед його звільненням дружнє, тепле напуття, поба-жання успішного життя на волі як з боку працівників установи ви-конання покарань, так і з боку колективу ув'язнених.

Відсутність психологічного контакту і тим більше непродумані і нетактовні слова працівника колонії можуть викликати негативні, а іноді і хворобливі стани.

Істотний вплив на психічні стани засуджених мають зустрічі з колишніми ув'язненими, які живуть чесним життям. Колишні ув'язнені, ділячись своїми думками, переживаннями, сприяють ак-тивізації позитивних і зняттю негативних психічних станів: дійсно, важко не повірити людині, з якою разом відбував покарання.

Велике значення в підтримці позитивних і знятті негативних психічних станів має чітко організоване життя і побут засуджених, наукова організація їх праці, навчання і відпочинку, правильно ор-ганізована культурно-освітня робота, фізкультура і спорт.

Якщо, наприклад, в колонії відсутній чіткий ритм праці, процві-тають аврал, штурмівщина, безплановість в роботі, то це не тільки розхолоджує засуджених, породжує розхлябаність, безвідповідаль-ність, але й нервозність і невпевненість у собі.

Різновидом негативного стану є психогенний стан, викликаний необережним повчальним словом.

Позитивні психічні стани засуджених породжуються дбайливим відношенням працівників установ виконання покарань до їх по-треб, чуйним реагуванням на скарги і заяви.

Велику роль в підтримці позитивних і знятті негативних станів засуджених відіграє особистий приклад самих працівників установ виконання покарань, їх психічні стани. У працівників, які відрізня-ються бадьорістю і активністю, оптимістично настроєних, внутрі-шньо зосереджених і зовні підтягнутих, і ув'язнені відрізняються бадьорими і активними психічними станами. У таких підрозділах рідше виявляються туга, нудьга, апатія. Ділова атмосфера приско-рює перебіг часу, сприяє підняттю настроїв засуджених. У праців-ників-скигліїв і ув'язнені ниють будь-якого приводу і без приводу, у апатичних працівників і ув'язнені страждають апатією.

У підтримці і знятті тих або інших психічних станів є певна специфіка. Стан нудьги, наприклад, долається інакше, ніж стан бо-ротьби мотивів при явці з повинною.

Деякі вихователі вважають, що нудьгу треба розсіяти, і намага-ються це зробити шляхом різноманітності вражень, організацією всіляких розваг для засуджених. Звичайно, заперечувати роль різ-номанітності вражень у боротьбі з нудьгою не можна. Проте чи завжди необхідно це робити? Уявляється, що подібні і часто непро-думані заходи знижують ефект каральної дії кримінального пока-рання. Одноманітність вражень корисна, якщо її використовують для того, щоб допомогти ув'язненому зосередитися на своїх думках і переживаннях, більш глибоко відчути свою провину, справедли-вість покарання і отже, ретельно продумати свої плани на майбут-нє, намітити шляхи їх здійснення. До того ж зайве «розвіювання» призводить до пересичення враженнями, що зрештою може поро-дити апатію.

Звичайно, корисність подолання крайніх форм нудьги заперечу-вати не можна. Проте основне зусилля вихователя важливіше на-правити на те, щоб використовувати нудьгу для активізації внутрі-шніх сил ув'язненого. У цих цілях ув'язненому надається мож-ливість уважніше придивитися до тієї діяльності, яка на перший погляд здається нудною, і допомогти в ній «відкрити» щось цікаве і корисне для себе. Так, професія, яка спочатку вважалася нудною (електрозварника, слюсаря, швейниці і т. ін.) при добросовісному, уважному відношенні до роботи може виявитися надзвичайно ціка-вою, творчою, такою, що вимагає постійного вдосконалення мето-дів роботи.

Боротьба мотивів при явці з повинною — це подія, повна дра-матизму і глибоких внутрішніх переживань, напружених розду-мів. Вона долається шляхом активізації позитивних і пригальмовуванням негативних тенденцій. В цілях психологічного підштов-хування до явки з повинною можна рекомендувати такі прийоми і способи:

—        звернення до совісті ув'язненого, прагнення викликати роз-каяння совісті, стан розкаяння; роз'яснення того, що явка з пови-нною — прояв кращих сторін особистості, її свідомості, вольовий акт, який вимагає рішучості, сміливості і мужності;

—        нагадування засудженим про переваги явки з повинною. Зайве, нав'язливе нагадування, як правило, викликає підозру і не-довіру до адміністрації кримінально-виконавчої установи;

—        особлива чуйність працівників кримінально-виконавчої установи по відношенню до ув'язнених, які імовірно збираються з'явитися з повинною; підбір найбільш слушного моменту і ситуа-ції для психологічного впливу на них. Запевнити людину в необ-хідності з'явитися з повинною допомагає глибокий психологічний аналіз конкретних прикладів, відомих ув'язненим;

—        широке інформування засуджених про всі факти явки з по-винною, особливо про масові явки, що мали місце в даній та інших установах виконання покарань; показ того, які конкретні переваги отримали при цьому ув'язнені. Це породжує довіру до адміністра-ції, стимулює явку з повинною;

—        докладна і систематична інформація про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які могли б з'явитися з пови-нною, але не зробили цього, показ неминучості розплати за вчинені злочини. Така інформація особливо дієва, якщо вона доповнюється фактами успішного розкриття старих злочинів органами правосуд-дя. Все це породжує почуття неминучості відплати, яка є серйоз-ним мотивом, що зміцнює рішучість людини з'явитися 3 повинною. Особливу цінність при цьому має інформація про розкриття різно-манітних злочинів;

—        залучення до цієї роботи ув'язнених, що вже з'явилися 3 по-винною. Психологічний ефект дії таких ув'язнених посилюється, коли вони, особисто відомі в даній колонії і мають авторитет у ув'язнених;

—        формування колективної думки, яка повністю схвалюється ув'язненими; боротьба з різними помилковими чутками, поширю-ваними у кримінально-виконавчий установі;

—        викриття і покарання злодійських «авторитетів», «ватажків», які намагаються залякати ув'язнених, створення обстановки повної захищеності особистості в колективі.

Все це дозволяє ув'язненому усвідомити акт ЯВКИ 3 повинною як логічний крок, який робиться для того, щоб порвати із злочинним минулим, подолати роздвоєність і нерішучість.

Управління психічними станами включає також їх поглиблен-ня і закріплення. Візьмемо, наприклад, стан розкаяння, що виник у людини в процесі слідства і суду. У цьому стані ув'язнений щи-ро засуджує вчинення ним злочину, а нерозкаяний злочинець пра-гне виправдати свої дії і поведінку. Природно, розкаяння часто сприймається як підтвердження того, що злочин більше не повто-риться.

He випадково по глибині переживань при розкаянні часто су-дять про ступінь етичної і педагогічної занедбаності особистості, про її суспільну небезпеку, а ступінь розкаяння враховується суда-ми при визначенні міри кримінального покарання.

Але нерідко буває і так, що людина розкаюється у вчиненому злочині, а потім знову повторює те ж саме, і знову розкаюється. При цьому в одному випадку розкаяння буває нещирим, намаган-ням отримати певні вигоди (отримати «менший термін»), в іншо-му — входить у звичку, без прагнення виправитися і змінити свою поведінку. Завданням працівників установ виконання покарань є викриття таких засуджених, формування у них стану дійсного роз-каяння. У третьому випадку ув'язнений розкаюється абсолютно щиро, але у зв'язку з ослабленням гальмуючої (стримуючої) функ-ції волі він не може встояти перед «спокусою» і знову вчиняє зло-чин. Значить, даний стан був неглибоким і виявився при всій його щирості недостатньо закріпленим. Ц цьому випадку необхідно мак-симально активізувати, закріпити і поглибити стан розкаяння, ви-кликаний судом і слідством.

Підтримка і поглиблення стану розкаяння неможлива без нага-дування ув'язненому про вчинений ним злочин, страждання, яких зазнали жертви цього злочину. Проте такі нагадування, якщо вони робляться без належного такту і відчуття міри, дають протилежний результат— викликають внутрішній протест з боку ув'язненого. Цей протест знімає стан розкаяння і утруднює процес виправлення злочинця.

Слід зазначити, що проблема психічних станів — актуальна проблема юридичної психології. Знання загальної характеристики психічних станів, причин їх виникнення, фізіологічних основ, кла-сифікації і форм прояву, характеристики типових станів, шляхів і способів управління психічними станами людини в установах ви-конання покарань відкриває додаткові можливості ефективнішого здійснення процесу виправлення засуджених. Співробітники уста-нови виконання покарань повинні мати глибокі знання як теорети-чних питань, так і способів застосування отриманих знань про пси-хічні стани особистості.

V