5.2. Класифікація психічних станів осіб позбавлених волі


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 

Загрузка...

У сучасній психологічній літературі існує декілька підходів до класифікації психічних станів особистості. Можна пояснити певні види станів людини на основі класифікації основних станів вищої нервової діяльності, яку визначив I. П. Павлов. Але існує і чисто психологічна класифікація психічних станів.

Як же, спираючись на класифікацію І.П. Павлова, пояснювати психічні стани людини? Візьмемо збуджений загальний стан, який правомірно розглядати як афектний, такий, що ускладнює або ро-бить неможливим гальмівний процес. При такому стані нерідко людина втрачає над собою контроль, порушується її діяльність. Особливо небезпечно, якщо збуджений стан переходить у крайній ступінь — в афект. У багатьох ув'язнених загальний збуджений стан різкіше впадає в очі в перші дні арешту, після оголошення ви-року або прибуття в колонію. Нерідко збуджений загальний стан спостерігається і перед звільненням. Пояснення збудженому стану ув'язненого знаходимо в тому, що соціальне значення і сила таких подразників, як арешт, засудження, перебування в колонії, очікува-на свобода виключно великі, значущі. Існує відмінність збуджених загальних станів людини, яка вперше потрапила в місця позбавлен-ня волі, від збуджених станів рецидивістів — людей, які неоднора-зово побували в місцях позбавлення волі. Якщо у перших збудже-ний загальний стан викликається перш за все новизною і незвич-ністю подразника (один з ув'язнених виразив це так: «Мене досить було б провести по коридорах в'язниці, щоб я і внукам і правнукам замовив не ставати ніколи на злочинний шлях життя»), то у інших (рецидивістів) збуджений загальний стан викликається не тільки повторною дією подразника, а й небажанням гальмувати свою по-ведінку. Внаслідок цього розвиваються афектні комплекси, які по-рушують саморегуляцію особистості і роблять її підвищено небез-печною для суспільства.

В основі оптимального психічного стану, при якому діяльність людини, як мисленнєва, так і практична, найбільш продуктивна, — «нормальний, бадьорий стан» з рівновагою між збудливим і галь-мівним процесами (за вченням І.П. Павлова). Звичайно, про норма-льний, бадьорий стан людини в місцях позбавлення волі можна говорити тільки умовно. Вірніше було б назвати його станом вольо-вої активності і готовності добросовісною працею і чесним життям спокутувати свою провину перед суспільством. Цей стан відрізня-ється деякою підвищеною збудливістю при добре функціонуючих гальмівних процесах.

Наступний послідовний ряд перехідних станів пояснює стан розгубленості, депресію, стан апатії, безперспективності і безціль-ності свого життя, а також стани, що стоять на межі патології пси-хічної діяльності.

Першою фазою цього ряду — зрівняльною, при якій зрівнюєть-ся ефект сильних і слабких подразників, у зв'язку із стомленням кліток кори мозку, добре пояснюється, наприклад, спостережува-ний в ув'язнених депресивний стан, коли вони взагалі слабо реагу-ють на те, що їх оточує.

При парадоксальній фазі на сильні подразники людина реагує слабкіше, ніж на менш сильні. Відбувається це тому, що на даній фазі гальмівний стан поглиблюється, працездатність кори мозку знижується в порівнянні із зрівняльною фазою, і тоді сильні подра-зники виявляються надсильними, вони викликають в ослабленій нервовій клітині настільки сильні гальмівні процеси, що кора голо-вного мозку або зовсім не реагує на них, або дає дуже слабку реак-цію. Слабкі ж подразники продовжують викликати звичайну реак-цію, яка об'єктивно стає сильнішою, ніж реакція на сильний подразник. Хто працював з ув'язненими, той неодноразово міг спо-стерігати таку картину: на незначне зауваження вихователя або представника адміністрації ув'язнений реагує бурхливим спалахом, у той час коли таке сильне покарання, як поміщення в штрафний ізолятор залишає його абсолютно байдужим.

При подальшому розвитку гальмівного стану кори наступає ультрапарадоксальная фаза, для якої характерне те, що на позитив-ні умовні подразники виникають гальмівні реакції, а на гальмів-ні — позитивні реакції. Пояснюється це таким чином. Всякий пози-тивний подразник може бути для кори мозку непосильним і викликати охоронну, захисну, гальмівну реакцію. Глибоке гальму-вання, яке викликається в цьому стані всяким позитивним сигна-лом, призводить до корінної зміни реакції на гальмівні сигнали. Прикладом психічного стану, відповідної ультрапарадоксальної фази, можуть служити випадки активного негативізму.

Сучасні психологи визнають, що не всі відомі психічні стани можна укласти в класифікацію I. П. Павлова. При класифікації ста-нів слід враховувати не тільки тонус вищої нервової діяльності, ступінь захоплення кори збудженням, що характеризує рівень ак-тивності або пасивності, але так само і те, яку сигнальну систему і в

якому ступені воно зачіпає. Виходячи з цього, В.І. Ковальов [3] ви-діляє: активний і пасивний стан; стани творчого і репродуктивного; парціальний і загальний стан (стан однієї системи аналізатора або сигнальної і стан кори в цілому); стани, які викликаються вибірко-вим збудженням і гальмуванням в корі і підкірці: активність підкі-рки і приторможеність кори породжує істеричний стан і, навпаки, гальмування підкірки при збудженні кори — астенічний стан тощо. I. Д. Левітов [6] визначає психологічну класифікацію — ділення психічних станів на інтелектуальні, емоційні і вольові — як основ-ну. Разом з тим він підкреслює її відносність, оскільки не скрізь «є збіг між класифікацією психічних процесів і класифікацією станів». Він показує це на прикладі здивування, яке віднесене до пізнаваль-ної діяльності: «у цьому складному психічному стані при всій його емоційній вираженості на перший план виступає пізнавальна функ-ція». Тому він пропонує розглядати цю класифікацію, як оператив-ну, таку, що має лише робоче значення. Він визначає ще декілька можливих підстав для класифікації психічних станів:

—        за аналогією з типами або рисами характеру;

—        залежно від тієї діяльності, яку вони супроводжують: психічні відносини в діяльності: ігровій, навчальній, трудовій, спортивній;

—        стани особові і ситуативні. Перші характерні для особистос-ті, в других виражаються особливості ситуації, які викликають у людини не характерні для неї реакції;

—        за ступенем глибини: стани глибокі і поверхневі. Наприклад, пристрасть глибший стан, ніж настрій;

—        за характером впливу на особистість: стани, які позитивно або негативно діють на людину. Стани, які негативно діють на лю-дину, нерідко бувають причиною виникнення психологічного бар’єру між вихователем і ув’язненим, в результаті якого виховні заходи виявляються або мало ефективними або взагалі безрезульта-тними. В той же час психічний стан, який позитивно впливає на психічну діяльність, сприяє більш успішному виправленню злочи-нця. Глобальна озлобленість може служити прикладом стану, який негативно впливає на людину, розкаяння, свідомість своєї прови-ни — стани, які позитивно впливають на особистість;

—        за тривалістю протікання: стани т’ивалі і короткочасні. На-приклад, стан пригніченості у деяких увязнених після прибуття в колонію може охоплювати період від декількох тижнів до 2—4 мі-сяців, поки вони не звикнуть до нових умов, не знайдуть товари-шів. Стан очікування свободи особливо гостро починає пережива-тися ув’язненими з короткими термінами позбавлення волі за 2—3 місяці до звільнення, а ув’язненими, що мають тривалі терміни по-збавлення волі, — за 6—8 місяців до звільнення;

— за ступенем усвідомленості: стани можуть бути більш менш усвідомленими.

Практика показує, що психічні стани засудженого зазнають іс-тотних змін під впливом самого факту позбавлення волі. При цьому психічні стани ув'язнених, як правило, не однакові. Позбавлення волі по-різному сприймається і переживається вперше засуджени-ми і неодноразово судимими, молодими і літніми людьми, неодру-женими і сімейними, жінками і чоловіками, засудженими на корот-кі та тривалі терміни і т. ін. Але у всіх випадках в психічних станах людей, позбавлених волі, є багато загального, що дає право говори-ти про типові стани ув'язнених.

У динаміці психічних станів засудженого до позбавлення волі є свої закономірності. Звертають на себе увагу певні поворотні пунк-ти (які називають критичними), де особливо помітна зміна і прояв типових психічних станів людини. Найбільш помітними, а отже, і найбільш значущими є такі неминучі моменти, що викликають змі-ну і прояв психічних станів: арешт, пред'явлення звинувачення, суд, оголошення вироку, рішення касаційної інстанції, відправка в колонію, прибуття в колонію, перші 3—5 місяців перебування в колонії (період адаптації до умов вироку), зміна умов ув'язнення, останні місяці перед звільненням, звільнення, закінчення періоду пристосування до життя на волі тощо. Це не означає, що психічні стани людини, позбавленої волі, не можуть змінюватися в проміж-ку між критичними періодами. Між ними можуть бути «проміжні» критичні моменти, які так само з неминучістю викликають зміну психічних станів. Наприклад, як правило, жодного ув'язненого не можуть залишити байдужим факти надання особистого побачення, поміщення в штрафний ізолятор і т. ін.

Найбільш типовими психічними станами, властивими всім по-збавленим волі, незалежно від часу прояву, є стани очікування, на-дії або безнадійності, туги, нудьги і апатії, фрустрації, відчаю.

В умовах позбавлення волі людина постійно знаходиться в стані очікування: очікування відправки в колонію, очікування умовного дострокового звільнення, очікування звільнення у зв'язку з закін-ченням строку покарання і тощо.

Стан очікування є завчасне настроювання організму ув'язне-ного на майбутні умови життя і діяльності. Воно може бути різним за психологічним змістом. Це перш за все боязнь або страх перед очікуваними стражданнями. Саме у цьому виявляється один з еле-ментів психологічного механізму страхітливої дії кримінального покарання. Наприклад, вперше засудженого страхає майбутня від-правка в колонію, де він повинен відбувати строк кримінального покарання. Сама подія при цьому ув'язненого мало цікавить оскільки результат її для нього відомий: вирок касаційною інстанцією залишений в силі, змін строку покарання не передбачається.

Для стану очікування характерна тривога. Тривожне очікування виникає у разі, коли результат майбутньої події невідомий. Напри-клад, засудженому найчастіше невідомо, чи буде він амністований, чи позитивно вирішиться питання про умовно-дострокове звіль-нення, чи помилують його, чи направлять в колонію і т. ін. Стан тривоги часом викликається невизначеністю інформації, але сту-пінь його прояву у кожного з них різний, залежно від суб'єктивної значущості очікуваних подій: від відкритої (афектної) до прихова-ної (яка зовні не проявляється).

У стані очікування ув'язнений може відчувати нетерпіння. Не-терпіння охоплює людину в очікуванні різноманітних подій. Нете-рпіння людина зазнає, передчуваючи настання подій, які для неї приємні. Якщо в стані страху засуджений хотів би відсунути на-ступаючі події, то в стані нетерпіння позитивних подій він бажає швидкого їх настання. Наприклад, особливе нетерпіння проявляють засуджені напередодні або незадовго до закінчення строку ув'яз-нення. Стан нетерпіння залежно від індивідуальних психологічних якостей засудженого виявляється по-різному: від афектного, розга-льмованих форм радості до афектно-гальмівних реакцій.

3 фізіологічної точки зору стан очікування є підготовча реакція організму до майбутніх подій. У корі головного мозку під впливом уявлень про майбутню діяльність починають протікати фізіологічні процеси, необхідні для здійснення цієї діяльності. Все це веде до важливої зміни всіх функцій організму (змінюється дихання, кро-вообіг, температура тіла і т. ін.). Особливо значно посилюються функції органів, що забезпечують м'язову роботу. Дослідження по-казують, що в стані очікування відбувається мобілізація організму до майбутніх подій, оскільки людина їх собі уявляє.

Наприклад, ув'язненим, які перебували в стані повного фізичного спокою, пропонувалося уявити, що вони отримали особисте поба-чення з близьким родичем. З'ясувалося, що таке «уявне побачення» супроводжувалося помітним підвищенням артеріального тиску, по-силенням дихання, почастішанням пульсу. Створена ситуація відби-лася в свідомості ув'язненого у вигляді певних уявлень. Ці уявлення викликали фізіологічні зміни в організмі. Істотну роль у фізіологіч-них змінах відіграє уява: в ув'язнених з розвиненішою і багатшою уявою спостерігалися глибші зміни у фізіологічних процесах.

У цієї ж групи ув'язнених через деякий час було викликано стан тривоги (невизначеності). їм стало відомо, що в колонію прибули їх родичі. Проведені виміри показали, що фізіологічні зміни у ув'язнених відбувалися нерівномірно. За період очікувань під

впливом розмов про майбутнє побачення, різних спеціально поши-рюваних чуток («у начальника поганий настрій і він сьогодні бага-тьом відмовив у побаченні, можливо, і нам відмовить»), а також в результаті деякого затягування в отриманні дозволу на побачення у деяких ув'язнених, що допускали незначні порушення режиму, по кілька разів змінювалися частота пульсу, дихання, температура Ti¬na. Деякі з них по кілька разів приходили в штаб колонії, прагнули розшукати начальників загонів і при нагоді розпитати їх.

Таким чином, всі вказані види станів очікування характеризу-ються підвищеною, іноді нерівномірною напруженістю і загост-ренням всіх психічних та фізіологічних функцій. Особливо ці яви-ща характерні для ув'язнених з числа молоді. Візьмемо очікування швидкого звільнення. Ув'язненого і радує швидке звільнення, і ля-кає очікуване нове, невідоме життя на волі. Виникає маса запитань. Куди поїхати? Як влаштуватися на роботу? Як зустріне сім'я або улюблена дівчина? Як зустрінуть його колектив, друзі, товариші? Як поводитися в новій обстановці? Треба мати на увазі і те, що за тривалий період відбування покарання ув'язнений відвикає від са-мостійних дій, вчинків, самостійного розпорядження своїм бюдже-том і часом, і це також викликає у нього хвилювання.

Особливим станом ув'язненого є надія на краще майбутнє. Спо-діватися на краще майбутнє властиво взагалі всім людям, але така надія у засудженого до позбавлення волі особливого роду. Стан на-дії підтримується і бажанням настання кращого майбутнього, і мрі-єю про це майбутнє. Надія є основою виникнення ближніх, серед-ніх і дальніх перспектив у засудженого.

Протилежним стану надії є безнадійність і приреченість. Нерід-ко процес виправлення засуджених до позбавлення волі виявляєть-ся малоефективним тому, що деякі з них втрачають надію на краще майбутнє, підкоряються «долі». Безнадійність і приреченість — один з найважчих психічних станів, при яких людина іноді втрачає бажання продовжувати жити. Безнадійність і приреченість вини-кають у результаті втрати людиною перспектив і цілей життя. Ста-ни безнадійності і приреченості особливо гостро виявляються у за-суджених на тривалі строки позбавлення волі і у неодноразово судимих, у тих, хто, як мовиться, «зріднився з в'язницею».

В стані безнадійності і приреченості засуджений не реагує ні на які виховні дії або реагує на них неадекватно. У цьому стані при-гнічуються всі психічні функції (мислення, уява, пам'ять і т. ін.), людина зазнає безвихідну тугу, у неї ослаблюється функція волі.

Характерною особливістю психіки багатьох засуджених є шви-дкий перехід від стану надії, упевненості в своєму майбутньому до стану повної безнадійності, відчаю, безперспективності і безцільності життя. У такому стані багато засуджених йдуть на найтяжчі злочини, прагнуть до здійснення втеч на очах у охорони, щоб бути убитими. Особливо властиво це засудженим до тривалих строків ув'язнення, а також засудженим, які страждають на невиліковні і тяжкі хвороби. Так, у невиліковно хворих ув'язнених, в стані без-надійності виявляється особлива непримиренна агресивність, що виражається в нападі на обслуговуючий персонал: лікарів, медсес-тер, вихователів.

Ув'язненим властиві і такі типові стани, як суб'єктивна незахи-щеність і помилкова захищеність. Пройшовши через всі стадії кри-мінального процесу як заарештованого, обвинуваченого, підсудного, засудженого, тобто людини, до якої суспільство пред'являє особливі вимоги за вчинене, ув'язнений нерідко приходить до думки про те, що він беззахисний перед органами правосуддя, які, як йому здаєть-ся, тільки і хочуть, як би сильніше його покарати. У подальшому та-ке відношення він нерідко переносить і на працівників установ вико-нання покарань. Упередження про уявні «каральні» домагання з боку співробітників штовхає ув'язнених на «захисні» заходи. Один з та-ких заходів — об'єднання в малі групи. У малій групі, як здається ув'язненому, він, по-перше, особливо не виділятиметься і тим самим приверне меншу увагу з боку адміністрації; по-друге, в групі є досві-дченіші люди, є кому про нього думати; по-третє, група його не ви-дасть, а якщо потрібно і підтримає. Станом суб'єктивної незахище-ності і користуються так звані авторитети з числа негативної частини ув'язнених, щоб затягти недосвідченого засудженого в свою групу, нерідко обіцяючи при цьому заступництво.

Саме у малих групах формується стан дійсної або помилкової психологічної захищеності. Все залежить від спрямованості малих груп. Якщо в позитивній малій групі на основі здорових взаємин формується стан дійсної психологічної захищеності, то в негатив-них малих групах на основі дефективних взаємин формується стан помилкової захищеності і глобальної озлобленості. Так, в у спря-мованій малій групі будь-яка насмішка, знущання (з боку кого б то не було і кого б з членів групи вони не стосувалися) викликають відсіч з боку всієї групи. У негативно ж спрямованій малій групі спостерігається суперечність у відносинах до нових її членів. Якщо такого залежного ув'язненого кривдять не члени малої групи, то на «виручку» йому може прийти вся група, або «сам авторитет». Якщо ж з нього знущається член своєї групи, збиткується, принижує йо-го, то захисту не буде, а сам принижений і ображений не порве з малою групою, боячись потрапити в ще гірше положення. У такій групі створюється лише видимість захищеності засудженого від домагань адміністрації і повна внутрішньогрупова незахищеність,

що породжує черствість, жорстокість, озлобленість, підлабузницт-во, догоджання.

Типовим психічним станом особистості засудженого є туга. Ту-га за домівкою, свободою, рідними, друзями. Причинами туги є од-номанітність, монотонність і деяка сірість життя засуджених до по-збавлення волі.

Особливо гостро туга виявляється напередодні різних свят, сі-мейних торжеств, іменин, днів народження, закінчення побачень тощо. Туга є значною мірою хворобливим станом, що пригноблює і пригнічує психіку людини.

Від стану туги слід відрізняти нудьгу, такий пасивний психіч-ний стан, при якому знижується увага і інтерес до дійсності, у тому числі і до пізнавальної діяльності. Фізіологічною основою нудьги є пасивне гальмування, що викликається одноманітним повторенням яких-небудь несильних подразників.

Було б спрощенням сказати, що нудьга властива тільки засудже-ним. Стан нудьги добре описаний в художній і науковій літературі. Але у ув'язненого нудьга особливого роду. Вона викликається як зо-внішніми причинами (одноманітністю життя засуджених, відсутніс-тю нових вражень і т. ін.), так і суб'єктивними особливостями особи-стості засуджених, таких, що відрізняються бідністю духовного життя, вузькістю інтересів і обмеженістю кругозору. Нудьга — дуже неприємний і обтяжливий стан, з якого засуджені намагаються вийти по-різному: одні шукають розваг, інші прагнуть багато спати, треті тиняються з кутка в куток, четверті зосереджують зусилля волі на корисній діяльності (пізнавальній, спортивній, трудовій тощо).

Характеристика типових психічних станів засуджених була б неповною без розгляду стану апатії. Апатія відноситься до станів що породжує пасивність. Як і нудьга, апатія виражається у відчутті незадоволеності і переживається як обтяжливий стан. Проте слід бачити істотну відмінність між апатією і нудьгою. Апатія — стан байдужості, яка викликається не тільки одноманітністю вражень, але часто і, навпаки, їх надмірною кількістю. Вона може бути ви-раженням загальної млявості, подібно до нудьги, і наслідком пере-збуджування. Після перезбуджування виникає спад напруги і зага-льна слабкість, які і є виразом апатії. Так, нерідко після слідства і суду, що вимагали від людини граничного напруження всіх душев-них сил, спостерігається тимчасовий або тривалий стан апатії.

Як уже зазначалося, в стані нудьги засуджений нерідко протес-тує (відкрито або про себе) проти обставин, що склалися, і прагне розвіятися, розважитися або ще якимсь шляхом подолати нудьгу. В стані ж апатії людина стає байдужою до всього, що її оточує, і, на-впаки, їй часто навіть хочеться уникнути зайвих вражень.

У вперше засуджених апатія зазвичай викликається самим фактом слідства, суду і т. ін. Багато хто з них вважає життя занапащеним, a тому під впливом почуттів все їм здається непотрібним і байдужим.

У неодноразово судимих і особливо небезпечних рецидивістів апатія часто викликається пересиченістю вражень від злочинного способу життя: розпусти, скоюваних злочинів, перебування в різ-них місцях позбавлення волі.

В стані апатії паралізується пізнавальна діяльність. 3 такими за-судженими важко працювати в загальноосвітній школі, вони не хо-чуть вчитися, трудитися, брати участь у колективному житті загону і колонії.

Психічні стани, як правило, не виступають ізольовано.

Переважно у засуджених вони виявляються в комплексі. При цьо-му в кожен даний момент превалює якийсь один яскраво виражений стан, що підпорядковує собі інші і що одночасно зазнає їх зворотного впливу. Так на загальному фоні стану очікування може часом виявля-тися туга, тривога; або на тлі туги — стан нетерпіння, апатія і т. ін.

Багато психічних станів мають складну структуру. Відчай, на-приклад, є комбінацією сорому від свідомості винуватості в скоєнні злочину, безпорадності від неможливості вплинути на подію і пе-реконання у своєму безсиллі.

Одним з складних, комплексних психічних станів засуджених до позбавлення волі є фрустрація. Під фрустрацією розуміється стан людини, що виражається в характерних особливостях пережи-вань і поведінки й викликається об'єктивно непереборними (або що суб’єктивно так розуміються) труднощами, що виникають на шля-ху до досягнення мети або до вирішення завдань.

У фрустрації поєднується багато психічних станів — туга і три-вога, безнадійність і депресія, приреченість, апатія та ін. У зв'язку з цим фрустрація виявляється по-різному і обумовлює або особливу активність (агресія, примхливість, самобичування, афектні компле-кси), або ж пасивність і бездіяльність.

Прояв фрустрації залежить від сили і суб’єктивної значущості фрустратора (подразника), індивідуально-психологічних якостей особистості і її попередніх станів, від характеру міжособистісних відносин, які склалися (особливо від взаємин між вихователями і ув'язненими).

Фрустрація виникає, як правило, у зв'язку з перспективними зри-вами, невдачами в досягненні мети, розладом життєвих планів. Такі чинники, як позбавлення волі, відмова в умовно-достроковому зві-льненні тощо можуть бути найсильнішими фрустраторами, сприяю-чими виправленню злочинця. Тому зусилля вихователів повинні бу-ти спрямовані не стільки на попередження виникнення важких

станів взагалі, скільки на те, щоб попередити виникнення повної безнадійності, безвихідної туги, приреченості, пограничних станів і психічних аномалій. Необхідно уміти вчасно подати надію в тій, що здається ув'язненому безвихідною, ситуації, сформувати правильне відношення до труднощів, а також присікти негативні реакції. Разом з тим не слід створювати штучних ситуацій, що сприяють виникнен-ню фрустрації. Йдеться не тільки про явні образи особистості, а й про байдужість до долі ув'язненого, про надмірну увагу до одних (фаворитизм) і байдужість до інших, невміння або небажання сфор-мувати в ув'язнених систему перспективних дій.

Фрустрація у ув'язненого може виникати і тоді, коли він міцно став на шлях виправлення, щосили прагне заслужити хорошу репу-тацію, а вихователі наполегливо не помічають, ігнорують його ста-рання.

Психічні стани мають істотний вплив на особистість , на проті-кання всіх психічних процесів і прояв особистих властивостей за-судженого. Перш за все психічні стани, викликані фактом позбав-лення волі, вносять істотні корективи до сприйнять людини. Так, в стані очікування спотворюється сприйняття часу: ув'язненому зда-ється, що час проходить поволі. Сприйняття сповільненого перебі-гу часу в ув'язненні веде засуджених до спроб прискорити його те-чію, «убити час», знайти способи заповнити час різними розвагами, у тому числі і забороненими. «Квапити» час особливо властиво мо-лоді. Серед ув'язнених поширено бажання знати в кожен даний момент, скільки вже відсидів і скільки залишилося до кінця строку. Все це породжує в місцях позбавлення волі різні своєрідні календа-рі і методи відліку часу. Під впливом туги, нудьги і апатії минуле у людини, особливо яка відбула тривалий термін ув'язнення, злива-ється в одну суцільну сіру пляму.

Психічні стани мають певний вплив на об'єктивність сприйнят-тя навколишніх явищ, подій, фактів. У стані надії засуджений оп-тимістичніше сприймає явища суспільного життя і своє положення, в стані приреченості і відчаю виявляється крайній песимізм.

Під впливом негативних психічних станів — апатії, нудьги істо-тно притупляється пам'ять, з'являється млявість думки, нав'язливість уяви, нездатність зосередити увагу на якій-небудь ді-яльності. Томливі очікування викликають почуття роздратування і відчаю, особливо коли надія на дострокове звільнення не виправ-далася і строк ув'язнення вийшов значно тривалішим, ніж вважав ув'язнений. У випадках надій, які не виправдалися, ув’язнений ніби знову переживає зі всією гостротою перші дні арешту. Стани очі-кування, туги, надії, які не виправдалися, сприяють виникненню афектів і цілих афектних комплексів.

Стани очікування, нетерпіння, тривоги, туги порушують сон людини. Безсоння розтягує ніч і психологічно й фізично виснажує людину, робить її дратівливою, замкнутою, розлюченою.

Психічні стани впливають і на сновидіння засуджених. У станах очікування, нетерпіння сни ув'язнених стають неспокійними, триво-жними. Найчастіше їм сняться свобода, колишнє життя. При цьому сни ув'язнених жінок істотно відрізняються від снів чоловіків. Жінки частіше бачать у сні рідний дім, сім'ю, дітей, чоловіка. Це і зрозумі-ло: відірваність від сім'ї жінка переживає сильніше, ніж чоловік. До-речно зауважити, що психологічний світ ув'язнених жінок значно складніший і тонший в порівнянні з психологією засуджених чолові-ків. Комплекс психічних станів жінок багатший і своєрідніший, і психічні стани впливають на них глибше, ніж на чоловіків.

Такі типові для ув'язнених психічні стани безпосередньо впли-вають на їх відчуття та сприймання, емоції та почуття, уяву, мис-лення та особливості розвитку інтелекту, мовлення, пам'ять, увагу, волю.

У сприйнятті часу найчастіше засуджені недооцінюють короткі тимчасові проміжки часу і переоцінюють тривалі. Уповільнюють пе-ребіг часу особливі психічні стани (очікування, туга, нудьга, фруст-рація та інше), одноманітність вражень в місцях позбавлення волі, незайнятість, невміння організувати свій вільний час тощо. При цьо-му засудженому здається, що час плине повільно, і він прагне якось «убити», скоротати його, у тому числі і іграми «під інтерес».

Засудженим характерний суб’єктивізм у сприйнятті подій і явищ суспільного й особистого життя. Більшість засуджених не намагаються адекватно, правильно зрозуміти міру своєї відповіда-льності, об’єктивно розібратися у скоєному злочині, сприймають покарання як несправедливе.

У засуджених найчастіше негативно спрямована активність сприйняття. У деякої частини засуджених спостерігається моральна невихованість сприйняття, що виражається в невмінні бачити, слу-хати інших людей, в загостреній тязі до інтимних сторін життя і т. ін. У зв'язку з цим велике значення має виховання культури сприйняття у засуджених.

Взаємини в колективі і малій групі помітно відбиваються на по-чуттях засуджених, їх станах. Принципова оцінка достоїнств і не-доліків кожного, взаємна допомога і підтримка, справедлива кри-тика породжують здоровий дух і відчуття оптимізму, упевненості в своїх силах, стан захищеності. Безпринципність створює гнітючу атмосферу незахищеності і невпевненості, викликає почуття без-силля окремої особистості перед обставинами, що склалися, веде до взаємної недовіри, підозрілості, коли в кожному бачать потенційного ворога. У свою чергу, це може викликати загострення від-носин, конфлікти, породжувати нову провину і злочини. Тому пи-тання взаємин та їх формування на основі вимог, норм моралі по-винні стояти в центрі уваги вихователів, усіх працівників колонії.

Особливе значення у вихованні почуттів засуджених мають вза-ємини між працівниками колонії і засудженими. Строгість і спра-ведливість працівників колонії, вимогливість, яка поєднується з до-вірою, гуманним і чуйним відношенням до засуджених, акти-візують в них кращі почуття, підвищують емоційну сприйнятли-вість, готовність внутрішньо прийняти виховну дію, активізують їх діяльність.

Черствість, грубість і жорстокість, приниження і образа людсь-кої гідності засудженого породжують почуття образи, стан озлоб-леності й інші негативні емоції, які є несприятливим психологіч-ним підґрунтям для вимог, порад та зауважень. У цих умовах між працівниками колонії і засудженим виникає стіна відчуженості — психологічний бар’єр.

Негативно впливає на виховання почуттів засуджених заляку-вання. Воно вбиває почуття власної гідності і честі, упевненість в своїх силах, породжує пристосовництво, нещирість, затурканість.

У вихованні почуттів у засуджених слід використовувати вплив родичів як через листи, так і при побаченнях. Тут відкривається сприятлива можливість для виховання почуття синового, батьків-ського обов'язку, любові, емоційної чуйності, сорому і совісті, роз-каяння і т. ін. Саме очікування побачення з родичами слід викорис-товувати для формування певних емоційних станів, здатних змінити поведінку засудженого до кращого, навчити управляти ци-ми станами і їх зовнішніми проявами.

Для боротьби з неприборканою уявою і мареннями важливо уміти ефективно використовувати вільний час засуджених, вчасно приходи-ти на допомогу тим, хто живе в світі марень, а не реальної дійсності, уміти зняти ті стани, які переживаються ними, які негативно вплива-ють на їх поведінку. При виправленні засуджених треба враховувати індивідуальні особливості їх уяви, залежні від віку, професії, поглядів на життя, характеру колишньої злочинної діяльності.

Мислення засудженого до позбавлення волі, як і будь-якої лю-дини, завжди походить з якихось потреб, цілей та мотивів діяльно-сті й поведінки. Мотиви мислення засуджених можуть бути: суспі-льно цінними і антигромадськими, такими, що мають негативну спрямованість. Один засуджений, маючи добре розвинені якості розуму, прагне до корисної діяльності: раціоналізації і винахідниц-тва, колективної діяльності, активного і продуктивного навчання. Інший же використовує свій розум, винахідливість в антигромадських діях: у порушенні режиму, обмані вихователів і т. ін. Тому ви-ховання мотивації розумової діяльності засуджених, зміна негатив-ної спрямованості — головне в розвитку їх мислення. Якщо засу-джений дійшов висновку про необхідність навчання, керуючись специфічно-пізнавальними мотивами (інтересом до знань, бажан-ням здобути освіту, бажанням заслужити умовно-дострокове звіль-нення тощо), то ці мотиви важливо закріпити і розвинути. Якщо ж він дійшов такого висновку під впливом зовнішніх стимулів (вимо-ги адміністрації, примушування рідних і близьких), то бажано ці мотиви з часом перебудувати, перевести їх у специфічні мотиви навчання (інтерес до пізнання, розуміння необхідності навчатися в умовах наукового і соціального прогресу і т. ін.).

Сама злочинна діяльність також впливає на розвиток мислення засудженого і формування певних якостей його розуму. Спостері-гається істотна різниця в мисленні людини, яка вперше вчинила злочин по необережності, і в мисленні рецидивіста, у якого злочин-ний спосіб життя став нормою, і він неодноразово відбував пока-рання. Якщо у перших позбавлення волі може на деякий час навіть скути розумову діяльність, то у других воно активізує особливу ви-тонченість в мисленні і розумовій діяльності, спрямованій на здій-снення порушень режиму з метою полегшення умов перебування в місцях позбавлення волі. Серед засуджених частіше, ніж на волі, можна зустріти осіб з порушенням мислення, такими, як в'язкість, розірваність, сповільненість думки. Це вимагає втручання психіат-рів. На мисленнєву, інтелектуальну діяльність засудженого негати-вно впливають алкоголь та інші збудливі засоби. Статеві збочення: дезорганізують всю психіку, вони порушують і розумову діяльність засудженого.

Найважливішим шляхом розвитку мовлення у засуджених є розширення словникового запасу. Збагачення запасу слів досяга-ється читанням художньої і наукової літератури, газет, журналів. Постійне набуття нових слів повинне супроводжуватися розкрит-тям їх значення. Істотну роль у розвитку мовлення засудженого має мова працівників колонії, яка повинна служити еталоном. На жаль, нерідко і вони не володіють високою культурою мовлення, а дехто навіть вдається до жаргону, намагаючись таким помилковим шля-хом завоювати авторитет у засуджених. Слід боротися проти засмі-чення мови словами-паразитами, із звичкою замінювати слова жес-тами, з неправильним вживанням слів, помилками в наголосі і т. ін, виявляти розповсюджувачів табірного жаргону і застосовувати до них суворі заходи.

У процесі виправлення не можна не враховувати індивідуаль-них відмінностей пам'яті засуджених. Необхідно спиратися на позитивні і долати негативні її сторони. Пам'ять засуджених удоско-налюється під час навчання, трудової діяльності і тим успішніше, чим успішніше у них формується свідоме і відповідальне відно-шення до праці, навчання, отримання спеціальності й т. ін. Для під-вищення продуктивності запам'ятовування необхідна ясна поста-новка пізнавального завдання (чому треба запам'ятати, де будуть потрібні дані знання). Важливо також стимулювати мотиви на-вчання, активізувати на уроках пізнавальні інтереси у засуджених, навчити їх розрізняти пізнавальні завдання в ході навчання (зрозу-міти, розібратися в матеріалі і запам'ятати його). Важливою умо-вою розвитку пам'яті є вдосконалення мислення і розумових опе-рацій, доведення розумових дій до узагальнених навиків та умінь і використання їх як прийомів запам'ятовування і відтворення. Пе-ремикання професійно-злочинної пам'яті на корисну для суспільс-тва діяльність відбувається в результаті впливу вихователів на осо-бистість засудженого, особливо на спрямованість, відчуття, характер і волю. Розвитку пам'яті сприяє створення атмосфери за-цікавленості і змагальності. Вихователь доб’ється великого успіху, якщо розвиватиме у засудженого звичку заздалегідь у всьому розі-братися, перш ніж запам'ятати, уміння відбирати матеріал для за-пам'ятовування, виділяти в ньому головне, уміло розбивати матері-ал на порції при заучуванні, своєчасно повторювати пройдене.

Увага виникає на основі таких властивостей особистості, як ста-влення до праці, вольових зусиль, умінь та навичок та ін. Разом з тим увага є передумовою формування інших властивостей особис-тості, зокрема організованості у поведінці і діяльності, а також так-товності у спілкуванні з іншими людьми. Увага засудженого зале-жить від його ставлення до праці, підвищеного інтересу, захо-пленості роботою або нестійкого ставлення до неї, слабкості розви-тку інтересу і потреби у цьому виді діяльності. Зв'язок трудових умінь з потребою засудженого у праці піднімає увагу на новий, більш високий рівень розвитку. Увага, залишаючись на рівні умін-ня, водночас є увагою-звичкою. Остання і є показником вихованос-ті за умови, коли така звичка сприяє розумовому і моральному роз-витку засудженого. У психологічній основі вольової уваги важливі всі вольові якості характеру— цілеспрямованість волі, ініціатив-ність, відповідальність, організованість, наполегливість, витримка і самоконтроль. Регуляція уваги, що здійснюється засобом мовлення у різних видах діяльності, а також увага до свого мовлення та до висловлювань інших, є показником високого рівня вихованості. Важливим критерієм вихованості уваги є розвиток уміння узгоджу-вати свою увагу з увагою інших. Внутрішнє мовлення зміцнює і ак-туалізує зосередженість на предметі думки і є засобом переключення уваги й самоконтролю у міркуваннях та спілкуванні. Кри-терієм вихованості уваги є єдність уваги і сприймання, уваги і пам'яті, уваги і мислення та уяви, що складає психологічну перед-умову вихованості уваги. Емоційність уваги визначається єдністю її з інтелектуальними, моральними та естетичними почуттями. Роз-виток уваги може досягати рівня розвитку уважності у формі спів-чуття та співпереживання щодо інших людей. Для високого рівня розвитку уваги характерні гармонійність, урівноваженість всіх трьох видів властивостей уваги, а саме: інтенсивність уваги, її ши-рота (обсяг та розподіл) та єдність стійкості і динаміки, що дає нам переключеність уваги.

Справжню увагу варто відрізняти від удаваної. Справжня ува-га — це найвищий рівень її зосередженості, широти і активізації в діяльності. Вихована мимовільна увага відрізняється високим рів-нем активізації розумового зосередження на основі інтересу, допи-тливості, емоційного ставлення до об’єкта праці. Вихованість дові-льної уваги відрізняється розвинутими вольовими зусиллями, опорою у розв'язуванні задачі на мисленнєві дії й операції. Після-довільна увага актуалізується у стані творчого натхнення в науко-вій та художній праці. Для виявлення рівня вихованості уваги ве-лике значення має актуалізація уваги, що відіграє роль настрою-вання на зосереджену працю. Критерієм вихованості уваги у засу-дженого є подолання всіх видів відволікань уваги та неуважності на основі формування мотивів учіння та праці високого пізнаваль-ного й морального рівнів. Для вихованої уваги у засуджених харак-терне збереження її регулюючої функції і підтримання стану ви-тримки у наступній роботі. Працівники колонії повинні привчати засуджених завжди бути уважними до виконання доручення, за-вдання, незалежно від того, де, коли і в яких умовах виконується та або інша робота. Звичка за будь-яких обставин діяти з великою увагою поступово розвинеться в уважність — одну з найважливі-ших етичних рис особистості. Особливо необхідно виховувати уважне відношення засуджених до інших людей як рису людяності, доброзичливості і товариської взаємодопомоги.

Тренує і загартовує волю режим, який встановлює численні і рі-зноманітні правила поведінки і зобов'язує засуджених точно сліду-вати їм. Щоб не порушити вимог режиму, засудженому доводиться не тільки їх пам'ятати, а й дотримуватися їх, підкорятися їм, буду-вати свою діяльність, виходячи з цих правил. Таким чином, режим привчає засуджених управляти своєю поведінкою в умовах позбав-лення волі.

Велика роль праці у виправленні і перевихованні волі у засу-джених. Для добросовісного виконання виробничого завдання потрібна вольова спрямованість, людині постійно доводиться роби-ти в процесі праці тривалі вольові зусилля, що не тільки сприяє формуванню вольових якостей (наприклад, наполегливості, енер-гійності, цілеспрямованості, самостійності, дисциплінованості), але й формує уважність, кмітливість, винахідливість, виховує професійні звички, без чого воля людини не може бути повноцін-ною. Особливо важливо всіляко підкреслювати, що тривала ста-ранність, яка проявляється в праці, відшкодуванні нанесеного збитку — все це вимагає вольових зусиль і самообмежень, а ухи-лення від виробничої діяльності, обман вихователів у корисливих цілях нічого спільного не мають з вольовим гартом особистості; ухилення від труднощів ще більше розбещує людину, деморалізує її волю.

Сприяє вихованню і перевихованню волі участь засуджених в загальноосвітньому і професійному навчанні. 3 повною віддачею трудитися на виробництві, брати участь в суспільній діяльності і одночасно вчитися, підвищувати свою кваліфікацію може дійсно вольова людина. Для виховання сили волі особливе значення має привчання людини старанно засвоювати матеріал, що не викликає інтересу, але необхідний в житті, практичній діяльності. Вельми необхідний для виховання волі розвиток стійких мотивів навчан-ня (придбати знання, підготуватися до трудового життя на волі, підвищити кваліфікацію з метою залучення до чесного трудового життя), які додавали б сенс всьому навчанню засудженого в міс-цях позбавлення волі.

У вихованні волі засуджених велика роль колективу. Коли лю-дина живе, працює і вчиться в колективі, вона формує уміння пого-джувати свої дії і вчинки з діями і вчинками інших, підпорядкову-вати свої інтереси інтересам більшості, зважати на громадську думку, норми гуртожитку, брати участь в досягненні колективної мети діяльності. Максимальною виховною дією володіє той колек-тив, в якому кожен його член відчуває себе значущою особистістю.

Врахування вікових особливостей правопорушників — особли-ва умова успіху при вихованні і перевихованні волі засуджених. Так, підліткам-правопорушникам властиві: прагнення до самостій-ності, особлива схильність ставити все під сумнів, некритичне на-слідування, хвороблива самолюбність і образливість; гостра реак-ція на оцінку їх вчинків; деяка нестійкість інтересів; підвищена збудливість; нестійкість переконань і вольових якостей.

Виховуючи волю у правопорушників юнацького віку, слід мати на увазі, що риси їх характеру, переконання і вольові якості недо-статньо стійкі. Разом з тим у них нерідко спостерігається імпульси-вна суперечність мотивів поведінки. Це пов'язано з тягою до незвичайного, до романтики, з вибором як ідеалу особистості з силь-ною, але негативно спрямованою волею.

При індивідуальній роботі, спрямованій на формування вольо-вих якостей у дорослих, особливої уваги вимагають ті засуджені, які не мають твердих цілей і життєвих настанов.

Особливості людей, як вже наголошувалося, можуть виявляти-ся і в протіканні вольового акту, і у вольових станах, і в якостях волі. їх необхідно знати, щоб постійно створювати в житті, праці, у відносинах засуджених ситуації з такими труднощами, подо-лання яких неминуче викличе у них прояви, необхідні для форму-вання слаборозвинених вольових якостей. Несмілому, наприклад, добре доручити зробити доповідь на зборах, не цілеспрямовано-му — таке завдання, яке вимагає постійних, систематичних, три-валих зусиль, і т. ін.

He слід забувати про опору на позитивні якості особистості в подоланні негативних її вольових якостей. Так, у несмілого потен-ційною позитивною якістю може з'явитися самокритичність або скромність і т. ін. Велике значення тому має постійне і диференці-йоване стимулювання спонуку засуджених до подолання трудно-щів (своєчасна порада, вимога або схвалення, наказ і популяризація зробленого, заохоченням або покарання). Особливо дієвим стиму-лятором є довіра.

Спонукає засудженого проявити вольове зусилля вимога, яка повинна бути здійснима і доведена до логічного кінця, тобто до вчинку.

Важливим стимулом повинна бути своєчасна і справедлива су-спільна оцінка вольових зусиль. Вихователь або колектив, пози-тивно оцінюючи вчинок засудженого, тим самим стимулюють йо-го повторення. Заслужене заохочення закріплює досягнуті успіхи і сприяє прояву нового зусилля при подоланні труднощів, а неза-служене заохочення і несправедливе стягнення знижують вольове зусилля.

У формуванні у засуджених вольових якостей не можна пере-оцінити їх прагнення до самовиховання. Важливо допомогти засу-дженим побачити свої негативні якості, спонукати постійно оціню-вати свої дії, усвідомлювати їх наслідки. Критичне відношення до своїх вчинків, вимогливість до себе — одна з характерних ознак вольової людини.

Типові для засуджених психічні стани призводять слабовільних до втрати індивідуальності. He випадково ув'язнені, які пробули рік і більше в колонії, нерідко стають схожими один на одного. Особливо швидко втрачається індивідуальність у жінок. Втрата ін-дивідуальності — це початок розпаду особистості.