1.2.2. Економічне районування


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 

Загрузка...

Економічне районування — це науковообґрунтований роз-поділ країни на економічні райони, які склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного розподілу праці.

Перша наукова спроба економічного районування Росії була розпочата К.І. Арсеньєвим у 1818 р. Він запропонував поділити країну на десять “просторів” шляхом об’єднання сусідніх губерній. По суті такий самий підхід до утворення ве-ликих економічних районів (об’єднання існуючих адміністра-тивно-територіальних одиниць) зберігається дотепер [9]. Тео-ретичні обґрунтування економічного районування одержали найбільший розвиток у роботах М.М. Колосовського. Основні положення концепції економічного районування М.М. Коло-совського зводяться до наступного.

—        Вся територія країни ділиться на економічні райони,

утворені за виробничими ознаками, ці райони у сукупності яв-

ляють собою закінчену систему регіональних поєднань про-

дуктивних сил.

—        Кожний економічний район є всебічно розвинутою в

економічному відношенні територією, що поєднує природні

ресурси, виробничий апарат, населення з його трудовими на-

 

вичками, транспортні комунікації й інші матеріальні цінності найбільш вигідним способом у вигляді виробничо-тери-торіального поєднання.

—        Науково-технічна політика індивідуалізується за еко-номічними районами. Для досягнення найвищої ефективності залучаються комбіновані технологічні процеси при переробці сировини, одержанні енергії, використанні праці й устатку-вання, що приводять до створення районних виробничих комбінатів і виробничо-територіальних комплексів.

—        Для кожного економічного району встановлюються три категорії виробництв — районного значення (продукція споживається усередині економічного району); міжрайонного значення (для групи економічних районів); загальнодержав-ного значення і найвигідніші зони збуту.

—        Розвиток кожного району здійснюється в такій формі, щоб сприяти матеріальному й культурному розвитку всіх національностей країни [10].

У зв’язку з розпадом Радянського Союзу й проголошен-ням незалежності колишніми його республіками система еко-номічного макрорайонування України втратила своє значен-ня. Україна в складі колишнього Союзу була розділена на три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. Розглядаючи ці райони, О. Шаблій пи-сав: “В основі цього районування лежав економічний прин-цип. Тобто, власне кажучи, райони формувалися не як підсис-теми єдиного національного комплексу нашої держави, а на-впаки — розривали його на три окремі частини. До того ж їх важко порівняти: потужний Донецько-Придніпровський рай-он у два рази більший, ніж Південний за площею, у три — за промисловим виробництвом. Та й назви деяких районів мали відверто імперський характер — Південно-Західний (стосовно Москви, тому що в Україні він Північно-Західний) або Південний. Зрозуміло, що таке районування не відповідає інтересам України в сучасних умовах становлення її політичРозділ 1

ної й економічної самостійності”[8]. Необхідно розробляти нову сітку економічних районів нашої держави. Така не-обхідність випливає з Декларації про державний суверенітет країни й принципово нових завдань розвитку її економіки. На-самперед повинні бути детально вивчені умови розвитку тери-торіального розподілу праці в межах України як незалежної держави. Це дасть можливість виділити систему районів, всебічно з огляду на природно-географічні й соціально-еко-номічні умови формування кожного з них, а також прогнозу-вати напрямки їхнього розвитку на майбутнє. Професор А. Топчиєв у роботі “Теоретичні основи регіональної економіки” відзначив: “Районування — це своєрідна територіальна систе-матика, процес поділу території на певні частини, які виділя-ються за тією або іншою ознакою (однорідне районування) або ж по їхній сукупності й взаємодії (функціональне району-вання). Але кожний з виділених районів відразу ж одержує специфічну якість — своє місце розташування, тобто своє роз-ташування щодо інших районів. У цьому полягає головна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від яких-небудь інших таксонів — типів, видів, класів і ін., які виділяються безвідносно до місця розташування відповідних об’єктів”[11].

Значний внесок у розробку нової сітки економічних рай-онів України зробили українські вчені Ф.Д.Заставний, В.О. Поповкін, О.І. Шаблій, М.Д. Пистун та ін.

Так, перший з авторів виділив дев’ять мезорайонів, які входять до складу трьох макрорайонів — Східного, Західного, Південного. Він вважає, що в межах України доцільно зали-шити мережу мікрорайонів, але необхідно уточнити межі ме-зорайонів. В основу мережі районів Ф.Д. Заставний поклав економічний принцип, господарську однорідність територій, відмінності в господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем розвитку й профілем господар-ства, обсяг виробництва товарної продукції розраховуючи на

 

одного жителя. Запропоновано внутріреспубліканські еко-номічні райони (за термінологією автора — підрайони) сфор-мувати у складі Донецького (Луганська й Донецька області), Придніпровського (Дніпропетровська й Запорізька області), Північно-Східного (Полтавська, Сумська, Харківська об-ласті), Центрально-Поліського (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька), Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області), Центрально-Українського (Кірово-градська й Черкаська області) й Західно-Поліського (Во-линська й Рівненська області) [12].

В.О. Поповкін запропонував таку схему економічного районування України: 1) Донбас — Донецька й Луганська об-ласті; 2) Єкатеринославське Придніпров’я — Дніпропетровсь-ка й Запорізька області; 3) Слобідська Україна — Полтавська, Сумська, Харківська області; 4) Київське Полісся — Жито-мирська, Київська, Чернігівська області; 5) Одесько-Таврійський (Північне Причорномор’я) — Миколаївська, Одеська, Херсонська області; 6) Українські Карпати — Закар-патська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 7) Поділля — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області [13]. Концепція вченого враховувала природні, економічні, соціально-демографічні й історико-етнічні умови й фактори, які так чи інакше впливають на формування регіональних ут-ворень.

Професор О. І. Шаблій запропонував систему районуван-ня України із шести соціально-економічних районів. Під соціально-економічним районом він розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розта-шованим на ній населеним пунктом — демографічним, ур-баністичним, соціальним, культурним і економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції й геопросторову орРозділ 1

ганізацію. Таким чином, за О.І. Шаблієм, просторові розміри району залежать від розміщення в Україні головних центрів громадського життя й діяльності — міст-мільйонерів. Внаслідок цього запропоновані такі соціально-економічні рай-они: Центральний (центр — м. Київ); Західний (м. Львів);; Північно-Східний (м. Харків); Східний (м. Донецьк); Цент-рально-Східний (м. Дніпропетровськ); Південний (м. Одеса) [8].

Професор М.Д.Пістун виділив на території України дев’ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської Чернігівської областей; 2) Центральний — Черкаська й Кіровоградська об-ласті; 3) Північно-Східний- Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький — Донецька, Луганська області; 5) Придніпровський — Дніпропетровська й Запорізька області; 6) Причорноморський — Автономна Республіка Крим, Одесь-ка, Миколаївська, Херсонська області; 7) Подільський — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Прикар-патський — Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська й Чернівецька області; 9) Північно-Східний — Волинська й Рівненська області [14]. Такий розподіл автор називає макро-регіоналізацією. На його думку, основу мезорайонування ста-новлять адміністративно-територіальні одиниці — області й АРК, межі яких вимагають уточнення. На рівні мікрорайонів автор розглядає промислові, агропромислові, транспортні, ре-креаційні вузли й райони.

Процес роботи над формуванням схем економічного райо-нування не припиняється. Нині, коли розміщення продуктив-них сил України здійснюється в умовах переходу до ринкової економіки, проблема управління економічними районами стає ще більш актуальною. Економічне районування в сучасних умовах розглядається як спосіб управління господарством у територіальному розрізі, як основа розроблення й реалізації державної регіональної політики. Економічний район є важ

ливою складовою державної регіональної політики. Одночас-но, це територіальна природно-господарська цілісність, що має свою специфіку — історичну, природну, соціальну, еко-номічну, а також свій потенціал і умови розвитку, що є осно-вою регіонального підходу, регіонального управління.