Розділ 1. РЕГІОН ЯК ОБ’ЄКТ УПРАВЛІННЯ 1.1. Поняття “регіон” і структурні зв’язки в регіоні


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 

Загрузка...

Територія й регіон. У Малому економічному словнику регіон трактується як “область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-ге-ографічних і інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення” [1]. Оскільки територія країни неоднорідна за географічними, національними, демографічними, економічними, соціальними та іншими ознаками, з’являється природна потреба поділу те-риторії й виділення відносно однорідних одиниць за кожною з ознак або їхнім сполученням, прийнятих за основу розподілу. При цьому для позначення міри розподілу території крім регіону вживаються різні терміни: район, зона, ареал і інші. Найчастіше в науковій літературі й практиці використовують-ся терміни “район” і “регіон”. Район визначається як територія за сукупністю елементів, що її насичують, що відрізняється від інших територій, яка володіє єдністю, взаємозв’язком складо-вих елементів, цілісністю, причому ця цілісність — об’єктивна умова й закономірний результат розвитку даної території [2]. За своїм змістом термін “район” є синонімом поняття “регіон”. Раніше “район” був більше вживаним у російській мові, зараз цей термін використовується для позначення певних типів регіонів: адміністративний район, внутріміський район, вели-кий економічний район.

Багато вчених-регіоналістів (Е.Б. Алаєв, Н.Н. Некрасов, О.М. Румянцев, А.М. Пробст, П.М. Алампієв, В.Ф. Павленко, В.О. Поповкін, М.Г. Чумаченко й ін.), досліджуючи поняття “регіон”, знаходили різні відтінки цього визначення, але загальним виявилося те, де за основу приймалися такі ознаки, як територія, спеціалізація й наявність економічних зв’язків.

У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону. Ознакою, за якою ту або іншу територію можна представити як відносно самостійну одиницю, служить її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що протікають на ній, повинні відображати певні зако-номірності суспільного відтворення, що формуються під впли-вом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: “Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що ха-рактеризується єдністю й цілісністю відтворювального проце-су” [3]. Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підви-щення його ефективності за рахунок удосконалювання тери-торіального поділу праці й міжрайонних зв’язків. Уживається цей термін у тому випадку, коли мова йде про просторове розміщення продуктивних сил і територіальних пропорцій соціально-економічного розвитку всієї країни. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликано забезпе-чити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального ас-пекту. Регіональне управління має справу з відтворювальни-ми процесами, локалізованими на конкретній території. Регіональні процеси унікальні, їхня ефективність залежить від структурної, інвестиційної, соціальної, природоохоронної, фінансової, зовнішньоекономічної регіональних політик. Від того, наскільки збалансовані ці політики, залежить комплекс-ний пропорційний розвиток регіональної економіки. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комРозділ 1

плексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення й специфічними особливостями соціаль-них і економічних процесів.

Структура регіону. Структура як сукупність стійких зв’язків об’єкта забезпечує його цілісність, тобто зберігає ос-новні властивості при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Поняття структури співвідноситься з поняттям системи й ор-ганізації в такий спосіб: якщо система характеризується безліччю проявів деякого складного об’єкта (його елементи, будова, зв’язки, функції й т.ін.), то структура виражає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним при різних пере-твореннях системи. Нерозривний зв’язок системи й структури пояснюється тим, що перша має потребу в структурі як “кістя-ку”, здатному додати необхідної сили “зчеплення” всім її скла-довим частинам, “забезпечити міцне й стійке її буття як ціло-го, стабільне й ефективне її функціонування як цілого, прогре-сивний й ощадливий її розвиток як цілого” [4]. Основна функція структури полягає в тому, щоб забезпечити системі внутрішню міцність, стабільність, високий ступінь спряже-ності всіх її компонентів.

Регіон — це складна система, що включає такі структурні елементи, як природне середовище, виробничу й соціальну сфери. Центральною ланкою й найважливішою структурною складовою цієї системи є населення регіону.

Природне середовище являє собою сукупність природних умов існування суспільства. Природне середовище включає фактори природного або природно-антропогенного походжен-ня, що мають властивості самопідтримки й саморегуляції без постійного коригувального впливу з боку людини, прямо або побічно впливають на окрему людину або людські колективи; енергетичний стан, склад і динаміку атмосфери й гідросфери; склад і структуру поверхні землі, ґрунту й надр; вигляд і склад біологічної частини екологічних систем (рослинності, тварин

ного світу й мікробного середовища) і їхніх ландшафтних ком-плексів; щільність населення й взаємовплив самих людей як біологічний фактор.

Соціальне середовище являє собою систему життєзабез-печення, що впливає на соціально-відтворювальний процес, забезпечує умови життєдіяльності. Воно включає комплекс галузей, соціальних організацій і інститутів, покликаних за-безпечувати соціально-відтворювальний процес: вироб-ництво, розподіл і споживання ресурсів і життєвих благ (соціально-економічна складова інфраструктури); підтримка, відновлення й перетворення балансу природного, штучного й популяційного середовищ життєдіяльності людини (соціаль-но-екологічна складова інфраструктури); вироблення зразків і норм діяльності, поведінки, спілкування й взаємодії із природ-ним, культурним і соціальним оточенням, а також прилучення до цих зразків і норм кожного нового покоління людей (ідео-логічна складова інфраструктури).

Населення — найбільш динамічна складова частина при-родно-господарського комплексу. Динамічність її визна-чається природним рухом (народжуваністю, смертністю) і ме-ханічним рухом. Населення характеризують такі показники, як статевовікова структура, соціальний склад, зайнятість насе-лення в суспільному виробництві, розподіл трудових ресурсів між сферами діяльності, рівень кваліфікації, тривалість життя, здоров’я й т.ін. Найважливішою характеристикою населення є його потреби, що постійно зростають, змінюються, визначають структуру суспільного виробництва й темпи його розвитку. В суспільній свідомості потреби перетворюються в інтереси, які трансформуються в безпосередні мотиви діяльності людини. У ході розвитку відбувається зростання і видозміна потреб, зникнення одних й виникнення інших, нових, у результаті чо-го коло потреб розширюється, їхня структура якісно змінюється, частка інтелектуальних і соціальних потреб зрос-тає, а фізичні потреби усе більше “облагороджуються”; у виРозділ 1

никненні й у визначенні способу їхнього задоволення все більшу роль відіграють соціально-культурні моменти.

Поняття “потреба” має два рівні. З погляду індивіда — це деякі необхідні умови життя й продовження роду з урахуван-ням певного якісного рівня, заданого не тільки фізіологічними потребами, а й уявленням про якість життя. З погляду суспільства — це суспільні відносини у зв’язку з можливостя-ми споживання матеріальних і духовних благ. Ці відносини розширюють або звужують, а також трансформують можли-вості задовольняти потреби, але не змінюють суті першого рівня розуміння потреб людей.

Розглядаючи потреби як щось єдине й нерозривне, що складається з матеріальних, енергетичних та інформаційних компонентів, що частково компенсують один одного, й виник-нення наслідків, що розрізняються часом, виділяють п’ять ос-новних груп потреб.

A.        Біологічні (анатомо-фізіологічні, фізичні) потреби

представлені групою потреб людини, що спричиняють його

виживання й збереження фізичного здоров’я.

Б. Психологічні потреби людини (етолого-поведінкові).

B.        Етнічні потреби.

Г. Соціальні потреби людини.

Д. Трудові потреби.

Е. Економічні потреби.

Остання група потреб включає не абсолютно специфічні

економічні потреби, відокремлені від інших потреб людини. Економічна необхідність виникає лише тоді, коли людина прагне задовольнити якісь інші свої потреби. Економіка лише забезпечує їх, компенсує недолік у задоволенні якихось інших потреб.

Певні групи потреб знаходять свою реалізацію в кожній зі складових природно-господарського комплексу. Так, у сфері матеріального виробництва населення задовольняє свої тру-дові й економічні потреби, у природному середовищі —

 

біологічні, у соціальній сфері — соціально-культурні, соціаль-но-побутові, соціально-рекреаційні. Таким чином, проекція повного комплексу потреб людини може стати основою моде-лювання навколишнього середовища людини.

Всі складові регіонального комплексу взаємозалежні. При цьому жодна із груп потреб, а отже й підсистем навколишньо-го середовища не може замінити одна одну або бути виведе-ною із загальної системи. Підсистеми здатні лише підсилюва-ти або послабляти дії одна одної, але не знімати цих впливів, наприклад, природний кліматичний дискомфорт може бути тільки ослаблений соціальним оптимумом. Відставання у рівні розвитку окремої складової системи неминуче викличе негативні наслідки у всіх інших і втрату ефективності в ціло-му всього комплексу. Так, якщо матеріально-технічну базу охорони здоров’я, його кадрове забезпечення привести до світового рівня, а техніку, технологію, організацію вироб-ництва й рівень охорони навколишнього середовища залиши-ти на колишньому рівні, то вся діяльність системи охорони здоров’я буде спрямована тільки на усунення наслідків функціонування екологічно шкідливого виробництва, еко-номіка в результаті стане руйнівною, а соціальна політика збитковою.

Досліджуваний нами природно-господарський комплекс можна уявити у вигляді векторів стану природного середови-

ща ( N ), соціальної сфери ( С ) і матеріального виробництва

(м).

Стан природного середовища може характеризуватися по-казниками, що відображають вплив господарської діяльності на субстрати навколишнього середовища, тобто показниками забруднення повітря й води (Л1), виснаження родючості ґрунтів (N2), запасів природних ресурсів (N3) і т.ін.

N = ^,N2,N3,...,NM}.

Розділ 1

Стан матеріального виробництва можна описати показни-ками виробництва продукції на душу населення (М1), ресур-соємкості (М2), і ін.:

м = К,м2,м3,...,ми}.

Стан соціальної сфери можна описати показниками забез-печеності населення об’єктами й послугами охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства, культури, торгівлі, громадського харчування.

c = fr,c2,c3,...,cK}

Усі три вектори показують ступінь наближення характе-ристик стану підсистем комплексу до нормативного рівня. Ви-ходячи з викладеного вище принципу тісного взаємозв’язку елементів структури, динаміку розвитку народногосподарсь-кого комплексу можна подати у такий спосіб:

MJ=gj(lmc), j = 1,c;

Ck=hk(HMC), k = 1,S.

Такий підхід до опису динаміки стану природного середо-вища, матеріального виробництва й соціальної сфери може бу-ти використаний для розв’язання завдань оптимізації розвит-ку комплексу. Можна поставити й вирішити завдання оцінки стану системи, що зводиться до дослідження динаміки систе-ми при заданій структурі правих частин рівнянь.

Для більш детального дослідження взаємозв’язків у струк-турі регіону розглянемо напрямки потоків ресурсів і результа-ти діяльності (мал. 1).

Природне середовище забезпечує мінерально-сировинни-ми й паливно-енергетичними ресурсами як виробничу, так і соціальну сферу; у свою чергу матеріальне виробництво й соціальна сфера забруднюють природне середовище, викидаю

Кошти на утримання невиробничої сфери

Виробнича сфера

Енерго-, матеріальні ресурси

Обладнання, товари народного

Невиробнича сфера

 

Населення

 

Природне середовище

Мал.1. Модель структурних зв’язків у природно-господарському регіональному комплексі.

чи шкідливі речовини в атмосферу, скидаючи забруднені води у водойми й водостоки, займаючи родючі землі під шлакосхо-вища, відвали, санітарні зони, накопичуючи виробничі й побу-тові відходи. З матеріального виробництва в соціальну сферу йдуть потоки матеріальних ресурсів у вигляді товарів народно-го споживання, засобів виробництва, енергетичних і вторинних ресурсів; фінансових ресурсів у вигляді коштів на утримання і розвиток соціальної сфери, причому ці кошти надходять як че-рез територіальні бюджети, так і безпосередньо від підпри-ємств на утримання і розвиток власних об’єктів соціальної сфе-ри. У свою чергу, галузі соціальної сфери, забезпечуючи насе-ленню умови життєдіяльності шляхом надання послуг таких галузей, як охорона здоров’я, народна освіта, житлово-кому-нальне господарство, громадське харчування, культура, впли-вають на ефективність матеріального виробництва.

Нарешті, з блоку “Населення” у природно-господарському комплексі направляються потоки трудових ресурсів як у сфеРозділ 1

ру матеріального виробництва, так і в соціальну сферу. Обидві сфери через заробітну плату й інші види виплат формують склад і динаміку доходів і споживання населення. Перехід еко-номіки до ринкових відносин викликав на схемі зв’язків новий потік фінансових ресурсів, спрямований від населення до соціальної сфери, у вигляді коштів населення на оплату по-слуг освіти, охорони здоров’я, транспорту, житла й ін.; інвес-тицій у будівництво кооперативного житла; інвестицій у при-ватизацію житла й інших об’єктів соціально-побутової й куль-турної сфер; оренди комунальної власності.

Представлена модель природно-господарського регіо-нального комплексу на основі виявлених ресурсних потоків дозволяє виділити три основні групи зв’язків і залежностей.

1) Потоки фінансових ресурсів, що надходять від вироб-ничої сфери й населення, і галузей невиробничої сфери, що за-безпечують життєвість, дозволяють затверджувати, що

ÇÑÑ = f(Ïi ,Ä,Á ),

де ЗСС — сумарні витрати на утримання і розвиток соціаль-ної сфери;

Пi — прибуток підприємств різних галузей суспільного ви-робництва, незалежно від форми власності;

Д — доходи населення, включаючи оплату праці, пенсії, стипендії й інші виплати населенню;

Б — доходи держбюджету.

Якщо нині ступінь забезпеченості населення об’єктами й послугами соціальної сфери за найбільш оптимістичними оцінками становить 60–70%, то доведення стану соціальної сфери до нормативного рівня вимагатиме значних додатко-вих коштів (капітальних вкладень на будівництво об’єктів, витрат на їхнє утримання). Наведена вище залежність дозво-ляє прогнозувати варіанти стратегій формування фінансово-го потенціалу територіального утворення (області, району, міста).

 

2) Населення, потоки трудових ресурсів і раціональний розподіл їх між сферами діяльності відповідно до загальної стратегії економічного й соціального розвитку, а також розміщення продуктивних сил є вирішальним чинником за-безпечення оптимального, збалансованого й пропорційного економічного росту, розвитку виробничої й соціальної сфер, збільшення національного доходу. Формалізований опис рос-ту зайнятого населення й раціонального його розподілу між сферами діяльності знаходить висвітлення в ряді типових мо-делей [9]. Так, стан населення описується балансом населення на основі динаміки трьох вікових груп: у допрацездатному віці

( Н1), у працездатному віці ( Н'2 ), у післяпрацездатному віці

( Н3 ). Враховується природна і механічна динаміка. Основні співвідношення:

Hf = г) ■ Н) + Д#; (J = 1,2,3) ;

Н-1      t+1       t+1       t+1

де: г' — коефіцієнт дожиття для j-ї групи населення,

j=1,2,3;

АНҐ— сальдо зовнішньої міграції для^'-й групи населення; АН — сальдо зовнішньої міграції в цілому для населення; £ *— інтенсивність зовнішньої міграції;

S'j — вікова структура мігрантів,/=1,2,3.

Стан трудових ресурсів описується балансом трудових ре-сурсів, за яким чисельність трудових ресурсів визначається чисельністю працездатних у працездатному віці з поправкою на працюючих пенсіонерів. Видаткова частина балансу — це чисельність зайнятих. Показник чисельності осіб, не зайнятих

Розділ 1

ніяким видом діяльності, є розрахунковим. Цей показник, пронормований до чисельності економічно активного насе-лення, включений в основні індикатори оцінки варіанта роз-витку регіону.

Основні співвідношення:

Н'п=Н'3+г\'н-Н'2;

nt ;

Н'р=г\'п-Н

ЬҐ =(\-у\*3)Н*2+Н*с-£х-їу Я'=£+Г+£+8Г;

L1 ;

 

ин =

 

де ленні;

частка непрацездатних у працездатному насе-

Цп — частка працюючих пенсіонерів у загальній чисель-ності пенсіонерів;

L*

чисельність іншого зайнятого населення (учні в пра-

Н[

цездатному віці, домогосподарки й т.д.); чисельність пенсіонерів;

Н'

н[

чисельність працюючих пенсіонерів;

чисельність економічно активного населення; чисельність незайнятого населення;

и

H — рівень безробіття стосовно чисельності економічно активного населення.

 

3) Потоки послуг галузей соціальної сфери впливають на ефективність виробництва опосередковано через підвищення якості трудових ресурсів: їхнього освітньо-культурного рівня, стану здоров’я, забезпеченості об’єктами соціальної інфраст-руктури. Соціальний розвиток має зворотний позитивний зв’язок з ефективністю суспільного виробництва. Працівники більш високої культури й кваліфікації, із кращим здоров’ям, матеріально забезпечені, що мають упоряджений побут і гарні умови праці, час для вільної творчої діяльності працюють більш продуктивно і якісно. Кваліфікація, розвиток інтелекту-альних здібностей людей при цьому обумовлюють більш висо-ку результативність праці, широку участь трудящих у технічній творчості. Загальний ріст рівня життя створює соціально-економічні передумови для прискорення НТП і підвищення продуктивності праці. Інтегральна оцінка соціального ефекту виражається потенційною продук-тивністю суспільної праці як функцією основних кількісних показників соціального розвитку.

Кількісна характеристика соціального ефекту — надзви-чайно складна наукова проблема. Можна вказати два основ-них напрямки вирішення цієї проблеми: визначення зворотно-го впливу соціальних досягнень (зростання рівня життя) на продуктивність суспільної праці й економічну ефективність суспільного виробництва та розроблення інтегрального показ-ника рівня життя населення.

Інтегральною характеристикою соціальної ефективності функціонування регіонального комплексу є рівень життя на-селення.

Рівень життя — це система кількісних і якісних показ-ників загального споживання населенням природних, ма-теріальних і духовних благ і ступінь задоволення потреб у цих благах на даному етапі розвитку суспільного виробництва й виробничих відносин. Рівень життя відображає добробут на-селення й характеризується обсягом реальних доходів на дуРозділ 1

шу населення, рівнем і структурою споживання товарів і по-слуг, рівнем і динамікою цін на основні предмети споживання й види послуг, тривалістю робочого й вільного часу, мож-ливістю рекреації, житловими умовами й послугами природ-ного середовища що оточує людину, рівнем освіти, медичного обслуговування, здоров’я, середньою тривалістю життя, а та-кож можливістю задоволення інших потреб людини.

Великий перелік показників, що визначають рівень життя населення, можна умовно розділити на три основні групи: по-казники здоров’я, кваліфікації й споживання населенням то-варів і послуг. Необхідно відзначити, що ці елементи не-порівнянні один з одним, тому, щоб порівняти такі складні соціально-економічні явища, доцільно використати індексний метод. Специфіка індексного методу полягає в тому, що в індексі кількісно незрівнянні величини приводяться до деякої загальної єдності, що робить їх порівнянними. К.Маркс писав: “... різні речі стають кількісно порівнянними лише після того, як вони зведені до тієї самої єдності. Тільки як вираження тієї самої єдності вони є однойменними, а, отже, сумірними вели-чинами” [5].

У цьому випадку загальним єдиним, порівнянним для всіх складових елементів рівня життя може стати ступінь набли-ження розглянутих характеристик до нормативного рівня.

Індекс рівня життя складається із трьох співмножників

1 ур.ж. 1зд. 1С 10 ,

де Ізд. — індекс здоров’я, обумовлений тривалістю життя, скоректований з урахуванням інвалідності й захворюваності;

Іс — індекс споживання;

І0 — індекс освіченості.

Відповідно до методичних рекомендацій Ради по вивчен-ню продуктивних сил України зазначені вище індекси можна розрахувати у такий спосіб:

 

j                       cp

П-Б-И

п

де Ду — середня тривалість життя, років;

Пн — норматив тривалості життя людини як біологічного виду;

Б — час хвороби на людину протягом життя, років;

И — час інвалідності, що доводиться в середньому на людське життя (у роках). Розраховується, виходячи з кількості інвалідів Ин, середньорічної чисельності населення, середньої тривалості життя Нср.

Індекс споживання відображає ступінь наближення рівня особистого споживання й фондової забезпеченості до основ-них споживчих нормативів.

^ п

і РДО+ФНД

Рн+Ф Нн

де Рд0 — душовий обсяг особистого споживання за рік;

ФНд — душова забезпеченість основними виробничими фондами соціально-культурно-побутового призначення;

Рн — норматив особистого споживання за рік;

ФНН — норматив забезпеченості об’єктами соціальної інфраструктури.

/„=^

К ,

де І0 — індекс освіченості;

Кн — нормативний коефіцієнт освіченості — 12 років. Прийнятий орієнтовно, на основі емпіричних даних;

К0 — коефіцієнт освіченості. Розраховується з викорис-танням даних по кількості випускників різних форм навчання (статистичні показники) В- і кількості років у середньому, що приходяться на кожний вид навчання t{:

Розділ 1

j,          9 t 9 +B 11 t 11 +BnTytnTy +Вштіт +BBy3tBy3

B9+B11+Bmy+Bimai+BBy3

де B9, B11, ВПТу, Втеш, Ввуз — кількість випускників відповідно 9, 11 кл., ПТУ, технікумів і вузів у розрахунковому році;

t{ — кількість років у середньому, що приходяться відповідно на кожний вид навчання (t9 = 9; t11 = 11; tnTy= 12; tmexu= 13,5; tBy3 = 17,5).

Всі три розглянуті складові рівня життя населення найтісніше залежать від середовища перебування людини, будь-які зміни у матеріальному виробництві, соціальній сфері, природному середовищі призводить до зміни цих складових. Так, здоров’я (3) визначають, по-перше, природне середовище й успішність природокористування (Пр); по-друге, рівень си-стеми охорони здоров’я (Зд) — забезпеченість кадрами, ма-теріально-технічне оснащення, досягнутий рівень медичної науки; по-третє, спосіб життя людини (Сж). Останній фактор має найбільший вплив на здоров’я людини.

Спосіб життя людини — це цілісна система діяльності, спілкування й взаємодії людини з її природним, соціальним і культурним оточенням, з організацією людьми своєї життєдіяльності в часі й просторі. Спосіб життя включає:

а)         організацію процесів життєзабезпечення — праця на

виробництві; у домашньому господарстві, придбання й спожи-

вання товарів, користування послугами, медичною допомо-

гою, різного роду турбота про влаштування особистих і сімей-

них справ і т.ін.;

б)         особистісний розвиток — придбання загальної освіти й

професійної підготовки, суспільна активність, аматорські за-

няття й т.ін.;

в)         соціальну комунікацію як механізм соціальної

взаємодії — ділове, професійне, дружнє й сімейне спілкування,

виробництво й споживання інформації;

 

г) відновлення енергетичних витрат — споживання їжі, дотримання особистої гігієни, пасивний відпочинок, сон.

Від того, який спосіб життя веде людина, які цільові наста-нови вона ставить для себе в житті, істотно залежить не тільки здоров’я, а й інші дві групи складового рівня життя: обсяг і структура споживання товарів і послуг (Пу), освіченість насе-лення (О). Крім способу життя рівень індивідуального й суспільного споживання визначається доходами населення (Д) і станом галузей соціальної сфери (Сс).

Освіченність населення, ріст його кваліфікаційного рівня

є наслідком і найважливішою умовою розвитку природно-гос-

подарського комплексу. Освітній рівень населення залежить

від потреби виробництва у кваліфікованих кадрах (КО), до-

сягнутого рівня розвитку системи підготовки, перепідготовки

й підвищення кваліфікації кадрів (Кк), способу життя. Таким

чином,            установлені    функціональні            залежності:

3 = /(Пр,ЗдОж); Пу=/(Д,Сс,Ож) ; 0 = /(К,Кк,Ож)

дозволяють формалізувати залежності й побудувати еко-номіко-математичні моделі, зокрема моделі техногенного впливу виробництва на здоров’я населення.

Побудова структурної моделі дозволяє на основі переходу від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня досліджень одержати характер і види взаємозв’язків між ви-робничою й соціальною сферами, виявити склад інтегровано-го показника соціальної ефективності природно-господарсь-кого комплексу [6].

Виходячи з “людиноцентристської” ідеї побудови моделі, у якій людина є частиною природи, і аналізу реальних тен-денцій кількісно-якісного зростання потреб населення в інтен-сифікації соціальних процесів, можна зробити висновок про об’єктивно зумовлену зміну пріоритетів суспільного розвитку. Основою відтворювальних процесів, їхньою рушійною силою, а головне — кінцевою метою повинне стати розширене відтвоРозділ 1

рення фізично здорової, творчо активної, вільної й політично рівноправної особистості. Тому державна політика в розвитку виробництва, соціальної сфери, раціонального природокорис-тування повинна переломлюватися через призму задоволення потреб людини, тобто орієнтуватися насамперед на практичну реалізацію пріоритетів особистісного начала як основи добро-буту суспільства; на экологізацію господарювання, у тому числі на розумну політику ресурсоспоживання; у сфері ма-теріального виробництва й соціальної сфери — на примат ви-пуску товарів народного споживання й послуг, що сприяють комфортності життєдіяльності й інтелектуалізації праці всіх верств населення, на пріоритетний розвиток напрямків, що сприяють інформованості й творчій активності особистості, забезпечують підвищення її соціального статусу.