Розділ 8. УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ 8.1. Еколого-соціально-економічні системи як об’єкт територіального управління природокористуванням


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 

Загрузка...

Критична екологічна ситуація є результатом зростаючого антропогенного преса на навколишнє середовище, що пору-шило його регенераційні механізми і створило реальну небез-пеку виникнення необоротних глобальних процесів, загрозу існуванню людства. Безумовно, екологічна проблема нині має незрівнянно більш ємкий зміст, набула соціально-економічно-го, міжнародно-правового і політичного статусу.

Свідченням міжнародної стурбованості результатами ево-люції цивілізації став ряд акцій, серед яких особливе місце займає екологічний конгрес у Ріо-де-Жанейро в 1992 р., на ос-нові рішень якого багато держав приступили до розробки національних програм “sustainable development” (дослівно: “стійкого розвитку”) [1,2,3,4]. В усьому світі поняття “sustain¬able development” одержало неоднозначне трактування не тільки в силу труднощів його перекладу, а ще й тому, що на-брало політичного забарвлення. Невдалий переклад його на російську мову як “стійкий розвиток” породив небезпечні ілюзії, що сучасні екологічні, соціальні й економічні проблеми можливо перебороти в результаті відносно простих техно-логічних і організаційно-урядових рішень [3].Поряд із тракту-ванням “стійкого розвитку” з’явилися терміни “припустимий розвиток”, “стабільний розвиток”, “збалансований розвиток”, що претендують на відповідність поняттю, уведеному в 1980 р. Міжнародною комісією ООН з навколишнього середовища.

Більш вдалим, на наш погляд, і відповідному змісті кон-цепції “sustainable development”, варто вважати поняття “еколо

го-економічно збалансований розвиток” (ЕЕЗР), що підтверд-жується детальним розглядом доповіді Г.Х.Брунтланд [1]. Ав-тор доповіді виходить із переконливої методологічної посилки, що економіка й навколишнє природне середовище не існують нарізно. Активний вплив суспільства на природне середовище вивів його зі стану рівноваги, й подальша некерована зміна ста-ла негативним фактором соціального розвитку.

У порівнянні з “стійким розвитком” застосування поняття “збалансоване” більш доцільне внаслідок відбиття внутрішнього стану процесу, специфіки його стабільності й мінливості в певний період. Динамічний характер еколого-економічної збалансованості вигідно відрізняє його від ста-тичної “стабільності”. Крім того, ЕЕЗР — це історично й соціально обумовлений, багатогранний процес, що припускає збереження певних пропорцій між основними складовими те-риторіальних систем і забезпечує стабільність у кожний кон-кретно взятий момент часу з метою забезпечення комфортних умов життєдіяльності населення.

Досягнення основних стратегічних цілей ЕЕЗР, що пере-бувають в області підвищення соціальної ефективності вироб-ництва, збереження соціально-економічних функцій ланд-шафту, вирішення інтегральних екологічних проблем, регу-люється й коригується системою цілеспрямованих принципів, методів і засобів [2].

Явно, що впровадження моделі ЕЕЗР має чітко виражену просторову орієнтацію і, локалізуючись на території, стосується конкретних природних комплексів і соціальних спільностей. Наявність системи взаємозв’язків між компонентами тери-торіальної системи свідчить про необхідність першочергового досягнення поставлених цілей на локальному й регіональному рівнях, що, у свою чергу, сприяє поліпшенню еколого-еко-номічної ситуації глобального рівня. Особлива увага до про-блем локального й регіонального рівнів пояснюється їхньою найбільшою схильністю до змін і конфліктністю, необхідністю прийняття першочергових рішень.

Розділ 8

Динамізм ЕЕЗР втілений у понятті “розвиток”, зміст яко-го відповідає “процесу вдосконалювання” за допомогою ліквідації протиріч соціальної, екологічної й економічної спрямованості. Головні протиріччя і форми їхнього руху за-кладені в діалектичних багатошарових взаємодіях і взаєминах складної суперсистеми “природа—населення—господарство”, як відомо, цілі, функції, інтереси складових якої в реальній дійсності не збігаються.

До найбільш гострих протиріч, що мають нині глобальний характер, відноситься протиріччя між суспільством і приро-дою, що виникло відразу ж з появою людини. Суть протиріччя між суспільством і природою визначається постійно зростаю-чою потребою суспільного виробництва в природних ресурсах і прогресуючому погіршенні умов життєдіяльності людини. Пройшов той час, коли діяльність людини не торкалася струк-тури біосфери: відходи життєдіяльності нейтралізовувалися природними процесами, включалися в загальний кругообіг ре-човини й енергії на планеті. Нині наступив новий період, коли необхідно вкладатися у задані природою межі, враховувати за-кономірності організації природи й взаємодіяти з нею в якості органічної складової єдиної динамічної системи [5,6]. Особли-во чітко актуалізується це протиріччя в контексті регіонально-го розвитку.

У межах регіонів формується єдність між продуктивними силами й територією. Тому у системі протиріч регіонального розвитку помітне місце займає протиріччя між галуззю й тери-торією. Територія, що включає сукупність природних ре-сурсів, населення, господарство, а також всю систему стабільних сформованих взаємозв’язків і взаємин між ними, взаємодіє з об’єктами конкретних галузей господарства, розта-шованих у її межах. Суть даного протиріччя полягає в тому, що спроба галузі “впровадитися” у розглянуту територію або розширити свою присутність на ній неминуче відображається на соціально-економічній і природній складовій регіонів, фор-мах і інтенсивності їхньої взаємодії. Ці зміни можуть бути як

 

сприятливими для території, так і викликати негативні наслідки, наприклад, погіршення стану природного середови-ща, вичерпання або виснаження ресурсів, загострення транс-портної проблеми, ускладнення у водо- і енергопостачанні, зміна умов життя населення. Слід зазначити, що протиріччя між галузями й територією визначається розходженнями цільової і змістовної спрямованості їхніх інтересів.

Загострення зазначених протиріч у регіонах України й інших постсоціалістичних держав обумовлено головним чи-ном тим, що галузеві, відомчі інтереси, що видавалися за дер-жавні, тривалий час домінували над територіальними. Недо-сконалість господарського й політичного механізму призвела до виникнення конфліктних ситуацій, диспропорцій у розвит-ку регіонів, особливо в екологічній, демографічній і соціальній сферах. Незважаючи на недостатню розробку теоретико-мето-дичних аспектів проблеми, можна стверджувати, що в нинішній політичній і економічній ситуації розв’язання зазна-ченого протиріччя бачиться в пріоритетному розвитку тери-торій, активному впровадженні ринкових механізмів господа-рювання, удосконалюванні виробничої, соціальної й особливо екологічної інфраструктури, комплекс структурних елементів якої забезпечує умови для збереження середовища життя лю-дини, сприяє попередженню й ліквідації несприятливих явищ природи й соціального дискомфорту.

У системі протиріч регіонального розвитку слід зазначити протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і конкрет-них виробничих відносин, тривале затягування вирішення якого супроводжувалося порушенням структури, пропорцій і збалансованості господарства, деформацією відносин роз-поділу й споживання [7]. Одним із шляхів його вирішення мо-же бути введення різноманітних форм власності.

Систему охарактеризованих вище протиріч регіонального розвитку доповнює, на наш погляд, також протиріччя між рівнем розвитку виробництва й зростаючих потреб населення, між співвідношенням економічної, соціальної сфер і структуРозділ 8

рою споживання, між містом і селом, а також протиріччя, пов’язані із введенням ринкових механізмів регулювання еко-номіки [8].

Виходячи з цього, слід зазначити універсальний характер існуючих протиріч, що виступають спонукальним мотивом процесу розвитку. Дійсні протиріччя ЕЕЗР об’єктивні й тому в принципі непереборні, тому що вирішення протиріч не озна-чає їхньої остаточної ліквідації. Протиріччя не ліквідуються, вони відтворюються й здобувають більшу або меншу акту-альність у конкретних просторово-часових умовах. У зв’язку з цим принцип територіальності стає головною умовою вироб-лення стратегічних рішень по ЕЕЗР. Адже в остаточному підсумку всі наслідки прийнятих рішень проектуються в пер-шу чергу на природне середовище й населення тих районів, у яких вони здійснюються.

Очевидно, що в умовах ринкової економіки необхідний обов’язковий облік “закладених” природою властивостей те-риторії з метою одержання максимального еколого-соціально-економічного ефекту від її використання, а пріоритет у про-цесі зміни функції повинен належати найбільш екологічно ви-правданій. Ігнорування даного аспекту може призвести до по-рушення гранично припустимого рівня експлуатації території, обумовленого її природно-ресурсним потенціалом, що, у свою чергу, рано чи пізно призведе до масштабного соціально-еко-номічного збитку, розмір якого може перевищити розмір от-риманого економічного результату. Гонитва за прибутком найчастіше затьмарює осмислення необхідності співставлення потреб суспільства з можливостями території. А це в черговий раз підтверджує думку про неминучість екологічного вибуху, катастрофи, можливості знищення людини як біологічного виду, після чого питання про його потреби втратять свою ак-туальність.

Позиція вчених щодо комплексної оцінки території в кон-тексті регіонального управління досить схожа й дозволяє виділити деякі особливості. Так, у процесі оцінки території в цілому “ми маємо справу не стільки з одним цілим, або одним

 

рівнем цілісності, скільки з різними “зрізами” цього об’єкта, що демонструють певну картину цілого”[9, с.8]. Так еко-логічний “зріз” визначає можливості організації на території виробничих потужностей з погляду ресурсної забезпеченості й взаємозв’язки компонентів навколишнього середовища. Економічний “зріз” дозволяє визначити можливості насичен-ня території виробничими об’єктами без шкоди для стабільності природного середовища. Соціальний аспект спрямований на виявлення взаємодії виробництва й розселен-ня з іншими компонентами навколишнього середовища, для того, щоб соціальний стан залишався на задовільному рівні [9]. Завдання комплексної оцінки стану території складається в цілісному аналізі тріади суспільство—господарство—приро-да, або так званої еколого-соціально-економічної системи як сукупності елементів і відносин, зв’язаних у єдине ціле, яка має властивості, відсутні в окремо взятих елементах.

Як об’єкти комплексної оцінки території в різних джере-лах зустрічаємо ідентичні за змістом, але різні за назвою кате-горії, які відображають взаємодію екологічних, економічних і соціальних процесів у межах території [10–12].

Слід зазначити, що виділені авторами найменування тери-торіальних систем мають розходження лише в назві, зберігаю-чи подібний зміст. У цьому зв’язку, з метою упорядкування використовуваного категоріального апарату, доцільно, на на-шу думку, вживання терміна “еколого-соціально-економічна система” (ЕСЕС), який являє собою об’єктивно існуюче, структурно-ієрархічне поєднання аспектів екологічного, соціального, економічного характеру, що функціонує на певній території за допомогою системи взаємозв’язків. ЕСЕС знаходять висвітлення економічні, еколого-економічні, соціально-екологічні, екологічні, соціально-економічні й соціальні зв’язки. Природа, особливості, властивості ЕСЕС, як і будь-якої іншої цілісної системи, визначаються структурою, складом компонентів, що її утворюють, мірою впорядкова-ності внутрішніх зв’язків між ними.

Розділ 8

Процес територіальної структуризації й організації ЕСЕС яскраво представляє логіко-графічна модель, що відображає функціональні, а також ієрархічні аспекти існування й розвит-ку системи і дозволяє визначити стратегічні напрямки її вив-чення з метою оптимізації (мал. 14).

Відповідно до даної моделі в межах конкретної території формується ЕСЕС, у складі якої чітко виділяються два види структур: територіальна (ієрархічна) і функціональна. ЕСЕС у територіальному відношенні представлена складними утво-реннями глобального, регіонального й локального рівнів.

Глобальна ЕСЕС формується в процесі взаємодії світово-го господарства, населення й природи планети, що є в той са-мий час досить автономними підсистемами, об’єднаними в єдине функціональне ціле безліччю причинно-наслідкових зв’язків. Регіональна ЕСЕС являє собою категорію, що поєднує велику групу різних у територіальному, господарсь-кому, екологічному й соціальному відношенні комплексних утворень, подібних до великих країн або регіонів.

Порівнюючи ЕСЕС різних ієрархічних рівнянь, не можна не помітити таку особливість: чим меншу площу займає систе-ма, тим вужче її економічна спеціалізація, тим відчутніше ант-ропогенний прес на природне середовище. У цьому випадку локальні територіальні ЕСЕС є винятково динамічними осе-редками найбільш інтенсивного перетворення природи, що концентрують до того ж у компактних ареалах величезні маси людей і потужний економічний потенціал.

Функціональна структура ЕСЕС визначається за перева-жаючим господарським процесом, що базується на дослідженні певних природних ресурсів з метою забезпечення конкретних потреб суспільства. Вона включає екологічний, соціальний і економічний блоки (мал. 14, блок Б).

Екологічна підсистема (1) ЕСЕС, що включає основні компоненти ландшафтної структури, визначає рівень зміни якості середовища перебування людини. У сукупності показ-ників, що характеризують дану підсистему, з метою комплекс

Суспільна потреба

Територія

А

Еколого-соціально-економічна система

 

Екологічна

підсистема

(1)

-          повітряний басейн

-          поверхневі і підземні води

-грунтовий покрів -рослинний і тваринний світ

Економічна

підсистема

(2)

-промислова

-будівельна

-сільськогосподарська

-транспортна

-рекреаційна

-торговельна

Соціальна

підсистема

(3)

-демографічна

-медико-екологічна

-соціально-стресова

-політична

-етнокультурна

-криміногенна

Управління територіальним ризиком

Територіальна система управління природокористуванням

Екомоніторинг

Екоекспертиза

Екопрогнозування

 

В

Розробка комплексних програм розвитку

Оптимальне рішення з управління розвитком території

Мал. 14. Логіко-графічна модель еколого-соціально-економічної системи:

А — глобальна система;

Б — регіональна система;

В — локальна система.

Розділ 8

ної оцінки території особливий інтерес викликають гранично припустимі антропогенні навантаження на конкретні компо-ненти ландшафту.

Соціальну підсистему (3) необхідно розглядати як су-купність взаємодій суб’єкта — населення й конкретно взятого середовища, що виражається в ступені комфортності умов життєдіяльності населення й глибині територіальних розход-жень у цій комфортності. Складовими елементами соціальної підсистеми варто вважати сім основних блоків відносин життєдіяльності людини: демографічний, медико-еко-логічний, споживчий, соціально-стресовий, політичний, етно-культурний, криміногенний.

Економічна підсистема (2) являє собою поєднання безлічі економічних явищ, об’єктів і процесів у сфері виробництва, розподілу й споживання, що регулюють господарську діяльність у всій розмаїтості їхніх територіально-суспільних відносин. Складовими частинами даної підсистеми є галузі промисловості, будівництва, транспорту, сільського господар-ства, рекреації, торгівлі, заготівлі й збуту виробленої про-дукції. Причому розвиток суспільства істотно впливає на зміст, структуру, функції вищезгаданих підсистем, доповнюю-чи їх новими компонентами, якісно трансформуючи “старі”, ускладнюючи існуючі між ними екологічні, еколого-соціальні, соціально-економічні, а також внутрісистемні зв’язки.

Аналізовані структурні елементи ЕСЕС характеризують-ся наявністю загальних системологічних рис, серед яких — ба-гатокомпонентність складу, структура, організація, функції, стабільність, здатність до самоврядування, територіальна ди-ференціація, тверда взаємозалежність розвитку багатьох про-цесів і явищ. Однак розвиток вищезгаданих підсистем укла-дається, насамперед, у компонентному складі, формах руху, характері однорідностей і закономірностях розвитку, у різно-масштабних і диверсифікованих за структурою потоках обміну інформації між компонентами, у різній тривалості періодів еволюції й трансформації.

 

Похідною взаємодії підсистем у результаті їх розвитку й динамічних міжсистемних зв’язків є еколого-соціально-еко-номічна обстановка (ЕСЕО), основні фактори формування, структуру, ієрархію якої відображена на мал. 14, блок В.

Єдність екологічної, економічної й соціальної підсистем припускає єдиний механізм управління ЕСЕС як системою. Управління ЕСЕС або її окремими елементами, що здійснюється різними міністерствами й відомствами, є недо-статньо комплексним, а тому і недостатньо ефективним, що очевидно пов’язане з методологічними прорахунками щодо системи природокористування.

Тому проблема оптимізації ЕСЕС і результату її функціонування — ЕСЕО перебуває у віданні територіальної системи управління природокористуванням (ТСУП), серед основних прикладних напрямків діяльності якої слід виділи-ти: еколого-соціально-економічний моніторинг, експертизу, прогнозування.

Функція моніторингу полягає в регулярному зборі і аналізі даних про еколого-соціально-економічний розвиток території.

Функціональна спрямованість експертизи — це виявлен-ня причин відхилень від запланованих станів, їхня оцінка, а та-кож розроблення пропозицій з усунення даних відхилень, оцінка якості статистичної інформації, оптимальності прийня-тих управлінських рішень.

Аналізу й оцінці соціальних, економічних, екологічних і науково-практичних процесів і тенденцій, виявленню вузло-вих проблем еколого-соціально-економічного розвитку, пе-редбаченню нових проблем і можливих альтернатив їхнього вирішення з метою прийняття регіонального управлінського рішення — призначені структурні елементи системи прогнозу-вання. Структуризація, повноваження й компетенція ТСУП забезпечують найбільш оптимальне функціонування ЕСЕС.

Значний функціональний потенціал ТСУП дозволяє намітити стратегічні напрямки розв’язання оптимізаційних завдань, серед яких:

            Розділ 8

♦          розрахунок рівнів економічного й соціального розвитку й спільний аналіз їхньої територіальної диференціації;

♦          поліструктурний аналіз інтегрального потенціалу тери-торії;

♦          визначення обсягу й оптимальної структури національ-ного доходу й валового суспільного продукту (ВСП);

♦          дослідження впливу розподілу інвестицій на ефек-тивність віддачі території, зокрема на обсяг і структуру виробленого ВСП;

♦          аналіз впливу економічного й соціального розвитку на екологічну складову території;

♦          дослідження впливу організаційно-технічної структури виробництва на розвиток території і його ефективність;

♦          дослідження структури соціального природокористу-вання й інтенсивності техногенного навантаження на природне середовище;

♦          еколого-економічне районування на основі зіставлення з техногенним навантаженням на природне середови-ще;

♦          експертиза на відповідність сформованих або проекто-ваних економічних об’єктів на території;

♦          поєднання дослідження еколого-соціально-еко-номічного розвитку території з метою аналізу тери-торіальної диференціації якості життя, визначенням шляхів розвитку господарства для збереження природ-ного середовища й поліпшення соціально-екологічних умов середовища перебування людини.

Управління ЕСЕС на локальному регіональному й гло-бальному рівнях дозволить чітко розмежувати коло проблем, властивих кожному рівню, визначати детальність вивчення, прогнозувати характер подальшого розвитку систем, здійсню-вати координацію природоохоронних заходів на різних рівнях силами й коштами підприємств, галузей, держави або їхніх груп.